Ім'я файлу: Istoriya_Ukrayini_ispit_Microsoft_Word_2.doc
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.
3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.
Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).
Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та ін. «За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вийшло навпаки: арешти і суди 1965—1966 pp. вперше показали всім, «скільки нас є» і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу».
Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.
У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні—грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Проте це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти «злочинців»). «Підсудні виступають в опублікованих матеріалах як обвинувачі, звинувачуючи владні структури у ламанні законів, спотворенні конституції та комуністичної ідеології», — зазначалося у передмові до цієї книжки. В. Чорновола було засуджено на три роки.
Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати.
Проте 1970 р.— починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. — другий арешт В. Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, І. Дзюба, В. Стус, І. Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло, очевидно, і засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося 30 грудня 1971 p., на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».
У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.
Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.
104. Основні напрямки перебудови М. Горбачова та її наслідки.
Після смерті Генерального секретаря ЦК КГІРС К. Черненка в березні 1985 р. на посаду керівника КПРС та СРСР було обрано М. Горбачова. Саме за його ініціативи розпочалася перебудова в СРСР (квітень 1985 р.). Перебудова мала охопити п'ять провідних сфер життєдіяльності суспільства: економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення «холодної війни» та побудова спільного європейського дому); соціальну сферу (покращення матеріального та культурного добробуту населення); ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільний вияв думки громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом шестирічного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.
Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи, завершилася розпадом СРСР. Партійне керівництво України па словах однозначно підтримувало дії кремлівського керівництва, а насправді певний час блокувало персбудовчі процеси в Україні.
Перебудова мала чотири етапи-, березень 1985 — січень 1987 р. —-перебудова здійснюється під гаслом «більше соціалізму»; 1987—1988 рр. — основний лейтмотив — «більше демократії»; 1989—1990 рр. — розмежування і розкол у таборі провідників перебудови; 1991 р. — перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.
Перебудовчі процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави. Протягом 1985—1987 рр. в Україні не існувало політичних сил у вигляді громадських об'єднань та народних фронтів, аналогічних до тих, що виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалася відносно стабільною. Крім того, керівництво УРСР на чолі з В. Щербицьким жорстоко контролювало ситуацію.
Був ще один важливий суб'єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалася з гострої критики перших партійних керівників і партноменклатури різного рангу. В. Щербицький, який сімнадцять років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів М. Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.
Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 р.) сприяла пожвавленню суспільно-політичного руху в республіці. 13 листопада 1988 р. в Києві відбувся перший за роки радянської влади масовий мітинг (20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам. Крім питань екології, гострій критиці були піддані посадові особи, винні в чорнобильській трагедії та її наслідках.
У 1989 р. Україною прокотилася хвиля шахтарських страйків, які поруч з економічними вимогами гостро ставили і політичні питання — відмова в довірі номенклатурі та чиновникаМ-бюрократам. Наймогутніший шахтарський страйк мав місце у липні 1989 р. Його започаткували гірники шахти "Ясинуватська—Глибока". Страйк охопив 193 шахти з 400.
В умовах різкого загострення соціально-економічної кризи, зростання цін і невпинного погіршення життєвого рівня населення навесні 1990 р. відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради, які посилили розшарування політичних сил.
У вересні 1989 р. виникла масова політична організація — Рух (Народний Рух України за перебудову). Одна заводною створювалися політичні партії України (Українська республіканська партія, Демократична партія України, «Партія зелених», Партія демократичного відродження України та ін ).16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала передвісником незалежності нашої держави.
106. Проголошення незалежності України.
У 1989—1990 рр. у СРСР поряд із соціально-екоиомічними проблемами гостро постало питання щодо зміни державного ладу країни. 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум із питання збереження Радянського Союзу. В Україні під час його проведення Верховна Рада запропонувала жителям республіки додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».
Народ України відповів позитивно як на основне (70,2 % від тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на додаткове запитання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування, було очевидно, що громадська думка в Україні схиляється в бік незалежності.
Після проведення референдуму розпочався так званий «Ново- огарьовський процес» — переговори керівників дев'яти республік, включаючи Україну, із президентом СРСР М. Горбачовим про новий союзний договір. Попереднє підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба М. Горбачова врятувати державну цілісність СРСР шляхом компромісу між республіками і центром. У цей процес утрутилися консервативні сили, які прагнули не лише зберегти єдину союзну державу, а й не допустити її оновлення в будь-якій формі.
19 серпня 1991 р. реакціонери здійснили спробу державного перевороту. Блокувавши М. Горбачова на дачі у Форосі, найближчі співпрацівники президента СРСР оголосили про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКИС, рос. — ГКЧП), до якого увійшли вісім осіб. Серед них віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго.
Вони заявили про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Установлювався контроль над засобами масової інформації. У деяких регіонах Радянського Союзу на шість місяців запроваджувався надзвичайний стан.
Проте заколотники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з Президентом Росії Б. Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також інших, міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві були й представники України під синьо-жовтими прапорами. Рішучі дії Б. Єльцина підтримали більшість урядів країн світу. Заколот провалився.
Заколот висвітив реальні, а не декларативні позиції і наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Керівництво ЦК КГТУ опинилося на боці заколотників. Секретаріат ЦК надіслав на місця шифрограму, у якій схвалювався переворот і парткомам пропонувалося організувати підтримку дій ДКНС.
Присланий до України генерал Варенников заявив, що в разі не- підтримки рішень ДКНС, проведення страйків, акцій непокори будуть застосовані війська. Л. Кравчук та очолювана ним Президія Верховної Ради України (де була більшість представників КПУ) закликали до спокою і витримки. Але при цьому Л. Кравчук заявив, що будь-які зміни мають відбуватися на основі закону, і підстав для введення в республіці надзвичайного стану немає.
Послідовно й рішуче виступила проти заколотників в Україні тільки опозиція — представники Руху і новоутворених демократичних партій. Вони виступшц} з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР За умов блокування Президією Верховної Ради спроб дати належну оцінку дій ДКНС демократи розгорнули широку роботу в масах. Почалася підготовка до страйку.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України, у якому, зокрема, підкреслювалося: «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України • та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України». Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На політичній карті світу з'явилася нова суверенна держава — Україна. Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого став національним святом держави, не був випадковим явищем. Прагнення національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — це право народу самому визначати свою долю.
Отже, Акт проголошення незалежності України — це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.
Згідно з чинним на той час законодавством питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно Всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня було прийняту й постанову Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою передбачалося провести 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.
Референдум відбувся в намічений термін; 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на запитання в бюлетені щодо підтвердження Акта відповіли: «Так, підтверджую». Позитивну відповідь дало населення всіх областей України і Криму незалежно від їх національного складу. Підсумки референдуму засвідчили прагнення народу бути повноправним господарем на власній землі, а не «молодшим братом», час піною ще однієї імперії з оновленим фасадом. Результати голосу вашія ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як' незалежної держави.
1 грудня 1991 р. Україна обирала першого Президента своєї самостійної держави. До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включено шість кандидатів — В. Гриньова, Л. Кравчука, Л. Лук'яненка, Л. Табурянського, В. Чорново- ла, І. Юхновського. Кандидат у Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської об- ■ Л. Кравчук ласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук'яненка, Партія демократичного відродження України (ПДВУ) — за керівника Народної Ради в парламенті України академіка І. Юхновського та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова.
Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, у- недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ Л. Кравчук. Він став першим Президентом незалежної України.
107. Прийняття Конституції України.
Конституція — політичний, нормативно-правовий акт держави (Основний Закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов'язки громадян. Конституція є могутнім засобом політичного управління суспільством, юридичною базою всього законодавства держави, основою наукових розробок у сфері права, найважливішим джерелом права.
Конституції України як Основному Закону держави властиві особливості правового статусу: вона має найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших нормативних актів держави. їй притаманна підвищена стабільність.
Конституційний процес в Україні розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України, яка передбачала прийняття нової Конституції. Для цього було утворено комісію з вироблення нового Основного Закону (Конституційну комісію) і відповідну Робочу групу. Вона підготувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою.
Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР 1978 р. в тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р. Це було зумовлено обставинами перехідного періоду. Проголошення незалежності й референдум 1 грудня 1991 р. сприяли активізації конституційного процесу. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року було винесено на всенародне обговорення. Доопрацьований з урахуванням зауважень і пропозицій проект Конституції в травні
р. було подано до Верховної Ради. Удруге це сталося в жовтні
р. Із різних причин, як об'єктивних, так і суб'єктивних, усі ці проекти так і не були прийняті. Так закінчився перший етап сучасного конституційного процесу в Україні.
Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р.) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. Конституційну комісію було переформовано, її очолили Л. Кучма та О. Мороз.
Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. Як результат виникла ідея Малої Конституції України, що знайшла своє втілення в проекті Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Але Верховна Рада України відхилила цей проект. У зв'язку з цим виникло певне протистояння між Президентом України, виконавчою і законодавчою владою.
Спробою розв'язання цього конфлікту стало прийняття 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України».
11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект" було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія підготувала доопрацьований проект Конституції.
Розпочалася кронітка робота з його обговорення. Але політичні суперечки заважали плідній роботі, і до 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Президент України, вважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, підписав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада України відновила роботу з обговорення Конституції, змінивши технологію розгляду. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла Конституцію України.
Конституція юридично закріпила політичний і економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи громадян України.
Із прийняттям Конституції конституційний процес в Україні не завершився. У 2000 р. відбувся всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Але імплементувати його результати не вдаються. Лише 8 грудня 2004 р. під час «пакетного» голосування було схвалено законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції України. Але питання змін Конституції залишається актуальним.
1 ... 25 26 27 28 29 30 31 32 33