РОЗДІЛ 2.ОСОБЛИВОСТІ ТЕОРЕТИЧНОГО АНАЛІЗУ НАПРЯМКІВ ПСИХОЛОГІЇ..
2.1 Зародження та становлення світових психологічних шкіл та напрямків у XIX – XX ст.
Рубіж століть характеризується першим розподілом раніше єдиної психології на різні школи. Тоді проте це ще не було пов’язано з відмовою від усталеного підходу до тлумачення предмета психологічної науки і методів його дослідження. Йшлося, скоріше, про різні аспекти дослідження психіки, що традиційно ототожнювалася переважно зі свідомістю. У центрі наукової уваги психологів залишалися насамперед пізнавальні процеси, хоча місце даних процесів в загальній картині психічного життя неоднаково розумілося представниками різних шкіл. Основні ж розбіжності в поглядах учених стосувалися переважно визначення змісту свідомості та меж її експериментального вивчення. На зламі ХІХ – початку ХХ ст. до основних психологічних психологічних шкіл відносяться структуралізм, функціоналізм, Вюрцбурзька школа, Французька школа, описова
Засновником школи структуралізму вважається Е. Тітченер. Вчений найменував свою теорію структуралізмом, оскільки притримувався думки,у якій йдеться про предмет психології який має відображати зміст свідомості, який маю впорядковану структуру. Структуралізм має на меті рогляд таких як окреслення змісту психіки, визначення основних компонентів даного змісту i законів за якими по ідеї вони мають об'єднатися в структури. Психіка та свідомість Е. Тітченер порівнювалися як поняття які перебувають за межами свідомості i є віднесені ним фізіології. Таким чином дослідник удосконалював теоретичні основи асоціанізму, притримуючись того, що психіка людини має складатися з частин та елементів i прикладав зусилля, щоб досконало вивчити її структуру [22].
Проте теорію Е. Тітченера похитнули дослідники школи функціоналізму піддавши критиці основні засади структуралізму i зокрема методологічну основу асоціанізму на яку опиралися попередні школи. Функціоналісти висунули твердження про те будова психіки не можна описати через сталі структурні елементи. Вони визначали психіку як потік свідомості який перебуває у динаміці. Вони зазначали, що правила та закони існування психічної діяльності неможливо досліджувати об’єктивно, а тому перш за все варто звертати уваги на функції психіки, які допомагають людині в реальному житті, а не вивчати загальні психічні закони. Ідеї функціоналізму здобули розвитку у США та Європі. Американський функціоналізм представляли Представниками американського Уільям Джемс, Джон Дьюї, Джеймс Енджелл, Роберт Вудвортс та ін. Європейськими представниками були Франц Брентано, Карл Штумпф, Христиан фон Еренфельс, Теодор Ліппс та ін.
Якщо аналізувати Вюрцбурзьку школу засновником якої є О. Кюльпе то її представники першими розпочали експериментально досліджувати процеси мислення. Таким чином було спросовано думку В. Вундта щодо неможливості вивчати експериментально аперцетивний зв'язок. Експерименти Вюрцбургської школи показали, що досліджуваний при виконанні завдань здійснює розумові операції, які він зазвичай не усвідомлює. З цього випливало, по-перше, що поряд із сенсорним «матеріалом» у «тканину» психологічного життя людини включені елементи, які не зводяться до відчуттів, по-друге, що ці елементи пов’язані з діями суб’єкту, його розумовою діяльністю й, нарешті, по-третє, що неусвідомленість цих актів у момент їх здійснення вимагає внести корективи у метод інтроспекції [7].
Вчені французької психологічної школи центральним аспектом своїх досліджень зробили вивчення факторів, які визначають зміст психіки. Французьку школу можна вважати першою школою яка одна з перших почала ретельно працювати над вивченням ролі соціального середовища в процесі розвитку психіки, а також різноманітні форми відхилень від норми. Напрямками досліджень у французькій школі були наступні:
дослідження значення середовища для процесів становлення психіки (Еміль Дюркгейм, Люсьєн Леві-Брюль, Жан-Габріель Тард та ін.)
дослідження свідомого та несвідомого i їхнього співвідношення (школа в Нансі – Амвросій Льєбо, школа в Парижі – Жан Мартен Шарко)
Наукові дослідження вчених французької школи звернули увагу на важливість врахування культурного фактора який має вплив на психічну діяльність людини
Дане положення найширше було представлене в описовій психології В. Дільтея. Вчений дотримувався твердження, що будь-які переживання, як усвідомлені, так і неусвідомлені, пов’язують окрему людину з духовним світом, який втілюється у засобах мистецтва. Вагомого значення у теорії В. Дільтея було визначення i пояснення методологічних проблем, які мали вихід з орієнтації психології переважно на природничі науки. Науковця підвело до думки щодо здійснення відмови від зясування психічного життя i перейшовши до здійснення його опису усвідомлення ним того, що безпосередні методи вивчення духовного життя не можуть бути визнані в даній парадигмі об’єктивними [8].
Виходячи з проведеного аналізу психологічних шкіл то майже в цей самий період розвиваються психологічні напрямки такі як біхевіоризм, гештальтпсихологія, психоаналіз, когнітивна психологія які на початку ХХ ст.. стають провідними психологічними системами світу.
Біхевіоризм – це напрям у психології, який виникає на початку ХХ ст., i має на меті створення « вчення та науки про людську поведінку». Вчені, які були прихильниками даної течії притримувалися твердження, що психологія має мати один єдиний предмет дослідження, який можна спостерігати та піддавати вимірювальним процедурам – це поведінка та поведінкові дії людини.
Засновником напрямку біхевіоризму вважається є Дж. Уотсон. Ця течія належить американській експериментальній психології. Згідно з її радикальною концепцією вся поведінка тварини зводиться до комплексу секреторних і м’язових реакцій організму на зовнішні стимули (концепція «стимул-реакція»). Біхевіористи не звертають увагу на з’ясування того, що відбувається відбувається в мозку людини, а роблять акцент у своїх дослідженнях на максимально точну реєстрацію поведінки і її кількісному аналізі [2].
На думку біхевіоризму особистість людини варто розглядати як сукупність поведінкових реакцій яка їй притаманна i не розсіювати свою увагу на інші ознаки. Таким чином прихильники даної течії розглядають особистість як все те ,що можна віднести до індивіда i його можливостей щодо реакцій до здійснення пристосування до навколишньої дійсності, тобто особистість - організована і відносно стійка система навичок.
Гештальтпсихологія як психологічна течія виникла у 1910р. під час зустрічі М. Вертгеймера, В. Келера та К. Коффки. Дана зустріч була ознаменована виникненням спроби теоретично дослідити та зясувати деякі феномени зорового сприйняття. Замість пошуку елементів свідомості вчені зробили акцентна її цілісності.
Науковці даної течії притримувалися позиції, що початковим варто вважати саме цілісні структури так звані гештальти, які в принципі неможливо побудувати з суми елементів. Гештальти володіють лише їм притаманними характеристиками та законами. Єдиною психічною реальністю гештальтпсихологи вважали факти свідомості.
Виходячи з цього центральним поняттям гештальтпсихології є гештальт як просторово-наглядна форма сприйманих предметів, чиї істотні властивості не можна усвідомити шляхом підсумовування властивостей їх частин. Тобто для людини не постає умова розщеплювати свій досвід на окремі елементи, а потрібно прикласти зусилля щоб проникнути в реальність душевного життя [17].
Особливе місце серед ідейних течій ХХ ст. займає психааналітичний напрямок. Засновником його є З. Фрейд який завдяки проведеним дослідженням прийшов до висновку, для дослідження психіки не достатньо лише фізіологічного підходу. Ним була висунута система аналізу душевного життя людини, під назвою психоаналіз. За даною теорією вчений пояснює психіку з позиції трьох утворень: «Его» – «Я», «Супер Его» – «Зверх-Я» та «Ід» – «Воно». Де «Я» відповідає за оцінку інформацію про навколишній світ і стан організму. Структура «Воно» будує рушійну силу поведінки, джерело психічної енергії, могутній мотиваційний початок. Вимоги структур «Я» до «Воно» утворює «Зверх-Я» який є так званим внутрішнім «наглядачем» та «критиком», джерелом етичного самообмеження особистості.
З. Фрейд зробив вагомий вклад у розвиток психології ввівши такі теми як захисні механізми захисту, несвідома мотивація, сексуальні потяги, дитячі психічні травми та їх вплив на поведінку в зрілому віці тощо [ 12; 14; 23].
Представники когнітивної психології (У. Найссер, А. Пайвіо та ін..) у поведінці суб’єкта важливу роль відводять знанням. Центральним для них є вирішення питання про організацію знання в пам’яті суб’єкта, яким чином співвідносяться вербальні та образні компоненти які задіяні у процесах запам’ятовування і мислення. На виникнення когнітивної психології здійснв вплив теоретико-інформаційний підхід. Центральним поняттям когнітивної психології є так звана «схема» під якою розуміється твердження про те, що у голові людини присутні план збору та програма переробки інформації про об’єкти і події. Таким чинок когнітивна психологія працювала над виявленням найосновніших властивостей які властиві пізнавальній діяльності(вибірковість, визначеність середовищем, неповнота пізнавальних схем тощо) [12; 14].
Вітчизняна психологічна думка в XX столітті. Значний внесок у розвиток психології XX ст. зробили вітчизняні науковці Л.С. Виготський, А.Н. Леонтьєв, А.Р. Лурія і П.Я. Гальперін.
Видатним психологом Л.С. Виготським було введено поняття про вищі психічні функції. Він їх розглядав як виключно людські, соціально зумовлені форми психіки, а також заклав основи культурно-історичної концепції психічного розвитку людини.
Цикл експериментальних досліджень які пояснюють формування та становлення вищих психічних функцій як своєрідний процес «вростання» вищих форм предметно-знакових дій в суб’єктивні структури психіки людини. були проведені А.Н. Леонтьєвим.
Особливу увагу проблемам мозкової локалізації вищих психічних функцій i їх порушень відводив у своїх дослідженнях А.Р. Лурія. Він вважається одним з винахідників нової області психологічної науки – нейропсихології.
В свою чергу вчений П.Я. Гальперін вивчав психічні процеси i описував їх як орієнтовну діяльність суб’єкта в проблемних ситуаціях. Він стверджував, що психічна діяльність в історичному аспекті з’являється лише в ситуації пересувного життя для орієнтування на основі образу і здійснюється за допомогою дій в плані цього образу. П.Я. Гальперін є автором теорії поетапного формування розумових дій (образів, понять) [2; 19].
2.2 Еволюція основних шкіл та напрямків психології у середині XX ст.
Внаслідок бурхливих змін у суспільстві відбувалися і зміни у психологічних школах та напрямах психології у середині ХХ ст. Еволюція біхевіористичного напряму призвела до розвитку необіхевіоризму та соціального біхевіоризму. У психаналітичній течії зявився напрям неофрейдизм. В рамках гештальтпсихологію своє місце отримала теорія поля Курта Левіна. Не можливо не згадати про гуманістичну психологію представники якої працювали над питаннями пошуку сенсу життя.
В 30-х рр. ХХ ст. в американській психології народилася нова течія яка була найменована як необіхевіоризм. Дана течія доповнила основний закон біхевіоризму який розглядає предмет психології як об’єктивно спостережувані реакції організму на стимул-реакції зовнішнього навколишнього середовища. Небіхевіоризм дане твердження удосконалив i вніс поняттям змінних проміжних як чинників, які займають проміжне положення між дією стимул-реакція i у відповідь реакцією м’язовими рухами. Необіхевіорізм вважав, що вміст вказаного поняття (що позначав «спостережені» пізнавальні і мотиваційні компоненти поведінки) виявляється в лабораторних експериментах по ознаках, визначуваних за допомогою операцій дослідника. Яскравими представниками необіхевіоризму були Е. Толмен та К. Халл. Поява необіхевіористичної течії знаменувала про кризу «класичного» біхевіоризму, яка проявлялася у нездатності пояснити цілість та доцільність поведінкових реакцій та їх регуляцію відповідно до інформації про зовнішнє середовище та залежність від потреб організму. Основні зусилля необіхевіоризм намагався прикласти до подолання біхевіористської доктрини але з збереженням її основної установки на біологічний початок психічної діяльності людини. Поведінку люди вчений Е.Толмен розглядає не як осередок «стимул-реакція», а пояснює її через мотиваційний процес, який має на шляху певну мету. К. Халл запропонував ввести у формулу «стимул-реакція» проміжну ланку – потребу організму. Потреба організму виступає як енергія для поведінки, створюючи таким чином незримий потенціал реакції [8].
Науковець Джордж Мід, працюючи в чиказькому університеті намагався врахувати неповторність обумовленості людської поведінки. Свою концепцію він назвав соціальний біхевіоризм. Дж. Мід працював над дослідженням етапів становлення дитини у світі дорослих. Він дійшов висновку про те, що дитяча особистість формується в процесі взаємодії з іншими значимими дорослими людьми. Будуючи комунікацію з дорослими дитина вчиться грати так звані різні «ролі», проживаючи різні ситуації. Теоретичне вчення Дж. Міда носить i назву теорія очікування тому що, на його думку, діти програють свої ролі в залежності від очікувань дорослого. Психологи даної течії спрямовували свої зусилля на вивчення асоціальної та прасоціальної поведінки Дослідником Д. Доллардом була обґрунтована теорія фрустрації зміст якої складає положення про те внаслідок стримування слабких проявів агресивних реакцій відбувається їх накопичення яке в подальшому може привести до потужного агресивного вибуху.
Таким чином працюючи над вивченням процесів соціалізації, фрустраційних реакцій привели вчених до відкриття важливих феноменів: конформізм i негативізм. Відкриття які були зроблені в рамках соціального біхевіоризму в подальшому сприяли налагодженню та оптимізації процесу навчання і виховання дітей [14].
Неофрейдизм як напрям розвинувся у 30-х рр. в психоаналітичній теорії. Представники цієї течіє основну увагу спрямовували на вивчення соціально-філософських проблем. Даний напрям має розгалужену систему течій
Однією з таких течій є індивідуальна психологія А. Адлера. Даний напрям висуває положення зміст якого полягає у тому, що психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, розпалюваного почуттям меншовартості, що пов’язано з яким-небудь тілесним недоліком. А. Адлер говорить про те, що формування характеру людини залежить від її «життєвого стилю» який виступає системою цілеспрямованих прагнень, комплексу почуття «меншовартості» та процесу самоствердження.
Наступна течія носить назву сексуально-економічна теорія В. Райха. Вчений вважає концепції фрейдизму та марксизму взаємодоповнюючими i на основі психоаналізу намагається здійснити інтерпретацію взаємовідносин між економічним базисом та ідеологією.
Ще однією неофрейдистською течією є теорія соціалізації і людської взаємодії Г. Саллівана. Відповідно до цієї теорії психіка людини немає нічого такого окрім відносин до інших людей та об’єктів або їх зміни на міжособистісні ситуації.
Основним представником неофрейдизму є Еріх Фромм. Він першим звернув увагу на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Проте протягом своєї наукової діяльності він притримується основних положень психоаналізу. Вчений стверджував, що критерієм соціального розвитку потрібно вважати самопочуття людини (психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією) Його психологічна модель людини складається з потенційних людських якостей які розвиваються в процесі пристосування людини до конкретної соціально-економічної діяльності. Його вчення стало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і марксистських ідей [22].
Варто звернути увагу i на теорію поля Курта Левіна яка була роблена у руслі гештальтпсихології. Теорія позначає «поле» як тотальне співіснування фактів, які сприймаються як взаємозалежні. К. Левін стверджував, що особистість живе i розвивається у «психологічному полі» оточуючих його предметів. Предмети для людини носять валентний характер таким чином викликаючи енергетичний заряд обумовлений специфічною напругою, яка має потребує розрядки. Вчений дає поділ поведінки людини на вольові (викликані внутрішніми мотивами та потребами) та польові дії (дія зовнішніх об’єктів) [11].
Основні представники гуманістичної психології (Г. Оллпорт, Г.А. Мюррей, Г. Мерфі, К. Роджерс, А. Маслоу) вважають предметом психологічних досліджень здорову творчу особистість людини. Така особистість прагне до самореалізації, самоактуалізації i її основною потребою не виступає здійснення гомеостазу як вважає психоаналітична течія. Ообистість у гуманістичній психології є відкритою до світу та володіє потенціалом до безперервного розвитку та знаходження свого місця у соціумі. Базовими потреба виступають любов до себе та інших, творче сприйняття, вищі цінності та значення. Так, А. Маслоу зазначає, що потреба в самоактуалізації є вершиною ієрархії людських потреб, яку утворюють потреби в повазі й самоповазі, належності до певної спільноти, в безпеці, а також пізнавальні, естетичні, фізіологічні та ін. Причому потреба в самоактуалізації виникає лише тоді, коли задоволено нижчі ієрархічні потреби [21].
Отже, завдяки плідній праці вчених, які працювали у середині ХХ ст. було внесено суттєвий вклад у розвиток психологічного знання, вдосконалено теоретичні уявлення про поведінку та психічну діяльність, відкрито багато феномені які обґрунтовують людську діяльність.
ВИСНОВКИ
Внаслідок проведеного теоретичного аналізу основних галузей та напрямків психології ми побачили який складний та неоднозначний розвиток пройшла наука психологія щоб виокремитись самостійною науковою дисципліною з лише її притаманними психологічними галузями та напрямками. В даний час психологія являє собою досить розгалужену систему наук. Треба сказати, що психологія - дуже молода наука, її появі передувало розвиток двох великих областей знання: природничих і гуманітарних наук, тому до цих пір не визначено, до якої галузі знань її віднести, можливо їй має бути відведено особливе місце. У ній виділяється багато галузей, які є відносно самостійними напрямками досліджень. Слід зазначити, що в психології кінця XIX ст. початку ХХ існувало дуже багато різноманітних течій, а також окремих напрямів, із специфічними ідейними установками. Кожен з цих напрямків дозволяв вченим розвивати психологічну думку яка надає унікальності та неповторності науці психології.
До основних галузей психології процес становлення яких відбувався на зламі ХІХ-ХХ ст. ми віднесли наступні: експериментальна психологія, диференціальна психологія, дитяча і педагогічна психологія, зоопсихологія, соціальна та культурно-iсторична психологія та психотехніка. Проте, окрім згаданих детально нами були розглянуті i інші галузі психології та галузі сучасної психології. Розглянуті галузі якнайкраще демонструють нам глибину та важливість питань які перед собою ставлять вчені-психологи. Кожна з даних галузей ставить перед собою конкретні завдання відповідно до поставленої мети. Загальна психологія вивчає пізнавальну і практичну діяльність. Результати досліджень в галузі загальної психології - базисна основа розвитку всіх галузей і розділів психологічної науки.
Соціальна психологія осягає закономірності індивідуального і суспільного в психіці особистості взаємодії особистості і соціуму, формування та розвитку груп.
Вікова психологія досліджує психіку в онтогенезі, тобто її розвиток від зачаття людини до його смерті. Педагогічна психологія має своїм предметом психіку (учня і викладача) в умовах освітнього процесу (навчання і виховання).
Таким чином, для сучасної психології характерний процес диференціації, що породжує значну розгалуженість на окремі галузі, які нерідко вельми далеко розходяться і істотно відрізняються один від одного, хоча і зберігають загальний предмет дослідження - факти, закономірності, механізми психіки.
Аналізуючи основні психологічні школи та напрямки ми детально розглянули психологічні дослідження та вклад вчених у розвиток психологічних знань. Варто зазначити, що кожен напрям розкривав все нові можливості та функції психіки. На основі проведених досліджень у різних психологічних школах про які ми зазначили вище було створено сприятливе підгрунття для розвитку психологічних напрямків. Біхевіористична концепція за своєю природою є механістичною i людина чи тварина в ній розглядаються як пасивний механізм, що відповідає на впливи, незалежно від наявності свідомості. На думку біхевіористів, поведінка є або результатом научіння або завченого репертуару навичок. Прихильники гештальтпсихології виступали проти асоціативної психології та підкреслювали якісну своєрідність цілого, вважаючи, що воно не зводиться до суми складових і не виводиться з них. На їх думку, побудова складного психічного образу відбувається в інсайті — процесі миттєвого схоплювання структури у полі сприймання. Психаналітична течія зробила великий внесок у розвиток психічного знання уперше привернувши увагу до несвідомого, а також заклала основи психологічної допомоги людині, чим утвердила психологію як науку, що має реальну практичну значущість. У середині ХХ ст.. внаслідок процесу еволюції були відокремлені такі течії як необіхевіоризм та соціальний біхевіоризм, які доповнили існуючу теорію ввівши поняття «змінних проміжних» та досліджуючи соціальне оточення дитини на становлення її процесу соціалізації. Течія неофрейдизму основні зусилля спрямовувала на дослідження соціально-філософських проблем. В рамках гештальтпсихології своє місце знайшла теорія поля К. Левіна стверджує, що особистість живе i розвивається у «психологічному полі» оточуючих його предметів. Гуманістична психологія стверджує , що предметом психологічного дослідження повинна бути здорова творча особистість, основною метою якої є прагнення до самоактуалізації, розвитку конструктивного начала людського «Я».
На сам кінець хотілося б зазначити, що проаналізований процес становлення основних галузей, шкіл та напрямків вказує нам на те, що психологія як наука все ще перебуває в пошуках свого єдиного предмету дослідження для вирішення основних психологічних проблем. Отримані наукові результати все більше розширюють сферу людського пізнання. Нерідко вони змушують заново переосмислити ці проблеми. Тому можлива поява тенденцій, які стануть новими ланками безперервного процесу пізнання психічної діяльності особистості .
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Варій М. Й. Загальна психологія : навч. посібник / М. Й. Варій. – [2-ге видан., випр. і доп.]. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – 968 c.
Гальперин П. Я. Лекции по психологии : учебн. пособие для студ. вузов / П. Я. Гальперин. – М. : Книжный дом «Университет» : Высшая школа, 2002. – 400 с.
Гиппенрейтер Ю. Б. Введение в общую психологию. Курс лекций / Ю. Б. Гиппенрейтер. – М. : ЧеРо, 2005. – 336 с.
Данилюк І. В. Історія психології в Україні: Західні регіони (остання чверть XIX-перша половина XXстоліття / І. В.Данилюк. – К.: Либідь, 2002. – 152 с.
Доценко В. В. Зоопсихологія : навч. посіб. / В. В. Доценко ; МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ. — Харків, 2019. — 240 с.
Експериментальна психологія : [курс лекцій] / [уклад. О.В. Романенко]. – К. : Нац. акад. внутр. справ, 2017. – 146 с.
Ждан А. Н. История психологии: От Античности до наших дней: Учебн. для вузов / А. Н. Ждан. – М.: Академический Проект, Трикста, 2008. – 576 с.
Жуков С. М. Історія психології : Навчальний посібник / С. М. Жуков,Т. В. Жукова. – [вид. друге, допов., виправл. та переробл.]. / – К. :Кондор, 2009. – 232 с.
Загальна психологія : навч. посіб. / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та [ін.]. – К. : Каравела, 2012. – 464 с.
Загальна психологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закладів / За заг. ред. акад. С.Д. Максименка. - К.: Форум, 2000. — 543 с.
Зейгарник Б. В.Теория личности К. Левина. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1981. — С. 18—32, 43—51.
Иванников, В.А. Введение в психологию : учебник для академического бакалавриата / В.А. Иванников. – М. : Издательство Юрайт, 2017. – 234 с.
Игнатова Е. С. И265 Отрасли психологии и психологические практики [Электронный ресурс]: учеб. пособие / Е. С. Игнатова; Перм. гос. нац. исслед. ун-т. – Электрон. дан. – Пермь, 2019. – 1,75 Мб; 96 с.
Історія психології: від античності до початку XX століття : навч. посібник /Авт-уклад. О. П. Коханова, 2016. – НВП «Інтерсервіс». – 235 с.
Корольчук М. С., Криворучко П. П. Історія психології: Навч. посібн. для студентів вищ. навч. закл. / М. С. Корольчук, П. П. Криворучко. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2004. – 248 с.
Маклаков А. Г. Общая психология / А. Г. Маклаков. – СПб. : Питер, 2001. – 592 с.
Марцинковская Т.Д. История психологии: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений.- М.: Издательский центр "Академия", 2001. – 417с.
Соколова Е.Е. Введение в психологию: Учебник для студ. высш. учеб. заведений. -- М.: Издательский центр «Академия», 2005. -- 352 с.
Становлення психологічної думки в Україні: провідні ідеї та історія розвитку : колективна монографія / В. В. Турбан, Л. З. Сердюк,Ю. Т. Рождественський [та ін.] ; за ред. В. В. Турбан. — К.-Кіровоград :Імекс-ЛТД, 2014. — 306 с.
Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: навч. посібник. – К.: Академвидав, 2005. – 448 с.
Палій А. А. Диференціальна психологія [Текст]: навч. посіб. / А. А. Палій. - Київ: Академвидав, 2010. – 429 с.
Роменець В. А. Історія психології XIX – початку XX століття / В. А. Роменець. – К.: Вища школа, 1995. – 614 с.
Фрейд З. Введение в психоанализ. Лекции. Пер. с немецкого Г.В. Барышниковой; Лит. ред. Е.Е. Соколовой, Т.В. Родионовой - К: Азбука, 2015. – 480 с.
Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. – К.: ВД Професіонал, 2004. - 304 с.
Ярошевский М. Г. Психология в XX столетии. Теоретич. проблемы развития психологич. науки / М. Г. Ярошевский. – М.: Политиздат, 1971. – 368 с.
1 2 3