Ім'я файлу: Автомат.місце слідчого та детектива.doc
Розширення: doc
Розмір: 105кб.
Дата: 17.04.2023
скачати

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ

ВЛАСНОСТІ ТА ПРАВА

НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Виконала студентка 3 курсу

групи СПАД 3/22

Радіонова Вікторія

Київ 2023

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Поняття, ознаки і класифікація доказів.

2. Джерела доказів.

3. Поняття, мета і значення доказування.

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП


В теорії і практиці кримінального процесу тема доказування є однією із найважливіших. Це пояснюється тим, що під час кримінального судочинства розглядаються справи, які вирішують долю людини. І від того, на скільки точно, повно буде досліджено всі матеріали справи, від того, чи буде додержано вимог закону, залежатиме правильність рішення суду. Це має дуже важливе значення, оскільки основним завданням кримінального судочинства є дотримання всіх вимог закону для того, щоб кожен, хто скоїв злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинуватий не був покараним.

На всіх стадіях розвитку юриспруденції доказам та доказуванню приділялася значна роль. Дана проблема досліджувалася минулими і сучасними вітчизняними та зарубіжними процесуалістами. Однак сучасний кримінально-процесуальний кодекс України має чималу кількість прогалин. Зокрема у ньому не міститься самого визначення поняття доказування, через що у науковців існують різні точки зору щодо цього. Немає визначення джерел доказів, що призвело до того, що в кримінально-процесуальній літературі немає взагалі згоди з приводу того, що вважати доказом, а що його джерелом і чи є взагалі різниця між цими двома поняттями. Крім того практика показує, що органи, які проводять досудове розслідування не завжди дотримуються вимог законності при виконанні своїх обов'язків. Все це зумовлює актуальність даної теми.


1. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ
Поняття доказу в кримінальному процесі є легальним (визначеним у законі).

Згідно із ч. 1 ст. 65 КПК доказами в кримінальній справі є різні фактичні дані", на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

За даними В. П. Гмирка, кримінально-процесуальний закон жодної із держав Євросоюзу не містить легального визначення доказів1.

Із процесуальними доказами не слід плутати:

  • інформацію, що циркулює у кримінальному процесі;

  • аргументи сторін і думки осіб, які ведуть судочинство;

  • судження про ймовірність певного розвитку подій або взаємозв'язку явищ;

  • логічні докази.

Іншими словами, не можна розглядати як докази (в процесуальному сенсі) позиції сторін і суддів, а також висновки, зроблені ними

На зміст цієї лекції істотно вплинула позиція В. П. Гмирка, викладена ним У конспекті проблемної лекції (див.: Гмирко В. Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація. — Дніпропетровськ, 2002), а також сприйнята автором під час особистого спілкування з ним.

Таке саме визначення доказів закріплено у господарському процесуальному законі (ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України) та новому ЦПК (ч. 1 ст. 57).

Термін "фактичні дані" іноді замінюють словами "відомості про факти", "відомості".

Отже, докази стають об'єктом свідомості, оскільки: відомостей, даних, інформації не існує поза суб'єктом, що їх сприймає, та суб'єктом, який їх транслює.

Зміст інформації, що циркулює в ході кримінального судочинства, залежить від позиції учасника процесу, який отримує її.

У радянській доктрині існувала (що і до цього часу має прихильників) думка, нібито відомості не утворюються людьми у власних інтересах (цілях), а "містяться" у встановленому законом джерелі.

Щоб підкреслити логічну некоректність наведеного вище визначення доказів, С. А. Пашин пропонує звернутися до речових доказів. Певна річ, "мертва матерія" ніякими "відомостями" не володіє. Це твердження можна пояснити за аналогією із тестами Роршаха2. Людям роздають картки, на яких зображено кольорові плями випадкової конфігурації (це не малюнок) і які не мають ніякого інформаційного навантаження. Розглядаючи ці картки, люди повідомляють психологу про те, що на них зображено (тобто те, що вони, як їм здається, бачать). За характером "відомостей" такого роду можна зробити висновок про психічний стан пацієнта, однак цілком очевидно, що ніяких "даних" на картинках не містилося, а "інформація" — плід фантазії досліджуваної особи.

Зрозуміло, що з доказів, які виходять безпосередньо від людини (показання, висновки, документи), можна отримати інформацію про сприйняття події цією особою. Проте слова свідків, експертів і посадових осіб не мають самостійного значення, доки їх процесуально не доопрацьовано і не пристосовано до потреб сторін. На цьому етапі й одержують "фактичні дані" у процесуальному сенсі.

Отже, одні й ті самі фактичні дані можуть визнавати доказами одна чи навіть обидві сторони, але не визнавати суд, і навпаки.

Кримінально-процесуальні докази не є чимось сталим протягом всього часу провадження у кримінальній справі. їх можуть долучати до системи (сукупності) доказів і навпаки не один раз. Однак у будь-якому випадку фактичні дані для того, щоб стати доказами, повинні мати певні ознаки.

Учені-процесуалісти багато працювали над пошуком і описом невід'ємних ознак доказів.

Наслідком цієї роботи стало визначення таких ознак: 1) належність; 2) допустимість; 3) достовірність; 4) достатність (щодо сукупності доказів).

Допустимість доказів — це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуального права використати їх як докази.

Допустимість доказу визначають залежно, насамперед, від обставин його отримання і залучення до справи.

Умови допустимості доказів':

  • одержання фактичних даних із належного джерела — ч. 2 ст. 65КПК (наприклад, не можуть бути доказами у кримінальній справі фактичні дані, одержані в результаті допиту особи, яка не могла підлягати допиту як свідок, — ч. 1 ст. 69 КПК);

  • одержання фактичних даних належним суб'єктом (державним органом або особою, яка веде кримінальний процес);

  • одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку (із дотриманням передбаченої законом процедури);

  • належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слідчих дій, протокол судового розгляду).

Законодавець певне значення надає також змісту отримуваних фактичних даних. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 16 Закону України від 19 жовтня 2000 р. "Про Всеукраїнський перепис населення" первинні (персональні) дані перепису населення не можуть вимагати суд, органи прокуратури, інші органи для вивчення та використання як докази під час розгляду кримінальних справ. Це є конфіденційна інформація, що охороняється законом.

Допустимість доказу має бути визначено, як правило, в момент його подання для розгляду. Однак доказове значення деяких фактичних даних слід з'ясовувати раніше, ніж їх буде досліджено як докази. Наприклад, спочатку має бути доказано, що пістолет безпосередньо використовували під час вчинення злочину з метою досягнення певного результату, а потім його може бути залучено як речовий доказ — знаряддя злочину (ч. 1 ст. 78 КПК).

Після визначення недопустимості фактичних даних як доказів можна вже далі не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність (самого по собі чи в сукупності з іншими доказами).

Належність доказів — це можливість фактичних даних під час їх використання з'ясовувати чи, навпаки, "затемнювати" обставини, що належать до предмета доказування.

Належність доказу визначають залежно від значущості для справи тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести у процесуальний обіг.

Усі докази, що дають у конкретних умовах місця і часу підставу для міркувань (роздумів) про обставини предмета доказування, вважають належними.

Належність доказу можна визначити як його "гносеологічну допустимість".

Достовірність доказів — це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів. Іншими словами, достовірність доказів — це їх "гносеологічна допустимість".

У кримінальному процесі йдеться не про ту достовірність, що в точних науках* (рівна одиниці ймовірність), і не про "істинність" (істину можна шукати безкінечно — див. питання третє цієї лекції), а про так звану практичну достовірність, якою переважна більшість людей, які перебувають у здоровому глузді, задовольняється в найвідповідальніших ситуаціях повсякденного життя.

Достатність доказів — це можливість суду чи органу кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо певної їх сукупності.

На відміну від норм, чинних у період панування теорії формальних доказів, сучасні правові акти скупо регламентують питання достатності. Наприклад, у ч. 2 ст. 74 КПК зазначено: "Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі".

Достатність доказів визначають, переважно, виходячи із життєвого та професійного досвіду осіб, які приймають кримінально-процесуальні рішення.

Констатація недостатності доказів має такі наслідки:

  • відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад про притягнення як обвинуваченого);

  • прийняття протилежного рішення (наприклад виправдувального вироку);

  • скасування (після перевірки дії) раніше прийнятого рішення(наприклад рішення про арешт).

Докази класифікують на особисті та речові; обвинувальні та виправдувальні; первинні й похідні; прямі та побічні (непрямі).

До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій та інші документи, висновок експерта. Загальним для різних груп особистих доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для справи.

Речові докази — це матеріальні об'єкти, які мають властивості, Що відображають обставини злочину у вигляді слідів зміни, походження тощо. Інформація, що міститься в матеріальних об'єктах, передається не у мовній формі, а шляхом безпосереднього сприйняття ознак предмета.

Первинні та похідні докази розрізняють залежно від того, отримує інформацію особа, яка веде процес, із першоджерела цієї інформації, чи з "других рук".

Поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні зумовлено відношенням до предмета обвинувачення. Обвинувальними доказами є фактичні дані, які вказують на обставини, що свідчать про вчинення злочину певною особою або обтяжують її вину. Виправдувальними — докази, що вказують на обставини, які спростовують вчинення злочину певною особою або пом'якшують вину цієї особи.

Прямі та побічні докази розрізняють залежно від предмета доказування. Прямими доказами є такі фактичні дані, які безпосередньо вказують на обставини, що належать до предмета доказування, а побічні — на обставини, із яких можна зробити висновок про інші шукані у справі факти, ці докази лише допомагають встановити обставини, що належать до предмета доказування.


2. ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ
Процесуальні джерела доказів — це форма збереження фактичних даних.

Згідно з ч. 2 ст. 65 КПК фактичні дані, що можуть бути доказами у кримінальній справі, встановлюються:

  1. показаннями: свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого;

  2. висновком експерта;

  3. речовими доказами;

  4. протоколами слідчих і судових дій;

  5. протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

  6. іншими документами.

1. Показання — це врегульоване кримінально-процесуальним законом повідомлення про обставини, що мають значення для справи, зроблене допитуваним дізнавачеві, слідчому, прокуророві, судці (суду).

Давання показань:

  • для підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого є правом;

  • для свідка — обов'язком.

Предметом показань:

  • свідка є будь-які обставини, що підлягають встановленню у кримінальній справі, в тому числі про особу обвинуваченого, потерпілого та про взаємовідносини з ними;

  • потерпілого — будь-які обставини, що підлягають доказуванню у справі, в тому числі про взаємовідносини з обвинуваченим;

  • підозрюваного — обставини, що стали підставою його затримання або застосування запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення, а також будь-які відомі йому обставини у справі;

  • обвинуваченого — обставини, пов'язані з пред'явленням йому обвинувачення: ставлення до обвинувачення (винуватий, невинуватий, частково винуватий) та відомі йому обставини справи.

Не є доказами фактичні дані, повідомлені допитуваними, якщо останні не можуть вказати на їх джерело. Якщо показання базуються на повідомленнях інших осіб, то цих осіб має бути також допитано.

2. Висновок експерта — це письмовий документ, в якому на підставі дослідження, проведеного за постановою посадової особи, яка веде кримінальний процес, дається відповідь на поставлені у постанові запитання.

Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох експертів, які дають спільний висновок. Якщо ж вони не дійшли згоди, то кожний із них складає висновок окремо.

Предметом дослідження, результати якого відображають у висновку експерта, є поставлені посадовою особою, котра веде процес, питання, для вирішення яких потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

3. Речовими доказами згідно зі ст. 78 КПК є предмети, які:

  • були знаряддям вчинення злочину;

  • зберегли на собі сліди злочину;

  • були об'єктом злочинних дій;

  • гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом;

  • всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.

Правила роботи з речовими доказами. Речові докази має бути уважно оглянуто, по можливості сфотографовано, докладно описано в протоколі огляду і приєднано до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду. Речові докази зберігаються при справі, громіздкі предмети, — в органах дізнання, досудового слідства, в суді або відповідному підприємстві, установі чи організації.

Якщо справу передають від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направляють прокуророві чи до суду, а так само передають з одного суду до іншого, речові докази передають разом із справою.

В окремих випадках речові докази може бути до вирішення справи в суді повернуто їх володільцям, якщо це не зашкодить успішному провадженню в справі.

4. Протоколи слідчих і судових дій — це письмові акти, в яких особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксують порядок, хід і результати проведених ними слідчих дій. До таких дій за КПК належать огляд, виїмка, обшук, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин подій.

Більшість процесуалістів не відносять до джерел доказів протоколи допитів свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, бо доказову силу мають показання допитаних осіб. Однак існує погляд, згідно з яким протоколи допитів є похідними засобами доказування.

Протоколи слідчих дій не можуть бути речовими доказами у справі. Значення таких їм може бути надано лише в іншій справі у разі, якщо ці протоколи були підроблені або якимось іншим способом набули ознак речових доказів (ст. 78 КПК).

Особливе місце серед протоколів посідає протокол судового засідання, в якому фіксуються всі дії, що провадяться в суді (за винятком провадження експертизи), та всі рішення, за винятком кінцевого судового.

5. Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, — це письмові акти, складені органами, уповноваженими здійснювати оперативно-розшукову діяльність, в яких відображаються її факт, зміст і результати.

Згідно з п. 2 ст. 10 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" (далі — Закон про ОРД) матеріали оперативно-розшукової діяльності використовують для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

У чинному законодавстві України про ОРД немає окремої норми, яка б встановлювала вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів, розкривала їх зміст та порядок здійснення. Про оперативно-розшукові заходи лише в загальній формі згадано в ст. 8 Закону про ОРД, яка встановлює також права підрозділів, що їх здійснюють.

Вичерпний перелік цих заходів, їх зміст та порядок здійснення регламентовано у відомчих нормативно-правових актах.

КПК та законодавство про ОРД не містять спеціальних норм, які б встановлювали вимоги до протоколів з відповідними додатками до них, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, що підлягають використанню як джерело фактичних даних у кримінальному судочинстві, та до порядку їх складання.

Згідно із загальними вимогами до доказів у кримінальному процесі, протоколи оперативно-розшукових заходів мають відповідати тим самим вимогам, що й протоколи слідчих дій (ст. 85 КПК), за винятком того, що в оперативно-розшукових заходах не беруть участі поняті.

До протоколу може бути додано матеріальні (фізичні) носії інформації (фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відео-запису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали), які пояснюють його зміст. Згідно з ч. З ст. 15 Закону України від 30 червня 1993 р. "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" фактичні дані, одержані та зафіксовані співробітниками спеціальних підрозділів із застосуванням технічних засобів, може бути використано як докази в судочинстві.

6. Інші документи. Будь-який спосіб фіксації є документуванням конкретних обставин. У найзагальнішому плані під документом розуміють будь-який об'єкт матеріального світу, на якому знаками (буквами, числами тощо) зафіксовано які-небудь відомості про якісь об'єкти чи їх зображення.

Джерелами доказів у кримінальній справі є лише той документ, який відповідає вимогам допустимості, що забезпечується такими умовами:

  • він містить відомості про фактичні обставини, що мають значення для справи;

  • наявність даних про те, яким чином документ потрапив доматеріалів справи;

  • дотримано вимоги щодо реквізитів службових документів;

  • наявність посилань на джерело повідомлення, на назву нормативного акта, номер і дату архівного документа, та на осіб, відяких отримано дані.

Якщо немає хоча б однієї із цих ознак, документ втрачає доказове значення, адже є сумніви у достовірності фактів, що в ньому містяться.

Не є джерелом доказів документ, походження якого не встановлено (анонімний лист, записник невстановленого власника).

За характером виникнення документи поділяють на дві групи:

  1. офіційні (що надходять від підприємств, організацій і установ);

  2. особисті (що надходять від приватних осіб).

Офіційні документи повинні мати встановлені для них реквізити (штамп, печатку, підписи). Якщо відомості про фактичні дані викладають громадяни, то до форми документа може бути висунуто вимоги лише в особливих випадках (наприклад, доручення, розписка тощо). Причому слід мати на увазі, що такі документи можна використовувати в процесі доказування, якщо достовірно встановлено їх власника і джерело походження.

3. ПОНЯТТЯ, МЕТА І ЗНАЧЕННЯ ДОКАЗУВАННЯ
Кримінально-процесуальне доказування — це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, Що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично-значущих обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні на досудовому слідстві достовірного висновку про доведеність вини особи та його подальше обстоювання у судових стадіях процесу.

Доказування є стрижнем кримінально-процесуальної діяльності, воно має в ній найбільшу "питому вагу". За влучним висловом П. А. Лупінської, доказування становить "серцевину кримінально-процесуальної діяльності"1.

Діяльність із доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який дістав назву "тягар доказування"2. У вітчизняному кримінальному процесі тягар доказування покладено на сторону обвинувачення.

За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з урахуванням специфіки всі закони і категорії сучасної гносеології.

Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно:

  1. не ставить за мету пізнання закономірностей розвитку природі суспільства (пізнавальну діяльність спрямовано на з'ясування обставин конкретного діяння);

  2. не може тривати нескінченно, воно обмежене процесуальними строками;

  3. здійснюється спеціальними суб'єктами за допомогою специфічних засобів, у визначеній кримінально-процесуальним законом формі.

Однак кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, передусім з історичним, бо досліджують подію минулого.

Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Цю концепцію побудовано на двох марксистських тезах:

  1. світ може бути пізнано;

  2. практика є критерієм істинності пізнання.

Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо в Росії після запровадження суду присяжних) у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення у кримінальній справі.

Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення.

Кримінально-правове значення полягає в тому, що:

  • тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місцезлочин і якою є його кваліфікація;

  • доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, як кримінальна відповідальність.

Кримінально-процесуальне значення доказування:

  • правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізаціюправ і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;

  • всі питання, які виникають під час провадження у кримінальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених у ході доказування обставин;

  • участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантієюреалізації принципів кримінального процесу (зокрема, принципівзмагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості);

  • докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішеньу кримінальній справі (доведеність вини підсудного покладено воснову вироку суду — ст. 327 КПК).

ВИСНОВОК


Отже, аналіз процесу доказування дає можливість говорити про те, що на сучасному етапі законодавство про докази та доказування в кримінальному процесі має немалу кількість прогалин, а тому потребує значного вдосконалення. Відсутність нормативного закріплення певних положень в кримінально-процесуальному кодексі України, а також в законах та підзаконних нормативних актах призводить до певних суперечностей та неоднозначного тлумачення процесуалістами одного й того ж поняття.

Проблему складає визначення самого поняття доказування, оскільки в КПК України міститься лише перелік обставин, які складають предмет доказування. Є в КПК України визначення поняття доказів, але немає переліку фактичних даних, які слід вважати доказами по кримінальній справі. Натомість кримінально-процесуальний закон містить перелік джерел доказів, хоча не всі погоджуються з тим, що ч.2 ст.65 КПК України містить перелік саме джерел доказів, а не самих доказів.

Особливої уваги заслуговує питання оцінки доказів. Хоч на законодавчому рівні і закріплено, що суд, прокурор, слідчий і особа, що проводить дізнання оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, однак в законі не закріплено таких понять як допустимість, достатність, достовірність та належність доказів. Верховний суд же лише частково пояснює ці питання.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


  1. Баштега Р. Охорона таємниці сповіді у кримінальному судочинстві //Право України. — 2004. — № 6.

  2. Білоусов О. І. Оцінка окремих джерел доказів у кримінальному судочинстві: Посіб. для слідчих і суддів. — К., 1996.

  3. Бочаров Д. Про місце доказового права в системі права // ПравоУкраїни. - 2003. - № 2.

  1. Гмирко В. Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація: Конспект проблемної лекції. — Дніпропетровськ, 2002.

  2. Грошевий Ю., Дідоренко Е., Розовський Б. Кримінально-процесуальні аспекти оперативно-розшукової діяльності // Право України. — 2003. —№ 1.

  1. Костін М. Щодо реалізації принципу з'ясування істини у кримінальному судочинстві // Право України. — 2004. — № 7.

  2. Нор В. Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. — Львів,1978.

  3. Попелюшко В. О. Предмет доказування в кримінальному процесі(кримінально-процесуальні та кримінально-правові аспекти). — Острог,2001.

  4. Салтевський М. Про поняття доказів у новому кримінально-процесуальному законодавстві // Право України. — 1996. — № 1.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас