1.2. Берестейська унія 1596 р.
Ініціаторами укладення унії вважаються єпископи: Г. Балабан, К. Терлецький, І. Потій, Д. Зборуйський та Л. Пельчинський. У 1595 р. справа унії була погоджена з папою Клементом VII. Проте її офіційне проголошення відбулося в жовтні 1596 р. на церковному соборі у Бересті. З 8-ми єпархій Київської митрополії унію прийняли 6: Київська, Володимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська, Полоцька (Перемиська та Львівська прийняли її відповідно 1692 р. та 1700 р.).
Причини укладення унії:
прагнення католицької церкви розширити свій вплив і підпорядкувати православних папі римському;
Річ Посполита вважала єдину віру чинником, що укріплює державу, і розцінювала унію як перехідний етап до чистого католицизму;
православні духовенство і знать намагалися позбавитися нерівноправності з католиками, посилити свої позиції, досягти зближення із західноєвропейською культурою.
В результаті Берестейської унії (1596 р.):
було утворено Українську греко-католицьку церкву завдяки об’єднанню православної і католицької церкви;
українська церква зберігала східний обряд, церковно-слов’янську літургічну мову, право заміщення духовних посад, вживання старого календаря, право нижчого духовенства одружуватись;
визнавалася зверхність римського папи як першоієрарха всієї християнської церкви та було прийнято учення католицької церкви;
православне духівництво, шляхта та міщани зрівнювались у правах з католиками, українським єпископам були обіцяні місця в сенаті. Уніатським митрополитом собор затвердив Михайла Рогозу.
Однак не все духовенство та українське суспільство погодилося на унію. Простий люд, інколи й шляхта виступали на захист православної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова і Києва. Проти унії також рішуче виступало Запорізьке козацтво.
Берестейська церковна унія 1596 р. призвела до боротьби православних із греко-католиками, що в свою чергу призвело до загострення релігійних суперечностей в українському суспільстві.
| БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596 – церк.-істор. подія, внаслідок якої більшість ієрархів Київської митрополії перейшла з-під юрисдикційного підпорядкування Константинопольському патріархату під верховенство Рим. престолу (див. Ватикан), зберігаючи візант.-слов'ян. обрядовість, власні ієрархічно-адм. структури, канонічний правопорядок та духовно-культ. спадщину. Гол. причиною унії був глибокий занепад правосл. церк. життя на укр.-білорус. землях у складі катол. Речі Посполитої. Осн. безпосередніми чинниками кризи були втрата нац. освіченої еліти та полонізація знаті; залежність ієрархії й духовенства від волі світських патронів, корумпованість і деморалізація кліру; занепад заг. освіти і богословських наук; занехаяння традиційної соборної практики управління, втрата зв'язків з ін. центрами сх. християнства та відсутність підтримки від Константиноп. церкви, яка під осман. правлінням після падіння Константинополя (1453) сама опинилася на межі виживання. Обезсилювали Руську правосл. церкву в Речі Посполитій також протестантські течії, що з'явились у Польщі та Литві (вони зачепили не лише панівну катол., а й, частково, правосл. церкву), і реакція на них католицизму, який, почасти стримавши наступ протестантизму, спрямував удосконалене вістря богословської полеміки на викриття вад рус. православ'я, пропонуючи як порятунок перехід під папську юрисдикцію. Це відображено у творах таких катол. полемістів, як С.Гозій, Б.Гербест, А.Поссевіно та, особливо, у трактаті "Про єдність Церкви Божої під одним пастирем та про грецьке від тої єдності відступлення" (1577) єзуїта П.Скарги. Загроза протестантизму, закиди і відверті утиски з боку католиків, усвідомлення кризовості власного церк. життя на фоні змін у сусідів були тими рушіями, які вивели православних з інерції застою. Опинившись перед викликом християн. Заходу, деякі церк. діячі поступово стали вбачати там готові моделі й засоби для проведення реформ у Київ. митрополії. Ініціативу в русі за духовно-культ. відродження виявили насамперед миряни, нечисленні, але досить заможні та тоді ще впливові правосл. магнати (як Г.Ходкевич або кн. - В.К.Острозький) і міщани, об'єднані у братства, які, долаючи байдужість, а то й відвертий спротив єпископату, взялися за розвиток книгодрукування, освіти, в т. ч. богословської полеміки, сприяючи кращому усвідомленню власної реліг. ідентичності та особливого місця у ній візант. спадщини. Сх. ієрархи, не маючи змоги істотно оновити Церкву на власних землях, почали виявляти зацікавлення духовною боротьбою в Україні й Білорусі, хоча їхні відвідини укр.-білорус. земель, як правило, були пов'язані з подорожами до Москви за милостинею. Однак навіть така побічна увага сприяла поліпшенню справ у Церкві. Перебування патріархів Йоакима Александрійського (1585– 86) та Єремії II Константинопольського (1588–89) започаткувало низку радикальних реформ у Київ. митрополії, спрямованих на подолання негараздів та відновлення канонічного правопорядку й авторитету церк. влади. Так, Єремія II усунув правлячого малодіяльного митрополита Онисифора Дівочку і за згодою польс. короля Сигізмунда III Ваза висвятив на його місце Михайла Рогозу. Невдовзі він призначив луцького єпископа К.Терлецького своїм екзархом, уповноваживши його наглядати за діяльністю всіх рус. владик, включно з митрополитом. Саме останнє породило відносини неприязні у правосл. верхівці. Патріарх надав широкі привілеї братствам мирян, зокрема у Львові та Вільно (нині Вільнюс), виводячи їх з-під влади місц. єпископів та даруючи їм право контролювати поведінку ієрархів і духовенства. Реформаторська діяльність Єремії II у Київ. митрополії сприяла зростанню усвідомлення серед її єпископату потреби в змінах та стала водночас опорою для діяльності мирських лідерів, хоча запроваджені патріархом нововведення радше внесли дезорганізацію в існуючі структури управління і захитали традиційні підвалини сх.-християн. церк. устрою. Невдовзі після від'їзду патріарха Єремії II з України у лип. (черв.) 1590 владики Київ. церкви зібралися на перший після довгої перерви собор у Бересті. Проведення соборів у наступних роках стало регулярним і засвідчило про серйозність намірів ієрархії відновити свій авторитет та перебрати під свій нагляд реформування Церкви на традиційних еклезіологічних засадах. З цією першою соборною зустріччю пов'язана й перша конкретна ініціатива єпископів щодо унії з Римом. Владика К.Терлецький з Луцька, Леонтій Пельчицький з Пінська (нині місто Брестської обл., Білорусь), Діонісій Збируйський з Холма (нині Хелм, Польща) та Г.Балабан зі Львова підписали 3 лип. (24 черв.) 1590 декларацію, в якій висловили готовність визнати зверхність Риму, наполягаючи на збереженні традиційних обрядів і устрою своєї Церкви та домагаючись від Сигізмунда III гарантій юрид. рівності з латинниками. Протягом наступних років ініціатори поширили й деталізували свої вимоги у нових документах аж до вироблення остаточних "Артикулів, які відносяться до з'єднання з Римською Церквою" 10(01) черв. 1595, узгоджуючи їх з лат. ієрархами і представниками цивільної влади Речі Посполитої та заручившись підтримкою київ. митрополита Михайла Рогози й усіх ін. єпископів. "Артикули..." відображають усвідомлення ієрархією еклезіальної гідності та церк. помісності, їхнє щире бажання досягти такого поєднання з Рим. престолом, яке не порушувало б обрядових традицій християн Сходу та забезпечувало б їм однакові права й привілеї з римо-католиками, оберігаючи життєздатність їхньої власної, утискуваної Церкви. Особливу роль у формулюванні позиції єпископату відігравали патріарший екзарх К.Терлецький та І.Потій, який, на прохання кн. В.-К.Острозького, покинув берестейське каштелянство і сенаторське крісло та прийняв від короля призначення на Володимирське єпископство, щоб вті- лити в життя наміри князя щодо унії з Римом, про які той ще у 1580-х рр. заявляв представникам папи і які виклав у вигляді конкретних пропозицій у листі до Іпатія від 15(06) черв. 1593. В.-К.Острозький вважав, що Київ. митрополія повинна домовитися зі сх. патріархами, Моск. патріархатом і Молдав. правосл. церквою про спільну участь у порозумінні з Лат. (тобто Рим.) Церквою. Єпископи тримали свої приготування у таємниці й практично виключили з переговорів ширші кола мирян, що й стало однією з гол. причин зростання спротиву планам ієрархії. Це, однак, не перешкодило усім єпископам на соборі 21(12) черв. 1595 прийняти остаточне рішення про унію та делегувати двох своїх представників – Іпатія й Кирила – для її укладання в Римі. Там після докладного перегляду "Артикулів..." і визнання віри, яке було складено посланцями від імені всієї ієрархії за формулою, виробленою Тридентським собором, 23 груд. 1595 папа Климент VIII прийняв рус. владик з їх духовенством і вірними в лоно катол. Церкви, про що офіц. оголошувалося у виданій того ж дня апостольській конституції Magnus Dominus et laudabilis nimis. Рим, хоч прямо й не покликаючись на "Артикули...", гарантував дотримання практично всіх домагань єпископату та врегулював юрисдикційний статус Київ. митрополії в буллі Deset Romanum Pontificem, а також доклав великих зусиль, щоб забезпечити прийняття унії, звернувшись з листами до короля та провідних світських і церк. діячів Речі Посполитої. Папські документи свідчать, що відповідно до посттридентської еклезіології, поширеної у Рим. курії, ця унія не розглядалася як об'єднання двох окремих Церков, а як "примирення і навернення руських єпископів до Католицької Церкви" після "засудження й відкинення єресей, помилок і схизм". Тобто Рус. церква не вважалася помісною Церквою, а, радше, сукупністю окремих єпископів та вірних, приєднаних до Рим. церкви, зі спец. церк. та дисциплінарним статутом, наданим папою з огляду на етнічні та істор. особливості. Ця обставина також неабияк спричинилася до зміцнення опозиції супроти такої унії. Після повернення Іпатія й Кирила у Бересті в кафедральній церкві св. Миколая 15(06)–19(10) жовт. 1596 під кер-вом митрополита й за участі більшості єпископів, представників папи й короля відбувся черговий собор, на якому було затверджено унійний акт двох рус. представників у Римі. Водночас опозиція під проводом кн. В.-К.Острозького та представника константиноп. патріархату Никифора і двох укр. владик: Г.Балабана й Михайла Копистенського, які раніше належали до ініціаторів унійних заходів, а протягом останнього року перейшли до табору її супротивників, провела у тому ж місті свій собор, на якому відкинула проголошену унію. Після невдалих спроб досягти порозуміння два собори себе взаємно викляли, поклавши початок болісному поділові Київ. митрополії на унійну і правосл. частини, що спричинило до тривалої реліг. полеміки та міжконфесійного протистояння, яке відобразилося на розбіжності оцінок Б.ц.у. у пізнішій історіографії та позначилося на міжцерк. взаєминах в Україні. |
2.Політико-правову концепцію колективної соборності держави, ідеї рівності всіх людей перед Богом, висунув визначний український письменник-полеміст Іван Вишенський (1550-1620). Народився в місті Судова Вишня біля Перемишля. Закінчив Перемишлянську єпископальну школу. Працював в Острозі, Луцьку прийняв чернецтво у Дубнівському монастирі. Жив і провів останні роки життя на Афоні. Займався містикою, а завершив свій шлях – як великий церковний діяч. Але для України він с значним політичним та правовим діячем. Написав низку робіт, де на перше місце поставив:
1. Ідею соборності України.
2. Захищав православ’я.
3. Намагався за свій кошт більше молоді з України відправити в Європу для отримання гарної освіти з умовою повернутися в Україну.
4. На перше місце ставив віру в Бога.
5. Був прихильником повного аскетизму. Виступав проти розкоші.
6. Головний лозунг Івана Вишенського, що людина повинна добиватися всього за допомогою «розумного діяння» та «вольових зусиль».
7. Закликав кожну людину знати молитви та заповіді.
Принцип соборності як вияв демократизму він відстоював також у відносинах між церквами. У цьому ж контексті І. Вишснський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади Папи Римського, а й абсолютизм світської влади – королів і царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від Бога і не може користуватися нею на свій розсуд. Суспільно-політичні та правові погляди І. Вишенського були пройняті реформаційними ідеями, глибоким демократизмом, палкою любов’ю до трудового народу.
Транквіліон-Старовецький Кирило(р.н. н. – 1646) релігійний діяч, філософ, політик, поет, богослов, письменник, проповідник, видавець. Мав гарну освіту, володів польською, і редькою, латинською, старослов’янською мовами. Займав посади ігумена, архімандрита уніатського Єлецького монастиря, заснував друкарню. Помер у Чернігові.
Старовецького називають представником українського ренесансного гуманізму. Підтримував ідеї західноєвропейського Відродження і Реформації. Бога називав «премудрим художником і архітектором світу». Розробив свою концепцію створення світу Богом, яка нараховує чотири світи:
1. Світ духовності (небесна ієрархія).
2. Макрокосм – світ видимих тілесних речей.
3. Мікрокосм – (людина).
4. Світ злих людей (грішники, зло).
Доводив, що всі люди вірні і рівні перед Богом. Виступав та підтримував розвиток політико-правових наук світського характеру.
Зизаній-Тустановський Лаврентій Іванович народився в 60-х рр. XVI ст. – помер після 1634 р. в місті Потеличі на Галичині. Закінчив Львівську та Острозьку братські школи. Релігійний та політико-правовий діяч, був особистим вихователем дітей князя Острозького. Після смерті князя, дружина князя його звільнила, так як вона була єзуїткою. Головна робота Зизанія «Катехізис», де викладені основні засади православного вчення. В Москві цю книгу визнали єретичною. За наказом патріарха Філарета книгу спалили.
Зизаній Стефан Іванович, чернече ім’я Сільвестр народився (бл. 1550 р. – помер восени 1600 р.). Релігійний і політико-правовий діяч. Проводив антикатолицьку проповідницьку діяльність. Намагався провести реформу церкви, витупав на захист українського народу, був проти гноблення українців польською владою. Папу Римського називав “антихристом”. Підтримував ідеї Реформації.
Ян Длугош народився в Кракові (1415-1480), польський історик, дипломат, католицький діяч. Написав дуже багато наукових праць, але головна, яка зробила його дуже відомим – це «Історія Польщі в 12 томах». За своє життя мав багато зустрічей з Папою Римським. Все життя, до самої смерті, вів збірник «Хроніка Длугоша». Тут зібрані всі церковні та світські документи того часу (польські, чеські, угорські, українські, московські). Свою освіту отримав в Краківському університеті. Успіхи Длугоша в церковній та світській діяльності викликали заздрість та незадоволення короля Польщі Владислава III. Після цього у Длугоша починаються великі проблеми і він переходить в опозицію до влади.
Після написання роботи «Історія Польщі в 12 томах» Длугош став дуже великим авторитетом у суспільстві. Король був вимушений проявити повагу і милість. Але в 1461 році знову королівська опала і ще більше — немилість. Склалася така ситуація, що Длугошу пришилося тікати, а його майно за наказом короля знищили В 1464 р. король пробачає всі справи Длугошу, тому що на цей час він уже дуже досвідчений і відомий в Європі дипломат. У короля великі проблеми з ворогами Польщі і треба вести дипломатичні перемовини і домовлятись Це може зробити тільки Длугош.
В знак примирення в 1467 р. король довіряє Длугошу виховувати своїх синів. На цій посаді він в 1480 р. помирає. Але до цього в 1479 р. Папа Римський своєю «буллою» призначає Д лугоша Львівським архієпископом, чим він цікавий нам. В «Історії Польщі» дуже багато уваги було приділено історії та політиці Київської Русі, але ця історія трактується в інтересах Польщі.
Борецький Іван Матвійович, чернече ім’я Йов (р. н. н. – 1631), релігійний, політичний та правовий діяч. Народився в с. Бірча на Львівщині. Закінчив Львівську та Острозьку братські школи. Священик Воскресенської церкви в Києві, ректор Львівської братської школи. З жовтня 1620 р. і до кінця життя – митрополит Київський і Галицький. Помер у Києві. Його головні роботи «Протестації» та «Юстифікація», в яких захищав право, права, звичаї, віру українського народу від Речі Посполитої. Бореться за створення шкіл та освіту в Україні, викриває колонізаційну політику держав, які захоплювали українські землі.
Важливим джерелом освіти д ля молодих представників України за часів Середньовіччя були європейські навчальні заклади, зокрема, університети Італії, Франції, Німеччини, Чехії, Польщі. Популярними серед молоді в ті ромки були Паризький (Сорбона), Кембриджський, Болонський, Гейдельберзький, Лейпцизький, Кенінгзберзький, Страсбурзький, Краківський університети. З кіпця XIV до початку XVIII ст. тільки в одному Падуанському університеті (Італія) одержали наукові ступені або вчилися більше 600 юнаків України. Вони поверталися на рідну землю, де впроваджували ті знання, які отримали на заході, а також ті ідеї, політико-правові концепції, які існували в суспільствах розвинутих країн. Це давало змогу відроджувані ідею української державності, політичну свідомість народу.
Арабський мандрівник, архідиякон Павло Алепський, який у середині XVII ст. перебував в Україні, повідомляв, що на тій землі існує багато прекрасного, що викликало здивування у нього. Більшість людей, навіть жінок і дочок, уміли читати й знали порядок церковних служб і церковні співи. Ченці монастирів Києва не тільки уміли читати, але були обізнані з філософією, логікою, історією, правом, писали твори.
Полеміка здебільшого торкалася питань релігійного життя, реформи церкви. Але в контексті цих проблем порушувались політичні і правові питання. В політичній боротьбі прославився
1 2 3 4