1   2   3
Ім'я файлу: Курсова робота М.О. Макаренко.docx
Розширення: docx
Розмір: 70кб.
Дата: 20.05.2022
скачати

2.2. Археологічні дослідження в Північному приазов’ї. Маріупольський могильник.

Історія широкомасштабних археологічних досліджень на Маріупольщині розпочалася наприкінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст., і пов’язана вона, перш за все, з початком промислового будівництва у цьому регіоні. У зв’язку з цим було проведено низку геологічних розвідок з метою виявити найбільш сприятливі умови для формування будівельних майданчиків. Разом з цим проводилася і реєстрація пам’яток історії та культури, що могли бути знищеними майбутніми промисловими гігантами.

У травні 1927 р. було закінчено складання загального списку зареєстрованих пам’яток археології, історії та архітектури. Але цей перелік був далеко не повним. Більше того, у деяких округах, зокрема Сталінському та Маріупольському, реєстрацію подібних об’єктів взагалі не проводили. І це незважаючи на те, що ще у 1918 р. було створено «Товариство вивчення місцевого краю і допомоги розвиткові Маріупольського повітового земського музею», голова якого - один з ініціаторів створення і майбутній директор музею І.П. Коваленко, наголошував на необхідності «вивчати місцевий край з усіх боків», у тому числі й «історично-археологічного» [17, ст. 113]. Більше того, ці ініціативи знайшли підтримку серед представників центральних пам’ятко-охоронних структур у Києві. Так, у листі М.Ф. Біляшівського до І.П.Коваленка дописувач просив звернути особливу увагу на стан охорони археологічних пам’яток: курганів, могил, городищ, які часто гинули під лопатами скарбошукачів [17, ст. 114]. Усе це свідчить щонайменше про наявність таких об’єктів, відомих не лише науковцям, а й аматорам-шукачам. Та, попри це, через брак фінансування і економічну непривабливість регіону усі спроби пам’ятко-охоронців хоча б зафіксувати наявні археологічні об’єкти залишилися без уваги владних структур.

Тож не дивно, що перші планові археологічні дослідження цих територій пов’язані були саме з промисловим будівництвом. У цей час неодноразово розглядалися питання про необхідність охорони археологічних пам’яток, що руйнувалися черезіндустріальне будівництво.

1 грудня 1928 р. було навіть затверджено «Статут про округові з’їзди Рад, округові виконавчі комітети, їх відділи та інспектури», згідно з яким на місцеві органи влади покладалося завдання не лише затвердити списки пам’яток історій та культури, що знаходяться на їхній території, а й організувати та провести пам’яткоохоронні заходи. [18, ст. 89]

На початку 1928 р., після обстеження групою радянських та американських інженерів гирла річок Міус та Кальміус, було обрано місце для будівництва новогометалургійного заводу. У червні 1929 р. було виділено ділянку на лівому березі р. Кальміус, де і планувалося розпочати будівництво заводу «Азовсталь» [19, ст. 6-7]

Протягом 1928-1929 рр. цю територію досліджував співробітник Маріупольського музею, досвідчений археолог П.М.Піневич, який виявив численні пам’ятки минулого, зокрема рештки курганів, уламки посуду тощо, що й занотував ущоденнику. Та через погіршення стану здоров’я він змушений був припинити дослідження.

У червні 1930 р. Всеукраїнська археологічна комісія (далі – ВУАК) отримали повідомлення Маріупольського окрплану про виділення ним 1000 крб. на проведення археологічних досліджень у регіоні і пропозицію призначити керівником цих робіт «археолога професора Макаренка, котрий погодився прибути на розкопки в Маріупольський округ». [20, арк. 18]

Кандидатура Миколи Омеляновича на цю посаду не задовольняла окремих представників ВУАК, тож вони зволікали з вирішенням питання.

Микола Омелянович приїхав в Маріуполь, швидше всього, в початку серпня 1930 року. Розкопки на могильник йшли з 10 серпня по 15 жовтня. Разом з М.О. Макаренко в Маріуполь прибула і його дружина Анастасія Сергіївна Федорова-Макаренко, також професійний художник, яка допомагала фіксувати процес розкопок і знахідки. Працював на розкопках і художник В.А. Головатий, який проживав у м. Сталіно (нині – м. Донецьк). Пізніше він приймав участь в археологічних дослідженнях Сталінського музею [21, ст. 10]. Від Маріупольського музею краєзнавства в розкопках в 1930 року приймали участь директор І.П. Коваленко і завідувачі відділами: етнографії - Н.С. Коваленко, археології – Н.П. Єгорова. Професор М. Безбородько, який випадково опинився у Маріуполь, визначав мінерали, а зуби тварин з розкопок - професора Н.В. Павлюк, Д. Белінг, Б. Домбровський. Розкопки могильника у Маріуполі викликали широкий суспільний резонанс. Микола Омелянович наголошував на доброзичливому відношенні місцевої влади, адміністрації будівництва заводу, добровільну допомогу будівельників [21, с. 115].

Під час розкопок було проведено рідкісну операцію – вирізано монолітом два поховання: №50 з неолітичного могильника та енеолітичне середньостоговське культури № 21 [21, с. 122]. Досвід подібною роботи у Н.Є. Макаренка вже був. В 1929 року за розкопках слов'янського могильника у с. Піщане на Сумщині також була здійснена вирізка з жіночим похованням та передано Сумському музею [22, с. 51]. Він наголошував, що йому надавали дійсну допомогу: «Все для наших досліджень – а ми потребували матеріалів (стовпи, дошки, колючого дроту та ін) - ми діставали потрібне кількість, і негайно» [21, с. 10]. Обидва моноліту експонуються в музеї до цих пір.

Завдяки вирізкам збереглися черепа і посткраніальні скелети людей, які дав Маріупольський могильник. В похованні № 50 (неоліт) знайдені останки чоловіка віком 25 – 35 років та дворічної дитини. У кам'яному ящику часу енеоліту поховано двоє чоловіків: вік першого – близько 35 років, а другого 50–60 років. Доля решти антропологічних знахідок, переданих після завершення розкопок антропологу А.З. Носову, невідома.

Після завершення розкопок на могильнику всі матеріали надійшли до МКМ, що було умовою місцевою влади ще на стадії підготовки розкопок. Сьогодні тут зберігається 60 комплексів із поховань, а також із поховання, знайденого поруч із могильником, випадкові знахідки (Всього 595 одиниць зберігання) [23, с. 40]. У фонди музею надійшли і фотонегативи на скло (51) одиниця), окремі фото, 11 комплексів і окремі знахідки з могильника передані в музеї Москви, Донецька, Луганська [23, с. 41].

Микола Омелянович Макаренко в 1930 році завершив дослідження кургану центрі міста, грабіжницькі розкопки якого у 1872 році почав вести охоронець розташованих поряд комор купця П.Г. Камбурова. Як слідство розкопок Камбурова кургану [24, с. 370] в музей надійшли два негативу (на одному з них - № 2147 - зображено вигляд кургану, на другому - № 2018 - комплекс знахідок з нього) і 27 знахідок: 7 виробів з кремнію, 15 уламків кераміки, 1 кістяний гудзик, маточка, відбійник, розтиральник, бронзова голка без вушка. Ймовірно, основним у цьому кургані було поховання часу бронзи. На жаль, відсутність польової документації, звітів і публікацій про цією і інших визначні пам'ятки, вивчених в м. Маріуполі, значно скорочує наші можливості для їхнього розуміння. У таких обставинах стає важливою будь-яка інша інформація - самі речі з розкопок, шифри на них, фото і тому подібне.

Розкопки проводились в Маріуполь в липні - листопаді 1932 року. В складі експедиції були дружина Миколи Омеляновича А.С.Федорова-Макаренко та Л.М. Морозова. Роботи проводилися на мисі біля «Азовсталі», також були вивчені два кургани в Іллічівському районі, де в кургані «Д» за аеродромом було знайдено поховання катакомбної культури епохи бронзи. Горщик із нього цікавий тим, що типологічно відноситься до пам'ятникам басейну Сіверського Дінця і відображає міграцію племен донецької катакомбної культури на півдні на початку ІІ тис. до н. е. Таким чином, виправдалися надії М.О. Макаренка щодо цікавих знахідок з курганів в районі аеродрому [24, с. 370-373].

Отже, 14 вересня 1933 року головний підсумок роботи Миколи Омеляновича в Маріуполі – монографія «Маріупольський могильник» – було підписано до друку. За підрахунками, в період 1930-1933 років Микола Омелянович досліджував в м. Маріуполь неолітичний могильник, не менше 42 поховань в 10 курганах, козацьку землянку, провів вирізку чотирьох монолітів, зібрав підйомний матеріал у балці Бузинної, зафіксував не менше 40 курганів. Він не тільки розкопував послідовно один за одним кургани та могили, але й обстежив поселення. Да він зміг вдало з'єднати власні інтереси, ентузіазм дослідника з можливостями і розмахом індустріального будівництва. Але, здається, він ще і приріс серцем до приазовським степів. Якщо в початку досліджень він констатував: «Починаючи від Ясинуватої на півночі і до берегів Азовського моря ця місцевість невідома у галузі пам'яток матеріальної культури» [25, с. 42], то вже на кінець 1933 ситуація виглядала по-іншому. Миколі Омеляновичу вдалося закласти різнобічний і фундаментальний блок археологічних джерел до вивчення стародавньої історії нашого регіону. Він же виховував громадську думку, наполегливо рятував беззахисні пам'ятки від руйнування.

Можна стверджувати, що дослідження та діяльність М.О. Макаренко у м. Маріуполь викликали інтерес наукової громадськості до Північному Приазов'ю. Колекції старожитностей Маріупольського музею на підставі знахідок археолога значно збільшилися, ці матеріали експонуються і сьогодні. В своїх публікаціях Микола Омелянович активно пропагував давню історію нашого краю. Йому вдалося створити ім'я Маріуполю в середовищі археологів, як місцю цікавих знахідок європейського значення.

2.3. Захист культурної спадщини України від наступу більшовицької влади та останні роки життя М. О. Макаренка.

Починаючи вже з 1922 р. почався наступ більшовицької влади на культуру та історію України. Вона готувала наукове підґрунтя для знищення старовинних церков, переважно споруд князівських часів та козацько-гетьманської доби. Була створена так звана «ліквідаційна комісія». Уряд залучав до цієї діяльності відомих вчених, але не всі погоджувалися працювати в них, а тим більше мовчати. В протоколі ВУАН від 20 лютого 1922 р. вказано, що М. О. Макаренко «рішуче відмовився з особистих мотивів бути представником у ліквідаційній комісії». Після цієї відмови за Макаренком було встановлено нагляд ДПУ і в 1924 р. його було вперше заарештовано, проте поки що звинувачено в порушеннях у керівництві ним музею мистецтв. Можливо передбачаючи наслідки такої політики влади, Микола Макаренко організував і сам особисто зайнявся професійними обмірами, кресленнями та фотографуванням визначних архітектурних пам’яток давньоруського та козацького часів.

У 1934 р. столицю Радянської України було переведено з Харкова до Києва. В центрі Києва планувалися архітектурні зміни. Потрібен був новий «урядовий радянський центр» і для цього було вирішено знести Софійський собор, Михайлівський монастир, Трьохсвятительську церкву. Храму Софії «пощастило» – його вирішено було залишити – посприяло втручання всесвітньо відомих французьких діячів культури, як вважають деякі дослідники, не без прихованої участі Миколи Макаренка. А от на місці Михайлівського монастиря і Трьохсвятительської церкви мали збудувати два палаци: Раднаркому та ЦК КП(б)У, а між ними – поставити велетенський пам’ятник Леніну. У 1933 р. професор Макаренко не лише не підписав (єдиний з науковців) акт на знесення Михайлівського Золотоверхого собору, але й рішуче протестував: він надіслав телеграму Сталіну, був на аудієнції у Павла Постишева, який на той час керував Україною. Але всюди йому рішуче відмовили.

У жовтні 1934 року в Києві відкрився наймасштабніший за всю його історію архітектурний конкурс: найкращі зодчі Країни Рад представили 26 проектів нового урядового кварталу. Конкурс оголосили після того, як в липні 1934 року місто стало офіційною столицею Української РСР (замість Харкова), і йому були необхідні нові адміністративні будівлі. Однак історичний центр, який формувався ще з давньоруських часів, не дозволяв розмістити органи влади республіки з таким розмахом, як у Харкові. Там для цього створили найбільшу в Європі площу, оточену сучасними висотками.

Київ в цьому сенсі міг запропонувати лише відкриті простори біля Софійського і Михайлівського соборів, зведених в ХI і XII століттях. Відтак стародавні храми опинилися під загрозою знищення. Одним з головних застрільників глобальних архітектурних перетворень в Києві несподівано став кінорежисер Олександр Довженко.

Ще в квітні 1930-го відбулася нарада партійних і профспілкових діячів Києва, на якому виступив і Довженко. Серед іншого обговорювали створення нового парку культури на місці Михайлівського.

«При вирішенні проблеми будівництва парку Михайлівський монастир попроситься піти, він віджив свій вік, — говорив режисер.— Абсолютно неприпустимо навіть думати, що ці стіни комусь потрібні. Я вважаю, коли ми знесемо Михайлівський монастир, то будівництво парку дасть потрібний ефект».

Довженко наполягав, щоб новий простір для відпочинку простягався взагалі від Львівської площі до Маріїнського палацу. Тому всі зайві будівлі, як він висловився, потрібно було зняти. У перервах між зйомками режисер склав план реконструкції декількох площ і вулиць Києва і почав облогу обкому партії. “Це якось дійшло до столиці. Коли уряд переїхав до Києва, мене, хоча я жив в цей час вже в Москві, ввели до урядової комісії з реконструкції міста”, — згадував він.

Ще не закінчився містобудівний конкурс, а вже стало очевидним: доля Михайлівського вирішена. Комісія на чолі з істориком архітектури Іполитом Моргілевський почала обмірювати храм, готуючи його до зносу. А оскільки змагання радянських зодчих проходило в закритому режимі, Києвом поповзли найтривожніші чутки: деяким проектам заважав навіть Софійський собор.

Ученому судилася трагічна доля, як і багатьом українським інтелігентам. Незважаючи на його протест, Михайлівський Золотоверхий монастир підірвали, але Софії Київській вдалося уціліти. Французькі діячі підняли голос, що Софія належала князівській родині, а значить і Анні Ярославні – королеві Франції і радянська влада не наважилася на страшний крок – знищення цієї перлини української архітектури. 26 квітня 1934 р. Макаренко був заарештований зі звинуваченням: «член контрреволюційної організації».

А переможцем конкурсу на проект урядового кварталу стала робота Йосипа Лангбарда: дві залізобетонні будівлі повинні мали стати на місці Трьохсвятительської церкви та Михайлівського собору, а між ними мав би тягнутися до неба 70-метровий монумент пролетарського вождя Володимира Леніна. Від нього схилом, де зараз ходить фунікулер, до Дніпра вели пішохідні сходи, однак, з проекту Лангбарда до 1939 року побудували лише одне крило — нинішній будинок Міністерства закордонних справ. А Михайлівський, в решті решт, зносили дарма: основні урядові новобудови — Верховної ради за проектом Володимира Заболотного і Раднаркому за кресленнями Івана Фоміна — звели на Печерську. Так було ще й дешевше. Знести та вивезти рештки будівель Михайлівського монастиря обійшлося скарбниці в 5,5 млн руб. А орієнтовні витрати на “утилізацію” Софійського собору з обійстям становили б усі 10 млн руб.

В концентрованому вигляді та в сухих документах перипетії останніх трагічних років життя подає дослідник життя Миколи Макаренка Дмитро Макаренко: «У обвинувальному висновку від 26.04.1934 року зазначалося: «В 1934 году, в связи с переездом столицы Украины в г. Киев Макаренко включился в кампанию, поднятую националистическими элементами против снесения Михайловского монастыря и постройки на его месте здания правительства. Он использовал свои связи для создания общественного мнения и противодействия постановлению правительства УССР». Вирок гласив: «Сослать Н. Е. Макаренко в Севкрай сроком на три года». В Казані, куди був засланий Макаренко, а за ним поїхала радянська декабристка 56–річна Анастасія Сергіївна Федорова-Макаренко. Вона покинула комфортну квартиру в академічному будинку на вул. Левашівській 17-А в Києві та поїхала жити в дерев'яний будиночок, де воду треба було носити з вулиці, де "все удобства во дворе". У Казані М. О. Макаренко з дружиною оселилися в будинку по вул. Достоєвського, 27. кв. 10. Анастасія Сергіївна влаштувалася на роботу консультантом реставраційного відділу Казанського музею. Та вільне заслання виявилося лицемірним і короткочасним. Не минуло й року перебування в засланні, як М. О. Макаренка арештовують вдруге. Із архівної слідчої справи № 11037 УКДБ Татарської АРСР довідуємося, що цього разу М.О. Макаренко звинувачувався разом з Батаревичем Інокентієм Феофіловичем, Соколовською Тетяною Олексіївною і Нероновим Кирилом Володимировичем. Всі вони звинувачувалися за ст. 58–10 ч. І і 58–11 (антирадянська агітація) КК РСФСР. Ніяких стосунків з цими людьми Микола Омелянович не мав і їх не знав.

24 квітня 1936 року його заарештовують вдруге «за контрреволюционную работу и клевету в отношении вождя ВКП(б) и руководителей правительства» його засудили на три роки виправно-трудових таборів. Судило «Особое совещание» заочно в Москві. Покарання відбував у Томську. Пік беззаконня тоталітаризму припав на 1937 рік. Не минуло й восьми місяців після другого арешту, як М. Макаренка заарештовують утретє. В'язня з України, який перебував у таборі Томська «без определенных занятий» звинуватили як «учасника кадетско-монархической повстанческой организации «Союз спасения России», имевшей своей целью свержение советской власти путем вооруженного восстания». Вирок був фатальний – найвища міра покарання. Через 10 днів, 4 січня 1938 року у Новосибірську професора мистецтвознавства, фахівця всесвітнього рівня з рунічного письма, порядного й мужнього українця було таємно розстріляно. Та Анастасія Сергіївна цього не знала. Вона була переконана, що її чоловік ні в чому не винен і зверталася до всіх державних установ.

Місце поховання визначного вченого досі невідоме. М. О. Макаренка був реабілітований Постановами Верховного суду Татарської АРСР від 07.07.1960 р. та Томського обласного суду від 28.01.1965 р. У квітні 1966 року 83-річна Анастасія Сергіївна звернулася в Томське управління КДБ з проханням переглянути справу М.О. Макаренка. Читаючи довідку про реабілітацію чоловіка, вона померла.

16 січня 1989 р. Президією Верховної Ради СРСР його було визнано невинною жертвою сталінського терору. Після цього представники Інституту археології України намагалися повернути документи Миколи Омеляновича, але майже безрезультатно, багато цінних паперів досі залишаються в архівах РФ. На стіні відновленого Михайлівського Золотоверхого собору в Києві відкрита меморіальна дошка видатному досліднику та громадянину, щороку 4 лютого у Михайлівському соборі по ньому правиться поминальна літургія.

1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас