47. Хірургічна анатомію шлунка і дванадцятипалої кишки.
Шлунок (ventriculus) розміщений у верхньому поверсі черевної порожнини так, що 5/6 органа знаходиться в ділянці лівого підребер’я і лише 1/6 — справа в підпечінковому просторі. При наповненні його об’єм становить від 1,5 до 3-7 літрів. У клінічній практиці, залежно від специфіки, застосовують як анатомічний, так і рентгенологічний поділи шлунка на відділи. Згідно з анатомічним поділом, у шлунку розрізняють: кар- діальний відділ (pars cardiaca), дно (fundus), тіло (corpus ventriculi) й відділ воротаря (pars pilo- rica). Останній включає в себе печеру (antrum pyloricum), канал (canalis piloricus) і сфінктер (cylorus) (рис. 1, А). Канал обмежений двома м’язовими петлями, які на малій кривині шлунка змикаються в м’язовий вузол. При цьому дистальна петля утворює сфінктер, а проксимальна розміщується в зоні великої кривини шлунка на відстані 3-5 см від неї. Цю обставину необхідно завжди мати на увазі при виконанні пілорозберігаючих резекцій шлунка. За рентгенологічною класифікацією кардіальний відділ шлунка поділяють на супра-, субкардіальний і його склепіння. Тіло шлунка складається з верхньої, середньої і нижньої третин. Останню називають синусом. Вона має клиноподібну форму, її вершина знаходиться в ді- лянці кута шлунка, а основою є велика кривина. Дистальніше розміщується антральний відділ, у якому виділяють препілоричну частину й воротарний сфінктер (рис. 4.2.1, Б). Кровопостачання шлунка здійснюється за рахунок черевного артеріального стовбура. Однією з його самостійних гілок є ліва шлункова артерія (а. gastrica sinistra). Від печінкової артерії відходить права шлункова артерія (а. gastrica dextra). Ліва шлунково-сальникова артерія (а. gastroepiploica sinistra) є гілкою селезінкової. Права шлунково-сальникова артерія (а. gastroepiploica dextra), друга за величиною після лівої шлункової, відгалужується від шлунково-дванадцятипалої. Крім того, в кровопо- стачанні шлунка беруть участь від однієї до шести коротких шлункових артерій (а. gastricae breves), що починаються від дистального відділу селезінкової артерії. Обидві шлункові артерії, замикаючись на малій кривині, й обидві шлунково-сальникові — на великій, утворюють перигастральні судинні дуги. Кровопостачання різних відділів шлунка неоднакове. Найбільш інтенсивний кровотік у ділянці тіла шлунка. По великій кривині він майже вдвічі вищий, ніж по малій, порівняно низький у ділянках кар- діального відділу і дна шлунка, а в ділянці воротаря його інтенсивність знову зростає. Із віком інтенсивність кровотоку зменшується у 2-2,5 раза. Доведено, що життєздатність органів шлунково-кишкового тракту забезпечується при збереженні 30 % кровотоку від показників фізіологічної норми. З огляду на це, перев’язка трьох із чотирьох судин шлунка фактично зберігає можливість його оптимального функціонування. Вени йдуть поряд з однойменними артеріями й впадають у систему ворітної вени. Лімфа відтікає в лімфатичні вузли, що групуються в колектори з назвами відповідно до артерій шлунка. Іннервацію шлунка забезпечують симпатична й парасимпатична нервові системи. Симпатична іннервація здійснюється завдяки черев- ному сплетенню (plexus celiacus), яке складається з різних за величиною нервових вузлів, розміщених з обох боків черевного стовбура. До черевного сплетення приєднуються гілки грудної частини симпатичного стовбура — великі й малі черевні нерви (n.n. splanchnici major et mi- lor), а також гілки парасимпатичних і діафраг- мальних нервів. Постгангліонарні симпатичні нерви не мають окремого стовбура, а проникають у шлунок у вигляді дрібної сітки, яка оточує артеріальні судини. Парасимпатична іннервація шлунка здійснюється за рахунок правого (заднього) й лівого (переднього) блукаючих нервів. Передній (n. vagus anterior) у 2/3 випадків переходить у черевну порожнину як один стовбур і в 1/3 — у вигляді двох. Він віддає три печінкові й множинні передні шлункові гілки, серед яких — передній нерв Латарже. Задній блукаючий нерв (n. vagus posterior) у 2-3 рази товстіший від переднього, входить у черевну порожнину переважно у вигляді одного стовбура. Він також віддає шлункові гілки, серед яких — задній нерв Латарже. За своїм ходом сам нерв відхиляється назад і донизу, утворюючи при цьому черевні гілки, що йдуть вздовж лівої шлункової артерії і вплітаються в черевне сплетення, в складі якого забезпечують іннервацію ряду органів черевної порожнини. Основними функціями шлунка є секреторна, моторно-евакуаторна й резервуарна. Під дією соляної кислоти й пепсину в шлунку відбуваються хімічна обробка їжі й подальша порційна евакуація її в кишку. В ньому також виробляється внутрішній фактор Кастла — гастрому- копротеїн, що відіграє важливу роль у кровотворенні. Головні клітини слизової оболонки шлунка продукують ферменти, додаткові виділяють мукоїдний секрет, а обкладові виробляють соляну кислоту. За добу клітини шлунка здатні утворити близько 1000 мл шлункового соку. У процесі сокоутворення розрізняють три фази шлункової секреції: 1) складно-рефлекторну, яка виникає під впливом умовних і безумовних рефлексів (вигляд їжі, її запах, приготування тощо) і пов’язується з вагусним секреторним апаратом; 2) нервово-хімічну (шлункову), яка проявляється під час хімічного й механічного подразнень слизової оболонки шлунка, а також внаслідок гуморальної дії гістаміну й гастрину; 3) кишкову — збудження шлункової секреції речовинами, що утворились з їжі, яка потрапила в тонку кишку. Стан секреції соляної кислоти в шлунку оцінюють шляхом визначення її базального й стимульованого (максимального) рівнів. У нормі базальний рівень кислотопродукції становить 2 мекв/год, а максимальний (стимуляція гістаміном — 0,04 мг на 1 кг ваги підшкірно) — до 20 мекв/год. Показники внутрішньошлункової рН-метрії характеризують кислотоутворення. Базальний рівень рН у ділянці тіла шлунка становить 1,6-2,0, в пілоричному відділі — 2,13,0, стимульований гістаміном у тілі шлунка — 0,8-1,8 і в пілоричному відділі — 1,8-2,5.
Дванадцятипала кишка (duodenum) розташована навколо головки підшлункової залози у формі підкови й фактично є продовженням шлунка. У ній розрізняють чотири частини: верхню горизонтальну (pars horisontalis duodeni superior), низхідну (pars descendens duodeni sen ventricalis), нижню горизонтальну (pars hori- sontalis duodeni interor) й висхідну (pars ascen- dens duodeni). Окремо виділяють початкову, розширену її частину (bulbus duodeni), яка вздовж 2-5 см покрита очеревиною зі всіх сторін і фіксується печінково-дванадцятипалою зв’яз- кою, що утворює правий край малого сальника. Далі дванадцятипала кишка розміщена поза- очеревинно. На медіальній стінці низхідної її частини, найчастіше спільним вічком у вигляді сосочка (papilla Fateri), відкриваються загальна жовчна протока й протока підшлункової залози. При переході дванадцятипалої кишки в порожню наявний згин (flexura duodenojenalis), до якого ніжками з м’язових і сполучнотканинних елементів фіксується зв’язка Трейтца. Уся ця функціональна система (дуоденоєюнальний згин разом зі зв’язкою Трейтца), за даними Я.Д. Вітебського (1988), являє собою один із клапанів шлунково-кишкового тракту. Кровопостачання дванадцятипалої кишки здійснюється за рахунок непарних артерій черевної порожнини: черевного стовбура (truncus coeliacus) й верхньої брижової артерії (а. mesen- teria superior). Майже вся кишка, за винятком початкової і кінцевої її частин, отримує кров із двох артеріальних дуг: передньої і задньої. Вони утворюються внаслідок анастомозування верхніх передньої і задньої підшлунково-дванад- цятипалих артерій, що є гілками шлунково- дванадцятипалої артерії, і нижніх передньої і задньої підшлунково-дванадцятипалих артерій. Останні починаються від верхньої брижової артерії. Початковий і кінцевий відділи дванадцятипалої кишки кровопостачають множинні дрібні артерії. Відтік крові здійснюється по однойменних венах у систему ворітної вени. Харчові маси, що потрапляють у дванадцятипалу кишку, стимулюють функцію підшлункової залози, печінки й жовчного міхура і піддаються дії жовчі й ферментів. Після того, як у дванадцятипалу кишку потрапить кислий вміст шлунка, настає гальмування секреції і моторної активності шлунка. Така реакція є проявом синхронної роботи органів, пов’язаних між собою вісцеро-вісцеральними рефлексами.
48. Типи резекцій шлунка при виразковій хворобі.
Найбільш поширені операції при виразках шлунка та ДПК:
1. Резекція шлунка за Більротом-І;
2. Резекція шлунка з його збереженням (за Макі-Шалімовим);
3. Резекція шлунка за Більротом-ІІ.
4. Стовбурова ваготомія з пілоропластикою.
5. Проксимальна селективна ваготомія (ПСВ), ПСВ і пілоропластика (за Гейнеке-Мікуличем, Жабулеєм, Фіннеєм).
6. Резекція шлунка з ваготомією.
7. Ушивання перфоративної виразки.
8. Пластичне закриття проривної виразки сальником на ніжці за Оппелем-Полікарповим.
9. Видалення виразки з ваготомією.
10. Пілородуоденотомія, прошивання кровоточивої виразки, ваготомія.
49Типи дренуючих операцій на шлунку при виразковій хворобі.
- пілоропластика за Гейнеке-Мікулічем, за Фіннеєм,
- підслизова пілоропластика за методом Дівера-Бардена-Шалімова,
- гастродуоденостомія, запропонована Жабуле,
- гастроентероанастомоз
50Вибір методу хірургічного лікування виразкової хвороби дванадцятипалої кишки.
Абсолютними показаннями до операції є важкі ускладнення виразкової хвороби:
1. Перфорація виразки.
2. Профузна кровотеча або кровотеча, яка не зупиняється консервативним шляхом.
3. Рубцево-виразковий стеноз воротаря і ДПК.
4. Малігнізація виразки.
Умовно-абсолютними показаннями є наступні ускладнення:
1. Пенетрація і прикрита перфорація виразки.
2. Повторення виразкової кровотечі під час лікування або рецидивні кровотечі в анамнезі.
3. Перфорація виразки в анамнезі, відновлення клінічної картини виразкової хвороби.
4. Рецидивні виразки після ваготомії і резекції шлунка.
5. Гігантські та кальозні виразки, а також виразки шлунка, які не піддаються комплексному консервативному лікуванню протягом 2-3 місяців інтенсивнї терапії.
6. Постбульбарні виразки ДПК.
Відносні показання:
1. Неускладнена виразка шлунка та ДПК з вираженим больовим синдромом і диспептичними проявами за умови неефективності всього комплексу консервативного лікування протягом 2-3 років.
2. Неускладнена виразкова хвороба шлунка та ДПК у поєднанні з іншими захворюваннями травного тракту, які вимагають оперативного лікування.
Методи хiрургiчного лiкування.
У хворих iз виразковою хворобою дванадцятипалої кишки розрiзняють три види оперативних втручань:
1. Органозберiгаючi операцiї;
2. Органощаднi операцiї; ()
3. Резекцiйнi методи. - iз декомпенсованим стенозом та вираженою дилятацiєю й атонiєю шлунка
Iз них потрiбно вiддавати перевагу органозберiгаючим операцiям iз ваготомiєю, вирiзанням виразки й дренуючим втручанням.
51Види ваготомій та їх характеристику: показання, протипоказання до їх виконання.
- медикаментозна (в/в/в атропіну)
- стовбурова
- селективна гастральна
- селективна проксимальна- оптимальна
Основний показ до ваготомії - неускладнена ВХ ДПК (Litmann), Хоча проф. Шідловський казав на лекції, що оперативному лікуванню підлягають тільки ускладнені ф-ми ВХ.
Селективна ваготомія з антрумектомією показана:
1) при ВХ з різко підвищ. секрецією (понад 60 ммоль/год при макс. гістаміновій стимуляції)
2) при великих препілоричними виразками, пенетруючими в ПШЗ. і вираженим больовим с-мом.
3) при дуоденостазі
Протипокази до селективної проксимальної ваготомії:
- значна запальна інфільтрація різного генезу, деформація малого сальника, які затруднюють орієнтацію в топографії вагуса.
52Шлунково-тонко-товстокишкова нориця: клінічна та рентгенологічна діагностику, методи оперативних втручань.
Клініка і діагностика.
Клінічний перебіг кишкових нориць залежить від характеру основного патологічного процесу, локалізації та періоду формування фістули, кількості та складу кишкового вмісту, від ускладнень.
У початковому періоді виникнення несформованої кишкової нориці переважає запальний процес. Клінічно такий процес проявляється болями в рані, підвищенням температури до 38 ° С, ознобом, лейкоцитозом, гнійної інтоксикацією. Чим вище розташований свищ, тим швидше й інтенсивніше настають різні зміни в організмі,які є характерними для високої нориці. Виділення тонкокишкового вмісту назовні у великій кількості призводить до зневоднення організму. З'являються спрага, слабкість, швидка втомлюваність, відсутність апетиту, підвищена дратівливість. Очі хворого глибоко западають. Шкірні покриви стають сухими і втрачають тургор, на шкірі кінцівок з'являється рожево-синюшна мармуровість. Підшкірні вени спадаются. Кінцівки стають холодними на дотик, відмічається тахікардія. Внаслідок зниженою нирковою фільтрації зменшується діурез. На тлі зниження артеріального тиску і електролітних порушень виникають фібріллярні посмикування м'язів кінцівок, які нерідко переходять у судомні скорочення. Всі ці патологічні зрушення викликають за короткий час значну втрату маси тіла, що доходить до 50% від початкової.
У хворих з норицями, що локалізуються в нижніх відділах клубової кишки, клінічна картина характеризується тим, що в ряді випадків з моменту утворення нориці протягом тривалого терміну стан хворого може залишатися задовільним. Хворі в цей період активні, зберігають апетит, у них не спостерігається значної втрати маси тіла. Діурез достатній. Функціональні та біохімічні показники крові без істотних відхилень від норми. У цей період кишкова нориця може остаточно сформуватися.
У клінічній картині товстокишкової нориці провідне місце займають гнійно-запальні процеси, а розлади водно-електролітного обміну і порушення харчування хворого відходять на задній план. У ранній стадії утворення товсто-кишкового свища, як правило, що несе свищ петля кишки лежить в гнійної, заповненої кишковим виділеннями рані. У гострому періоді свищ тільки формується, тому стане він губовідним або трубчастим - буде залежати від подальшого перебігу запального процесу. Такий період найбільш небезпечний для хворого і потребує особливої уваги; в цей час найбільш часто зустрічаються тяжкі гнійні ускладнення - калових флегмона передньої черевної стінки, заочеревинного простору і порожнини малого таза. Ці ускладнення характеризуються швидким розвитком запального, частіше некротичного, великого і поширеного процесу в підшкірній клітковині, що протікає з важкою інтоксикацією, тривалої температурної реакцією і ознобом. Дуже важкий перебіг мають флегмони на тлі свищів сигмовидної і прямої кишки. Вони розвиваються за типом некротичних флегмон з різко вираженою інтоксикацією.
Поряд із загальними явищами інтоксикації і гарячкового стану у хворих виражені місцеві запальні процеси. Гнійне просякання навколишніх тканин навколо свища поєднується з затекло, що йдуть глибоко в область попереку і в малий таз. Розповсюдження гнійно-запального процесу з заочеревинній клітковині супроводжується появою болючості по ходу клубової кістки і поясниці.
Частим ускладненням нориць є абсцеси черевної порожнини, які локалізуються в правій здухвинній ділянці, підпечінкової і поддіафрагмальном просторах, між петлями тонкої кишки і в порожнині малого тазу. Такі абсцеси виникають і як супутні внаслідок перенесеного загального перитоніту.
Ізольоване скупчення гною може іноді майже нічим не проявлятися протягом тривалого часу, що, очевидно, обумовлено ареактівностью різко ослабленого організму. Однак якщо абсцес не був своєчасно розпізнано і не вживалися заходи до його ліквідації, він проривається у вільну черевну порожнину, і розвивається картина швидко прогресуючого перитоніту. Рідше гнійник розкривається в просвіт що лежить поблизу кишки, що може призвести до самолікування.
При рентгенологічному оглядовому дослідженні органів живота у хворих в гострому періоді формування кишкових нориць виявляються лише непрямі ознаки гнійного процесу в черевній порожнині. Таке дослідження має важливе значення і для виявлення гнійно-некротичних процесів, що локалізуються в заочеревинному просторі (деструктивний панкреатит, флегмона заочеревинної клітковини, тазова флегмона і т. д.), які мають певну рентгеносеміотику. Остаточно вирішити питання про наявність, характер і локалізацію зовнішньої кишкової нориці можна тільки при використанні контрастних методів дослідження.
Рентгенологічна діагностика при вже сформованій кишковій нориці є менш складною. До цього часу, як правило, закінчується гнійно-запальний процес і в області рани, і в черевній порожнині. Отже, усувається причина реактивних змін кишки, діафрагми, легенів і плеври, характерних для раннього етапу освіти кишкових нориць. У комплексі застосовуваних рентгенологічних методів у цей період значно зростає роль контрастних методів дослідження, особливо фістулографія.
Лікувальна тактика та вибір методу лікуванняхворих з поліпами.
Основним методом лікування являється хірургічний.
Хірургічне лікування.
Хірургічні методи лікування при поліпах.
1. Трансанальне видалення поліпів проводиться при розміщенні поліпа на віддалі до 10 см від заднього проходу.
Після 3-х денної передопераційної підготовки під інфільтраційною анестезією або наркозом проводять девульсію сфінктера заднього проходу. В пряму кишку вводять ректальне дзеркало. Накладують два затискачі на ножку або основу поліпа і останній відрізають. Дефект слизової оболонки зашивають кетгутом. При широкій основі поліп висікають в межах незміненої слизової оболонки. В пряму кишку вводять тампон з маззю Вишневського і газовідвідною трубкою. Хворому призначають легкозасвоювану дієту і на протязі 5-6 днів настій опію.
2. Електрокоагуляція через ректороманоскоп застосовується при поліпах, розміщених в межах 30 см від заднього проходу. Операцію виконують в коліно-ліктьовому положенні. Поліп захвачують щипцями, і поступово коагулюють до основи. Після операції призначають холод на живіт, легко засвоювану дієту, синтоміцин, норсульфазол.
3. Електрокоагуляція через фіброколоноскоп за допомогою петлі використовується при проксимально розміщених поліпах товстої кишки.
4. Електрокоагуляція поліпів через колостомічний отвір використовують при множинних поліпах.
5. Резецію товстої кишки аж до правобічної чи лівобічної геміколектомії застосовують при групових і множинних поліпах.
Хірургічні методи лікування при дифузному поліпозі.
1. Трансанальне висічення або електрокоагуляція через ректороманоскоп використовується при обмежених формах поліпозу, коли вогнище розміщене в прямій або сигмовидній кишках. При поширених формах електрокоагуляція застосовується для підготовки дистальної частини кишки для ілеоректального анастомозу.
2. Висічення ураженої слизової оболонки кишки (операція Уайтхеда) використовується при локалізації поліпів до 15 см від заднього проходу. Проводять відпрепаровку ураженої слизової оболонки на протязі 15 см від її висічення. Незмінена слизова оболонка низводиться і підшивається до країв шкіри заднього проходу.
3. Резекцію окремих сегментів кишки проводять при обмежених ураженнях поліпами.
4. Субтотальна колектомія з ілеоректоральним або ілеосигмовидним анастомозами проводиться при поширеному дифузному поліпозі.
5. Субтотальна колектомія з цекоректальним анастомозом (операція Wangensteen). Виконують, коли сліпа кишка не уражена, або є невелика кількість поліпів.
53Синдром Золінгера-Елісона: діагностика, лікування.
Синдром Золлінгера-Еллісона (ульцерогенна аденома підшлункової залози) — це патологічний стан, що виникає внаслідок підвищеної продукції гастрину пухлиною острівкового апарату підшлункової залози та характеризується виникненням пептичних виразок дванадцятипалої кишки і шлунка, що не піддаються лікуванню і часто супроводжується діареєю. Специфічним для синдрому Золлінгера — Еллісона є тест з секретином, в/в введення якого призводить до підвищення рівня гастрину у більшості хворих (при звичайних дуоденальних виразках його концентрація знижується) . Аналогічний ефект викликає навантажувальний тест з глюкагоном і глюконатом кальцію. Нормальна секреція базальна шлункової кислоти становить менше 10 мг-екв / год, у той час як при синдромі Золлінгера-Еллісона це зазвичай більше 15 мг-екв/год. Найбільш інформативним, але технічно більш складним методом діагностики синдрому Золлінгера — Еллісона є селективна абдомінальна ангіографія з визначенням рівня гастрину в панкреатичних венах . Радикальним методом лікування синдрому Золлінгера — Еллісона є повне видалення гастриноми.
Консервативне лікування при синдромі Золлінгера — Еллісона — застосовуються препарати, що знижують виділення соляної кислоти: блокатори Н2- рецепторів гістаміну (ранітидин, фамотидин), іноді в комбінації з селективними м-холінолітиками (платифілін, пірензепін), інгібітори протонного насоса (омепразол, лансопразол). Препарати можуть призначатися довічно за високого ризику рецидиву виразки, їх дози вищі, ніж при лікуванні звичайної виразкової хвороби і залежать від рівня базальної секреції соляної кислоти.При злоякісному характері і неоперабельності гастриноми застосовується хіміотерапія (комбінація стрептозоцину, фторурацилу і доксорубіцину).
54 Основні клінічні ознаки виразки шлунка і дванадцятипалої кишки.
Серед основних симптомів виразки шлунка необхідно зазначити:
-скарги пацієнта на регулярні больові відчуття або відчуття печіння, що з'являються в зоні від нижнього краю грудної клітки до пупка, іноді в спині. Біль зазвичай носить постійний характер, може тривати години чи хвилини, спостерігається впродовж декількох тижнів;
-зменшення або повне зникнення болю після прийому антацидних препаратів, що знижують рівень кислотності в шлунку;
-часткова анорексія (знижений апетит), зменшення маси тіла;
-виникає після їжі, нудота, напади блювоти;
-наявність у блювотних масах домішки крові або темних згустків, що нагадують кавові зерна;
-зміна кольору випорожнень (потемніння), присутність у фекальних масах слідів темно-червоної крові.
55Анатомічні, топографічні, фізіологічні особливості тонкої і товстої кишки.
Тонка кишка (intestinum tenue) — найдовший, вузький і найрухливіший відділ кишківника, який починається від дванадцятипало-порожньокишко-вого згину (flexura duodenojejunalis) біля зв'язки Трейтца і закінчується в ділянці клубово-сліпокишкового (ілеоцекального) кута. У місці з'єднання тонкої і товстої кишок утворюється клубово-сліпокишковий (ілеоцекальний) клапан (баугінієва заслінка), який виконує складну фізіологічну функцію забезпечення нормального пасажу вмісту кишківника і запобігання рефлюксу вмісту товстої кишки в тонку. Довжина тонкої кишки становить 5-7 м, діаметр — від 3 до 5 см.Тонка кишка включає порожню (jejunum), яка становить приблизно 2/5 її довжини, і клубову (ileum), які розрізняють лише за морфологічними ознаками (анатомічне розмежування відсутнє).Тонка кишка має численні петлі, які постійно міняють форму і положення, займаючи середню підчеревну ділянку живота і належать до нижнього поверху черевної порожнини. Від надчеревної ділянки тонка кишка відділяється брижею поперечної ободової кишки. Петлі тонкої кишки фіксовані до брижі, утвореної двома листками очеревини, в якій містяться кровоносні, лімфатичні судини і нерви, що забезпечують кровопостачання та іннервацію тонкоії кишки. Брижа тонкої кишки спрямована зверху і ліворуч вниз і праворуч, ізолюючи правий і лівий відділи черевної порожнини, що має важливе значення для прогнозування шляхів поширення запального, гнійного й інших процесів. Очеревина вкриває тонку кишку з усіх боків, за винятком місця фіксації брижі.У тонкій кишці відбувається складний процес хімічного і ферментного розщеплення білків, жирів і вуглеводів. Завдяки величезній площі слизової оболонки тонкої кишки (понад 10 м2) кінцеві продукти розщеплення всмоктуються у кровоносну систему і використовуються у подальшому як пластичний та енергетичний матеріал. Суттєву роль відіграє тонка кишка у всмоктуванні води й електролітів. Патологічні стани, які спричинюють порушення фізіологічних функцій кишки (запальні процеси, непрохідність кишок, кишкові нориці та ін.) неодмінно зумовлюють тяжкі розлади метаболізму і водно-електролітного балансу, порушення процесів травлення.
Товста кишка — найбільш широка частина кишок у ссавців, зокрема у людини. Складається зі сліпої (caecum), ободової (colon),сигмоподібної (sigmoidei) і прямої кишок (rectum).В ободової кишці людини розрізняють: висхідну частину, що становить безпосереднє продовження сліпої; поперечно лежачу частину; спадну частин, що з'єднуються з прямою кишкою за допомогою вигину у вигляді букви S. Ободова кишка сходить вертикально, лягаючи над crista ossi s ilei і прикриваючи нижню третину нирки. Тут вона повертає круто і переходить в colon transversum, яка в лівому підребер'ї звичайно утворює S-подібний вигин, а потім круто загинається вниз і переходить в colon descendens. Сигмоподібний вигин (Flexura sigmoidea) утворює, по суті, петлю різної довжини і форми і часто глибоко звішується в малий таз, іноді піднімається вгору, сягаючи шлунка та печінки. Ця частина і colon transversura мають власнубрижу, тоді як спадна і висхідні гілки тільки частково прикриті покривом очеревини.У товстому кишечнику особливу фізіологічну роль відіграє його мікрофлора, яка виконує три функції 6 травну, синтезуючу і захисну ( травна - у товстому кишечнику завершуються процеси травлення під дією підшлункового, кишкового соків і часткове розщеплення харчових волокон та інших органічних речовин ферментами мікроорганізмів;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 15