1.2 Релігійність, як об’єкт дослідження соціології релігії
Релігія завжди посідала значне місце в житті народу і на будь-яких етапах його розвитку була неодмінним складником знищуваної національної свідомості.
Релігійність риса психології особистості та соціальної спільноти безпосередньо пов’язана з їх характером. Згадаймо, що характер складається з двох головних блоків: систем відношень до світу й до себе, в яких нерозривно переплітаються моральні оцінки з позиції “добро зло”, естетичні з точки зору “прекрасне огидне”, емоційні “подобається не подобається”, та волі, яка спонукає на подолання внутрішніх і зовнішніх перешкод на шляху до поставленої мети. Оскільки будь-яка віра є безумовним і рішучим прийняттям на рівні глибинних емоційних, моральних та естетичних відношень і керівництва до дії якихось ідей, цінностей, то очевидно, що вона розміщується в обох блоках характеру й справляє на них істотний вплив.
Християнська релігія є в самій своїй основі духовною. Людина біо-соціо-духовна істота. Хоча біологічні інстинкти та соціальні вимоги перебувають в ній у постійному протиборстві; вони разом сковують дух людини, її власне Я, совість процес внутрішнього визначення добра і зла. Гадаю, що саме в усій цій триєдиній скутості коріння одвічного трагізму людського існування. Духовне в людині це те, що дає їй змогу протистояти й біологічному, й соціальному. Християнська любов найвищий злет духовності, оскільки в ній людина цілком підноситься над трагізмом власного існування, радісно підпорядковуючи дух сили найвищій цінності життю в усіх його проявах для блага людини.
Соціологію релігії як наукову дисципліну необхідно розглядати в контексті соціологічного знання. Соціолог має справу з релігією як соціальним феноменом, він вивчає релігію як доступну спостереженню, емпіричним засобам дослідження соціальну поведінку людини: як утворюються і функціонують релігійні групи і інститути; чому вони існують або припиняють існування; які стосунки між релігійними групами, чому між ними виникають конфлікти; що лежить в основі ритуальних дій. Соціологія релігії – одна із спеціальних соціологічних дисциплін, яка вивчає взаємодію релігії та суспільства, її вплив на соціальну поведінку соціальних спільнот й індивідів. Отже, релігія як предмет соціологічного аналізу – це сукупність структур, процесів, пов’язаних із функціонуванням суспільства на різних рівнях, система контролювання соціальної поведінки. Соціологія володіє різноманітними і взаємодоповнюючими засобами, які дають на емпіричному рівні досліджувати релігійність, релігійну поведінку, нагромаджувати необхідні дані для теоретичних узагальнень. При цьому їй доступні різноманітні методологічні підходи: структурно-функціональний аналіз, соціокультурний, конфліктологічний, феноменологічний, історикопорівняльний [21,45-47].
Справжній християнин досягає в любові щастя душевної гармонії. Для нього віра-любов джерело блаженства єднання з Вищим світом, в якому панують абсолютні Істина, Добро, Краса. Це блаженство підносить дух над усім об’єктивним, але сама вона сприймає свій суб’єктивний стан як об’єктивне вторгнення Вищого Духу в своє Я. Це дає наснагу в жахливих лабетах інстинктів та соціального тиску обирати совістю добро. Істинні християни не шукають виправдання своїх гріхів, що завжди є поступками інстинктам та тиску ззовні, хибною сентенцією: “На все воля Божа”. Саме воля в людині. Бог, згідно з християнським ученням, дав їй свободу вибору добра чи зла. Цим християнство піднесло людину до Царства Духу, яке людина спроможна обрати й вистраждати в собі. Свобода морального вибору совістю найістотніша сутність людини. Знаходячи в собі совість, людина підноситься до щастя бути в істинній собі.
Визначаючи ціннісні пріоритети, 50% українців важливе місце у своєму житті відводять релігії. Вважають себе віруючими 67%, невіруючими – 22%, 11% вагалися з відповіддю. В той же час, сповідують яку-небудь релігію 56%, ні – 43%. Отриманий результат є досить показовим і свідчить, по-перше, про певну невизначеність щодо розуміння релігійності й віри, та, по-друге, – про існування певної “моди на релігійність” в українському суспільстві. Переважну більшість серед тих, хто сповідує релігію, становлять прихильники християнської традиції: православних – 73% (Українська православна церква Київського патріархату – 40%, Українська православна церква Московського патріархату – 30%, Українська автокефальна православна церква – 2,6%); греко-католиків – 13,7%; католиків – 1,6%; протестантів – 4%; прихильниками ісламу, іудаїзму, буддизму задекларували себе менше 1%.
У ставленні до релігії виявляється пошук ціннісно-нормативної системи світосприйняння: 63% вважають, що релігія дає адекватні відповіді на духовні потреби людини, 62% знаходять у ній відповіді щодо проблем моральності та моралі, 47% – відповіді стосовно проблем сімейного життя, кожний другий відповів, що Бог є важливим у їхньому житті, 52% знаходять у релігії душевний спокій і силу.
Незважаючи на підвищений інтерес до релігії, кількість тих, хто відносить себе до членів релігійних або церковних організацій, зменшилася з 9% у 1996 році до 4,3% у 1999 році, хоча питома вага тих, хто активно працює в цих організаціях, навпаки, дещо зросла. Рівень релігійності в Україні традиційно є більш високим у західних регіонах та сільській місцевості. Це відбивається і на частоті відвідування релігійних служб. Не менше ніж раз на тиждень відвідують служби 9% громадян України (це кожний шостий серед тих, хто сповідує яку-небудь релігію). 8% відвідують релігійні службі раз на місяць, 22% – на релігійні свята, 15% – тільки на Різдво та Пасху, раз на рік – 7%. Майже третина ніколи (не враховуючи вінчання, похорон та хрещення) не буває на церковних службах. Трохи більше чверті відповіли, що вірять у життя після смерті, існування раю, пекла, а кожний п’ятий – у переселення душ. У той же час більше 70% припускають існування надприродних сил, які управляють світом.
Важливо підкреслити, що у свідомості громадян України чітко визначено, що релігія та релігійні лідери не повинні впливати на державну політику (62%), на те, як люди голосують на виборах (74%). Хоча 29% погодилися з твердженням, що “політики, які не вірять у Бога, не повинні бути при владі”. Майже половина підтримує точку зору, що для України було б краще, якщо б при владі знаходилося більше істинно віруючих людей. Скоріше за все, це знов таки зумовлено тим, що в умовах формування нової системи цінностей, релігійні норми виступають певним моральним кодексом.
Серед багатьох теоретиків, які розглядали релігію та зокрема соціологію релігії значне місце посідає Макс Вебер. Вебер визнавав, що релігія може діяти як консервативна сила і часто заважає соціальному розвитку. Водночас він вважав, що релігія здатна діяти як один з чинників соціальної динаміки. Вебер виходив з того, що всі суспільні інститути, структури, форми поведінки грунтуються і регулюються сенсом, який у них вкладають люди. Головна функція релігії – раціоналізація людської діяльності. Тому релігія володіє потужним потенціалом впливу на людську діяльність, яким би не було її спрямування. Вебер розглядає релігію передусім як чинник соціальних змін. Значною мірою його концепція соціального розвитку заснована на поняттях харизми і пророцтва [7,11-13].
Вебера цікавлять передусім світові релігії, які мають найбільше послідовників і виявляють найбільший вплив на хід історії. В роботі “ Протестанська етика і дух капіталізму” (1905), він досліджує внесок християнства в історію Заходу, доводячи, що протестанська Реформація і породжена нею нова гілка християнства – протестантизм – сприяли пробудженню духу підприємництва і культивували аскетичний стиль життя, які стимулювали розвиток економіки, перетворення феодальної Європи в суспільство, яке уособлювало досягнення тогочасної культури.Його роздуми мали солідну емпіричну основу, оскільки Вебер прованалізував велику кількість проповідей, письилвих джерел тієї епохи. Йому вдалося органічно поєднати конкретно-емпіричний і абстрактно-теоретичний рівні соціологічного дослідження за допомогою порівняльно-історичного аналізу. Вебер перевірив свою гіпотезу про роль релігії в економічному розвитку, досліджуючи водночас з протестантизмом іудаїзм, іслам, індуїзм, буддизм, конфуціанство. Якщо Дюркгейм будував свої аргументи на розгляді порівняно невеликої кількості фактів, поширюючи висновки на релігію вцілому, то Вебер провів небувале за масштабом дослідження, яке охопило практично весь світ. Він стверджував, що великі релігійні традиції мали істотний вплив на відмінність шляхів розвитку Заходу і Сходу ( іудаїзм, іслам, католицизм, протестантизм більше сприяли раціоналізації соціального життя, ніж індуїзм, буддизм, і конфуціанство) [8,35-47]. Вебер прагнув виявити в історії пов’язані з релігією корені Нової історії, тогочасної західної культури.
Якщо в і столітті занепад релігії розцінювався багатьма як тріумф людського розуму, як наслідок поширення сучасної науки, то Вебер вбачав у ньому симптом духовної хвороби суспільства, спричиненої гіпертрофованою “раціональністю”: технологія і бюрократія підпорядковують собі світ, колосально звужуючи людський досвід; у свідомості людини згасають поетична сила уяви, любов до прекрасного, героїчні почуття, релігійний досвід, поступаючись місцем прагматичному розрахунку, турботі про комфорт, банальному потягові до “корисності”.
Порив до духовної віри наростає в Україні. Людина безпорадно зупинилася перед “досягненнями” свого зухвалого розуму, що покладався тільки на власну могутність і здатність створити за допомоги ідеології та науки всезагальне блаженство. Люди з новою силою відчули трагізм своєї несвободи перед ними ж створеними згубними силами, які калічать людські душі й тіла, природу, що стимулює світовідчуття безпорадності й абсурдності людського існування. Дедалі більше здатних мислити й переживати людей доходять висновку, що основа порятунку України в тому, на чому міцно стоїть культура Заходу: в одухотворенні людської душі загальнолюдськими цінностями, стрижнем яких є любов в її християнському тлумаченні.
Українська історія сповнена трагедій, головною причиною яких є межове геополітичне становище української землі “на грані двох світів”. Таке становище породжує граничні ситуації життя перебуває перед постійною загрозою, є проблематичним. Тому люди шукають підтримки й надії у Бога.
Християнство було насильно насаджене народним масам Київської Руси князями та їх дружинами. Народ спочатку не приймав його. Вирішальною трагічною подією, яка зумовила масове звернення наших предків до християнства, була монголо-татарська навала. Неспроможні протистояти всім страшним лихам, що їх принесли завойовники, люди знаходили душевну підтримку, розраду, втіху й надію в християнських ідеях про те, що страждання є благом для людини, бо сприяють очищенню й врятуванню душі для вічного блаженство в потойбічному житті. Тобто християнство під час монголо-татарської навали стало для жителів Київської Руси єдиним засобом духовної підтримки, психотерапії, компенсуючи душевною втіхою земні страждання. Подальші історичні катастрофи, що призвели до остаточної втрати самостійності й позбавили нашу націю можливості нормального розвитку, з одного боку, з іншого ще більше зміцнили цей психологічний потяг до християнства.
Духовна, виховна, ідеологічна діяльність церкви не була марною, хоча результати її виявилися нескоро засів церкви падав у ґрунт сприятливий, найбільш надійний, хоча й такий, що дає не стрімкі сходи, а повільне, проте суцільне проростання. Цей соціальний ґрунт селянство, яке складало головну масу українського народу. Для психіки селянина, пов’язаного з природою та землею, властива релігійність. Це спричиняється багатьма чинниками, серед яких головним є залежність успіху селянської праці від природних умов, коли можна сподіватися тільки на ласку Божу й просити підтримки тільки у Бога. Селяни найбільш гноблена і знедолена верства населення, і шукати захисту від несправедливості, неправди їм здебільшого доводиться також тільки у Бога. Українське селянство зазнавало соціального гноблення, помноженого на національне. Нарешті, природа, серед якої живе селянин, своєю доцільністю, красою, таємничими порухами, грою незримих, незрозумілих для людини, часом грізних, жахаючих сил тощо переконливо говорить про Творця, тим більш переконливо, що мало не єдиним джерелом інформації про навколишній світ для селянина була церква [21,27-45].
Неспроможність українського селянства, всього поспільства самим дати собі раду бракувало сили, активності, волі, щоби здобути свободу й створити свою національну державу, призвела до того, що в українській національній психіці розвинулося підсвідоме й свідоме сподівання, що звільнення та справедливість прийдуть ззовні. Якась стороння сила нарешті утвердить “правду” й воздасть усім гнобителям. Не випадкові, у зв’язку з цим, така щира довіра, беззастережний потяг до Москви в часи підписання Переяславської угоди. Якщо спробувати висловитися образно, то можна сказати, що в українському народі сформувалися самопочуття, самосвідомість знедоленої вдовиці, що чекає на сватання порядного ґазди, який, нарешті, захистить, нагодує й зігріє. Символ України червона калина прекрасна, але безталанна жінка...
Об’єктивним свідченням про глибину й силу емоційності як риси української національної психіки є наші пісні, що викликають зачарований подив у естетично чутливих людей всього світу. На сьогодні відомо близько двадцяти тисяч українських пісень з мелодіями. А текстів сотні тисяч. У піснях наш народ вилив тугу за волею, за правдою, свій порив до справедливості, добра, любові, показав свою життєрадісну, веселу, доброзичливу вдачу.
Висока емоційність, поєднана з очікуванням “правди” в стані власної безпорадності, неспроможності активно діяти, виборюючи її, стимулює фантазію, посилену діяльність уяви. Згідно з відомою психологічною закономірністю, емоційна енергія загальмованих зовнішніх дій мусить розрядитися у внутрішніх афектах фантазії. Це зумовило становлення такої риси української національної психології, як інтровертизм. Інтровертивними називають народи, схильні до поглиблених духовно-моральних, екзистенціальних пошуків, екстравертивними творців, зосереджених переважно на вдосконаленні матеріально-технічного виробництва, установ. Наприклад типовим інтровертивним народом є індуси, екстравертивним американці.
У свою чергу, інтровертизм органічно пов’язується з індивідуалізмом. Екстравертизм як національна експансія неможливий без “колективізму”, себто підпорядкуванні одиниці загалу, беззастережного послуху, відданості колективній думці тощо. В. Янів пише: “Цілком зрозуміло, що спрямування уваги на власну особу з рівнозначним сильним чуттєвим забарвленням мусить вести до індивідуалізму, отже до риси світогляду, яка поруч із українською емоційністю викликає найменше сумнівів та знайшла найвиразніше висвітлення в українській науці і публіцистиці. Це й є, між іншим, фактор, що нас найбільше пов’язує з Європою і віддаляє від сходу, в тому числі і від Росії”.
Очевидно, що всі три риси української ментальності емоційність, інтровертизм та індивідуалізм в їх взаємопоєднанні й поєднанні з національною ідеєю, стрижень якої становить очікування “правди”, та з об’єктивними чинниками, які інтенсивно стимулюють релігійну віру, є вельми сприятливими саме для духовної релігійності.
Теперішнє розуміння концепцій Вебера відчизняними спеціалістами практично злилося з західною точкою зору, де Макса Вебера впродовж цілого століття вважають чи не найвидатнішим сучасним дослідником природніх особливостей людини. Одна з його праць стала справді класичною одразу ж після опублікування - це "Протестантська етика і дух капіталізму", де Вебер, найефективніше дослідив саме культурно-духовні аспекти новоєвропейських капіталістичних відносин.
Власне, основне поняття, для пояснення якого була написана "Протестантська етика" можна виразити всього двома словами. Але на думку Вебера ці два слова дозволили людській цивілізації не загинути в собі, а зробити великий крок вперед у напрямку до вдосконалення. Саме Дух капіталізму "винен" у тому, що людство досягло сьогодні токого величезного розвитку. Автор, розкриваючи це поняття, також розкриває його суть, передумови його виникнення та розвитку [7,22-26].
Вебер показує, що протестантизм повинен бути аскетичним, в іншому випадку він перестає бути справжньою релігією і його вплив на свідомість людини значно зменшується. Не якимись періодичними каяттями і молитвами треба жити, а поступовим стабільним збагаченням (в результаті важкої і наполегливої праці) можна довести людям і Богу про свою вибраність. Так само англійський і американський пуританізм бачить вияв релігійної аскези лише в активній та успішній мирській діяльності. Англійці говорять: "Найбільшим гріхом людини є пуста трата часу. Наголос англійського пуританізму падає на те, що в прославлянні Бога шляхом кропіткої праці основним є не кінцевий результат, тобто кількість грошей, а сам процес набуття багатства - виробнича діяльність. Багатство як статична величина, на їх думку, є найбільшим злом, яким володіє людство, бо воно заспокоює людину, надає їй почуття задоволення своїм мирським життям і, врешті-решт, "стає навіть вище самого Бога, з усіма принадами його небесного життя.". Вони дещо відійшли від кальвіністської ідеї праці лише в межах "своєї" професії і наголошують на тому, що лише сам процес праці є важливим для Бога і для людини, а право вибору прфесії переходить від Бога до окремого індивіда. Людина сама може вибрати в якій галузі вона зможе найкраще появити свої здібності, а Бог лише благословляє її вибір (при цьому людині дозволено "помилятися" і вибирати іншу професію) [8,43-48].
Практично весь твір просочений розкриванням автором відмінностей у розумінні аскези між католицизмом та протестантизмом. Щоб правильно зрозуміти ці відмінності варто лише послідовно прослідкувати за думкою Вебера. Основне значення в своїй роботі автор приділяє Богові та релігіям як виразникам його бажань. Кожна релігія проповідує свій шлях до Бога. Як виражається аскеза в католицькому розумінні? Якщо католик виявить бажання стати якомога ближче до Бога/'заробити" своє подальше житя в Раю, то це буде означати лише одне - відхід від всіх мирських справ. Людина стає ченцем і весь свій шлях присвячує лише служіню Богові, яке виражається у кількості сказаних ним молитв. А це, погодьтесь, аж ніяк не сприяє розвиткові економічних відносин. Аскеза католиків призводить до байдужості останніх до земного життя, до суто людських (не природніх) радостей. Вони сприймають життя на Землі лише як перехідну ланку до життя на Небі, яке можна заробити лише шляхом постійних молитв.
В пуританському розумінні аскеза носить принципово інший характер. Тут знову ж таки основною фігурою є Бог і життя в Раю, але шлях до Бога прокладений зовсім іншим чином. Людина зможе лише в тому випадку наблизитись до Бога, коли виконає свою місію на Землі. А місія людини виражена в її земній праці. Така праця приносить користь не лише її породжувачу, вона корисна і для оточуючих. А, якщо більшість в суспільстві займаються такою працею та щей в рамках окремо визначеної професії, то це є тим рушієм прогресу, який привів людство від стану чотириногих дибілів до сучасного вигляду. Тобто, пуританська аскеза спрямована на те, щоб шляхом якомога інтенсивнішої праці кожного окремого індивіда принести більше користі всьому суспільству. Але у Вебера виникає запитання: чому буржуазія прийняла протестантизм, якщо католицька церква дуже слабо контролювала життя мирян і, практично, не чинила перешкод для розвитку підприємницвта. Адже, замість католицької терпимості протестантизм почав здійснювати жорсткой контроль особистого і публічного життя. Чому буржуазія активно захищала тиранію протестантизму? Вебер намагається пояснити цей парадокс і знаходить таку формулу. На думку автора протестантизм сприяв розвиткові раціонального прагнення до наживи і втілився в образі життя буржуазії. Він робив це прагнення легітивним і спонукав до активних дій. Ці активні дії були якраз основною рисою буржуазії і їм не підходили ті тиша і спокій, які сповідувались католиками.
Якщо зробити загальний висновок до праці М.Вебера, то очевидним є одне - автор повністю переконаний у тому, що саме протестантські секти стали "винуватцями" сучасного капіталізму. І, хоча, жоден з релігійних вождів (Кальвін, Лютер, Цвінглі) і не ставив перед собою мету сформувати капіталістичний устрій сучасного типу, але вони створили всі необхідні умови для цього [7,12-23].
1 2 3 4 5