Бельгійська література к. 19 – п. 20 ст.
У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття бельгійська література досягає вершини свого розвитку. На це мимоволі вплинуло існування в літературних колах двох творчих тенденцій. Перша – спрямована на створення суто національної літератури, на подолання іноземного впливу на її розвиток ( перш за все французького). Ця тенденція виявилась у так званому “фландрському русі” за відродження літератури фламандською мовою. Рух цей очолив поет і філолог Л. Віллемс. Його яскравими представниками були поети-романтики ван Дейсе, Ледеганк, романіст Консіанс. У другій половині ХІХ століття їхні традиції продовжували Бергман, Стрьовелс. Характеризується ця тенденція тяжінням до національної замкнутості у сфері мови, обмеженості у проблематиці, часто під її впливом література вироджується у так звану “обласну”, ознакою якої є пасивна споглядальність, а також заглиблення у сферу переказів і старовинного побуту, описовість, утрата динамізму.
Друга тенденція, протилежна першій по суті, це прагнення влитися у світовий літературний потік. Цією ідеєю надихалась майже вся бельгійська література французькою мовою.
Обидві тенденції були талановито синтезовані Шарлем де Костером у його творчості, передусім в його романі “Легенда про Уленшпігеля”, 1867 р. Плідність такого поєднання довів і перший етап діяльності літературного об’єднання “Молода Бельгія” (1881-1889), членами якого були Ж. Роденбах, Жількен, Жіро та інші.
У середині 1880-х рр. спостерігається розподіл літературного процесу Бельгії на ряд течій, головними з яких стають натуралізм (видатний представник – Каміл Лемоньє) і символізм (Роденбах, Метерлінк). Естетична платформа “Молодої Бельгії” – «мистецтво для мистецтва» не задовільняє провідних художників слова. І у 1886 р. Е. Верхарн, Лемоньє та Роденбах залишають об'єднання.
В останні роки ХІХ ст. і на початку ХХ ст. у Бельгії формується неоромантичний рух, з яким зближаються М. Метерлінк, Е. Верхарн: з’являються перші експресіоністські твори.
За півстоліття література маленької Бельгії досягла світової вершини. Творчість Ш. Де Костера вплинула на розвиток майже всіх літературних течій. Його книгу про Уленшпігеля порівнюють з романами Рабле та Сервантеса. Бельгійська література має видатного представника натуралізму К. Лемоньє, всесвітньо відомого поета, драматурга і теоретика символізму М. Метерлінка.
Життєвий і творчий шлях Моріса Метерлінка
Моріс Метерлінк – видатний бельгійський драматург, поет, теоретик символізму. Писав французькою мовою.
Нар. 28 серпня 1862 року в місті Гент (Фландрія) у заможній родині нотаріуса. Своє дитинство провів, як він сам згадував «між двома монастирями, там, повний пошани, слухав розповіді про доброго Господа та янголів, про святу Діву Марію та небесне… блаженство». Потім вступив до єзуїтського коледжу, де інтенсивно вкорінювалися в душі учнів святість і смиренність. Метерлінк провів серед батьків-єзуїтів «найнеприємніші дні» свого життя.
Закінчивши у Генті коледж, Моріс вивчав право у Гентському університеті. Гентський університет — один із перших університетів Європи і один із трьох найбільших у Бельгії. «Наважся думати» — гасло Гентського університету.
У 1885 році закінчив юридичний факультет та отримав право займатися адвокатською практикою. Повернувшись додому, займався адвокатурою, деякий час працював літературним критиком, писав нариси, складав вірші, які були надруковані в журналах «Молода Бельгія» та «Валлонія». У студентські роки захоплювався французьким театром та новелістикою. Поет-символіст, молодий Метерлінк, жваво цікавився природничо-науковими відкриттями.
У березні 1886 року Метерлінк написав оповідання «Побиття немовлят», в якому розповідається про загибель дітей від рук іспанських солдат. Це переплітається з біблійним сюжетом, звучить як тема непереборності долі. Оповідання відкриває перший період творчості письменника, який пов’язаний із формуванням символістської концепції світу і людини, символістської поетики.
У збірці поезій «Теплиці» (1889) виникає думка про розподіл світу на «теплицю», де живе людина, і недоступну для неї сферу життя природи. У 1889 році вийшла й друга і остання збірка віршів «Дванадцять пісень».
У 1889 р. Метерлінк видає у Брюсселі свою першу п’єсу «Принцеса Мален». Примірників 15 було куплено, з 10 – автор подарував друзям. Громом серед ясного неба була поява у паризькій «Фігаро» 24 серпня 1890 року статті Октава Мірбо, в якій повідомлялось, що невідомий досі М. Метерлінк створив «найгеніальніший твір нашого часу». Захоплений відгук привернув увагу до нікому невідомого бельгійця.
Драма «Принцеса Мален» є першим значним досягненням символістського театру. Сюжет драми запозичений у братів Грімм. У п’єсі панує атмосфера жахів. Злодійка-королева губить усіх – короля, принца, принцесу. Людина у творі постає слухняною жертвою долі. Подібна тема, мотиви присутні у наступних драматичних творах письменника цього періоду. «Принцеса Мален» є своєрідним вступом у символістський театр Метерлінка.
Філософія Метерлінка будується на багатьох стандартних елементах філософії ідеалізму. Вихідна ідея полягає в тому, що за реальною дійсністю, зовсім інший світ, в якому всім розпоряджається Невідомий, панують «невідомі рокові сили», але подальша конкретизація цієї загадки неможлива. Людина – є безсилою перед невідомим, але може його передчувати. жертва Невідомого, безсиле і жалюгідне створіння, «без усякої видимої мети віддане у владу байдужої ночі». Відповідно «наша смерть керує нашим життям, і наше життя не має іншої мети, як наша смерть».
Зрозуміло, «треба жити без зла, без думки, без світла і краще мовчати», бо «справжнє життя створюється у мовчанні» .«якщо нам справді належить щось сказати, ми найкраще скажемо мовчанням».
Слава Метерлінка як драматурга символізму зміцнилася після постановки його «маленьких драм» – «Непрохана», 1890, «Сліпі», 1890, «Сім принцес». 1891, «Там усередині», 1894, «Смерть Тантажиля», 1894, в яких письменник розробляв нову функцію цього жанру.
Метерлінку вдалося створити світ, який живе за законами його філософії. Звичайно, це вигаданий світ, нереальний, але він має свою внутрішню логіку. Метерлінк зумів досягти ефекту присутності Невідомого на сцені свого театру. Тільки символізм міг дати для цього засоби.
Письменник сформулював основні принципи символістської «нової драми», а також дав назву своєму театру — «театр статичний» або «театр мовчання». Його ще називають «театром смерті».
У «статичному театрі» герої драм не поділялися на головних і другорядних. Усі вони важливі. У «статичному театрі» або «театрі мовчання» увага зосереджується не на зображенні подій та зовнішньої інтриги, а на внутрішній дії у внутрішньому світі персонажів. Особливість поетики символістської драми — поетики загадковості, таємничих натяків, містичного страху і неземної, примарної краси. За Метерлінком, у «театрі мовчання» головне мають передавати не слова, а жести, тому драматург використовує багатозначні слова, загадкові висловлення, створюючи атмосферу в, Ці риси відрізняли «нову драму» Метерлінка від «старої драми».
Символізм – це мистецтво, яке натякає на ірраціональну суть буття. Все символічно у «Театрі смерті», все лише натяк на невідоме. Метерлінк виводить на сцену світ звичайний, що майже до кінця скорочує зовнішні аксесуари. Метерлінк відмовляється від зовнішніх прийомів страхання, яких чимало у «Принцесі Мален» з її звірячими вбивствами і загибеллю персонажів. У «Театрі смерті» людина залишається наодинці із загадкою. З Невідомим.
«Театр смерті» був першою фазою драматургії Метерлінка. Вже в наступних п’єсах – «Пеллеас і Мелісада», «Алладіна і Паломід», «Там усередині», «Смерть Тантажиля» – починається відхід від головних його принципів, а п’єсу «Аглавена і Селізетта», 1896 сам Метерлінк вважав поворотною, бо йому «здалося чесним і розумним забрати трон у смерті і на цей трон водрузити любов, мудрість або щастя».
Наприкінці ХІХ ст. Метерлінк духовно оновлюється, переглядає свої філософсько-естетичні позиції, стає значною постаттю прогресивно-романтичної драматургії. Драма «Пеллеас та Мелісада», 1893 зробила його ім’я популярним за межами Бельгії та Франції. Вона послужила основою для написання музичних творів. Розповідь про трагічне кохання героїні до брата свого чоловіка стверджує красу глибокого почуття і водночас його приреченість. У «Смерті Тантажиля» перекреслена тема боротьби з жорстокою долею, Хлопчик Тантажиль гине за залізними дверима від рук злодійки-королеви. Благання його сестри Ігрени перетворюються на сполох гніву, вона проклинає смерть.
У 1896 році драматург написав ще дві п’єси-казки: «Аглавена та Селізетта» та «Аріана і Синя Борода». Герої цих драм не тільки жертви.
У ранніх п’єсах Метерлінка переважає недомовленість: підтекст і «мовчання» були на рівні реплік персонажів. Тепер у творах бельгійського письменника на рівних правах із символістичними прийомами – реалістичні фарби. Метерлінка називають «предтечею сучасного модернізму», антитеатру. І все ж таки він прагнув до романтизму. Скоріше «Театром любові», ніж «Театром смерті» можна назвати його п’єси «Пеллеас та Мелісада», «Алладіна та Паломід», «Аглавена та Селізетта». На перший план тут виступають особи, які діють в ім’я любові, носії піднесених почуттів. Їх переслідують не злі казкові сили, а звичайні ревнивці. Саме тому в п’єсах виникають звичайні життєві ситуації.
Символістська концепція двосвіту, яка остаточно склалася в «маленьких п’єсах» Метерлінка, знайшла свій теоретичний вираз у трактаті «Скарбниця смиренних», 1896, - так званому «Євангелії символізму». Тут же основні тези поетики театру Метерлінка, яка побудована на «відтворенні трагедії кожного дня», у бездіяльності та мовчанні.
У 1896 році починається другий період творчості бельгійського драматурга – «оптимістичний». У філософському трактаті «Таємничий храм”» 1902, Метерлінк стверджує необхідність активного втручання в життя. Його художня концепція світу наближається до неоромантизму, а в деяких творах – до реалізму (напр. У «Чуді святого Антонія»).
Головним завданням театру драматург вважав відтворення миттєвості, коли людина спілкується з таємничими сферами життя духу. Оскільки слово матеріальне – спілкування відбувається найповніше в мовчанні. Висуваючи принцип «другого діалогу», Метерлінк виходив із символістських передумов, але об’єктивно у своїй драматургічній практиці, інколи несподівано для самого себе, він досягав реалістичних результатів.
Книга «Скарбниця смиренних» – розгорнутий маніфест символізму, написаний послідовним ідеалістом. Матеріальний світ для Метерлінка є відблиском духовного світу. Сучасна епоха, вважав він, що безмежно поширюється «область душі».
З 1896 року Метерлінк жив у Франції, переважно в Парижі. Тут він зблизився із символістами, вплив яких відчутно позначився на його творчості. У Парижі Метерлінк зустрів актрису Жоржетту Леблан, яка в усьому допомагала йому, була музою, помічницею, секретарем і редактором.
Цього ж року він опублікував працю «Мудрість і доля», що відкривала цикл філософських п’єс, присвячених проблемам пізнання та етиці. При всьому песимізмі цього твору він закликає людину виконувати повсякденний обов’язок. Відчувається еволюція творчості письменника, якого почали турбувати соціальні проблеми.
У п’єсі «Монна Ванна», 1902 Метерлінк уперше використовує не традиційний для нього – казковий, а історичний сюжет. Із ситуації казкової Метерлінк переносить своїх героїв в ситуації. Реально-історичну – в Італію ХУ ст. Не слід вважати, що драматург створив реалістичну драму. «Монна Ванна» – твір романтичний, з винятковими ситуаціями і винятковими героями.
У 1903 році після смерті батька Моріс став заможною людиною із пристойним банківським рахунком. Цього ж року він придбав старовинне абатство Сен-Вандриль у Нормандії, куди з часом переїхав із Парижа.
У 1898 році Метерлінк створив свій шедевр – п’єсу-казку «Синій птах». Право першої постановки він передав К. С. Станіславському: 30 вересня цього ж року відбулася прем’єра вистави на сцені МХАТу.
«Синій птах» — останній шедевр Моріса Метерлінка. Нова епоха, що принесла з собою світові війни, змінила і напрям його творчості.
У 1911 році митцю присудили Нобелівську премію з літератури «за багатогранну літературну діяльність, особливо за драматичні твори, відзначені багатством уяви і поетичною фантазією». Через хворобу Метерлінк не зміг взяти участь у святковій церемонії, і його нагороду отримав бельгійський посол у Швеції.
У роки І-ї світової війни він у своїй публіцистиці викриває германський мілітаризм. У 1918 році М. у п’єсі-феєрії «Заручини» продовжує розповідь про головного героя «Синього птаха» 16-річного Тільтіля, який у пошуках нареченої попадає в Країну пращурів і в Країну ненароджених дітей. Драма «Заручини» завершує цей період діяльності письменника.
Значним явищем останніх років творчого життя М. вважаються написані ним у 1948 році мемуари «Блакитні бульбашки».
Незабаром Метерлінку запропонували стати членом Французької академії, але драматург відхилив цю пропозицію, оскільки заради цього він повинен був відмовитися від бельгійського громадянства.
Крім Нобелівської премії, Метерлінк отримав почесний докторський ступінь університету Глазго, бельгійський Великий хрест ордена Леопольда (1920) і португальський орден Меча св. Якова (1939). У 1932 році король Бельгії подарував драматургу титул графа. А в 1948 році Французька академія нагородила його медаллю за французьку мову.
Помер бельгійський письменник 5 травня 1949 року в Ніцці.
Значення творчості М.:
Метерлінк – видатний поет і драматург символізму, теоретик цього літературного напрямку, розробив досить ґрунтовну концепцію протиставлення матеріального світу і «світової душі», котру людина пізнає через любов, долю і смерть і фіксує все це у символах. Його твори займають почесна місце в репертуарі світового театру.
Творчість бельгійського письменника добре знала інтелігенція України, його твори перекладали П. Грабовський, Леся Українка, М. Вороний. М. Рильський, М. Терещенко та інші.
Високої думки про його драматичні відкриття був видатний український режисер Лесь Курбас. У статті «Про символічний театр і театр О.Олеся», 1917, він писав: «…людський дух невтомний, він прагне досконалості, стремить висловити те, що ще не сказано, вимовити невимовне, і коли не може сього зробити прямо… з’являються символісти. Прекрасні дами, галантні панове! Коли Метерлінк хоче порушити в наших глибинах море темнот, коли хоче викликати у нас відчуття особливої туги, невимовної, невиразної, з перехопленим подихом, він не скаже нам про неї нічого – навіть у ліричному вірші не називає самого імені. Він простими словами розказує про королеву, замкнену в башті в день великого свята, в день турніру, в день двірського балу; геніальним повторенням, умілим переставленням підкаже нам мовчанку, в якій ми почуємо биття людського серця, почуємо, як ворухнеться щось таємне в наших душах, невимовне й глибоке».