Ім'я файлу: Istoriya_Ukrayini_ispit_Microsoft_Word_2.doc
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
77. Злука ЗУНР і УНР. Акт Соборності.
9 листопада Українська Національна Рада (УНРада), як найвищий орган влади в Галичині, в наказі Держовному секретаріату дала завдання "поробити потрібні заходи для з'єднання всіх українських земель в одну державу''.
1 грудня 1918 р. у Фастові представники ЗУНР та УНР уклали "Передвступний договір... між Українською Народною Республікою і Західноукраїнською Народною Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю". Статті цього договору містили основи майбугньої злуки обох держов. Західноукраїнські землі повинні були отримати територіальну автономію у складі об'єднаної держави.
Вже на першому засіданні УНРади в Станіславі 3 січня 1919 р. було ухвалено "Передвступний договір" та доручено урядові завершити процес об'єднання. На цьому засіданні Євген Петрушевич заявив: "Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка". УНР сформувала делегацію для поїздки в Київ.
22 січня 1919 р. в Києві на Софіївському майдані було проголошено возз'єднання УНР та ЗУНР в єдину соборну державу («акт злуки»). Наступного дня було оголошено відповідні постанови Трудового Конгресу. 3 цього часу ЗУНР дістає назву — Західна Область УНР (ЗОУНР). Але через воєнний час практичне об'єднання обох державних організмів відкладалося на майбутнє. Це питання остаточно мали вирішити Всеукраїнські Установчі Збори.
Наприкінці січня 1919 р. Директорія отримала нові повноваження від Трудового Конгресу та нового, шостого члена, яким став президент ЗУНР Євген Петрушевич.
Спроба возз'єднання двох українських держав залишилася декларацією. Польські війська методично витісняли армію ЗУНР з території Галичини. Існування УНР також ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.
Фактично керівництво як УНР так і ЗУНР надалі продовжували діяти на власний розсуд. Лише на міжнародній арені були випадки плідної співпраці (спільні делегації, спільні звернення до міжнародної громадськості. Між лідерами обох держав існували протиріччя та взаємні підозри.
74. Селянські повстання проти більшовицького режиму.
За російським шаблоном створювалась вся модель соціально-економічної політики РНК України. Запроваджуваний економічний курс одержав назву «воєнного комунізму». Його складовими були:
— націоналізація всіх підприємств;
— заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;
— мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності;
— введення продовольчої розкладки.
«Воєнний комунізм» — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини і тому являв собою набір вимушених, тимчасових заходів, з іншого — його реалізація на практиці стала спробою переходу до нового суспільного ладу. Своєрідним стрижнем політики «воєнного комунізму» була продрозкладка, запроваджена 11 січня 1919 р. Відповідно до опублікованого цього дня документа, кожна губернія мусила здати державі «лишки» зерна та інших продуктів. Спочатку розміри «лишків» визначалися реальними потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави в хлібі. В одному з листів ЦК РКП(б), адресованому всім губкомам партії, цинічно заявлялося: лишки — це не те, що насправді залишилося в селянському господарстві, надміру потреб сім'ї, а те, що потрібно в нього взяти.
Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що виявилася в запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. в Україні діяло 46 таких загонів, що налічували у своїх лавах 1500 осіб).
Безумовно, така політика радянської влади не подобалася українському селу, яке звикло дивитися на хліб як на товар, а на хліботоргівлю як на умову стабільного функціонування селянських господарств. Наприклад, у Катеринославській губернії традиційно 50% зібраного врожаю йшло на ринок, у Таврійській — майже 60%, а в Херсонській — 65%. Несхвально ставилося селянство і до більшовицьких планів колективізації села, проголошених 14 лютого 1919 р. у декреті ВЦВК «Про соціалістичне землекористування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства». Курс на ліквідацію великих поміщицьких, селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та протест з боку селянських мас.
Навесні 1919 р. піднялася хвиля стихійного селянського руху, спрямованого проти продрозкладки та насильницького створення колгоспів. Очолювані отаманами Зеленим (Д. Терпило), Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни активно почали обстоювати свої права. Хвиля народного гніву наростала: якщо у квітні відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в червні—липні — вже 328. Оцінюючи становище, голова Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) М. Лацис писав у квітні 1919 р. у циркулярному листі до всіх надзвичайних комісій України, що замість «широкої підтримки населення ми знаходимо майже одну ненависть останнього...». Піднявшись на Київщині, Чернігівщині та Полтавщині, повстанська хвиля невдовзі охопила всю територію УСРР.
Своєрідним піком антибільшовицьких повстань став виступ збройних формувань під керівництвом начдива радянських військ, кавалера ордена Червоного Прапора, в минулому отамана військ УНР М. Григор'єва. У своєму універсалі (9 травня 1919) він закликав український народ: «Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура працюючого люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітника! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада рад народу України!» Під цими гаслами григор'євцям досить швидко вдалося захопити Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Проте Григор'єва не підтримали інші лідери повстанців — Н. Махно, Зелений; григор'євське гасло «Україна — для українців!» відлякувало значну кількість потенційних союзників, а традиційна для його військ практика мародерства, терору та погромів не сприяла консолідації сил повстанців та зростання їхніх лав. Врешті-решт радянські війська оговталися від перших невдач і силами збройних формувань під командуванням К. Ворошилова та О. Пархоменка на Полтавщині завдали поразки повстанцям та придушили виступ М. Григор'єва.
Перемога над Григор'євим не означала перемоги над повстанським рухом в Україні. Більшовики потрапили в замкнуте коло обставин: «Запровадження «воєнного комунізму» було засобом виходу з критичної ситуації і водночас саме він, піднімаючи народ на повстання, робив цю ситуацію з кожним днем дедалі критичнішою». Внутрішній фронт поглинав все більше сил та ресурсів УСРР, роблячи крах більшовицького режиму неминучим.
Отже, 1919 р. на теренах України мала місце чергова спроба утвердження більшовицького режиму. Проявами цього процесу стали формування та організація радянської державної структури; прийняття першої Конституції УСРР, включення України до «воєнно-політичного союзу» радянських республік тощо.
Економічним підґрунтям реалізації більшовиками своїх планів була політика «воєнного комунізму», наслідками якої став розрив економічних зв'язків між містом і селом, посилення централізму, втрата приватної ініціативи, закріплення психології «експропріації експропріаторів», зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабіжницьку продрозкладку став широкомасштабний повстанський рух, який розхитував пануючий режим зсередини, суттєво ослаблюючи його.
67. Вплив українців Петрограду на революційні події 1917 року.
Але вже перші після лютневі (1917 р.) тижні продемонстрували прагнення українського народу до свободи. 12 березня в Петрограді відбулася демонстрація українців, яка справила великий вплив на російську громадськість. «Українське питання є тепер одним з найважливіших питань, що стоять перед російською демократією», - констатувала 16 березня 1917 р. столична кадетська газета «Речь». Грандіозна національна демонстрація, в якій взяли участь до 100 тис. солдатів, робітників, службовців, представників студентства й учнівської молоді, відбулася 19 березня у Києві. Над колонами демонстрантів майоріли сотні блакитно-жовтих національних прапорів. Маніфестація закінчилася мітингом на Софійському майдані. Мітинг освятили представники православного духовенства. Нічого подібного Київ ще не бачив. Багатотисячні українські маніфестації відбулися в Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Чернігові й багатьох інших великих містах України. На транспарантах, які несли учасники демонстрацій, переважали гасла з вимогою автономії України: «Автономію Україні!», «Хай живе федеративна республіка!», «Вільна Україна у вільній Росії!». Разом з тим лунали рішучіші гасла, які вимагали самостійної України: «Хай живе самостійна Україна!», «Самостійна Україна з гетьманом на чолі!».
Масовий характер національно-визвольного руху, участь у ньому різних соціальних верств, об'єднаних прагненням позбутись імперської залежності, відновити українську державність, утвердити демократичний лад, свідчили про його переростання в національно-демократичну революцію.
64. Значення творчості Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки для відродження української державності.
Яскрава особистість Тараса Шевченка (1814—1861) поєднувала геніального поета, талановитого художника та, без перебільшення, творця нової української ідеології, яка відігравала важливу роль у формуванні національної свідомості українців.
Визначальною рисою світогляду Т. Шевченка було несприйнятгя будь- яких форм соціального гноблення. Колишній кріпак, який за власним досвідом розумів почуття поневолених людей, нещадно викривав усі ганебні породження кріпацтва: торгівлю «хрещеною власністю», безправність селян і знущання над ними панів. Він не вірив у поступові реформи й закликав силою знищити існуючі порядки.
Соціальне гноблення українців поет пов'язував з імперським пануванням над своєю Батьківщиною, де «орел чорний сторожем літає». В поезіях він зображував героїчне минуле козацької України. Т. Шевченко намагався не дати українцям «приспати» себе, допомогти їм, пригадавши історію, розгорнувши боротьбу за визволення Батьківщини. Важливе значення мала проголошувана ним необхідність поєднання боротьби за національне й соціальне визволення. Ця ідея могла об'єднати в єдиний потік названі течії суспільного життя.
У своїх поезіях Т. Шевченко різко засуджував прояви «малоросійської ментальності». Злочином проти свого народу було те, що нащадки козацької старшини йшли служити імперії, зрікалися своєї мови і культури. Велике значення мало те, що поет вважав український національний рух складовою визвольної боротьби всіх слов'янських народів. Свої поезії — заклики до єднання в спільній боротьбі — Т. Шевченко передавав відомим діячам національного відродження слов'ян Павелу Шафарику та Адаму Міцкевичу.
У своїх поезіях Т. Шевченко вперше поєднав у єдине ціле різні народні діалекти, завдяки чому українська мова засяяла яскравими барвами. Його твори з однаковим захопленням читали представники різних соціальних верств. Завдяки цьому, долаючи суперечності, вони дедалі більше відчували себе представниками нової духовної спільноти — української нації.
Важко переоцінити значення Т. Шевченка та його поЬзії для духовного українського відтворення. Український громадський і політичний діяч Ю. Охримович (1893—1921), представник покоління діячів, погляди якого сформувалися під впливом Т.Шевченка, писав: «Поезія Шевченка має для нас епохальне значення: вона зробила з темної етнографічної маси націю, вона розбила на завжди можливість існування українського руху як «южно-русского провінціалізму».
Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І. Я. Франко (1856—1916 рр.) —видатний український письменник, фі¬лософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та ет¬нограф, визначний громадський та культурний діяч. 1. Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т. Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомості ук¬раїнського народу. Своєю науковою, публіцистичною та перекладацькою діяльністю він вказував на широкі гори¬зонти національно-культурного відродження українського народу.
В середині 70-х років XIX ст. в духовному та суспільно-політичному житті Галичини починає зароджуватися новий радикальний напрям, на чолі якого став І. Франко та його однодумці. Це невелике коло молодих людей поставило собі за мету докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи по згуртуванню передових суспільних сил на боротьбу проти існуючого національного і соціаль¬ного гноблення.
З ініціативи І. Франка. М. Павлика та С. Даниловича прогресивна інтелігенція Східної Галичини у 1890 р. ство¬рює Русько-українську радикальну партію — першу на Укараїні політичну організацію європейського типу. Кінцевою метою своєї програмної діяльності радикали вважали со¬ціальне визволення селян та робітників і проголошення незалежності України.
У 1899 р. Русько-українська радикальна партія розпа¬лася на дві різні — Національно-демократичну, До якої увійшли визначні представники національне свідомої інте¬лігенції.
У своєму ідейному розвитку І. Франко пройшов два етапи: у першому періоді (80-ті роки XIX ст.) був учнем М. Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму. Після смерті М. Драгоманова у 1895 р. він стає на позицій українського демократичного націоналізму. Його світогляд спирався на засади гуманізму, раціоналізму і демократиз¬му. І. Франко відмежувався від федералістичннх ідей М. Костомарова і М. Драгоманова і став борцем за повну політичну незалежність України.
Творчий талант І. Франка як письменника виявився в ряді його оповідань та повістей, де реалістично відображе¬но життя робітників та селян Галичини: «РІПНИК», «На ро¬боті», «Навернений грішник», «Борислав сміється»; збірках: «Добрий заробок», «Маніпулянтка».
Серед художніх творів І. Франка особливе місце займа¬ють повісті з історичної тематики: «Захар Беркут», «Осно¬ви суспільності», «Для домашнього вогнища», «Великий шум», «Перехресні стежки».
В історії української літератури І. Франко займає одне з провідних місць як видатний поет. Велике народне ви¬знання принесли йому поетичні збірки: «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Давнє і нове», «Зів'яле листя», Збірка «Зів'яле листя» (1896 р.) є найкращою збіркою ліричних поезій І. Франка. У пере'дмові до другого видання поет назвав її «збіркою ліричних пісень, найсуб'єктивніших із усіх, що появилися в нас від часу автобіографічних поезій Шевченка».
У 1877—1882 рр. І. Франко написав визначні твори політичної лірики — «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюрми», в яких чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша «Вічний революціонер» видатний український композитор М. Лисенко у 1905 р. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С. Людкевич (1879—1979 рр.) створив симфонічну поему «Каменярі».
Вершиною поетичної творчості І. Франка є поема «Мойсей» (1905 р.). Висока ідейна та мистецька вартість ставить її в ряд найвизначніших творів українського письмен¬ства. Головна тема поеми — смерть Мойсея як пророка, якого власний народ не прийняв і відкинув. Поема має алегоричний характер.
Леся Українка.
78. Варшавський договір 1920 року.
Варша́вський договір — міждержавна угода Польщі і Української Народної Республіки, за якою в квітні 1920 р. польський уряд Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР.
Ця угода мала символічне значення для України. Не зважаючи на це, уряд Симона Петлюри був вимушений піти на великі поступки, оскільки були визнані вже де-факто встановлені кордони по межі розташування польських військ в Україні — по річці Збруч. Це означало зречення від великих етнічних українських територій Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини. Такий крок уряду Симона Петлюри був оцінений вкрай негативно декотрими українськими політиками того часу і більшістю населення окупованих Польщею територій.
За цим договором Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України. Гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі і польського в Україні. Складовою частиною договору була військова конвенція, підписана 24 квітня 1920 року українським генералом Володимиром Сінклером та представником польського військового відомства Славеком, яка передбачала початок спільних польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на території України.
Варшавський договір був засуджений найближчими прибічниками С. Петлюри – В. Винниченком, М. Грушевським та ін. С. Петлюрі не вдалось реалізувати її цілком. У жовтні 1920 р. Польща порушила варшавську угоду, визнавши УСРР, і вона стала недійсною.
Пізніше, по закінченні польсько-радянської війни 1920 року, польський уряд визнав УРСР і уклав з нею Ризький мирний договір 1921 року, що фактично анулював Варшавський договір.
79. Зимовий похід 1921 року.
У листопаді 192І р. відбувся другий «зимовий похід* армії УНР. Після поразки військ УНР у боротьбі з більшовиками залишки їх були інтерновані за наказом польського уряду в табори для військовополонених. Тим часом в Україні розгортався масовий селянський повстанський рух (Поділля, Київщина, Катеринославщина, Полтавщина). У жовтні 1921 р. командуванням військ УНР та Повстанською командою було розроблено план допомоги повстанському руху з метою підняти населення на всенародне антибільшовицьке повстання.
Для здійснення цього плану в таборах для інтернованих таємно під її ської адміністрації було створено Повстанську армію. Вона складалися з трьох груп: Волинської (близько 800 бійців під командуванням генерала Ю.Тютюнника), Бессарабської (300 бійців, якими командував генерал Л. Гулий-Гуленко) і Подільської (400 бійців під командуванням підполковника М. Палія, :иодп полковника С. Чорного). Загальне командування здійснював Ю.
Тютюнник. Усі три групи прорвали радянський кордон у різних місцях і приступиш здійснення операції. Першою прорвалася група Гулого-Гуленка, але виконати своє завдання не змогла і була змушена відійти на територію Румунії.
Подільська група, прорвавшись у районі м. Гусятина (Тернопільщини] боями пройшла все Поділля і вийшла в район Бородянки (60 км під Киї але далі змушена була припинити своє просування, оскільки їй не вдалося об'єднатися з Волинською групою. Повернувши назад, 29 грудня 1921 р, вона перетнула польський кордон.
Волинська група рушила в рейд 4 грудня 1921 р. Уже 7 грудня вона заволоділа м. Коростень. Подальше просування групи було зупинено переважаючими силами Червоної армії. Відступаючи під тиском радянської кінік під командуванням Г. Котовського, група потрапила в оточення. 17 грудня відбувся вирішальний бій (містечко Базар). Повстанці були розбиті. Частина учасникіп нохг потрапила в полон. Іншій частині (150 осіб) вдалося вирватися з оточенім відійти на територію Польщі. Щонайменше 359 бійців, що потрапили полон, були розстріляні.
Другий «зимовий похід» став останньою спробою збройним шляхом бути незалежність України під час визвольних змагань 1917—1921 рр.
1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 ... 33