МУЗИЧНА ШЕВЧЕНКІАНА І БАНДУРНИЦТВО
Анотація
Актуальність.Проблематика дослідження є актуальною, адже творчість Т.Г. Шевченка – поетичний скарб нації. Доробок великого поета є рушійною силою сьогодення, а слова із поезії «Кавказ» стали кодом нації: «Борітеся ‑ поборете, вам Бог помагає! // За вас правда, за вас слава і воля святая!». В теперішній дійсності,у час російсько-української війни, вони набули ще вагомішого сенсу й відлунюють у зранених серцях кожного українця.
Мета – місце творчості Т. Шевченка у музичній культурі України, кобзарство і Кобзар, аналіз музичної Шевченкіани у репертуарі кобзарів-бандуристів.
Висновки. Творчість Шевченка, як і бандурництво загалом, – явища глибоко народні і тісно переплетені між собою майже два століття.
Ключові слова: Тарас Шевченко, Кобзар, кобзарі-бандуристи, музична Шевченкіана.
Дискусії
Тарас Шевченко – титан поетичного слова. Важко знайти митця, чиї поезії настільки гармонійно перелилися в музичні твори, як Кобзареві. На сьогоднішній день дослідники налічують їх понад три тисячі. Білоруський письменник Максим. Богданович зазначав: «Це письменник, якому судилася величезна роль стати символом культурної цінності цілого народу, уособленням усієї його духовної сутності.» (Богданович, 1983, с. 283).
Причиною такої любові й пошани стали глибоко народні поезії Кобзаря, які відлунюють у серцях українців по всьому світу. Ця близькість Шевченка із народом, оспівування його почуттів, надій, сподівань викликала в людей духовну потребу до складання пісень на його вірші. Інколи поезії накладалися на народні мелодії ‑ таким способом користувалися неписемні селяни. М.Т. Рильський писав: «Тільки той добере ключ до таємниць Шевченкового віршування, хто глибоко зрозуміє і відчує його зв’язок з народною мелодією.» (Рильський, 1964, с. 43).
Ніна. Королюк зазначає: «Зі зверненням професійних композиторів до поезії Кобзаря в українській музиці виникає окремий могутній пласт – музична Шевченкіана, яка вражає своєю свіжістю, різнобарвністю і невичерпністю.» (Королюк, 1995, с. 12). На поезії Т.Г. Шевченка творили видатні українські композитори – М. Лисенко, С. Людкевич, К. Стеценко, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, К. Данькевич, М. Вериківський, М. Скорик, В. Губаренко, Л. Колодуб, Л. Дичко, Є. Станкович, В. Сильвестров, І. Карабиць... Власне, в українській музичній культурі, починаючи з другої половини ХIХ ст. і до сьогодні, важко знайти композитора, який би не писав на вірші Т. Шевченка, адже, як констатує Микола. Гордійчук, Кобзаря називали «наймузикальнішим» поетом. Тому, навіть через 160 років після смерті, його поезії проростають у музичних творах різних жанрів та форм: піснях, солоспівах, хорах, кантатах, ораторіях, операх, балетах, симфонічних поемах.
А основу музичної Шевченкіани заклав основоположник професійної композиторської школи, титан української музики М.В. Лисенко. Іван. Стешенко писав: «Один взяв у народу слово, другий пісню й возвели народне слово й пісню в перлину творчості. Ці два імена є фундаментом національної української самостійності й самобуття. Та, коли скінчиться будівля цього храму, прийде народ і поклониться своїм пророкам, а їх імена ввійдуть в храм безсмертя...» (Сластіон, 2003, с. 224).
В доробку М. Лисенка близько сотні опусів «Музики до Кобзаря». А твором, який дав поштовх для створення цілого пласту музики на Шевченкові вірші, став «Заповіт». З усього доробку композитора особливо виділяється 5-частинна кантата «Радуйся, ниво неполитая», основою якої є текст про поневолення «Подражаніє…» главі 35-й з «Ісайї». Цей твір для солістів, жіночого й мішаного хорів і симфонічного оркестру – перший зразок використання класичної форми кантати в українській музиці. А С. Людкевич під впливом драматичної революційної поезії Кобзаря створив масштабну кантату-симфонію «Кавказ», у якій, подібно Дев’ятій симфонії Л. Бетховена, використав текстове підсилення. Першу ж оперу в історії музичної Шевченкіани, «Катерина», створив Микола. Аркас, в якій опирався на величезну кількість народних мелодій, особливо на пісні кобзарів та бандуристів.
Творчість Кобзаря надихала композиторів не лише на вокальні твори, а й на інструментальні. Найяскравіші серед них: «Прелюд пам'яті Тараса Шевченка» Якова. Степового – у дусі народного голосіння, наскрізь пронизаного смутком та болем, інтродукція до музичної картини «Вечорниці» Петра. Ніщинського (вставна сцена до драми «Назар Стодоля»), яка здобула величезну популярність в українській оркестровій культурі та балет на 2 дії «Лілея» Констянтина. Данькевича – перлина українського хореографічного мистецтва, у якій вперше пластичними засобами були втілені поетичні образи Кобзаря.
На формування світогляду Тараса Шевченка великий вплив впродовж усього його життя справляли кобзарі-бандуристи, які торували важкий шлях служіння рідному народові. У науковій роботі «Творчість Т. Шевченка як складова репертуару бандуристів українського зарубіжжя» (Дутчак, 2010, с. 56) Віолетта Дутчак припускає, що поет спілкувався з кобзарями, в тому числі й з Остапом Вересаєм, брав до рук бандуру та грав на ній. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1855) Кобзар писав, що коли б грецький сліпець Гомер воскрес і послухав хоч одну думу у виконанні українського сліпого співця, «то розбив би на тріски свій козуб, званий лірою, і пішов би міхоношею до самого бідного нашого лірника» (Тарас Шевченко. Зібрання творів, 2003, с. 256). Шевченкова поетична спадщина проросла, власне, на основі героїчного епосу кобзарів, особливо їхніх дум. У віршах великого поета відлунює тематика співців: історія України, козацька звитяга, важкий тягар народу, огида до гнобителів, доля жінки, жартівливі та сатиричні мотиви. «Живі враження кобзарів і кобзарських пісень, ‑ писав І. Франко, ‑ мусили у Шевченка бути дуже сильні і численні, коли по десятилітній розлуці з Україною (від 1829 до 1839) він, виступаючи на поле літературне, майже щороку малює образи кобзарів» (Франко, 1995, с. 155). Тарас Григорович присвятив народним співцям вірш «Бандуристе, орле сизий» (1840), що став гімном бандуристів усіх наступних поколінь, та ще неодноразово згадував їх в інших поезіях: «Тарасова ніч» (1838), «Катерина» (1839), «Перебендя» (1840), «Гайдамаки» (1841), «Невольник» (1845). Про спорідненість поета та Народних Гомерів свідчить назва книжки «Кобзар», картини Шевченка із зображенням сліпців – «Козацький бенкет» (1838), «Сліпий» (1843), підпис «Кобзар Дармограй» під поезією «Княгиня» і особистими листами, а в одному з них, до Миколи8 1’. Маркевича, називає себе «безталанний старий кобзар» (Шевченківський словник, 1976, с. 303). Тому народ навіки охрестив великого поета іменем Кобзар.
А кобзарі-бандуристи стали самобутніми, неповторними носіями його геніального слова – Шевченкова творчість проросла неоціненним пластом їхнього репертуару, а згодом стала невід’ємною часткою в усіх сегментах бандурного мистецтва: композиторського, виконавського, навчально-методичного. Оригінальні твори, перекладення, обробки, аранжування пісень на вірші Шевченка створювали та створюють багато кобзарів, бандуристів, серед яких І. Кучугура-Кучеренко, С. Баштан, Г. Менкуш, О. Герасименко, Л. Посікіра, В. Дутчак. Особливе місце у цьому ряду належить Г. Хоткевичу – реформатор бандурного мистецтва писав музику на поезії Великого Кобзаря, досліджував та всіма можливими способами популяризував його творчість впродовж усього життя. У масштабному творчому доробку Г. Хоткевича: оригінальні солоспіви у супроводі фортепіано, згодом перекладені на бандуру («Така її доля» з балади «Причинна», «По діброві вітер виє» з балади «Тополя», «Садок вишневий коло хати» та інші), а також близько чотирьох десятків мистецтвознавчих робіт та біографічних досліджень про Шевченка і його феномен.
Народні співці створювали не лише музику на поезії Т. Шевченка, а й про нього: «Зійшов місяць, зійшов ясний», «Сподівалися Шевченка», «На високій дуже кручі», яка набула великої популярності, кобзаря І. Кучугури-Кучеренка. Також широко відомою стала поема «Слава Кобзареві» колективу кобзарів-бандуристів Є. Мовчана, П. Носача, І. Іванченка, Ф. Кушнерика, В. Перепелюка.
Великий Кобзар у своїх поезіях зумів глибоко розкрити тему дівочої душі. І. Франко у праці «Тарас Шевченко» писав: «Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би так витривало, так гаряче і з ціллю свідомою промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, чисте людське життя, котрий би таким могучим словом бичував усе те, що в’яже, деморалізує і тисне женщину» (Франко 1980, с. 118). У ХХ ст. в контексті «ожіночування» мистецтва на музичну арену вийшли жінки-бандуристки. У їхньому виконанні багато творів на його віршів набули абсолютно іншого сенсу. Першими бандуристками стали А. Голуб (правнучка Остапа Вересая, яка створила свій власний твір – «Дума» з поеми «Невольник» на вірші Шевченка) та О. Левадна.
Значний внесок у Шевченкіану в бандурному мистецтві здійснили Л. Посікіра (вокально-інструментальні твори в її обробках та перекладах «Плач Ярославни» Ф. Жарка, «Дума Невольника» Ф. Глушка, «Мені однаково» та «Садок вишневий коло хати» М. Лисенка, «Утоптала стежечку» Я. Степового – окраса репертуару), В. Дутчак (за висловом О. Бобечко, «Берегиня Шевченкового слова в бандурництві», в арсеналі якої налічується близько двох десятків перекладів та аранжувань, серед яких «Зоре моя вечірняя», «По діброві вітер виє», «Бандуристе, орле сизий», «Ой одна я, одна», «Ой маю, маю я оченята», «Садок вишневий коло хати»), О. Герасименко (в її аранжуванні по особливому зазвучали вже відомі твори – «Думи мої, думи мої», «Утоптала стежечку», «Якби мені черевики» для ансамблю бандуристів, «Тече вода» для тріо бандуристів, «Така її доля» для голосу у супроводі бандури, «Зоре моя вечірняя» для голосу у супроводі бандури та скрипки).
Композитори-бандуристи створюють і оригінальні твори на безсмертні слова Поета. До прикладу, у доробку Г. Менкуш пісні «Кругом неправда і неволя», «Вітре буйний», «Гомоніла Україна», «За байраком байрак», думи «Плач Ярославни» та «Невольник» з поеми «Сліпий», де вміло поєднані традиції бандурного виконавства із сучасною музичною лексикою.
Висновки
Тарас Шевченко – могутня постать української нації. Його духопідйомна творчість вийшла далеко за межі поезії – перелилася в пісні, кантати, ораторії, симфонічні поеми, опери, балет і стала символом боротьби за державну незалежність. Поет благоговів перед кобзарями-бандуристами, надихався ними, черпав у них енергію, оспівував їх у віршах та відображав у живописних полотнах. Він асоціював себе із Народними Гомерами, нерідко підписуючись під своїми віршами та листами «Кобзар Дармограй». У свідомості народу він назавжди утвердився Кобзарем. Тому й органічно, що яскравий пласт його творчості проріс в кобзарстві та бандурництві і став значущою часткою їхнього репертуару.