1   2   3   4   5   6   7   8   9
Ім'я файлу: нетарифне регулювання.pdf
Розширення: pdf
Розмір: 1182кб.
Дата: 08.12.2020
скачати
Динаміка обсягів виробництва основних видів продукції харчової
промисловості [88]
2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011
Виробництво м’яса та м’ясних продуктів, тис тонн
1102,4 1244,8 1501,8 1442,8 1352,4 1450,8 1439,7
Перероблення та консервування овочів та фруктів, тис тонн
852 934,5 1199,7 1151,6 919,6 924,2 851,2
Виробництво олії та жирів, тис тонн
1684 2391 2545 2183 3149 3393 3529,2
Виробництво молочних продуктів та морозива, тис тонн
1942 1843,3 1932 1852,9 1734,6 1730 1691,1
Виробництво продуктів борошномельно-круп’яної пром., крохмалю та ін., тис тонн
3286 3018 3226 3393 3131 2972 2569,1
Виробництво ін. харч. прод., тис тонн
5389 5741 4951 4631 4146 4699 5326
Виробництво напоїв, млн дал.
615,8 674,9 774,9 745,9 666,9 687,9 644,3
Виробництво сигарет, млрд шт.
120 120 129 130 114 103 95,5
Аналіз показників зовнішньої торгівлі України продукцією харчової промисловості у 2005-2011 рр. свідчить, що частка імпорту продукції цієї галузі у загальній структурі товарного імпорту України становила у середньому 3-5 %, у 2011 р. – 4,3 %. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі

65 зросло майже у 13 разів (з 223,4 млн дол. США у 2005 р. до
2901,7 млн дол. США у 2011 р. і зумовлене нарощуванням експорту переважно жирів та олій. Імпорт за вказаний період збільшився більше ніж удвічі (з 1683,7 млн дол. США у 2005 р. до 3545,0 млн дол. США у 2011 р.), а експорт – більше ніж втричі (з 1907,1 млн дол. США у 2005 р. до
6446,7 млн дол. США у 2011 р.).
Незважаючи на високу частку вітчизняної продукції у загальному обсязі внутрішнього споживання, яка протягом 2005-2011 рр. перевищувала
80 %, слід відзначити негативну тенденцію поступового зростання частки
імпорту у структурі внутрішнього споживання протягом останніх років з
11,4 % у 2005 р. до 19,6 % у 2011 р. (див. табл. 2.5).
Таблиця 2.5
Динаміка внутрішнього ринку продукції харчової промисловості
в Україні [88]
2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011
Обсяги реалізації продукції харчової промисловості, млрд грн
76,3 85,8 110,0 139,9 159,6 192,2 166,6 у т.ч. експорт, млрд грн
9,7 12,1 19,5 24,4 30,8 41,8 51,2
Внутрішнє споживання
Загальний обсяг (власна продукція плюс імпорт), млрд грн/ % до попереднього р.
75,2/
124,3 83,1/
110,5 103,3/
124,3 133,0/
128,8 147,7/
111,1 174,0/
117,8 143,5/
82,5 вітчизняна продукція, млрд грн
66,6 73,7 90,5 115,5 128,8 150,4 115,4
% вітчизняної продукції в загальному обсязі внутрішнього споживання
88,6 88,7 87,6 86,8 87,2 86,4 80,4
імпортована продукція, млрд грн
8,6 9,4 12,8 17,5 18,9 23,6 28,1
% імпорту в загальному обсязі внутрішнього споживання
11,4 11,3 12,4 13,2 12,8 13,6 19,6
Найвагомішими позиціями імпорту продукції харчової промисловості до України у 2011 р. були наступні позиції УКТЗЕД: «різні харчові продукти» (16,7 %), «какао та продукти з нього» (13,9 %), «тютюн та його замінники» (13,5 %), «жири та олії тваринного або рослинного походження»

66
(13,2 %), «алкогольні і безалкогольні напої та оцет» (11,9 %) – див. табл. 2.6
[127].
Таблиця 2.6
Товарна структура імпорту продукції харчової промисловості в
Україну у 2011 р.
Код і назва товарів згідно з УКТЗЕД млн дол. США
% у заг. обсязі імпорту продукції харч. пром.- сті
Усього
3545,0 100 21. Різні харчові продукти
592,1 16,7 18. Какао та продукти з нього
491,8 13,9 24. Тютюн і його замінники
477,6 13,5 15. Жири та олії тваринного або рослинного походження
468,7 13,2 22. Алкогольнi i безалкогольнi напої та оцет
421,0 11,9 20. Продукти переробки овочів
277,3 7,8 23. Залишки і вiдходи харчової промисловості
247,1 7,0 17. Цукор і кондвироби з цукру
230,7 6,5 19. Готові продукти із зерна
164,8 4,6 16. Продукти з м’яса, риби
124,4 3,5 11. Продукція борошномельно-круп’яної промисловості
49,6 1,4
Політика
імпортозаміщення на ринку продукції харчової промисловості має бути спрямована на початковому етапі на розвиток підгалузей, які мають високий потенціал виробництва інноваційної продукції глибокої переробки, сировинну та технологічну базу для її виробництва та високий експортний потенціал.
Потенціал імпортозаміщення міститься насамперед у підгалузях, які вже нині організаційно і технологічно готові скласти конкуренцію імпортним товарам на внутрішньому ринку, серед яких: овочепереробне виробництво та виробництво соусів, виробництво дитячого та дієтичного харчування, виробництво алкогольних напоїв. Доцільним є також обмеження імпорту небезпечних для споживачів есенцій та концентратів низької якості;

67 пальмової олії, яка складає половину імпорту жирів та олій в Україну, має низькі поживні якості та використовується виробниками як дешевий замінник тваринних жирів та вершкового масла при виготовленні широкого спектру продукції.
Про недостатній розвиток в Україні овочепереробної промисловості свідчить скорочення виробництва плодоовочевої продукції та зростання її
імпорту протягом останніх років. У 2006-2011 рр. падіння виробництва плодоовочевої продукції в Україні становило 16,8 % (з 332,9 тис. т до
277,1 тис. т), тоді як імпорт зріс на 3 % (з 130,2 тис. т до 134,1 тис. т).
Незважаючи на те, що Україна входить до першої десятки світових лідерів за валовим виробництвом овочевої і баштанної продукції та має значний експортний потенціал, сальдо зовнішньої торгівлі продукцією переробки овочів залишається від’ємним (у січні-липні 2012 р. –
15,2 млн дол. США, у 2011 р. - 48,8 млн дол. США, у 2010 р. –
13,1 млн дол. США, у 2009 р. – 48,1 млн дол. США) [127].
З метою розвитку овочівництва та овочепереробної галузі КМУ 31 жовтня 2011 р. було схвалено Концепцію розвитку овочівництва та переробної галузі [28], спрямовану на збільшення обсягів виробництва продукції овочівництва та переробної галузі шляхом залучення інвестицій та надання державної підтримки.
Іншим перспективним напрямом є виробництво дитячого та дієтичного харчування. Обсяг світового ринку продуктів дитячого харчування у 2011 р. оцінюється експертами у 38,2 млрд дол. США, у 2012 р. його вартість прогнозується на рівні 41,5 млрд дол. США, у 2017 р. – 63,7 млрд дол. США.
Розвиток цього сегменту ринку в Україні відбувається вкрай повільно, що загрожує захопленням ринку іноземними виробниками, скороченням внутрішнього виробництва, втратою конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому ринку.
Виробництво дитячого харчування в Україні виявляє постійну тенденцію до скорочення. У 2007 р. воно різко скоротилося порівняно з

68 2006 р. – з 85 тис. т до 19,8 тис. т, а в 2011 р. було рекордно низьким, становлячи лише 5,4 тис. т. Наслідком занепаду вітчизняного виробництва дитячого харчування стало збільшення його імпорту в Україну, який зріс у
2006-2011 рр. на 33,8 % (з 7,4 тис. т у 2006 р. до 9,9 тис. т у 2011 р.).
За оцінками дослідників, вітчизняне виробництво продукції дитячого та дієтичного харчування забезпечує потреби українських споживачів на
15-20 %. Завантаженість підприємств, які виготовляють продукти дитячого харчування, становить від 5 до 60 %, зношеність основних фондів на переважній більшості підприємств сягає 80 %. Зростання імпорту продукції дитячого харчування в Україну, серед іншого, спричинене недоліками нормативно-правового регулювання ринку дитячого харчування, що призводить до встановлення нерівних умов конкуренції для вітчизняних і
іноземних виробників [127].
Починаючи з 2010 р., на державному рівні було здійснено низку кроків щодо посилення вимог до якості продукції дитячого харчування та стимулювання вітчизняного виробництва:
- у 2010 р. ВР України затверджено зміни до Закону України «Про дитяче харчування»[14], згідно з якими було розширено перелік добавок, заборонених для використання при виготовленні продукції дитячого харчування; посилено вимоги до етикетування та обігу продукції;
- 15.08.2011 р. затверджено Державну цільову соціальну програму розвитку виробництва продуктів дитячого харчування на 2012-2016 рр.[23], яка передбачає надання державної підтримки на технічне переоснащення підприємств – виробників продуктів дитячого харчування, створення нових виробничих потужностей та лабораторного обладнання. Окрім цього,
Програма передбачає розроблення стандартів і технічних регламентів позначення, пакування, маркування та етикетування продуктів дитячого харчування, гармонізацію вітчизняного законодавства у сфері безпечності та якості продуктів дитячого харчування з міжнародним законодавством відповідно до вимог Кодексу Аліментаріус;

69
- 1.08.2011 р. Постановою КМУ встановлено бюджетну дотацію за екологічно чисте молоко власного виробництва, продане молокопереробним підприємствам для виготовлення продуктів дитячого харчування на молочній основі у розмірі 750 грн за 1 тонну [24], що стимулюватиме підвищення якості продукції дитячого харчування;
- 18.09.2012 р. прийнято Закон України «Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської продукції та сировини» [15], який значним чином сприятиме забезпеченню вітчизняних виробників якісною та дешевшою за імпортну сировиною для виробництва продукції дитячого харчування, підвищенню внутрішньої та зовнішньої конкурентоспроможності вітчизняної продукції;
- Згідно з п. 2 статті 154 Податкового кодексу України [2] звільняється від оподаткування прибуток підприємств, отриманий від продажу на митній території України продуктів дитячого харчування власного виробництва, спрямований на збільшення обсягів виробництва та зменшення роздрібних цін таких продуктів, що сприятиме підвищенню інвестиційної активності підприємств галузі.
На сьогодні ключові пріоритети імпортозаміщення на вітчизняному ринку продукції дитячого харчування полягають у забезпеченні жорсткого контролю за якістю продукції вітчизняного та імпортного виробництва, усуненні нерівних умов конкуренції для вітчизняних та іноземних виробників, гармонізації українських стандартів виробництва зі стандартами
ЄС та технологічному переоснащенні підприємств.
Важливим пріоритетом імпортозаміщення в Україні є зменшення
імпорту цукру. Цукрова галузь України є однією з найважливіших у харчовій промисловості, маючи значні потужності виробництва, здійснюючи вагомий вплив на діяльність інших галузей промисловості (насамперед, кондитерську галузь) та формуючи експортний потенціал. На сьогодні вітчизняне виробництво цукру здатне повністю забезпечувати попит на внутрішньому ринку – станом на початок 2012 р. українськими виробниками було

70 вироблено 2,3 млн т цукру, тоді як потреба внутрішнього ринку у 2012 р. оцінюються на рівні 1,9 млн т.
Імпорт цукру в Україну утримується на високому рівні – у 2010 р. він становив 315,8 тис. т, у 2011 р. – 269,3 тис. т, що пов’язано, насамперед, з квотою, передбаченою згідно зобов’язань перед СОТ, за якою в Україну щорічно імпортується близько 260 тис. т цукру [127].
Основними проблемами розвитку цукрової галузі України є наступні:
- високі виробничі витрати, які іноді перевищують ринкові ціни на цукор, що пов’язано зі зношеністю основних фондів цукропереробних заводів, високою енергоємністю виробництва, що робить виробництво цукру нерентабельним та є однією з причин згортання виробництва (якщо у 1991 р. в Україні діяли 192 цукрових заводів, то у 2011 р. їхня кількість зменшилася до 77);
- зменшення внутрішнього попиту на цукор внаслідок зростання
імпорту в Україну цукрових замінників, які, за оцінками експертів цукрової галузі, у 2010/2011 маркетинговому році було імпортовано в Україну в обсязі, що заміщує 250-300 тис. т цукру;
- нерозвиненість зовнішніх ринків збуту – при здатності України експортувати у 2012 р. 470 тис. т цукру реальний обсяг експорту очікується на рівні 50 тис. т;
- нерівність умов зовнішньої торгівлі цукром з країнами Митного союзу. У той час як ринки Росії, Білорусі та Казахстану залишаються закритими для українського цукру, ринок України для країн Митного союзу є відкритим. Так, імпорт цукру з Білорусі у 2011 р. становив 36 тис. т, у 2012 р. очікується подальше його зростання;
- недостатня підтримка науково-дослідних робіт та розробок у цукровій галузі.
Державна політика підтримки цукрової галузі має бути спрямована на: скорочення імпорту цукру в Україну шляхом перегляду квоти СОТ; жорсткий контроль за якістю замінників цукру, які імпортуються в Україну;

71 встановлення рівних умов конкуренції для вітчизняних виробників та виробників з країн Митного союзу; забезпечення фінансової підтримки науково-дослідних робіт та прикладних досліджень у галузі.
Ефективність роботи харчової промисловості України та зниження залежності ринку продовольчих товарів від імпорту мають забезпечуватися шляхом розвитку сільськогосподарської сировинної бази, підвищення продуктивності праці за рахунок упровадження нових ресурсозберігаючих технологій, підвищення науково-технічного та технологічного рівня виробництва, розвитку коопераційних зв’язків між постачальниками сировини, виробниками та реалізаторами продукції, створення рівних умов конкуренції для вітчизняних та іноземних виробників; гармонізації українських стандартів виробництва та переробки сільськогосподарської продукції з європейськими; забезпечення пріоритетного розвитку виробництва кінцевої продукції глибокої переробки [127]. Всім згаданим заходам необхідний достатній обсяг фінансування. Табл. 2.7 демонструє можливий рівень субсидування «de minimis» «жовтої скриньки» у 2012 році.
Відомо, що традиційно сільськогосподарські товари були винятком в угодах про вільну торгівлю Європейського Союзу, що пов'язано із забезпеченням положень Спільної аграрної політики ЄС.
Як зазначають експерти, при укладанні Угоди про зону вільної торгівлі з Україною ЄС буде пропонувати частково виключити певні сільськогосподарські товари з вільної торгівлі, тобто на певну групу сільськогосподарських товарів при імпорті до ЄС залишаться імпортні митні тарифи і тарифні квоти [64].
Під час переговорів з ЄС Україна зобов'язалась після створення ЗВТ не використовувати мінімальні імпортні ціни, імпортні квоти, а також не застосовувати інструмент субсидіювання експорту. Також, дозволений рівень державної підтримки в рамках СОТ в Україні в десятки разів менший, ніж в
Європейському Союзі.

72
Проте, питання квотування експорту сільськогосподарської продукції залишається неврегульованим. Позиція ЄК щодо тарифних квот, зокрема, на сільськогосподарську продукцію зводиться до того, що вони мають становити мізерну частину від потреб країн ЄС у такій продукції. Необхідно зазначити, що обсяг квот, який був запропонований з боку ЄС, є занизьким, і саме цей обсяг неможливо розглядати як доступ українських товарів на ринок ЄС (обсяг квот становить лише 0,84% (324 900 тонн) від загального експорту України в 2009 році, який становить 38,8 млн. тонн, або 9,8 млрд. дол. США) [64].
Таблиця 2.7
Можливий рівень субсидування «de minimis» «жовта скринька» у
2012 році [69]
Показник молоко
ВРХ
Свині
Цукровий буряк
Вартість валового виробництва, млн. грн
27175 8909 16464 7870
Мінімальний рівень
«de minimis»
5%
5%
5%
5%
Розмір субсидування, який не включається у
СВП, млн. грн./min
USD
1359/170 445/56 823/103 394/49
Варто також зазначити, що квота з боку ЄС на пшеницю та борошно –
200 тис. тонн при загальному експорті України – 13 млн. тонн, на ячмінь – 12 тис. тонн при загальному експорті України – 5,5 млн. тонн, на крохмаль –
800 тонн (5-7 днів роботи одного заводу) при загальному експорті України –
45 тис. тонн. За оцінками експертів Світового Банку, квота на пшеницю може становити щонайменше 1,5 млн. тонн. Порівнюючи дані показники, бачимо невідповідність між встановленими квотами та можливостями України, що значно обмежує експорт і, як наслідок, може призвести до зменшення економічного росту, а то й до погіршення стану економіки в цілому.

73
Якщо майбутня угода про зону вільної торгівлі буде передбачати збереження імпортних мит і тарифних квот на імпорт сільськогосподарської продукції з України до ЄС, то в українського аграрного бізнесу буде відсутній стимул до запровадження європейських стандартів [64].
БОРЩ. Отже, роль державного регулювання аграрного сектору шляхом бюджетної підтримки в умовах трансформаційних процесів в економіці посилюється, що передбачає використання значно ширшого набору економічних інструментів державного регулювання [39]. Важливе місце в складі загального набору регулятивних інструментів необхідно відвести саме нетарифним заходам, при цьому докладно вивчити досвід зарубіжних розвинутих країн та розглянути можливості його застосування в українських реаліях.
Пріоритети бюджетної підтримки сільського господарства в зв’язку з членством України в СОТ змінюються. В зв’язку із цим в Україні важливо розвивати внутрішнє споживання сировинних товарів, стимулювати виробництво товарів з більшою доданою вартістю, щоб у випадку погіршення кон’юнктури на зовнішніх сировинних ринках диверсифікувати ризики, стабілізувати цінову ситуацію на внутрішньому ринку.
Більшої уваги слід надавати ефективності бюджетних программ субсидування замість збільшення обсягів бюджетного фінансування.
Протягом двох попередніх років (2011-2012 рр.) значні субсидії були спрямовані на будівництво свинокомплексів, зараз в пріоритетах бюджетної підтримки – м’ясне і молочне скотарство, будівництво оптових ринків сільгосппродукції, овочесховищ.
Важливим є стимулювання експорту, питання відшкодування ПДВ експортерам, розробка ефективних програм підтримки експорту вітчизняних сільськогосподарських товарів.
Україні слід уникати заборон і квотування експорту зернових.
Необхідно підвищувати поінформованість суспільства про національну систему контролю безпеки продовольства [69].

74
2.3. Основні проблеми, що виникають у сфері нетарифного
регулювання зовнішньоторговельної діяльності в Україні
Сьогодні вкрай необхідним є удосконалення регуляторних механізмів функціонування товарних ринків в Україні. Існування цієї проблеми в економіці країни викликає нові дисбаланси у внутрішній структурі національного ринку при спробах уряду активізувати підприємницьку активність. Зокрема, реалізація положень Програми економічних реформ на
2010-2014 роки, у першу чергу, орієнтується на заохочення свободи в торгівлі (швидкий вихід на ринок, скасування дозвільних процедур, здешевлення реєстрації, спрощення оподаткування тощо), проте її рівень для
України й так перевищує середньоєвропейський показник та показники країн-сусідів. Тому зростає не ділова активність на внутрішньому ринку країни, а зовнішньоекономічна діяльність зі зростанням динаміки в
імпортних операціях. Вирішення посталої проблеми досягається за рахунок зменшення рівня втручання органів державної влади у безпосередню поточну діяльність суб’єктів господарювання, що залежить від складності механізму ліцензування та дозвільної діяльності у країні [37].
Першочергового значення для насичення та розвитку конкурентності товарних ринків в Україні набуває удосконалення діючих механізмів технічного регулювання (стандартизація) і ліцензування, державних закупівель на основі врахування сучасної світової практики і конкурентного середовища.
Ефективна система технічного регулювання є важливим компонентом привабливого бізнес-середовища будь-якої країни. Хоча всі країни, вступаючи до СОТ, ратифікують УТБТ, національні системи технічного регулювання різняться між собою і не гарантують вільного доступу на національний ринок товарів з інших країн світу [32].
Звичайною практикою міждержавних зовнішньоекономічних відносин
є реалізація політики захисту національних ринків, що нерідко призводить до

75 фінансових втрат експортерів з третіх країн. Загалом УТБТ є рамковою угодою, що не забороняє країнам мати специфічні трактування технічних вимог до третіх країн; причому, якщо якась країна відчуватиме дискримінацію, вона має право звернутися до СОТ зі скаргою та ініціювати розгляд справи у судовій інституції СОТ.
Питання трансформації систем технічного регулювання посідають чільне місце й у політиці країн колишнього СРСР. На сучасному етапі розвитку інтеграційних об’єднань пострадянського простору (СНД, ЄврАзЕс,
ЄЕП, МС) країнами-учасницями декларується готовність дотримуватися у питаннях взаємної торгівлі міжнародних принципів щодо недискримінації доступу на ринки. Такі положення, зокрема, містяться в Угоді про вільну торгівлю СНД, одним із учасників якої став Митний союз (МС) РФ, РБ, РК.
МС декларує, що системи регулювання в сфері стандартизації, а також порядок сертифікації засновані на міжнародних стандартах і нормах. Спільні органи МС встановлюватимуть основні умови стандартизації й сертифікації продукції, які мають забезпечувати безпеку товарів, сумісність і взаємозамінність товарів, якість товарів тощо. Список товарів, робіт і послуг, що підлягають обов’язковій сертифікації, а також порядок сертифікації затверджується відповідними органами МС.
Загроза скорочення поставок до країн МС для українських експортерів виникла після анонсування намірів МС запровадити нову систему технічних регламентів Митного союзу (рішення Комісії Митного союзу № 492, грудень
2010 р.) Відповідно до цього рішення, буде запроваджено 47 нових технічних регламентів, які стосуються значного обсягу українського експорту до МС.
Причому старі регламенти будуть чинними лише до 2015 р. Виробники з країн поза МС повинні будуть забезпечити відповідність стандартів експортованої продукції чинним стандартам МС. За оцінками Асоціації
«Постачальники Митного союзу», за умови збереження такого стану речей українські виробники ризикують опинитися в ситуації, коли понад 60 % виробленої ними продукції буде не допущено до реалізації на території

76
Митного союзу. Підприємства, що експортують продукцію до МС, наражаються на ризик витіснення їх з ринку, якщо вони будуть змушені терміново змінювати виробництво й переходити на нові стандарти технічного регулювання.
Реформи, що відбулися у законодавстві та інститутах, що формують національну систему технічного регулювання за останнє десятиліття, підпорядковано дещо іншим орієнтирам, ніж в МС. Приєднання України та
Росії до СОТ відбулося у різний час, на різних умовах та супроводжувалося різним обсягом зобов’язань щодо реформування системи технічного регулювання. Більше того, Україна, розпочавши реформу технічного регулювання на початку 2000-их років, взяла для себе у якості орієнтиру систему технічного регулювання Європейського Союзу. Водночас зміни, що відбулися в Україні, не створюють принципових перешкод у визнанні технічних стандартів, якими керується Україна, у МС [32].
5 липня 2011 року набрав чинності Закон України «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції» [11], який передбачає створення системи ринкового нагляду. За нової системи значно зменшується втручання держави на етапі виробничого процесу продукції, водночас на виробника покладається більша відповідальність
із забезпечення відповідності виробленої продукції встановленим стандартам та технічним регламентам. Перевірка відповідності продукції встановленим вимогам здійснюється на етапі її виведення на ринок. Ключовим елементом реформи системи технічного регулювання в Україні є перехід від обов’язкової сертифікації продукції до оцінки її відповідності згідно з міжнародною та
європейською практикою на основі впровадження технічних регламентів на певні види продукції, розроблених на базі європейських директив.
Ситуація, що склалася в контексті співпраці України та МС у сфері технічного регулювання, акцентує увагу на необхідності відбудови вітчизняної системи технічного регулювання на новітніх засадах. Здійснення рівноправного діалогу з МС щодо провадження взаємоприйнятних норм

77 технічних регламентів потребуватиме організаційної дієздатності та належної технологічної оснащеності українських органів технічного регулювання.
Відтак заходи нормативно-правової сфери щодо адаптації системи державного контролю і нагляду за безпечністю та якістю харчових продуктів до законодавства та існуючої практики ЄС мають супроводжуватися запровадженням практичних механізмів правової та матеріальної відповідальності за дотримання безпеки та технічних регламентів продукції, що реалізується на внутрішньому ринку.
Вирішення потребуватиме також низка суміжних проблем, які непрямим чином впливають на якість технічного регулювання в країні: протидія реалізації контрафактної продукції, контрабандному та «сірому»
імпорту, детінізація роздрібної торговельної мережі тощо [32].
Не дивлячись на численні поправки до існуючих в Україні законодавчих актів щодо стандартизації, оцінки відповідності та акредитації органів оцінки відповідності, які вітались ЄС як крок до встановлення принципу інфраструктури якості, яка застосовується в ЄС (модульний підхід), зазначена правова база не забезпечила повну відповідність горизонтальному законодавству ЄС, яке обов’язково має бути відображено в угоді АСАА. Для забезпечення узгодженості та правової визначеності необхідно ряд законів та нормативно-правових актів, що стосуються безпосередньо або посередньо концепції стандартизації, оцінки відповідності, акредитації мають бути гармонізовані із відповідними положеннями актів ЄС [65].
Водночас на сьогодні існують такі проблеми з регулювання нагляду промислової продукції в Україні:

нечіткість визначення сфер відповідальності державних органів, звідси дублювання функцій;

78

застарілість норм законодавства та вимог нормативних документів, їх невідповідність міжнародним та європейським вимогам;

обов’язковість застосування стандартів;

надмірне втручання в діяльність виробника протягом майже усього життєвого циклу продукції;

відсутність ризико-орієнтовного підходу до здійснення нагляду
(контролю);

наявність конфліктів інтересів в державних органах, звідси спротив реформам та «вічно» перехідний період;

зосередженість на контролю суб’єктів господарювання, а не власне продукції, звідси надмірний тиск на легальний бізнес та майже повне нехтування необхідністю контролю ринку продукції нелегального виробництва.
Для запровадження в Україні системи ринкового нагляду за продукцією, що відповідає вимогам і стандартам ЄС, ухвалено два ключові закони, якими транспонується відповідне європейське законодавство
(acquis): Закон України «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції» від 2.12.2010 № 2735-VI і Закон України «Про загальну безпечність нехарчової продукції» від 2.12.2010 № 2736-VI [11, 12].
Набуття ними чинності відбулось на початку липня 2011 року.
Шестимісячний перехідний період визначено для виконання завдань
інституційної розбудови, після чого система державного ринкового нагляду повинна бути готовою до функціонування.
У сфері контролю за безпечністю харчових продуктів Закон України
«Про безпечність та якість харчових продуктів» від 23 грудня 1997 року № 771/97-ВР, в редакції Закону № 2809-IV від 6 вересня 2005 року, заклав низку принципів на яких базуються сучасні системи контролю за безпечністю харчових продуктів. Разом з тим цей закон не змінив статусу та інституційну систему контролюючих органів, що покликані реалізувати закладені в законі

79 цілі. Відтак дедалі сильнішими стає ризик того, що наявна інституційна система не спроможна буде реалізувати закладені в законодавстві принципи та гарантувати високий рівень безпечності харчових продуктів, оскільки:

вимоги до виробників та контролюючих органів та їх обов’язки не визначені чітко та залишаються не розмежованими;

чітко не визначена відповідальність виробників та контролюючих органів;

відсутні механізми координації і інтеграції діяльності контролюючих органів на загальнонаціональному, регіональному та місцевому рівнях;

контролюючі органи не застосовують метод аналізу ризику під час встановлення вимог до безпечності продуктів харчування, плануванні і здійснення заходів контролю;

контролюючі органи майже не впроваджують ризик- орієнтований контроль;

відсутній національний довгостроковий план з контролю харчових продуктів та оцінка результативності контролю;

не проводиться регулярна оцінка результативності та ефективності державної системи контролю харчових продуктів;

контролюючі органи не застосовують сучасні системи менеджменту якості і, в першу чергу, планування діяльності із визначенням показників її результативності, а також перевірку виконання цих планів шляхом проведення внутрішніх і зовнішніх аудитів;

вкрай незначна кількість лабораторій, що здійснюють випробування для цілей державного контролю, акредитована відповідно до стандарту ISO 17025. Водночас близько 2500 лабораторій, що належать чотирьом контролюючим відомствам, дублюють випробування не здійснюючи багатьох необхідних випробувань взагалі;

80

контролюючі органи не мають мережі призначених референс- лабораторій за основними видами випробувань, що здійснюються в рамках проведення державного контролю.
У зв’язку з цим необхідно не лише модернізувати законодавство про безпечність харчових продуктів, але й докорінно переглянути інституційний механізм, про що зокрема свідчать результати проведеного Головним управлінням державної служби функціонального обстеження органів виконавчої влади у сфері санітарних та фітосанітарних заходів, яке виявило нечітке розмежування функцій і їх дублювання, невиконання, передбачених чинним законодавством функцій, та інші недоліки чинної системи [65].
Застосовуючи технічні бар’єри члени СОТ повинні, як правило, дотримуватися принципу режиму найбільшого сприяння, заздалегідь
інформувати інших учасників угоди, даючи їм можливість висловити свої пропозиції по змісту заходів, які повинні бути розглянуті [77].
На жаль, існуюча система технічних бар’єрів в Україні є неефективною, оскільки вона побудована на принципах радянської економіки без урахування реалій ринкової економіки та сучасних методів державного контролю. Як результат – українські вимоги суперечать базовим принципам СОТ щодо: добровільного характеру стандартів, пріоритету міжнародних стандартів перед вітчизняними, впровадження технічних бар´єрів у торгівлі виключно за виникнення загрози для споживачів, визнання інших систем оцінки відповідності, які базуються на принципах
СОТ.
Обговорюючи подібні проблеми, варто пам’ятати, що Україна взяла на себе певні зобов´язання:

по-перше, всі стандарти (національні, міжрегіональні чи міжнародні) повинні бути добровільними;

по-друге, скоротити перелік продукції, яка підлягає обов´язковій сертифікації, сприяючи як найширшому впровадженню декларування відповідності виробником;

81

по-третє, затвердити порядок, який забере право перевіряти чи сертифікувати будь-яку імпортовану харчову продукцію Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики.
В сучасних умовах розвитку Україна повинна дотримуватись правил світової організації при застосуванні заходів, які можуть справити обмежувальний вплив на торгівлю, зокрема при ліцензуванні і квотуванні
імпорту. Крім того, слід дотримуватись норм Угод ТБТ та СФЗ. Першим кроком має стати остаточне приведення національного законодавства у відповідність до вимог СОТ [77].
Для зовнішньоекономічної політики великої кількості держав характерне активне використання широкого арсеналу заходів нетарифного регулювання (антидемпінгових, спеціальних, компенсаційних заходів, встановлення відповідних технічних бар'єрів у торгівлі), під дію яких досить часто підпадають поставки на світові ринки українських товарів. З 1998 року по сьогоднішній день спостерігається зростання вказаних заходів щодо товарів походженням з України. Заходи аналогічного захисту вітчизняних суб’єктів господарювання виявляються недостатніми.
За даними
Міністерства економічного розвитку та торгівлі України тільки одне з трьох розслідувань протиправних дій у галузі торгівлі з боку іноземної держави закінчується застосуванням відповідних заходів [91].
Ефективна реалізація положень законодавства про застосування заходів нетарифного регулювання повинна бути забезпечена міцною виконавчою вертикаллю державних органів влади, які мають повноваження у цій сфері. А також системою норм, які б забезпечували належне виконання своїх обов’язків вказаними органами влади.
Якщо в законодавстві України про застосування заходів нетарифного регулювання містяться норми, які регулюють повноваження та проведення процесів застосування вказаних заходів, то система норм, які забезпечують належне виконання законів учасниками процесу застосування заходів нетарифного регулювання в українському законодавстві відсутня.

82
Можна привести самий простий приклад такої неузгодженості – ст. 6 ЗУ
«Про захист вітчизняного товаровиробника від демпінгового імпорту» встановлює чіткі строки для розгляду антидемпінгової справи, але жодна з норм цього закону не вказує на наслідки порушення строків розгляду справи, немає таких норм і у нормативно-правових актах, що регулюють діяльність
Міністерства економіки України.
Необхідно наголосити на тому, що Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі, яка є головним органом з розгляду справ про застосування нетарифних заходів щодо імпорту в Україну, утворюється Міністерством економіки України та звітує про свою діяльність лише перед міністром економіки України. Таке положення справ є неприпустимим, коли мова йде про суперечку між державами, яка може суттєво вплинути на розвиток вітчизняних галузей промисловості. Наприклад, у США аналогічна комісія звітує перед Президентом [106].
Також слід зазначити, що ст. 389 Господарського кодексу України та ст. 31 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» містять одні й ті самі положення, тобто дублюють одне одну за винятком деяких мовних оборотів, які не впливають на зміст указаних статей, тому доцільним вважається ст. 31 ЗУ «Про ЗЕД» виключити. ГК України доповнити окремими статтями, які б регулювали застосування заходів нетарифного регулювання більш детально с урахуванням вимог СОТ та особливостей регулювання імпорту [106].
Таким чином, в українському законодавстві необхідно вирішити питання розподілу та конкретизації компетенції державних органів у області зовнішньоекономічної діяльності, а також розробити систему норм, які забезпечують належне виконання законів учасниками процесу застосування заходів нетарифного регулювання.
Запровадження у національне законодавство та практику розглянутих механізмів і підходів створить умови для запобігання іноземним державам застосування дискримінаційних заходів до України за рахунок використання

83 норм національного законодавства та норм системи ГАТТ/COT та забезпечить на цій основі надійний й обґрунтований захист вітчизняного виробника, а також уникнення погіршення показників господарської діяльності останнього, що може мати місце при наявності на внутрішньому ринку надзвичайно жорсткої конкуренції з боку імпорту.
Повертаючись до розглянутих нами у попередньому питанні аграрної галузі та харчової промисловості слід вказати, що їх розвиток є важливим для задоволення споживчого попиту на внутрішньому ринку України і забезпечення продовольчої безпеки держави. Процеси реформування в АПК привели до розширення асортименту і підвищення якості продовольчих товарів, але на сьогодні насичення споживчого ринку продуктами харчування відбувається частково за рахунок імпорту або переробки значної кількості
імпортованої сировини [127].
Незважаючи на наявність існуючого сьогодні законодавчого і нормативно-правового забезпечення щодо державної підтримки сільськогосподарського виробництва, державній політиці у цій сфері притаманна низка проблем, основні з яких полягають у наступному [90]:
- зменшення фінансування заходів прямої підтримки аграрного сектору. Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на
2012 р.» на пряму підтримку сільського господарства було передбачено спрямування 2,82 млрд грн, що на 31 % менше, ніж у 2011 р., і значно менше суми, яку Україна може виділяти згідно домовленості з СОТ.
- неефективне використання коштів Аграрним фондом при здійсненні ним цінового регулювання на аграрному ринку.
- низький рівень обізнаності селян щодо можливостей одержання ними державної допомоги, складний процедурний механізм і непрозорість її отримання, унаслідок чого основна маса вітчизняних товаровиробників, які такої підтримки потребують, залишаються поза її межами: у 2010 р. із 52 тис сільськогосподарських підприємств підтримкою скористалися лише 2,3 тис, пільгові кредитні ресурси використовували лише 10 % фермерських

84 господарств, соціально спрямовані дорадчі послуги в 11 регіонах країни взагалі не надавалися [90].
Система технічного регулювання продукції АПК та харчової промисловості в Україні побудована на попередній радянській системі й суттєво відрізняється від того, що розуміють під стандартизацією, сертифікацією або оцінкою відповідності в Європі та у країнах із розвинутою економікою, таких як країни-члени Організації економічного співробітництва
і розвитку (ОЕСР) [74].
Зокрема, нині в Україні на значну кількість сільськогосподарської продукції чинними є ГОСТи, стандарти, значна частина яких була розроблена в Радянському Союзі у 60-80-х роках минулого століття.
Впродовж багатьох років вони практично не оновлювались і не змінювались, а лише продовжувався термін їхньої дії. Тому вимоги до показників якості визначені у цих стандартах застаріли і не відповідають сучасним досягненням науково-технічного прогресу в галузі сільського господарства.
У більшості ГОСТів відсутні вимоги до безпеки продукції та охорони довкілля в процесі її виробництва. Існує також значна кількість проблем у стандартизації методів контролю якості продукції, а саме: при визначенні одного й того ж показника діють декілька стандартів, які суттєво між собою не різняться; методи контролю якості, зазначені в цих ГОСТах, базуються на застарілому обладнанні й донині не стандартизовані сучасні експрес-методи.
Все це призводить до того, що процес визначення якості продукції є довготривалим і трудомістким.
Стандартизація продукції АПК в Україні не є добровільною процедурою, за допомогою якої виробники можуть забезпечити конкретні властивості процесу або продукції. Вона також не є системою, що базується переважно на потребах та ініціативах виробників і споживачів. На відміну від загальноприйнятої міжнародної практики, в Україні стандартизація продукції
АПК є регуляторною процедурою й частиною системи державного регулювання.

85
Відповідність стандартам є обов’язковою вимогою практично для всіх видів продукції, коли у світовій практиці стандарти використовуються в основному добровільно.
Стандарти затверджуються централізованим державним органом –
Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики (далі Держспоживстандарт, або ДССУ). Останніми роками приватному сектору була дозволена певна участь у розробці й перегляді стандартів, проте вона не дала істотних результатів, на відміну від
інших країн, де представники приватного сектора відіграють провідну роль у створенні й удосконаленні стандартів. Як наслідок, один і той самий орган відповідає за встановлення стандартів та перевірку дотримання стандартів і видачу сертифікатів на основі цих стандартів. На відміну від світової практики, в Україні розробка стандартів є прерогативою не індустрії, задля підвищення її конкурентоспроможності, а держави – для цілей контролю.
Сертифікація (оцінка відповідності третьою стороною), так само як і стандартизація продукції АПК, в Україні не є добровільною процедурою, завдяки якій виробники демонструють споживачам безпечність, якість і надійність своєї продукції, послуг, процесів.
В Україні, навпаки, сертифікація є обов’язковою вимогою для широкого кола товарів. Це суперечить загальноприйнятій практиці в країнах
ЄС і країнах-членах ОЕСР, де обов’язкова сертифікація застосовується лише до об’єктів із найвищим ступенем ризику.
Підприємства повинні продемонструвати державним органам із сертифікації, що їхня продукція відповідає обов´язковим національним стандартам, які, у свою чергу, можуть відповідати чи не відповідати загальноприйнятим міжнародним стандартам або сучасним технічним регламентам. Однак фактично переважна більшість українських стандартів не відповідає міжнародним стандартам (ISO) або стандартам ЄС
(EN/CENELEC).

86
За даними ДССУ рівень гармонізації національних стандартів за міжнародними та європейськими стандартами (ISO, EN, IEC) у сільському господарстві й харчових галузях становить 32,7 % та 36,3 % відповідно.
Починаючи з 2006 року, за програмою «Наукові розробки у сфері стандартизації сільськогосподарської продукції» розробляється 1350 нормативних документів із стандартизації, у тому числі 950 національних стандартів і 38 технічних регламентів, з яких 280 – ДСТУ, гармонізовані до вимог СОТ та ЄС методом ідентичного перекладу. Також розпочато роботу з адаптації 70 директив ЄС до регламентів України у галузі АПК [74].
Сертифікація в Україні, у більшості випадків, однаково обов’язкова для вітчизняних виробників та імпортерів, здебільшого без урахування одержаних ними раніше іноземних сертифікатів відповідності.
В Україні сертифікація застосовується переважно до кінцевого продукту, а не до процесу виробництва. Це змушує виробників щоразу знову проходити сертифікацію (навіть на виробництві, сертифікованому за ISO-
9001), або підтверджувати відповідність кожної партії того самого товару.
Всупереч поширеній у всьому світі практиці, українські виробники товарів низького й середнього ступеня ризику все ще не мають можливості на базі самооцінки розміщувати на своїх товарах національний знак відповідності (подібний до знака СЄ, що використовується в ЄС).
Товари лише можуть одержати замінний знак відповідності (так званий трилисник, схожий за формою з національним знаком відповідності), який надається не за результатами самооцінки та/або самосертифікації
(декларації), а лише після проходження процедури офіційної сертифікації у державній системі УкрСЕПРО.
Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики одночасно відповідає за розробку і за затвердження стандартів, за видачу сертифікатів, за проведення перевірок виробників, а також за контроль ринку та захист прав споживачів. Більше того, багато з цих функцій щодо певних видів продукції дублюються іншими державними

87 органами (СЕС, Державний комітет ветеринарної медицини та ін.). Це знижує ефективність нагляду шляхом створення незрозумілих та суперечливих вимог, є неефективним з погляду витрат обмежених бюджетних ресурсів держави й створює додатковий тягар для підприємців.
Як приклад подібної плутанини функцій і конфлікту інтересів, можна навести такий факт: лише органам сертифікації, що функціонують у межах системи УкрСЕПРО, дозволяється здійснювати оцінку відповідності (тобто сертифікацію) товарів, що підлягають обов’язковій сертифікації. Відтак, увесь процес повністю контролюється Держспоживстандартом.
Щоб підтримати економічний розвиток країни, існуюча структура
ДССУ повинна бути трансформована таким чином, щоб забезпечити Україні розвиток сучасної системи оцінки відповідності й управління якістю.
Отже, існує ряд причин, які вимагають реформування системи технічного регулювання в Україні, а саме:
1. Існуючий режим завдає шкоди економічному потенціалу країни.
Україна посідає
78-ме місце у глобальному рейтингу конкурентоспроможності та 139-те – у рейтингу умов ведення бізнесу
(«Döing Business», 2008). Такі низькі рейтинги, не в останню чергу, спричинені високою вартістю і складністю вимог системи технічного регулювання, які стримують розвиток бізнесу та економіки в цілому [74].
Надмірне регулювання підриває потенційні конкурентні переваги України, пов´язані з вигідним географічним розташуванням, людськими й природними ресурсами, ринковою інфраструктурою тощо.
2. Перешкоди на шляху впровадження інновацій. Нові технології залишаються незаконними доти, доки не затверджені державними регуляторними органами. Нове обладнання не можна імпортувати, нову продукцію не можна виводити на ринок, якщо вони не відповідають
існуючим стандартам, або якщо технічні умови на них не зареєстровані в органах ДССУ, що потребує багато часу і коштів. Як наслідок, модернізація українських аграрних підприємств гальмується, нові технології не

88 впроваджуються, нова продукція з’являється повільно, а замість виробництва
інноваційної продукції Україна й досі залишається постачальником сировини та виробником традиційних напівфабрикатів.
3. Система технічного регулювання в Україні занадто жорстка і складна. Необхідного й достатнього рівня безпеки продукції можна досягти без застосування всіх тих обмежень і адміністративних процедур, якими держава наразі регулює сферу АПК, та з більшим рівнем гнучкості. Більше того, занадто директивні, обов’язкові технічні стандарти насправді завдають шкоди безпеці, стаючи на заваді впровадженню нових і безпечніших продуктів та технологій. Існуюча система сертифікації акцентує увагу на санкціонуванні конкретних зразків продукції замість того, щоб зосереджувати головну увагу, власне, на виробничому процесі. Як наслідок, гарантія постійної безпеки товарів є дуже слабкою.
4.
Гарантується відповідність конкретного зразка продукції. Крім того, оскільки занадто директивні й застарілі вимоги часто призводять до несумісності з сучасними технологічними процесами, багато підприємств не мають іншого шляху, як вдаватися до «неофіційних засобів», оскільки вони не можуть дотримувати українських стандартів.
5.
Чинна система державного контролю неефективна і не гарантує якості продукції. Переважна частина порушень, виявлених органами ДССУ, стосується формальних вимог до документації, а не насправді важливих проблем.
6.
Невідповідність вітчизняних норм технічного регулювання міжнародним правилам і принципам (у тому числі прийнятим в ЄС та СОТ).
Після приєднання до СОТ українські виробники не тільки не повністю використовувують переваги міжнародної економічної інтеграції, але й наражаються на ризик, оскільки деякі положення системи технічного регулювання суперечать зобов´язанням, взятим на себе Україною.
7.
Чинна база стандартів в Україні неефективна і застаріла.
Наділивши стандарти де-факто статусом обов´язкового документа, держава

89 примушує виробників застосовувати багато застарілих норм: у країні діють
16 765 міждержавних стандартів (ГОСТів), розроблених до 1992 року, 46% з яких були прийняті ще до 1980 року.
Таким чином, система технічного регулювання в Україні створює низку перешкод:

заважає інноваціям і знижує конкурентоспроможність країни через свій надто директивний та бюрократичний характер і використання багатьох застарілих вимог;

нормативно-правова база характеризується суперечностями й неузгодженістю; багато товарів і послуг одночасно регулюються різними державними органами, що призводить до неефективного використання ресурсів;

повноцінна участь України у міжнародних торгових договорах вимагає термінового реформування системи.
Існуюча в Україні система технічного регулювання може й повинна бути швидко та ефективно поліпшеною відповідно до міжнародного досвіду, що базується на ризик-орієнтованому підході. Цей підхід дає можливість збалансувати витрати та вигоди управління і є базовим принципом для технічного регулювання у розвинутих країнах [74].

1   2   3   4   5   6   7   8   9

скачати

© Усі права захищені
написати до нас