Ім'я файлу: 13_Обстеження хворого.pdf
Розширення: pdf
Розмір: 147кб.
Дата: 01.06.2021
скачати
Пов'язані файли:
Реферат 13-фт6 Фудима В.docx

грудної клітки, черевної стінки, порожнини, кінцівок). Необхідно дотримуватися послідовності при обстеженні: огляд, пальпація,
перкусія, аускультація.
Огляд. Описати положення органа, його форму, колір шкірних покривів, наявність шкірних складок, нормальних шкірних ліній.
Направлення осі органа, порівняння симетричних частин тіла,
зрівняння парних органів, наявність судинного малюнку. Описати характер патології, стан шкіри навколо вогнища (не змінена,
мацерація, набряк, гіперемія, інфільтрована та ін.), зміни м'яких тканин навколо вогнища (крововиливи, ущільнення та ін.), визначити,
які тканини уражені, якщо є - описати грануляційну тканину (колір,
поверхня, характер, кількість, кровоточивість, нашарування та плівки),
наявність некротизованих тканин та сторонніх тіл. Вказати розміри патологічного вогнища в сантиметрах. Наявність, кількість та характер виділень.
Активні та пасивні рухи: обсяг рухів, кут рухомості суглобів, ступінь обмеження рухів, болючість при рухах. Пальпація: вказати на положення, форму, величину набряку, консистенцію, болючість,
рухомість, напруження м'язів, наявність слідів на шкірі від тиснення,
пальпації, стан місцевої температури. Наявність розм'якшення,
флюктуації, крепітації, патологічної пульсації. Описати регіональні
лімфатичні вузли.
Перкусія: характер звуку - високий, тупий, коробковий, локалізація та межі притуплення, переміщення при зміні положення тіла, органів.
Якщо проводилася пункція: описати отриманий вміст.
Аускультація: наявність серцевих тонів, звучність їх, ритм, характер легеневих шумів, наявність кишкових шумів, шумів при вислуховуванні великих судин.
Контузія (забій - contusio).
Місцеве пошкодження тканин в результаті їх забою має назву контузії.
Їх розрізняють за болем, припухлості та синюшному забарвленню, яке буде тим більше, чим більше ушкоджено невеликих судин. При контузії необхідно звернути увагу на супутні неврологічні та судинні
розлади. Після забою часто виникає випадіння рухової функції та чутливості. Пошкодження (забій) артерії може привести до розриву
інтими та розладів периферійного кровообігу. Гемартроз при забоях і
розривах зв'язок великих суглобів.
Переломи, вивихи: потрібно провести огляд пошкодженої ділянки,
пальпацію, перкусію, аускультацію, виміряти об'єм, довжину кінцівки,
визначити м'язову силу і функцію. При обстеженні хворого звернути увагу на основні симптоми при травмі:
а) вимушене положення кінцівки;

б) деформацію ділянки суглобу, припухлість;
в) зміщення вісі периферійної частини мимо суглобу (бокове, під кутом, ротаційне );
г) виражений біль;
д) зміни довжини кінцівки, патологічна рухомість, крепітація;
є) пружинна фіксація;
ж) різке обмеження рухів у суглобі.
При вивихах порушуються суглобові з'єднання двох кісток. Одна суглобова поверхня зміщується по відношенню до другої, в результаті
чого виникає деформація суглобу. Вивихи можливі тільки при одночасному розриві зв'язок та суглобової капсули. Основні симптоми:
біль, припухлість, незвичне положення кінцівки і пружинна фіксація.
Опіки: визначається розмір опікової поверхні: правило "дев'яток",
"долоні", за методом В.М.Постнікова, Г.Д.Вілявина. Діагноз: опік термічний (хімічний, променевий, електроопік).
При розвитку опікової хвороби виділяють періоди: (І стадія - опіковий шок, II стадія - гостра токсемія, III стадія - септикотоксемія, IV стадія - реконвалесценція).
Відмороження. Локалізація, ступінь (I - ураження шкіри у вигляді
зворотніх розладів кровообігу, синюшність, або мармуровий колір шкіри; II - некроз поверхневих шарів шкіри до мальпігієвого,
утворення міхурів з прозорим вмістом; III - некроз усіх шарів шкіри,
підлягаючих тканин, утворення міхурів а геморагічним вмістом; ІV - некроз м'яких тканин та кісток).
Слід вказати на період; латентний (дореактивний) і реактивний.
Достовірно остаточно встановити ступінь відмороження можлива лише через 5 - 7 діб після відмороження.
Рани: огляд необхідно проводити в перев'язочній. Вказують на:
характер ушкодження, локалізацію рани, розмір рани, форма,
напрямок, краї рани, стінки, дно рани, виділення, фазу розвитку процесу, стан регіональних лімфатичних вузлів, ступінь інфікованості,
стан кровообігу та нервової регуляції, функцію пошкодженого органу.
Хірургічна інфекція. Для гострих запальних процесів характерні
основні класичні ознаки запалення:
Rubor - почервоніння, що обумовлено розширенням капілярів під впливом гуморальних та неврогених факторами.
Tumor - припухлість; виникає внаслідок місцевого набряку.
Calor - місцеве підвищення температури, обумовлено гіперемією.
Dolor - біль: виникає при механічному розтягненні, внаслідок дії
бактеріальних токсинів, а також гуморальних медіаторів запалення,
таких як гістамін, серотонін.

Functio laesa - розлади функції не є кардинальними симптомами і в багатьох випадках відсутні.
Звертають увагу на локалізацію, розміри, температурну реакцію,
наявність лімфангоїту та лімфаденіту, загальну реакцію організму.
При абсцесі - розм'якшення в центрі інфільтрату, обумовлено виходом тканинної рідини та лімфоцитів, що проявляється флюктуацією.
Наприклад: У ділянці верхнього зовнішнього квадранту лівої сідниці
визначається інфільтрат розмірами 18х 10 см., при пальпації болючий,
гіпертермія та гіперемія шкіри, що переходить у шкіру звичайного забарвлення, флюктуація.
Флегмона - запалення розповсюджується дифузно, без утворення капсули, не має чітких меж, інфільтрація сусідніх тканин.
Мастит - локалізація (права, ліва молочна залоза), квадрант (верхній,
нижній медіальний та верхній і нижній латеральний), підшкірний,
інтрамамарний, ретромамарний, галактофоріт; розміри, фаза запалення (серозна, гостра інфільтративна, абсцедуюча, флегмонозна,
гангренозна, хронічна інфільтративна).
При описанні пухлин звернути увагу на швидкість росту їх,
топографоанатомічне розміщення, величину, форму (гладка, горбиста,
змішаної будови), консистенцію (еластична, камениста та ін.),
рухливість. Регіональні лімфатичні вузли.
Для описання виразок особливу увагу приділити опису стану країв
(нерівні, підриті ін.) і грануляційної тканини. Некрози - локалізація,
глибина ураження, поширення.
ПОПЕРЕДНІЙ ДІАГНОЗ
Для встановлення і обґрунтування попереднього діагнозу необхідно провести ретельний аналіз отриманої інформації, що базується на основних скаргах хворого, даних анамнезу, об'єктивного обстеження
(основні симптоми, отримані при огляді, пальпації; перкусії,
аускультації). При аналізі отриманої інформації згрупувати симптоми,
виділити провідний синдром, який слід поставити у порівняння з відомими раніше. При наявності збігу синдромів та проявів перебігу хвороби в цілому та їх співвідношення з такими ж при відомих хворобах установлюють попередній діагноз.
Для встановлення кінцевого діагнозу необхідно провести додаткові
методи обстеження хворого.
ЛАБОРАТОРНІ ТА БІОХІМІЧНІ МЕТОДИ ОБСТЕЖЕННЯ
Загально клінічні лабораторні методи включають:
- загальний аналіз крові (рівень гемоглобіну, кількість еритроцитів,
лейкоцитів, формулу білої крові, ШОЄ,

кольоровий показник);
- загальний аналіз сечі (колір, прозорість, питома вага, реакція,
наявність епітелію, білка, циліндрів, лейкоцитів, еритроцитів).
Біохімічні методи включають:
- визначення рівня цукру крові;
- визначення групи крові, резус фактора;
- білки (їх фракції);
- електроліти;
- функціональні печінкові та ниркові проби (білірубін та його фракції,
трансамілази, ліпопротеїди, холестерин, сечовина, креатинін,
залишковий азот);
- коагулограма крові (протромбіновий індекс, час рекальцифікації, час згортання за Лі-Уайтом, бета-нафтоловий тест, загальний фібриноген).
ПРОМЕНЕВІ МЕТОДИ ОБСТЕЖЕННЯ
Рентгенівське випромінювання було відкрите 8 листопада 1895 року
Вільгельмом Конрадом Рентгеном.
Рентгенологічний метод – спосіб вивчення будови і функції різних органів і систем, заснований на якісному і кількісному аналізі пучка рентгенівського випромінювання, що пройшло через тіло людини. При проходженні через тіло людини пучок рентгенівського випромінювання слабшає. Тіло людини є неоднорідним середовищем,
тому в різних органах випромінювання поглинається в неоднаковій мірі, зважаючи на різну товщину і щільність тканини. При рівній товщині випромінювання найсильніше поглинається кістковою тканиною, майже в 2 рази менше кількість його затримується паренхіматозними органами і вільно проходить через газ, що знаходився в легенях, шлунку, кишечнику. З викладеного неважко зробити простий висновок: чим сильніше досліджуваний орган поглинає випромінювання, тим інтенсивніше його тінь на приймачі
випромінювання, і навпаки, чим більше променів пройде через орган,
тим прозоріше буде його зображення, таким чином і виникає
рентгенівське зображення.
Рентгенографія (рентгенівська зйомка) – спосіб рентгенологічного дослідження, при якому фіксоване рентгенівське зображення об'єкту виходить на твердому носії, в переважній більшості випадків на рентгенівській плівці (папір, екран монітора). Знімок частини тіла
(голова, таз, живіт і ін.) називають оглядовим, а сам метод оглядовою рентгенографією. Зйомки органу, що цікавить, або навіть частини органу, прицільним, а метод - прицільною рентгенографією.

Рентгеноскопія (рентгенівське просвічування) – метод рентгенологічного дослідження, при якому зображення предмету отримують на екрані в процесі дослідження. При цьому пацієнта можна повертати як вам це необхідно для найбільш точної
діагностики, але при цьому зростає променеве навантаження.
Штучне контрастування органів – використовують, щоб отримати диференціальне зображення тканин, що приблизно однаково поглинають випромінювання. З цією метою в організм вводять речовини, які поглинають рентгенівське випромінювання сильніше або, навпаки, слабше, ніж м'які тканини, і тим самим створюють достатній контраст з досліджуваними органами. Речовини, що затримують випромінювання більше, ніж м'які тканини, називають рентгенопозитивними (створені на основі важких елементів - барію або йоду). В якості рентгенонегативних контрастних речовин використовують гази – закис азоту, вуглекислого газу. Існує два принципово різних способи контрастування: перший в прямому механічному введені контрасту в порожнину органу – шлунок перорально, кишечник за допомогою клізми, кровоносні судини;
другий спосіб заснований на здатності деяких органів поглинати з крові введену в неї контрастну речовину, концентрувати і виділяти її
(сечовидільна система і жовчні шляхи).
Методи контрастного дослідження судин – ангіографія. У
досліджувану судину шляхом пункції або катетеризації, вводять контрастну речовину, роблять знімок. Залежно від того, яку частину судинної системи контрастують, розрізняють артеріографію,
венографію (флебографію) і лімфографію. Використовують при цьому водорозчинні препарати йоду.
Методи контрастного дослідження жовчного міхура і жовчовивідних проток:
холецистографія (пероральна): увечері напередодні
дослідження пацієнт вживає йодовмісний гепатотропний препарат
(Білігност, Холосас). Він всмоктується в кишечнику, уловлюється з крові печінковими клітками, і виділяється в жовч. Протягом ночі
препарат концентрується в жовчному міхурі, вранці роблять оглядові
знімки міхура. Нормальний жовчний міхур на холецистограмі
визначається у вигляді подовженої овальної тіні, що звужується догори, з рівними чіткими контурами. Розміри 6-10 на 2-4 см. Тінь міхура однорідна, поступово посилюється в каудальному напрямі. У
зв'язку з розвитком сонографії клінічне значення методу помітно зменшилося. В даний час основне свідчення – визначення необхідності літотрепсії.
Холеграфія (внутрішньовенна холецістохолангіографія):
гепатотропну йодовмісну контрастну речовину вводять

внутрішньовенно повільно. Препарат захоплюється гепатоцитами і
виділяється з жовчю. На знімках через 5-7 хв. послідовно з'являються тіні спочатку жовчних проток, а потім і жовчного міхура. Основне значення – отримання функціонально–морфологічних даних про стан жовчевидільної системи.
Холангіографія: група методів (ЧЧХГ, ЕРХПГ) рентгенологічного дослідження жовчних проток після прямого введення в їх просвіт контрастної речовини.
Черезшкірна черезпечінкова холангіографія – (коли немає
можливості проведення ЕРХПГ) виконують під контролем УЗД
черезшкірний прокол в розширені жовчні протоки або в жовчний міхур, вводять контрастну речовину, роблять знімок.
Ендоскопічна ретроградна холангіопаркреатікографія –
(контрастування жовчних проток за допомогою ендоскопічної
канюлізації) контраст вводиться під контролем дуоденоскопа в отвір великого дуоденального сосочка. Основне призначення – дослідження жовчних шляхів у хворих з механічною жовтяницею.
Ірігоскопія – метод рентгенологічного дослідження прямої і товстої
кишки при введенні в неї контрастної речовини. Ірігоскопія дає
можливість отримати інформацію про морфологічні зміни товстої
кишки. Ірігоскопія часто є вирішальним методом діагностики пухлин,
дивертикулів товстої кишки. Збільшує діагностичні можливості
ірігоскопії методика подвійного контрастування.
Під рентгенологічним контролем поступово заповнюють рентгеноконтрастною суспензією товсту кишку і виробляють оглядові
і прицільні знімки всіх її відділів в різних положеннях хворого (фаза тугого наповнення). На наступному етапі, після видалення з товстої
кишки рентгеноконтрастної суспензії, досліджують рельєф слизистої
оболонки кишки (фаза спорожнення). На завершальному етапі
ірігоскопії, особливо при підозрінні на пухлину товстої кишки,
дослідження проводять при дозованому заповненні кишки повітрям,
використовуючи апарат Боброва (подвійне контрастування).
Комп’ютерна томографія є найбільш чутливим та високоінформативним методом рентгенодіагностики і являє собою пошарове рентгенологічне дослідження, в основі якого є комп’ютерна реконструкція зображення, отримане при круговому скануванні
об’єкту вузьким пучком рентгенівського випромінювання.
Винахідники А.Кормак і Г.Хаусфілд у 1979 році були нагороджені
Нобелівською премією. Вузький пучок рентгенівського випромінювання сканує людське тіло по колу. По іншу сторону пацієнта встановлена система датчиків (їх кількість може досягати

декількох тисяч), кожен з яких перетворює енергію випромінювання в електричні сигнали. Після посилення ці сигнали утворюють цифровий код, який поступає в пам'ять комп'ютера.
ДОДАТКОВІ (АПАРАТНІ) ТА ІНСТРУМЕНТАЛЬНІ
МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
Ультразвукові методи дослідження.
Ультразвукове дослідження є методом медичної візуалізації, який почав застосовуватися більше 40 років тому. В даний час медицина вже не представляє своє існування без даного методу діагностики.
Сфери застосування ультразвуку в медицині надзвичайно широкі. У
діагностичних цілях його використовують для виявлення захворювань органів черевної порожнини і нирок, органів малого тазу, щитовидної
залози, молочних залоз, лімфатичної системи, серця, судин, в акушерській і педіатричній практиці.
Ультразвуком взагалі називаються високочастотні звукові хвилі з частотою понад 20 кГц. У медицині застосовуються частоти в діапазоні 2-10 Мгц. Особливістю ультразвукових хвиль є здатність відбиватися від кордонів середовищ, що відрізняються один від одного по щільності.
Різні тканини по-різному проводять ультразвук і володіють різними характеристиками його віддзеркалення. Це і робить можливим здобуття ультразвукового зображення. При поверненні відбитого ехосигнала до датчика (датчик є високотехнологічним приладом,
здатним як генерувати, так і сприймати уз-хвилі) стає можливою двомірна реконструкція зображення всіх тканин, крізь які пройшли ультразвукові хвилі. Інтенсивність відбитого уз-сигналу залежить від вихідної різниці акустичних опорів на кордоні середовищ, що дозволяє на екрані монітора отримати зображення в реальному часі
досліджуваного органу. Недоступними для даного методу є тканини,
що містять повітря, і кістки.
У абдомінальній практиці, УЗІ дозволяє візуалізувати і
охарактеризувати (розміри, контури, структура, щільність) всі
паренхіматозні органи (печінку, селезінку, підшлункову залозу, нирки),
наповнені рідиною порожнисті органи (жовчний міхур і протоки),
кровоносні судини, фрагменти кишкових петель, вільну рідину в черевній порожнині, збільшені лімфатичні вузли, пухлинні
конгломерати, змінений апендикс. Роздільна здатність сучасних апаратів складає 1-2 мм.
Ендоскопічні методи дослідження.
Ендоскопія – це метод дослідження, заснований на введенні в порожнині тіла особливих пристроїв, забезпечених оптичними і

освітлювальними системами, а також інструментами для забору матеріалу – ендоскопів. Ендоскопи що використовуються в сучасній медицині діляться на гнучкі і жорсткі.
Широке використання в клінічній практиці гнучких ендоскопів з волоконною оптикою (фіброендоскопів) почалося з шестидесятих років, коли японські фірми "Olympus" і "Machida" стали випускати езофагогастроскопи на базі волоконної оптики. Лише пізніше з'явилися фіброколоноскопи і фібробронхоскопи.
Сучасні фіброендоскопи складні по своїй конструкції, в них передача світла відбувається по волокну - світлопроводу, діаметром в декілька десятків мікрон, волокна складаються в джгути, з них формують волоконно-оптичну систему ендоскопа, яку покривають захисною оболонкою і розміщують усередині гнучкого тубуса. У волоконно- оптичних деталях світлові сигнали передаються по світлопроводах з однієї поверхні (торця світлопроводу) на іншу — вихідну, як сукупність елементів зображення, кожен з яких передається по своїй жилі. У волоконних деталях зазвичай застосовують скляне волокно,
світлова жила якого (серцевина) має високий показник заломлення і
оточена склом — оболонкою з нижчим показником заломлення.
Внаслідок цього на поверхні розділу серцевини і оболонки промені
зазнають повне внутрішнє віддзеркалення і поширюються лише по світловій жилі. Для передачі зображення застосовуються жорсткі
багатожильні світлопроводи і джгути з регулярним укладанням волокон. На вхідний торець зображення проектується об'єктивом, а на вихідному спостерігається в окуляр. Якість зображення в таких приладах визначається діаметром світлових жил, їх загальним числом
і досконалістю виготовлення. Роздільна здатність сучасних гнучких ендоскопів складає 2-5 лін/мм з відстані 15 мм (це означає, що можна розглянути об'єкт діаметром 1мм), оптичне збільшення – 1,5 раз. На дистальній частині ендоскопа розташовується кінцеве вікно світлопроводу, об'єктив, отвір каналів для введення інструментів,
аспірації рідини і повітря. Розташування оптики може бути бічним,
скошеним і торцевим. Призначення ендоскопа визначає його довжину,
зовнішній діаметр, кількість біопсійних каналів.

1   2   3

скачати