Ім'я файлу: КР Ван Гог Ліни Костенко як сегмент символічної автобіографії(
Розширення: docx
Розмір: 73кб.
Дата: 13.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
эконом.теор.docx
екзамроб.docx
Розширення: docx
Розмір: 73кб.
Дата: 13.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
эконом.теор.docx
екзамроб.docx
2.1 Автотематизм поетеси
Творчість Ліни Костенко - визначне явище в українській літературі новітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компромісності, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно - суспільним чинником. У її поезії прекрасно з гармонізовані ліричне і епічне начало.
Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм – рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства…
В її поезіях вичитуємо не тільки людську само настанову обрати гідну в житті поведінку, не спокушатися суєтними марно татами, а й самозахист в ім’я вірності саме своєму мистецтву, і захист власного мистецтва від тієї деградації, яка підступно стереже його, якщо воно починає надмірно залежати від звичайних людських амбіцій творця і конюктури його дня. Певно, саме тому й стало ім’я видатної поетеси синонімом унікальної творчої біографії.
У ранніх віршах Ліни Костенко владарюють глибокі підтексти, що змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко врадуваним, у них розлито тремтливі тривоги й передчуття молодості, в них стільки несилуваної гри слів, яка динамізує поетичний зміст, робить легко в пізнаванними каркаси її строф [1, c. 25-26].
Про причини – не треба
Кожен має свої причини
А причини призводять
До відсутності всяких причин.
Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією.
«Вічна ріка» у Ліни Костенко – нове й вічно оновлюване життя, в якому непроминальна кожна мить – і та, що минула, але живе ще в пам’яті, й та мить, що тільки надходить. «Вічна ріка» - вміщує в собі життя окремої людини помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам’ять, «вічна ріка» - це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське. Далі і у наступних творах читачеві широко розкривається національна історія («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Дума про братів не азовських»). Історичний факт, замулена часом подробиця чи легенда або й просто історичний краєвид, дають поштовх художній думці, яка часто буквально приголомшує найнесподіванішими поворотами й отими відтінками, яких годі сподіватися, скажімо, в історичній науці, бо того, що властиве поезії, ніколи не матиме наука.
Поміж цих творів особливе місце посідає поема «Циганська муза», цей твір видається одним із найважливіших за ідейно-художньою проблематикою у Ліни Костенко.
Назва драматичної поеми «Дума про братів не азовських» одразу ж викликає асоціацію з відомим фольклорним твором. У поемі Ліни Костенко маємо філософську антитезу до нього [11, c. 88-90].
Драматична поема «Сніг у Флоренції» ставить чимало посутніх питань, буття митця в світі людей, перед своїм талантом, зрештою, перед історією. Цей твір із яким у літературу вривається потужний інтелектуальний струмінь. Поема – диспут і воднораз поема – монолог, бо героям так важко зрозуміти свою правд, хоч і не до кінця у неї вірить, і це ще відчутнім поглиблює його життєву драму.
Ліна Костенко – рідкісний майстер у володінні словом. Вона на диво органічно складає свій звукопис: «Суху розмову полум’я із листям до ночі сумно слухають сади…», «Лисніють листками ліси…».
Несподіваність і духовна пластика її поетичних образів несе в собі особливу емоційну снагу; «Село сосновий виверне кожух і йде назустріч, як весільна теща…». Вже навіть із цих наведених рядків помічаємо риси справді самобутнього, неповторного стилю, які характерні для всього поетичного доробку видатного майстра слова.
Міфопоетична парадигма бачення світу Ліною Костенко вибудовується передусім на архетипних за своєю енергетикою і смислами природних образах-лейтмотивах, які визначають авторські світоглядні і світовідчувальні концепти. Образ-символи лісу, саду, води, дороги, шляху, дерева, степу є знаковими для художнього континууму поетеси, вони позначені «особливою органічністю буття в українському поетичному світі завдяки сталій архетипній основі й здатності модифікуватися в нових контекстах». Таких маркерів-знаків природних субстанції у поетичному світі Ліни Костенко багато, адже вона-геній, мистецький універсам якого позначений досконалістю вищого ґатунку, а її пантеїстична концепція бачення природи у своєму сюжеті глибоко національна, тобто українська [15, c. 10-12].
Зупинимось на особливій міфологемі степу. В поетичних текстах Ліни Костенко степи окреслені своїм хронотопом. Поетеса осмислює трагедію Карташинського лиману – «не застояного людства свободи. Екологічна проблематика в цій поезії пульсує активно і першопланово, а історичні ретроспекції, актуалізовані через енергетичні образи степу, баских табунів, героїв, корелюють сучасне і минуле однієї етнічної території: «Ми, володарі степу й баских табунів, // на місцях оцих заповітних// спромоглись зробить заповідник» - це авторська формула, яку поетеса створила для знаходження коефіцієнта гуманності українців по відношенню до рідної природи.
В поезії-ностальгії «Погасли кострища стоянок» поетеса тонко висловлює свою позицію про дивну, потужну енергетику наших предків. І тільки людина, енепатична до національного, етнічного, здатна відчути це тепло, над яким не владне час, а тим паче – почути пісню, в якій пульсує життя: «А в степу оживає пісня». Архетипний образ пісні в степу в аспекті націософському маніфестує ідею, а скоріше-глибоке переконання поетеси в оживленні минулого, у вічності того, що було, а потім перейшло в землю, але та енергетика, що надихає сьогодення, переходить у категорію Духу, праобраз, який закликає до збереження свого коріння, національного ґрунту. Лірична героїня поетичних малюнків Ліна Костенко імпульсивна і правдива, її зір фіксує найзначіміше в навколишньому світі.
Багатогранний спектр важливих для людини з української дійсності значень відкривається в поезії «з тужним мотивом занепаду українського села», «Хутір Вишневий».
У Ліни Костенко адекватне, властиве патріоту рідного краю, ставлення до жахливих реалій національного екобуту-занепаду і зникнення поетичних Вишневих хуторів. «Вишневий хутір… Ні души» - гірке усвідомлення пустки і самотності степової родючої землі, яка в пантеїстичному осмисленні поетеси переживає, «хворіє» від цієї самотності, бо, врешті, земля немислима без людини, як і людина без землі.
Міфологема степу в контексті поезії «Хутір Вишневий» відіграє роль ціннісного геоетнічного топосу, асоціативна семантика якого окреслена вітальними уявленнями про життєдайність і родючість ґрунту, і трагізм цього факту, осмислений Ліною Костенко з позиції історіософською, хоча й відкрито не заявленої, полягає в знеціненні багатства, яке дає земля для нації, у недбайливому ставленні до неї.
Категорія «пам’ять» у художньому трактуванні Ліни Костенко тісно пов’язана з категоріями «батьківщина» і «духовність». Усі три поняття поєднані в один тематичний комплекс [10, c. 56-57].
Вимріяна багатьма поколіннями українська державність була б справою нереальною, якби народ перестав бути народом і перетворився б просто у населення, позбавлене національної свідомості. Ліна Костенко добре відчувала таку загрозу і розуміла, що найважливішим енергетичним джерелом, яке живить національну свідомість, не дає їй згаснути, є історична пам’ять народу. Що міцнішою, закоріненішою є вона, то більшою життєвою наснагою наділено народ, то гідніше він себе почуває, то достойнішим життя живе. Глибоко розуміючи цю закономірність, Ліна Костенко намагається у своїй творчості не тільки ствердити поетичним словом ідею історичної пам’яті, а й фактично творити її, - саме з цією метою, думається, і творився перший в українській літературі історичний роман у віршах «Маруся Чурай».
На чому ґрунтується тісне поєднання категорій «історична пам’ять» та «батьківщина» у художньому світі Ліни Костенко? Треба взяти до уваги одну річ: український поет, якщо він поет справжній, не може не бути громадянином, тобто людиною, небайдужою до долі Батьківщини. Хіба ж він міг бути спокійним, розуміючи, що його народ через злу волю історії, не мав своєї держави, свого дому, у якому був би повновладним господарем і будував би життя за власним бажанням. Кожний народ, кожна нація мають святе право на свою державу. І якщо народ був позбавлений державності – то це була кричуща несправедливість, яка постійним болем віддавалася у серцях його найбільш розумних та чутливих синів і дочок. Цей біль не давав спокою, його не можна було приспати [9, c. 97-98].
Ліна Костенко - одна з таких дочок. В її поезії нечасто зустрічаються слова «Україна» і «Батьківщина». Проте майже у всіх її творах, за винятком, можливо, тільки глибоко інтимних, відчутно пульсують думки і почуття патріотичного змісту. І в першу чергу це стосується поезій, присвячених темі історичної пам’яті
Третя складова тематичного комплексу - «духовність». Категорія духовності виключно широка, і кожний митець, практично, по-своєму її трактує. Хоч, зрозуміло, між тими індивідуальними варіантами є багато спільного. Для Ліни Костенко духовність людини обов’язково пов’язана з її патріотизмом.
Отже, зв’язок тематичних домінант «пам’ять» - «батьківщина» - «духовність» є органічним у творчості поетеси.
Зовсім не випадково декілька поетичних збірок Ліни Костенко відкриваються поезією «І засміялась провесінь: - Пора!...».
На перший погляд це зовсім не програмовий твір. У ньому нема ні прямих декларацій, ні формулювань власного «творчого кредо». Але ж чому поетеса саме цією поезією відкриває свої поетичні збірки? В пошуках відповіді вчитаймось у поетичні рядки твору:
І засміялась провесінь: - Пора! –
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом –
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра –
усі ідуть за часом, як за плугом.
Ця поезія фіксує одну із миттєвостей у житті поетеси коли вона відчула причетність до історії свого народу, точніше, відчула себе, своє життя і творчість частинкою історії. Чорним Шляхом у народі називали дорогу з України до Криму, дорогою, якою нападники на нашій землі вели тисячі невільників у чужоземне рабство. Великий Луг – місце в середній течії Дніпра, нижче острова Хортиці, де формувалось козацтво. Саме тому Великий Луг був символом безпеки і вольності, символом боротьби за волю. Ставлячи поряд «Чорний Шлях» і «Великий Луг», поетеса подає своє розуміння української історії, у якій постійно співіснують дві протилежності: з одного боку – намагання ворогів полонити та понищити народ, перетворити його у раба, а з іншого – його героїчний самозахист, нескореність. Іти за плугом – це чесно, хоч і важко, наперекір долі роботи свою справу. Власне «за часом, як за плугом» лірична героїня бачить довгий ряд своїх пращурів. Тепер у цей ряд стає і вона. Їй теж іти за часом, як за плугом.
Наступні рядки варіюють цю думку і це почуття. І якщо таким чином сприймаєш поезію, то починаєш розуміти, що вона і справді програмова, що в ній закодоване життєве і творче кредо поетеси.
Твір «Я хочу на озеро Світязь…» доповнює наше розуміння ліричної героїні Ліни Костенко як людини, що наділена загостреною здатністю відчувати національну історію. Їй хочеться відвідати озеро Світязь не тільки як чудесний куточок рідної природи, а ще і як місцевість, де відчувається первозданність, де серед древніх борів, які оточують озеро, ще можна відчути хвилюючий дух української прадавнини.
Серед усього, що доводиться чути і бачити поетесі, вона в мент фіксує все те, що зв’язане з історією народу. Інакше кажучи, кожна найменша почута чи побачена історична деталь викликає у неї відповідні асоціації.
І голосом дивним, похмурим,
Як давній надтріснутий дзвін:
- Батурін, Батурін, Батурін! -
Лунає мені навздогін.
Я річку побачила раптом.
Питаю: - А хто ж ти така?
- Я Альта, я Альта, я Альта! -
Тонесенько плаче ріка.
Батурін – гетьманська столиця, населення якої було жорстоко винищене Меншиковим у жовтні 1708 року. Таким чином Петро І карав жителів міста за підтримку гетьмана Мазепи, що прагнув вивести Україну з-під московської неволі. Альта – невелика річка, на берегах якої у 1630 році повсталі козаки під проводом Тараса Трясила завдали нищівної поразки польсько-шляхетському війську [7, c. 5-7].
Обидві поезії засвідчують органічний історизм образної свідомості Ліни Костенко. Живучи в сьогоднішньому дні, вона легко переноситься уявою в минуле України. Для неї минулий час живе в теперішньому. Ця особливість духовного життя поетеси добре виявлена і в поезії «В маєтку гетьмана Івана Сулими…». Поетеса побачила, як посеред Сулимівки, де колись був гетьманський маєток, промчали на конях, припавши грудьми до грив, сільські хлопці. Можливо, для когось це була б звичайнісінька подія, на яку не варто звертати уваги. Але це для когось іншого, а не для неї, поетеси, яка вміє слухати голос віків. Її образна уява переноситься в далекі історичні часи, коли тут вирувало інше життя. Мчали гінці до гетьмана і від гетьмана, гарцювала гетьманська варта і наїжджали посли, йшли в походи і вертались із них… все це постає перед внутрішнім зором ліричної героїні. Реальна дійсність починає існувати для неї у двох вимірах – історичному і сьогоднішньому. Дві часові площини немовби змістилися в одну. І ліричній героїні вже бачиться не звичайні сільські хлопці, а нащадки українських козаків, що ось промчали повз неї.
Це невеличкий за розміром твір виконаний з винятковою майстерністю. Створена словом картина чудесно передає пластику руху, його динаміку («…до кінських грив припадені грудьми, промчали хлопці…»); у неї довершена звукова інструментовка: чуємо і «розбійницький» свист, і затихаючий у далині цокіт кінських копит («…загула бруківка – і тільки гриви… курява… і свист… лунких копит оддаленілий цокіт…»). Поетеса вміло передає настроєве враження від побаченого. Художній текст випромінює тонкий, неоднозначний, переливчастий настрій, що йде від історичних асоціацій, від ранньої осені, від степу і від передвечірнього сонця…
2.2 Постаті майстрів мистецтва як її символічний компонент
Образ поета у творах Ліни Костенко це завжди напружений нерв доби який промовляє у своїх віршах «від імені болю» [8, c. 243].
Цикл «Силуети» має досить своєрідну композицію, яка окреслює значний період культурного розвитку людства. Авторка змальовує образи різноманітних митців, які зробили вагомий внесок у розвиток світової літератури. Серед них 3 тринадцять письменників (з них - дев’ять класиків світової поезії і чотири прозаїки, а саме: Данте, Рембо, Е. Л. Войнич, О. Пушкін, Б. Пастернак, К. Гамсун та ін.), художники (Верне, Ван-Гог, Мікеланджело Буонарроті, Дега, І. Сошенко та ін.), музиканти (Страдиварі, Ф. Ліст та ін.), актор («Finita la tragedia»). Окрім того, поетеса вважає творцями усіх, хто сприяв розвитку світової науки (Г. Галілей, Ф. Нансен, М. Склодовська, Дж. Бруно) та ін. Також серед когорти творців є ім’я титана Прометея та його дружини Климени.
Відкриває цикл вірш «Художник», присвячений французькому живописцю Орасу Верне, відомому майстрові батальних полотен. Окрім того, митець любив писати бурхливі краєвиди, поєднуючи їх із військовими сутичками (наприклад, картина «Битва на морі» (1825), та екзотичні гостросюжетні моменти («Мазепа, переслідування вовками» (1826-1827)). Саме процес малювання бурхливого моря під час грози і змальовує Ліна Костенко. Авторка розповідає, як художник, щоб відчути усю велич грози, навіть просив прив’язати його до щогли.
Він писав її барвою моря,
шумовинням білої піни,
він робив ескізи суворі
олівцями порід камінних [5, c. 220].
Верне наскільки тонко відчував природну стихію, що «йому обпікали руки горді спалахи блискавиць» [5, c. 220]. Отже, митець, щоб бути правдивим, має розуміти, пережити те, що він зображає.
Цікавим є інший вірш, присвячений нідерланському художнику Вінсенту ван Гогу. Ліна Костенко словесно змальовує внутрішній стан героя, його самотність, його самотність, болісне світовідчуття:
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл зготання
Осідає на жар кольорів [5, с. 223].
Прийом алітераації ще більше нагнітає ситуацію тривоги: «Холод холоду. Тиша тиш // Циклопічною одинокістю небо дивиться на Париж» [5, с. 223].
Твір сповнений численними ремінісценціями та алюзіями, які створюються за допомогою згадок про роботи митця. Так, наприклад, у рядках «а сьогодні попіл згорання осідає на жар кольорів» [5, с. 223] простежується згадка про картину, що є своєрідною візитівкою художника – «Соняшники» (1887). Надзвичайно яскраві золотаво-жовті соняшники стали символом прекрасного у житті. Але картина має глибокий трагічний підтекст: усе, що народжується, має померти. Такий жорстокий закон буття.
У рядках вірша відчувається подих смерті, насування катастрофи. Поезія досить точно відтворює останні роки життя художника, на мольбертах якого «розп’ятий світ», а сам він – «надгроб’я на цьому цвинтарі» [5, с. 223].
Вічна тема істинного мистецтва постає у поезії «Чекаю дня коли тобі скажу …» присвячений італійському скульптору художнику архітектору поетові й інженеру Мікеланджело Буонаротті. Завдяки ремінісценціям із життя італійського майстра Ліна Костенко створює узагальнений образ істинного митця для якого характерними є сумніви у власному таланті незалежно від віку і доби:
Важкі повіки … стежечка сльози…
І жаль безмірний однієї втрати:
«В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати …» [5, с. 225].
В усі часи тільки невігласи вважали себе геніями, не усвідомлюючи власної бездарності:
Ти, невблаганно совісте майстрів,
Тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів –
Усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
Кладуть шедеври у своїй щедрості.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
Був Мікеланджело Буонарротті [5, с. 225].
Низка віршів циклу присвячена відомим майстрам красного письменства. У них головною є проблема взаємин митця і влади, митця і суспільства. Висновки досить сумні: в усі епохи творець був чужим серед юрби міщан, тому і ставав вигнанцем. Так, у поезії «Під вечір виходить на вулицю він …» авторка переповідає історію безсмертного Данте. У вірші багато біографічних мотивів, зокрема вигнання поета з рідної Флоренції, життя на чужині:
Вважай, що спалила. Згорів я. Помер.
Сім міст сперечались, що їхній Гомер.
А ти ж, моє місто, єдине, одне!
О, як ти цькувало і гнало мене! [5, с. 224].
Мотив поета-вигнанця є й у вірші «Хлопчик прийшов із Шарлевілю», головним героєм якого є відомиц французький поет-символіст Артур Рембо. У творі знову з’являється думка про те, що митець є вигнанцем у суспільстві, оскільки не вписується у його закони:
Він не може звикнуть до принижень,
може, він скажений через те.
Він нестерпний? Дами і добродії!
Етику порушив, етикет?
Не доводьте дійсність до пародії,
вам нічого, але ж він поет! [5, с. 228].
Поетеса ніжно називає Рембо хлопчиком, і в цьому звертанні лунає невидиме єднання їхніх душ, бо й сама вона зазнала гіркоту переслідувань. На початку і в кінці вірша використовується обрамленням, яке є логічним завершенням оповіді про поета бунтаря: «Хлопчик прийшов із Шарлевілю» [5, с. 228].Але вірш закінчується іншим рядком: Хлопчик прийшов із Шарлевілю. Мученик вернувся в Шарлевіль» [5, с. 228]. У цих словах – весь трагізм долі митця.
У циклі «Силуети» є й інший мотив: добровільної втечі митця з рідних місць, які перетворили його життя на справжнісіньке пекло. Це вірш «Алея тиші», присвячений письменникові Л. Толстому. У короткому вірші викладено усе життя великого майстра слова: його моральні пошуки істини, прагнення до досконалості, анафему, душевні тортури:
А за життя, о, як хотілось тиші!
Здригався мозок, загнаний, як лось.
А за життя сім сивих днів на тижні
Щось по душі гасало і товкалось! [5, с. 243].
Відомо, що безглуздість звинувачень критики, співвітчизників, які цілеспрямовано цькували письменника, сімейні негаразди стали причиною того, що Толстой покинув свій маєток у Ясній Поляні і вирішив почати нове життя. Та хвороба і смерть завадили здійсненню його планів. Ті, хто терзав його душу після смерті письменника зробили в нього ідола.
Мотив самотності митця у суспільстві є головним і у вірші «Астральний зойк». Головний герой твору Олександр Пушкін, який веде розмову з людьми із «зоряної пустелі» вічності. У творі з’являється думка про ницість земної метушні, яка поглинає людей у реальному житті. Виникають також розмисли про необхідність свободи для справжнього творця, без якої він не може жити:
Я хочу волі, волі!.. А царі?
Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?
Я сто поем ще маю на меті,
А я дивлюсь у вічі пістолеті …
В безсмерті холодно. І холодно в житті.
О Боже мій! Де дітися поету? [5, с. 236].
На жаль, риторичне питанння, що лунає в останніх рядках в усі віки залишається без відповіді: дантеси і царі були і є завжди.
Красномовним свідченням цього є поезія «Княжа гора», присвячені генієві українського народу Тарасові Шевченку: «Земля ж моя рідна! Нема на тобі притулку. // Поети твої – і ті вже тобі чужі» [5, с. 237]. Та разом із тим, ніякі заборони і кайдани не в змозі заглушити голос справжнього митця, бо він проб’ється до людей. Саме такі роздуми з’являються у рядках вірша «Кобзар співав в пустелі Косаралу …»: «Правдивій пісні передзвін кайданів – то тільки звичний акомпанемент» [5, с. 239].
Привертає увагу і вірш-роздум «Чи зрікся Галілео Галілей?», у якому теж поставлена проблема вибору. Люди жорстокі до геніїв, готові засудити кожен їх вчинок. Але митець майже завжди залишається вірним собі і аторка захищає його від людського поголосу.
О, не тривожте, люди його прах!
Чи знали ви, до осуду охочі,
якщо він навіть зрікся на словах,
як тоді були у нього очі?... [5, с. 227].
Та незважаючи на осуд натовпу, несприйняття суспільством, переслідування і заборони, справжній митець залишається непокірним і нездоланним, вірним своїм ідеалам. Саме так можна тлумачити зміст останнього вірша циклу «Вітри гули віолончеллю…». Головним героєм поезії є нескорений Прометей, з яким крізь віки веде бесіду авторка:
Тут берегів амфітеатру, і море міниться од барв.
О Прометею! Варто?
Варто!
Так він сказав мені з-за хмар [5, с. 258].
1 2 3 4