Лекція Землеробство. План. Бур’яни і боротьба з ними

Лекція 3. Землеробство.
План.
1. Бур’яни і боротьба з ними.
2. Зональні системи землеробства і сівозміни.
3. Обробіток ґрунту.
1. Бур’яни і боротьба з ними.
Вплив бур’янів на культурні рослини
Одним із таких явищ, що негативно впливає на ріст, розвиток і врожайність сільськогосподарських культур, є рослини, які не вирощують на полях, городах і в садах або бур’яни. Крім бур’янів, у землеробстві виділяють також засмічуючі рослини. До них належать види і сорти, які є у культурі, але спеціально не вирощуються на даному полі.
Бур’яни – це рослини, які не культивуються людиною, але пристосувалися до умов вирощування культурних рослин, ростуть на с/г угіддях та інших землях і завдають значної шкоди сільському господарству.
Біологічний поріг шкідливості – це така кількість бур’янів, яка призводить до зниження врожайності культурних рослин. Виділяють також економічний поріг шкідливості, який визначається такою кількістю бур’янів, затрати на боротьбу з якими окуповуються збереженням урожаю.
Річні втрати зерна у нашій країні через засмічення бур’янами становлять близько 10…15 %, а боротьба з ними становить понад 30% всіх витрат у землеробстві.
Зниження врожаю культурних рослин може бути на 25…30 % і більше залежно від забур’яненості.
Бур’яни пригнічують ріст і розвиток культурних рослин, знижують їх продуктивність. Випереджаючи у рості культурні рослини, сприяють виляганню посівів, внаслідок цього помітно погіршується якість продукції та збільшуються втрати при збиранні полеглих хлібів. Деякі бур’яни шкідливі і отруйні для людей і тварин.
Бур’яни сприяють поширенню хвороб і шкідників сільськогосподарських культур.
Бур’яни утруднюють обробіток ґрунту й погіршують його якість.
Забур’янені посіви зернових важко обмолочуються, а неочищене зерно погано сохне і може самозігріватися.
Бур’яни знижують продуктивність праці, ефективність внесення добрив, зрошення, погіршують якість продукції рослинництва, підвищують її собівартість, гальмують впровадження інтенсивних технологій вирощування просапних культур.
Біологічні особливості бур’янів
Бур’янам вдається втримуватися на сільськогосподарських угіддях завдяки ряду біологічних особливостей, які в них виробилися в процесі пристосування до росту разом з культурними рослинами.
Біологічні особливості бур’янів: висока пристосованість до умов життя, плодючість (дуже велика
кількість насіння), здатність довго зберігати схожість, розтягнутий період проростання
насіння; посухостійкі, морозостійкі.
Як правило, бур’яни дають дуже велику кількість насіння. Для прикладу, осот польовий, який займає
10 м.кв. може засіяти 100 га поля. Для порівняння наведемо, що одна рослина хлібних злаків у нормальних умовах дає 50…200 насінин, а максимально – до 2 тис.
Значна частина багаторічних бур’янів, крім розмноження насінням, може розмножуватися
вегетативним способом: кореневими паростками (осот), кореневищами (пирій), бульбами (чистець болотний), цибулинами (часник дикий), частинами стебел (жовтець повзучий) та ін.
Велика плодючість бур’янів доповнюється високою пристосованістю до поширення насіння на
значні відстані від материнської рослини.
Однією з важливих біологічних особливостей бур’янів є розтягнутість періоду проростання і
тривалий період зберігання схожості насіння, що пов’язано з періодом спокою і з особливими
пристосуваннями до несприятливих умов.
Якщо насіння культурних рослин проростає після сівби протягом 5…15 днів, то насіння бур’янів, потрапляючи у ґрунт на різну глибину, може тривалий час зберігати життєдіяльність і бути джерелом забур’янення посівів (дурману, блекоти – понад 50; буркуну білого понад 70 років). У деяких бур’янів короткий вегетаційний період і за короткий час при сприятливих погодних умовах вони можуть дати кілька поколінь.
Людина також може сприяти поширенню бур’янів, порушуючи вимоги до якості посівного
матеріалу, агротехніки вирощування, карантинної служби.
Вивчення біологічних особливостей бур’янів необхідне для того, щоб найдоцільніше побудувати систему заходів боротьби, виявити ті періоди у рості і розвитку бур’янів, коли їх найлегше знищити.

Класифікація бур’янів
На території України налічується близько 700 видів бур’янів. Для ефективнішого застосування агротехнічних, хімічних та біологічних заходів боротьби користуються класифікацією, за якою бур’яни поділяють на окремі групи залежно від місця зростання, способу живлення, розмноження, тривалості життя тощо. За місцем зростання бур’яни відносять до посівних (сегетальних) і
смітникових (рудеральних).
За способом живлення виділять три фізіологічні типи бур’янів: паразитні (незелені),
напівпаразитні і непаразитні або зелені.
Паразитні бур’яни не мають коренів і зелених листків, внаслідок чого втратили здатність до фотосинтезу і живляться за рахунок рослин- живителів до яких присмоктуються спеціальними присосками (гаусторіями). За місцем паразитування на рослинах їх поділяють на стеблові (повитиці)
і кореневі (вовчки).
До стеблових відносять повитицю конюшинну, польову, льонову та ін. Заходи боротьби: очищення посівного матеріалу на електромагнітних машинах, перекопування уражених місць, хімічне прополювання. Це карантинний бур’ян.
Кореневі рослини-паразити: вовчок соняшниковий, конопляний і капустяний. Найбільш поширений перший, вражає соняшник, помідори, тютюн. Заходи боротьби: впровадження сівозміни, виведення стійких проти вовчка сортів соняшника, знищення сходів до проростання насіння, правильний обробіток ґрунту.
Бур’яни-напівпаразити мають зелені листки, не втратили здатності до фотосинтезу, але мінеральні солі і воду отримують з рослин на яких паразитують, присмоктуючись до їхніх коренів (дзвінець безкрилий, кравник пізній, очанка) або надземних органів (омела, всі види стриги).
Непаразитні (зелені) бур’яни – рослини з автотрофним (самостійним) способом живлення (повітряним
і кореневим), синтезують усі необхідні органічні речовини з навколишнього середовища. Це найбільш чисельна група бур’янів.
За тривалістю життя бур’яни поділяють на дві біологічні групи: малорічні і багаторічні.
Малорічні бур’яни розмножуються лише насінням, живуть не більше 2 років і після достигання насіння відмирають. Їх поділяють на однорічні і дворічні. Однорічні бур’яни поділяють на такі біологічні групи: ефемери, ранні та пізні ярі, озимі, зимуючі.
Багаторічні бур’яни ростуть на одному місці більше двох років, неодноразово плодоносять, розмножуються насінням і вегетативними органами, а деякі (хвощ) навіть спорами. Тому вони здатні надзвичайно швидко поширюватись, є найбільш злісними і потребують багато зусиль для знищення.
Способи розмноження бур’янів: насінням, спорами, вегетативними органами. За способом вегетативного розмноження і будовою кореневої системи їх поділяють на підгрупи: кореневищні,
коренепаросткові, стрижнекореневі, цибулинні, бульбові, повзучі, гронокореневі.
Карантинні бур’яни – це особливо шкідливі рослини, відсутні або обмежено поширені на території країни або окремого регіону і наступне їх поширення не допускається всіма заходами, в тому числі й адміністративними. Для запобігання їх завезенню з інших країн, а також поширенню всередині країни
є державна служба зовнішнього і внутрішнього карантину рослин.
Розрізняють бур’яни внутрішнього (вони є на території України) і зовнішнього карантину (їх немає, але вони можуть бути завезені з-за кордону). Бур’яни внутрішнього карантину – амброзія полинолиста, трироздільна і багаторічна (голометилкова); гірчак степовий (рожевий), паслін колючий, каролінський та триквітковий; ценхрус якірцевий; злинка кандська; всі види повитиць, яких в Україні налічується 15 видів. Бур’яни зовнішнього карантину – амброзія приморська, бузинник пазушний, стрига (всі види), деякі види дикого соняшнику.
Заходи боротьби з бур’янами
Запобіжні заходи – це сукупність тих, які сприяють ліквідації джерел і шляхів поширення бур’янів і створенню найкращих умов для росту й розвитку культурних рослин.
Основне завдання запобіжних заходів – не допустити заносу насіння бур’янів на поля з різних джерел.
Агротехнічні заходи боротьби із бур’янами є основними, вони направлені на очищення ґрунту від запасу насіння бур’янів і їх вегетативних органів розмноження, а також на знищення бур’янів у посівах с/г культур.
Залежно від поставленої мети, агротехнічні заходи поділяють на дві групи:
- знищення наявних у ґрунті життєздатних генеративних і вегетативних органів розмноження;
- знищення проростаючих і вегетуючих бур’янів у посівах сільськогосподарських культур.
До цих заходів належить раціональний механічний обробіток ґрунту та прополювання.
Хімічні заходи
Хімічні заходи боротьби полягають у застосуванні хімічних речовин для боротьби з бур’янами –
гербіцидів (від латинського слова гербо – трава і цидо – убиваю).

Класифікація гербіцидів.
За характером дії на рослини гербіциди поділяють на дві групи: вибіркової (селективної) і суцільної
(загальної) дії.
За способом дії на рослини (характером пошкодження рослин) гербіциди поділяють на контактні і
системні.
За способом застосування виділяють гербіциди для внесення в ґрунт до сівби або до появи сходів рослин, так звані ґрунтові гербіциди, та гербіциди, якими обприскують рослини під час вегетації,
проте такий поділ є до деякої міри умовним.
Найпоширеніший спосіб використання гербіцидів – обприскування. Воно може бути суцільне,
рядкове, стрічкове.
Доза гербіциду залежить від кількості діючої речовини, виду культурної рослини, ступеня
забур’яненості, видового складу бур’янів, фаз розвитку культурних рослини і бур’янів, ґрунтово-
кліматичних та інших умов.
Найефективніша обробка гербіцидами в безвітряну помірно теплу погоду з температурою повітря
+15…25 °С та при вологості ґрунту не менше 20%.
Біологічні заходи
Найбільше значення серед біологічних заходів має застосування в сівозмінах науково
обґрунтованого чергування сільськогосподарських культур і парів. Так, озимі культури, зокрема озиме жито, завдяки активному кущінню восени та швидкому росту навесні затінюють і глушать бур’яни. Надзвичайно важливе значення для зменшення засмічення в сівозміні мають поля просапних полів і, особливо, чистих парів.
Біологічний метод боротьби з бур’янами прийнято розглядати переважно як використання
тварин, комах, бактерій, грибів, вірусів та інших біологічних об’єктів. Цей метод поки що застосовується обмежено, але має великі перспективи.
Наприклад, стебла і квітки вовчка соняшникового їдять личинки мушки – фітомізи, пасльону колючого
– личинки колорадського жука, амброзії полинолистої – амброзієвий листоїд та амброзієва совка – метелик, подібний до молі, гусениці якого живляться тільки листками амброзії.
Інтегровані заходи
Основні складові інтегрованої системи боротьби з бур’янами:
– освоєння науково обґрунтованого чергування сільськогосподарських культур і парів у сівозміні;
– використання високопродуктивних та конкуренто-спроможних сортів і гібридів культур;
– застосування правильних систем обробітку ґрунту;
– дотримання оптимальних строків сівби, впровадження прогресивних способів сівби, рекомендованих норм висіву, якісного догляду за посівами, своєчасного збирання врожаю;
– виконання запобіжних заходів боротьби з бур’янами.
Найефективнішим у системі захисту посівів від бур’янів є комплексне застосування агротехнічних, хімічних та біологічних екологічно нормованих заходів. Агротехнічні та біологічні заходи в цій системі мають бути основними, базовими, а хімічні – доповнюючими, страховими. Звичайно, виникають ситуації, коли основний захід знищення бур’янів є хімічний, але його завжди треба застосовувати на фоні найбільш відповідних до даної зони агротехнічних, біологічних і запобіжних
(профілактичних) заходів.
2. Зональні системи землеробства і сівозміни.
Система землеробства – це комплекс взаємопов’язаних агротехнічних, меліоративних й організаційно-господарських та планово- економічних заходів, спрямованих на інтенсифікацію використання земельних ресурсів, вдосконалення способів відновлення та підвищення родючості
ґрунту.
Головне завдання науково обґрунтованої системи землеробства – забезпечення підвищення родючості ґрунту, зростання врожаїв і отримання максимального виходу продукції з одиниці площі при мінімальних витратах праці та коштів на одиницю продукції.
Основні ланки системи землеробства:
1. Організація території господарства і розробка раціональної структури посівних площ відповідно до його спеціалізації і природно- економічних умов.
2. Впровадження та освоєння науково обґрунтованих сівозмін.
3. Система обробітку ґрунту з врахуванням ґрунтово-кліматичних умов.
4. Система удобрення сільськогосподарських культур, яка відповідає ґрунтовим умовам і вимогам рослин.

5. Застосування системи заходів боротьби з бур’янами, шкідниками і хворобами сільськогосподарських культур.
6. Впровадження нових високопродуктивних сортів і гібридів.
7. Меліоративні заходи: зрошення, осушення, гіпсування, вапнування, насадження полезахисних смуг та інше.
8. Заходи захисту ґрунту від водної та вітрової ерозії.
Системи землеробства розробляють і застосовують для конкретних ґрунтово-кліматичних умов з урахуванням місцевих особливостей, але базуються вони на об’єктивно діючих загальних законах землеробства.
За ступенем інтенсивності системи землеробства поділяють на: примітивні; екстенсивні; перехідні;
інтенсивні.
Велика різноманітність систем землеробства обумовлена зональними природно-економічними особливостями. Для найбільш крупних регіонів країни можна виділити такі системи землеробства:
1. Плодозмінна з меліоративними заходами окультурення ґрунтів.
2. Зернопросапна з заходами захисту ґрунтів від водної ерозії.
3. Зернопаропросапна з заходами захисту ґрунтів від водної та вітрової ерозії.
4. Просапна з вирощуванням переважно просапних культур (більше 50%).
Головна ознака цих систем землеробства полягає у спеціальному землевпорядкуванні орних
земель, впровадженні певної структури посівних площ (насичення багаторічними травами і зерновими колосовими) та ґрунтозахисної системи обробітку ґрунту, в якій замість плугів переважають плоскорізні знаряддя. Ґрунтозахисні системи землеробства забезпечують охорону ґрунтів від проявів вітрової та водної ерозії та підвищення родючості еродованих земель.
Сучасні системи землеробства та їх особливості в основних ґрунтово-кліматичних зонах України
Системи землеробства Полісся
В цій зоні випадає достатня кількість атмосферних опадів. В ґрунтовому покриві переважають
дерново-підзолисті та сірі лісові ґрунти, які мають легкий гранулометричний склад. Родючість
цих ґрунтів дуже низька, вони мають низький вміст гумусу і поживних речовин, підвищену
кислотність ґрунтового розчину.
Такі природні та ґрунтові умови визначають спеціалізацію сільськогосподарського виробництва. Серед технічних культур значні площі займають картопля і льон. В приміських господарствах поширені овоче-картоплярські сівозміни.
Тут поширені переважно зернотрав’яні і плодозмінні польові, трав’янопросапні і просапні кормові
прифермерські та спеціалізовані овочеві та овочево-кормові сівозміни. У сівозмінах відсутні чисті пари: їх тут займають або кормовими або сидеральними культурами. Багаторічні трави використовують у сівозмінах протягом 2-х років.
Для підвищення родючості ґрунтів у зоні Полісся необхідно, перш за все, виконувати вапнування
ґрунтів для зменшення їх кислотності.
Особливості обробітку ґрунтів, які мають неглибокий гумусований горизонт, полягають в
поступовому ґрунтопоглиблюванні за рахунок поступового приорювання підорного шару.
Необхідно постійно впроваджувати заходи зменшення надлишкової зволоженості, покращення аерації та теплового режиму.
Системи землеробства Лісостепу
Вона характеризується істотними відмінами клімату, ґрунтового покриву та інших факторів землеробства, особливо при порівнянні західних та східних регіонів.
Ґрунтовий покрив Лісостепу представлений темно-сірими, сірими лісовими ґрунтами,
чорноземами опідзоленими та типовими.
Згідно матеріалів якісної оцінки земель ці типи ґрунтів в Україні мають найбільш високий ресурсний потенціал. Вони мають високий вміст та запаси гумусу, валових і рухомих форм поживних речовин,
близьку до нейтральної або слабокислу реакцію ґрунтового розчину.
Ґрунтово-кліматичні умови лісостепової зони сприятливі для вирощування найбільш цінних технічних, овочевих та зернових культур, а також розвитку всіх видів тваринництва. Тут вирощують цукрові буряки, соняшник, овочеві культури, картоплю, а також зернові культури – озиму пшеницю, ярі зернові та кукурудзу.
Головні завдання системи землеробства у лісостеповій зоні: нагромадження і збереження вологи
в ґрунті; захист ґрунтів від вітрової й водної ерозії; підвищення родючості ґрунтів внесенням