1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Ім'я файлу: культура шпоры (1).docx
Розширення: docx
Розмір: 238кб.
Дата: 31.01.2022
скачати
Пов'язані файли:
1.docx

Сутнісними ознаками первісної культури є: - привласнювальний тип господарства; - синкретизм (нерозчленованість); - гомогенність (однорідність); - самодетермінація (самообумовленість); - образно-чуттєве сприйняття світу (нездатність теоретизувати, узагальнювати); - міфологічна свідомість, міфологічне пояснення світу; - первинні релігійні уявлення існували у формі анімізму, тотемізму, фетишизму, магії; формою буття релігійних уявлень були ритуали й обряди; Щоб збагнути суть і закономірності розвитку первісної культури, слід засвоїти її періодизацію. Нині склалися декілька видів періодизації, зокрема археологічна, культурно-цивілізаційна та історична. Виокремлюють кілька періодів первісної доби: 1. Кам’яний вік – найдовша епоха в історії людства, яка тривала від появи людини 150 тис. рр. до н. е. до початку поширення перших металів 3 тис. рр. до н. е. Кам’яний вік поділяється на три етапи, кожному з яких відповідає археологічний тип культури (має назву за місцем знайдення): - палеоліт (давньокам’яний, 150 тис. рр. до н. е. – 10 тис. рр. до н. е.; мізинська та межиріцька культури); - мезоліт (10 тис. рр. до н. е. – 6/5 тис. рр. до н. е.; деснянська культура та ін.); - неоліт (6/5 тис. рр. до н. е. – 4 тис. рр. до н. е.; азовсько-дніпровська й буго-дністровська культури, культура лінійно-стрічкової та ямково-гребінцевої кераміки). 2. Мідний вік або енеоліт (4 – 3 тис. рр. до н. е.; ямна культура, середньостогівська культура, трипільська культура). 3. Бронзовий вік (3 тис. рр. до н. е. – 1 тис. рр. до н. е.; культура шнурової кераміки, зрубна культура) 4. Залізний вік (1 тис. рр. до н. е., кіммерійська культура, скіфська культура, сарматська культура, зарубинецька культура, черняхівська культура) Існує також етнокультурна періодизація дохристиянської культури України: І. Дотрипільська доба (до V тис. до н. е.). ІІ. Трипільська доба (V – ІІІ тис. до н. е.). ІІІ. Післятрипільська доба (ІІ тис. до н. е.). ІV. Скіфо-сарматська доба (7 ст. до н. е. – 3 ст. н. е.). V. Слов’янська (4 – 6 ст. н. е.). VІ. Доба Київської Русі (від 7 ст. н. е.).

19. Особливості первісної культури на території України.

В історичному розвитку первісна доба охоплює величезний період - від появи перших людиноподібних істот до виникнення перших цивілізацій. Відповідно до основного матеріалу виробництва - каменю, цю культурно-історичну епоху називають кам’яним віком.

Кам’яний вік поділяється на: палеоліт (давній кам’яний вік) - 2 млн. - ХІ тис. років до Р. Х.; мезоліт (середній кам’яний вік) - Х-VII тис. років до Р. Х.; неоліт (новий кам’яний вік) - VI-IV тис. років до Р. Х.

Кам’яний вік характеризується поступовим формуванням людини сучасного типу за фізичними ознаками, привласнювальним типом господарювання (мисливство, рибальство, збиральництво), створенням найпростіших знарядь праці, знайомством з вогнем та вмінням його видобувати, формуванням перших суспільних спільнот (людське стадо або праобщина, родова община), форм релігійних вірувань (фетишизм, анімізм, тотемізм та магія) тощо.

Відповідно до цієї періодизації первісного суспільства здійснюється аналіз зміни форм господарювання. Для палеоліту і мезоліту характерна тільки привласнювальна форма. В період неоліту людина починає прилаштовуватись до відтворювальної форми - землеробства та скотарства. Потім ця форма господарювання поєдналася з привласнювальною, що суттєво вплинуло на динаміку культурно-історичного розвитку.

Стоянки раннього палеоліту відомі в Донбасі (Амвросіївка), на Харківщині (Ізюм), Житомирщині (Городище), в печерах і гротах Криму, в Подніпров’ї (Лука-Врубливецька, Бабин). Загалом близько 60 стоянок по всій Україні.

Найдавнішим поселенням вважається стоянка біля с. Королево, що на Закарпатті. На глибині до 12 м від поверхні, в товщі ґрунту, виявлено 15 культурних шарів палеолітичної доби. В найнижчому знайдено знаряддя, вік яких датують приблизно 1 млн. років до Р. Х. Першу палеолітичну стоянку в Україні розкопав ще в 1873 р. археолог Ф. Камінський біля с. Гінці на Полтавщині.

У ранню добу палеоліту жили людиноподібні істоти, яких в науці називають «пітекантропи». В цього типу людиноподібної істоти збереглось ряд мавпячих рис: сутулість, волохатість, похилий лоб, широкий ніс, довгі руки і короткі ноги. На відміну від мавп, у них був більший мозок, вони ходили прямо на двох ногах і, найважливіше, що відрізняло їх від мавп, це вміння виготовляти знаряддя праці і використовувати вогонь.

Приблизно 150-100 тис. років до Р. Х. з’являється новий фізичний тип людини - «неандерталець». На зріст 150-160 см, помітно сутулий з прямою ходою. Об’єм головного мозку відповідав мозку сучасної людини, досягаючи 1600 см3. Про розумові здібності неандертальців свідчать вирізані ними візерунки та зображення тварин на кістках тварин (стоянка Молодово - Чернівецька обл.). Значно вдосконалювалось виробництво крем’яних і кам’яних знарядь, мисливської зброї, з’явились крем’яні вістря на списи, ножі. Проживали на берегах великих річок, будували перші житла. Зокрема, поблизу с. Молодово знайдено перші унікальні в Європі тривалі наземні житла віком до 44 тис. років.

В Україні відомі поховання неандертальців. У гроті Киїк-Коба в Криму знайдено поховання жінки і дитини, що свідчить про зародження релігійних вірувань. Нині в Україні відомо близько 200 стоянок неандертальців, найбільше їх в Криму і Подністров’ї.

Пізній палеоліт охоплює час від 40-35 тис. років до 11 тис. років тому. Саме в цей час формується людина сучасного фізичного типу, яку в науці називають «кроманьйонець». Це вже був «homo sapiens» - людина розумна.

У цей період первісні люди заселяють всю територію України, але найбільше їхніх стоянок виявлено на Дніпрі та Дністрі (Молодове, Кормань, Бабин та інші). Нині відомо понад 800 стоянок людей пізнього палеоліту.

На стоянках пізнього палеоліту жило в середньому від 20 до 100 осіб. За підрахунками вчених населення України становило 20 тис. осіб. Панував родоплемінний лад. Середній вік життя людини того часу становив приблизно 20-25 років.

Найдавніші пам’ятки мистецтва в Україні належать до доби пізнього палеоліту, які були знайдені на Радомишльській (Житомирська обл.), Мізинській (Чернігівської обл.), Амвросіївській (біля м. Амвросіївка Донецької обл.) та інших стоянках. Серед них всесвітньо відомі браслети зі стоянки Мізин, виготовлені з бивня мамонта, покриті меандровим і зигзагоподібним орнаментом, численні кістяні пластинки, лопатки, щелепи та інші кістки мамонта, прикрашені врізними лініями та червоною вохрою.

Наша уява про духовний світ людини пізнього палеоліту доповнюється знахідками музичних інструментів. Зокрема, на стоянці Мізин знайдено ансамбль музичних ударних інструментів, а на стоянках Атака та Молодово, що на Дністрі - кістяні сопілки.

На сучасному етапі доба мезоліту представлена приблизно 1000 розроблених стоянок та кількома могильниками. У цей час зникають великі тварини - такі як мамонт, а тваринний світ визначають олені, кози, зайці, коні та інші.

У зв’язку з цим відбуваються зміни в мисливстві. Широко застосовуються винайдені лук і стріли. Людина приручає собаку, яка стає її помічником на полюванні.

Найвідомішою пам’яткою цієї доби є Кам’яна могила, яка розташована біля села Терпіння (Запорізька область). Кам’яна могила займає площу близько 3-х гектарів, висота сягає 12 м, кількість плит пісковику перевищує 3 тисячі.

Неолітичних стоянок в Україні виявлено більше 700, а також понад 20 могильників. Крім того вчені виділили більше 10 неолітичних культур.

Досягнення людства в неоліті називають «неолітичною революцією», бо в цей час первісні люди перейшли від привласню- вального типу господарства до відтворювального, тобто землеробства, скотарства та виробництва (ремесла).

Другою основною рисою досягнень неоліту було винайдення глиняного посуду, який ліпили руками, орнаментували та випалювали на вогнищі. В техніці обробітку каменю застосовуються нові прийоми - шліфування, пиляння, сверління, що підвищувало продуктивність праці. З’являються нові знаряддя праці - сокири з рукоятками, тесла, свердла та інше.

Сучасні назви основних племінних груп походять від території розселення (буго-дністровська, дніпро-донецька культури), орнаменту посуду (культури лінійно-стрічкової та шнурової кераміки), форми посуду (культури лійчастого посуду та кулястих амфор) та назви населеного пункту, де вперше було відкрито поселення (трипільська культура - від с. Трипілля).

На Прикарпатті і Волині жили племена культури «лінійно- стрічкової кераміки». Північно-східні райони України займали племена культури «ямково-гребінчастої кераміки».

Неолітичні племена України селилися переважно на родючих ґрунтах берегів річок і озер. Землю обробляли серпами з кісток та рогів тварин з вставленими в них гострими крем’яними пластинками. У домашньому господарстві розводили корів, биків, свиней. Активно розвивався і привласнювальний тип господарювання.

Житла будували з дерев’яних стовпів, обплетених хмизом, поліплених глиною. Такі стіни захищали від холоду і вологи. Взимку в житлі горіло вогнище.

З IV тис. до Р. Х. землеробсько-скотарські племена України почали динамічно розвивати відтворювальну систему господарювання (землеробство та скотарство) та виробництво, де разом з каменем все активніше використовували метал - мідь. Відповідно ця доба називається мідно-кам’яний вік, який в Україні тривав до ІІІ тис. до Р. Х. Здебільшого цей культурно-історичний період пов’язаний з трипільською культурою.

20. Полілог культур в давні часи на території України.

У добу бронзи (П тис. до н. е. - IX ст. до н. е.) до землеробства, осілого способу життя, утворення великих поселень - городищ тяжіли білогрудівська та чорноліська культури. Наявність масштабних захисних валів і ровів, що оточували городища за часів чорноліської культури, - знак початку експансії кочових індо-іранських спільнот, які поступово змішувалися з місцевим населенням.

У цей час матріархат змінюється патріархатом, соціальна гомогенність - формуванням суворо регламентованої соціальної ієрархії. Осілий спосіб життя змінився кочівництвом, із чим було пов'язане складання культів коня, зброї. Гончарство поступилося місцем ткацтву, ковальству та металургії, що пояснювалося потребою мобільних і експансивних культур у вдосконаленій зброї та транспортних колісних засобах.

Основою кочової культури войовничих кіммерійців (IX-VII ст. до н. е.) була станово-ієрархічна система з військовою привілейованою верхівкою. Це детермінувало обожнення війни та її атрибутів - зброї і бойового коня.

У VII ст. до н. е. - ІІІ(ІІ) ст. н. е. українські землі заселяли скіфські племена, які заснували величезні городища з міцними захисними спорудами (наприклад, Більське городище на річці Ворскла).

Розквіт скіфської культури пов'язаний не тільки зі значним зростанням чисельності населення, консолідацією суспільства та різноспрямованістю активних культурних контактів із балтами, праслов'янами, греками тощо. її великі матеріальні та духовні здобутки зумовлювалися різноманітністю діяльності. Скіфи володіли навичками селекції, розводили велику рогату худобу, коней

Розмаїтість культури скіфів - наслідок наявності в ній декількох суспільних утворень кочового та осілого типів - "царських скіфів" та "скіфів-орачів", про яких повідомляли давньогрецькі джерела.

На думку науковців, єдність культури прадержавного об'єднання скіфів забезпечували світоглядні, релігійні настанови теократичного характеру. Скіфи не мали численної верстви жерців. Переконання в божественному походженні влади надавало скіфським царям функції верховних жерців, слугувало основою царського культу - посмертної героїзації царів. Нескладні релігійні обряди здійснювали віщуни, голови родин

Контакти з античною та азійськими культурами збагатили міфологію скіфів елементами обрядовості та культами божеств (Афродіта, Урані я), а також зумовили особливості сформованого скіфською культурою образу Всесвіту.

Троїстості світобудови відповідала ієрархічність пантеону божеств і соціуму. 

Міфологія скіфів була багата на етногонічні легенди про діяння героїв, оповідання про творення світу богом-творцем, громовиком, походження свят і ритуалів.

Певне збереження синкретичних настанов закарбовують культи предків і потойбічного життя. Розуміння життя як відтворення природної циклічності та збереження соціального стану небіжчика відбилося у великій кількості артефактів, знайдених у курганних святилищах і похованнях (кам'яні блюда, культові знаряддя, дзеркала, чаші, золоті прикраси головних уборів, глиняні статуетки свійських і диких тварин, рідше - людей, птахів, фантастичних істот, пов'язаних із культом родючості).

Значущість землеробського культу підтверджують такі мотиви орнаменту, як хвиля, меандр, спіралі, концентричні кола, а також символи Сонця, води, рослин на керамічних виробах.

Здобуток скіфів - звіриний стиль декоративно-прикладного мистецтва. Специфічне розташування зображень тварин і птахів вертикальними або горизонтальними рядами створювало своєрідне оповідання в малюнках.

Інтенсивні культурні контакти наповнили декоративно-прикладне мистецтво скіфів на межі VII-VI ст. до н. е. східними образами лева, гірського цапа, грифона, сфінкса, азійських пальметок, розеток, античних антропоморфних образів. Занепад звіриного стилю датують кінцем V-IV ст. до н. е.

Кам'яна скульптура скіфів пройшла шлях від фронтальності, статичності архаїчних статуй-стовпів зі схематизованим обличчям до реалістичних образів воїна в бойовому обладунку.

УIII ст. до н. е. - IV-V ст. н. е. культуру скіфів витісняла культура кочових сарматів. їх воєнна ідеологія ґрунтувалася на культі вогню, коня та меча - уособлення бога війни та на анімістичних уявленнях. У нечисленних курганах-похованнях сарматів було знайдено речі античного походження, що свідчить про активність, мобільність культури та її здатність до плідного культурного діалогу.

Світобачення сарматів представляє поширений із І ст. до и. е. так званий звіриний бірюзово-золотий стиль, У ньому переважали образи тварин (найчастіше у боротьбі), а сакральні, культові речі (парадні зброя та вузда, вбрання жриць, прикраси з поховання вождів) прикрашалися інкрустацією коштовними і напівкоштовними каміннями або емаллю.

Великий внесок у культурний полілог на наших теренах із VII ст. до н. е. зробила антична давньогрецька культура. її світоглядною основою був космологізм: розуміння космосу - Всесвіту - як цілісності, впорядкованої та структурованої за законами порядку, гармонії та краси. Відповідно до антропоцентризму античної культури невід'ємною складовою космосу, стрижнем картини світу, призмою її бачення та розуміння була людина. Вона поставала як своєрідний мікрокосмос, також відзначений впорядкованістю, гармонійністю та красою. В образі ідеальної людини закарбовувалася ідея калокагатії- нерозривного єднання довершеного фізичного і духовного розвитку, добра та краси.

Єднання колективізму та індивідуалізму зумовлювало нерозривність людини та полісу, наявність такої риси античної культури, як агональність - змагальність, що відбивала прагнення досягти вершин фізичного та духовного розвитку передусім для ствердження вищості свого полісу та його спільноти.

Особливого забарвлення культурі надало суперечливе поєднання розвинених рабовласницьких відносин і демократичних республіканських настанов, які визначали буття лише вільних громадян давньогрецького полісу. Демократичність культури, зокрема, позначилася у тому, що людина могла сама, без посередників звертатися до богів (прошарку жерців фактично не було).

Світоглядною основою античної культури була розвинена та структурована міфологія. Вищий щабель давньогрецького пантеону посідали антропоморфні олімпійські боги.

Особливо важливим у культурному доробку Давньої Греції було закріплення алфавітної писемності. Це зробило знання доступним, дозволило зафіксувати інтелектуальний (філософський, науковий, мистецький тощо) доробок античності і зберегти його, а через століття зробити його значущою складовою національної української освіти.

У І-II ст. н. е. територія Північного Причорномор'я увійшла до складу Римської імперії, сповнилася духом римської культури. Визначальними в ній були такі ознаки, як космополітизм, утвердження державних ідеалів та ідеалу зрілої людини - воїна, підданого імперії, централізація культури та водночас її диференціація на культуру центру та культуру провінцій (які синтезували римську та місцеві, тубільні культури), різнобарвних релігійних орієнтацій унаслідок урізноманітнення пантеону божествами підкорених народів тощо.

У світоглядному, релігійному розмаїтті все більшої значущості на українських землях набувало християнство, центрами якого були Ольвія, Тірас (Акерман), Пантикапей (Керч), Херсонес та ін.

21. Трипільська культура.

Найрозвинутішою землеробською культурою доби енеоліту була трипільська культура (4000 - 2350 рр. до н.е.), поширена в Україні, Молдові та Східній Румунії. Основними галузями господарства стали землеробство та скотарство. Характерних рис трипільська культура набула за часів середнього етапу розвитку. Поселення з долин річок перемістилися на схили чорноземних плато. Вони укріплювались валами та ровами. Інколи житла розташовувались по колу, площа їх значно збільшувалася за розмірами та поділялась на окремі приміщення. Часто трапляється двоповерхове житло, побудоване з дерева та глини, з глинобитними підлогами та печами всередині. Відомі також моделі житла з двоскатними дахами та круглими вікнами.

Первісне землеробство в період середнього Трипілля досягло найвищого розвитку. Земля оброблювалася кам'яними та роговими мотиками. Для обробки зерна використовувалися зернотерки, а для зберігання - ями та великі глиняні посудини. Значно удосконалилось оброблення кременю, навіть з'явилися майстерні з виготовлення знарядь праці. Зросла кількість виробів з міді (сокири, тесла, голки). На зміну орнаментальній кераміці у вигляді насічок раннього трипілля приходить розписна кераміка, для якої були характерними чорний, білій і червоний кольори (іл. 3). Удосконалюється кухонний посуд, змінюється форма статуеток - замість статуеток сидячих жінок з'являються стоячі фігурки жінок з округлою головою та чоловічі зображення (іл. 4).

Поселення пізнього Трипілля стали одним із вагомих компонентів у формуванні культур епохи бронзи. Трипільські племена, все більше просуваючись на схід та північ, значно розширили територію свого розселення. Як правило, вони займали високі берегові миси, придатні для оборони, а річкові долини використовували для випасу худоби, господарське значення якої дуже зростає. Поряд з наземним житлом вже трапляються землянки. Значного розвитку набуло оброблення металу, прядіння, ткацтво. Удосконалилась техніка оброблення кременю, вироби з якого вже шліфувалися. Проте кількість виробів розписної кераміки зменшилась. У побуті з'явились округлі посудини, оздоблені орнаментом. Поховання пізнього Трипілля являли собою курганні та безкурганні могильники з трупопокладаннями і трупоспаленнями.

Бронзова доба характеризувалася тим, що бронза стала не лише основним металом, з якого почали виготовляти знаряддя праці та зброю, а й тим, що вона спричинила організацію торгівлі досить рідкісним металом - оловом. Така торгівля зумовила швидке розповсюдження нових ідей та технологій. У Західній Європі центри металооброблення знаходилися в Егейському басейні (мінойці, мікенці), Центральній Європі, Іспанії, Британії і Скандинавії. Період пізньої бронзи позначився великими переселеннями народів. В Україні доба міді-бронзи (друга половина ІІІ- перша половина ІІ тис. до н. е) найяскравіше представлена ямною та катакомбною культурами.

Отже, кардинальні зміни в матеріальній культурі первісної доби були спричинені чинниками, що виникали в людському суспільстві і насамперед у техніці вироблення знарядь праці. Не менш вражаючими були досягнення в духовній сфері. Це виявилося в появі мистецтва, розвитку міфологічної свідомості, становленні релігійних культів.

22. Культура прадавніх слов’ян.

На межі ІІІ і ІІ тис. до н.е. з індоєвропейської спільноти виділяється германо-балто-слов'янська група, що дає підстави стверджувати про початок праслов'янської історії. Протягом тривалого часу на українських землях формувалася праслов'янська культура, і в цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонного етносу, з іншого, - культурні зв'язки із сусідніми народами.

Суттєві зміни в історії давніх слов'ян приходять в І тис. н.е. Це пов'язано з їхнім великими розселенням, що стало вагомим фактором у формуванні етнокультурної та політичної карти слов'янських народів на території Центральної та Східної Європи. Найяскравіше творчий геній давніх слов'ян на території України виявися в зарубинецькій (ІІ ст.до н.е. - ІІ ст. н.е.) та черняхівській1 (II-V ст. н.е.) культурах.

Слов'яни традиційно розвивали землеробство - провідну галузь господарства протягом тривалого часу. Воно було орним, але екстенсивним. Ділянки експлуатувалися до повного виснаження. Їхня родючість віднов­лювалася шляхом довготривалого або короткочасного перелогу - залежно від потреб господарства. Перехід до інтенсивного землекористування відбувся у VIII ст. у зв'язку з поліпшенням кліматичних умов і збільшенням наро-донаселення. Невід'ємною складовою обробітку грунтів, особливо в Поліссі, була підсічна система - засіб розчищення нових земель під посіви.

Розвиток землеробства визначив прогрес інших галузей господарства, в тому числі й ремесел: металургійна справа, ковальство, гончарство, оброблення дерева, шкіри, каменю, прядіння, ткацтво, виноробство, борошномельне виробництво. Провідним у господарському житті східних слов'ян було залізне ремесло (добування заліза та його оброблення), що одно з перших виділилося в окрему галузь. Вражає асортимент залізних виробів, їх досить високий технічний рівень. Давньослов'янським металургам була відома сталь та різні способи її виплавлення. У УІІ-ІХ ст. у слов'ян з'являються спеціальні поселення металургів.

Значних успіхів досягло гончарство. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - із сірої глини за допомогою гончарного круга. Починаючи з ІІ ст. н.е., гончарне виробництво стає масовим, орієнтуючись на ринок. Особливо високим технічним рівнем відзначалась черняхівська кераміка (кожна обпалювальна піч могла одноразово пропустити близько сотні виробів). Їй була притаманна висока художня якість в оформленні керамічних виробів. Керамічні вироби прикрашалися вигадливим орнаментом та зображеннями, що мали не лише естетичний, а й магічний зміст. Окремі екземпляри є справжніми витворами декоративного мистецтва.

Важливе місце у виробничій діяльності слов'ян займала деревообробна справа. Археологічні знахідки дають підставу вважати, що токарний верстат, з'явившись у ІІІ-IV ст., вже не зникає з виробництва. Деревооброблення досягло високого рівня спеціалізації в галузі будівельної та столярної справи.

Особлива сторінка духовної культури слов'ян - міфологія. Життя слов'ян великою мірою залежало від природних явищ. Вони обожнювали природу, наділяли її людськими властивостями. Особливий інтерес становить Збруцький ідол, що є своєрідним зображенням цілого пантеону язичницьких богів.

23. Основні пам’ятки культури давніх часів на українських теренах.

Багато памяток зберіглося із античних часів.

Високого рівня в Північному Причорномор'ї досягло будівництво і декоративне оформлення поховальних споруд - склепів. Найвизначніші пам'ятки цього типу відкрито в Боспорі. Тут уже в IV ст. до н. е. зводили такі величні споруди, як склепи Царського і Золотого курганів, багато склепів з фресковими розписами стін. Найяскравішими пам'ятками цього напряму є розписи склепів (III ст. до н.е.) першого кургану Васюринської гори.

Особливе місце серед боспорських розписних склепів належить склепу Деметри в Пантікапеї (I ст. н.е.). Він став першим з боспорських розписних склепів, які вдалося повністю оглянути і дослідити. Розписи виконанно в стилі фрески. Крім статуї самої Де метри, знайдено зображення фігур Гермеса

Головними формами візантійського образотворчого мистецтва були монументальний храмовий (мозаїка, фреска) та станковий живопис - ікона, книжкова мініатюра. Найдавніші візантійські мозаїки і храми краще, ніж на візантійській території, збереглися на ґрунті Італії - в храмах та усипальницях Равени (V-VII ст.) й собору св. Марка у Венеції.

Особливе місце в образотворчому мистецтві належить візантійській іконі. Було створено ряд видатних іконографічних типів, умовних у рисунку й суворих, але глибоко одухотворених у виразі обличчя, формально присто­сованих до декорації стін візантійських храмів. Тематика цих шедеврів спиралася на Біблію й на християнську символіку, але одне й друге було оживлене й захоплене впливами азіатського сходу. Вплив останнього особливо помітний у візантійській орнаментиці.

Пам'ятки візантійського музичного мистецтва майже цілком обмежуються релігійними зразками. У стародавньому візантійському богослужінні музика найчастіше звучала у вигляді співів. Виконувалися псалми, гімни, подібні до пісень, алілуйні співи. Найстаріший запис візантійських літургійних співів, що дійшов до нас, належить до IV ст. Візантійська церковна музика справила великий вплив на розвиток релігійних співів латинської церкви і лягла в основу східнослов'янської, зокрема української, церковної музики.

Отже, історична роль візантійського мистецтва, що в свій час репре­зентувало мистецьку культуру світу, надзвичайно велика. Її значення - в розвитку цивілізації не тільки близьких сусідів (України, Росії, Вірменії, Грузії).

24. Особливості середньовічного типу культури.

Культура Середньовіччя отримала часом неадекватну, але досить оригінальну оцінку в творах науковців, літераторів, політичних діячів. Так, ренесансні гуманісти, діячі Просвітництва та літературно-філософської думки ХІХ ст. вважали Середньовіччя втіленням величі католицизму та примату сліпої віри над розумом, розквіту монархій та станових привілеїв, влади грубої сили й дикості. Натомість романтики (німецькі, англійські, російські, українські вчені, письменники, поети) ідеалізували Середньовіччя як часи Рицарів і Прекрасних Дам. Але найголовнішим надбанням цього часу стало творення нових націй, їхніх індивідуальних мов та культур, що сягали своїм корінням у тогочасну мову міжнаціонального спілкування - латину.

Найхарактерніших рис середньовічна культура набула з Х ст. У цей період у суспільстві створюється розвинута соціальна структура: розвиваються міста, а разом з ними - ремесла, торгівля, школи і університети, мистецтво в усіх основних його видах. У культурі Середньовіччя можна виділити релігійно- церковну, світську і народну субкультури.

У період раннього західноєвропейського Середньовіччя культура перебувала під впливом католицької церкви, що відігравала, крім релігійної, ще й політичну, соціальну, військову, господарську і, зрозуміло, культуро­логічну роль, претендуючи на зверхність над світською владою. До рук церкви потрапила й система освіти.

Основою західноєвропейського середньовічного світогляду було християнство, що визначило основну рису його світогляду та філософії - теоцентризм. Тобто будь-яка проблема Середньовіччя, в тому числі й проблема людини, розглядалася в контексті ідеї Бога та виводилася з неї. Звідси випливає істотна складова тодішнього світогляду - теодіцея.

Теодіцея (від франц. theodicee - виправдання Бога; від грец. Theos - Бог та dike - справедливість) - загальний напрям релігійно-філософських доктрин, які намагалися узгодити ідею всемогутнього, благого Бога з наявністю світового зла, виправдати Бога як творця усього сущого всупереч існуванню темних сил.

Згідно з середньовічною християнською доктриною людська особистість формується за образом і подобою Абсолютної Особистості - Бога.

Середньовічна система освіти почала складатися наприкінці V - на початку VI ст. Як і в пізньоантичних школах, основу виховання та освіти становили сім вільних мистецтв, які поділялися на дві групи: трівіум (від лат. trivium - три шляхи) та квадріум (від лат. quadrium - чотири шляхи).

Саме за часів Середньовіччя остаточно складається образ Рицаря (від нім. Ritter - воїн-вершник; прийшло в українську мову зі старопольської та чеської мов і фіксується в польському та чеському варіантах з останньої чверті XIV ст. ) як взірця, формується “рицарський кодекс честі”, що уособлював ряд неодмінних - відповідно до цінностей епохи - чеснот. Загалом рицар мав бути хоробрим воїном, вірно служити сеньйору, захищати слабких і скривджених, боротися за християнську віру, виявляти щедрість, з повагою ставитись до переможеного супротивника. З часом цей кодекс доповнився куртуазністю (від франц. courtois - люб’язний, ввічливий) - середньовічною концепцію кохання згідно з якою стосунки між Прекрасною Дамою і Рицарем відзначаються люб'язністю, ввічливістю, привітністю та врівноваженістю. Кодекс куртуазності та власне рицарської поведінки визначав ставлення до жінки: це таке саме служіння Прекрасній Дамі, як і своєму сеньйору. Рицар присвячує Дамі свої вірші, заради неї бере участь у військовому турнірі, оспівує її красу і доброчесність.

25. Особливості західноєвропейського та візантійського варіантів середньовічного типу культури.

Дослідники виокремлюють у культурі західноєвропейського Середньовіччя такі періоди: ранній (476 р. - X ст., дороманський), класичний (Х-ХІІ ст., романський) та пізній (ХІП-ХІУ ст., готичний). Культура раннього Середньовіччя формувалася за умов активних міграційних процесів (Велике переселення народів), воєнних дій, руйнації шляхів, занепаду торгівлі, ремесла, традицій античної освіти.

Античний і місцевий політеїзм поступово замінювався християнськими світоглядними орієнтаціями. Цей процес відбувався за умов панування сільської культури, звуження простору буття людини до "малого світу" свого селища. Інші простори розумілися як сповнені негативних сил, чому сприяли і непояснювані у той час епідемії та голод. Втрата знання та освітніх традицій спричинила масову неосвіченість і як наслідок домінування культури усної

Сутність світорозуміння, культурної парадигми доби визначала церква, яка декларувала ідеї єдиної духовної влади Бога у Всесвіті, влади Папи на землі та зосередження світської влади в руках одного правителя. Вони були адекватні новим феодальним відносинам, оскільки виправдовували соціальну нерівність, "знімали" її негативну сутність можливою винагородою на небі за праведне життя на землі.

Зосередженості духовного життя епохи в лоні церкви, монастирському середовищі сприяло те, що ці єдині осередки знання та мистецтва свідомо орієнтувалися на накопичення духовного доробку. У зв'язку з цим у сакральному просторі панував писемний тип культури. Фіксуючи духовний доробок, церква реалізувала потребу в єдності, непорушності настанов, унеможливлювала їх варіативне тлумачення, надавала їм непохитності, даності та імперативності.

Потреба в освіченому духовенстві спонукала церкву до створення системи освіти. її основою стали сім вільних мистецтв - трівіум (граматика, риторика, діалектика/логіка) та квадріум (геометрія, астрономія, музика, математика). Утім, раннє Середньовіччя не відмовлялося від доробку політеїстичної античності - придворні писарі Каролінгської доби скопіювали велику кількість творів античних авторів і патристів - батьків церкви (Августина, Григорія Ниського та ін.).

Визначальна роль церкви підтверджувалася пануванням сакральної влади над світською. Так, церква протегувала державотворчим процесам, спрямованим на утворення централізованої державності. 800 р. Карл Великий був коронований Римським Папою як імператор, 962 р. династія Оттонів заснувала нову "Священну Римську імперію".

Художнє осмислення світу дороманського часу виявилося передусім у декоративно-прикладному мистецтві, в якому панували багатокольоровий та "звіриний" стилі, збереження варварських та візантійських традицій. Мистецтво книжкової мініатюри - яскраве свідчення виняткової значущості писемного типу культури, впливовості письмового сакрального слова, надання йому статусу вищої цінності. Створення в ілюстраціях масштабної символічної картини світу, що демонструють Утрехтський псалтир, Аахенське Євангеліє, Євангеліє архієпископа Ебо, робило мистецтво книги своєрідним концентрованим утіленням світоглядної парадигми доби.

Сакральна архітектура тяжіла до формування власних архітектурних форм, однією з яких був вестворк - багатоповерховий вхідний фасад із дзвіницями, прибудований до базилік. Характерною рисою архітектури того часу була ансамблевість (монастирські ансамблі у Сан-Галле та Рейхенау).

Регламентація сакрального мистецтва позначилася в музиці У VI ст. Папа Римський створив обов'язковий для католицької церкви звід сакральних співів - григоріанських хоралів. Світські правителі, зокрема Карл Великий, державними наказами встановлювали їх єдиноманітність, яка своєрідно відбивала первинність та єдність влади церкви на землі, непорушність християнського світогляду, позбавленого особистісного забарвлення. Атрибутивними рисами григоріанського хоралу були монодичність (одноголосність), хорове виконання (чоловічими голосами) та визначальне значення слова.

Культура класичного та пізнього Середньовіччя утверджує соціальну ієрархію феодального станового суспільства. Межі його трьох станів - ті, хто молиться, ті, хто воює, та ті, хто оре, - були непорушними. Непохитним був і принцип станової підлеглості людини -анонімного представника людської маси.

Духовні орієнтири сакральної культури, світу духовенства повністю визначалися глобальною ціннісно християнських настанов. Утверджуючи свої позиції ідеологічного керманича, церква у той час звертається до практики індульгенції (платних відпущень гріхів), утворення таких засобів боротьби з інакомисленням, як інквізиція та жебрувані ордени монахів (францисканського та домініканського). їх діяльність наочно демонструвала людині того часу неминучість і жорстокість кари за порушення Божих заповідей. Разом із есхатологічними очікуваннями це сповнювало буття людини острахом обвинувачень, тортур і страти, зумовлювало драматизм світосприйняття.

26. Пам’ятки мистецтва Західної Європи та Візантії доби Середньовіччя.

 Протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної культури, яка формувалася під впливом римської, грецької та елліністичної традицій.

Слід підкреслити, що культура Візантії — це своєрідний міст від античності до середньовіччя. Одночасно цей міст єднає культури Заходу і Сходу, є особливим проявом їхнього синтезу, зумовленого географічним положенням і багатонаціональним характером Візантійської держави. Переплетення європейських та азіатських впливів, греко-римських і східних традицій наклало відбиток на суспільне життя, релігійно-філософські ідеї, літературу та мистецтво Візантії. Своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами східних цивілізацій і спадкоємністю культур Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

У Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї держави становили греки та еллінізоване населення областей, де панували грецька мова й античні звичаї. Тут довго зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та судочинства. Державною мовою була латина, а з VII ст. — грецька мова. В духовному житті візантійського суспільства панувало християнство, антична культурна спадщина тут була піддана відчутному впливу його греко-православного різновиду.

Оскільки візантійська культура, на відміну від середньовічної західноєвропейської, спиралася не лише на християнство, але й на античну спадщину, це проявилося не тільки в мистецтві, але й в науці, зокрема медичній. Лікарі Візантії були добре знайомі з творами медиків Греції і Риму.

Лікар візантійського імператора Юліана Відступника Орибазій (326—403 рр. н.е.) зібрав грецьку медичну літературу і створив численну медичну енциклопедію "Синопсис" у 70-ти томах. Крім витягів з робіт різних авторів, Орибазій включив у книгу власні висновки і узагальнення.

Живописна культура Візантії досягає розквіту в IX—X ст. До цього періоду належать мозаїки церкви св. Софії, які зображають сцени міфічних персонажів та історичних осіб: імператор Лев Мудрий перед троном Христа, імператор Костянтин дарує Богоматері засноване ним місто тощо. Об'ємне моделювання, портретна схожість, благородні пропорції фігур, контрастна, багатокольорова гама характеризують ці мозаїки.

Зразки пізніших мозаїк збереглися в церквах Успіння в Нікеї та Дафні (біля Афін). Мозаїки тут складають органічну єдність з конструкцією храмів. Вони розміщені у верхній частині будівель і добре узгоджені із загальними архітектурними формами.

До визначних пам'ятників візантійської архітектури належать храми, побудовані в Равенні: тринефна базиліка Сан Аполінаре (549 р.) і центральнокупольна церква Сан Вітале (526—547 рр.), оздоблені розкішними мозаїками.

27. Характеристика культури Київської Русі як середньовічного типу культури.

Культура Київської Русі IX-XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала давні вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували людину, а й відображало її світосприйняття та ідеологію.

Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. їх вплив на культурний поступ Русі був дуже великим, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, проросли у новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким був культурний грунт східних слов'ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

Традиції, що сягають глибини століть, простежуються і в техніці виготовлення кераміки та речей побуту, і в характері обробки деревини, і в будівництві житлових споруд, і в забудові міст і поселень.

Антропоморфні і зооморфні фібули Середнього Подніпров'я VI-VII ст., танцюючі чоловічки у вишитих сорочках на срібних бляшках Мартенівського скарбу VII-VIII ст., різьба ідола Світовида VIII-IX ст. із Збруча, зображення фантастичних звірів і птахів на окутті рогів тура X ст. із Чорної Могили у Чернігові, мали певний сакральний зміст у системі язичницьких вірувань. Сцени Збруцького ідола відображають уявлення східних слов'ян не лише про земний світ, а й про небесний і підземний. Як показали археологічні дослідження, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам'яному круглому п'єдесталі, що мав близько восьми метрів у діаметрі. Подібні "храми ідольські" виявлені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині. Крім чотириликого Збруцького ідола відомі і одноликі - кам'яні і дерев'яні. Як правило, всі вони людиноподібні, в багатьох відносно добре модельовані голова, обличчя, руки та ноги.

На керамічних вазах IV ст. черняхівської культури із сіл Лепесівка і Ромашки зображена календарна символіка. Плоскі широкі вінчики лепесівських ваз поділені на 12 секторів-місяців, кожен з яких має свою орнаментальну символіку землеробського змісту. Посудини ці використовували в різних обрядових діях.

Дослідження виробів слов'янського і давньоруського художнього ремесла виявляють у них багато таких традицій, які беруть свій початок ще в скіфський період. Знаменитий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва території України VI-III ст. до н.е., який розвинувся під впливом культур Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в київських фібулах, змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по каменю.

Мистецтво відігравало велику роль в ідеології східних слов'ян: майже всі його твори - від орнаменту на сорочці до зображення язичницького бога - мали певний зміст у системі вірувань, які склалися як результат практичного досвіду життя та фантастичних уявлень про природні явища, яких люди тих часів не могли пояснити. Кожен орнамент, візерунок чи зображення "оберігали" людину від різного лиха, "допомагали" у житті й роботі. Поширений у слов'ян орнамент - розетка - символізував сонце, хвиляста лінія - воду. Зображення фантастичних тварин та істот відбивали язичницькі вірування. Так, у зображенні жінки з руками-гілками вбачали "Велику богиню" землі тощо.

28. Християнство як основа середньовічного світогляду Київської Русі.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

скачати

© Усі права захищені
написати до нас