НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ОБОРОНИ УКРАЇНИ імені Івана Черняховського
КАФЕДРА ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
| | | ЗАТВЕРДЖУЮ Начальник кафедри правового забезпечення полковник юстиції М. ПРОХОРЕНКО “___” ________ 2019 року |
Кандидат юридичних наук, доцент М.І. Карпенко
ЛЕКЦІЯ
з навчальної дисципліни
«Кваліфікація правопорушень»
Тема 1. Кримінально-правова, адміністративно-правова кваліфікація правопорушень. Дисциплінарна відповідальність.
Заняття 1. Поняття і види кримінально-правової та адміністративно-правової кваліфікації правопорушень, умови притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Навчальний час – 2 години.
Для слухачів гуманітарного інституту НУОУ
Обговорено та схвалено на засіданні кафедри
“ ” 2019 року. Протокол №
Київ – 2019
Навчальна та виховна мета
Ознайомити слухачів з поняттям і видами кримінально – правової та адміністративно – правової кваліфікації правопорушень, умовами притягнення військовослужбовців до дисциплінарної відповідальності.
Акцентувати увагу на роль і місце військовослужбовців Військової служби правопорядку у Збройних Силах України по дотриманню вимог законності у службовій діяльності.
Зміст
1. Поняття кримінально-правової та адміністративно - правової кваліфікації правопорушень.
2. Види та підстави кримінально-правової, адміністративно-правової кваліфікації.
3. Поняття, види та умови притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Вступ
Перше питання: Поняття кримінально-правової та адміністративно - правової кваліфікації правопорушень.
Юридична енциклопедія визначає термін «кваліфікація» (пізньолат. gualificatio, від лат. gualis – який, якої якості і … ficatio, від facio - роблю) як характеристику предмета, явища, віднесення його до певної категорії, групи; а термін «кваліфікація злочинів» як «визначення конкретної суті, якості певного суспільно небезпечного діяння, його фактичних об’єктивних і суб’єктивних ознак, встановлення їх тотожності юридично об’єктивним та суб’єктивним ознакам певного складу злочину». Тому цей термін (кваліфікація злочинів) і його поняття використовується в юридичній науці для забезпечення і реалізації конституційної засади законності, як у кримінальному, так і в кримінальному процесуальному праві з метою охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина, передбачених чинним законодавством, виступає обов’язковою умовою при проведенні досудового розслідування і призначення справедливого покарання або, в разі наявності відповідних підстав, передбачених стст. 9 «Правові наслідки засудження особи за межами України», 29 «Кримінальна відповідальність співучасників», 33 «Сукупність злочинів», 36 «Необхідна оборона», 66 «Обставини, які пом’якшують покарання» КК, звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання та його відбування. Тож кваліфікувати злочин передбачає встановити всебічну відповідність його ознак ознакам правової норми, яка передбачає кримінальну відповідальність за вчинення саме того злочину, у вчиненні якого підозрюється суб’єкт злочину, ознаки якого визначені ст. 18 «Субєкт злочину» КК. Як зазначає М.І. Панов, «за своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов’язана з необхідністю обов’язкового встановлення і доказування кримінально – процесуальними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб’єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК».
У теорії кримінального права розвиток вчення про кваліфікацію злочинів на теренах колишнього Союзу РСР, на думку В.В. Кузнецова і А.В. Савченка, «має два періоди: перший – від 1917 р. до кінця 50-х рр. ХХ ст., другий – від кінця 50-х рр. ХХ ст. і практично до сьогодення». Представником першого періоду, який характеризується започаткуванням сучасних підходів до наукового сприйняття процесу кваліфікації злочинів, є робота відомого вченого в галузі кримінального права: О. Герцензона «Квалификация преступлений», який розумів термін «кваліфікація злочинів», як «встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом». Представниками другого періоду, який характеризується науковою розробкою фундаментальних положень теорії кваліфікації злочинів, є достатньо велика плеяда вчених. Серед них Я.М. Брайнін, В.Н. Кудрявцев, А.В. Наумов, М.Й. Коржанський, С.А. Тарарухін, А.І. Рарог, Б.А. Курінов, Ф.Г. Бурчак та інші. Зокрема, В.Н. Кудрявцев зазначав, що «кваліфікація злочинів – це встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння й ознаками складу злочину, передбаченого кримінально – правовою нормою». Це визначення в цілому було підтримано іншими науковцями цього періоду і удосконалено вченими незалежної України, серед яких найбільш вагомі праці В.О. Навроцького, М.І. Панова, В.І. Борисов, О.К. Маріна, Т.М. Марітчака, Г.К. Пиленка, В.В. Кузнецова, А.В. Савченка та інших науковців.
На даний час сучасна кримінально – правова доктрина України передбачає декілька понять терміну кваліфікація злочинів, як то: 1) «… юридична оцінка злочину і встановлення (застосування) тієї кримінально – правової норми, яка найбільш повно описує ознаки цього злочину [Коржанський]; 2) «… процес встановлення відповідності (тотожності) між юридично значущими ознаками злочину (фактичний склад злочину) і ознаками злочину, передбаченими КК (юридичний склад злочину), та формулювання висновку про наявність чи відсутність такої відповідності (тотожності)» [Кузнецов]; 3) «… результат кримінально – правової оцінки діяння органами … досудового розслідування, прокуратури і суду, внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначена норма(и) кримінального закону, яка(і) передбачає(ють) відповідальність за вчинене, встановлена відповідність між юридично значущими ознаками посягання і ознаками злочину, передбаченого законом, та процесуально закріплений висновок про наявність такої відповідності» [Навроцький], 4) «кваліфікація злочинів як юридична дія уповноваженого суб’єкта, що має кримінально – правовий характер, - різновид кваліфікації злочинів, який здійснюється судом в межах кримінального судочинства, а її результат, об’єктивізований в обвинувальному вироку, є певним етапом застосування кримінально – правових норм і після набрання таким вироком законної сили тягне конкретні кримінально – правові наслідки» [Шапченко]. На нашу думку всі наведені визначення терміну «кваліфікація злочинів» заслуговують на увагу і в цілому свідчать про подальший розвиток науки кримінального права в Україні.
Найбільш важливими в теорії кваліфікації злочинів є питання, що стосуються: поняття, значення кваліфікації злочинів та складу злочину як юридичної підстави кваліфікації;
кваліфікації попередньої злочинної діяльності (готування до злочину, замаху на злочин, закінченого злочину та ін.);
кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті (наприклад, кваліфікація співучасті із спеціальним суб’єктом та при вчиненні групових злочинів);
кваліфікації злочинів при конкуренції кримінально – правових норм (зокрема, при конкуренції загальної та спеціальної норм);
кваліфікації множинності злочинів (при повторності, сукупності, рецидиву злочинів;
кваліфікації триваючих, продовжуваних і складених злочинів);
кваліфікації діяння при юридичній або фактичній помилках у кримінальному праві (при помилці в об’єкті та предметі, при помилці в потерпілому, при замаху з непридатними засобами, при помилці з непридатними засобами та ін.).
Варто зазначити, що процес кваліфікації складається з кількох стадій, які можуть бути поділені на наступні етапи:
1) стадія вибору правової норми (етапи впорядкування зібраних фактичних даних, висунення версій кваліфікації, розмежування складів діянь, виявлення правової норми (норм), яка підлягає застосуванню);
2) стадія встановлення відповідності між ознаками діяння і нормою (етапи доведення наявності ознак складу злочину, визначення стадії вчинення діяння; оцінки діяння, виконаного спільно кількома особами; оцінки діяння, передбаченого декількома нормами; оцінки суспільної небезпеки діяння; визначення наявності обставин, що виключають злочинність діяння);
3) стадія юридичного закріплення результатів кваліфікації (етапи формулювання результатів кваліфікації, мотивування кваліфікації) [Навроцький]. Саме такого порядку ми і будемо намагатися дотримуватися при аналізі кваліфікації як злочинів, так і інших правопорушень.
При цьому доречно зазначити, що респонденти при опитуванні у липні – серпні 2018 р. зазначили про наявні труднощі у практичній діяльності при кваліфікації відповідного переліку військових злочинів. Про це вказали 28,7 % опитаних офіцерів військової прокуратури України (223 особи); 34,4 % військовослужбовців Національної гвардії України (1507 осіб), пояснивши труднощі відсутністю практичної діяльності щодо кваліфікації військових злочинів; 52,29 % військовослужбовців ЗС України (153 офіцери).
Поняття адміністративно-правової кваліфікації у літературі використовується, але спеціально не визначається. У більшості випадків, адміністративно-правову кваліфікацію ототожнюють з кваліфікацією адміністративного делікту. Досконала наукова характеристика поняття кваліфікації адміністративного делікту неможлива без усвідомлення його як окремого прояву загального поняття адміністративно-правової кваліфікації.
При визначенні поняття “кваліфікація правопорушення” дослідники виходять з того, що цей термін означає встановлення відповідності, співвідношення з об’єктивною дійсністю і визначення юридичної сутності, дії або бездіяльності людини відповідно до норм права.
Якщо зробити припущення, що правила адміністративно-правової кваліфікації мають бути подібними до правил кваліфікації кримінальних деліктів – злочинів, то можна звернутись до відомої монографії Л.Д. Гаухмана («Квалификация преступлений»), в якій правилам кваліфікації злочинів присвячено повністю 4-й розділ. Автор зазначає, що правила кваліфікації злочинів – «це прийоми, способи застосування кримінального закону, які передбачені в ньому самому, керівних постановах пленумів Верховних Судів …, а також вироблені іншою судовою практикою та теорією кримінального права».
Іншими словами, правила кваліфікації делікту – це прийоми та способи застосування:
1) закону;
2) судової практики;
3) теорії права.
Підтримуючи таку структуру правил кваліфікації делікту, в той же час вважаємо, що структура повинна мати такий вигляд:
1) прийоми та способи застосування теорії права;
2) прийоми та способи застосування Закону;
3) прийоми та способи застосування судової практики.
На першому місці мають бути саме прийоми та способи застосування теорії права. Теоретичні засади є визначальними для застосування подальших елементів – застосування законів та судової практики.
Правила застосування теоретичних засад адміністративного права та адміністративної відповідальності змістовно викладені у підручнику «Адміністративне право України. Повний курс» (Адміністративне право України. Повний курс : підручник / Галунько В., Діхтієвський П., Кузьменко О., Стеценко С. та ін. Херсон : ОЛДІ-ПЛЮС, 2018. 446 с.), у навчальному посібнику В.Колпакова «Адміністративна відповідальність». Йдеться мова про виділення апостеріорних і апріорних ознак адміністративного делікту
Ознаки, наведені в законі, зокрема в ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення, є ознаками апостеріорними. Ознаки, які містить поняття «склад адміністративного проступку», є ознаками апріорними.
Співвідношення апостеріорного і апріорного полягає у тому, що знання, які попередньо були одержані досвідним шляхом (апостеріорні знання; знання, набуті з досвіду, емпіричні знання, істина факту), у подальшому передують досвідові, організовують і спрямовують його. Вони є інструментом, який слугує для набуття і формування нових знань теоретичного рівня (апріорні знання, знання, набуті зі свідомості, теоретичні знання, істина розуму).
Апостеріорні (емпіричні) ознаки адміністративного проступку фіксуються у законі як результат узагальнення історичного досвіду щодо детермінації небажаних для суспільства діянь. Їх нормативне закріплення є орієнтиром для попередньої кваліфікації адміністративного правопорушення. Як зазначає В. Колпаков, наявність у діянні апостеріорних ознак ще не є підставою для його визнання адміністративним проступком і настання юридичної відповідальності. Це підстава для подальшого дослідження (осмислення) всіх обставин вчинку. В адміністративно-правовій теорії таке дослідження або осмислення позначається терміном «адміністративне розслідування».
Адміністративне розслідування здійснюється з використанням апріорних (теоретичних) знань про ознаки адміністративного проступку. Такі знання подає наукове вчення про склад адміністративного проступку. У разі коли результати розслідування доводять, що ознаки вчинку збігаються з апріорними ознаками (ознаками складу), він набуває юридичного змісту як адміністративне правопорушення, і виникають підстави для юридичної відповідальності. Таким чином, апостеріорні ознаки забезпечують розпізнання у різноманітті діянь таких, що можуть кваліфікуватися як адміністративні правопорушення.
Апріорні ознаки забезпечують осмислення зазначених діянь з позицій права і доведення того, що вони є (або не є) в юридичному (законодавчому) розумінні адміністративними правопорушеннями, за яке настає адміністративна відповідальність.
Характеристика апріорних ознак збігається з характеристикою компонентів поняття «склад адміністративного проступку» і подається у відповідних главах Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Апостеріорні ознаки, як зазначалось вище, наведені в законі. Такими ознаками відповідно до ст. 9 КУпАП є: діяння, протиправність, винність, караність, об'єкт посягання.
По-перше, проступком є діяння. Діяння буває двох видів. Це або дія, або бездіяльність.
По-друге, ознакою адміністративного правопорушення є його протиправність.
Протиправність означає, що юридична норма забороняє конкретне діяння. Вчинення такого діяння є порушенням права. Тобто воно (діяння) є протиправним. Щодо нього діє правова заборона.
По-третє, важливою ознакою адміністративного правопорушення є винність.
Винність передбачає наявність у особи власного психічного ставлення до відповідного вчинку та його наслідків. Законодавець вважав за необхідне вказати на форми вини, які мають юридичне значення. Це умисел (вина у формі умислу) і необережність (вина у формі необережності). Умисел може бути прямим чи непрямим (евентуальним). Необережна вина проявляється у формі самовпевненості чи недбалості.
По-четверте, обов'язковою ознакою адміністративного правопорушення є адміністративна караність.
Караність означає, що за конкретний вчинок адміністративним законодавством передбачається відповідне покарання. За чинним КУпАП таким покаранням є адміністративне стягнення. Дана ознака дозволяє відмежувати правопорушення від інших протиправних вчинків, які не тягнуть за собою адміністративних стягнень.
По-п'яте, ознакою адміністративного правопорушення є об'єкт посягання. Це діяння, що посягають на громадський порядок, власність, права, свободи громадян, на встановлений порядок управління. Конкретні об'єкти, посягання на які дозволяють кваліфікувати діяння адміністративним правопорушенням, визначені статтями 41—212 Особливої частини КУпАП.
Можна запропонувати висновок щодо визначення правил адміністративно-правової кваліфікації. Правилом адміністративно-правової кваліфікації є розпізнання на підставі апріорних ознак діяння таких, які можуть бути визнані адміністративними деліктами в результаті проведення адміністративного, або іншого, передбаченого законодавством, розслідування щодо порівняння апріорних та апостеріорних ознак діяння, та доведення, що таке діяння є (або не є) адміністративним правопорушенням.
Крім того проведення адміністративно-правової кваліфікації включає в себе проведення кваліфікації за:
- бланкетними нормами,
- колізійними нормами,
- розмежуванням таких діянь із злочинами.
Запорукою безпомилкової і своєчасної кваліфікації адміністративних проступків є наявність чітких і однозначних теоретичних рекомендацій і основ, які на нашу думку ще в 60-ті роки минулого століття дуже вдало сформулював і виклав видатний вчений В.Н. Кудрявцев у своїй монографії «Теоретичні основи кваліфікації злочинів», і які можна віднести до кваліфікації адміністративних проступків. Наведемо їх в адміністративно-правовому розумінні, в наступному порядку, як положення, які необхідно встановити для правильної кваліфікації правопорушень:
1) методологічна основа застосування норми права, яка забезпечує досягнення об’єктивної істини при кваліфікації; філософська основа, яка характеризує відношення загального і одиничного; реальна дійсність – джерело формування адміністративно-правової норми;
2) юридичні підстави кваліфікації: диспозиція, склад і правопорушення;
3) постійні і перемінні ознаки складу правопорушення, встановлення фактичних обставин справи;
4) логічні форми кваліфікації (логічність суджень і закони правильного мислення);
5) кваліфікація – по об’єкту, суб’єкту, об’єктивній стороні і суб’єктивній стороні правопорушення;
6) послідовність етапів кваліфікації;
7) конкуренція норм.
Для правильної кваліфікації також необхідно визначити місце і роль кваліфікації в процесі правозастосування і сформулювати чітку дефініцію цього поняття. Дефініцію цього поняття варто зазначити в КУпАП, а перелік обов’язкових вищевказаних нами методичних рекомендацій, повинен вийти як доповнення до відповідних статей КУпАП, і ігнорування цих рекомендацій повинне супроводжуватись рішенням про повернення матеріалів до правозастосовувача для усунення недоліків.
У своєму дослідженні Т.О. Гуржій наголошує, що розгляд явища адміністративно-правової кваліфікації у сучасному адміністративному праві не може проводитися в обхід його матеріально-правового аспекту, який полягає у наступному :
кваліфікація адміністративного проступку є частиною діяльності суб’єктів адміністративної юрисдикції, вона включає вибір, встановлення норми, яка підлягає застосуванню у конкретному випадку;
обов’язковою є констатація того, що у скоєному є ознаки саме вміненої норми, і посягання не може бути оцінене як інший проступок чи злочин (розмежування проступків та відмежування від злочинів);
наявне офіційне закріплення в процесуальних документах висновку про кваліфікацію адміністративного проступку за конкретною нормою (нормами) адміністративного права.
Далі автор зробив важливе застереження стосовно того, що перераховані ознаки адміністративно-правової кваліфікації прямо вказують на її офіційний характер. Визначення офіційної (легальної) правової кваліфікації особливих дискусій чи суперечок в науці не викликає. Загальновизнаним є її розуміння як юридичної оцінки уповноваженими на те представниками держави усієї сукупності фактичних обставин справи, що полягає у співвіднесенні фактичного діяння з відповідними нормами права, висновки якої закріплюються у певних правових документах.
Узагальнюючи найсуттєвіші точки зору, ознаки, що становлять зміст поняття адміністративно-правової кваліфікації, Т.О. Гуржій пропонує наступне визначення: адміністративно правова кваліфікація – оцінка суб’єктом адміністративної юрисдикції вчиненого посягання, яке містить формальні ознаки адміністративного делікту, котра полягає у співвіднесенні такого діяння з відповідною нормою адміністративного права та у юридичному закріпленні відповідного висновку.
Дещо іншу точку зору висловлюють А. Берлач та О. Стороженко. Вони визначають, що підтримуючи ідею про методологічну важливість наукового розгляду кваліфікації адміністративного проступку в розрізі філософських категорій загального, особливого та одиничного, необхідно висловити дещо відмінне бачення окремих її аспектів. На їх погляд, розширення обсягу поняття "адміністративно-правова кваліфікація", а рівно — його відмежування від поняття "кваліфікація адміністративного проступку" недоцільне. На підставі аналізу найбільш визначних галузевих досліджень адміністративно-правової кваліфікації, шляхом переосмислення їх дискусійних моментів автори пропонують сформулювати такі положення теорії адміністративно-правової кваліфікації: під кваліфікацією адміністративного делікту (адміністративно-правовою кваліфікацією) слід розуміти: встановлення і процесуальне закріплення тотожності юридично значущих ознак посягання ознакам делікту, передбаченого адміністративним законодавством; доктринальний аспект кваліфікації адміністративного делікту виражається у здійсненні юридичної оцінки посягання громадянином або колективом, котрий не належить до суб'єктів адміністративної юрисдикції, уповноважених розглядати відповідні категорії адміністративних справ. За певних обставин висновки доктринальної кваліфікації можуть слугувати чітким науковим "орієнтиром" для офіційної юридичної оцінки деліктів, а, отже, мати важливе юридичне значення; як об'єктивні умови адміністративно-правової кваліфікації потрібно розглядати фактичне діяння, котре має зовнішні ознаки адміністративного делікту, а також наявність кореспондуючих адміністративно-деліктних норм.
На погляд В.К. Колпакова та О.В. Кузьменко, кваліфікація адміністративних деліктів – це встановлення і процесуальне закріплення точної відповідності ознак вчинених особою протиправних дій або бездіяльності до ознак складу делікту, передбаченого адміністративним законодавством.
У цих визначеннях чітко відчувається вплив розуміння кримінально-правової кваліфікації. В той же час кваліфікація адміністративних деліктів не завжди має процесуальне закріплення. Відповідно до статті 22 КУпАП при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням. Процесуальні документи в такому випадку не складаються, хоча адміністративне правопорушення було вчинено. Відповідно до статті 258 КУпАП при вчиненні деяких правопорушень протокол не складається, а штраф накладається на місці. Єдиним документом в такому разі залишається квитанція про сплату штрафу, яку навряд чи можна назвати документом щодо процесуального закріплення точної відповідності ознак вчинених особою протиправних дій або бездіяльності до ознак складу делікту.
Вищезазначене дає підстави для уточнення визначення кваліфікації адміністративних деліктів.
Кваліфікація адміністративних деліктів – оцінка суб’єктом адміністративно-правової кваліфікації юридичного факту, який містить формальні ознаки адміністративного делікту, яка полягає у співвіднесенні такого діяння з відповідною нормою законодавства про адміністративні правопорушення та у необхідному юридичному реагуванні, встановленому вищезазначеним законодавством.
Досліджуючи особливості кваліфікації корупційних адміністративних деліктів В.К. Колпаков та О.В.Кузьменко прийшли до висновків, які можна поширити і до інших адміністративних деліктів. Це обумовлено в першу чергу тим, що ці висновки базуються на нормах Кодексу України про адміністративні правопорушення, які мають застосуватись до всіх, без виключення, адміністративних правопорушень. Передумовою кваліфікації корупційного адміністративного делікту є попередня діяльність до процесу кваліфікації з установлення і оцінки фактичних обставин вчинення делікту, що мають юридичну значущість, а також пошук відповідної адміністративно-правової норми, з’ясування її змісту.
Передумовами кваліфікації корупційних адміністративних деліктів є:
1) всебічне, повне та об’єктивне встановлення всіх фактичних обставин справи: з’ясовується, чи мала місце протиправна дія, у вчиненні якої звинувачується особа; встановлюється наявність у діях порушника складу делікту і відповідність його адміністративно-правовій нормі, що передбачає відповідальність за вчинені протиправні дії; з’ясовуються мотиви вчинення протиправних дій та винність особи, а також обставини, що впливають на характер і ступінь адміністративної відповідальності; вивчаються дані, що характеризують особистість порушника, характер і розмір заподіяної шкоди;
2) точне і достовірне визначення юридичного значення всіх фактичних обставин вчинених протиправних дій і особистості порушника;
3) правильний вибір норми та з’ясування її змісту і значення.
Важливим моментом є необхідність уточнення, в якому розумінні ми використовуємо термін «делікт».
В своєму дослідженні О.І. Остапенко досліджує питання адміністративно-деліктної ситуації та її ролі у формуванні мотивації протиправної поведінки. Він пише: «У більшості таких випадків ми вважаємо, що адміністративний делікт і деліктність проявляються в протиріччях людини з оточуючим її світом і тими вимогами, які обумовлюють позитивну поведінку особи в суспільстві. Така теза обґрунтовується тим, що основною формою діяльності особи від самого початку її існування є спілкування і взаємодія з оточуючим середовищем і людьми. Взаємодія особи із середовищем, яке оточує, вказує на складність цих відносин, на вплив різноманітних факторів, що обумовлюють виникнення конкретної життєвої ситуації, в тому числі й адміністративно-деліктної.
Далі він зазначає: «… формуючи концепцію адміністративно-деліктної ситуації, ми вважаємо, що вона є одним із елементів детермінуючого комплексу деліктності. Складові елементи моделі адміністративно-деліктної ситуації перебувають під впливом цілого ряду законів, які вказують: поведінка особи залежить не лише від її свідомості, але й від впливу тих соціально-історичних умов, в яких вона існує: соціальні перетворення є зміною, рухом, до якого пристосовується людина, по-своєму впливаючи на ці зміни, суть яких може проявлятися в простих і складних вимогах до соціальне бажаної поведінки суб'єкта. Розвиток і поведінка особистості обумовлені розвитком і поведінкою людей, з якими вона спілкується. Людина поводить себе адекватно до того соціального досвіду, який має: поведінка особи може бути ірраціональною і типовою для деліктної поведінки, що залежить від зв'язків особи з іншими суб'єктами, котрі мають негативний досвід соціальної поведінки.»
Можна зробити висновок, що адміністративному делікту має передувати створення деліктної ситуації, яка обумовлена як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами.
Отже, адміністративний делікт – це передбачені законом суспільно шкідливі (небезпечні), протиправні, винні дії чи бездіяльність, вчинені особою у конкретному місці за певних умов під час посягання на суспільні відносини, які охороняються законом.
В.К.Колпаков дав таку характеристику цьому визначенню. Він зауважив, що «порівняння запропонованого визначення адміністративного проступку із визначенням законодавця показує, що його відмінністю є:
а) застосування у дефініції матеріальної ознаки — суспільної шкідливості або небезпечності;
б) відсутність опису об’єкту посягання;
в) відсутність вказівки на таку ознаку, як караність — відносини лише охороняються законом;
г) наявність невизначених категорій — певні умови, конкретне місце, дії під час посягання.
Більшість із зазначених відмінностей потребує пояснень і уточнень, але безумовним здобутком є висновок про необхідність включення до дефініції матеріальної ознаки — суспільної небезпеки або суспільної шкідливості.»
Делікт – це юридичний факт, який є подією з об’єктивними ознаками протиправності.
Своїм існуванням термін «юридичний факт» зобов’язаний німецькому правознавцю Фрідріху Карлові фон Савині - одному з засновників історичної школи права. У своїй роботі “Система сучасного римського права”, яка датується далеким 1840 роком, він написав, що «події, які викликають виникнення чи закінчення правовідносин потрібно називати юридичними фактами».
Відповідь на запитання, з чим при кваліфікації проступку встановлюється тотожність – з ознаками адміністративно-правової норми або зі складом правопорушення міститься в розумінні складу правопорушення, а саме чи є склад в реальному правопорушенні, чи він є законодавчою абстракцією.
О.І Остапенко так зазначає у своєму дослідженні, що «перехід від поняття "адміністративний делікт" до поняття "юридичний склад" делікту - це не звичайна зміна понять, а перехід від однієї моделі абстрагування до іншої, коли формуються не просто поняття цілісного правового явища, а шляхом аналізу відділяються його ідеальні структурні складові частини (елементи). В юридичній літературі існують різноманітні визначення поняття "склад адміністративного проступку. Детальний аналіз свідчить: це система ознак, яка закріплена у нормах адміністративного права і характеризує певну поведінку суб'єкта як делікт, за який передбачено адміністративну відповідальність. Одночасно слід зазначити, що основна увага приділяється правовому аспекту складу адміністративного делікту. Разом з тим склад адміністративного делікту - це перш за все логічна форма поняття, його юридична конструкція, за допомогою якої створюється абстраговане поняття з елементами, що характеризують його об'єктивні і суб'єктивні властивості. Логічне завжди передує правовому і є початковим пунктом змістовного аналізу правового явища, яке ми розглядаємо. За допомогою складу адміністративного делікту, який конструюється на основі чотирьох взаємопов'язаних елементів, відображаються суттєві ознаки реальних явищ - протиправних дій. Їх перелік є необхідною і достатньою підставою для кваліфікації діяння як адміністративного делікту. Реальна протиправна дія лише тоді вважається адміністративним деліктом, коли вона матиме всі його ознаки; відсутність однієї з ознак свідчить про відсутність юридичного складу делікту в цілому. Визначені адміністративним законодавством ознаки, що виходять за межі юридичного склади делікту, наприклад, обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність (статті 34, 35 КУпАП), мають важливе значення для індивідуалізації стягнення, але вони не визначають наявність чи відсутність складу адміністративного делікту. Диспозиції статей закону, що встановлює адміністративну відповідальність, не мають повного переліку ознак, які характеризують склад делікту. Лише шляхом логічного аналізу диспозиції конкретної статті та загальних положень Кодексу можна сформулювати-поняття складу адміністративного делікту. Наявність великої кількості ознак у тих чи інших протиправних діях або бездіяльності вимагає визначення їх юридичної природи для вибору серед них найбільш суттєвих.
Друге питання: Види та підстави кримінально-правової, адміністративно-правової кваліфікації.
Провівши найпростіший і найбільш точний поділ - дихотомічний - поняття кримінально-правової кваліфікації, отримаємо два її види:
1) кваліфікація злочинів (закінчених і перерваних на попередніх стадіях, вчинених у співучасті, одиничних і сукупності тощо);
2) кваліфікація суспільно небезпечних діянь, які не є злочинами (1. кваліфікація суспільно небезпечних діянь неосудних; 2. кваліфікація суспільно небезпечних діянь осіб, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність; 3. кваліфікація діянь, вчинених за обставин, що усувають їх злочинність, тощо).
З названих видів кримінально-правової кваліфікації центральне місце займає кваліфікація злочинів. Головною метою будь-якої процесуальної діяльності в цій сфері є визначення того, чи становить собою вчинене злочин і якщо так, то який саме і якою нормою він передбачений. Не випадково, до останнього часу в теорії та на практиці поняття кримінально-правової кваліфікації, по суті, підмінялося поняттям кваліфікації злочину. Разом із тим, ототожнювати поняття «кримінально-правова кваліфікація» та «кваліфікація злочинів» принаймні неправильно хоча б тому, що «кваліфікація злочинів» - це видове поняття, яке входить в родове «кримінально-правова кваліфікація» і становить лише його частину; про те, що має місце кваліфікація злочину, можна стверджувати лише тоді, коли закінчився весь процес кримінально-правової кваліфікації. На початку й у ході кримінально-правової кваліфікації не можна стверджувати, що відбувається кваліфікація злочину. Адже вона може привести до різноманітних результатів (висновків):
а) має місце злочин;
б) діяння передбачене кримінальним законом, але вчинене за обставин, що виключають злочинність діяння;
в) наявна добровільна відмова від доведення злочину до кінця;
ґ) діяння через малозначність не становить суспільної небезпеки;
д) у скоєному немає ознак будь-якого злочину, передбаченого КК.
Таким чином, кваліфікація злочину є одним із можливих результатів кримінально-правової кваліфікації.
Враховуючи все вищевикладене, можна запропонувати дефініцію поняття кваліфікації злочинів, побудовану шляхом конкретизації ознак відповідного родового поняття:
Кваліфікація злочинів - це результат кримінально-правової оцінки діяння органами досудового слідства, прокуратури й суду, внаслідок чого констатовано, що вчинене є злочином, визначена стаття (і) КК, яка (і) передбачає (ють) відповідальність за скоєне, встановлена відповідність між юридично-значущими ознаками посягання і ознаками злочину, передбаченими законом, та процесуально закріплений висновок про наявність такої відповідності.
Для того, щоб кваліфікувати (оцінити) вчинене, потрібні дві умови: 1) знати фактичні обставини кримінального провадження, мати доказову інформацію про ті події, які мали місце в дійсності, та 2) мати кримінально-правову норму, яка передбачає скоєне в якості злочину. Встановлення відповідності між тим, що було в житті, й тим, що передбачене законом, здійснюється за допомогою використання специфічної юридичної конструкції - складу злочину, тобто сукупності елементів і ознак, які характеризують об'єктивні та суб'єктивні ознаки вчиненого посягання. Отже, можна виділити такі підстави кримінально-правової кваліфікації:
1) фактичну - обставини кримінального провадження, які мали місце в реальній дійсності, стали відомими правоохоронним органам та були процесуально закріпленими, - де, коли, ким, в якій обстановці, з використанням яких знарядь (засобів), яким способом вчинено злочинне діяння, які шкідливі наслідки воно потягло, ким вчинено, в чому знайшло вираз суб'єктивне ставлення особи до скоєного тощо;
2) нормативну - норми КК, в яких закріплені ознаки злочинів.
З урахуванням прийомів законодавчої техніки, які використовуються при формулюванні кримінально-правових норм, можна сказати, що вони викладені:
- у статтях Особливої частини КК;
- у статтях Загальної частини КК; - у нормативних актах інших галузей права (якщо статті Особливої частини КК є бланкетними чи містять окремі бланкетні ознаки).
До початку кваліфікації, поза її межами, має бути проведена перевірка достовірності тексту юридичного джерела (джерел), що містить потрібну норму, й встановлена його чинність. Для цього необхідно використати офіційні видання - Відомості Верховної Ради України, Офіційний вісник України.
Передумовою кваліфікації є також визначення меж дії обраної кримінально-правової норми в часі, просторі та щодо кола осіб.
При кваліфікації конкретного діяння використовуються, як правило, не всі ознаки злочину, вказані у кримінально-правовій нормі. Статті Особливої частини КК у ряді випадків містять альтернативні ознаки й при кваліфікації береться до уваги лише одна з таких ознак.
Зміна закону про кримінальну відповідальність звичайно не тягне за собою зміни кваліфікації, оскільки, за загальним правилом, скоєне кваліфікується за законом, який діяв на час вчинення діяння (ч. 2 ст. 4 КК України). Однак, коли новий закон скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, то він має зворотну дію у часі (ч. 1 ст. 5 КК). У такому випадку скоєне підлягає перекваліфікації на більш «м'яку» статтю або ж кримінальне провадження взагалі має бути закрито. Зміна кваліфікації при зміні кримінального закону не свідчить про те, що раніше було допущено помилку.
Третє питання: Поняття, види та умови притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Сутність дисциплінарної відповідальності військовослужбовців міститься в негативній оцінці державою неналежної поведінки військовослужбовця. Така поведінка суперечить вимогам військової дисципліни і виявляється у застосуванні до військовослужбовця владою уповноважених на то командирів та начальників передбачених законом заходів державного впливу – дисциплінарних стягнень. Згідно ст. 83 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, військовослужбовці, які порушують військову дисципліну або громадський порядок, мають притягатися до дисциплінарної відповідальності. На них можуть бути накладені лише ті дисциплінарні стягнення, які визначені Статутом і відповідають військовому званню військовослужбовця та дисциплінарній владі командира, що вирішив накласти на винну особу дисциплінарне стягнення.
Суб’єктом військового дисциплінарного проступку є військовослужбовець, який проходить військову службу за призовом або у добровільному порядку. Правила військової дисципліни розповсюджуються також на громадян, які звільнені з військової служби з правом носіння військової форми одягу, – під час носіння цієї форми одягу.
Характерною рисою дисциплінарної відповідальності є наявність відносин службової підпорядкованості між особою, що вчинила правопорушення та командиром, або начальником, який має право притягати правопорушника до дисциплінарної відповідальності. Згідно вимог Дисциплінарного статуту Збройних Сил України накладати дисциплінарні стягнення на військовослужбовців, як правило можуть лише прямі начальники, яким військовослужбовець підпорядкований за службою, хоча би і тимчасово. Лише у особливих випадках, військовослужбовця можуть притягнути до дисциплінарної відповідальності особи, яким він прямо по службі не підпорядкований (знаходження у відрядженні, відпустці, тощо).
Прийняттю рішення про накладення дисциплінарного стягнення може передувати службове розслідування. Воно проводиться з метою уточнення причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушення, та ступеня вини. Під час з’ясування обставин справи може бути встановлено, що правопорушення непов’язане з виконанням обов’язків по службі. У такому разі воно не може розглядатися як дисциплінарна провина і військовослужбовець не може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності.
Характеризуючи в загальних рисах порядок притягнення працівників до дисциплінарної відповідальності слід звернути увагу на те, що у чинному законодавстві про працю передбачені два види дисциплінарної відповідальності, кожному з яких притаманні свої характерні особливості щодо видів, порядку застосування і оскарження дисциплінарних стягнень.
Так, виокремлюють загальну і спеціальну дисциплінарні відповідальності.
Загальна дисциплінарна відповідальність передбачена Кодексом законів про працю України і правилами внутрішнього трудового розпорядку для всіх категорій працівників, крім тих правове регулювання трудової діяльності яких лежить в площині застосування спеціального законодавства України або відомчих актів (статутів чи положень про дисципліну).
Слід зазначити, що за загальним правилом за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення, як догана та звільнення, але це стосується тільки загальної дисциплінарної відповідальності.
Для спеціальної ж дисциплінарної відповідальності є характерною можливість застосування до порушника трудової дисципліни крім догани і звільнення, ще й таких заходів дисциплінарного стягнення та впливу, зокрема, як:
1) пониження в класному чині, 2) пониження в посаді, 3) позбавлення нагрудного знаку, 4) звільнення з позбавленням класного чину, 5) попередження про неповну службову відповідність, 6) затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду, 7) усне зауваження, 8) зауваження, 9)сувора догана, 10) пониження в спеціальному званні на один ступінь і т. п.
Таким чином, вирішуючи питання щодо притягнення конкретного порушника трудової дисципліни до дисциплінарної відповідальності, слід враховувати правове положення в якому перебуває цей працівник.
Так, наприклад, працівники прокуратури перебувають в особливому правовому положенні і несуть дисциплінарну відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 року N 1796-XII.
Зокрема, статтею 9 Статуту передбачено, що до прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури крім догани та звільнення можуть застосовуватися і такі дисциплінарні стягнення, як: пониження в класному чині, пониження в посаді, позбавлення нагрудного знаку "Почесний працівник прокуратури України", звільнення з позбавленням класного чину.
При виборі заходу дисциплінарного стягнення також слід враховувати, що відповідно до частини третьої статті 43 Конституції України використання примусової праці заборонено. У зв’язку з цим не можуть застосовуватись як такі, що суперечать Конституції України, правила відомчих положень чи статутів про дисципліну, які передбачають можливість тимчасового переведення працівника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення2.
Такі заходи дисциплінарного стягнення передбачені, наприклад, пунктом 12 Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 р. N 55 (далі-Положення).
Згідно із зазначеним пунктом Положення до працівників залізничного транспорту можуть застосовуватися, зокрема, такі стягнення, як позбавлення машиністів права керування локомотивом з наданням роботи помічником машиніста, а також позбавлення свідоцтва водія моторно-рейкового транспорту незнімного типу та свідоцтва помічника машиніста локомотива з наданням роботи, не пов’язаної з керуванням локомотивом і моторно-рейковим транспортом, на строк до одного року.
Окремої уваги заслуговує розгляд питання про строки та суб’єкти застосування дисциплінарних стягнень.
Так, Кодексом законів про працю України передбачено, що дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника.
При цьому, на працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися також вищестоящими органами.
Також, слід зауважити, що працівники, які займають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством.
Щодо строків застосування дисциплінарного стягнення слід зазначити, що за загальним правилом строк для застосування дисциплінарного стягнення визначається відповідно до статті 148 Кодексу законів про працю України (далі-Кодекс).
Зазначеною статтею Кодексу передбачено, що дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.
Також, цією статтею Кодексу визначено, що дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
Разом з цим, спеціальним законодавством України і відомчими актами (статутами чи положеннями про дисципліну) передбачені і інші строки застосування дисциплінарних стягнень.
Зокрема, пунктом 18 Положення про дисципліну працівників гірничих підприємств, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 р. N 294, передбачено, що до строку накладення дисциплінарного стягнення не включається час провадження в кримінальній справі, а статтею 12 Дисциплінарного статуту прокуратури України визначено, що дисциплінарне стягнення застосовується протягом одного місяця з дня виявлення проступку, не рахуючи часу службової перевірки, тимчасової непрацездатності працівника та перебування його у відпустці, але не пізніше одного року з дня вчинення проступку.
Також, слід згадати і про необхідність отримання власником або уповноваженим ним органом письмових пояснень від порушника трудової дисципліни, саме до моменту застосування дисциплінарного стягнення.
При цьому, відмова порушника трудової дисципліни від надання пояснень не є перешкодою для застосування до нього дисциплінарного стягнення. Однак, у судовій практиці виробилося правило згідно з яким власник або уповноважений ним орган зобов’язаний надати докази того, що він вимагав письмових пояснень від працівника. На практиці таким доказом може бути акт, що складений у вільній формі свідками, в присутності яких власник вимагав надання письмових пояснень, а працівник відмовився їх надати.
Слід зазначити, що спеціальним законодавством України або відомчими актами (статутами чи положеннями про дисципліну) може бути передбачений більш складний порядок застосування дисциплінарних стягнень до порушників трудової дисципліни.
Зокрема, порядок притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності досить ускладнений. Згідно зі статтею 39 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» дисциплінарне провадження включає 4 стадії: перевірка даних про дисциплінарний проступок; відкриття дисциплінарного провадження; розгляд дисциплінарної справи; прийняття рішення. Порядок реалізації кожної із зазначених стадій визначений статтями 40-42 Закону.
Також, слід враховувати, що за кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
Тому, наприклад, не можна вважати правомірною ситуацію за якою працівнику за прогул оголошують догану і одночасно звільняють на підставі пункту 4 статті 40 (прогул) Кодексу законів про працю України, як за прогул без поважних причин.
Разом з цим, до працівника одночасно можуть бути застосовані одне дисциплінарне стягнення та інші заходи впливу, що передбачені локальними актами.
Так, до працівника, наприклад, можливо одночасно застосувати догану та позбавити його премії за період, протягом якого він допустив порушення трудової дисципліни.
Крім цього, роботодавцям слід враховувати, що при обранні виду дисциплінарного стягнення вони зобов’язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника, а також те, що рішення про застосування до працівника певного стягнення має бути оголошене в наказі (розпорядженні) і повідомлене працівникові під розписку (чч. 3-4 статті 149 Кодексу законів про працю України).
Завершальна частина
Підсумовуючи, зазначимо, що дисципліна в державі є важливим правовим інститутом, який потребує чіткого регулювання. Що ж до адміністративно-правового поля, то на особливу увагу заслуговує дисципліна державних службовців. Але, на жаль, недосконалість чинного законодавства призвела до значної кількості порушень з боку державних службовців, що виявляється у нехтуванні нормами закону, зловживанні службовим становищем, ігноруванні вимог дисциплінарного статуту та норм внутрішнього розпорядку. Державний службовець як особа, на яку покладено виконання функції держави, є її обличчям, а тому дисциплінованість державного службовця – важлива складова його діяльності.
Робота в державному органі й виконання організаційно-розпорядчих або консультативно-дорадчих функцій зумовлює наявність основної характеристики дисципліни державних службовців – дотримання передбачених законами та іншими нормативно-правовими актами заборон і встановлених обмежень під час проходження державної служби.
Інститут дисциплінарної відповідальності – це сукупність норм, які визначають структуру, принципи, правила та підстави функціонування механізму реалізації в певному порядку санкцій правових норм, які мають форму дисциплінарних стягнень.
Питання для самоконтролю:
1.
Начальник науково-дослідної лабораторії кафедри правового забезпечення
кандидат юридичних наук, доцент М. Карпенко