1   2   3   4   5
Ім'я файлу: Алина Нечитайло. П16-3. ЗП. Реферат.docx
Розширення: docx
Розмір: 55кб.
Дата: 20.04.2020
скачати

2.2 Правове регулювання використання земель промисловості,транспорту,зв`язку енергетики та оборони


Загальна характеристика земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення — самостійна категорія земель у складі земель України. Вони займають площу 2,03 млн га. Їх правовий режим визначається нормативними приписами, які зосереджені в Земельному кодексі України (глава 13) та ряді інших нормативних актів. Більшість правових норм, які регулюють правовий режим зазначених земель, закріплені в окремих правових актах, присвячених в основному спеціальній діяльності тих чи інших підприємств, установ та організацій, зокрема у Повітряному кодексі, законах України «Про державний кордон», «Про оборону України», «Про транспорт», «Про зв'язок», «Про залізничний транспорт», «Про трубопровідний транспорт»1 «Про електроенергетику», «Про автомобільний транспорт». Згідно зі ст. 65 ЗК України землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані у встановленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Землі цієї категорії поділяються на самостійні види (підкатегорії): землі промисловості, землі транспорту, землі зв'язку, землі енергетики, землі оборони, землі іншого призначення. Критерієм такого поділу земель є характер спеціальних завдань, для здійснення яких призначені і надаються відповідні земельні ділянки підприємствам, установам та організаціям. Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення згідно з основним цільовим призначенням використовуються для різних конкретних цілей, перелік яких у чинному законодавстві не є вичерпним. Це становище пояснюється тим, що окремі галузі виробничої чи іншої діяльності, які потребують відповідних земельних ділянок і закріплення порядку їх використання, формуються і розвиваються. При цьому виникає необхідність появи нових видів земель несільськогосподарського призначення. Так, у чинному Земельному кодексі серед земель даної категорії самостійне місце посідають землі енергетики, які раніше не були відомі законодавству. Склад земель та особливості використання кожного з названих видів земель регулюються окремими статтями ЗК України (статті 66—77). Зазначені землі відрізняються від інших категорій земель України своїм основним цільовим призначенням. їх використання пов'язане головним чином з обслуговуванням несільськогосподарських потреб, тобто вони виконують роль просторової операційної бази, території, на якій розміщуються різного роду об'єкти. Цільове призначення цих земель відображається у найменуванні їх видів, що цілком логічно й закономірно. Правовий режим всіх видів (підкатегорій) зазначених земель базується на єдиних принципах: загальнодержавного та суспільного значення категорії земель, до складу якої вони входять; спеціальних завдань використання таких земель. Головною ознакою їх правового режиму є забезпечення раціонального екологічно збалансованого використання землі при експлуатації різних несільськогосподарських об'єктів. Особливості ж правового регулювання використання та охорони окремих видів земель, що входять до складу цієї категорії, зумовлені специфікою їх цільового призначення. Специфіка зазначених земель полягає в тому, що їх формування як самостійної категорії земель здійснюється значною мірою за рахунок вилучення або викупу земель із сфери сільськогосподарського чи лісогосподарського виробництва. Разом з тим, наявність закріпленого земельним законодавством принципу пріоритету сільськогосподарського землекористування зумовлює певне підпорядкування правового режиму зазначених земель інтересам розвитку сільськогосподарського виробництва.

Це пов'язано, зокрема, з тим, що згідно зі ст. 23 ЗК України для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Суб'єктами прав на зазначені землі можуть виступати підприємства, установи та організації, тобто юридичні особи. Здебільшого постійними користувачами щодо названих земель є державні підприємства, установи та організації промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та інших галузей суспільного виробництва. Таке становище цілком виправдане, оскільки промисловість, транспорт, енергетика, зв'язок, оборона — це переважно сфера державної діяльності. В той же час не виключена можливість, коли носіями земельних прав у цих випадках виступають і недержавні, наприклад, комунальні юридичні особи. Тут важливо лише те, щоб діяльність, зумовлена цільовим призначенням цих земель, здійснювалася юридичними особами, які наділені спеціальною (статутною) правоздатністю. Не виключається і використання цих земель названими суб'єктами і на умовах оренди. З метою прискорення ринкових реформ, стимулювання ефективного землекористування та підприємницької діяльності, заохочення інвестицій до реалізації програм соціально-економічного розвитку законодавством передбачена можливість придбання певних земельних ділянок несільськогосподарського призначення, тобто і за рахунок земель, наприклад, промисловості, у приватну власність як юридичними, так і фізичними особами. Порядок використання зазначених земель встановлюється законом (ч. 2 ст. 65 ЗК), що свідчить про те, що правовою основою нормативного регулювання у цій сфері можуть бути лише закони, а не підзаконні акти. На сукупність правових норм, які присвячені регламентації суспільних відносин щодо використання цих земель, поширюються спеціальні принципи: загальнодержавного та суспільного значення земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення і принцип множинності завдань їх використання.

Сутність першого принципу полягає в тому, що названі землі використовуються для забезпечення діяльності саме у тих сферах, які виключно або здебільшого пов'язані з загальнодержавними чи суспільними, тобто публічними інтересами. Це стосується, зокрема, земель атомної енергетики, космічної системи, оборони та ін. Згідно зі ст. 84 ЗК України вони не можуть передаватися у колективну і приватну власність, оскільки їм притаманне особливе соціально-економічне значення. Другий принцип, який характеризує правову регламентацію використання цих земель, пов'язаний з безліччю конкретних цілей несільськогосподарської експлуатації. Він полягає в тому, що землі, які входять до складу даної категорії, можуть використовуватися для вирішення різнопланових завдань. Перелік цілей, для яких можуть використовуватися вказані землі, є невичерпним. Але всі завдання, а отже й цілі, об'єднує те, що вони є спеціальними і спрямовані у своїй сукупності на забезпечення сталого розвитку основних народногосподарських комплексів (промислового, військово-промислового та ін.).

3. «Правове регулювання використання та охорони земель оборони»


«Правове регулювання використання та охорони земель оборони» містить чотири підрозділи та присвячений дослідженню основних складових правового режиму земель оборони України.

У підрозділі 3.1. «Право власності на землі оборони України» таке право розглядається в двох значеннях: об’єктивному – як сукупність правових норм, які закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на землі оборони, встановлюють порядок та підстави виникнення і припинення цих відносин, а також порядок здійснення державою та територіальними громадами, в межах своєї компетенції, правомочностей власника на земельні ділянки із земель оборони; та суб’єктивному – як обмежене законом право держави чи територіальних громад, вчиняти за власною волею, незалежно від волі інших осіб, будь-які дії щодо земельних ділянок із земель оборони. Стверджується, що землі оборони відповідно до чинного законодавства можуть перебувати лише в державній та комунальній власності. Однак ЗК України містить норми, що суперечать цьому, допускаючи можливість передачі окремих земельних ділянок із земель оборони в приватну власність.

Необхідним, на думку дисертанта, є подолання такої колізії шляхом доповнення ч. 3 ст. 83 ЗК України положенням про те, що до земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать землі оборони під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення.У роботі обґрунтовується, що припинення права власності на земельні ділянки із земель оборони та передача їх іншим суб’єктам повинні відбуватися виключно за умови повного очищення цих ділянок від вибухонебезпечних предметів та приведення їх до стану, придатного для використання.

У підрозділі 3.2. «Правові засади користування землями оборони в Україні» досліджуються проблеми правового регулювання користування землями оборони. Право землекористування автором розглядається в об’єктивному розумінні як сукупність правових норм, що регулюють відносини у сфері виникнення, зміни і припинення права військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів на використання земельних ділянок із земель оборони, а також реалізації зазначеними суб’єктами цього права; та суб’єктивному – як відмінний від права власності правовий титул, що надає можливість військовим частинам, установам, військово-навчальним закладам, підприємствам та організаціям Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів, у встановленому законом порядку, та в межах своєї правосуб’єктності використовувати земельні ділянки із земель оборони.

У роботі звертається увага на відсутність у національному законодавстві правових механізмів та форм надання земель оборони господарюючим суб’єктам для обслуговування ліній електропередачі, зв’язку та інших комунікацій, що проходять на цих землях. Обґрунтовується висновок, що надання цих земель відповідним суб’єктам для вказаних цілей повинно відбуватися шляхом встановлення земельного сервітуту на підставі договору між ними та військовою частиною. Умови та строк такого використання земель оборони пропонується визначати в кожному конкретному випадку договором про встановлення земельного сервітуту.Разом з тим, автор вказує на необхідність законодавчого закріплення правових механізмів передачі земель оборони в оренду.

Для цього в Законі України «Про правовий режим земель для потреб оборони та безпеки» пропонується передбачити, що органи державної влади та місцевого самоврядування в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть передавати фізичним і юридичним особам в оренду земельні ділянки із земель оборони для вирощування сільськогосподарських культур, випасання худоби, заготівлі сіна та інших цілей. Необхідними також є розробка та затвердження Кабінетом Міністрів України нормативного акта, що визначатиме порядок надання таких земель третім особам в оренду, можливі напрями їх використання в господарських цілях, а також умови повернення земель оборони військовим частинам для подальшого використання за цільовим призначенням.

У підрозділі 3.3. «Проблеми правового забезпечення охорони земель оборони України» аналізуються особливості правового регулювання у сфері реалізації заходів щодо охорони цих земель. Під правовою охороною земель оборони пропонується розуміти встановлену нормами права систему ґрунтозахисних, економічних, екологічних, організаційних, технологічних та інших заходів, спрямованих на запобігання та усунення забруднення та псування земель оборони, захист довкілля, життя і здоров’я людей від негативного впливу розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України.Заходи щодо охорони земель оборони автор поділяє на три групи: заходи, що здійснюються при виборі земельної ділянки для оборонних потреб, при спорудженні та реконструкції військових об’єктів; заходи при експлуатації земель оборони в процесі постійної діяльності військових формувань; заходи, що здійснюються при ліквідації військових об’єктів і передачі земель оборони для інших потреб.Найбільш шкідливого впливу внаслідок військової діяльності зазнають землі, на яких розташовуються і постійно функціонують військові полігони та аеродроми.

Для вирішення цієї проблеми пропонується закріпити в Законі України «Про правовий режим земель для потреб оборони та безпеки» норму, яка б визначала, що для організації та проведення військових навчань із залученням значної кількості особового складу чи військової техніки використовуються переважно землі великих або середніх військових полігонів. Одночасно вказується на необхідність детального нормативного закріплення поділу військових полігонів за площею земель, яку вони займають, на великі, середні і малі, та визначення допустимого техногенного навантаження на кожен із видів. Пропонується також на законодавчому рівні закріпити обов’язок суб’єктів, що використовують військові полігони, очищувати землі, на яких вони розташовуються, від предметів та речовин, що залишилися внаслідок проведення навчань.В дисертації обґрунтовується доцільність закріплення в законодавстві норми, яка би передбачала можливість ліквідації військових об’єктів виключно за умови повного очищення земельних ділянок, на яких вони розташовуються, від забруднення, спричиненого військовою діяльністю, а також проведення рекультивації цих земель.

У підрозділі 3.4. «Загальна характеристика управління в галузі використання та охорони земель оборони України» досліджено функції та специфічні риси управління цими землями.Управління у сфері використання та охорони земель оборони пропонується визначати як регламентовану законом діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовану на забезпечення раціонального використання та охорони земель оборони, додержання всіма користувачами цих земель вимог екологічної безпеки та земельного законодавства в процесі реалізації державної політики у сфері оборони та безпеки.Особливістю управління у сфері використання та охорони земель оборони є існування урядового органу державного управління – Державного департаменту надлишкового майна та земель, що діє у складі Міністерства оборони України і йому підпорядковується. Доцільним, на думку автора, є перетворення цього органу в окремий центральний орган виконавчої влади

Державне агентство надлишкового військового майна та земель для потреб оборони та безпеки, а також розширення його компетенції від управління надлишковим військовим майном та земельними ділянками, що використовуються підрозділами Міністерства оборони, до управління таким майном та ділянками, що використовуються усіма структурами, які реалізують функції держави у сфері її оборони та безпеки.Однією з ключових функцій управління у сфері використання та охорони земель оборони є зонування земель, що вважається складовою функції просторово-територіального устрою. Чинне законодавство не визначає правового режиму зон особливого режиму використання земель навколо військових об’єктів. У дисертації наголошується на необхідності законодавчого закріплення поділу таких зон на внутрішні і зовнішні заборонні зони. При цьому, на думку автора, в законі слід також визначити, що зовнішні заборонні зони, обсяг та зміст обмежень в них – встановлюються тими органами управління, які надавали земельні ділянки для потреб оборони. Встановлення внутрішніх заборонних зон належить до компетенції органів відомчого управління землями оборони (Міністерства оборони, МВС, МНС, Міністерства інфраструктури тощо.).У процесі реалізації функції контролю за використанням та охороною земель оборони спостерігаються факти недопущення працівників державних органів, що здійснюють контроль за використанням та охороною земель оборони, на території військових об’єктів для належного проведення перевірок та ознайомлення зі станом землевпорядної документації. У зв’язку з цим, пропонується законодавчо встановити можливість притягнення до відповідальності посадових осіб військових частин за перешкоджання здійснення контролю за використанням та охороною земель оборони.

Одним із ключових принципів ведення Державного земельного кадастру є принцип відкритості та доступності його відомостей, законності їх одержання, поширення і зберігання. Однак відкритість та доступність окремих відомостей щодо земель оборони не завжди є доцільними, виходячи з потреб забезпечення обороноздатності нашої держави. Необхідним, на думку дисертанта, є закріплення в Законі України «Про Державний земельний кадастр» норми, яка б обмежувала поширення в цьому кадастрі відомостей щодо земель оборони, які можуть завдати шкоду інтересам держави у сфері забезпечення її оборони та безпеки.
1   2   3   4   5

скачати

© Усі права захищені
написати до нас