Ім'я файлу: karpenko-karyy-ivan-khaziain1006.docx
Розширення: docx
Розмір: 66кб.
Дата: 10.11.2022
скачати
Розширення: docx
Розмір: 66кб.
Дата: 10.11.2022
скачати
Феноген. Правда!.. Дивлюсь я на тебе і думаю: де ти такни узявся? От вік прожив коло таких діл, де кожний день одним великі бариші, другим гроші, а третім, як кажуть, шиші, — а такого ідола, як ти, не бачив! Ми хоч крились і криємось, а ти говориш про те, що взяв чи вкрав, немов кому добро зробив!!!
Ліхтаренко. А як же б ти думав?! Що то за слово — украсти? Украсти можна тілько коняку, вола і все те, що є живого і що готове вже лежить на свойому місці. Я нічого такого не беру, не краду — боже сохрани! Я так роблю: щоб все те, що є в хазяїна, було ціле і щоб мені була користь! Це комерчеський гендель! От я одберу від мужиків оброчну казенну землю, візьму наділи в аренду, і мужики, оставшись без землі, будуть робить на нашого хазяїна, як кріпаки! Та щоб від такого комерчеського генделя не мать користі! Тоді б я лічив себе посліднім дурнем! Хазяїн хоче заробить, і я хочу заробить? Всі рвуть, де тільки можна зірвать, а я буду дивиться та завидовать, як люде багатіють? Я не такий! Завидують тілько недотепи!
Феноген. I розумно, і правдиво! I де ти такий узявся? Ліхтаренко. Хазяїни викохали! Бачите, колись, кажуть, були одважні люде на війні, — бились, рубались, палили; голови котились з плеч, як капуста з качанів; тепер нема таких страховий і вся одвага чоловіча йде на те — де б більше зачепить!.. Колись бусурманів обдирали, а тепер своїх рідних! Як на війні нікого не жаліли, — бо ти не вб'єш, тебе уб'ють, — так тут нема чого слини розпускать: не візьмеш ти, то візьмуть з тебе!
Феноген. Ну, поцілуємся і будемо товаришами!
Цілуються.
Ліхтаренко. Так краще! Знайте, що Петька Михайлов дуту свою торговлю і все хазяйство хоче зірвать міною банкротства. Банкротство — комерчеський гендель! Цим способом він обікраде багато людей, а сам наживе міліон! Мені вже відомо, що і наш хазяїн взявся йому помагать і переганяє на свої степи дванадцять тисяч овець. Куртц — "еті нікогда!", бо він дурень, а ми — "еті всегда!". При салганах будете ви — не ловіть же гав! Коли перше брали копійку, беріть десять! Жалітись не будуть, нема куди: тут вор у вора краде! Коли що треба, я поможу, зате ж, що б я не зробив, — помагайте! Що б ви не почули: кому і скілько я дав одступного на торгах за оброчну казенну землю, за скілько я підкупив полномочених і всю громаду віддать свої наділи в аренду, — не ваше діло!
Феноген. Я і сліпий, і глухий, і німий: роби, як хочеш, та мене не забувай.
Входе Зозуля.
ЯВА XIІ
Ліхтаренко, Феноген і Зозуля.
Зозуля. До речі я вас тут обох застав! Ви, Феноген Петрович, хазяїнові наговорили, а Порфирій Аристархович, не заступились, і я зістався осоромлений невинно і без хліба!
Феноген. Тебе покарано для приміру, щоб другі бачили кару і боялись! А без страху — один візьме, другий візьме, потім розореніє; а ми всі хліб коло хазяїна їмо… Бережи хазяйського добра, як ока: гріх великий потай брать з економії.
Зозуля. Так я ж не брав, бога бійтесь!
Ліхтаренко. То хтось другий взяв: з пальця ж не висмоктали.
Зозуля. То я за другого повинен страждать?
Ліхтаренко. А так. От тепер тебе розщитали, гріх покрився, все затихло, і хазяїн заспокоївся, не буде гризти других. Потім, може, ще що пропаде, скажуть: Зозуля взяв, — а тебе вже нема, і знову тихо, і для других полегкість. Тут колесо так крутиться: одних даве, а другі проскакують!
Зозуля. У мене волосся на голові піднімається від ваших речей. Невже вам ні крихти не жаль мене, моєї честі і моєї сім'ї? Я ж нічого не взяв, і ще навіть не навчився красти, бо тілько торік з земледільчеської школи вийшов. Ви ж цим псуєте навік в моїм житті шлях: мене ніхто не прийме на службу!
Феноген. Приймуть! Ні доброго, ні злого атестата тобі не дадуть; публікації об тім, за віщо тебе розщитали, нігде не буде, то й місце, бог дасть, найдеш собі! Тілько раю тобі: служи чесно, не паскудь своїх рук, то й ця вина тобі проститься; коли ж нас хто запитає: чого розщитали? — то і ми скажемо: сам не захотів!
Зозуля. То це й уся порада? То й хазяїн те саме скаже?
Фєноген. Хазяїн сам сказав — розщитать тебе.
Зозуля. Боже мій, боже мій! Що ж я татові скажу, що мати подума? Вони раділи, бідолахи, що я на хорошому місці, що буду їм помагать і менших братів вивести в люде, і на тобі — прогнали, прогнали ні за що, а кажуть: украв! Боже мій! Я украв! Та скоріше б у мене рука відсохла, ніж протягнулась до чужого, скоріще б мозок мій висох в голові, ніж прошептав мені думку украсти! Невже ні в кого з вас не поворухнеться серце жалем на мої правдиві слова, що я так щиро вам кажу?
Ліхтаренко. Так говорять усі, кого приструнчить лихо. Звідкіль же мірку взять, щоб нею змірять, що те, що ти говориш, — правда?
Зозуля. З серця, з серця чоловічого повинна мірка виникать, та тілько серця в вас немає, а честь давно вже потеряли, бо ви самі злодюги і не повірите нікому, що він не краде так як ви. Бодай же дітям вашим до всіх їх діл таку, як ви до мене, мірку прикладали! Кати бездушні ви! (Пішов.)
Ліхтаренко. Оце той дурень, що й в церкві б'ють!
Феноген. Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколішках попросив — і знову б прийняли; а він бач як носа підніма і так нас опаскудив, що коли б почув хто, то ще б подумав справді, що ми злодії…
Ліхтаренко. Таким дурнем колись і я був… А хто б тепер повірив? Ха-ха-ха! Життя навчить. Молоде — дурне!.. Так я підожду в конторі, а ви про все доложите хазяїнові так, як слід… Не забувайте тілько нашої умови, тоді добре буде нам обом! (Пішов.)
ЯВА XIII
Феноген, а потім Калинович, Соня і Пузир.
Феноген (сам). Бачив я комерчеських людей багато, а такого ідола, як Ліхтаренко, ще не доводилося бачить!
Входять на крильце Калинович, Соня і Пузир.
Пузир. Знаете, я б на вашім місні з таким чудовим голосом у нротодіякони пішов: вічний і не важкий кусок хліба!
Соня. Учитель гімназії, тату, більш обезпечений, ніж протодіякон.
Пузир. Ні, дочко, протодіякон і обезпече-ний більше, і якось видніще місто!.. А приятно, приятно ви співаєте. Отакий у мене був колись чабан: як заспіває, то всі плачуть!.. Що ж, неграмотний, — а вже я його вивів би в діякони. Ай співав, ай співав! Як заведе, бувало, "Он з-за гори, з-за лиману"… А-а! Чудово співав!
Калинович. Де ж і голосам буть, як не в народі. Що виростає на волі, серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такі степи, що нагадують собою степ Гоголя?
Пузир. Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!
Соня. Гоголь, тату, писатель; він в книжці степ описав дуже гарно.
Пузир. Ха-ха! Який там в книжці степ? От якби він побачив справжній степ без краю, на котрім де-не-де мріють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком землю укриває і шумить, шумить… Я всю молодість провів у степу…
Калинович. А ви поетично малюєте степ… (До Соні.) Талант!.. Прощайте!
Соня. Краще б ви поїхали нашими кіньми, правда, тату?
Пузир. А чом же такого співаку та не одвезти!
Калинович. Спасибі! У мене є звощик.
Пузир. I весь час тут стоїть? Охота гроші тратить, певно, багато маєте… Ха-ха-ха!
Калинович (сміється). Буде з мене!
Пузир. Прощайте! Кланяйтесь начальниці гімназії — дуже приятна женщина (Iдe.)
Калинович. Добре!
ЯВА XІV
Bбігає Харитон.
Харитон. Феноген Петрович, нещастя: Зозуля повісився!
Феноген. Де?
Харитон. Уранці получив в конторі рощот, а оце свіжо повісився!
Соня. Ай!!
Калинович. Хазяйське колесо роздавило!
Завіса.
ДIЯ ТРЕТЯ
Кабінет.
ЯВА I
Феноген (один. Читає лист). "Многоуважаємий Феноген Петрович. Поспешаю очень спєшно увєдомлять вас, что даже очень весьма хорошеє і доходноє імєніє для вас нашлось. П'ятсот десятин, став рибний, водяной млин на два постава з фолюшами. От станції трьох з половиною верстов". (Говоре.) А де, то й не каже, боїться, що обійдусь без нього, — хитрий з біса. Ну, що ж далі? (Читає.) "У городі новость: сьогодня Петра Тимофійовича посадили в острог!" (Говоре.) Отака ловись! Банкротство не удалось. (Читає.) "Большой скандал, і многім людям нещастя. На днях буду у ваших мєстах. Поговорім подробно. Хазяїну об острог пока не говоріть. Ваш покорний слуга Григорій Мойсейович Маюфес". (Говоре.) Погано. Ліхтаренко казав, що у це діло вскочив і наш хазяїн. Чи сказать йому, чи справді промовчать? Мовчать краще, щоб не виявились часом мої стосунки з Маюфесом.
ЯВА II
Феноген і Марія Іванівна.
Марія Іванівна. Ну, Феногенушка, що ж наш іменинник, вже одягся?
Феноген. Одяглися. Уговорив-таки надіть крохмальну сорочку і новий сюртук; а при ордені зовсім не той чоловік, і Золотницькому не вступлять. Сидять і якусь комерцію на щотах викладають.
Марія Іванівна. Слава богу, хоч причепурився. Соня вчора цілий вечір умовляла, бо, може, хто з города сьогодня приїде… От що, Феногенушка: я йому справила такий новий халат, що ах! Тілько ж ти знаєш, що Терентій Гаврилович буде сердиться, коли дознається, що я на халат багато грошей потеряла, так ти йому не говори, а поможи. Халат принесе Павлина і запросе за нього тілько п'ятдесят рублів. Сам побачиш, що це все одно, що дурно взять таку дорогу і гарну вещ! На случай же Терентій Гаврилович не захоче брать халата, уговори його, ти умієш. От тобі за це на чай п'ять рублів…
Феноген (бере гроші). Спасибі, Марія Іванівна; ради того, щоб Терентій Гаврилович носили гарний халат, я й дурно (ховає гроші) все зроблю, аби халат купили!
Марія Іванівна. Гляди ж, Феногенушка! Павлина тут сидить і жде. (Говоре у прихожу.) Ви ж постарайтеся, Павлина, не жалійте слів, умовляючи.
Павлина (висунувшись у двері). Будьте певні. Я вже знаю, що говорить… (Причиняє двері.)
Феноген. Та ви не тривожтесь, купимо!
Марія Іванівна. Ради бога, Феногенушка! (Пішла.)
ЯВА III
Феноген, потім Пузир і кравчиха.
Феноген (один). Гарно почався день: п'ять рубликів вже маю.
Входе Пузир.
Пузир. Нікого ще не було?
Феноген. Економи ждуть в конторі; а тут у нас сидить Павліна з города, знаєте?
Пузир. Знаю. Чого їй треба? Це вже хоче покористуватись іменинами і здерти що-небудь. Терпіть не можу цієї бідноти. Як побачу старця, то, здається, тікав би від нього скілько сили.
Феноген. Щось принесла, не дає й глянуть, каже — подарунок.
Пузир. Клич!
Феноген (у двері). Заходьте, Павлина.
Входе Павлина, з пакунком, закутаним у білу простиню.
Павлина (кланяється). З іменинами! Дай боже много літ жить та багатіть.
Пузир. Спасибі. А це що?
Павлина. (розгортає). Вещ княжеська! Ночей недосипала, два місяці удвох з дочкою працювали. Прийміть від бідної вдови і не оставте своєю милостю.
Пузир. Що ж там таке, показуй мерщій!
Павлина (показує). Богом присягаю, що ні у кого такого халата немає, — заказний.
Феноген. Ай халат, оце халат, так-так! У такім халаті можна і на засіданіє в земський банк. Гляньте: буряки! I овечки!..
Пузир (розглядає). Скілько ж ти за нього хочеш?
Павлина. Бархат ліонський, шовк як луб, а робота! Два місяці трудились удвох!
Пузир. Ну, годі вже хвалить, товар видко, кажи, скілько?
Павлина. Скілько ваша ласка?
Пузир. Що там ласка! Чого доброго я помилюся і дам за нього більше, ніж ти сама хочеш. Кажи свою ціну за товар.
Павлина. Оцінуйте самі… Феногенушка, ну, як по-вашому: ви світ бачили, людей знаєте — оцінуйте по совісті.
Феноген (розглядав ніби міркує). Що ж, сто карбованців.
Пузир. Тю!
Феноген. Чого ж тю?
Пузир. Купуй собі!
Феноген. Та, побий мене бог, при всій своїй бідності дав би п'ятдесят рублів.
Пузир. Ну то давай.
Феноген. Одно, що мені не до лиця, а друге — я буду у княжеськім халаті, а ви в такім, що сором і в руки взять, — не приходиться.
Пузир. То нічого! Нарядишся, як пава, і будеш мене смішить! Ха-ха! А люде пізнають, де Феноген, а де хазяїн, хоч би я й рогожу надів.
Феноген. Та хто його знає! А скілько ж, справді, ви, Павлино, хочете? Кажіть свою ціну.
Павлина. Тілько для нашого благодітеля можу віддать за п'ятдесят!
Феноген. Все одно що дурно!
Пузир. А скілько ти йому дала факторського?
Феноген. Заслужив… Спасибі… (Iде до дверей.)
Пузир. Ну, вернись! Що ти, жартів не вмієш розуміть?
Феноген. Я по совісті кажу, а ви — фактор!
Пузир. Ну, ну! Беру вже халат, зроблю тобі приятність! На! (Дає Павлині гроші.) Переплатив карбованців десять. Ну що ж, переплатив — переплатив, це вже тобі на бідність!
Павлина. Та цей халат коштує більше двохсот карбованців. Мені його Петро Тимофієвич заказали, та тепер їм не до халата: вчора їх посадили в острог.
Пузир. Що? Петра — в острог?
Павлина. Посадили голубчика. Та я, як почула, що їм тепер не до халата…
Пузир. Відкіля ж ти це знаєш?
Павлина. Вчора про це весь город говорив.
Пузир. Та, може ж, це ще брехня?
Павлина. Всі лавки і склади, кажуть, опечатали.
Пузир. За віщо ж, не чула?
Павлина. Бог його знає… Мошенство якесь!..
Пузир. Погано… Погано!
Павлина. Прощайте! (Вийшла.)
ЯВА IV
Феноген і Пузир.
Пузир. Погано… Чув?!
Феноген. Чув.
Пузир. Так і ти чув? Від кого?
Феноген. Та що ви, бог з вами! При мені говорила женщина, та щоб не чув — хіба я глухий?!
Пузир. Ні, бач, я подумав, що ти від кого другого чув. А як ти думаєш: чи це правда, чи тілько поголоска?
Феноген. Мені здається, що це з заздрощів мелють язиками. Петро Тимофієвич багатіє не по дням, а по часам, люде заздрять і плещуть!
Пузир. А звідкіля б же вона взяла?
Феноген. З базарю… Чого тільки на базарі не плещуть… (Глянув у вікно.) О, пан Золотницький!
Пузир. Петро Петрович! От спасибі йому, це велика честь для мене!
Феноген. Аз ним той, як би його… учитель гімназії — Калинович.
Пузир. Iз Петром Петровичем в однім екіпажі?
Феноген. Еге.
Пузир. От вже за це я не вхвалив Петра Петровича: колись там, ще студентом, каже, Калинович дітей у нього учив, а тепер возиться з ним, як приятель! І чого тому Калиновичеві від мене треба? Увадився до нас, як свиня в моркву.
Феноген. Глядіть, чи не до Соні!
Пузир. Отакої! Де ж таке? Рівнялась свиня до коня, та шерсть не така. Вони пройдуть в гостину, там їх Соня прийме, а ти клич економів — нехай ідуть сюди.
Феноген вийшов.
ЯВА V
Пузир (один). Чи не чули вони… Калинович сьогодня з города, він повинен знать правду про Петра. (Важко переводе дух.) Ху ти, господи, як мене перетривожила ця звістка, аж в грудях здавило. Погано… погано. Ще чого доброго і я вскочу. Згарячу не придумаєш, що його робити. Перше всього треба заспокоїться. Ху ти, господи…
Входять економи.
ЯВА VI
Зеленський, Ліхтаренко, Куртц і ще чоловіка три.
Ліхтаренко (з підносом, на которім хліб і вінки з колосся).
Поздоровляємо з іменинами, з наградою і з обжинками разом.
Пузир (приймає піднос). Спасибі, спасибі. Сідайте. — Сіли. Мовчать. — А ніхто з вас вчора не був у городі? — Економи переглянулись. Мовчать.
Ліхтаренко. Ні.
Пузир. Я думав, може, хто чув які цікаві новинки городські.— Мовчать.— А скілько у нас поставили кіп усього хліба?
Ліхтаренко. В близьких трьох економіях двадцять дві тисячі кіп однієї пшениці; а другий хліб ще не злічили.
Зеленський. Завтра скажемо.
Пузир. Поїду зараз подивлюся копи. Слава богу, урожай хороший, аж дух радується!
Ліхтаренко. А вчора посадили…
Пузир (схоплюється). Посадили! Хто тобі казав?
Ліхтаренко. Ніхто нічого не казав. Посадили, кажу, у мене двадцять п'ять кабанів у саж для відкорму.
Зеленський. I я двадцять посадив.
Пузир. Ага! (Сміється.) Добре, добре, бо вже скоро і буряки треба копать. Починайте цей рік раніше, а то не управимось: сила буряка.
Ліхтаренко. Я за свої не боюся. Тепер мануйлівці в наших руках!
Пузир. Хіба вже наділи взяв в аренду?
Ліхтаренко. Аякже, взяв!
Пузир. Митець! Чом же ти не говориш?
Ліхтаренко. Навмисне приберіг приятну звістку на сьогодня. I наділи взяв на десять літ, і казенна оброчна стаття за нами!,
Пузир. Оце ти мене повеселив… А що, пане Зеленський?!
Зеленський. Та чи буде з того користь?
Ліхтаренко. Буде!
Зеленський. Побачимо.
Пузир. А почому взяв?
Ліхтаренко. Казенна по вісім карбованців, а наділи двадцять п'ять карбованців десятина в год.
Пузир (цмока губами). Овва! Оце вже на Ліхтаренка не похоже!
Ліхтаренко. Не полохайтесь, бо і я, вибачайте, скажу: це вже на Терентія Гавриловича не похоже. Ми маємо під боком безземельних робочих, — яку ціну дамо, за таку й підуть! Нікуди ж дітись, бо тут і дома, і замужем. От вам в десять літ певного бариша п'ятнадцять тисяч тілько на одних робочих, а земля сама себе окупе!
1 2 3 4 5 6 7