1   2   3   4
Ім'я файлу: Ярова.docx
Розширення: docx
Розмір: 104кб.
Дата: 16.11.2022
скачати
Пов'язані файли:
Лабораторна робота 1-2.docx
Конкурентоспроможність продукції підприємства та шляхи її підвищ
Реферат№3_Басько_Андрій.doc
Міністерство освіти і науки України.docx
Реферат історія.docx
2 модуль.docx
Електронна_комерція_Метод_вказ_до_вик_лаб_роб_і_сам_роботи_.doc
Курсова робота ЕОМ Василечко А.І..docx
Планування аудиту 19.09.docx
Курсова робота_менеджмент_Тимофієв_Р_В_МН_ЛГ_3_7.docx
курсова робота docx.docx
Реферат№2_Дарага.docx
Вар_екз-практ_23вар-2022.docx

1.2. Види доказів в адміністративному судочинстві



Питання класифікації доказів в адміністративному судочинстві традиційно є дискусійним з огляду на необ’єктивність критеріїв їх поділу.

Проаналізувавши погляди вчених щодо критеріїв класифікації доказів у процесуальній діяльності, Я. С. Калмикова виділяє в адміністративному судочинстві наступні:

  1. за джерелами формування – особисті, предметні та змішані;

  2. за характером зв’язку фактичних даних з фактами, які підлягають встановленню – прямі та непрямі (побічні);

  3. за способом формування даних про факти – первинні та похідні;

  4. за предметом доказування – обвинувальні та виправдувальні;

  5. за відношенням до змісту – позитивні та негативні;

  6. за характером зв’язку доказу з предметом доведення – предметні та додаткові;

  7. у залежності від об’єкта доказування – судові та логічні;

  8. за способом доведення інформації – усні та письмові;

  9. за змістом фактичних даних – ті, які підтверджують позовні вимоги, ті, які підтверджують заперечення проти позову [13, с. 34].

Водночас, на нашу думку, класифікувати докази в адміністративному судочинстві доцільно, виходячи зі встановлених у ст. 72 КАС України засобів доказування.

Як встановлено у попередньому підрозділі, науковці вважають, що відомості, які становлять інтерес для суду, можна отримати через їхніх носіїв (сторону, представника, третю особу) або безпосередніх об’єктів (річ, майно, документ тощо) [18, с. 84].

Саме через призму вищезгаданих характеристик можна визначити види доказів, якими оперує адміністративне процесуальне законодавство на даний час.

Якщо вести мову про нормативне закріплення вищевказаних понять, то статтею 72 КАС України встановлено, що дані, які є підставою для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), якими обґрунтовуються вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, що мають значення для вирішення справи, встановлюються такими засобами:

  1. письмові, речові та електронні докази;

  2. висновки експертів;

  3. показання свідків [1].

Виходячи з вищевикладеного, можна встановити такі основні види доказів:

  • письмові докази;

  • речові докази;

  • електронні докази;

  • висновки експертів;

  • показання свідків.

Розглянемо докладніше кожен з наведених видів.

Легальне визначення поняття письмових доказів міститься у статті 94 КАС України, згідно з якою письмові докази – документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору [1, ст. 94].

Як бачимо, законодавець досить абстрактно описав поняття письмових доказів, не вказуючи їхніх конкретних характеристик.

Разом з тим, у наукових колах найбільш поширеною є думка, відповідно до якої письмовими доказами є предмети, на яких за допомогою знаків закріплено інформацію (відомості про факти), яка має значення для справи (рис. 1.1.) [5, с. 86].



Рис. 1.1. Ознаки письмових доказів в адміністративному процесі

Джерело: побудовано автором на основі [17, с. 45]
Як слушно зауважив С. В. Нікітін, «…безпосередній вплив на органи чуття суддів (зір) здатний здійснювати не сам матеріальний предмет, а вилучена з нього інформація, яка через свою матеріальну форму (сигнал) може сприйматися судом, а тому і бути засобом судового пізнання» [20, с. 9-11].

Ю. С. Червоний поділяє письмові докази за змістом на наступні види:

  • розпорядчі – письмові докази, які відображають волевиявлення осіб, від яких цей документ виходить, спрямоване на виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

  • повідомні (інформаційні) – письмові докази, у яких особи, які їх склали, описують, надають підтвердження подіям та фактам, що мають значення у справі [7, с. 153].

Речовими доказами є предмети матеріального світу, які своїм існуванням, своїми якостями, властивостями, місцезнаходженням, іншими ознаками дають змогу встановити обставини, що мають значення для справи [1, ст. 96].

Діючий КАС України встановлює певні вимоги до цього виду доказів та особливості їх подання суду, які полягають в наступному (рис. 1.2.):



Рис. 1.2. Особливості посвідчення та подання письмових доказів до суду

Джерело: побудовано автором на основі [1, ст. 94, 95]
Як слушно зауважує Я. С. Калмикова, ознаки речового доказу можуть бути поділені на матеріальні та процесуальні.

Матеріальними ознаками речового доказу науковець визначає:

  1. матеріальна (об’єктивна) форма вираження;

  2. відсутність суб’єктивного аспекту вираження;

  3. існування інформації або в якості реальних об’єктів, або належності до об’єкту, або слідів на матеріальному об’єкті;

  4. інформація, яка має значення для вирішення справи, а не власне предмет;

  5. зміст речового доказу утворюють також властивості, які свідчать про зв’язок речового доказу та обставин справи;

  6. поєднання, як правило, процесуальної форми та джерела відомостей про факти;

  7. наявність прямого чи непрямого зв’язку із досліджуваними обставинами справи;

  8. притаманна якісна незмінність;

  9. у предметах-речових доказах містяться відомості:

  • які можуть бути отримані шляхом безпосередньо сприйняття органами чуття, без використання спеціальних знань (наприклад, форма, розмір, колір та ін.);

  • відомості про умови, в яких предмет знаходиться.

  1. доказ повинен бути отриманий із встановленого законом порядку [15, с. 120-121].

Схематично речові докази можуть бути зображені таким чином (рис. 1.3.):



Рисунок 1.3. Сутність речових доказів

Джерело: побудовано автором на основі [15, с. 121]

До процесуальних ознак речових доказів в адміністративному судочинстві Я. С. Калмикова відносить наступні:

1) діяльність уповноважених органів, пов’язана з фіксацією факту виявлення речового доказу, його оглядом та залученням до матеріалів справи забезпечують допустимість речового доказу, що, у свою чергу, є необхідною умовою його достовірності;

2) процесуальні документи, які складені уповноваженим органом, посадовою особою в ході проведення відповідних дій, дозволяють закріпити і зберегти властивості об’єкта, які мають доказове значення, перевірити його походження, тим самим забезпечуючи достовірність доказової інформації;

3) нормативна регламентація способів та порядку збирання речових доказів покликана забезпечити адекватне відображення тих ознак, які розкривають зміст речового доказу як процесуальної категорії;

4) дотримання встановленого законом порядку отримання та процесуальної фіксації речового доказу як невід’ємного елементу його процесуальної форми є найважливішою умовою допустимості зазначеного засобу доказування [15].

Вважаємо такий погляд досить слушним та вартим уваги з огляду на відповідність висвітлених ознак вимогам чинного процесуального законодавства.

Досліджуючи питання речових доказів в адміністративному судочинстві, Д. І. Голопапа приходить до висновку, що природа речових доказів така, що, як правило, їх неможливо замінити, оскільки для справи матиме важливе значення той матеріальний предмет, де є якості, властивості і т.д.

Матеріальні ознаки предмета, що несуть доказову інформацію, невід’ємні від нього, що робить речові докази безпосередніми доказами, тобто такими, що суб’єкту оцінювання пропонується доказова інформація з оригіналу. Крім того, науковець зауважує, що якщо речові докази незамінні, то і подавати їх копію учасникам справи неможливо. Вони зможуть дослідити його вже безпосередньо в залі судових засідань, в той час як копії письмових доказів можна буде дослідити набагато раніше, оскільки їх відправлення учасникам справи заздалегідь, до подання таких доказів у суд прямо передбачено законодавством. [10, с. 88].

Ми погоджуємося з такими висновками та вважаємо, що особливості природи речових доказів створюють необхідність особливого підходу до їх дослідження і врахування під час вирішення адміністративного спору.

Електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам’яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).

Законодавець передбачає можливість подачі таких доказів в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис». Законом може бути визначено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.

Крім того, учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, визначеному законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом [1, ст. 99].

Ч. 2 ст. 72 КАС України закріплює правовий статус електронних доказів: вони мають таку саму юридичну силу, що і письмові та речові докази, висновки експертів, показання свідків [1, ст. 72].

Електронні докази є новелою цивільного процесуального права, їх регламентація відбулася з набранням чинності КАС України у новій редакції від 15.12.2017 [2].

Хоча даний вид доказів було закріплено лише у кінці 2017 року, він має дуже великий потенціал, враховуючи інформатизацію суспільства та всіх публічних процесів.

Дослідження ознак електронних доказів дозволяє зробити висновок про тенденцію збільшення частки використання електронних доказів у адміністративному процесі останнім часом та про подальше посилення цієї тенденції.

На думку О. В. Гаран, до електронних доказів належать:

– електронні документи (текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо);

– веб-сайти (сторінки). Наприклад, згідно пункту 3 статті 1 Закону України «Про електронні довірчі послуги», веб-сайт;

– сукупність програмних засобів, розміщених за унікальною адресою в обчислювальній мережі, у тому числі в мережі Інтернет, разом з інформаційними ресурсами, що перебувають у розпорядженні певних суб’єктів і забезпечують доступ юридичних і фізичних осіб до цих інформаційних ресурсів та інших інформаційних послуг через обчислювальну мережу;

– повідомлення (текстові, мультимедійні та голосові);

– метадані (вони характеризують або пояснюють інші дані,наприклад, заголовок, дата, індекс, предмет і ключові слова, формат, джерело, мова, сфера користування, структура таблиць або зведених даних, штрих-код тощо);

– бази даних та інші дані в електронній формі [8, с. 127-128].

В. С. Петренко у результаті дослідження правового статусу електронних доказів зазначає, що електронні докази є самостійною групою доказів, оскільки вони мають специфічну форму їх отримання і закріплення. Він стверджує, що електронний документ необхідно відрізнити від письмового та будь-якого іншого доказу з урахуванням його відмінних ознак.

Під електронними документами, на думку науковця, слід розуміти будь-яку інформацію, що записана на перфокарту, перфоленту, карту флеш-пам’яті, магнітний або інший подібний носій, який можливо аутентифікувати та (або) ідентифікувати.

Таким чином, електронний документ має специфічну форму, яка, у свою чергу, може бути пред’явлена суду. А форма виразу електронного документа (перфокарта, карта флеш-пам’яті тощо) призведе до особливої форми дослідження та оцінки такого доказу судом з обов’язковим використанням технічних засобів [21, с. 43].

Ще одним важливим видом доказів в адміністративному судочинстві є висновок експерта.

КАС України визначає висновок експерта як докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені перед експертом, складений у порядку, визначеному законодавством.

Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань [1, ст. 101].

Разом з тим, ч. 3 ст. 101 КАС України містить застереження, що предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

Тим самим законодавець підкреслює принципову відмінність між висновком експерта як одним з видів доказів та висновок експерта у галузі права, який може стосуватися лише застосування аналогії закону чи аналогії права та змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі [1, ст. 112].

Тут варто наголосити, що висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов’язковим для суду.

Суд може посилатися в рішенні на висновок експерта у галузі права як на джерело відомостей, які в ньому містяться, однак має зробити самостійні висновки щодо відповідних питань [1, ст. 113].

Зупинимось більш докладно на питаннях, пов’язаних із провадженням судових експертиз в адміністративному судочинстві з урахуванням тих змін, які нормовані в новій редакції КАСУ. Стаття 102 КАСУ визначає вимоги щодо призначення експертизи судом і містить низку новел, про які піде мова нижче.

Так, ч. 1 ст. 102 КАС України визначає дві групи умов, за сукупністю яких призначається експертиза, вказується, що суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

  • для з’ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

  • жодною стороною ненаданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності.

Крім того, ч. 2 ст. 102 КАС України вказує, які види експертиз (за процесуальною ознакою) у разі необхідності може призначити суд, а саме: у разі необхідності суд може призначити декілька експертиз, додаткову чи повторну експертизу.

Отже, як випливає з ч. 1 ст. 102 КАСУ, тільки адміністративний суд вправі «призначити» експертизу, саме для цього на нього покладається обов’язок визначити наявність підстави її призначення.

Окрім того, визначаючи необхідність використання спеціальних знань, адміністративний суд має виявити об’єктивно наявну необхідність у застосуванні таких знань для отримання судового доказу.

При призначенні експертизи судом експерт або експертна установа обирається сторонами за взаємною згодою, а якщо такої згоди не досягнуто, у встановлений судом строк, експерта чи експертну установу визначає суд.

З урахуванням обставин справи суд має право визначити експерта чи експертну установу самостійно. У разі необхідності може бути призначено декілька експертів для підготовки одного висновку, в цьому випадку йдеться про комісійну або комплексну експертизу.

Новою є стаття КАСУ, що визначає наслідки ухилення учасника справи від участі в експертизі, а саме: у разі ухилення учасника справи від подання до суду на його вимогу необхідних для проведення експертизи матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, що перешкоджає її проведенню, суд залежно від того, яка особа ухиляється, а також яке ця експертиза має значення, може визнати встановленою обставину, для з’ясування якої експертиза була призначена, або відмовити у її визнанні (ст. 107 КАСУ) [16, с. 112].

Таким чином, законодавче забезпечення процесу призначення та проведення експертиз в адміністративному судочинстві є підґрунтям об’єктивного, аргументованого, справедливого вирішення адміністративних справ, які входять до його компетенції й стосуються різноманітних галузей науки, техніки тощо.

Досліджуючи питання доказів у адміністративному процесі, не можемо оминути увагою такий вид доказів як показання свідків.

Показаннями свідка є повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи.

Разом з тим, законодавець визначив, що показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, не є доказом [1, ст. 91].

Свідку також надано право відмовити від надання показань щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів.

Основним способом одержання і дослідження показань свідка є допит, який проводиться судом у присутності сторін, інших осіб, які беруть участь у справі.

Новелою чинної редакції ЦПК України є також і те, що пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників прирівняно, за деякими обмеженнями, до показань свідків [1, ст. 93].

На думку Я. С. Калмикової, свідком є особа, яка безпосередньо чи опосередковано сприймала інформацію, яка стане доказовою базою під час встановлення істини у справі. [14, с. 119].

Однак ми критично оцінюємо такі твердження науковців.

Вважаємо, що доцільно виходити з того, що суд при виклику особи у якості свідка ще достеменно не знає, чи володіє така особа знаннями про обставини, які мають значення для справи.

Разом з тим, маючи підстави вважати, що та чи інша особи таки володіє відомостями, необхідними для правильного вирішення справи, суд приходить до висновку про необхідність залучення її до адміністративного процесу.

Таким чином, на нашу думку, особа набуває статусу свідка в адміністративному процесі у зв’язку з винесенням відповідної ухвали суду про залучення її у такій якості до судового процесу, а не у зв’язку з наявністю чи відсутністю у неї знань про обставини, які мають значення для справи.

Зміст показань свідка – це сукупність фактичних даних, що можуть підтвердити позовні вимоги або заперечення проти позову чи спростувати їх, а також мають процесуальне значення.

Науковці виділяють два види обставин, які входять до змісту показань свідка:

  1. такі, що підтверджують законність, правильність, достовірність процесуальних дій, які здійснюються конкретною посадовою особою,

  2. такі, що підлягають доказуванню у конкретній справі.

Зазначене дає підстави поділу показань свідків на загальні та спеціальні. До перших відносяться відомості про факти, які встановлюють особу свідка, його відносини до сторін. Другі складають відомості про факти, які підлягають встановленню у справі [14, с. 119].

Отже, доказами в адміністративному процесі є дані, отримані законним шляхом, що мають значення для встановлення тих чи інших фактів, що мають значення для справи. Існує багато класифікацій видів доказів залежно від їх характеристик, однак найінформативнішою з них вважаємо поділ, якого дотримується КАС України та який спирається на критерій джерел отримання та матеріального вираження доказів.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

1   2   3   4

скачати

© Усі права захищені
написати до нас