Ім'я файлу: Історія Древньої Церкви.doc
Розширення: doc
Розмір: 737кб.
Дата: 19.05.2022
скачати
Пов'язані файли:
aaaaaaaaa.docx
Розширення: doc
Розмір: 737кб.
Дата: 19.05.2022
скачати
Пов'язані файли:
aaaaaaaaa.docx
УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ КИЇВСЬКА ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ
ЗАГАЛЬНОЦЕРКОВНА
ІСТОРІЯ
Конспект для 3-го класу
Упорядники:
канд. богослов'я
митр. прот. Созонт ЧОБИЧ
канд. богослов'я свящ. Михайло ЛЕСЮК
Київ 2002
ЗМІСТ
Вступ 4
Розбудова християнської церкви 4
Харизматики 4
Ієрархія 6
Клір, миряни, парафії 9
Церковний устрій 10
Церковні управління 12
Утворення церковних округів: Митрополії і Патріархати 13
Поява вищої Церковної влади 14
Розвій патріаршої влади 16
Святість і чистота життя християн перших віків 19
Поява в Церкві єресів і розколів 21
Новаціанський рух в Карфагенській і Римській Церквах в III ст. 27
Церковна дисципліна віданосно покаяння і розкол донатистів 30
Вселенські собори 33
Єресь Арія й перший Вселенський собор 34
Аріанство після 1-го Вселенського собору 36
Псевдовчення Македонія і єресь напіваріан-духоборців 38
Другий Вселенський собор 39
Єресь Несторія 41
Третій Вселенський собор 43
Псевдовчення Євтихія Четвертий Вселенський собор 45
Возз'єднання монофізитів з православною Церквою 48
П'ятий Вселенський собор 50
Древні Східні церкви 50
Магометанство 53
Єресь монофелітів і Шостий Вселенський собор 55
Єресь іконоборська і Сьомий Вселенський собор 58
Продовження іконоборської єресі після собору 60
Християнське подвижництво 61
Монашество на Заході 63
Святі подвижники на Сході 64
Чернецтво на Афоні 66
Пелагіанство на Заході й боротьба з ним 69
Десять помісних соборів та їх постанови для устрою Церкви 71
Видатні отці й учителі Церкви в епоху Вселенських соборів 73
Отці й учителі Західної Церкви в епоху Вселенських соборів 79
Церковні піснестворці 83
Офіційній розділ Церков на Східну і Західну і його причини (1054 р.) 84
З
ВСТУП
Завдання курсу Церковної Історії полягає в тому, щоб послідовно і систематично розповісти про життя Христової Церкви з часу її заснування 33 р. до її розділення на західну і східну 1054 р., пройшовши через усі періоди Вселенських Соборів: причини скликання Вселенських Соборів, їх перебіг і прийняті постанови. Також розкривається церковне вчення про віру в Отця і Сина, і Святого Духа, відповідно до єресей і розколів з розбором та з'ясуванням помилок, що виникали, а також засвоєння шляхів і засобів боротьби з ними. Адже Господь нам Ісус Хрис-тос у Своєму заповіті сказав: «Я збудую Церкви Мою і ворота пекла не подолають ЇТ»(Мф. 16, 18).
РОЗБУДОВА ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
Від самого початку свого існування Християнська Церква приймала устрій, який заповів Ісус Христос. Ще за свого життя Ісус Христос говорив, що в Його Церкві не всі члени повинні займати однакове становище. Із багаточисельних своїх учнів він вибрав тільки 12, наблизивши їх до Себе. Христос наділив їх такими правами і обов'язками, яких не давав нікому, хто в Нього повірив. Господь наш Ісус Христос дав право їм з'ясовувати і вирішувати людське сумління, кажучи: «Що ви зв'яжете на землі, те буде зв'язане на небі, і що розв'яжете на землі, те буде розв'язане на небі». В іншому місці: «Він дихнув і сказав їм прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому зоставите - зостануться» (Ін. 20, 22-23), і лише їм Спаситель дав право вчити віруючих, священнодіяти і керувати ними: «Йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа» (Мф. 28, 19). «Бо хто слухає вас, той Мене слухає, і хто нехтує вами, той Мною нехтує..». І лише після свого воскресіння з мертвих Христос протягом сорока днів навчав їх тайнам Царства Божого (Діян. 1, 3). З усього сказаного видно, що тільки Апостоли і їх наступники повинні займати у Царстві особливе становище. Це вони склали першу ієрархію. У відношенні до віруючих вони були їх учителями і керівниками у справі спасіння.
ХАРИЗМАТИКИ
Отже, першими ієрархами або священноначальниками в Християнській Церкві були Апостоли. їх служіння було надзвичайним у силу тих надзвичайних повноважень, які надав їм Ісус Христос. Апостоли мали дар непогрішного розуміння вчення Ісуса, дар до мов, дар до здійснення і пророкування. Тому Апостоли виступають ієрархами і засновниками не тільки місцевих Церков, а й усієї Вселенської Церкви. Все, що вони встановили щодо церковного устрою, що проповідували і чого навчали - все це непогрішне, непомилкове і залишається незмінним на всі віки. Служіння Апостолів обмежувались періодами їх життя і не повторювались пізніше.
4
Таким же харазматичним було служіння Євангелістів. Євангелістами можуть називатись всі благовісники Христового вчення. У вузькому розумінні під іменем Євангелістів розуміються люди, які під дією Святого Духа виклали вчення, зробили опис життя і діяльності Христа Спасителя. Євангелістами були й самі Апостоли - Матфей і Іоанн та їх близькі учні Марко і Лука.
До надзвичайних, як Апостольське, відносяться і служіння мандруючих Апостолів, пророків і учителів.
Мандруючими Апостолами або харизматиками були люди, які мали особливі повноваження в добудові Христової Церкви, напевно вони були найближчими учнями самих Апостолів, від яких і одержали ці повноваження. У їх обов'язок входило наставляти християн в істинах віри. їхнє Служіння не належало до якоїсь окремої Церкви, воно розповсюджувалось на всю Церкву. Вони були мандрівниками, переходили від однієї християнської общини до іншої. За способом життя були аскетами: відмовлялись від будь-якої власності, нічого не брали з собою в дорогу, крім хліба. При християнській общині залишались тільки на один день і дуже рідко, коли була гостра потреба, залишались на два дні. Якщо ж такий «мандруючий» залишався і на третій день і вимагав грошей, то вважався не Апостолом, а псевдоапостолом. Так зображено життя Апостолів в древньохристиянській пам'ятці «Дідахе» або «Вчення 12-ти Апостолів». Служінням мандрівних Апостолів забезпечувалася єдність церковного устрою і вселенський зв'язок місцевих церков. Коли ж цей зв'язок почали підтримувати Собори, то служіння мандрівних Апостолів припинилося.
Подібним до служіння Апостолів було і служіння в християнських общинах пророків. Головним їх обов'язком була проповідь Євангелія. Але пророки не зобов'язані були ходити з місця на місце. Пророк міг жити при одній общині досить довгий час. Від общини діставав їжу і гроші на прожиття. Життя пророків було досить забезпеченим. Проповідь пророків не завжди вміщувала в собі пророцтво на майбутнє. Головним її змістом була настанова християн у вірі й християнській моралі. Найчастіше ці настанови проголошувалися в стані екстазу при певній пригніченості свідомості. Так, із «Вчення 12-ти Апостолів» бачимо, що часто пророки зловживали своїми обов'язками і правами, почали з являтись псевдопророки, з стані екзальтації і екстазу вони проголошували і робили багато чого дивного, що викликало недовір'я народу. Такі явища, звичайно, підривали значення пророчого інституту в Християнській Церкві і вже на початку II століття про цей інститут ми нічого не чуємо і не знаємо.
Крім мандрівних Апостолів і пророків релігійним навчанням віруючих займались учителі або дидаскали, про них теж згадується у «Вченнях 12-ти Апостолів», вони теж вели мандрівний спосіб життя, засоби для існування одержували від християнських общин. їх діяльність недостатньо зрозуміла. Без сумніву, що в християнських общинах вони користувались авторитетом і повагою. Дивились на них як на людей, яким дано вище благодатне обдарування. Крім цих служінь, в Апостольські часи простим віруючим теж були надані благодатні обдарування: дар пророцтва, дар мов і їх тлумачення. Про це згадує Апостол Павло в посланні
5
до Корінфської Церкви (І Кор. 12). З часом одні із цих дарів припинялись, інші з'являлись рідше, тому що Християнська Церква настільки зміцніла, що могла вже рости і розширюватись за допомогою тих благодатних дарів, які невидимо зберігалися у ній і давалися віруючим у її Таїнствах.
ІЄРАРХІЯ
Надзвичайне служіння Апостолів було тимчасовим явищем в Християнській Церкві й повинно було закінчитися разом з їх життям. Для постійного керівництва Церквою, як це заповів Ісус Христос і надав Апостолам певні повноваження, вони встановили ступінь постійної ієрархії. Першим ступенем було ДИ-ЯКОНСТВО. Оскільки постійно збільшувалась кількість віруючих, то Апостоли вже не могли простежити за розподілом між віруючими життєвих запасів. Це забирало в них багато часу і негативно позначалось на їхній безпосередній діяльності. Почали виникати непорозуміння. Тоді Апостоли запропонували віруючим вибрати 7 чоловік для завідування маєтностями Єрусалимської общини. На вибраних мужів поклали руки і надали їм благодатної сили на це служіння. Цих людей назвали дияконами, 3 Єрусалимської Церкви дияконство, з дотриманням семиричного числа, перейшло в більшу частину інших церков. У обов'язки дияконів входило не тільки завідування церковним майном та нагляд за правильним його використанням. Вони стежили за порядком в проведенні Богослужінь, допомагали єпископові і пресвітерові при звершенні Богослужінь і Таїнств, їм було дано право проповіді, а за особливих обставин і звершення хрещення (Филип в Самарії).
З самого початку «правою рукою» єпископа був диякон. Пізніше він став називатися «архідиякон», або протодиякон. З тексту «Діяння Св. Апостолів» видно, що архідиякони вибиралися, в першу чергу, для харитативної праці. До цієї праці, в основному, відносилися:
опіка над бідними, яких завжди було багато;
опіка над бідними вдовами;
опіка над сиротами.
Ці три категорії віруючих завжди були під опікою церкви. А далі йдуть такі обов'язки:
опіка над хворими;
опіка над чужинцями;
опіка над подорожуючими (їх завжди треба було прийняти і турбуватися про них).
Обслуговування кліру завжди належало дияконові. В Богослужіннях це залишилося і досі, тільки тут треба чинити канонічне, тобто, як диктують нам церковні правила.
Диякон колись також виступав суддею за дорученням єпископа. Це була влада архідиякона до шостого століття, пізніше вона зникла, а на те місце було поставлено владу священика.
6
На Сході від УП-го століття диякон уже не існує, існує лише сан архідиякона, або протодиякона. Коли вони відійшли, їхня робота залишилася за єпископом.
На Заході була інша форма. Там єпископів було менше, а єпархії великі. Форма дияконства тут залишилася довше, хоча під іншими назвами.
Як тільки Апостоли пішли проповідувати за межі Єрусалиму, з'явилась потреба в новому ієрархічному ступені. Ним став ПРЕСВІТЕР. Засновуючи Християнську Церкву, Апостоли не могли постійно залишатись її керівниками. їхнім завданням було пронести євангельське благовістя на якомога більшу частину земель. Та щоб християнські общини не залишились без керівництва у вірі, серед християн обиралися люди, розумово й життєво найбільш досконалі, які мали тверду віру і нове розуміння вчення Христа, які могли проводити Богослужіння. їм були надані великі повноваження, значно більші, ніж дияконам. Цих людей назвали пресвітерами, тобто старійшинами. Пресвітер - це по-нашому старшина (вибраний). Спочатку - це старша за віком людина. Таким був суспільний стан ще за Апостолів. Коли приймали в християнство якогось старшину, то у цій общині вибирали його за пресвітера. В жидів старшини були завжди. «Старість - нагорода за благочестя». Так розуміли в Старому Заповіті.
Деколи Апостоли рукопокладали тій чи іншій общині пресвітерів. Пресвітери проводили Богослужіння і Таїнства, керували релігійно-моральним життям віруючих. Вони контролювали й діяльність дияконів. Отже ці старшини й керували громадським укладом, вони мали судову та адміністративну владу. Чи то на міській площі, чи то в ратуші або в молитовному домі, чи то в церкві старшим був пресвітер (той же старшина). Після 313 року - СВЯЩЕНИК, як посланець єпископа.
Священик робить усе з дозволу єпископа. Єпископ - священикові батько. Згідно з 57-м правилом Лаодикійського Собору, без волі єпископа священик не робить нічого. Це стара ідеологія (син без волі батька не робить нічого). Церква - це родина, а батько в ній - єпископ. Канони Церкви побудовані за цією ідеологією.
Третім, вищим ступенем ієрархії було ЄПИСКОПСТВО. Спочатку верховний нагляд за всією Церквою здійснювали Апостоли, та вони були не вічними. Тому ще за свого життя, боячись позбавити Церкву верховного керівництва, вони підготували собі заступників. Через рукопокладання їм надавалися верховні ієрархічні права. Цих людей вони назвали єпископами, тобто наглядачами. Першими єпископами Християнської Церкви були найближчі учні Апостолів, їх супутники й помічники. Так, Тимофій - єпископ Ефеської Церкви і Тит - єпископ Крітської Церкви - супутники Апостола Павла; Полікарп Смирненський та Ігнатій. Богоносець були учнями Іоанна Богослова. Вони мали високі моральні якості. Глибоко розуміли істини християнства і мали великий досвід у справі управління. Після того, як у Церкві припинилося мандрівне служіння, пророцтво, єпископи взяли цю місію виховання й навчання віруючих християн на себе.
ХОРЄПИСКОП - це висвячений і уповноважений від єпископа, в більшості своїй сільський єпископ, або подібний до теперішнього вікарного єпископа. Хорє-пископи поставали з пресвітерів та з ієреїв - помічників єпископа. Поява їх дуже рання. Але справа хорєпископів мало досліджена. Однак, хорєпископ уже згаду-
7
ється у восьмому правилі - каноні Першого Вселенського Собору (325 р.). Далі виявилось, що вони відіграли свою певну роль на ранньому етапі розбудови Християнської Церкви і з часом вичерпали своє призначення.
Про хорєпископів нам залишилися такі згадки в
постановах та канонах, а саме:
Неокесарійський Собор 315 року своїм 14-м каноном пояснює, що Хор єпископи постали за зразком 70-ти Апостолів, а не за зразком 12-ти. Тільки єпископи є наслідниками 12-ти Апостолів. Для Ісуса Христа якби 12-ти було замало, отже Він покликав до праці ще 72-ох учнів. За їх чином висвячені хорєпископи.
Анкирський Собор 314 року 1-м каноном забороняє хорєпископам висвячувати без згоди старшого єпископа. Цю постанову прийняли Вселенські Собори.
Антіохійський Собор 341 року 10-м каноном затверджує такий порядок: хорє-пископ може поставляти тільки іподияконів, читців і заклинателів, але не висвячує пресвітерів чи дияконів без згоди єпископа міського, який висвятив його на хорє-пископа.
Сардійський Собор 347 року (Сардіке - тепер м. Софія, Болгарія) 6-м каноном поставляє, що на мале місто досить поставити пресвітера, не обов'язково хорєпи-скопа.
- Лаодикійський Собор 364 року каноном 57-м зовсім ліквідує чин хорєпискиїїсі.
Таким чином, сан хорєпископа як народився, так і відійшов, влада хорєпископа
перейшла до СВЯЩЕНИКА. На Сході хорєпископи зовсім зникли ще у V столітті, а на Заході в IX столітті. У нас на Україні вони збереглися до теперішнього часу у вигляді помічника або вікарного єпископа. Колись Київський митрополит мав аж трьох вікарних єпископів.
ЄПИСКОП
В грецькій мові «Єпіскопос» - інспектор, доглядач (єпіскопео - доглядаю). Отже єпископська влада - то влада, на перший погляд, адміністративна. Однак, коли не стало пророків й учителів, які несли службу словом, весь тягар впав на єпископа.
В «Дідахе» показаний вже в дії єпископ, якого високо поважають, а його головна праця була така.
Богослужіння. Відправа і освячення Св. Літургії і Тайни Святої Євхаристії. Стара Літургія була поділена для відправи тільки між єпископом і дияконом. А те, що скоро з'явився хорєпископ, прерогатива тільки єпископа.
Милосердна справа. Так як вона була зв'язана з Св. Євхаристією (бо дари приносили християни на Євхаристію), тут їх служителі споживали, і розносили бідним.
Із зменшенням числа Апостолів, пророків і учителів, єпископи стають вічними служителями словом (проповідниками Божого слова) і постійними чинителями Євхаристії, а службу учительства єпископи передали на священиків.
Відомості про владу єпископа найкраще подає нам Св. Іриней Ліонський (+ 202 р.).
1. Єпископи походять від Апостолів і вони свою владу отримали від Апостолів. Кожний єпископ продовжує справу Апостолів.
8
Св. Іриней підкреслює харизму (благодать) єпископства, яку він отримує при висвяті. «Харизма» - це дар Св. Духа, який можуть передавати через рукопокла-дання.
Єпископ - носій знання Св. Письма, і пояснює його пастві.
Згідно з Св. Іринеєм, єпископ є охоронцем Св. Передання.
Св. Кипріян (+ 258 р.) навчає про єпископську владу, як абсолютно закінчену. Він свідчить, шо єпископська влада найвища і характеризує її ось так:
Єпископ має благодать Св. Духа, яку йому передали Апостоли і єпископ може передавати цю благодать іншим.
Єпископ - спадкоємець Апостола, він же - Первосвященик.
Єпископ - суддя громади, він і керівник її. Суд в церкві належить тільки єпископові.
Єпископ є господарем всього майна в Церкві. Св. Кипріян Карфагенський навчав: «що без Єпископа нема Церкви», «хто відривається від єпископа - той поза Церквою», «без відпускної грамоти єпископа клірик церкви опиняється поза Церквою». Ще Св. Кипріян казав: «Кому Церква не мати, тому Бог не Отець». Згідно з наукою Св. Кипріяна, церковні громади повинен очолювати єпископ, по селах - хорєпископ.
У той час вироблялася нова назва Єпископа - «Кир». Так звали царів. Особливо на Заході назва «Кир» перейшла на всіх єпископів. На Сході поширена назва «Владика». «Кир» походить від грецького слова «Кіріос», що означає «Господь», «Пан», «Владика».
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 16