Ім'я файлу: РЕФЕРАТ.docx
Розширення: docx
Розмір: 92кб.
Дата: 07.04.2020
скачати
Пов'язані файли:
КР Судебная система.doc
Словник+.docx
ДИПЛОМ ДНЗ.rtf
Розширення: docx
Розмір: 92кб.
Дата: 07.04.2020
скачати
Пов'язані файли:
КР Судебная система.doc
Словник+.docx
ДИПЛОМ ДНЗ.rtf
(ТИТУЛЬНА СТОРІНКА)
Девіантна та адиктивна поведінка учнів
Концепція Нової української школи передбачає, що сучасна школа має працювати на засадах особистісно-орієнтованої моделі освіти. Така модель базується на максимальному врахуванні прав дитини, її здібностей, потреб та інтересів. Водночас навчально-виховний процес відбувається з урахуванням індивідуальних особливостей поведінки учнів, в тому числі за умов її відхилень від загальноприйнятих норм. У цьому контексті особливої актуальності набувають проблеми девіантної та адитивної поведінки учнівської молоді, а також питання здорового способу її життя. До проблем відхилень у поведінці учнів відносять … вживанням різноманітних психоактивних речовин і не доходить до стадії психічної та фізичної залежності від них. Відсутність спеціальних знань і навичок здорового способу життя, а також своєчасних соціально адаптивних стратегій поведінки в дорослої частини населення - батьків, педагогів - не дозволяє їм надавати результативне виховне дію, психологічну та соціальну підтримку.
Поведінка розглядається як сукупність конкретних дій, що відбуваються у даний момент. Зокрема,соціальна поведінка може бути інтерпретована як здійснювана на основі свідомих вольових зусиль система зовнішніх дій, що забезпечує адекватну взаємодію особистості та навколишнього середовища і базується на позиції людини, її ціннісних орієнтаціях та установках (Лякішева А. В. 2012).
Нормативна поведінка, або «стандартна» відповідає соціальним нормам, характерна для більшості людей, викликає схвалення оточуючих і приводить до нормальної адаптації. Нормативна поведінка регулюється будь-якими соціальними нормами, звичаями, релігійними або корпоративними нормами, нормами права та ін.
Всі види соціальної поведінки є різновидами нормативної поведінки. (Волченко Л. П. 2014).
Критерії нормативної поведінки:
– Статистичний критерій – це те, що властиво більшості (не менше, ніж половині) людей у популяції. Статистичний критерій поєднується з якісно- кількісною оцінкою поведінки за ступенем її вираження та ступенем загрози для життя. Так, тютюнопаління визнається нормальним явищем для дорослих (при невеликих дозах і частоті), але відхиленням – для дітей. Однак суїцид або злочин будуть завжди оцінюватися як поведінкове відхилення, оскільки становлять пряму небезпеку для життя самої людини або оточуючих, незалежно від їх частоти чи ступеня вираження.
– Соціально-нормативний критерій. Поведінка, що відповідає вимогам
суспільства в даний час, сприймається як нормальна і схвалюється; поведінка з відхиленнями суперечить основним суспільним установкам і цінностям.
– Функціональний критерій дозволяє оцінити поведінку з погляду її
наслідків (тобто, до чого вона призводить) або мети, визначаючи таким чином функцію такої поведінки (функціональна або дисфункціональна, сприятлива або шкідлива) щодо поведінки більш високого рівня. Такі норми визначаються професійними групами, уповноваженими суспільством для цієї мети (наприклад, лікарями), або встановлюються законодавчими органами.
Анормальна поведінка – значить шкідлива.
– Гомеостатичний критерій нормою вважає все те, що забезпечує якнайкращу адаптацію конкретного організму до умов навколишнього середовища. Відповідно, патологія – це все те, що або взагалі не сприяє якнайкращій адаптації, або сприяє їй недостатньою мірою.
– Індивідуально-психологічний критерій відображає зростаючу цінність кожної особистості, її індивідуальності. Згідно із ним сучасні вимоги до людини не обмежуються її здатністю виконувати соціальні розпорядження, але включають також самопізнання і самобуття особистості.
– Психопатологічний критерій. Всі поведінкові прояви можна розділити на дві групи: нормальні та патологічні в значенні «здоров’я – хвороба». Але у класифікації хвороб девіантна поведінка не виокремлена в якості самостійної нозологічної одиниці, окрім того, не всі психічні розлади можуть викликати поведінкові девіації (Виничук Н. В. 2004; Змановская Е. В. 2006; Пятунин В. О. 2010).
Прикладом нормативної поведінки можна вважати етичну (просоціальну) поведінку –це сукупність вчинків та дій людей, які відповідають тим нормам моралі, свідомості чи порядку, що склались у суспільстві або до яких воно прямує (Павленок П. Д., Руднева М. Я. 2007).
У свою чергу, нестандартна («ненормативна») поведінка– виходить за межі прийнятих у даному суспільстві в даний час норм, властива меншій кількості людей. Нестандартна поведінка співвідноситься з діями і вчинками, які спочатку можуть навіть шокувати оточуючих. Така поведінка може бути творчою і впливати прогресивно на розвиток суспільства (відкриття мандрівників і вчених, твори музикантів, письменників, художників тощо), а також деструктивною і такою, що негативно впливає на стан сусіпльства. Тому виділяють дві форми нестандартної поведінки:
– креативну поведінку– самобутню, продуктивну, прогресивну, яка може приводити до зміни самих норм;
– девіантну (з відхиленнями) поведінку– непродуктивну, деструктивну або аутодеструктивну, яка викликає несхвалення оточуючих і соціальну дезадаптацію (Змановская Е. В. 2006).
3. Теорії девіантної поведінки.
В рамках об’єктивістичного підходу (Е. Дюркгейм, Р. Мертон та ін.) на
перший план виходять прийняті в даному суспільстві норми, які є тут
стандартом для зіставлення поведінки та зовнішності людини з ними. У разі,
коли вдається виявити істотні відхилення від такого стандарту, поведінка
людини розглядається як девіантна, а сама людина визначається як девіант.
Суб’єктивістичний підхід (Г. Беккер, Р. Террі та ін.) як критерій
визначення девіантності розглядає не соціальні норми, а реакцію громадськості.
Поведінка людини може бути названа девіантною, а сам він девіантом тільки
тоді, коли суспільство визнає його таким.
Усі існуючі теорії формування девіантної поведінки людини можна
згрупувати таким чином:
26
а) Біологічні теорії (антропологічні), у яких стверджується, що схильність
людини до правопорушень є вродженою:
біосоціологічна теорія: злочинна поведінка людини пов’язується з її
анатомічною будовою (Ч. Ломброзо), типами темпераменту, а також типами
соматичної будови людини (У. Шелдон);
еволюційний підхід (Ч. Дарвін) заснований на законах природного
відбору і спадковості;
етологічний підхід (К. Лоренц) пояснює різні феномени людської
поведінки, наприклад, агресію, перш за все природженим інстинктом боротьби
за існування;
психогенетика (Ф. Гальтон, Г. Мендель) протиправні здібності та
схильності вважає вродженими.
б) Психологічні теорії основою, яка визначає схильність людини до
конфліктів і правопорушень, вважають особливості психіки, зокрема: почуття
неповноцінності (А. Адлер) або фрустрації (Дж. Доллард); властиві людині
інстинкти руйнування й агресії (З. Фрейд); порушення процесу самоактуалізації
(А. Маслоу, К. Роджерс); переживання «втечі від свободи» (Е. Фром);
неадаптивні мислительні схеми (А. Бек, А. Елліс) тощо;
в) Соціологічні теорії – девіантна поведінка людини є наслідком
суперечностей між результатом засвоєння нею негативного соціального досвіду
та вимогами виховання і середовища:
теорії __________деформації або соціальних змін: стан аномії виникає, коли у
періоди швидких суспільних змін люди перестають розуміти, чого чекає від
них суспільство, і відчувають труднощі в узгодженні своїх вчинків з діючими
нормами (Е. Дюркгейм); здійснення асоціальних вчинків відбувається, коли
люди розуміють, що не в змозі досягти культурно визнаних цілей культурно
визнаними засобами (Р. Мертон);
теорії навішування ярликів (стигматизації): «вторинна девіантність»
позначає девіантну поведінка, яка використовується як засіб захисту, нападу
або пристосування (Л. Лемерт); «негатив» учинку обумовлений не його
внутрішнім змістом, а тим, як оточуючі оцінюють і реагують на нього
(стигматизація) (Г. Беккер);
теорії контролю (Д. Матза, Н. Сайці, Т. Хірші) розглядають девіантну
поведінку як результат краху соціального контролю;
неомарксистські теорії (Р. Квіней, Я. Тейлор, П. Уолтон, К. Янг)
стверджують, що норми не добровільно приймаються людиною, а нав’язуються
їй державою з метою захистити матеріальні інтереси пануючого класу;
організаційні теорії (Д. Блек, Е. Гофман, Р. Скотт) досліджують
діяльність служб і організацій соціального контролю (поліція, психіатричні
заклади і ін.) та прагнуть дати визначення девіації на основі виявлених
неформальних правил всередині організації (Воронцова М. В. и др. 2014;
Змановская Е. В. 2006; Мардахаев Л. В. 2015).
1. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА (поведінка з відхиленнями) [від пізньолат.
deviatio – відхилення] – це поведінка людини, що не відповідає прийнятим у
суспільстві нормам і рольовим очікуванням (Мардахаев Л. В. 2015).
Девіація включає такі компоненти:
1) девіант як носій девіантної поведінки;
2) соціальна норма або соціальне очікування, що є критерієм оцінки
поведінки як девіантної;
3) соціальна група (у тому числі й суспільство в цілому), що реагує на дану
девіантну поведінку (Воронцова М. В. и др. 2014).
Кордони поведінки з відхиленнями часто досить важко визначити. Зміни в
суспільстві призводять до зміни норм, а отже, і видів поведінкових девіацій.
Тому на соціальному рівні поведінка з відхиленнями – це одна з можливих
форм взаємостосунків між суспільством і особою; це стійка поведінка особи,
що відхиляється від найважливіших соціальних норм, заподіюючи реальну
шкоду суспільству або самій особі, а також супроводжується її соціальною
дезадаптацією. На особистісному рівні поведінка з відхиленнями проявляє себе
як соціальна позиція особи, що виступає у формі девіантного стилю і способу
життя. Вона призводить до реальної школи для самої особи або оточуючих
людей, до конфлікту девіантної особи із соціальним оточенням та її соціальної
дезадаптації (Змановская Е. В. 2006).
Проблема поведінкових девіацій має міждисциплінарний характер.
В праві під поведінкою з відхиленнями, розуміється протиправне,
суспільно шкідливе діяння фізичної або юридичної особи, що тягне
застосування правовідновлюючих заходів (Теорія держави та права 2011).
Провідним критерієм правової оцінки дій індивіда є міра їх суспільної
небезпеки. За характером і ступенем суспільної небезпеки діянь їх ділять на
злочини, адміністративні та цивільно-правові делікти, дисциплінарні проступки.
У соціальних науках розуміння поведінкового відхилення базується на
уявленні про суспільну небезпеку або безпеку поведінки людини. Тому
девіантною є будь-яка поведінка, що потенційно небезпечна для суспільства чи
людей. Це відхилення як конкретних осіб, так і неформальних груп (наприклад,
бандитських угрупувань), офіційних структур та умовних соціальних груп
13
(наприклад, жіночий алкоголізм). Це також і низка соціальних відхилень –
злочинність, пияцтво (алкоголізм), наркотизм, самогубство, бродяжництво,
проституція, хуліганство, утриманство, корупція, бюрократизм, тероризм,
расизм, геноцид, деструктивні культи (Афанасьев В. С., Гилинский Я. И. 1993).
У психології девіантна поведінка – це відхилення від прийнятих в даному
конкретно-історичному суспільстві норм міжособистісних взаємин: дій,
вчинків, висловлювань, що здійснюються в рамках психічного здоров’я
(Кондрашенко В. Т. 1988). Девіант, відповідно до даного підходу, свідомо чи
неусвідомлено прагне зруйнувати власну самоцінність, позбавити себе
унікальності, не дозволити собі реалізувати наявні задатки.
Педагогічний підхід під девіантною поведінкою розуміє таку взаємодію
дитини з мікросоціумом, що порушує її розвиток і соціалізацію внаслідок
відсутності адекватного врахування середовищем особливостей її
індивідуальності та яка проявляється в поведінковій протидії встановленим
моральним і правовим суспільним нормам (Социальная педагогика 2000).
Відхилення школяра можуть носити характер як шкільної, так і соціальної
дезадаптації. У структуру шкільної дезадаптації, поряд з такими її проявами, як
неуспішність, порушення взаємин з однолітками, емоційні порушення, входять
і поведінкові відхилення – гіперактивна поведінка, дисциплінарні порушення
(запізнення, невиконання шкільних правил, прогули занять), агресивна
поведінка, опозиційна поведінка, куріння, хуліганство, крадіжки, брехня
(Змановская Е. В., Рыбников В. Ю. 2010).
Медичний підхід девіантну поведінку людини позначає як систему вчинків
або окремі вчинки, що суперечать прийнятим у суспільстві нормам і
проявляються у вигляді незбалансованості психічних процесів,
неадаптованості, порушенні процесу самоактуалізації або у вигляді ухилення
від морального і естетичного контролю за власною поведінкою
(Менделевич _______я__В. Д. 2001).
В. Д. Мєндєлєвіч описує й інші підходи:
психіатричний підхід девіантні форми поведінки розглядає як
преморбідні (дохворобливі) особливості особистості, що спричиняють
формування тих чи інших психічних розладів і захворювань;
етнокультурний підхід передбачає, що девіації слід розглядати крізь
призму традицій того чи іншого співтовариства. Вважається, що норми
поведінки, прийняті в одній етнокультурній групі або соціокультурному
середовищі, можуть істотно відрізнятися від норм (традицій) інших груп
(етнічних, національних, расових, конфесійних тощо);
ґендерний підхід виходить з уявлення про традиційність статевих
стереотипів поведінки, чоловічу та жіночу модель поведінки. Девіантною
поведінкою в рамках даного підходу може вважатися гіперфемінна чи
маскулінна рольова поведінка, спотворення шаблонів ґендерного стилю;
психосексуальні девіації як зміна сексуальних уподобань чи орієнтацій;
14
віковий підхід визнає поведінку девіантною, якщо вона не відповідає
віковим шаблонам і традиціям. Це можуть бути як кількісні відхилення,
відставання (ретардація) або випередження (акселерація) вікових поведінкових
норм, так і їх якісні інверсії (Менделевич В. Д. 2005).
Психобіологічні передумови асоціальної поведінки – це різні
патології, відхилення в розвитку організму і психіки, які мають як спадковий
або природжений характер, так і виникають під впливом несприятливих умов
життєдіяльності індивіда, що ускладнюють процес соціалізації індивіда, процес
засвоєння ним соціальних програм (Беличева С. А. 2012).
До психобіологічних передумов девіацій неповнолітніх відносять:
– кризові явища, що характеризують психофізіологічний розвиток у
підлітковому віці, які обумовлюють важковиховуваність підлітка. Ці кризові
явища підліткового віку цілком можуть бути подолані в системі загальних
навчально-виховних установ при умові, якщо навчально-виховний процес і
взаємостосунки дорослих, вчителів, батьків, вихователів з підлітком
будуватимуться з урахуванням специфічних особливостей цього віку;
– стан нервово-психічного здоров’я, нервово-психічні захворювання,
психопатії, неврастенії, прикордонні стани, що підвищують збудливість
нервової системи та зумовлюють неадекватну реакцію і ускладнюють
соціальний контроль за діями. Очевидно, що в даному випадку недостатньо
заходів педагогічної корекції, необхідне втручання і допомога психіатрів,
невропатологів, психотерапевтів, котрі разом із заходами виховного характеру
будуть здійснювати медичну корекцію, а також проводити спеціальні
консультації для педагогів і батьків;
– відставання в розумовому розвитку, олігофренія, обумовлена
органічною обтяженістю природженого, спадкового характеру, або такою, що
наступила в результаті черепно-мозкових травм і захворювань центральної
нервової системи, перенесених у віці до 2-3 років. Соціальна адаптація дітей з
відставанням у розумовому розвитку, так само як і профілактика асоціальних
відхилень у цих дітей, повинні здійснюватися за особливими програмами в
допоміжних навчально-виховних установах;
– різні фізичні недоліки, дефекти мови, зовнішня непривабливість,
недоліки конституційно-соматичного ____________характеру, які можуть негативно
проявляти себе через систему міжособистісних відносин неповнолітніх в
колективі однокласників, в середовищі однолітків. Очевидно, що порушення
29
взаємостосунків у класі внаслідок фізичних дефектів дітей цілком можуть бути
подолані шляхом сучасної педагогічної корекції;
– спотворені або гіпертрофовані біологічні потреби (гіперсексуальність,
не втілена в соціально-активні форми діяльності, потреби в алкоголі, курінні,
наркотиках, що закріпилися на рівні поганих звичок). Як психобіологічні
передумови асоціальної поведінки, вони зустрічаються дітей у значно рідше,
ніж у дорослих. Боротьба з такого роду явищами вимагає комплексних заходів
як педагогічного, медичного, так і адміністративно-примусового характеру
(Аванесов Г. А. 1980; Беличева С. А. 2012).
1 2 3 4