Ім'я файлу: Магістерська робота Роль версальсько-вашингтонської системи на с
Розширення: docx
Розмір: 181кб.
Дата: 11.04.2021
скачати
1.2. Міжнародні договори 1919-1922 рр. та їх вплив на глобальну кон’юнктуруРозширення: docx
Розмір: 181кб.
Дата: 11.04.2021
скачати
Версальське врегулювання міжнародних питань не могло бути повним без включення в європейську підсистему колишніх німецьких союзників і парнерів по війні - Австро-Угорщини і Болгарії. З урахуванням розпаду Австро-Угорщини на австрійську і угорську частини з кожної з частин колишньої імперії країни Антанти вважали за краще регулювати відносини порізно. Мирний договір з Австрією був підписаний 10 вересня 1919 р. в місті Сен-Жермен-ан-Ло під Парижем. У договорі констатувався розпад колишньої монархіі Габсбургів на Австрію, Угорщину, Чехословаччину і південнослов'янські землі, що увійшли до складу Королівства Сербів Хорватів і Словенів. При цьому зі складу австрійської частини колишньої імперії до складу Чехословаччини передавалися Богемія і Моравія, населена австрійськими німцями Судетська область і Австрійська Сілезія. У свою чергу, до Австрії перейшла від Угорщини земля Бургенланд на тій підставі, що більшість населення становили німці. Населення південними слов'янами (словенцями, хорватами і сербами) австрійських володінь на Балканах - велика частина Крайни, Далмація, Південна Штирія і Південно-Східна Карінтія - були об'єднані з Сербією і в єдине Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (Королівство СХС), що з жовтня 1929 р. стало називатися Королівством Югославія. Італії відходили частини австрійських провінцій Крайни і Карінтії, а також Кюстенланд і Південний Тіроль зі змішаним німецько-італійським населенням. До складу Румунії була передана частина, що входила в австрійські володіння – Буковина [14, c. 506-508].
Чисельність австрійської армії була обмежена до 30 тис. чоловік. Австрія перетворилася в досить компактну державу з етнічно однорідним населенням. З моменту заснування нової держави в ньому склався потужний пронімецький рух. Навіть назва, під яким Національні Збори за пропозицією австрійських соціалістів проголосила нову державу, було - «Німецька Австрія» (Deutschösterreich). 12 березня 1919 р. Конституційна асамблея Австрії прийняла нову конституцію країни і заявила про приєднання Австрії до Німеччини. Строго кажучи, об'єднання двох німецьких держав відповідало принципу самовизначення націй. Однак великі держави категорично відкинули таку перспективу і відмовилися визнавати державу під такою назвою. Неможливість зміни статусу Австрії як незалежної держави і в майбутньому без згоди Ліги націй була зафіксована окремою статтею в Сен-Жерменського договорі. Об'єднання Австрії з Німеччиною було заборонено і окремою статтею Версальського договору. 20 жовтня 1919 р. в Австрії був прийнятий спеціальний закон, який змінив назву держави таким чином, що з нього було прибрано слово «німецька», а 1 жовтня 1920 року в країні була прийнята нова конституція, остаточно закріпивши статус Австрії як незалежної федеративної держави. Приклад врегулювання з Австрією ясно показав, що великі держави довільно використовували принцип самовизначення. Вони слідували йому, відторгнув від Австрії її німецькі володіння, але одночасно ігнорували його, коли мова йшла про об'єднання Австрії з Німеччиною або збереженні за Австрією населених німцями Судет. Більш того, якщо Австрія була все-таки зорганізована з урахуванням етнічних кордонів, то Чехословаччина створювалася з урахуванням історичних областей проживання слов'янських народів при фактичному ігноруванні справжнього етно-демографічного складу населення включених в неї територій [18, c. 203-229].
Не дивно, що Сен-Жерменський договір не врегулював всі суперечності, щодо територіального розмежування в зоні колишніх австрійських володінь. Зокрема, в ньому неможливим було вирішення питання про Австрійську Галичину (Львівщина) з її переважним українським сільським населенням. На цю територію одночасно претендували Польща і всі уряди, які приходили до влади в Україні. За Сен-Жерменським договором Австрія заздалегідь визнала будь які можливі постанови союзних держав щодо її колишніх територій, конкретно не названих в тексті. Відштовхуючись від цього положення, в 1923 р. конференція послів головних союзних держав санкціонувала про приєднання Галичини (яка на той час фактично була окупована польськими військами) до Польщі.
Підписанню Тріанонського договору з Угорщиною передували драматичні події в цій країні. Після проголошення Національною радою Угорщини незалежності 30 листопада 1918 р. новий угорський уряд Міхая Кароль не визнала перемир'я, підписаного урядом Карла I Габсбурга з Антантою від імені Австро-Угорщини і уклало в Белграді сепаратну угоду про перемир'я, розраховуючи, що умови миру для незалежної Угорщини будуть м'якше, ніж для імперської Австро-Угорщини. Цей розрахунок не виправдався. Союзні держави висунули жорсткі умови, головним з яких була поступка Угорщиною її великої східної провінції Трансільванії на користь Румунії, а Словаччини - на користь нової держави - Чехословаччини. В знак протесту, Кароль подав у відставку. У цій обстановці 21 березня 1919 р. владу в країні взяли ліві на чолі з соціалістом Шандором Гарбаі і комуністом Бела Куном. В Угорщині була проголошена Угорська Раданська Республіка, не визнана західними державами [35, c. 301-302].
28 березня вона оголосила війну Чехословаччини і почала бойові дії з метою повернення влади над Словаччиною, яка входила раніше до складу угорської частини Австро-Угорщини (для приховування експансіоністських цілей в зайнятої угорцями південній частині Словаччини була проголошена Словацька Радянська Республіка). Проти угорських сил виступили Чехословаччина, Королівство СХС і Румунія. При цьому Королівство СХС, як і Чехословаччина, побоювалося спроб Угорщини повернути собі населені угорцями території - в даному випадку території Бачки і Банату. Румунія в свою чергу прагнула закріпити за собою Трансільванію. Румунський контингент став основою антиугорської коаліції, сили якої з відома і за політичної підтримки союзних держав стали наступати на Будапешт.
У цій ситуації некомуністичні національні сили Угорщини сформували в зоні окупації французьких військ власний угорський тимчасовий уряд за участю ряду видних представників дворянства. У серпні 1919 р. румунські війська увійшли в Будапешт, уряд Бела Куна пав, а він сам втік до Відня. Однак у зв'язку з тривалою румунською окупацією нормалізації обстановки в Угорщині не відбувалося. Справа дійшла до того, що 7 листопада 1919 року Верховна Рада Антанти була змушена висувати Бухаресту ультиматум з вимогою евакуації військ. Румунія була вимушена відступити. У березні 1920 р. румунські війська були виведені, і новий угорський уряд очолив адмірал Міклош Хорті. Він проголосив Угорщину монархією, угорський трон - вакантним, а себе – регентом [45, c. 304-309].
Мирний договір був підписаний 4 червня 1920 р. в палаці Тріаноні в Парижі. За цим договором Угорщина визнала розпад Австро-Угорщини і була вимушена погодитися з втратою двох третин довоєнних угорських територій. Румунія отримала від Угорщини Трансільванію і східну частину Банату. Чехословакія - Словаччину і Підкарпатську Русь (Закарпаття). Королівство Сербів, Хорватів і Словенців -Хорватію, Бачку і Західний Банат. Австрії, як уже зазначалося, був переданий Бургенланд. В результаті територіального перегляду близько 25% етнічних угорців виявилося за межами Угорщини. Угорщина отримала право утримувати армію числом не більше 35 тис. чол., комплектуючи її тільки на добровільній основі [49, c. 200].
У березні 1921 р. останній австрійський імператор і король Угорщини Карл I (IV) Габсбург несподівано прибув зі Швейцарії в Будапешт і звернувся до Хорті з пропозицією дозволити йому повернутися на угорський престол. Проти цього різко виступили сусіди Угорщини. Під тиском ззовні угорський парламент проголосував проти відновлення монархії і Карл Габсбург повернувся до Швейцарії. Однак в жовтні 1921 р. позбавлений влади король знову повернувся в Угорщину, щоб спробувати збройним шляхом захопити владу. Суміжні країни негайно оголосили про початок мобілізації. Угорський уряд був змушений заарештувати Карла IV Габсбурга; за рішенням Ради Антанти він був засланий на о. Мадейру. Відбуваючи у вигнанні покарання, Карл IV зробив заяву, відповідно до якого права на обидва (угорський і австрійський) престоли Габсбургів могли успадковувати його дружина - імператорка Ріца Цита і сини Карла. 4 листопада 1920 р. угорський парламент прийняв спеціальний закон про позбавлення влади Карла IV і позбавлення його прав на угорський престол як і його престолонаслідувачів [50, 111].
Мирний договір з Болгарією був підписаний 27 листопада 1919 р. в м. Нейї-сюр-Сен під Парижем. За умовами Договору країна позбулася всіх своїх завоювань в ході Першої світової війни і навіть частини довоєнної території. Зокрема, Болгарія був змушена відмовитися від Західної Фракії з виходом до Егейського моря, яку вона отримала в результаті першої Балканської війни 1912-1913 рр. У цій зоні були розміщені союзні війська, які незабаром були замінені грецькими контингентами. Питання про Західну Фракію був предметом напруженої дипломатичної боротьби і обговорювалося на конференціях в Севрі, Сан-Ремо і Лозанні з 1920 по 1923 рр. У 1920 році в Севрі був під писаний спеціальний Фракійський договір, відповідно до якого ця область офіційно визнавалася за Грецією. Але договір не був ратифікований підписантами-державами (Великобританією, Францією, Італією, Японією, з одного боку, і Грецією, з іншого), що послужило підставою для повторної постановки Болгарією питання про її права на повернення Західної Фракії. У 1923 р. під час конференції в Лозанні після тривалих додаткових раундів переговорів відповідно до спеціального протоколу Західна Фракія була закріплена за Грецією. Одночасно Східна Фракія була передана Туреччині.
Крім втрати виходу до Егейського моря, Болгарія втратила деякі землі, прикордонні з Королівством СХС - частина округу р. Кула, міста Царіброд, Боссі-Леграді і Струмицю з околицями. Південна Добруджа, приєднання якої безуспішно домагався болгарський уряд, як і раніше залишалася за Румунією (ця територія перейшла до Болгарії тільки в 1940 р.). Чисельність болгарської армії обмежувалася до 20 тис. чол. Договір був розцінений в Болгарії як «друга національна катастрофа» (першої вважалася поразка болгарської армії у другій Балканській війні в 1913 р.) [54, c. 101-132].
Підписання основоположних договорів з Німеччиною та її європейськими союзниками не вирішило проблеми колективної безпеки в Європі. За постійного вогнища напруженості в контексті якого виникли нові, необдумані раніше етнічні перешкоди для окремих анклавів, виникали атомізовані питання у відносинах між новими державами. 1 травня 1919 р. Вільсон виступив з ініціативою про створення Комітету з проблем нових держав. Передбачалося, що цей комітет і стане регулятором і координатором проектної діяльності з реалізації договорів, пошуку спірних точок і їх вирішення щодо відносин з Польщею, Чехословаччиною, Румунією, Королівством СХС, Грецією, Австрією, Угорщиною, Болгарією та країнами Прибалтики [54].
Створений Комітет з питань нових держав зіграв позитивну роль в розробці і впровадженні демократичних і ліберальних принципів в політику молодих держав. За його наполяганням в проектах договорів з новими державами з'явилися окремі статті. Вперше в світовій практиці спеціально обумовлюються в повному обсязі цивільні, політичні та культурні права національних меншин в нових державах. У договорах обмовлялися гарантії захисту релігійних прав етнічних груп і право меншин мати школи з викладанням рідною мовою. Союзники поклали контроль над виконанням договорів на Лігу націй. У разі виникнення суперечок між Радою Ліги і конкретними державами по питання прав меншин передбачалося передавати справу до Міжнародного суду [64, c. 202-205].
Рішення суду з таких питань визнавалися остаточними. Запропоновані в статтях договорів гарантії не повністю задовольнили малі країни, оскільки вони знову опинялися в залежності від великих держав, а пряме звернення з петиціями до Ліги націй не було передбачено. У 1920 р. Рада п'яти і Верховна Рада Антанти прийняли рішення про створення нового робочого органу країн-переможниць. У цій іпостасі стала Конференція послів чотирьох держав - Великобританії, Франції, Італії та Японії. США брали участь в роботі цього органу в якості спостерігача, так як до цього часу американський Конгрес (19 березня 1920 р.) відмовився ратифікувати Версальський договір. Конференція послів стала вельми шанованим і впливовим органом, рішення якого у багатьох випадках зумовлювали рішення більш високих міжнародних інстанцій, зокрема, Ради Ліги на цьому рівні. Вона пропрацювала до 1931 р., вирішивши чимало прикордонних суперечок між малими державами [64, c. 300].
Так, в липні 1920 р. за наполяганням Чехословаччини Конференція чотирьох розглянула питання про відійшовшу до Польщі Тешинску Сілезію із змішаним польсько-чеським населенням. Суперечка була вирішена на користь Чехословаччини, хоча згодом під час розділу Чехословаччини в 1938 р. Тешинська Сілезія знову була включена до складу Польщі. Складно вирішувалося конфлікт Італії з Королівством СХС щодо Далмації і порту Фіуме. За військовою згодою з Антантою Італія мала підстави вимагати передачі їй айстро-угорських володінь на балканському узбережжі Адріатики. Однак Королівство СХС не без підстав заперечувало проти реалізації цих планів. У результаті тривалого торгу за посередництва держав Антанти 12 листопада 1920 року в Рапалло був підписаний договір між Королівством СХС і Італією, відповідно до якого Італія відмовилася від Далмації, але отримала Юлійську Крайну Істрію з портом Трієст і ряд інших ділянок узбережжя Адріатики . Порт Фіуме (Рієка) був визнаний незалежною територією, проте в 1924 році його зона була розділена між Італією і Королівством СХС за угодою сторін [67].
Після укладення 30 жовтня 1918 р. Мудроського перемир'я з Антантою вся європейська частина Туреччини, зона проток, південне і північне узбережжя Анатолії, а також Кілікія були окуповані військами держав-переможниць. Значна частина армії Оттоманської імперії була роззброєна, однак в Центральній і Східній Анатолії залишалися її досить великі військові з'єднання, які чинили запеклий опір спробам французьких військ окуповувати всю Південно-Східну Анатолію. Військова поразка імперії означало і крах встановленого в 1909 р. політичного режиму младотурків, що в попередні 15-20 років активно боролися за проведення реформ і обмеження влади султана. Знову вся влада перейшла в руки султана і його двору, які слухняно виконували вимоги держав-переможниць. Однак між останніми, зокрема, між Великобританією і Францією, незабаром проявилися принципові розголоси з приводу долі «турецької спадщини». Франція прагнула не допускати одностороннього британського контролю над протоками і територією Анатолії. У цьому вона спиралася на американську підтримку. Країнам - переможницям не вдалося домовитися з цього питання в ході Паризької мирної конференції. Знадобився майже рік для того, щоб вони змогли прийти до угоди про розподіл «турецької спадщини». В ході складних і тривалих переговорів склався англо-французький компроміс, за яким основні територіальні вигоди отримала Греція [95].
10 серпня 1920 року в містечку Севр під Парижем був підписаний мирний договір, який, з одного боку, зафіксував фактичну ліквідацію Оттоманської імперії. Вона відмовлялася від будь-яких прав на свої арабські провінції в Азії і Північній Африці, а з іншого, передбачався розділ і власне турецької території. Вся Східна Фракія, за винятком м. Стамбула і його передмість, відходила до Греції, їй же передавалося управління районом Смирна (Ізміра). Італія отримувала Додеканезські острова і зону впливу в Південно-Західній Анатолії; Франція - Кілікію та зону впливу в Південно-Східній Анатолії; Великобританія - острів Кіпр і зону впливу в Південно-Східній Анатолії і, нарешті, Північно-Східна Анатолія передавалася незалежній Вірменській Республіці, яка в той момент воювала проти турецьких сил в Анатолії. Таким чином, територія турецької держави обмежувалась Центральної Анатолією і містом Стамбулом. Турецька держава ставилася під фінансовий, економічний і військовий контроль країн-переможниць. Зона проток оголошувалася демілітаризованої і передавалась під контроль спеціальної міжнародної комісії. Встановлювалася необмежена свобода проходу через них всіх військових і цивільних судів будь-яких держав як в мирний, так і у воєнний час, тобто протоки повністю інтернаціоналізувалися [13, c. 209-210].
Султанський уряд підписав Севрський мирний договір, але в країні до цього часу вже склалося двовладдя. З травня 1920 року в Анкарі вже існував націоналістичний уряд Мустафи Кемаля, який був сформований парламентом, обраним в листопаді-грудні 1919 р. Після взяття влади уряд Мустафи Кемаля заявив про невизнання Севрського мирного договору і про продовження боротьби за незалежність турецької держави в його етнічних межах. Великобританія, зайнята «умиротворенням» новопридбаних підмандатних територій, вирішила доручити розгром кемалістів грецькій армії, яка 22 червня 1920 року почала бойові дії проти збройних сил кемалістів. Остання була в критичному положенні, блокована з моря і позбавлена зовнішніх союзників. У цих умовах Мустафа Кемаль прийняв рішення зважитися на допомогу Радянської Росії. Раніше, 26 квітня 1920 р. Анкара направила офіційний лист В.І.Леніну, в якому заявила: «Туреччина бажає боротися спільно з Радянською Росією проти імперіалістичних
урядів ... і сподівається на сприяння Радянської Росії в боротьбі проти наполеглих на Туреччину імперіалістичних ворогів » [97, c. 17-36].
Заклик до «спільної антиімперіалістичної боротьби» набув свою силу. Радянська Росія не тільки визнала Анкарський уряд де-юре 2 червня 1920 року, але і майже відразу ж стало надавати допомогу зброєю, боєприпасами і золотом. 19 червня в Москву прибула турецька делегація, а вже 24 червня був парафований проект радянсько-турецького Договору про дружбу. 16 березня 1921 р. в Москві договір був офіційно підписаний. Одночасно були підписані договори Туреччини з Грузією, Вірменією та Азербайджаном.
Врегулювання положення на Сході зіграло вирішальну роль в ході розгорнувся влітку 1920 р. Сакарійскої битви в Центральній Анатолії, в ході якої грецькі війська зазнали поразки. Невдача греків привела до загострення протиріч серед держав-переможниць, незадоволених односторонніми діями англійців, які прагнуи перетворити Туреччину в зону переважно свого впливу, тобто здійснити свого роду «єгипетський варіант». Під тиском цих держав в лютому-березні 1921 р. в Лондоні за участю делегації султанського уряду пройшла конференція, що мала своєю метою пом'якшити умови Севрського договору. Однак і на цей раз держави-переможниці не змогли домовитися. Це розв'язало руки Франції та Італії. Вже у серпні 1921 р. італійські війська евакуювалися з Анатолії, а 20 жовтня в Анкарі було підписано сепаратний франко-турецький договір, за яким Франція не тільки визнала де-юре Анкарський уряд і відмовилася від домагань на Кілікію, а й передала туркам військові запаси французських окупаційних військ на суму в 200 млн. франків. Все це дозволило кемалістам перехопити військову ініціативу і в серпні 1922 турецькі війська перейшли в наступ, яке завершилося повним розгромом грецької континентальної армії [101].
Греція була виведена з війни; король Константин I відрікся від престолу, пробританський уряд, грецькі політики і генерали, винні в поразці, були передані до суду військового трибуналу і за його вирішенням розстріляні. 15 жовтня 1922 року було підписано угоду про перемир'я, за яким грецькі війська повинні були покинути як азіатську, так і європейську частину території Туреччини протягом 30 днів. Однак війська держав Антанти продовжували залишатися в Стамбулі і зоні Проток до мирної конференції, яка відкрилася в Лозанні 20 листопада 1922 року і з перервою тривала до 24 липня 1923 року.
Новий договір суттєво відрізнявся від Севрського. Хоча Туреччина відмовилася від своїх нетурецких володінь, вона в основному зберегла свої етнічні кордони і державний суверенітет. Всі пункти Севрського договору, що стосувалися зон впливу держав в Анатолії були беззастережно скасовані. Туреччина повернула контроль над Східною Фракією на європейській стороні Егейського моря. Держави відмовилися від усіх претензій на контроль за внутрішньою і фінансово-економічною політикою Туреччини. Були виключені всі положення з вимогами самовизначення для курдів і вірменського селення Туреччини. Нарешті, в Туреччині було заборонено всі привілеї для іноземців [87, c. 87-90].
Разом з тим Туреччина визнала за собою частину старих боргів султанського уряду, відмовилася від прав на всі арабські території, визнала британську анексію Кіпру і протекторат Великобританії над Єгиптом, а також права Італії на Додеканезські острова і Лівію. На Туреччину не розповсюджувався Статут Ліги націй і його зобов'язання. Одночасно з мирним договором в Лозанні була підписана конвенція про режим Чорноморських проток. Зона проток підлягала демілітарізації і потрапляла під контроль спеціальної міжнародної комісії (в цій частині держави змогли відстояти в модифікованому вигляді умови Севрського договору). У мирний час через протоки могли проходити торгові і військові кораблі всіх країн в межах встановлених обмежень по кількості і загальному водотоннажності. Нечорноморські держави мали право направляти в Чорне море свої флоти і тримати їх там з тією умовою, щоб чисельність кораблів неприбрежних держав не перевищувала флот найсильнішої з прибережних держав. У воєнний час через протоки дозволявся прохід військових до Рабле тільки нейтральних країн. Радянська делегація брала участь в засіданнях Лозаннської конференції по визначенню режиму проток. Однак Москва не погодилася з умовами Лозаннської конвенції і відмовилася її ратифікувати.
Якщо вже кажучи про Росію, то вона не брала участі і в Паризькій конференції. Країна була охоплена громадянською війною, в східних регіонах тривав заколот чехословацького корпусу, частина країни була окупована іноземними військами. Усередині Антанти, особливо в перші місяці роботи конференції, не було єдності щодо перспектив відносин з Радянською Росією. Франція вважала за необхідне посилити військовий тиск на більшовиків. Позицію Парижа підтримувала Італія. Але Великобританія з побоювань надмірного французького впливу на континенті, закликала до обережності, зустрічаючи в цьому доброзичливу підтримку США. За наполяганням англо-саксонських держав в січні 1919 р. союзники виступили з пропозицією скликати на Принцевих островах в Мармуровому морі конференцію союзників за участю всіх урядів, фактично діючих на той час на російській территорії. З цієї ініціативи, як і з подальшою місією американського спеціального представника Вільяма Булліта нічого не вийшло. Проте, всі документи версальського врегулювання резервували можливість майбутнього окремого врегулювання відносин з Росією. З великою обережністю великі держави підходили до визначення меж Росії з її новоутвореними сусідами [90, c. 103-107].
Взагалі, Версальське врегулювання саме по собі не було направлено проти Росії. Навпаки, воно вказувало на заклопотаність Антанти і США майбутніми відносинами з Росією і на розуміння неможливості побудувати міцний міжнародний порядок без підключення до нього Росії як найбільшої євразійської держави. Досить обережно вели себе держави-переможниці, зокрема, під час обговорення питань про кордони Польщі і країн Прибалтики. Аби не допустити на обговорення більшовиків, вони залучали до переговорів представників колишніх урядів і керівництв - колишнього міністра закордонних справ імператорської Росії С.Д. Сазонова, колишнього посла Тимчасового уряду в Парижі В.А. Маклакова та ін. Були особливо обумовлені в Версальському договорі і права Росії на отримання в майбутньому реституцій з Німеччини [82, c. 65-70].
З лютого 1919 р. в позиції великих держав щодо Росії намітився новий поворот. Остаточно відмовившись від розрахунків на конструктивний діалог з більшовиками, держави прийняли рішення активізувати тиск на них у фінансовому і військомому блоці, але обмежено і превентивно. Однак при цьому держави Антанти визнали за необхідне припинити своє безпосереднє втручання в російські справи, повністю вивести контингенти з російської території і одночасно істотно збільшити допомогу антибільшовицьким силам всередині Росії, а також її країнам-сусідам. Це і стало основоположною політикою, виробленою по відношенню до Радняської Росії на міжнародній конференції в Парижі, далі вже слідувала Вашингтонська конференція і установлення міжнародних позицій найбільших держав світу.
1 2 3 4 5