Ім'я файлу: Istoriya_Ukrayini_ispit_Microsoft_Word_2.doc
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
53. Постать Петра Калнишевського в історії України.
Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового. У 1762-му обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий з посади. У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим.
За доблесть у російсько-турецькій війні 1768 — 1774 років Військо Запорозьке дістало подяку від цариці. Кошовий отаман став кавалером найвищого ордену Російської імперії — Андрія Первозванного, йому було присвоєно військовий чин генерал-лейтенанта.
Відстоював права Запоріжжя, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга. Намагався посилити свою владу і обмежував права старшин та козацької ради. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах, тим самим перешкоджаючи планам Росії щодо колонізації причорноморських степів та посилення російської присутності в Україні. Відомо, що Петро Калнишевський знаходився у товариських стосунках із князем Потьомкіним-Таврійським.
Князь Потьомкін виступив на засіданні уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі 23 квітня 1775 року. 4 червня за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою.
Завойовники розграбували військову скарбницю, припаси, архів, церкву. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року. Монастирському керівництву було наказано утримувати Калнишевського «без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але ще й спілкування з іншими персонами та тримати під вартою солдат монастиря».
3 серпня 1775 року Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «рос. что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». Шість пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та намаганні створити незалежне управління.
Соловецький монастир
Петра Калнишевського утримували у казематі № 15. «Порційних грошей» виділяли один карбованець на добу (що в 40 разів більше, ніж іншим в'язням). На заощаджені гроші він відремонтував свій каземат, а наприкінці життя купив Євангеліє вартістю 2435 карбованців і подарував його монастирю. У 1792 році Петро Калнишевський переведений в одиночну в'язницю біля Поварні.
Указом нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня[1]) 1803 року.
Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом:Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю.
Навесні 1887 року Соловки відвідав український історик Дмитро Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув'язнення отамана.
52. Ліквідація Запорозької Січі 1775 року.
Від початку заснування Нової Січі російський царський уряд поступово обмежував її права. У складі монархічної держави, якою була Російська імперія, козацька республіка не мала перспективи тривалого існування.
Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими:
■ Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими порядками.
■ Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією.
■ Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя.
■ Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що перешкоджало вільному доступу
до Чорного моря. в Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.
■ Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців.
■ Перетворення Запорожжя з його гаслом «Утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії.
Відповідний момент для розв'язання запорозької проблеми виник після успішного завершення російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Після проголошення незалежності Кримського ханства від Османської імперії над ним було встановлено російський протекторат. Відтепер зникла загроза татарських нападів, для захисту від яких імперії й були потрібні запорозькі козаки.
На початку 1775 р. запорозька старшина, прагнучи зберегти козацтво, відрядила до Петербурга делегацію з проектом реорганізації Січі на зразок Донського козацтва. Однак ці пропозиції відкинули не розглядаючи. Фаворит імператриці Г. Потьомкін із відвертим глузуванням відповів старшині А. Головатому: «Не можна вам залишатися. Ви дуже розігралися і ні в якому вигляді не можете приносити користь».
По завершенні російсько-турецької війни під час повернення російських військ додому генерал Петро Текеля несподівано отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя і рушили на Січ. У козаків це не викликало ніякої підозри.
4 червня російські війська непомітно зняли вартових і оточили січову фортецю. Звістку про намір П. Текелі козацтво зустріло з обуренням. Воно хотіло дати бій російським військам, але сили були надто нерівні. З огляду на це старшина відмовила козаків від бою. Після оголошення указу Катерини II про скасування Січі двоти-сячний гарнізон склав зброю. Інші війська також без бою захопили паланкові центри.
Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Розпочалася роздача земель царським вельможам.
Доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі. Нову Січ зруйнували, та січове товариство залишилося. Згідно з указом Катерини II запорожцям дозволялося або вступати до кінних пікі-нерських полків, або повертатися туди, звідки вони прийшли на Січ, або залишатися жити на Запорожжі. Але не минуло й двох років, як вони пожалкували про це рішення. Царський уряд роздавав запорозькі землі своїм вельможам, не звертаючи уваги на козацькі зимівники. Нові господарі відбирали в козаків землю, а інколи перетворювали їх на кріпаків.
Значна частина козаків-запорожців (близько 5 тис.) після ліквідації Січі подалася до турецьких володінь. Вони просили турецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Задунайська Січ.
Чимало козаків переселилося також до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінціях Банат і Бачка, біля річки Тиси. Близько 8 тис. козаків-запорожців, які опинились тут, заснували Банатську Січ.
Така ситуація стурбувала російський уряд. Замість знищення запорозького козацтва й перетворення його на регулярне військо сталося інше. Задунайська Січ, яка стала продовжувачем традицій запорожців, перетворилася на вогнище небезпеки для Росії.
В умовах наближення чергової російсько-турецької війни, що вибухнула в 1787 р., царський уряд намагався схилити козацтво на свій бік. У 1788 р. імперський уряд дозволив колишнім козакам-запорожцям створити Військо вірних козаків, перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо. У війську дозволялося відновити запорозькі порядки: козацькі військові клейноди, виборність старшини, ради, курені. Однак це не відновило запорозької вольниці. Служити імперії погодилися 12 тис. колишніх запорожців.
Участь українських козаків у російсько-турецьких війнах другої половини XVIII ст. Напередодні російсько-турецької війни 1768—1774 рр., коли питання про ліквідацію Січі було вирішено, Катерина II, закликаючи запорожців до війни, запевняла: «Ми вважаємо (запорожців) найзичливішими нашими підданими і при першій нагоді Височайшу нашу милість усьому нашому вірному Війську Запорозькому низовому вчинемо». У війні 1768— 1774 рр. запорожці взяли найактивнішу участь.
У 1774 р. був підписаний Кучук-Кайнарджийський договір, за яким до Росії відходили землі між Дніпром і Південним Бугом, місто Керч, а Кримське ханство проголошувалося незалежним.
Знову про запорожців згадали під час війни з Туреччиною 1787—1791 рр. У бойових діях брало участь Чорноморське козацьке військо. Особливо вдало козацькі полки діяли в обороні Кінбурна, облозі та взятті Очакова в 1788 р. У вересні 1789 р. два полки ко-заків-чорноморців оволоділи Хаджибеєм (сучасне місто Одеса).
Вагомим був внесок козаків-чорноморців у взятті головної фортеці турків на Дунаї — Ізмаїл, яка вважалася неприступною. Козаки знищили турецький флот на Дунаї, що дало змогу здійснювати штурм міста з усіх боків.
Активно діяли козаки-чорноморці в останній рік війни. Зокрема, у битві біля озера Бабадат козаки розгромили чималий загін турецько-татарської кінноти. Під час цього бою козаки-задунайці, що були в складі турецької армії, допомогли своїм товаришам у розгромі турків.
Згідно з договором, підписаним у Яссах, кордоном між Туреч¬чиною і Росією ставала річка Дністер.
Сподіваючись на подяку, козаки-чорноморці прагнули відро¬дити колишні козацькі вольності в межиріччі Дністра й Південного Бугу. Але це занепокоїло царський уряд, і козаків було вирішено відправити подалі з України.
У 1792 р. їм дозволили оселитися на Таманському півострові в межиріччі Кубані та Дону. У серпні 1792 р. перші 3877 козаків прибули на Тамань, де постало Кубанське козацьке військо.
Історичне значення Запорозької Січі. Ліквідація Запорозької Січі стала однією з найважливіших подій української історії другої половини XVIII ст. Із нею відходила в минуле козацька доба. Хоча Запорозька Січ загинула, вона залишила помітний слід у пам'яті українського народу. Запорозькі козаки уславилися героїчною боротьбою, яку впродовж трьох століть вели проти іноземних загарбників, і обороною південних рубежів України. Вони були на чолі національно-визвольної боротьби українського народу впродовж століть. Завдяки цьому створювалися умови для розвитку економічного
і культурного життя українців. Разом із тим наявність Січі була тим чинником, який стримував закріпачення українських селян, оскільки саме в запорозьких степах збиралися втікачі з усієї України. З'явившись як воєнна організація, козаки цим не обмежились. Ними були створені нові форми соціального, політичного та економічного життя.
Висновки
Друга половина XVIII ст. стала вирішальною для долі півдня України і Криму. Після чергових російсько-турецьких війн ці території остаточно опинилися під владою Російської імперії. У 1775 р. було ліквідовано Запорозьку Січ, а в 1783 р. — Кримське ханство Під імперською владою почалося активне господарське освоєння новоприєд-наних земель.
54. Чорноморське козацьке військо.
військова формація, створена російським урядом з кол. запор. козаків (див. Запоріжжя і Козацтво). Після зруйнування Запорозької Січі (1775) частина козаків переселилася на тур. територію і заснувала там Задунайську Січ, однак більшість з них залишилася на Запоріжжі, де вони стали скарбовими селянами. У 1780-их pp. рос. генерал Г. Потьомкін намагався відновити коз. частини на добровільній основі і використати їх для оборони Півд. України проти тур. загрози. З вибухом війни з Туреччиною (1787 — 91) рос. уряд почав творити коз. частини з запорожців і указом від 2. 2. 1788 створив «Військо вірних козаків» під керівництвом запор. старшин С. Білого та З. Чепіги.
Головний військовий штаб був розміщений в Олешках, де було зібрано майже 12 000 козаків. Ці коз. частини боролися проти турків під командуванням О. Суворова. 1788 вони були перейменовані на Чорноморське коз. військо, яке мало подібну організаційну структуру, як і запор, військо, такий самий одяг тощо. 1790 рос. уряд почав переселювати козаків на землі, що були положені між Богом та Дністром, і т. ч. виникло Бозьке коз. військо з гол. штабом у Слободзеї на Дністрі.
По закінченні війни рос. уряд не хотів, щоб коз. військо було розташоване поблизу центру України та Задунайської Січі, і тому 1792 він переселив Ч. к. на Передкавказзя, на т. зв. чорноморський кордон, що простягався здовж правого берега р. Кубані від гирла р. Лаби до Азовського м. Там оселилося 1795 бл. 25 000 козаків, а також і дехто з росіян. Вони були наділені зем. площею між р. Кубанню та Єяю, що охоплювала бл. 30 000 км2. їм було надано широку коз. самоуправу, однак вже на поч. 1800 від Ч. к. були відібрані права обирати старшину, і рос. уряд призначав кошових отаманів. У першій половині 19 ст. (1809 — 11, 1821 — 25, 1848 — 50) Ч. к. зміцнено новими переселенцями з кол. козаків з Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини та укр. селянами, які втікали від соц. утисків з Лівобережної України.
Адміністративна організація Ч. к. ґрунтувалася на запор. системі. Воно складалося з 40 куренів, 38 з яких були названі за кол. куренями, що існували на Запор. Січі. У 1840-их pp. курені Ч. к. перейменовано на станиці, об'єднані у 4 військ. округах: Таманській, Катеринодарській, Бейсугській та Єйській. Гол. військ. штаб був у Катеринодарі, заснованому 1794 (тепер відомий п. н. Краскоdap). Основним завданням війська було охороняти Чорноморську оборонну лінію вздовж р. Кубані й брати участь у військ. походах. Крім військ. служби, козаки займалися рільництвом, скотарством і рибальством. 1880 Ч. к. з'єдналося з зах. частиною Лінійного війська (6 бригад) і було перейменоване на Кубанське коз. військо. Впродовж майже одного ст. Ч. к. продовжило, хоч у дещо зміненій формі, традицію запор. козаків.
55. Задунайська Січ.
Задуна́йська Січ — військово-державна організація колишніх запорозьких козаків яка виникла після зруйнування царськими військами Нової Січі й ліквідації Запорізького козацького війська у червні 1775 року в нижній течії Дунаю. Запорожці оселилися спочатку на лівому березі, а потім турецька адміністрація переселила їх на правий берег.
Ліквідація Запорізької Січі не означала однак, що козацтво вдалося викреслити з Історії України. Воно відроджується на широких степових просторах між Дунаєм та Кубанню в нових формах. Звичайно, частина колишніх запорожців розійшлася по своїх зимівниках, хуторах, селах І містах І стала звичайними селянами або міщанами. Адже саме тоді удвічі зростає: чисельність сільської людності, що проживала уздовж берегів Дніпра від Нового Кодака до Микитиного Рогу, тобто від сучасного Дніпропетровська до Нікополя.
Але найнепокірніші запорожці покинули Російську Імперію і втекли за Дунай, на землі, що знаходилися під пануванням турецького султана Абдул-Гаміда І. Тут у гирлі великої європейської ріки вони заснували Задунайську Січ спочатку на лівому березі Дунаю, а потім, за наказом турецького уряду, який намагався віддалити колишніх запорожців від України, її було перенесено на правий берег.
Кажуть, що коли султан звелів запорожцям присягати на вірність Туреччині, то вони насипали у свої чоботи принесену із собою рідну землю І впевнено та гордо вимовляли слова присяги: «На чиїй землі стоїмо, тій і служити будемо».
Задунайська Січ була майже копією Запорізької, хіба що до традиційних господарських занять козаків (хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, ремесло) додалося й виноградарство. Хоч у Задунайській Січі керівні позиції належали старшині, але там не було кріпацтва.
Це створювало з неї оазис свободи, магніт, який притягував до себе знедолених людей з України. Відомо, що посланці задунайців таємно прибували на Україну І поверталися назад на чолі великих загонів нових втікачів. Так, у 1779 р. у місті Самарь було заарештовано колишнього запорожця Якова Савича Чорногора, який збирав трьохтисячний загін втікачів за Дунай. За рішенням суду Яків Чорногор і деякі Інші козаки, що робили аналогічні вчинки, були биті батогами І заслані на Сибір.
Однак згодом задунайцям все важче було нести службу для султана, який все частіше намагався використати їх для придушення національно-визвольних повстань греків, сербів, румун, болгар та інших народів Балканського півострова. Не бажаючи бути знаряддям в руках Оттаманської Порти, частина козаків вже наприкінці XVIII — початку XIX ст. втекла на Україну, де почали формуватися козацькі полки.
У 1828 р. вибухнула чергова російсько-турецька війна, І задунайці мусили вирішити питання: на чиєму боці їм битися? Всупереч наказу султана Махмеда (Мухаммеда) II останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий не виступив проти Росії, а, навпаки, вступив у секретні переговори з російським командуванням.
30 травня 1828 р. під Ізмаїлом 1500 задунайських козаків на чолі з Й. Гладким перейшли разом із своїми човнами на бік російських військ. І допомогли їм переправитися на правий берег Дунаю. На жаль, операція Гладкого не була добре продуманою, внаслідок чого турки жорстоко розправилися з тими козаками, що залишалися на Задунайській Січі, і повністю зруйнували цю Січ.
Задунайці взяли участь у подальшій боротьбі проти турецької армії і зробили свій внесок у перемогу Росії. За Адріанопольським мирним договором 1829 р. Туреччина передавала Росії гирло Дунаю і східний берег Чорного моря.
56. Участь українського козацтва в освоєнні Слобожанщини та Кубані.
У 1652 р. полковник Іван Зінковський (Дзинковський) з-під Острога на Волині привів на Слобожанщину тисячу козаків з родинами і майном , заснував на р.Тихій Сосні (у верхів’ях Дону) місто Острогозьк і створив на території Слобожанщини перший і найбільший Острогозький Слобідський козачий полк.
У цьому ж таки 1652 р., із містечка Ставищ Білоцерківського полку на Слобожанщину перейшов загін Герасима Кіндратовича (Кондратьєва), на основі якого було створено Сумський полк, а в 1658 р., засноване м. Суми.
У 1654 р., з Правобережжя і Лівобережжя на Муравському шляху оселилося 587 українських родин, а згодом осіло ще 670 родин, з яких було сформовано Харківський Слобідський полк.
У 1654 р. 1587 українських переселенців заснували місто Охтирку, яке стало центром Охтирського Слобідського полку.
Освоєння південної частини Слобожанщини привело до створення тут у 1663 р. Балаклійського полку козачим отаманом Яковом Черніговцем, який привів сюди 150 українських сімей із Задніпров’я. Окрім Балаклії, Черніговець збудував декілька міст і слобід по Донцеві: Андрієви Лози, Бишкинь, Савинці, Лиман та кріпость Ізюм. Цар зробив осадчика-отамана Бакалійським полковником.
У 1677 р., за указом воєводи Ромодановського за провину Я. Черніговця від полковництва усунуто, а Балаклійський полк було приєднано до Харківського. У 1685 р. Із Харківського полку було виділено Ізюмський полк, і першим полковником самостійного Ізюмського полку став Костянтин Донець-Захаржевський, який разом з батьком, харківським полковником Григорієм Донцем, не тільки збудували нове місто-кріпость Ізюм, а й заселили всю Ізюмську полкову округу переселенцями з інших Слобідських полків.
Заснування окремих козачих полків на території Слобідської України знаменувало якісно новий етап в освоєнні краю, адже прибували не розрізнені ватаги втікачів, а повноцінні одиниці, організовані за козацьким звичаєм на чолі з полковниками і козацькою старшиною.
Слобідських козацьких полків (полкових округ): Острозького, Сумського, Охтирського, Харківського, Ізюмського. Полки поділялися на сотні (сотенні округи), сотні на десятки. Таким чином, кожна полкова округа була не лише військовою, а й адміністративною одиницею. Територіально полкова округа приблизно була рівна нинішній області, а сотенна приблизно дорівнювала нинішнім районам.
На чолі полку і полкового уряду стояв виборний полковник і полкова старшина. Спочатку полковника і полкову старшину обирали загальним зібранням усіх козаків полку, потім і полковника, і полкову старшину вибирала сама полкова старшина.
Полкову старшину складали шість чоловік: обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писарі.[20]
Сотні очолювалися сотенними урядами, котрі складалися із сотника, отамана, осавули, хорунжого і писаря. Сотня порядкувалася сотником.
Під час першої хвилі міграції, в 1792 — 1794-у роках, із-за Бугу на Кубань переселилося 12 тисяч 645 козаків і 5 тисяч 562 козачки 2. Згодом підійшло ще 7000 козаків, які після ліквідації Запорозької Січі поселилися в різних місцях Новоросійського краю 3. Загалом кількість першої хвилі українських переселенців на Кубань сягнула двадцяти п'яти тисяч осіб.
Дозволивши переселення українських козаків на Кубань, Катерина II сподівалася, по-перше, позбавити Чорноморське козацьке військо дружніх зв'язків із Задунайською Січчю, факт існування якої надзвичайно тривожив Петербург; по-друге, цариця розраховувала захистити нові російські кордони від нападу войовничих черкеських племен 4. Крім того, існувала гостра необхідність швидкого освоєння знелюдненого імперською політикою випаленої землі краю.
Мали свою рацію й козаки. Бажаючи зберегти свій устрій, звичаї і спосіб існування — хоч і за краєм української землі, вони змушені були переселятися з рідної України на Кубань. І ставати на захист інтересів Російської імперії, яка стільки нещасть принесла їхній Батьківщині…
Козаки-чорноморці, прибувши на Кубань, розмістилися куренями, назви яких були перенесені із Запорожжя. Тут були Батуринський, Іркліївський, Калниболотський, Канівський, Уманський, Корсунський, Менський курені. На Таманському півострові розкинувся Медведівський курінь. Його назва походила від холодноярського села Медведівки. Вищестебліївський і Нижчестебліївський курені отримали назву від містечка Стеблів, що лежить на річці Рось, а Кисляківський курінь — від подільського села Кисляк. Засновані на Кубані були Переяславський, Полтавський та інші курені, назви яких підкреслюють їхнє українське походження.
Другим масовим виходом на Кубань стало переселення козаків Катеринославського й Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ, а також Задунайської Січі у 1802 — 1810-му роках. Лише за перші три роки цієї хвилі на Кубань переселилося 7000 членів козацьких родин колишнього Катеринославського козацького війська.
Спровадивши на Кубань значну частину українських козацьких військ, російське самодержавство вдалося до переселення колишніх реєстрових українських козаків. У 1809 — 1811 рр. тільки із Полтавської і Чернігівської губерній на Кубань переселилася понад сорок одну тисяча осіб 5.
В 1820-му знову виникло питання про переселення в Чорноморію колишніх реєстрових козаків із Полтавської і Чернігівської губерній. Як зазначав дослідник Микола Стороженко, однією з причин стало прагнення царського уряду, «вислати з Малоросії найбільш волелюбний елемент, що розчарувався в своїх сподіваннях» 6. А сподівалися українські козаки, що після того як вони захистили Росію від війська Наполеона Бонапарта їм повернуть колишні права і вольності.
Та Росія не тільки не повернула їм прав, але й посилила колоніальний гніт українського народу, а невдоволених переселила на Кубань. Всього від 1809-го до 1849 рік на Кубань з України було переселено колишніх реєстрових козаків із родинами майже 109 тисяч осіб 7.
Таким чином, пасіонарний елемент був спроваджений з України. А в козаків-переселенців у буквальному смислі була вибита з-під ніг рідна земля. Чи дивуватися, що Катерина II, переселяючи таку масу козацтва за край української землі, сподівалася на фактичне вимирання козацької вольниці? Справді, рідна земля вже не підживлювала, бурхливі дніпровські пороги вже не напоювали енергетикою біле козацьке тіло, урвалася й таємна розмова з прадідівськими могилами.
Україна залишилася без воїнства, тепер над нею міг збиткуватися кожний, кому б забаглося. Не дивно, що у XIX столітті спротив поневолювачам чинили лише подільські селяни на чолі з Устимом Кармелюком та знаменитий Холодний Яр… Все інше завмерло, змирившись із поневоленням…
Одним з останніх актів нищення українських козацьких військових формувань стало переселення в Закубання Азовського козацького війська, створеного 1828 року з колишніх «турецьких» запорожців, які, «покаявшись», отримали від Миколи I «прощєніе 'рєхов» і відразу були кинуті в м'ясорубку, на штурм турецької фортеці Ісакчі, щоб кров'ю «смить прєдатєльство» і «довєсті прєданность російскому царю».
На початку 60-х років ХІХ ст., коли позиції Росії на півдні досить зміцніли, азовські козаки, що були поселились між Маріуполем та Бердянськом, стали для російської влади, як свого часу запорожці, небажаними. І царський уряд, якому українське козацтво було потрібне насамперед для охорони кордонів та під час численних завойовницьких війн, ухвалив рішення переселити азовських козаків на Кубань — проти їхньої волі. Так, недоля об'єднала на Кубані дві гілки нащадків Запорізької Січі - чорноморців і азовців.
За підрахунками Євгена Петренка, від 1792-го до 1865 року з України на Кубань організовано переселили 158 тисяч 843 українців. Але слід зазначити, що, крім офіційного переселення, відбувалась і стихійна міграція. Вона у статистиці не враховувалась.
Із відміною кріпацтва в Російській імперії настав якісно інший період заселення та освоєння Кубані. Якщо на першому етапі переселення козаків і селян з України на Кубань і Закубання відбувалося внаслідок ініціювання його царським урядом, то від 1861-го до 1917 року почалася самостійна міграція населення. В її основі були економічні причини: Кубань багатьох манила своїми достатками. Найбільше до Кубанської області мігрувало вихідців Харківської, Полтавської, Катеринославської та Чернігівської губерній 8.
1 ... 9 10 11 12 13 14 15 16 ... 33