Для консерваторів всі ці проекти і вже зроблені кроки означали не що інше, як «розпродаж Радянської Батьківщини» та похорони КПРС. Підписаний Єльциним 20 липня указ про департизацію, який забороняв діяльність партійних організацій та їх комітетів на державних підприємствах і в установах (що узаконив ситуацію, яка фактично склалася на багатьох з них), став для консерваторів останньою краплею.
Вранці 19 серпня ТАРС передав повідомлення про створення Державного комітету по надзвичайному стану в СРСР, до якого увійшли 8 чоловік, в числі яких були віце-президент СРСР Янаєв, прем'єр-міністр Павлов, голова КДБ Крючков, міністр оборони Язов, міністр внутрішніх справ Пуго. Заявивши про те, що президент СРСР Горбачов, який знаходився на відпочинку в Криму, «за станом здоров'я не може виконувати свої обов'язки», комітет оголосив про свій намір відновити порядок в країні і запобігти розвалу Союзу. Надзвичайний стан встановлювався на шість місяців, вводилася цензура. Однак, зустрівши народний опір, очолюваний президентом РРФСР Єльциним, путч провалився. Нерішучість і розкол у військах, розгубленість путчистів, які впали у прострацію перед обличчям непередбаченої ними реакції москвичів (а також ленінградців, жителів інших найбільших міст), десятки, а потім сотні тисяч яких стихійно зібралися перед будівлею російського парламенту, який став оплотом опору новоявленій хунті, коливання введених у Москву військ, що так і не наважилися «розметати» (термін одного з відданих ними наказів) беззбройних людей, що протистояли їм, підтримка Єльцина більшістю урядів країн світу і міжнародною громадською думкою - у своїй сукупності всі ці чинники обумовили те, що менше ніж за три доби спроба державного перевороту була ліквідована. Увечері 21 серпня Горбачов повернувся до Москви, однак, до цього часу Єльцин, який вийшов головним переможцем із цього випробування, зі слів одного французького політичного діяча, «завоював собі погони глави держави».
Невдача спроби державного перевороту, яка продемонструвала неймовірне зростання суспільної свідомості і політичної зрілості маси (головний чинник, проігнорований путчистами, перекопаними у своїй здатності безкарно повторній «палацовий переворот» 14 жовтня 1964р., внаслідок якого був усунений Хрущов), різко прискорила розпад СРСР, привела до втрати Горбачовим його впливу, до скасування колишніх інститутів центральної влади. У наступні за невдачею путчу дні вісім республік заявили про свою незалежність, а три Прибалтійські республіки, які вже домоглися їх визнання міжнародним співтовариством, 6 вересня були визнані й Радянським Союзом. М.Горбачов, незважаючи на знову підтверджену ним прихильність комуністичним ідеалам, залишив свій пост Генерального секретаря ЦК КПРС і розпустив Центральний Комітет (зі свого боку союзний парламент повернув собі надані ним раніше Горбачову особливі повноваження в економічній області). Діяльність КПРС була припинена, а через кілька тижнів і зовсім заборонена Єльциним. За рахунок вилучення з компетенції КДБ ряду важливих функцій і управлінь ця організація була сильно скорочена. Сталося повне оновлення політичного істеблішменту (від керівників засобів масової інформації до членів уряду), в який прийшли реформатори та наближені Єльцина, які відразу ж закріпили нове становище рядом постанов парламенту.
Горбачов, бажаючи зберегти центр і тим самим свій пост, запропонував новий варіант союзного договору, який, щоправда дуже нагадував про минуле. Однак політичні позиції президента СРСР були вже дуже послаблені через путч, останній (?) натиск консерваторів, і день за днем він все більше перетворювався на «президента в лапках», президента Радянського Союзу, який більше не був єдиною державою.
1 грудня більше 80% населення України висловилося за незалежність своєї республіки. Тижнем пізніше президенти Росії, України та Білорусії, зібравшись у Мінську, констатували, що «Радянський Союз більше не існує». Ними було проголошене утворення «Співдружності Незалежних Держав», відкритої «для всіх держав колишнього СРСР». 21 грудня на зустрічі в Алма-Аті (куди, як і в Мінськ, Горбачов запрошений не був) до СНД приєдналися ще вісім республік, підтвердивши тим самим кончину СРСР. У цих умовах Горбачову не залишалося нічого іншого, як оголосити про припинення виконання ним функцій президента СРСР у зв'язку із зникненням самої держави.
1991 рік має великі шанси увійти в історію як завершення розпочатого в 1917 р. експерименту, який призвів у 1922 р. до утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Нежиттєздатність системи, яка протягом семи десятиріч у формі СРСР була фактичною спадкоємицею колишньої царської імперії, породила більше проблем, ніж виявилася спроможна вирішити. Незважаючи на всю невизначеність майбутнього, одне не викликає сумнівів: те, що відбувається на наших очах, визначає майбутнє не завершеного ще оновлення і, отже, новонародженої - і також дуже крихкої - демократії.
1 2 3 4