Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Криворізький національний університет
Звіт з самостійної роботи
з дисципліни «Історія України та української культури»
Частина 1
Виконала: ст. гр. ЕП-18-1
Федюкіна Т.М.
Кривий Ріг
2018
Варіант № 8
Дайте визначення поняттям:
Полю́ддя (від «ходіння по людях») — збирання данини у формі натурального оброку з підлеглого населення в Київській Русі, що його провадив кожної осені київський князь або його намісник. На думку деяких дослідників полюддя було формою розплати князя з дружиною, власне ж данина йшла на користь самого князя. Збирали хутро, мед, зерно, гроші тощо. Розмір данини точно не було визначено, що призводило до зловживань. Виїжджаючи на полюддя, князі та їхні слуги грабували населення і чинили над ним насильства.
Громада — група людей, об'єднаних спільністю становища, інтересів, що ставить перед собою певні спільні завдання. Наприклад, релігійна громада, селянська громада, організація. Громада (лат. politia — община) — форма соціальної (колективної) організації людей, місцева спільнота, місцева організація та частина суспільства; характерна майже для всіх народів. Іноді — гурт дружніх людей.
Скіфи - давній народ, який у сучасній науковій та художній літературі застосовується до практично всіх кочових племен, що мешкали у VII—III ст. до н. е. на землях Великого Євразійського Степу, тобто від степів сучасної України на заході й до сучасної Монголії та Китаю на сході. Всю цю територію іноді називають Велика Скитія. Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки. З території сучасної України скіфи, внаслідок переселення до Криму та винищення сарматами, зникли на рубежі IV—III ст. до н. е.
Конфедерація — політичний союз, кожний член якого зберігає незалежність. Форма державного або соціального устрою. Держава-конфедерація має власні органи державної влади та управління, але водночас створює спеціальні органи для координації діяльності в певних, чітко визначених сферах (насамперед військовій, рідше зовнішньополітичній, економічній та інших сферах). Члени конфедерації зберігають свій державний суверенітет, незалежну систему органів влади, своє законодавство і передають в компетенцію Союзу лише рішення обмеженої кількості питань — найчастіше в області оборони, зовнішньої політики. Рішення по загальним для союзних держав питань необов'язково діє на території кожного, що входить в конфедерацію держави.
Парламент - це єдиний постійно діючий загальнонаціональний колегіальний представницький орган законодавчої влади держави, який повністю або частково обирається народом, виражає його суверену волю та здійснює представницькі, законодавчі, державотворчі, організаційні та контрольні функції.
Заповніть таблицю:
Утворення українських політичних партій (кінець XIX – початок XX ст.)
| Назва партії | Програмні засади | Лідери |
| Українська соціал-демократична робітнича партія (1905, грудень) | 1. Демократизація суспільного ладу. 2. Автономія України у складі федеративної Росії. 3. Конфіскація великих площ земельної власності. | В. Винниченко, В. В. Дорошенко, С. Петлюра, Д. Антонович, Л. Юркевич, М. Ткаченко, Б. М. Мартос, М. Ковальський, М. Порш. |
| Українська радикальна партія (1890, жовтень) | Пробудження свідомості мас, перетворення їх на політичну силу, з вимогами якої мусила би рахуватися влада. | Іван Франко, Михайло Павлик, Микола Лагодинський, Лев Бачинський, Іван Макух. |
| Українська радикальна партія (1904) | Виступала: за встановлення в Росії конституційної монархії, за право України на автономію. УРП зосередила свою діяльність на виданні політичних брошур, що виходили у Львові й Петербурзі. Не маючи впливу на маси, восени 1905 року вона об'єдналася з Українською Демократичною Партією під назвою Українська Демократично-Радикальна Партія. | Б. Грінченко, С. Єфремов, Модест Левицький, Ф. Матушевський |
| Українська партія соціалістів-федералістів (червень 1917) | УПСФ поновила програму Української Демократично-Радикальної Партії й складалася переважно з інтелігенції, яка досі провадила національно-культурну роботу, мавши найкращі з усіх партій фахові кадри. Назва партії скоріше віддавала данину духові часу (соціалізм її був поміркований), фактично ж вона стояла на позиціях консерватизму, а федералізм розуміла як світову форму міждержавних взаємин і децентралізовану адміністративну побудову. | Сергій Єфремов |
| Українська партія соціалістів-самостійників (30 грудня 1917 року) | Домагалася негайного проголошення самостійності України, визнавала соціальну програму, за якою земля мала належати хліборобам, а фабрики й заводи — робітникам. | Олександр і Павло Макаренки, Іван Луценко, Опанас Андрієвський, Іван Липа, Петро Болбочан |
| Українська партія соціалістів-революціонерів (1917, квітень) | Політична партія, що відбивала інтереси українського селянства, споріднена з російською партією соціалістів революціонерів. | М. Грушевський, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг |
| Українська народна партія (1902) | Політичне кредо партії сформульовано Міхновським, що проголошували «самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій». Гасло «Україна для українців» трактувалося таким чином, що саме український народ має бути господарем на своїй землі. | М. Міхновський, Микола, Володимир і Сергій Шемети, Олександр і Сергій Макаренки, Василь і Грицько Шевченки, О. Степаненко. |
| Революційна українська партія (1900, лютий) | Перша активна політична партія в центрально-східній Україні, заснована діячами студентських громад. | Д. Антоновичем, М. Русовим, Л. Мацієвичем, Б. Камінським, П. Андрієвським, Ю. Коллардом, О. Коваленком, Д. Познанським. |
| Українська демократично-хліборобська партія (1917, травень) | Програма партії передбачала досягнення політичної самостійності України, формування провідної верстви з державницькою свідомістю, розробку демократичного проекту державного устрою. Програма проголошувала загальні громадянські права та автокефалію релігійних конфесій в Україні. В економічному розділі передбачалось встановлення державного контролю за національним господарством, співіснування орендної та приватновласницької форм землеволодіння. Партія відстоювала ідею створення єдиного національного фронту для розбудови Української держави. | Сергія Шемета, М. Боярського, В. Шкляра, Л. Климова, М. Макаренка. |
| Українська демократична партія (1904) | Програма УДП передбачала скасування абсолютизму в Росії та заведення конституційного ладу (під впливом «кадетів»), автономію України з українським крайовим сеймом, впровадження української мови в шкільництво, судівництво, адміністрацію. | Є. Чикаленко, О. Лотоцький, В. Чеховський. |
Складіть політичний портрет Л. Кравчука:
Головні етапи життєвого шляху
Народився 10 січня 1934 у родині селянина, в селі Великий Житин Волинського воєводства (тепер Рівненська область України). Макар Кравчук в 1930-ті роки служив у польській кавалерії, пізніше він та мати Кравчука (Юхимія Іванівна, дівоче прізвище Мельничук) працювали у польських осадників, під час Другої світової війни батько Леоніда Кравчука загинув на фронті (у 1944) і був похований у братській могилі в Білорусі. Виховувався вітчимом і матір'ю, яка померла в 1980 від інсульту в рідному селі Житин, і там похована. Спочатку здобував освіту за спеціальністю «Бухгалтерський облік» в Рівненському кооперативному економіко-правовому технікумі (теперішній Рівненський кооперативний економіко-правовий коледж) в період з 1951 по 1953. Згодом закінчив Київський державний університет, отримав спеціальність викладача суспільних наук (1958) та Академію суспільних наук при ЦК КПРС (1970). Кандидат економічних наук.
Державотворча діяльність 90-х рр. XX ст.
Член КПРС з 1958. У 1958–1960 викладав політекономію у Чернівецькому фінансовому технікумі. У 1960–1967 — консультант-методист Будинку політпросвіти, лектор, помічник секретаря, завідувач відділу пропаганди і агітації Чернівецького обласного комітету КПУ. У 1967–1970 — аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС. У 1970–1980 — завідувач сектору перепідготовки кадрів відділу організаційно-партійної роботи ЦК КПУ, інспектор, помічник секретаря ЦК, перший заступник завідувача відділу, а з 1980 — завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ. У 1981–1991 — член ЦК КПУ. У 1988–1990 — завідувач ідеологічного відділу, з жовтня 1989 — секретар ЦК КПУ, у 1990 — другий секретар ЦК КПУ. У 1989–1990 — кандидат у члени Політбюро, у 1990–1991 — член Політбюро ЦК КПУ. У 1989 відстоював ухвалення постанови Політбюро ЦК КПУ про заборону Народного руху України, проте зазнав невдачі. Народний депутат України Х—XIV (в тому числі І—IV) скликань. У 1990–1991 — Голова Верховної Ради України.
Оцінка діяльності істориками і політиками
Зауважимо, що і на початку 1990-х рр., і тепер висловлювалися критичні оцінки на адресу Л. Кравчука. Дехто з опонентів закидав йому недалекоглядність і некомпетентність у питаннях управління державою. Зокрема, в одному з недавніх випусків «Дзеркала тижня» можна було прочитати такі оцінки діяльності Л. М. Кравчука: «Він 185 і на президентській посаді залишався насамперед ідеологом, для нього найголовніше було створити атрибутику держави, і він чудово почувався серед цієї атрибутики. Про якісь серйозні економічні реформи і гадки не було навіть не тому, що Кравчук був таким вже затятим ворогом ринкової економіки, а насамперед тому, що він не знав, навіщо вони потрібні, у його розуміння атрибутики вони просто не вписувались». Однак, на нашу думку, оцінюючи державотворчу діяльність Л. М. Кравчука, не можна не зважати на те, що перед першим українським Президентом, як і перед усією молодою українською державою, стояли надскладні завдання. Актуальним, зокрема, було навіть питання доведення світовій спільноті тієї простої істини, що Україна — це самостійна і незалежна держава, яка має бажання і всі можливості для інтеграції у європейський простір. Леонід Кравчук добре це розумів і саме тому він не міг не перейматися «ідеологічними питаннями», які насправді були (і залишаються) важливими у контексті реалізації стратегій державотворення.
Ваше ставлення до цієї особи
Таким чином, аналіз літератури і джерел вказує на те, що, незважаючи на недоліки, певну поміркованість та обережність у прийнятті політичних рішень, Леонід Макарович Кравчук усе ж став тією особистістю, яка завдяки власному досвіду, прагматизму та вмінню робити правильні висновки чимало зробила на посаді Президента для того, аби світ дізнався про Україну як про окрему молоду державу. За часів президентства Л. Кравчука Україна почала формуватися як окрема держава. Вона також стала першою державою, що добровільно відмовилася від ядерної зброї, засвідчивши в такий спосіб свою добру волю всій світовій спільноті. Нарешті саме Президент Л. Кравчук забезпечив просування країни по принципово новому шляху розвитку, спромігся вирішити чималу кількість болючих проблем «безкровно», і в цьому його безумовні заслуги перед Україною.
Робота з документами: Прочитайте «Хроніку польського, литовського, жмудського і всієї Русі про походження славного народу руського, слов'янського, сарматського» Дайте характеристику стародавніх поселень, які знаходились у той час на українських землях. (див.: Українознавство. Хрестоматія: Посібник. У 2-х кн. – К., 1996. – Кн. 1.- С.132-142).
В історичних джерелах, як відомо, по-різному тлумачиться термін «Русь». Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській, слов'янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви «Русь» в інших народів. На думку М. Котляра, згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями слово «русь» - фінського походження (ruotsi). Воно вживалося спочатку для позначення скандинавів, що складали пізніше дружини давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика па східнослов'янських землях розбавлялися слов'янами й ставали поліетнічними (різноплемінними). Термін «русь» поширюється па всіх дружинників узагалі, в тому числі й слов'янською походження. Назва «русь» поширюється насамперед на полян, що панували у протодержавному утворенні па Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов'ян. У літописах та інших давніх джерелах Руссю називалась уся територіях, яку посідали руські люди, тобто східні слов'яни. Цим же словом (варіант - Руська земля) іменували п Давньоруську державу з центром у Києві. Як вважає сучасна дослідниця Р. Іванченко, до появи Рюриковичів у Києві правила Києвичів (Кий, Дир, Аскольд). У 882 р. Олег, який володів Словенським князівством, здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Повідомлення про захоплення Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східно-слов'янської держави Київська Русь.
Слов’янські племена сформувались із різних етнічних спільнот індоєвропейської сім’ї народів. Праслов’яни і праслов’янська мова існували в І тис. до н.е. до VІ-VІІ ст. н.е. Існує декілька гіпотез щодо прабатьківщини слов’ян. Сама поширена свідчить про їх життя на території між Балтійським морем на півночі, середньою течією р. Дніпро, великим степом на півдні і сході, та р. Одер на заході. Друга теорія обмежує цю територію північними схилами Карпат. Європейські вчені дотримуються думки про розташування давніх слов’ян між р. Вісла і р. Одер. Існує і ряд інших теорій. Вперше слов’яни виступають у письмових джерелах І-ІІ ст. .н.е. у творах римських авторів Тацита, Плінія, Птолемея. Вони- слов’яни, виступають під іменем венедів. Згодом, в VІ ст. з’являються анти і склавіни. В першій половині І-го тисячоліття (І-V ст. н.е.) серед протослов’ян відбувається демографічний вибух - різко збільшується народжуваність, збільшується кількість населення. Саме в цей час відбувається останнє велике переселення народів в якому приймають участь європейські народи і кочові племена з Центральної Азії і Китаю. В цей рух втягуються і слов’яни. До VІІІ ст. відбувається розселення протослов’янських племен і формування трьох основних груп слов’ян. Саме в цей час слов’яни займають території на яких живуть до сьогодні. За століття сформувались: Західні слов’яни - поляки, чехи, словаки; Південно-східні слов’яни-серби, болгари, хорвати, словенці, македонці, боснійці; Східні слов’яни-білоруси, руські, українці. Більшість вчених схиляються до думки що саме східнослов’янські племена залишились на своїй прабатьківщині і почали колонізацію на північ до Балтійського моря і на північний схід до верхів’я рр. Окиі Волги, Білого моря, Уральських гір. В результаті колонізації на північ слов’яни асимілювали частину балтійських племен (лати, лити, ести, ятвяги, жмудь) і створили слов’яно-балтійський субстрат, який став основою майбутнього білоруського народу. В результаті північно-східної колонізації слов’яни зустріли і асимілювали частину балто-угро-фінських (чудь, весь, меря, мурома) племен створивши основу руського народу (московитів). Третя частина східних слов’ян залишилась на місці і почала рух до теплого Чорного моря наражаючись на азіатські кочові народи (сармати, гунни, авари, печеніги, половці, монголи). На цій основі слов’яно-азіатсько-тюрського субстрату утворився майбутній український народ.
Сарма́ти — кочовий іраномовний народ, який належав до іранської групи народів. Сармати мешкали на межі нашої ери у Сарматії, що нині займає територію сучасної України та прилеглі до неї землі. Оволодівши землями та винищивши скіфів, сарматський народ зі степів Причорномор'я в III ст. до н. е. було витіснено готами, які, зруйнувавши сарматські торгові центри, розсіяли кочів'я. Їх остаточне зникнення на цих територіях пов'язане з експансією гунів середини IV ст. Про сарматів епізодично згадується в працях античних істориків. Інколи їх називають савроматами. У ранньому новому часі під впливом ідей сарматизму нащадками сарматів вважали себе польська шляхта, а в Україні – козаки, а також в українській публіцистиці та романтичній історіографії 18 — 19 століття нащадками сарматського народу зображалися русини-українці, що з наукової точки зору є неправильним, тому що за походженням сармати були кочовим іранським народом
Про кого йде мова в наступному описанні? Що ви особисто можете додати до цієї характеристики? Політичний діяч, у 1889 р. співзасновник Української національно-демократичної партії, згодом її голова, президент України Головної Ради (1914р., Львів), в листопаді 1918р. очолив перший уряд ЗУНР.
Народився 18 листопада 1859 у містечку Тисмениця Станіславського повіту Королівства Галичини і Володимирії, Австрійська імперія, нині районний центр Івано-Франківської області, Україна) в сім'ї священика УГКЦ, шляхтича гербу «Роґаля» о. Антіна Левицького (1832—1909, Нижнів) — пароха Нижнева. Мав брата Олександра (?—1918), який працював секретарем при Міністерстві справедливості уряду Австро-Угорщини, зятя о. Северина Метеллі.
Після закінчення 1878 р. Станіславівської ц.-к. гімназії навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. 1884 року склав докторат, 1890 року відкрив адвокатську канцелярію у Львові. Активний громадський діяч: обирали заступником голови «Академічного братства», активним діячем першого товариства українських правників «Кружок правничий» (1881), співзасновником, провідним діячем товариства українських ремісників «Зоря», «Народної торгівлі» (1883), страхового товариства «Дністер» (1891), «Краєвого союзу ревізійного» (1904), «Земельного банку гіпотечного» (1910), директором «Краєвого союзу кредитового» (1898—1939), засідав в управі «Просвіти». Виявив себе в галузі науки: перекладав закони, опрацьовував українську юридичну термінологію, уклав німецько-український правничий словник, почесний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка, співзасновник, довголітній редактор «Часописі правничої» та квартальника Союзу українських адвокатів «Життя і право», автор популярних юридичних праць.
Видатний політик: співзасновник і секретар «Народної Ради», член президії та президент Народного комітету Української національно-демократичної партії, депутат Палати Послів австрійського парламенту (1907—1918) та Галицького сейму (1908—1913 роки, від IV курії округу Рогатин; входив до складу «Українсько-руського соймового клубу», заступник голови у 1908—1909 роках, його голова у 1910-13 роках); 1913—1914 роки — від IV курії округу Жидачів), президент (голова) «Українського соймового клюбу» в Галицькому сеймі (1913—1914 років), президент українського клубу в австрійському парламенті (1910—1916). Очолюючи боротьбу українських парламентарів за український університет і реформу виборчої ординації до Галицького сейму, став одним із найавторитетніших українських політиків. На початку I світової війни очолив Головну Українську Раду, згодом Загальну Українську Раду — координаційний орган українських партій. У 1914 році нагороджений командорським хрестом австрійського ордена Леопольда. 1 серпня 1914 року разом з Миколою Ганкевичем та Михайлом Павликом створив і очолив Головну українську раду. Співорганізатор похорону Івана Франка 31 травня 1916 року.
Керівник Державного Секретаріату ЗУНР. В умовах розпаду Австро-Угорської імперії парламентарії сформували Українську Національну Раду, взяли курс на створення незалежної держави. 31 жовтня 1918 р. львівська делегація Ради під проводом Костя Левицького ухвалила рішення про збройне повстання. 9 листопада УНРада під головуванням Костя Левицького схвалила опрацьовану за його участі тимчасову Конституцію ЗУНР. Голова першого уряду — Державного секретаріату ЗУНР, міністр фінансів ЗУНР.
Уряд діяв два місяці, сформував правові й організаційні засади ЗУНР. Після відставки Кость Левицький очолював комісію виборчого законодавства УНРади. Через відступ УГА в липні 1919 року за Збруч переїхав до Відня, увійшов до складу уряду ЗУНР як уповноважений у справах преси та пропаганди, згодом — закордонних справ. Очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі (1920), Женеві (1921), був членом делегації ЗУНР на Ґенуезькій конференції (1922). Очолював Комітет політичної еміграції. Після самоліквідації 1923 р. уряду згідно з рішенням Ліги Націй про анексію Східної Галичини повернувся до Львова.
У міжвоєнний період входив до Центрального комітету Українського національно-демократичного об'єднання; вирішальної ролі в політиці вже не відігравав. Працював на посадах директора «Центробанку», очолював Союз українських адвокатів, входив до складу Навчальної ради адвокатів Польщі. Проявив себе як історик — автор «Історії політичної думки галицьких українців 1848—1914 рр.» (1926), «Історії визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914—1918 рр.» (1928—1930), «Великий зрив» (1931) тощо «Історію політичної думки галицьких українців» досі вважають основною працею з історії українського національного руху XIX ст.
«Золотий вересень» 1939 року втягнув його у вир політики — однопартійці доручили налагодити контакти з червоними завойовниками. 22 вересня 1939 р. він представився новій владі, але невдовзі п. Костя вивезли до Москви. 80-річний сеньйор галицької політики просидів на Луб'янці півтора року. Внаслідок наполягань Кирила Студинського, інших галичан, на думку яких зважала радянська влада, навесні 1941 р. Костя Левицького якимось дивом звільнили, він повернувся.
30 червня 1941 року оунівці проголосили Українську державу, Кость Левицький очолив Раду Сеньйорів (передпарламент — з 6 липня, із 30 липня 1941 р. — УНРада). Неодноразово провадив нелегкі переговори з нацистами, намагався відіграти роль представника єдиної легітимної влади в Галичині. На початку 1942-го нацисти поставили перед УНРадою ультиматум про саморозпуск.
Помер 12 листопада 1941 року. Похований на Янівському меморіальному цвинтарі поруч з генералом Мироном Тарнавським.