Ім'я файлу: 9f2593ec24d70b75550bccb2397f72cc.docx
Розширення: docx
Розмір: 43кб.
Дата: 18.10.2020
скачати
Розширення: docx
Розмір: 43кб.
Дата: 18.10.2020
скачати
Тетяна Тесс
Головний редактор
У коридорі Клавдія Леонідівна зустрілася із завідуючим відділом інформації. Він перелякано подивився на неї та посунувся з підкресленою ввічливістю. Але Клавдія Леонідівна почимчикувала коридором далі, обминаючи відділ. Завідуючий, полегшено зітхнувши, провів її поглядом і, визначивши, що вона попрямувала на територію економічного відділу, безтурботно побіг до буфету їсти сосиски.
Редактор економічного відділу сидів за столом і правив передову. Це був невисокий на зріст чоловік з великим, широко розгорнутим лобом і живими, розумними очима. Побачивши Клавдію Леонідівну, він відсунув передову в бік.
– Вітаю вас, Клавдіє Леонідівно! – бадьоро сказав він, проте очі його дивилися на гостю стривожено. – Як самопочуття?
– Дякую вам… – Клавдія Леонідівна сіла та неквапливо витягла з кишені синього, добре відпрасованого жакета окуляри. – Справа в тому, Сергію Борисовичу, – рівним голосом сказала вона, – що в замітці, яка проходить по вашому відділу, є невеличка неточність. Садово-городній трактор “ХТЗ-7” названий трактором “ХМЗ-6”. Ви виправите, чи, може, хочете залишити так? – І вона так само неквапливо витягла з іншої кишені маленьку гранку із жирно підкресленим червоним олівцем рядком і знаком питання на берегах.
– Ну, звичайно ж, я зараз виправлю... – Редактор відділу швидко узяв з її рук гранку. – Ох, Стогов, Стогов, вічно в нього помилки! Велике спасибі, Клавдіє Леонідівно.
– Будь ласка… – Підвівшися з крісла, вона попрямувала до дверей, висока та сувора, у синьому костюмі чоловічого крою, у білосніжній блузці, із дбайливо зачесаним каштановим волоссям, зайнятим сивиною. Уже в дверях, наполовину повернувши голову, вона зневажливо сказала через плечо: – Так, Сергію Борисовичу, у статті “На економічні теми” відзначено, що потужність Приозерської ГЕС запроектована на сім тисяч кіловат. Насправді її потужність сімдесят тисяч. Можливо, помилилася машиністка, коли передруковувала. Я це уже виправила сама, ви не заперечуєте? – І, незворушно подивившись крізь окуляри на похолоділого Сергія Борисовича, вона закрила за собою двері.
Вийшовши з економічного відділу, Клавдія Леонідівна спустилася в бібліотеку. Вона акуратно розгорнула ще вологу, щойно зверстану статтю про Індонезію, обклалася з усіх сторін довідниками та заглибилась у читання. Зрідка вона, з осудом стиснувши губи, підкреслювала який-небудь рядок або ставила на полях “галочку”.
Клавдія Леонідівна Крамська завідувала так званим бюро перевірки редакції великої газети. Праця її полягала в тому, що вона перевіряла усі цифри та цитати, усі назви географічних пунктів, усі точні відомості, чи то показники рекордів токарів-швидкісників чи назви полотен італійського майстра епохи Відродження, – словом, увесь різноманітний величезний матеріал, приготовлений для свіжого номера газети. Про її вражаючу здатність виловлювати помилки та неточності ходили легенди.
Редактори відділів боялись її, як вогню. Коли Клавдія Леонідівна з’являлась у дверях кабінету, будь-який співробітник редакції відчував нестерпне стиснення в грудях. Прихід її означав, що в статті чи замітці виявлено помилку. Визначити розмір помилки за кам’яним обличчям Клавдії Леонідівни було неможливо, і завідуючий відділом, принишкнувши, як кріль, терпляче ждав, поки вона з гідністю повідомить йому свої міркування й стане ясно, чи можна встигнути внести поправку на ходу чи потрібно іти до начальства для неприємних пояснень.
Закінчивши зі статтею про Індонезію, Клавдія Леонідівна зняла трубку внутрішнього телефону й подзвонила до іноземного відділу. Сьогодні у відділі чергував Гогуа, гарний і веселий молодий чоловік, котрий нещодавно закінчив Інститут міжнародних відносин. Зауваження Клавдії Леонідівни він вислуховував уважно, завжди підводився, коли вона входила до кімнати, але в його темних красивих очах виблискували такі нешанобливо насмішкуваті іскорки, що Клавдія Леонідівна воліла під час чергування Гогуа до відділу не заходити. До того ж вона дізналась, що він поза очі називає її “Немезідою Леонідівною”, що було вже просто безтактно.
Почувши у трубці добродушний і гучний баритон, Клавдія Леонідівна, зморщившись, відсунула її якомога далі від вуха і холодно повідомила про географічні “різночитання”, виявлені в індонезійській статті. Після цього вона, глибоко зіхнувши, присунула до себе матеріали відділу літератури та мистецтва.
Із цим відділом у Клавдії Леонідівни велася тривала та вперта війна. Матеріали у відділі завжди здавалися поспіхом, цитати часто були не перевірені, джерела не вказані, вічно траплялася плутанина з прізвищами персонажів п’єс, ініціалами авторів. Ось і тепер, пробігши очима перший абзац, Клавдія Леонідівна помітила, що ім’я знаменитого італійського скульптора та живописця Верроккьо написано без другого “к”. Вона виправила помилку і, значущо піднявши брова, почала читати далі, одначе тут же виявила, що нарис Горького “Люди наодинці самі із собою” було названо “Людина наодинці із собою”. Це була вже така груба помилка, що Клавдія Леонідівна зібрала зі столу гранки і, велично підвівшись, попрямувала до відділу.
Коли вона повернулась, справа від її столу, у глибокому шкіряному кріслі сидів спеціальний корреспондент Назаров, який нещодавно вернувся з поїздки до Англії. У шкіряне крісло біля столу Клавдії Леонідівни не всі ризикували сідати. Його займали лише ті співробітники, до яких вона прихильно ставилась. До числа їх належав і Назаров.
Це був богатирської статури чоловік із круглою лисою головою, твердо окресленим обличчям і по-дитячому пухкими, добрими губами. У статтях Назарова Клавдія Леонідівна за всі роки, що він працював у редакції, лише один раз виявила неточність, та й те дрібничкову. До того ж він був дуже чемний і гарно вихований.
Привітавшися з Назаровим, вона почимчикувала до свого столу та сіла. Після розмови у відділі в очах її ще не згас войовничий блиск. Назаров, попихуючи люлькою, перегортав том Британської енциклопедії. Старенька кур’єрша забрала гранки та пішла нагору. Бібліотекарка Марійка шелестіла за шафами, розшукуючи якусь книгу. У бібліотеці стояла та дивна, крихка тиша, яка трапляється іноді у розпалі галасливого та бурхливого редакційного вечора.
– Чесне слово, ніде мені так добре не працюється, як тут... – сказав Назаров, не відриваючись від книги, і зітхнув. – Навіть у Британській бібліотеці я згадував про це крісло.
Клавдія Леонідівна опустила очі й трохи почервоніла. Вона обожнювала редакційну бібліотеку, гордилась її зразковим порядком, церемонним затишком, що панував тут завдяки її старанням.
Із силою грюкнули двері, і до бібліотеки увійшов Савич, співробітник сільськогосподарського відділу. Це був добродушний і галасливий чоловік, у дуже зім’ятому піджакові та штанах, що здулися на колінах пузирями. Його густе кучеряве волосся, як завжди, було скуйовджене, у роті стирчала цигарка. Пахло від нього пивом і раками, – очевидно, Савич щойно побував у барі напроти редакції.
Савич вічно був у роз’їздах, причому для своїх відряджень зазвичай обирав віддалені, важкодоступні райони. Повертався він сповнений враженнями, темами, спостереженнями, розповідями, втискував їх у коротеньку кореспонденцію й знову летів куди-небудь на Південний Сахалін або в степи Казахстану. У Москві в нього була дружина, тиха блондиночка з безтурботними голубими очима, і троє хлоп’ят, таких саме кучерявих, веселих і галасливих, як він. Говорячи про дружину та дітей, він називав їх: “мої найближчі родичі”.
– Привіт трудівникам пера! – закричав Савич ще з порогу. – Як живете, братці?
– Здрастуйте, Миколо Степановичу! – з достоїнством сказала Клавдія Леонідівна й відсунула стілець. – Давно приїхали?
– Три години тому! – Савич навалився на ручку шкіряного крісла, яка затріщала під ним, і дуже нешанобливо похлопав Назарова по розовій, пещеній лисині. – Здоровеньки, старий! – сказав він, підморгнувши. – Ну, як було в Англії? Побачили нарешті англійці, після твого приїзду, що таке справжній радянський лорд?
Велике, важкувате тіло Назарова заколихалося від добродушного сміху.
– Ні, Миколо, ти просто неможливий… – прогудів він, наче джміль, своїм оксамитовим басом.
– Прилетів я, братці, зараз прямісінько із цілини! – повідомив Савич, хитаючи ногами та посипаючи гранки, що лежали перед Клавдією Леонідівною, цигарковим попелом. – Найцікавіше місце на планеті!
– Ви після кожної поїздки кажете, що були в найбільш цікавому місці, – поблажливо зауважила Клавдія Леонідівна, відсуваючи від Савича гранки. Вона добре до нього ставилась, і Савич цим безсоромно користався.
– Ні, ви тільки послухайте! – сказав Савич гарячкувато і перевернув бокальчик з аккуратно заточеними олівцями. – Ви послухайте, що там відбувається…
І він почав розповідати.
Назаров, вмостившись якомога зручніше, уважно слухав його. Клавдія Леонідівна завмерла біля столу.
Ніхто не знав, як полюбляла вона ці вечірні бесіди! За все своє життя вона не їздила нікуди далі редакційного будинку відпочинку у Фірсановці. Але майже кожний вечір до маленької редакційної бібліотеки забігав, повернувшися з відрядження, хто-небудь зі співробітників, і завідувачка бюро перевірки, затамувавши подих, слухала розповіді про поїздки, про зустрічі з людьми, про незнайомі міста, краї та країни. Потім із цих розповідей виходили нариси чи кореспонденції, і Клавдія Леонідівна, надягнувши окуляри, читала гранки, зрідка суворо вимовляючи:
– Ось про це він мені розповідав значно цікавіше!
Савич уже не вперше їздив на цілинні землі та щоразу розповідав Клавдії Леонідівні про свої поїздки. Вона знала у тому районі всі радгоспи, усі села, всіх людей. І тепер, слухаючи Савича, вона зрідка переривала його та запитувала схвильовано:
– Ну, а в райкомі що вам сказали?
– Зараз я вам розповім детальніше… – Савич скинув попіл прямісінько до коробочки з канцелярськими скріпками. – Приходжу я до секретаря райкому…
У цей час до бібліотеки, перевалюючись на ревматичних ногах, увійшла старенька кур’єрша та мовчки поклала на стіл свіжі, вологі гранки. Клавдія Леонідівна подивилася на них затуманеними очима, але відразу ж її обличчя набуло властивого йому виразу холодної гідності.
– Прошу вас перейти до іншої кімнати, – сказала вона офіційним тоном і підсунула до себе гранки.
Не встигла вона перевірити три замітки, як принесли статтю про конференцію лейбористів, яка йшла замість статті про Індонезію. Потім з’ясувалось, що огляд читацьких листів зняли, а на його місце поставили дві колонки “Про збирання картоплі”. Відділ літератури та мистецтва терміново здав рецензію на новий фільм. Начебто як покарання за хвилини тиші матеріали йшли потоком, і Клавдія Леонідівна, пряма та сувора, перевіряла, ставила на берегах “галочки”, дзвонила по телефону, вносила виправлення…
Прийшов пухкий і млосний Шмельов, черговий відділу інформації, і почав квапити із перевіркою матеріалів для першої полоси. Клавдія Леонідівна сухо попросила його не заважати працювати і, не втримавшись, натякнула, що вона тільки-но перевіряла його замітку про запуск нового гідрогенератора, де замість “ротор” було написано “мотор”. Шмельов образився і сказав щось різке, а вона невідомо чого теж загарячкувала й навіть відчула, як неприємно стиснулося та кольнуло серце. Вона посиділа секунду, закривши очі. Потім надягла окуляри і знову взялася за роботу. Це була замітка про наукову конференцію.
– Я йду до себе у відділ, – зарозуміло сказав Шмельов. – Пришліть, будь ласка, гранки до мене нагору.
Закінчивши з науковою конференцією, Клавдія Леонідівна відправила замітку Шмельову з кур’єром. Мабуть, на сьогодні – все. Вона подивилася на годинник. Вірогідно, редактор зараз читає матеріали останньої полоси. Скоро кінець. Клавдія Леонідівна глибоко зітхнула, – сьогодні був важкий день.
До кімнати увійшов Павло Дем’янович Сорокін, високий чоловік з бородкою, що стирчала. Завжди дещо захоплений, він розмовляв гучним, по-юнацькому дзвінким голосом. У Павла Дем’яновича була особлива спеціальність: він “вичитував” готові, підписані до друку газетні полоси. Так само, як і Клавдія Леонідівна, він мав феноменальну пам’ять і рідке вміння виловлювати неточності чи опечатки. На відміну від Клавдії Леонідівни, котра із крижаним спокоєм повідомляла про найжахливішу помилку, він міг підняти на ноги всю редакцію через яку-небудь дрібничку – приміром, через те, що у назві журналу “Техніка – молоді” пропущено тире.
– Це жахливо! – кричав він, хвилюючись. – Треба негайно зупинити машини у друкарні!
Сорокін і Клавдія Леонідівна ставилися одне до одного ревно, але із взаємною повагою. У тихі хвилини вони полюбляли посидіти в бібліотеці, жваво згадуючи, коли та за яких обставин кожен з них виявив особливо незвичайну помилку. Клавдія Леонідівна дуже поціновувала ці бесіди.
Доброзичливо посміхаючись, вона запропонувала Сорокіну крісло, однак тут же подзвонив телефон і із секретаріату сказали, що остання полоса пішла до редактора на підпис. Сорокін, крутячи борідку, помчав до себе “вичитувати” полосу. Клавдія Леонідівна підвелася, вийшла з-за столу, пригладила волосся та почала неквапливо приколювати капелюшка.
…Як не намагалася вона безшумно відчинити двері своєї кімнати, тітка Липа, що мешкала разом з нею, прокинулась і ввімкнула світло.
– Може, закип’ятити тобі чаю, Капочко? – стривожено сказала вона, називаючи Клавдію Леонідівну так, як називали її, коли та була дівчинкою.
– Ах, будь ласка, лежіть! – сказала Клавдія Леонідівна незадоволено. – Я все можу зробити сама.
Вона роздягнулась, одягла довгий голубий халат з оборочками та сіла за стіл. З усіх кутів кімнати чувся цокіт: тітка Липа обожнювала годинники, бережливо зберігала старенькі, привезені ще з дому, і коли бачила у магазині будильник нової форми чи кольору, не могла втриматись, щоб його не купити. Гроші на цю покупку вона спеціально відкладала зі своєї пенсії. Круглі та овальні, великі та маленькі будильники різноманітних кольорів стояли на столі, на етажерці, на облупленому, ще бабусиному комоді і навіть на одежній шафі. Один, найстаріший, уже давно оживав тільки в лежачому стані. Потім він зовсім зупинився, проте тітка Липа з’ясувала, що якщо його класти на м’яку підстилку у горщик, будильник знову починає працювати. Так він і цокав, показуючи невідомо який час, тому що до горщика зазирали лише один раз на день, коли будильник заводили.
У тітки Липи була здатність тривожитися з будь-якого приводу. Розмову вона починала зазвичай з однієї і тієї самої фрази: “Я все турбуюсь...”
Тепер тітка Липа сиділа на ліжкові і, притримуючи на худеньких грудях бумазейну кофтинку, уважно дивилась, як Клавдія Леонідівна їсть кисле молоко.
– Я все турбуюсь, – сказала вона, зітхаючи. – Сьогодні в тебе було багато роботи?
– Як завжди, – відповіла Клавдія Леонідівна коротко.
– А відділ літератури, Капочко? – Очі тітки заблищали. – Невже сьогодні знову була помилка?
– Можете уявити – переплутали назву нарису Горького! – з осудом сказала Клавдія Леонідівна.
– Яка неповага до великого письменника! – тітка обурено сплеснула руками. – Ну, а як іноземний відділ?
– Усе в порядку, – стримано відповіла Клавдія Леонідівна й відсунула чашку в бік. – По відділу інформації було багато роботи.
– А що завтра цікавого в газеті? – сказала тітка Липа полохливо.
– Стаття про конференцію лейбористів. Написана суховато, але з великою ерудицією, – відповіла Клавдія Леонідівна та відкашлялась.
Знову запанувала мовчанка.
Клавдія Леонідівна запліла своє сивіюче волосся у дві коси та відразу стала схожа на дорослу маленьку дівчинку. Роздягнувшись, вона лягла у постіль, м’яку, з двома подушками у вишитих наволочках, надягла окуляри та взяла з тумбочки “Російський ліс” Леонова.
– Сьогодні я читала в “Огоньке” з приводу акліматизації диких тварин, – сказала тітка Липа, зітхаючи. – Виявляється, левиця може зимувати в одній клітці з ведмедем. Як дивно! Чи, може, у бюро перевірки “Огонька” недостатньо перевірили цей факт? Як ти гадаєш?
– Важко сказати, – відповіла Клавдія Леонідівна, не відриваючись від книги. Вона читала уважно, зрідка, за звичкою, підкреслюючи рядок або ставлячи на полях “галочку”.
– Я все турбуюсь… – тонесеньким голосом вимовила тітка Липа, проте Клавдія Леонідівна зробила вигляд, що не почула.
Тітка Липа ображено замовкла, і через кілька хвилин з кутка, де стояло її ліжко, почало доноситися делікатне, рівне посвистування. Клавдія Леонідівна читала ще годину. Потім вона погасила лампу, повернулася на правий бік і закрила очі.
І негайно звідусіль на неї насунувся величезний, галасливий, сповнений подій світ, дихання якого вона відчувала у кожній статті, кожній замітці, які доводилося їй перевіряти. Лежачи із заплющеними очима, вона бачила перед собою цей світ, він шумів і нісся навколо маленької кімнати, де лежала на ліжку немолода, стомлена після робочого дня жінка. Перед її очима проносилися заголовки статей, рядки кореспонденцій, прізвища, імена, назви міст, річок…
Довго лежала вона так, закривши очі, перебираючи у пам’яті усі події, про які прочитала та дізналась за день. Вираз суворості та сухості зійшов з її обличчя. Згадавши Савича, вона тихесенько засміялася у темряві.
– Треба усе-таки писати Карпачинська сільрада, а не Карпатачинська, невиправний ви чоловіче..., – прошепотіла вона.
Потім подих її став рівним.
Клавдія Леонідівна заснула.
…Наступного дня, коли Клавдія Леонідівна як завжди підтягнута, у незмінному костюмі чоловічого крою та накрохмаленій блузці, точно о третій увійшла до редакційного ліфта, там сиділа бібліотекарка Марійка. Побачивши її, Марійка якось дивно замиготіла очима, і обличчя її стало переляканим і розгубленим. Комсомолка Марійка була людиною дуже діяльною, галасливою, впевненою, і вираз несміливості та збентеження на її обличчі здавався незвичним.
“Напевно, що-небудь скоїла, – подумала Клавдія Леонідівна з неспокоєм. – Але що?”
У коридорі на п’ятому поверсі їй назустріч потрапив атлетичний красень Гогуа. Привітавшись, він ввічливо звільнив їй дорогу; проходячи, Клавдія Леонідівна помітила, як в його темних очах промайнуло щось схоже на поблажливе співчуття. Це було зовсім дивно.
Вона сіла за свій стіл і почала роздивлятися макет завтрашнього номера. До кімнати увійшов Павло Дем’янович Сорокін і негайно вийшов; обличчя в нього було таке напружене, нібито він тримав у роті воду. Потім із силою грюкнули двері, до бібліотеки ввалився Савич, неголений і веселий, тримаючи під пахвою щойно куплені книги.
– Чудові книги про Ренесанс я сьогодні знайшов у букініста! – закричав він замість привітання та кинув книги прямісінько на макет, що лежав перед Клавдією Леонідівною. – Таке накручено про божественного Леонардо, що можна збожеволіти! І знаєте що? – продовжував він балакати, відсуваючи в бік приготовлені Клавдією Леонідівною довідники. – Коли Леонардо було за п’ятдесят, Мікеланджело виповнилося двадцять сім, а Рафаель справив дев’ятнадцять. І коли Рафаель приїхав до Флоренції, він бачив цих двох великих художників за роботою. Потужна була компанія, га?
Незважаючи на свою зовнішню грубуватість, Савич ставився до книг з ревною та бережливою ніжністю. Клавдія Леонідівна знала це.
– Що іще ви придбали? – поцікавилася вона, обережно перекладаючи свої довідники на колишнє місце.
Проте Савич замість відповіді уважно подивився на неї, і в його очах Клавдія Леонідівна раптом прочитала те саме співчуття й нову, незвичну для неї поблажливість, що так дивували її у погляді Гогуа.
– Ви тільки не надумайте, будь ласка, нервувати, – сказав він і поклав зверху її пальців свою жорстку, шерехату, як у хлопчини, руку. Неприємно, звісно, але не така вже трапилася катастрофа…
– Про що ви кажете? – Клавдія Леонідівна підняла брова. – не розумію…
– Ну, про помилку вашу, – сказав Савич зморщившись. – Врешті-решт таке з усяким може бути. З іншими було – і з вами сталось. Прикро, не сперечаюсь, однак трагедії з цього робити не варто, чесне слово…
– Про яку мою помилку? – самим губами спитала Клавдія Леонідівна. Лоб її трохи зблід.
– Господи, виявляється, ви нічого не знаєте! – Савич сплеснув руками. – Адже учора після того, як ви пішли, переливали полосу. У замітці про наукову конференцію було написано: “Академія медичних наук”. І ви вставили у двох місцях: “РСФСР”. Академії ж медичних наук РСФСР у природі не існує, є Академія медичних наук СРСР. Павло Дем’янович помітив помилку, побіг до начальства, – виявилось, що там теж помітили в останню хвилину... Ну, і почався розгардіяш! Довелося затримати полосу й виправити – незручно все-таки виходити у світ з таким ляпсусом...
Клавдія Леонідівна слухала його мовчки, відкинувшись на спинку стільця, начебто скам’яніла. Савич ще щось казав, втішав її, намагався дотепно говорити, потім зібрав свої книжки про Ренессанс і пішов. А вона усе сиділа нерухомо, дивлячись перед собою.
Як могла вона так грубо помилитися? Іноді траплялось, що вона пропускала дрібну чужу помилку або неточність, і Павло Дем’янович “виловлював” їх. Але це траплялося рідко – страшенно рідко! А тут вона сама, своєю рукою вписала невірне позначення, і через це довелося переливати полосу, затримувати вихід газети…
Вона перебирала годину за годиною весь день, що промайнув, згадувала, як принесли їй останні гранки, як прибіг Шмельов і почав її квапити, а вона попросила не заважати працювати і вони посварились… Усе це була така чепуха! Але як, як усе-таки це могло статись?
Вона сиділа довго, дивлячись в одну точку. Потім пригладила волосся, рішуче підвелася і пішла до дверей. На щоках її палали яскраво-червоні плями.
У відділі інформації сиділа за столом секретарка, молоденька дівчина з кучерями, що стирчали, як металеві спіралі, які, вочевидь, щойно випробовували шестимісячну завивку. Дивлячись у люстерко, вона діловито пудрила маленький, кирпатий ніс. Побачивши Клавдію Леонідівну, секретарка збентежилась і сховала люстерко в шухлядку.
Стіл Шмельова був порожній. Судячи з того, що кипа свіжих газет лежала нерозгорнутою, господар столу у редакції ще не з’являвся.
– А де товариш Шмельов? – стримано спитала Клавдія Леонідівна, рухом підборіддя показавши на стіл.
– Шмельов виїхав у район. Повернеться лише завтра.
Клавдія Леонідівна мовчки дивилася на нерозгорнуті газети. Зробивши над собою зусилля, вона сказала:
– Справа в тому, що я хотіла б подивитися гранки вчорашньої замітки з моєю правкою. – Голос її затремтів, вона поспіхом відкашлялась і постаралася, щоб її палаюче обличчя набуло звичайного відстороненого виразу.
– Гранки, очевидно, залишилися у Шмельова у папці, а стіл закритий. Але вашу правку він, звичайно, переніс, – як же інакше! – Секретарка раптом почервоніла. – Жахлива неприємність сталася, я розумію… – співчутливо сказала вона.
Проте Клавдії Леонідівні здалося, що в зіницях її голубих очей промайнуло веселе пожвавлення, начебто цій закучерявленій дівчині приносило задоволення бачити, як суворий суддя чужих помилок і неточностей тепер хвилюється через власну помилку.
– Дякую вам! – сказала Клавдія Леонідівна якомога незворушніше, хоча в неї від хвилювання тремтіли коліна. Розпрямившись, вона неквапливо попрямувала до дверей.
Коли вона увійшла до кімнати до Павла Дем’яновича, він підвівся; вираз обличчя у нього був урочистий і скорботний.
– Дуже, дуже прикрий випадок… – пробурмотів він і тут же почав детально, в усіх подробицях розповідати про вчорашню пригоду.
Клавдія Леонідівна слухала його, стиснувши холодні, як лід, руки. Вона бачила себе з боку, і їй здавалось, що безодня відділяє цю засмучену жінку з яскраво-червоними плямами на щоках, яка сиділа на стільці, від того коректного, підтягнутого, бездоганно точного працівника, яким вона завжди самолюбно себе відчувала..
– Так ви не засмучуйтесь! – сумно сказав Сорокін. – Більше бадьорості! – І обличчя його стало таким скорботним, що Клавдії Леонідівні захотілося заридати.
Повернувшись до себе, вона зняла телефонну трубку й на секунду тримала її біля щоки, заплющивши очі та слухаючи, як делікатно пищить зумер редакційної АТС. Потім набрала номер телефона редактора.
Головний редактор був призначений зовсім недавно, і Клавдія Леонідівна бачила його лише кілька разів на редакційних “летючках”. Цей був худорлявий, статечний чоловік професорського вигляду, у золотих окулярах. Казали, що в дитинстві він був підпаском в уральському селі, потім учителем у тому самому селі, потім партійним працівником.
Із колишнім редактором, котрий пропрацював багато років, у Клавдії Леонідівни були гарні стосунки. Їй була відома його сердита, відверта прямота та вимогливість, його увага до людей. Вона знала його почерк, його вимогливу правку, його ніжність до поезій Пушкіна, знала, що після кінця роботи він полюбляє посидіти півгодини, розповідаючи про сина Сергійка та про бабусю, сувору, костисту козачку, якої усі в домі побоювались. Словом, вона знала про нього чимало.
Про нового ж редактора вона не знала майже нічого.
Гудочок АТС продовжував делікатно позіхати біля її вуха, – на тому кінці дроту телефонну трубку ніхто не брав. Клавдія Леонідівна підвелася та відправилась на шостий поверх.
Увійшовши до приймальної, вона побачила, що двері до кабінету редактора відчинені навстіж. Кабінет був порожній. Клавдія Леонідівна помітила, що письмовий стіл стояв не уздовж правої стіни, де він знаходився багато років, а був переставлений до вікна. Настільної лампи із бронзовою фігурою бедуїна, що сидів на верблюді, уже не було. Замість бедуїна на столі височіла звичайна лампа із зеленим абажуром. Слід сказати, що бедуїн та його цар пустелі, куплені начальником господарського управління, завжди виглядали доволі комічно та служили незмінним приводом для жартів. Але в редакції усі до них звикли, і тепер стіл без цієї лампи здавався порожнім.
– Миколи Петровича немає, – сказала секретарка особливим, телефонним голосом. – Він поїхав обідати.
Встановилася мовчанка.
– Завтра відбудеться засідання редакційної колегії. – Секретарка опустила очі. – Вас викликають на колегію. На чотири години.
– Дякую вам, – сказала Клавдія Леонідівна глухо.
…Увесь день після цієї розмови Клавдія Леонідівна працювала, як завжди. Вона перевіряла цитати, назви міст і річок, ініціали письменників і художників, цифри, зведення, текст урочистої піонерської обіцянки, рік народження знаменитого англійського фізика, рахунок, з яким “Спартак” виграв матч у “Динамо”. Усе це вона робила, як звичайно, чітко, швидко, з незворушним виразом обличчя, проте в душі в неї гніздилися сум’яття та спопеляюча тривога.
Кілька разів вона ловила себе на тому, що, перевіривши цитату, вона через півгодини знову розкриває книгу із закладеною сторінкою та перевіряє цитату ще раз. До бібліотеки, як звичайно, заходили то редактори відділів, то спецкори, то чергові; одні розмовляли з Клавдією Леонідівною перебільшено бадьорим тоном, ніби нічого не сталось, інші співчутливо позирали на неї, а в очах третіх вона знову бачила новий і незвичний для неї вигадливий вираз поблажливого торжества, що явно походив від свідомості, що непогрішима “Немезіда” виявилася такою ж уразливою, як вони самі.
Принесли статтю з відділу радянського будівництва, і негайно прийшов Усачов, черговий по відділу, принісши під пахвою стос книг і довідників з акуратно прокладеними закладками. Матеріали, які здавав Усачов, завжди були бездоганно перевірені та вичитані; упродовж багатьох років між ним і Клавдією Леонідівною тривало змагання у точності. Тепер Усачов ревно стежив, як Клавдія Леонідівна читала статю, і в ту секунду, коли її очі зупинялись на якій-небудь цифрі, він безшумно та ловко, наче фокусник, клав перед нею книгу, звідки були почерпнуті ці дані.
Піднявши очі, Клавдія Леонідівна ледь помітно посміхнулася, і Усачов відповів їй такою самою тонкою посмішкою, ніби кажучи: “Хто-хто, а ми-то прекрасно розуміємо одне одного...”
Після Усачова Клавдія Леонідівна дещо підбадьорилась. Однак, читаючи статтю відділу пропаганди, вона знову зловила себе на тому, що тричі поспіль перевіряє одну й ту саму цитату. Коли вона нарешті закінчила читання й відіслала гранки, вона раптом повернула стареньку кур’єршу з порогу і, відкривши охололими руками книгу, ще раз звірила усі цитати, усі цифри. Цей стан був для неї настільки незвичний і важкий, що вона ледве дочекалася кінця роботи над номером.
Ледве Клавдія Леонідівна відчинила двері своєї кімнати, як тітка Липа прокинулась і відразу сіла на постелі, начебто в неї у спині розгорнулася пружинка.
– Я все турбуюсь, – сказала вона стурбовано. – ти, напевно, хочеш їсти, Капочко?
– Так, – машинально відповіла Клавдія Леонідівна. Вона роздяглася, з’їла кисле молоко. Усе це вона робила механічно. Вона не чула, про що говорила тітка Липа, лише зрідка, ніби скрізь туман, до неї доносилися окремі слова.
– Ти знаєш, Капочко, у мене в молодості була гарна зачіска, – казала тітка Липа, поправляючи свої рідкі сиві косички та скоса поглядаючи на племінницю. Чи то вона намовчилась за день і тепер відводила душу, чи то хотіла відволікти племінницю розмовою від невеселих дум. – Гарне волосся! Не каштанове, а як тобі б сказати... кольору природної юності. Уявляєш?
Клавдія Леонідівна мовчки хитнула головою. Занурена в свої думки, вона нерухомо сиділа, відкинувшись на спинку крісла й дивлячись прямо перед собою.
– Сьогодні у “Вечірці” надруковано цікаву статейку, – із задоволенням сказала тітка Липа та сіла на ліжку зручніше. – Ти мене слухаєш? – Клавдія Леонідівна знову хитнула головою. – Виявляється, бути помисливим – дуже шкідливо для організму. У статті сказано, що оптимізм і воля до одужання – кращі помічники лікаря. До речі, я завжди це передбачала! – повчально вимовила тітка Липа. – Ще двадцять років тому я не раз говорила про це твоєму батькові, Клавдіє, який був дуже, дуже помисливим…
“Але як усе-таки я могла так помилитися, вписати неправильну назву? – думала Клавдія Леонідівна, не слухаючи. – Якби ця помилка проскочила до газети, скільки було б телефонних дзвінків від читачів! Адже читач завжди помічає найменшу неточність у газеті. І в усьому цьому була б винна я, я сама…”
Вона важко зітхнула. Тітка Липа сиділа, зручно спершися на подушки, очі її блищали, вона, мабуть, і не збиралася спати.
– На добраніч, – сказала Клавдія Леонідівна нежиттєвим голосом і підійшла до свого ліжка.
– Добраніч, дитинко! – здивовано та сумно відповіла тітка Липа та погасила лампу.
Клавдія Леонідівна слухала, як тітка довго ворушилася, перекладаючи подушки, потім сказала невпевнено:
– Кажуть, Павлов надавав великого значення сну. Під час сну гальмується кора або щось у цьому роді. Це, здається, дуже корисно для організму. Ти не чула?
Клавдія Леонідівна промовчала, удаючи, що вже спить. Тонко задзвеніла пружина, – тітка Липа, очевидно, повернулася на другий бік. Запанувала тиша.
Однак Клавдія Леонідівна, як і раніше, лежала у темряві з відкритими очима, дивлячись на стіну, по якій линуло легке, переривчасте світло від машин, що проїжджали повз.
“А, може, я просто постаріла? Роки линуть, і пам’ять у мене стала не та, що була раніше... – подумала вона, і думка, яка ще недавно здалася б їй дикою, тепер була настільки простою та природною, що вона сама на секунду жахнулася цьому. – Може, уже настав час, коли треба поступитися місцем молодому працівникові, а самій перейти до бібліотеки, на видачу книг?”
Рік за роком згадувала вона своє життя, проведене в стінах редакції, і все – безсонні ночі, хвилювання, суєта, напружена, тривожна робота, усе, що інколи так втомлювало її, – тепер здавалося дорогим і прекрасним. Її життя неподільно належало редакції. Скільки знайомств було безповоротно втрачено, скільки образ залишилося незагладженими через те, що усі вечори були зайняті роботою…
Потім вона згадала Гурського, завідуючого відділом ілюстрацій. Це був високий, лисіючий, мовчазний чоловік з гордовитим виразом обличчя. На його худорлявій, ледь сутулій фігурі костюм сидів з особливою, трохи старомодною елегантністю. У редакції його трохи боялися. Працівник він був чудовий, і за це йому прощали й різкість міркувань, і нетерпимість, і нещадну вимогливість в усьому, що стосувалось його відділу.
Мешкав Гурський сам, і дзвінок у телефоні у нього був так міцно закладений паперовою кулькою, що замість дзвінка чулося тільки легке гусяче шипіння. У редакції усі знали, що Гурському додому дзвонити не можна. Але йому прощали і це.
Одного разу Гурський увійшов до бібліотеки і мовчки, гордовито виблискуючи окулярами, поклав на стіл перед Клавдією Леонідівною плитку шоколаду “Золотий ярлик”. Це було так несподівано, що Клавдія Леонідівна упустила ручку й зашарілася, наче дівчина. Після цього він кілька разів заходив до бібліотеки, де раніше був украй рідко, клав перед Клавдією Леонідівною то шоколад, то букетик конвалій, то апельсини… Усе це він робив мовчки, суворо стиснувши губи, і коли він ішов, у кімнаті залишався легкий, ледь уловимий запах трійчастого одеколону, гарних цигарок і свіжої, щойно відпрасованої сорочки, – запах охайного чоловіка.
Потім він якось пішов проводжати Клавдію Леонідівну додому, і вони довго йшли порожніми вулицями, ледь зачепленими розмитою рожевою фарбою світанку, і Гурський своїм уривчастим, глухуватим голосом говорив їй, що для нього немає більшої насолоди, ніж стояти в Ермітажі та годинами дивитися на живопис Рембрандта.
З тієї ночі вони завжди йшли з редакції разом.
Гурський проводжав Клавдію Леонідівну до будинку, і вона вже знала й те, що він любить Рембрандта, і те, що у нього виразка шлунку, і те, що в Тамбові у нього живе хвора сестра, якій він відсилає половину усіх своїх грошей. І вона вже любила і Рембрандта, і хвору сестру в Тамбові, тому що покохала цього мовчазного, замкнутого, важкого чоловіка, котрий жодного разу не сказав їй жодного ласкавого слова, – покохала так сором’язливо та ніжно, як кохають тільки у зрілі роки.
А потім почалася війна, і Гурський з його короткозорістю, виразкою шлунку та пристрастю до білосніжних комірців несподівано для всіх пішов добровольцем в армію та поїхав військовим перекладачем на фронт.
Клавдія Леонідівна зрідка отримувала від нього короткі стримані записки та відповідала на них довгими листами, в яких детально описувала усі редакційні події. Одного разу військовий кореспондент, котрий приїхав з фронту, розповів їй, що бачив Гурського. Прямий, як ціпок, з таким самим, як і раніше, гордовитим виразом обличчя Гурський сидів у кузові вантажівки, зверху брезенту, яким були прикриті боєприпаси, і котив лісовою дорогою, що прострілювалась мінометами, кудись, за словами кореспондента, у саме пекло, допитувати полоненого “язика”.
А потім приїхав інший кореспондент і сказав, що Гурський загинув у боях під Єльнею.
Клавдія Леонідівна згадала усе це, і така туга за щастям, що не справдилось, охопила її, що вона застогнала у темряві. Але тут же злякалася цього стогону й зробила вигляд, що закашлялась.
Ні, тітка Липа продовжувала міцно спати. В усій квартирі стояла щільна, нічна тиша. Клавдія Леонідівна лежала у темряві, не відводячи очей від стіни, по якій усе рідше линув відблиск фар. Була глибока ніч, місто заснуло. А до неї усе не йшов сон.
Хворобливий укол самолюбства, який вона відчула в перші хвилини, уже зажив. Врешті-решт кожна людина десь може оступитись. Не помиляється лише електронна рахівна машина, про яку полюбляє розмірковувати невгамовна тітка Липа з тієї пори, як прочитала статтю на цю тему в молодіжному журналі.
Ні, усе було складніше та глибше. Якби вона просто не додивилась, пропустила неточність, вона переживала б усе, що трапилось, не так болісно. Більш за все її мучила думка, що вона вписала ці літери сама, була безпосереднім винуватцем помилки.
Усе життя вона виховувала в собі сувору внутрішню дисципліну. Така дисципліна вимагала безжальної, стомлюючої причепливості. Людей, котрі працювали разом з нею, інколи могло й дратувати, коли вона заїдала їх своєю наполегливою вимогливістю. По-людському вона чудово розуміла це. Скільки разів вона витримувала образливі докори у дріб’язковості, у нетерпимості, у сухому педантизмові! Вона вислуховувала докори, не виправдовуючись. Було щось таке, про що знала тільки вона сама. У глибині її серця жило величезне ніжне кохання до людини, якій вона віддано та безкорисливо служила усе своє життя, – простій дивовижній людині, що називається “читач”.
Про цю людину вона не забувала ані на хвилину. Вона любила її та ніяковіла перед нею. Коли вона бачила, як на вулиці, біля вітрин, люди читають свіжий номер газети, вона хвилювалась, наче дівчинка. Із незалежним виглядом вона підходила до вітрини, прилаштовувалась поряд, дивилася, який матеріал більш за все привертає увагу, як читають газету, що про неї кажуть. Для неї цей був найвищий суд. Люди, що дивилися на цю немолоду сувору жінку із сивіючим волоссям, навіть і уявити не могли, яке сум’яття, яке тремтіння були в її душі в ту хвилину.
І ось тепер вона жорстоко завинила перед читачем. Справа не лише в допущеній помилці. Як закралась до неї впевненість у тому, що вона непогрішима? Як втратила вона завжди звичну для неї вимогливість? А ця ж вимогливість, здавалося, стала її другою природою…
Вона згадала прізвисько, яке їй дав дотепник Гогуа, і сумно посміхнулась у темряві. Яка вже там Немезіда Леонідівна! Знову подумала вона про те, що, можливо, до неї просто постукалася старість. Хто це сказав: “Старість приходить несподівано, як сніг. Вранці прокинешся й бачиш: усе навколо біле...”
Вона хотіла згадати, звідки ця цитата, але так і не згадала і, важко зітхнувши, перевернулась на інший бік. Очевидно, усьому на світі настає край. А їй-то здавалось, що її пам’ять завжди буде міцною й точною, як у роки молодості...
Вона закрила очі та спробувала заснути.
Та сон не йшов до неї.
Події злополучного вечора у редакції, як і колись, юрмилися перед нею. Вона згадувала кожну замітку, яка надходила того вечора для перевірки, бачила стіни бібліотеки, свій письмовий стіл, гранки, що лежали на ньому, бачила незадоволене обличчя Шмельова, котрий стояв біля столу. Замітка про наукову конференцію була того вечора останньою. Клавдія Леонідівна згадала вологу гранку цієї замітки, цифру, написану на полях синім олівцем…
І раптом з несподіваною, лякаючою чіткістю, від якої в неї перехопило дихання, вона побачила, як після слів “Академія медичних наук” на гранці чорним жирним олівцем, яким зазвичай Клавдія Леонідівна користувалась, був поставлений коректорський значок. Такий самий значок темнів на полях, і поряд було акуратно вписано її, Клавдії Леонідівни рукою: “СРСР”.
І в другого “С” хвостик був з натиском поправлений. Вона бачила його так чітко, наче гранки тепер лежали перед нею на столі.
Вона ввімкнула лампу й сіла на ліжку. Серце її билося нерівно й часто. Так, тепер вона усе згадала! Шмельов пішов з бібліотеки, вона внесла виправлення та надіслала йому гранки. Але він, вочевидь, уже здав замітку та залишив її правку без уваги. І це він, своєї рукою, вписав неправильне позначення. Тепер це для неї ясно. Якби Шмельов не поїхав у відрядження, вона змусила б його знайти гранки з виправленнями та довела б це.
Можна було, звичайно, і за його відсутності виявити справжнього винуватця. Але вона чомусь так глибоко й повно з першої ж хвилини повірила в те, що винна саме вона, так була вражена усвідомленням своєї помилки, що ні про що інше й думати не могла.
Але як Шмельов міг це зробити?
Справа навіть не в тому, що він переклав свою провину на неї. Було щось глибоко образливе у байдужості, з якою Шмельов сунув замітку до секретаріату, не перевіривши її сам, не зазирнувши до чужої правки.
Чи велика, чи мала замітка, – вона була для Клавдії Леонідівни священна, бо призначалася для читача. Тримаючи в руках вологі гранки, зверстану, покреслену олівцем редактора полосу, вона завжди відчувала їхню живу силу.
У ту хвилину вони ще були лише смужками паперу, матеріалом для перевірки, предметом праці багатьох людей, котрі працюють у газеті. Однак ледь у глибині великого приміщення редакції, у найнижчому його поверсі зароджувався рівний рокітливий гуркіт, який говорив про те, що почали працювати друкарські машини, як ці розрізнені статті та замітки, злиті воєдино на газетному аркуші, починали своє нове, самостійне життя.
Через усі поверхи, переборки, перекриття до найвищого поверху добирався рівний величний гуркіт. Новенькі, по-цнотливому юні номери газети з безтурботною, голуб’ячою легкістю вилітали з машини. Ще півгодини тому люди, котрі сиділи на верхніх поверхах, у редакційних кабінетах, мали владу над кожним рядком газети, могли змінювати ці рядки, виправляти, викреслювати. Тепер вони не були владні змінити навіть кому. Глухуватий всепроникаючий рокіт, що йшов з глибини величезної споруди, говорив про те, що свіжі газетні аркуші летять один за одним, нескінченно та розмірено, як сніг. Тепер над ними владний лише майбутній читач. Та це була зовсім інша влада.
Новий номер газети народився на світ.
У цьому нескінченному оновленні, коли на зміну вчорашньому, що відлетів, наче опалий лист, газетному номерові народжується новий, який несе людям нові пізнання, думки та почуття, Клавдія Леонідівна завжди відчувала великий ритм життя, його силу, його нев’янучу молодість, подібно до вічної молодості природи.
Клавдія Леонідівна працювала в редакції двадцять п’ять років. Вона добре знала цей стан нервової піднесеності, наче після ковтка вина, і разом з тим дивовижного блаженного спокою, який приносить рівний гуркіт друкарських машин, свіжий, прямісінько з цеху, який неповторно пахне друкарською фарбою номер щойно випущеної газети. Цей стан був їй звичний і знайомий, як звичні та знайомі були стіни редакційної бібліотеки, добродушне обличчя гарберобниці Марії Іванівни, як звичні та знайомі були металеві трубки під стелею у коридорі – пекельний винахід для посилання з набірної гранок, які пролітали у цих трубках з лякаючим револьверним тріском.
Усе це було її життям, її побутом, її сутністю.
Та ще ніколи вона не відчувала з такою ніжністю, з такою повнотою, що струшує всю душу, свого нерозривного, кровного зв’язку з газетою, як у ту ніч, – у ту довгу, важку, нескінченну ніч, коли вона ворочалася з боку на бік, то вмикаючи світло, то знову його вимикаючи, відчуваючи, як важко й нерівно стукає серце, згадуючи рік за роком усе своє життя, дорікаючи себе за провину, в якій не була винна.
…Рівно о третій дня, як завжди, Клавдія Леонідівна піднялася на редакційному ліфті на шостий поверх.
Вона увійшла до відділу інформації. Шмельов, рожевий та млосний, з таким пухким обличчям, наче його покусали бджоли, сидів за столом. Він був у спортивній куртці на блискавці, у светрі та у високих шнурованих черевиках, ніби повернувся з дрейфуючої крижини, а не з приміського колгоспу. Побачивши Клавдію Леонідівну, він трохи підвівся.
– Вітаю вас! – сказав він муркочучим голосом, дивлячись прямо на неї світло-голубими безтурботними очима. – Прошу сідати…
– Дякую, – холодно відповіла Клавдія Леонідівна, продовжуючи стояти. – Я на хвилину. Хочу з’ясувати, чому ви не внесли нещодавно до замітки про наукову конференцію мої правки. Як це могло статися, Іване Кузьмовичу?
Шмельов посміхнувся.
– Але, Клавдіє Леонідівно, голубонько… – сказав він поблажливо, наче звертався до дитини. – Звичайно ж, я переніс усі ваші поправки. Хіба міг я не зробити цього? Та що ж ви стоїте, сідайте, будь ласка…
– Ви кажете неправду, – тихо й твердо вимовила Клавдія Леонідівна. – Ви самі виправили замітку та здали її без усякої перевірки. А на мою правку ви просто не звернули жодної уваги. – Вона перевела подих. – І не запевняйте мене, що ви не отримали від мене гранки. Ви навіть не потурбувалися до них зазирнути. Ось і все.
Шмельов зіщулився та уважно подивився на Клавдію Леонідівну.
– А якби навіть і так? – з розстановкою вимовив він. – Велика справа! Подумаєш, чепухова замітка про якусь другорядну конференцію… У редакції уже всі забули про таку єрунду. – Він стиснув плечима. – Але ж для вас головне – ваша «непогрішима репутація». Через це ви й роздмухуєте історію. Ну що ж, ідіть, ідіть, скаржіться на мене! – Шмельов почервонів, очі його стали вже не голубими, а майже білими. – Дріб’язкова ви все-таки людина, Клавдіє Леонідівно…
Кімната раптом поплила перед очима Клавдії Леонідівни, і голос Шмельова пролунав звідкись здаля, глухо, наче з колодязя. Та вона продовжувала стояти, випрямившись, ніби вартовий, тільки міцніше взялася рукою за спинку стільця.
– Чепухова замітка… – повторила вона, задихаючись. – другорядна конференція… У газеті не може бути чепухових заміток. У науці не буває другорядних конференцій. Невже ви цього не розумієте?
– Послухайте, – скахав Шмельов зморщившись. – Вибачте мені, але чи не забагато ви на себе берете врешті-решт? Можна подумати, що ви головний редактор, чесне слово…
– У нас усіх один головний редактор – це читач! – усе так само тихо й твердо сказала Клавдія Леонідівна. З її волосся випала шпилька, проте вона не помітила цього та не поправила зачіски, що розсипалася.
Шмельов побагровів і підвівся.
– Ну, знаєте, усе має свою межу! – сказав він, з дратуванням дивлячись на Клавдію Леонідівну своїми білими очима. – Звідки цей тон, хто вам дозволив вчити мене? Людина, яка не написала в житті двох рядків, яка поняття не має, що таке творча робота…
Клавдія Леонідівна мовчки дивилася на нього.
– Так, я маленький працівник, ви праві, – нарешті сказала вона, і секретарка, котра жадібно слухала всю розмову, не без захвату помітила, що Клавдія Леонідівна вимовила ці слова начебто навіть з гордістю. – І дійсно, за все своє життя я не написала для газети навіть двох рядків. Та я твердо знаю, що у кожної людини, вміє вона писати чи ні, є лише одне серце. Його не можна берегти, як кишенькову батарейку, а треба вкладати в будь-яку справу, яку робиш. І читач…
– Е! – Шмельов, махнувши рукою, роздратовано перебив її. – Набридли мені ці святенницькі розмови.
Він сів за стіл і посунув до себе аркуші ТАРС, показуючи, що розмову закінчено.
Але Клавдія Леонідівна, несподівано для самої себе, пішла прямо на нього.
В очах її запалав такий грізний блиск, що Шмельов разом зі своїм стільцем мимоволі позадкував до стіни.
– Людині, яка не поважає читача, немає місця у редакції! – вигукнула вона та грюкнула по столу. – І я вас змушу це зрозуміти! Змушу, чуєте? – І вона знову, з усіх сил, грюкнула по столу своїм маленьким, сухим кулачком.
Кирпата секретарка ахнула та заплющила очі. Шмельов, стискуючи плечима, неприродно посміхався.
– Чи не можна тихіше, одначе… – пробурмотів він.
Проте Клавдія Леонідівна уже його не чула. Скошлачена, обурена, у блузці, яка з’їхала набік, вона великими, швидкими кроками йшла до дверей.
…Коли Клавдія Леонідівна увійшла до просторої, обшитої дубовою панеллю приймальної, двері до кабінету редактора були зачинені. Засідання редколегії розпочалось.
Важко дихаючи, наче вона піднімалася на шостий поверх без ліфту, Клавдія Леонідівна зупинилася біля столу секретарки, встановленого рогатими телефонними апаратами, що волого виблискували. У руках, войовничо, як револьвер, вона тримала гранки злополучної замітки.
– Прошу вас присісти, – сказала секретарка і зітхнула. – Ваше питання розглядатиметься наприкінці засідання. Микола Петрович тоді вас викличе.
– Добре! – твердо сказала Клавдія Леонідівна та з незбагненною рішучістю, з розмаху опустилася на м’який шкіряний диван. Вона так міцно стискала гранки, що в неї побіліли кінчики пальців. – Я зачекаю.
Тэсс, Татяна. Хранитель времени / Рассказы,
повести. – М.: Сов. писатель, 1982. – С. 180 – 204.