1   2   3   4   5   6   7   8
Ім'я файлу: шпори-лекції-управління-витратами.docx
Розширення: docx
Розмір: 196кб.
Дата: 07.04.2020
скачати
10.Види калькуляцій і їх використання в управлінні витратами

Залежно від тієї ролі, яку відіграє калькулювання собівартості у діяльності підприємств і організацій, зокрема їх економічної ролі, наявності різних показників і видів собівартості та їх при­значення у системі економічної інформації розрізняють різнома­нітні вили калькуляцій В економічній літературі донині немає єдиної думки щодо складу класифікаційних ознак, згідно з якими можна було б їх вивчати.

На практиці застосовуються такі найбільш поширені ознаки, згідно з якими вони кл асифікуються. _Даішх сліл віднести:

  • час складання калькуляцій (директивні і звітні) або призна­чення і час складання (попередні і наступні);

  • періодичність складання калькуляцій (змінні, декадні, міся­чні, квартальні, річні);

“ рівень охоплення витрат (галузеві, виробничі, внутрішнього­сподарські, технологічні);

  • місце виникнення витрат (підприємство /організація/, цех, дільниця, бригада);

  • характер виробництва (масові, індивідуальні, проміжні);

  • склад /обсяг/ витрат (повні, неповні /часткові/);

  • властивість калькуляційного об’єкта (загальні, параметричні, за центрами витрат /госпрозрахункові/).

Серед авторів відсутня єдина методика, підходи до класифіка­ційних ознак калькуляцій. Це вказує на постійний пошук, наукові дослідження даних питань, що є відрадно, так як істина завжди народжується у суперечках, протиріччях.

Конкретні умови господарювання створюють необхідність складання певних видів калькуляцій відповідно до типу госпо­дарств, мети і завдань, що стоять перед ними.

Зупинимось дещо детальніше на характеристиці вищезазначе­них видів калькуляцій.

Директивні (попередні) калькуляції складаються до початку виготовлення продукції, виконання робіт чи надання послуг для обґрунтування і удосконалення нормативів витрат виробництва, цін; встановлення допустимих меж трудових і матеріальних ви­трат за статтями калькуляції у відповідності до конкретних умов і способів виготовлення продукції, видів робіт і послуг, визначен­ня величині! і складу витрат, які залежать і не залежать від діяль­ності структурного підрозділу тощо.

До них належать планові, проектні /кошторисні/, нормативні /стандартні/.

Планові калькуляції складають на основі планових норм ви­трат у розрахунку не плановий обсяг продукції /робіт, послуг/. Вони визначають максимально допустимий рівень витрат на ви­робництво певної продукції /виконання робіт чи надання послуг/ виходячи з досягнутого рівня організації праці і управління, рів­ня техніки і технології виробництва, масштабів підприємства /організації/, їх складу і структури. В основі складання планових калькуляцій лежать затверджені у встановленому порядку вироб­ничі норми використання ресурсів. У плановій калькуляції діс­тає своє відображення завдання щодо зниження собівартості про­дукції.

Проектні /кошторисні/ калькуляції складають на основі кош­торисних норм витрат використання ресурсів, діючих цін і тари­фів, рівня оплати праці, які діють на момент формування кошто­рису. Залежно від мети вони складаються з усіх видів витрат або лише за їх окремими видами. Кошторисні калькуляції призначені для економічного обгрунтування нового будівництва, розширен­ня і реконструкції діючих підприємств, виробництв, модернізації виробничого устаткування та будівельної техніки, розробки но­вих технологічних процесів. Вони дають можливість аналізувати структуру витрат на виробництво, визначати прибуток і рентабе­льність будівельного комплексу. Названі калькуляції лежать в основі формування договірних цін на будівельну продукцію, які передбачаються у договорі генерального підряду, і служать під­ставою для здійснення розрахункових взаємовідносин замовника /забудовника/ з генеральним підрядником.

Нормативні /стандартні/ калькуляції складають на основі на­уково обгрунтованих діючих виробничих норм і нормативів ви­трат, які відображають досягнутий рівень техніки, технології, ор­ганізації виробництва і праці. Вони періодично уточнюються у зв’язку зі зміною норм витрат. Нормативні калькуляції призначе­ні для визначання нормативної собівартості продукції, робіт і по­слуг. їх впроваджують на тих підприємствах і організаціях, де налагоджене нормативне господарство і калькуляції складаються на основі чинних норм. Вони служать основою для оперативного контролю ва відхиленнями фактичних витрат від установлених нормативів і є діючим засобом управління процесом формування собівартості.

Нормативні калькуляції у порівнянні з плановими, на перший погляд, досить подібні між собою, проте між ними є певні від­мінності. Планова калькуляція відрізняється від нормативної тим, що вона складається за усередненими нормами за певний період (квартал, рік), а нормативна калькуляція — за чинними нормами за кожний окремо взятий період.

Наступні калькуляції складають після виготовлення про­дукції, виконання робіт чи надання послуг. До останніх слід віднести звітні або, як їх ще називають, нормативно-звітні калькуляції.

Звітні калькуляції складаються на підставі даних бухгалтерсь­кого обліку про фактичні затрати на виробництво в розрізі каль­куляційних статей витрат і характеризують величину окремих видів витрат на виробництво конкретної продукції. Звітні каль­куляції застосовуються для контролю виконання планового за­вдання зі зниження собівартості продукції. Вони дають змогу оцінювати прогресивність діючих норм витрат ресурсів і ефекти­вність використання коштів підприємства чи організації, є необ­хідним джерелом інформації для планування і економічного ана­лізу собівартості.

До складу звітної калькуляції включаються як витрати проду­ктивного, так і непродуктивного характеру /втрати від браку, втрати від простоїв тощо/. Такий порядок веде до зростання кон­трольних і аналітичних функцій облікової інформації, посилення бухгалтерського контролю за раціональним використанням виро­бничих ресурсів.

Калькуляції залежно від періодичності складання у своїй ос­нові базуються на періоді часу, за який складаються. Періодич­ність складання калькуляцій залежить від характеру виробницт­ва. У масовому безперервному виробництві їх складають за певні невеликі календарні періоди /зміну, добу, декаду, місяць/ і харак­теризують середню собівартість виготовленої за цей період про­дукції. В індивідуальному і дрібносерійному виробництвах каль­куляції складають після виконання усіх робіт із замовлення або за триваліші проміжки часу /місяць, квартал, півріччя, рік/ порів­няно з масовим виробництвом.

За рівнем охоплення витрат калькуляції поділяються на:

  • галузеві; -

  • виробничі;

  • внутрішньогосподарські;

  • технологічні.

Галузеві калькуляції відображають рівень собівартості певного виду продукції у конкретній галузі (наприклад, собівартість елек­троенергії, продуктів харчування, автомобільних перевезень пев­них видів вантажів тощо).

Виробничі калькуляції характеризують собою сукупність ви­трат, пов’язаних з виробництвом продукції, виконанням робіт на конкретному підприємстві чи організації.

Внутрішньогосподарські калькуляції складаються на продук­цію окремих цехів основного, допоміжних чи підсобних вироб­ництв.

Технологічні калькуляції уособлюють в собі витрати на окремі деталі, вузли, конструктивні елементи робіт і характеризують рі­вень технології на підприємстві чи в організації. Вони служать підставою щодо прийняття управлінського рішення стосовно до­цільності виготовлення напівфабрикатів чи закупівлі їх у поста­чальників виконання окремих видів робіт власними силами або передачі їх спеціалізованим субпідрядним організаціям.

За характером виробництва калькуляції поділяються на: ма­сові (періодичні), індивідуальні та проміжні.

Масові (періодичні) калькуляції складаються за певний період часу (квартал, рік) з метою розрахунку середньої собівартості од­ного виробу.

Індивідуальні калькуляції поширені в індивідуальних виробни­цтвах. Вони складаються лише після завершення виробництва окремого замовлення або групи виробів.

Проміжні калькуляції складаються на окремі етапи робіт по об’єктах з тривалим циклом виробництва. Значного поширення вони набули у будівництві. Прикладом етапів робіт тут можуть служити нульовий цикл, «коробка» будівлі, покриття тощо.

За складом витрат, що включаються у собівартість про­дукції, розрізняють калькуляції повної й неповної /часткової/ со­бівартості.

Калькуляція павиої-собівартості включає, крім витрат на ви­робництво продукції, ще й позавиробничі витрати, тобто витрати, пов’язані з її реалізацією. Вона використовується для вирахуван­ня фінансових результатів від реалізації конкретних видів проду­кції та рентабельності її виробництва.

Калькуляція неповної /часткової/ собівартості відображає лише частку витрат, пов’язаних з виготовленням продукції. Цими витратами є так звані змінні витрати, розмір яких залежить від обсягів виробництва. Такі калькуляції значно поширені за рубе­жем і дістали назву калькуляцій «обмеженої собівартості». Об­меження собівартості продукції лише змінними витратами дає змогу спростити нормування, планування, облік і контроль, оскі­льки йдеться про прямі витрати. У даному разі собівартість стає більш наочною, а окремі витрати — краще контрольованими.

З уведенням національних стандартів бухгалтерського обліку (з 01.01.2000 р.) в Україні у законодавчому порядку закріплено формування вищенаведених витрат і складання вказаних кальку­ляцій.

За властивостями калькуляційного об’єкта розрізняють за­гальні, параметричні, за центрами витрат (госпрозрахункові) калькуляції.

Загальні калькуляції— це калькуляції, які складаються на увесь калькуляційний об’єкт /окремий вид продукції, об’єкт бу­дівництва тощо/. Вони відображають собівартість певного виду продукції в цілому по підприємству (організації) і складаються з метою визначення відпускної ціни на кожен вид виготовленої продукції, наданих послуг.

Госпрозрахункові калькуляції (за центрами витрат) відобра­жають певне коло витрат, які залежать безпосередньо від роботи бригади, цеху, дільниці та інших внутрішньогосподарських госп­розрахункових підрозділів.

Калькуляції за центрами витрат доповнюють і деталізують за­гальні калькуляції і відображають ту частину собівартості, яка формується у конкретному підрозділі підприємства чи організа­ції. Характерною особливістю їх є те, що всі витрати тут оціню­ються лише за планово-обліковими цінами /єдиними для плану­вання і обліку/. Виходячи з фактичного кількісного обсягу витрат, вказаної їх оцінки, реального виходу продукції, розрахо­вують її собівартість з кожного підрозділу— бригади, цеху, ді­льниці.

У вказаних калькуляціях не можуть бути відображенні дані про пред’явлені претензії між господарськими підрозділами або між ними і господарством. Внутрішньогосподарська госпрозра­хункова калькуляція призначена головним чином, для контролю за виконанням даним підрозділом завдання щодо зниження собі­вартості продукції /робіт/ як однієї з важливих частин усього госпрозрахункового завдання, для визначення економії коштів від зниження собівартості, розрахунку матеріального стимулю­вання за економію коштів, визначення доходу підрозділу.

Параметричні калькуляції складаються з метою отримання уявлення про собівартість продукції в розрахунку на одиницю певного параметра. Для вказаної мети з усієї сукупності корис­них властивостей виділяється основний техніко-економічний па­раметр, який найповніше і найбільш точно характеризує спожив­ну вартість продукту /потужність, продуктивність тощо/.

У будівельному виробництві калькуляційною одиницею при параметричному калькулюванні виступає один квадратний метр загальної площі житла звичайного і поліпшеного планування, од­нокімнатна квартира цегляного будинку і великопанельного, од­не ліжко-місце у клінічній лікарні і спеціалізованому диспансері тощо. Для промислового виробництва прикладом може служити собівартість одного місця у твердому автобусі і м’якому, однієї кінської сили двигуна бензинового і того, що працює на дизель­ному паливі чи на газі.

Така інформація істотно розширює можливість використання калькуляційних матеріалів, зокрема для народногосподарської оцінки витрат і визначення відпускних /договірних/ цін, а також для порівняльного аналізу наслідків господарської діяльності од­норідних підприємств і організацій.

11.Етапи розвитку і сучасний стан калькулювання

Калькуляційна справа у своєму розвитку пройшла ряд основ- них етапів:

""І) примітивний;

  1. середній;

  2. наближений до повного;

  3. повний;

  4. нормативний;

  5. виробничий.

ТПініп примітивного калькулювання /кінець XV ст. — поча­ток XIX ст./ характерний для монастирського обліку (обліку, за­провадженого у монастирях), у системі якого зустрічаються роз­рахунки, які віддалено нагадують калькулювання у сучасному розумінні.

Етап середній /початок XIX ст. — середина XIX ст./ пов’язаний з іменами І. Серикова /1804 р./, який вказав на необ­хідність розвитку калькулювання, К. Арнольда /1809 р./, який ви­клав його основи. Для калькулювання даного періоду характерне усереднення одержуваних величин внаслідок використання най­простішого прийому: ділення сукупності всіх витрат на загаль­ний випуск продукції. Таким чином одержаний результат харак­теризував середню вартість випущеної чи виготовленої про­дукції.

Третій етап у розвитку калькулювання, який отримав назву наближений до повного /40-і роки XIX ст. — 80-і роки XIX ст./ пов’язаний з появою складних /комплексних/ виробництв, а та­кож виникненням категорії «непрямих витрат», що вимагали сво­го розподілу між видами продукції. Запровадження калькулю­вання в розрізі окремих видів продукції вимагало чіткішої органі­зації виробництва та додаткових непродуктивних витрат. Через наведені причини не всі підприємства складали калькуляції, калькулювання здійснювалося нечасто /лише тоді, коли виникала складна ситуація з реалізацією товарів/.

Повний етап калькулювання /80-і роки XIX ст. — 30-і роки XX ст./ характеризується наявністю повної калькуляції, тобто складання калькуляційних розрахунків як за прямими, так і не­прямими витратами; точний і правильний /«справедливий»/ роз­поділ непрямих витрат.

Створення п’ятого етапу калькулювання /30-і роки XX ст.— 90-і роки XX ст./— нормативного нерозривно пов’язане з тре­тім етапом розвитку обліку витрат, що характеризується норму­ванням виробничих витрат, створенням нормативного господарс­тва на окремих підприємствах і використання нормативного методу обліку затрат на виробництво чи його елементів.

Шостий етап калькулювання розпочався з переходом у нове ти­сячоліття і триває зараз. Характерною його особливістю є те, що у зв’язку із введенням в нашій державі національних положень (ста­ндартів) бухгалтерського обліку, зокрема П(С)БО 16 «Виграти» змінились традиційні підходи до трактування і розуміння категорії «собівартість», а звідси й до її калькулювання. Згідно з вказаним стандартом до складу виробничої собівартості включаються не всі витрати, а лише такі, як: прямі матеріали, пряма заробітна плата, інші прямі затрати, загальновиробничі витрати, тобто витрати, які безпосередньо формують собівартість конкретних видів продукції чи виконаних робіт. Таким чином достовірно можна калькулювати тільки виробничу собівартість, що й зумовило назву даного етапу, тобто етапу виробничого калькулювання.

Вищенаведені етапи розвитку калькуляційної справи в основ­ному характеризують її історію стосовно промислової сфери.

Становлення й розвиток калькуляційної справи у будівництві належить до 30-х років XX ст. Головними віхами цього періоду можна вважати затвердження Основних положень про номенкла- туру і розміри витрат в будівництві, про порядок їх визначення і обліку /1930—1932 рр./, прийняття постанови Радою Народних Комісарів і ЦК ВКП/б/ «Про поліпшення будівельної справи і здешевлення будівництва» /1936 р./, введення аналітичного облі­ку витрат на виробництво у розрізі об’єктів будівництва, а у се­редині їх — за конструктивними елементами, налагодження но­менклатури статей калькуляції/1936—1937 рр./ тощо.

Наступний період — повоєнний — характеризується введен­ням у дію нових Основних положень з обліку і калькулювання собівартості капітальних робіт /капітальних вкладень/ /1945 р./ і внесенням деяких змін і уточнень в Основні положення з обліку капітальних вкладень і собівартості будівельно-монтажних робіт /з 1955 р. закріпилась така назва основного нормативного акта, що регламентував організацію бухгалтерського обліку та кальку­лювання собівартості у будівництві/.

З прийняттям Основних положень з планування і обліку собі­вартості будівельно-монтажних робіт /1984 р./ настає ще один період розвитку калькулювання в будівництві, який тривав до 1996 року. Для цього періоду характерним є введення в дію віт­чизняних Основних положень про склад витрат виробництва /обігу/і формування фінансових результатів /1993 р./ і Основних положень про склад витрат виробництва /обігу/ на підприємствах і в організаціях /1994 р./.

З моменту прийняття і введення в дію Типових положень з пла­нування, обліку і калькулювання собівартості будівельно-монгаж- них робіт /09.02.1996 р./ розпочинається наступний етап розвитку калькулювання собівартості у будівництві, до особливостей якого слід віднести більш чітку регламентацію усіх аспектів економічної роботи підрядних будівельно-монтажних організацій.

З введенням у дію національних Положень (стандартів) бухга­лтерського обліку і, зокрема, П(С)БО 18 «Будівельні контракти», калькулювання собівартості у будівництві ввійшло у нову стадію, відбулося започаткування етапу виробничого калькулювання.

Для даного етапу характерним є затвердження наказом Держ- комітету будівництва, архітектури та житлової політики від 07.05.2002 р. № 81 Методичних рекомендацій із формування со­бівартості будівельно-монтажних робіт та їх нової редакції, за­тверджених Наказом Державного комітету України з будівництва та архітектури від 16 лютого 2004 р. № 30.

Щодо промислового виробництва, то калькуляційна справа також отримала певний поштовх для подальшого свого розви­тку внаслідок затвердження наказом Держкомітету промисло­вої політики від 02.02.2001 р. №47 аналогічних Методичних рекомендацій з формування собівартості продукції (робіт, послуг).

Сучасний стан калькуляційної справи не є задовільним, оскі­льки не відповідає вимогам і запитам управлінського апарату. Калькуляції складають лише з метою ціноутворення, гобто лише для визначення відпускної ціни на продукцію /такий стан харак­терний для підприємств будівельної індустрії/, а у підрядних бу- дівельно-монтажних організаціях наявність калькуляцій — спра­ва досить рідкісна. Цим самим апарат управління позбавлений важливої інформації про рівень виробничих витрат у розрахунку на окремі види продукції, робіт, конструктивні елементи, техно­логічні етапи тощо.

Відсутність надійної всеохоплюючої системи калькулювання викликана ще й наявністю ряду питань, які вимагають негайного методологічного вирішення. До них, зокрема, відносяться:

  • визначення переліку статей витрат на виробництво, що прийняті для обліку і калькулювання;

  • обґрунтування методики відображення витрат та їх оцінка по кожній статті калькуляції;

  • встановлення принципів розподілу витрат між готовою (то­варною) продукцією і незавершеним виробництвом;

  • розробка обґрунтованих способів розподілу непрямих ви­трат між окремими видами продукції, робіт і послуг;

  • оцінка незавершеного виробництва;

  • визначення переліку об’єктів калькулювання і калькуля­ційних одиниць;

  • розробка форми калькуляційного листа;

  • встановлення центрів витрат і сфер відповідальності та ви­дів продукції, по яких складаються стандартні (нормативні) та фактичні калькуляції.

Як видно з наведеного переліку, обсяг калькуляційної роботи досить великий, а характер робіт складний, тому до цієї роботи повинні залучатися висококваліфіковані працівники.

Калькулювання може здійснюватись як в межах облікової си­стеми (упорядкований регулярний процес), так і на вимогу (на­приклад, збір і аналіз витрат, пов’язаних із заміною виробничого устаткування). Звісно, постійне калькулювання — більш дорож­че, ніж те, що проводиться час від часу, і рішення про те, наскі­льки деталізовані дані повинні надходити з системи управлінсь­кого обліку на регулярній основі, приймається виходячи із зіста­влення витрат і доходів.



  1. 1   2   3   4   5   6   7   8

    скачати

© Усі права захищені
написати до нас