Ім'я файлу: Istoriya_Ukrayini_ispit_Microsoft_Word_2.doc
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
41. Постать Михайла Ханенка в історії України.
Гетьман Правобережної України (1669-74). Походив з козацько-старшинської родини Ханенків. Брав участь у Національно-визвольної війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. З 1656 - полковник Уманського полку.
Належав до тієї частини козацької старшини, яка виступала проти укладення гетьманом Ю. Хмельницьким Переяславських статей 1659 з Московським царством. 1661 отримав від польського короля Яна 11 Казимира шляхетський титул. Підтримував П. Суховія в його боротьбі проти гетьмана П. Дорошенка. Після П. Суховія став одним з претендентів на гетьманську булаву.
У вересні 1669 на раді під Уманню, в якій взяли участь козаки Уманського, Кальницького, Паволоцького й Кор- сунського полків, X. проголошено гетьманом Правобережної України.
1670-71 X. разом з кошовим отаманом І. Сірком здійснив успішні походи на Крим і в турецькі володіння - на міста Аслан, Джакерман та ін. У вересні 1670 X. разом із запорожцями, уклавши з польськ. представниками договір в Острозі, перейшов під протекторат Польщі.
З осені 1670 X. спільно з І. Сірком розпочав кількарічну боротьбу за владу в Правобережній Україні проти гетьмана П. Дорошенка. Влітку 1672 загони X. та запорожці були розбиті полками гетьмана П. Дорошенка біля Четвертинівки неподалік Ладижина (тепер Вінницька обл.). Деякий час X. жив на Волині.
1673 знову розпочав за підтримки польськ. військ боротьбу проти Дорошенка. Зазнав поразки у бою біля Стеблова й змушений шукати порятунку у гетьмана І. Самойловича. На Переяславській раді 19.3.1674 X. зрікся влади і присягнув на вірність Москві. Отримав від моск. царя маєтності у Лівобережній Україні. Останні роки життя провів у Козельці, Лохвиці й Києві. 1677-78 перебував в ув'язненні за звинуваченням у встановленні таємних контактів з Польщею.
З 1656 полковник уманський, прихильник пропольської орієнтації, підтримував Юрія Хмельницького і Павла Тетерю.
За підтримки частини козаків, кримського хана та польської влади, Xаненко намагався 1668 року усунути гетьмана Петра Дорошенка і на його місце поставити Петра Суховія. У липні 1669 р. у боротьбі проти Дорошенка Суховій зазнав поразки, а його козаки трьох правобережних полків на раді в Умані проголосили гетьманом Xаненка.
Xаненко продовжував боротьбу проти П. Дорошенка, зазнавши поразки у битві під Стеблевом (29. 10. 1669). У своїй політиці він спирався на Польщу і 2. 9. 1670 уклав з польськими делеґатами договір в Острозі, на основі якого Польща визнала Xаненка гетьманом Правобережжя, а він погоджувався на підданство польської королеві на умовах автономії лише для козацької верстви.
У війні з П. Дорошенком, Xаненко зазнав кілька поразок і 1674, коли війська гетьмана Івана Самойловича перейшли Дніпро і більшість правобережних полків перейшли на бік лівобережного гетьмана, Xаненко склав булаву, за що був наділений маєтностями на Лівобережній Україні.
Але Xаненко не припинив політ. діяльності. 1677—1678 був обвинувачений у зносинах з Польщею, й Самойлович, на наказ Москви, тримав його ув'язненим у Батурині. Але Xаненку, мабуть, пощастило довести свою невинність, а незабаром він помер.
42. Батуринський переворот 1672 року.
Поширивши свою владу на всю Лівобережну Україну, гетьман Д.Многогрішний намагався суттєво зміцнити свої позиції та приборкати старшинське свавілля й прояви отаманства. Многогрішний своїми діями налаштовував проти себе впливову козацьку старшину та не зумів здобути підтримку широкого козацького загалу, що мало для нього трагічні наслідки. Як правило, гетьман самочинно роздавав старшинські уряди, без санкції військового суду карав винних козаків і старшин, провадив переговори з правобережними гетьманами та російськими посланцями.
Ведучи боротьбу зі старшинським самовладдям, гетьман не приховував й свого невдоволення і політикою царського уряду, котрий, готуючись до війни з Османською імперією, йшов на поступки Речі Посполитій, нерідко за рахунок українських інтересів. Так, Многогрішному вдалося поширити свою владу на землі Великого князівства Литовського, на річці Сож, але Москва вимагала вивести українські війська з-під Гомеля, аби не провокувати загострення стосунків з Варшавою. Гетьман відкрито висловлював своє невдоволення з приводу намірів царського оточення віддати Київ під владу польського короля, що було передбачено Андрусівською угодою 1667 р.
За таких умов з 1671 р. розпочалося зближення Многогрішного з Дорошенком, що мало забезпечити умови для об’єднання зусиль гетьманатів по організації відсічі зовнішнім ворогам. Посольському приказі в Москві стало відомо про плани укладення договору між правобережним і лівобережним гетьманами.
Це неабияк насторожило московське керівництво і його представники в Україні почали шукати лівобережному гетьману заміну та гуртувати промосковськи налаштованих старшин. Довідавшись про активізації діяльності старшин, які виступали за подальше зближення з Москвою, Многогрішний усунув від влади ряд впливових козацьких лідерів, призначивши на їх місце своїх родичів і довірених осіб.
Зокрема, другою по значимості після гетьмана особою стає його брат Василь Многогрішний, котрий був не лише чернігівським полковником, а й наказним гетьманом і його кандидатуру Дем’ян Гнатович розглядав як свого правонаступника. Це ще більше налаштовує проти нього старшинську опозицію і в її середовищі виникає антигетьманська змова. На чолі змовників стояли генеральний обозний Петро Забіла, генеральний писар Карпо Мокрієвич, генеральний суддя Іван Домонтович та позбавлений гетьманом полковництва Дмитрашка Райча.
Змовники тісно співпрацювали з царським резидентом в гетьманській столиці Батурині Г.Неєловим та командиром царської залоги стрілецьким напівголовою А.Танєєвим. Саме під час таємної наради змовників з російськими представниками, що відбулася в ніч з 7 на 8 березня 1672 р., було вироблено план усунення Многогрішного від влади. Він був реалізований в ніч на 13 березня, коли змовники непомітно оточили гетьманський двір і після короткоплинної сутички, в якій гетьмана було поранено з мушкета, Многогрішного було забито в кайдани та відправлено до Москви. Туди ж було доставлено заарештованого в Києві гетьманового брата Василя, котрий безуспішно намагався порятуватися за допомогою вищого українського православного духовенства Й.Галятовського, В.Ясинського, а також братії й ігуменів Микільського та Максаківського монастирів.
14 квітня в Москві розпочалися допити Демка та Василя Многогрішних, в ході яких застосовувалися й звичні для тогочасної московської практики засоби — тортури. Слідство не виявило жодних нових ознак злочину українського гетьмана. Більш плідними були зусилля українських старшин, які подали на свого колишнього зверхника довгий перелік нібито вчинених ним злочинів. На їх основі й було винесено Дем’яну та Василю Многогрішному смертні вироки, що в останню мить перед стратою були замінені на довічне заслання до Сибіру. Разом з ексгетьманом на заслання пішли також його сини Петро та Іван, дружина Настя, дочка Олена і, навіть, племінник Михайло. Після багаторічного перебування Д.Многогрішного в ув’язненні в Іркутському та Селенгінському острогах у 1688 р. він був виведений на поселення. Військові таланти та особиста відвага екс-гетьмана сприяли тому, що він разом з сином Петром був записаний в "діти боярські", ніс військову службу при Селенгінському острозі і навіть фактично став його воєводою. Виявлена ж відвага Петра Многогрішного при відбитті набігів монгольських племен на місцеві бурятські народи навіть зробила його персонажем старовинної бурятської народної пісні.
43. Гетьманування Івана Самойловича.
Старшинська рада, на якій відбулися гетьманські вибори і ухвалено нові статті українсько-російського договору, сталася 27 (17) червня 1672 р. за участю лише обмеженого кола козаків у Козачій Діброві між Конотопом і Путивлем, причому не на українському, а на московському боці кордону. Присутня на раді старшина одностайно обрала на гетьманство генерального суддю в уряді Д.Многогрішного Івана Самойловича.
Крім того, на раді було затверджено новий варіант українсько-російського договору, який отримав в історичній літературі назву Конотопських статей 1672 р. Що ж він являв собою? Насамперед варто пам’ятати, що при обранні на гетьманство Самойловича було підтверджено правомочність Глухівських статей 1669 р. Нові Конотопські статті являли собою лише доповнення до договору 1669 р. Найбільш принциповими положеннями, що включалися до правового поля українського державного життя, були норми, які обмежували владу гетьмана на користь старшинського загалу.
Так, гетьману заборонялось без санкції старшинської ради здійснювати кадрові переміщення,
звільняючи старшин з їх урядів та наставляючи на них нових людей.
Контакти на зовнішньополітичній арені гетьман також повинен був налагоджувати з дозволу царя та з поради старшин.
У сфері судочинства та виконання покарань гетьман мав обов’язково зважати на відповідні постанови козацьких судів.
Окрема стаття договору за наполяганням старшини забороняла гетьману формувати наймані (компанійські) полки.
Впродовж всього гетьманування, він звертав пильну увагу на прилучення до лівобережного Гетьманату Правобережжя. З цією метою виступав за організацію спільно з російськими військами походів на правий берег Дніпра, в яких врешті досягнув певних успіхів.
Він вів наполегливу боротьбу з П.Дорошенком, закидаючи йому наведення на українські землі турків-магометан, послідовно виступав проти відновлення влади польського короля над Правобережжям. Після прилучення Правобережжя до свого Гетьманату в 1674 р. Самойлович, незважаючи на протести польської сторони та офіційні заборони царського уряду, й надалі титулував себе "гетьманом обох сторін Дніпра".
Після відбиття першого Чигиринського походу турецького війська Самойлович рішуче відкидав натяки російського керівництва щодо можливості зруйнування гетьманської столиці Б.Хмельницького, вбачаючи в ній символ існування єдиної козацької України.
Гетьман послідовно виступав проти укладення "Вічного миру" між Росією та Польщею, що мав би закріпити результати попередньої війни, у тому числі й поділ українських земель між різними державними утвореннями. На його думку, досягти примирення з поляками можна було лише за умови відмови короля від претензій на Правобережжя, Київ та Запорожжя.
Більше того, у заявах І.Самойловича неодноразово звучать ідеї соборності українських земель. Зокрема, досить характерними є його вимоги, передані на початку 1685 р. до Москви за підготовки до заключних переговорів з укладення "Вічного миру".
Коли ж російське керівництво, знехтувавши пропозиціями Самойловича, підписало у 1686 р. "Вічний мир" з Річчю Посполитою, гетьман не приховував свого обурення та відкрито заявляв, що Військо Запорозьке ніколи не змириться, що Правобережжя залишилося відірваним від нього. "Не так воно станеться, як Москва у своїх мирових умовах з поляками постановила, — зробимо так, як нам треба!"
Послідовно реалізовуючи свою "правобережну політику", Самойлович і після укладення "Вічного миру" надсилає свої підрозділи на правий берег Дніпра, перешкоджаючи затвердженню там польської влади. Гетьман активно листується і з керівництвом Речі Посполитої, вказуючи на небезпечності для Речі Посполитої включення до її складу козацьких земель Правобережжя. Навіть його пасивність під час безглуздих з точки зору українських інтересів походів російського й українського війська під командою князя Василя Голіцина, фаворита тогочасної російської правительки Софії, на Крим також диктувалася небажанням гетьмана йти у фарватері російської політики. Вочевидь, можна погодитися Т.Чухлібом, що саме цілеспрямованість Самойловича у його "правобережній політиці", яка відверто дисонувала з інтересами російського керівництва, стала однією з головних причин його зміщення з гетьманства 1687р.
У своїй внутрішній політиці гетьман Самойлович намагався продовжити традиції зміцнення гетьманської влади, що своїми витоками сягали часів гетьманування Б.Хмельницького. Гетьман послідовно зміцнював державні інституції Гетьманату, прагнув централізувати владу, обмежити свавілля та отаманство старшини, а також охлократичні рухи соціальних низів. Саме в роки гетьманування Самойловича в Україні з’явився новий соціальний прошарок так звані "бунчукові товариші" — нащадки вищої козацької старшини, що складали своєрідну гетьманську лейб-гвардію у військових походах, а в мирний час перебували під протекцією верховного козацького правителя, володіючи імунітетом щодо полкової і сотенної козацької адміністрації. Вони, як правило, були високоосвіченими людьми і саме з них підбиралися кандидати на вакантні старшинські уряди.
Не вдалося старшині повністю реалізувати й ідеї впровадження олігархічної форми правління Гетьманатом, за якої гетьман і старшина спільно керували державою. В міру зміцнення позицій Самойловича старшина втрачала свою роль у порівнянні з гетьманським проводом. Наприкінці його гетьманування у доносі, поданому до Москви, вища козацька старшина скаржилась на те, що він "усе робить один, нікого до думи не залучає".
Послідовними були кроки гетьмана і в справі підпорядкування своїй владі Запорозької Січі. Зокрема, він заборонив запорожцям вести самостійні переговори з іншими державами, рішуче заперечував намірам московського керівництва вручати січовому товариству царські знамена, оскільки на такі знаки державної влади міг претендувати лише політичний провід Гетьманату. За наказом Самойловича залога з числа лівобережних козаків була введена до фортеці Кодак, аби в такий спосіб контролювати ситуацію на Запорожжі. Крім того, намагався поставити під свій контроль і життєво важливі для січовиків переправи через Дніпро в районі Келеберди та Переволочної.
Наслідуючи своїх попередників, І.Самойлович демонстрував бажання розбудови незалежної Української держави. Промосковські налаштована старшина підмітила, що гетьман "самовладно володіє і хоче володіти Малоросією", прагнучи домогтися створення "з Малоросії удільного панства" , при цьому називає українські міста не государевими, а своїми, і "людям військовим наказує, щоб йому, а не монархам вірно служили". Вельми показовим у цьому відношенні є випадок, що стався в Чернігові, коли син гетьмана полковник Григорій Самойлович не дозволив війту встановити на міській ратуші двоголового російського орла на знак того, що місто є вотчиною царя.
Важливою віхою в політичній історії Гетьманату доби правління Самойловича стало підпорядкування Української церкви Московському патріархату у 1685 р.
44. Постать Івана Сірка в історії України.
Все життя Сірко мало бував на батьківщині, більшість років віддав Січі, військовим експедиціям, битвам. На Січі він перебував понад 26 років, здійснив близько 100 військових походів, не програв жодної битви. На історичній арені Сірко з'являється у званні вінницького полковника, а згодом і кошового Січі.
«Сірко - від Бога полководець», - говорили про нього козаки і недруги. Істинний син Запорожжя провів таку кількість походів, що хроністи не встигли все засвідчити, в окремі роки їх організовувалось по 2-3. Ось лише короткий перелік найрезультативніших: ходив з Косоговим на Перекоп проти татар, виграв велику битву з Керач-беєм, де проявив особисту відвагу, здійснив ряд морських походів за Дніпро і Буг, здобув перемоги під Корсунем, Уманню, Чигирином і успішно діяв проти кращого польського воєначальника С. Чернецького, витіснив його з України 1675 року, розгромив турків, які на Різдво спритно увірвались до Січі, того ж року здійснив похід на Крим, повністю зайняв його, взяв столицю Кримського ханства Бахчисарай та Ак-Мечеть (сучасний Сімферополь), розгромив хана у битві над Сивашем...
Сірко не раз командував великими військовими з'єднаннями, вражав сучасників винахідливою стратегією і тактикою. Виграв 55 великих битв - що не має аналогів у історії військового мистецтва.
Варто зазначити ще одну рису Сірка. Коли у Криму настала нищівна спека: посохли всі пасовища, гинули люди і худоба, кримський хан звернувся до Сірка пустити численні отари овець і людей на землі півдня України, щоб врятувати від загибелі свій народ. Сірко, не вагаючись, дозволив і всіляко сприяв цьому. Гетьман Самойлович докоряв Сіркові за цю акцію, мовляв, допомагаєш недругу християнства, бусурману, ворогу. Сірко відповів: «Коли б чорт, пане гетьмане, помагав людям у крайній нужді, то брезгувати тим не годиться, бо, кажуть люди, нужда закон міняє» (Летопись С. Величка, - К., 1851, т.11).
Польський король Ян Собеський писав: «Сірко - воїн славний і в ратному ділі великий здобутник». Сірко ходив з Богданом Хмельницьким морським походом на Трапезунд, а з 1646 року спільно з Хмельницьким вів переговори про участь козаків на чолі з Сірком у Французько-іспанській війні в протоці Па-де-Кале за взяття фортеці Дюнкерк, яку французи ніяк не могли відбити в іспанців. Давши морський бій іспанській ескадрі на підступах до Дюнкерка, Сірко з козаками взяв місто протягом однієї ночі. Пройшов Сірко і всю Визвольну війну українського народу проти шляхетської Польщі під знаменами гетьмана Б. Хмельницького. Тоді він близько зійшовся з героєм Визвольної війни легендарним Іваном Богуном, війська якого в складі козацько-селянської армії були свого роду національною гвардією України.
Зокрема, в битві під Жванцем Сірко діяв рішуче і сміливо, про це літописи зазначали під 1653 роком. Сірко був, як і Іван Богун, прекрасним стрільцем із лука й самопала і навіть на «повному скаку коня влучно бив птахів у небі, а звіра в полі, і рідко, коли вони рятувались від нього».
Спільно з Іваном Богуном виступав проти Івана Виговського, організувавши похід на орду, і цим не дозволив хану виступити на Україну, як того добивався Виговський. Сірка підтримував гетьман Правобережної України Петро Дорошенко.
За доносом Федора Жученка, ставленика Москви, який сприяв Івану Самойловичу прийти на гетьманство, Сірка кинули до в'язниці в Тобольську. Москва пригадала славному козацькому отаманові і його зв'язки з народними рухами, і виступи проти І. Самойловича, і контакти із Степаном Разіним.
Козацтво рішуче вимагало повернення Сірка на Січ, підтримував ці вимоги і коронний гетьман Польщі Ян Собеський (майбутній король Польщі). Царський уряд того ж року (1672) вимушений був звільнити Сірка, і той направився в Січ. Добравшись до Січі, Сірко моментально організував флотилію козацьких чайок і пішов на Асламкермен (нині м. Берислав), а потім розгромив Очаків.
1675 року Сірко здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну.
1679 року султан Туреччини планував похід на Україну і Росію, окремо на Січ готувалось вторгнення 25000 турків. Остання бойова акція Івана Сірка була здійснена за кілька місяців до його кончини. 1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями.
Повертаючись з походу, занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка (нині село Ленінське Дніпропетровської області). Там 1 серпня 1680 року не стало великого сина українського народу Івана Сірка. Літописець Величко писав, що «2 серпня водою Сірка доставили на Чортомлицьку Січ, ховали його з великими почестями, з «арматною і мушкетною» стрільбою, з усім Військом Низовим Запорозьким».
Довго ще на Україні бандуристи співали: «А на Запорожжі кошовий Сірко, ватаг сильний, помер», - оповідав козацький літописець Самовидець.
Деякі українські історики рівняють військовий талант кошового Сірка з масштабністю таких полководців, як Чингісхан і Тамерлан. З цим варто погодитись.
Історик козацьких часів Георгій Кониський так сформулював про нього думку: «Сірко хоробрий, підприємливий, вдало воював, очолюючи мале військо, вважав битву за іграшку і, зневажаючи корисливість, віддавав здобич запорожцям і частково ділився навіть із ворогами своїми».
Український народ протягом віків вшановує пам'ять славного козака Івана Сірка. У народній пам'яті.
Сірко асоціювався з козацьким характерником. Досі живі легенди, що 5 років після смерті кошового козаки возили його з собою в походи, а пізніше його праву руку виносили перед битвою наперед і отримували перемоги над ворогами. Після жахливого руйнування Чортомлицької Січі Петром І у 1709 році потай переховали його і поклали правицю. Сьогодні, мабуть, немає українця, котрий би не прийшов поклонитись великому патріоту України. Лежить його прах біля високого кургану, що неподалік села Капулівка. Час від часу лягають до підніжжя стародавнього кургану квіти, беруться пригорщі землі...
11 серпня 1680 р. помер Іван Сірко, запорізький кошовий отаман, керівник більш як 80 переможних походів, автор знаменитого листа запорожців до турецького султана.
Найвищу оцінку діяльності нашого земляка дав наш народ. Перемоги козаків під проводом Івана СІРКА знайшли свій відбиток в думі "Не тумани з моря". Прийміть її, мої любі читачі, мої подоляни, як неповторне світло очей наших прадідів-героїв.
1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 ... 33