Тема 4: Держава як інститут політичної системи.
Питання 1: Поняття про державу, її визначальні типи і ознаки.
Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми — політичної організації — є держава.
Термін "держава" трактується у трьох значеннях:
як асоціація, що міститься на окремій території, об’єднує усіх членів суспільства. В такому розумінні цей термін використовується як синонім понять "суспільство", "країна", "вітчизна";
як відносини політичної влади – сукупність зв’язків між громадянами і органами держави;
як адміністративні органи влади та правові норми, що визначають їх функціонування.
У різних філософських, соціологічних і політологічних теоріях це поняття має неоднаковий зміст.
Основні ознаки держави:
Суверенітет. Він має внутрішній і зовнішній виміри. Це означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб’єктами у межах кордонів тієї чи іншої країни (внутрішній вимір), а інші держави повинні визнавати цей принцип (зовнішній вимір);
Всезагальність. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, в тому числі громадян інших держав;
Примус. Монопольне право на примусовий вплив щодо населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;
Право на застосування сили. Держава володіє первинним, вищим, порівняно з іншими організаціями, правом застосувати силу в межах, встановлених законом;
Право. Держава функціонує в рамках встановленого права. Структура і функції державних органів визначаються правом. Внутрішня і зовнішня політика проводиться виключно в правовому полі від імені всього суспільства;
Суверенна законотворчість. Право видавати закони і правила, обов'язкові для всього населення;
Апарат держави. Наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у ньому порядків (державні чиновники), сукупність управлінсько-адміністративних структур, покликаних реалізувати рішення центральних і місцевих органів влади;
Монопольне право на збирання податків. Для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату;
Територія. Держава нерозривно пов’язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу. Організація влади здійснюється за певним територіальним принципом: поділ населення за територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками.
Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв'язки як необхідну форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).
Отже, держава — це форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу і забезпечує безпеку особи і нації.
Питання 2: Форми держави : територіальний устрій , форма правління, політичний режим.
Основні види державного устрою, їх ознаки
Виділяють наступні форми державного устрою: унітарну державу та федерацію.
Унітарна держава - це проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не мають суверенних прав.
Федерація - це складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права.
Основні ознаки унітарної держави (Україна, Болгарія, Польща, Франція, Велика Британія, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія, Нідерланди, Португалія, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія, Китай та ін.):
єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);
єдина система вищих органів державної влади - глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;
єдине громадянство і єдина державна символіка;
єдина система законодавства і єдина судова система;
адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку політичну самостійність;
в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної держави мають різні назви: в Україні - області, у Польщі - воєводства, в Англії - графства, в Італії - провінції.
Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль, Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Фінляндія, Шрі-Ланка) включають автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні - це Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму. Вони відрізняються від централізованих унітарних держав, у яких на чолі місцевих органів влади перебувають призначені з центру посадові особи, котрі підкоряють собі місцеві органи самоврядування.
У децентралізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися певною самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони приймаються парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією).
Унітарна держава (від франц. unitaire, від лат. unitas - єдність) - форма державного устрою, за якого територія держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, департаменти), а в деяких випадках у складі території можуть бути автономні утворення. Тобто унітарна держава - єдине централізоване утворення, до складу якого не входять інші держави. Звідси розрізняють дві форми унітарних держав - просту і складну.
У простій унітарній державі утворюються лише адміністративно-територіальні одиниці, у складній, поряд з адміністративно-територіальними одиницями, існують і певні автономні територіальні утворення (яскравий приклад – Україна).
Залежно від ступеня централізації розрізняють централізовані, децентралізовані та відносно централізовані унітарні держави.
У централізованих унітарних державах усі ланки адміністративно-територіального поділу призначаються "зверху" представниками уряду або президента, які одноособово здійснюють управління на місцях (управителі в Болгарії, воєводи у Польщі).
У децентралізованій унітарній державі управління в межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюють виборні представницькі органи або посадові особи, яких обирає населення (Велика Британія, штати США, провінції Канади та ін.). Сутність відносно децентралізованої унітарної держави полягає в тому, що у провінціях, департаментах тощо утворюються два органи: посадова особа, яка призначається урядом або президентом (префект) як представник державної влади, і орган місцевого самоврядування - рада, яку обирає населення і яка у свою чергу обирає мера (Франція).
Питання 3. Роль і місце армії, поліції та інших силових структур держави в умовах демократії і тоталітаризму.
Армія (від франц. armee - озброювати) - збройні сили держави або об'єднання, один із найважливіших засобів реалізації політичної влади. Армія - важливий суб'єкт політики, відносно самостійний елемент політичної дії.
Армія як політичний суб'єкт має такі особливості:
- окремий інститут політичної системи;
- структурний елемент, який гарантує безпеку суспільства;
- специфічна структура озброєних людей, що становить самодостатню політичну силу;
- один із механізмів верховної влади у державі.
Армія є важливою і невід'ємною складовою суспільства. У ній і через неї проявляються майже всі суспільні процеси. Армія - це державна структура, яка виконує специфічні політичні функції за допомогою воєнного насилля. На думку Л. Гумпловича, джерелом влади було насамперед воєнне завоювання. Армія завжди була структурою, головним завданням якої є військові дії на захист політичної влади й суспільства. Армія виступає водночас і як об'єкт політики, коли через неї реалізовуються політичні й зовнішні цілі, і як суб'єкт політики, коли вона здійснює тиск на політичну владу, партії, великі соціальні групи.
Роль і місце армії в суспільстві й державі визначається багатьма факторами: а) характером політичної системи; б) особливостями суспільного ладу; в) змістом внутрішньої і зовнішньої політики; г) зовнішніми обставинами (наявністю ворогів і загрози від них); г) розвитком економіки й військово-технічними можливостями.
Політико-військова сутність залежить від таких елементів:
1. Військово-політична свідомість як форма політичної свідомості. Виділяють теоретичний і буденний рівні військово-політичної свідомості. Перший рівень є науковим фундаментом військової політики (військова доктрина, військова стратегія і тактика). Буденний рівень військово-політичної свідомості розуміють як сукупність традицій, поглядів на армію, її місце в суспільстві.
2. Військово-доктринальні установки, які розуміють як прийняту тривалу програму щодо цілей і характеру застосування військової сили. Україна гостро потребує нової військово-політичної доктрини, яка відповідала б на існуючі глобальні загрози.
3. Військово-політичні відносини - це взаємодія військових структур і політичної влади з приводу розбудови армії, застосування її могутності до розв'язання внутрішніх і зовнішніх проблем.
4. Військово-політичні структури, які забезпечують політичне й військове керівництво армією на національному та міждержавному рівнях.
5. Військово-політична діяльність - це дії політичних і військових структур щодо реалізації військово-політичного потенціалу в інтересах держави, забезпечення обороноздатності.
Взаємодія політики й армії визначається багатьма факторами, серед яких:
- військово-політичні можливості держави;
- ступені військової небезпеки з боку інших держав;
- наявність військової доктрини й можливостей її застосування;
- рівень демократичності суспільства і його менталітет;
- внутрішня стабільність політичного режиму.
Армія завжди була й залишається політичною силою, яка може стабілізувати й дестабілізувати суспільство. Велику роль відіграють традиції та історія співіснування армії і суспільства. Найбільш активна роль армії в закритих тоталітарних і диктаторських суспільствах, для яких характерні внутрішні силові відносини.
Тема 3: Політичні партії і партійні системи сучасності.
Питання 1: Поняття, основні ознаки і індикатори політичної партії.
Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Основні ознаки політичної партії:
основна мета діяльності - завоювання і здійснення політичної влади в суспільстві;
наявність детально розробленої політичної програми і статуту партії;
наявність організованої структури на всіх рівнях;
активна участь у виборчих кампаніях.
Політичні партії виконують дуже важливі, можна сказати, незамінні функції у політичному житті:
політичне представництво соціальних інтересів;
розробка ідеології, політичних доктрин і програм;
боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;
участь у розробці і здійсненні політичного курсу держави;
політична соціалізація — сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи;
формування громадської думки.
На думку М. Вебера, політичні партії у своєму розвитку пройшли три етапи:
1. Аристократичний — партії були своєрідними кланами, що згуртовувалися довкола правлячої верхівки і вміщували найвище оточення правителя.
2. Етап політичного клубу — під впливом ускладнення соціально-політичної структури партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови, перетворюються у політичні клуби.
3. Етап появи масових політичних партій, які характеризуються чималою кількістю членів, більшою організованістю та впливовістю серед населення.
Однак М. Вебер вказує, що всі три етапи пройшли лише дві політичні партії — віги і торі у Великобританії. Більшість сучасних політичних партій формувалась одразу як масові.
Політичні партії - один з найважливіших інститутів політичної системи суспільства. Багато в чому політичні партії визначають характер і спрямування політичного процесу.
Питання 2:Функціональні обов’язки і права політичної партії.
Обов’язки політичних партій:
дотримання вимог Конституції України (статті 36, 37) та законів України (стаття 3 Закону);
дотримання обмежень на утворення та діяльність політичних партій, встановлених Конституцією України (статті 36, 37) та Законом (статті 5, 6, 9 та частина перша статті 15 Закону);
наявність у політичної партії програми та статуту (статті 7, 8 Закону);
обов’язковість реєстрації політичної партії (частина третя статті 10 Закону);
обов’язковість державної реєстрації символіки політичної партії (частина третя статті 9 Закону);
утворення та реєстрація протягом шести місяців з дня реєстрації своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим (частина шоста статті 11 Закону);
щорічне інформування політичною партією Міністерства юстиції України про обласні, міські, районні організації партії або інші структурні утворення, передбачені статутом партії (частина дванадцята статті 11 Закону);
дотримання статуту при здійсненні внутрішньопартійної діяльності, внесенні змін до назви, програми, статуту, складу керівних органів партії, їх зміни адреси та місцезнаходження: дотримання визначеної статутом процедури скликання і проведення засідань відповідних статутних органів, правомочності складу органу, який скликає засідання (стаття 3 Закону);
інформування Міністерства юстиції про зміни назви, програми, статуту, керівних органів партії, їх адреси та місцезнаходження у тижневий строк після прийняття рішень з цих питань (частина дванадцята статті 11 Закону);
ведення політичною партією бухгалтерської звітності у встановленому порядку (частина друга статті 17 Закону);
щорічне опублікування в загальнодержавному засобі масової інформації звіту про доходи і видатки політичної партії, а також звіту про майно політичної партії (частина перша статті 17 Закону);
подання на вимогу контролюючих органів необхідних документів та пояснень (частина друга статті 18 Закону);
невідкладне усунення керівництвом політичної партії порушень законодавства України, що стали підставою для винесення попередження, і в п’ятиденний строк повідомлення про вжиті заходи органу, який виніс попередження (частина третя статті 20 Закону);
висування політичними партіями своїх кандидатів по виборах на пост Президента України та народних депутатів України протягом десяти років з дня реєстрації політичної партії (частина перша статті 24 Закону);
Обов’язки структурних утворень політичних партій:
дотримання статуту політичної партії, вимог Конституції України (статті 36, 37) та законів України (стаття 3 Закону);
дотримання статуту політичної партії при здійсненні внутрішньо організаційної діяльності, внесенні змін до назви, складу керівних органів структурного утворення політичної партії, їх адреси та місцезнаходження: дотримання визначеної статутом процедури скликання і проведення засідань відповідних керівних органів, правомочності складу органу, який скликає засідання (стаття 3 Закону);
інформування легалізую чого органу про зміни назви, складу керівних органів партії, їх адреси та місцезнаходження у тижневий строк після прийняття рішень з цих питань (частина дванадцята статті 11 Закону).
Питання 3: Партійна опозиція та її відносини з правлячими партіями в державі.
Опози́ція (від лат. oppositio «протиставлення, заперечення») — протиставлення одних поглядів чи дій у політиці іншим, партія або група, що виступає врозріз з думкою більшості або з панівною думкою і висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем.
Політична опозиція — необхідний елемент політичної системи, що сприяє її ефективному функціонуванню.
Опозиція полягає в двох елементах:
протиставлення своєї політики політиці інших політичних сил;
виступ проти думки більшості у законодавчих, партійних та інших структурах.
Розрізняють опозицію помірковану, радикальну, лояльну, конструктивну, деструктивну (руйнівну). Важливим механізмом забезпечення альтернативності, багатоваріантності у прийнятті рішень органами влади є інститут політичної опозиції, існування якого визнається органічним явищем та необхідною характеристикою демократичної політичної системи. Проте виникнення та функціонування цього інституту можливе лише за умов забезпечення права громадян на протест, де опозиція виступає однією з його форм. Виходячи з цього, різними є й підходи до класифікації опозиції. Так, опозицію як форму суспільного протесту можна поділити за сферами життя на політичну, економічну, соціальну, духовно-культурну тощо.
• за ставленням до системи влади виокремлюють системну (яка поділяє основні цінності, принципи та цілі існуючої політичної системи, але заперечує методи здійснення політики) та позасистемну (яка не згодна не лише з діями владних структур, а й з самими підвалинами суспільно-політичного ладу в країні); • за характером вимог визначають радикальну опозицію (застосовує як парламентські, так і позапарламентські методи тиску та, як правило, відкидає будь-які компроміси з чинною владою), помірковану (застосовує переважно методи парламентського тиску, вдається до „політичного торгу” з принципових питань) та лояльну опозицію (готова підтримувати владу, може дійти згоди з нею і навіть піти на поступки);
• за характером дій виокремлюють конструктивну опозицію (дії опозиції спрямовані на поліпшення якості політичного управління, стимулювання влади до реформ) та деструктивну (її дії спрямовані на створення перешкод у діяльності владних структур);
• за місцем у спектрі політичної сили опозицію характеризують як ліву, праву, центристську тощо.
1 2 3