[
Нацiональна полiтика України в 20-х роках Українiзацiя
]
<div style="font-size:16px;text-align:justify;"> <P LANG="uk-UA" CLASS="western" ALIGN=CENTER STYLE="widows: 0; orphans: 0"> <FONT SIZE=5><B>Мiнiстерство освiти України</B></FONT></P> <P LANG="uk-UA" CLASS="western" ALIGN=CENTER STYLE="widows: 0; orphans: 0"> <FONT SIZE=5><B>Український державний унiверситет харчових технологiй</B></FONT></P> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western"> <SPAN STYLE="font-style: normal">Контрольна робота</SPAN></H2> <P LANG="uk-UA" CLASS="western" ALIGN=CENTER STYLE="widows: 0; orphans: 0"> <FONT SIZE=4 STYLE="font-size: 16pt"><I><B>з історiї України.</B></I></FONT></P> <P LANG="uk-UA" CLASS="western" ALIGN=CENTER STYLE="widows: 0; orphans: 0"> <FONT SIZE=4 STYLE="font-size: 16pt"><I><B>Тема: Нацiональна полiтика України в 20-х роках. Українiзацiя.</B></I></FONT></P> <DL> <DL> <DL> <DL> <DL> <DL> <DL> <DL> <DL> <DD> <TABLE WIDTH=307 BORDER=0 CELLPADDING=7 CELLSPACING=0> <COL WIDTH=293> <TR> <TD WIDTH=293 VALIGN=TOP> <H1 LANG="uk-UA" CLASS="western" STYLE="font-weight: medium"> <a href="Студія_DEFA" title="Студія DEFA"> Студента </a> </H1> <H1 LANG="uk-UA" CLASS="western"> </H1> </TD> </TR> <TR> <TD WIDTH=293 VALIGN=TOP> <H1 LANG="uk-UA" CLASS="western"><SPAN STYLE="font-weight: medium">Група </SPAN><SPAN STYLE="font-weight: medium"> </SPAN> </H1> <P LANG="uk-UA" CLASS="western" ALIGN=JUSTIFY STYLE="widows: 0; orphans: 0"> <BR> </P> </TD> </TR> <TR> <TD WIDTH=293 VALIGN=TOP> <H1 LANG="uk-UA" CLASS="western" STYLE="font-weight: medium"> Шифр </H1> <P LANG="uk-UA" CLASS="western" ALIGN=JUSTIFY STYLE="widows: 0; orphans: 0"> <BR> </P> </TD> </TR> <TR> <TD WIDTH=293 VALIGN=TOP> <P LANG="uk-UA" CLASS="western" ALIGN=JUSTIFY STYLE="widows: 0; orphans: 0"> <FONT SIZE=4 STYLE="font-size: 16pt">Адреса </FONT> </P> <P LANG="uk-UA" CLASS="western" ALIGN=JUSTIFY STYLE="widows: 0; orphans: 0"> <BR> </P> </TD> </TR> <TR> <TD WIDTH=293 VALIGN=TOP> <P LANG="uk-UA" CLASS="western" ALIGN=JUSTIFY STYLE="widows: 0; orphans: 0"> <FONT SIZE=4 STYLE="font-size: 16pt">Рецензент </FONT> </P> <P LANG="uk-UA" CLASS="western" ALIGN=JUSTIFY STYLE="widows: 0; orphans: 0"> <BR> </P> </TD> </TR> <TR> <TD WIDTH=293 VALIGN=TOP> <P LANG="uk-UA" CLASS="western" ALIGN=JUSTIFY STYLE="widows: 0; orphans: 0"> <BR> </P> </TD> </TR> <TR> <TD WIDTH=293 VALIGN=TOP> <P LANG="uk-UA" CLASS="western" ALIGN=JUSTIFY STYLE="widows: 0; orphans: 0"> <BR> </P> </TD> </TR> </TABLE> </DL> </DL> </DL> </DL> </DL> </DL> </DL> </DL> </DL> <H2 CLASS="western"></H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western"> <a href="Київ" title="Київ"> Київ</a> 2001<SPAN LANG="ru-RU"> </SPAN> </H2> <H2 CLASS="western"></H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western">Україна в складі СРСР.<SPAN LANG="ru-RU"> </SPAN> </H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western"> <SPAN STYLE="font-weight: medium">Бурхливі революційні події 1917-1920 рр., як відомо, закінчилися встановленням в Україні так званої "радянської державності". Конституцією Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) вважалася</SPAN><SPAN LANG="ru-RU"><SPAN STYLE="font-weight: medium"> </SPAN></SPAN><SPAN STYLE="font-weight: medium">юридичне незалежною державою. Формально</SPAN><SPAN LANG="ru-RU"><SPAN STYLE="font-weight: medium"> </SPAN></SPAN><SPAN STYLE="font-weight: medium">вища влада в республіці належала радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проте реальна роль рад поступово знижувалась і зрештою дійшла до декоративних функцій. Уся повнота влади зосередилася в руках ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України</SPAN><SPAN LANG="ru-RU"><SPAN STYLE="font-weight: medium"> </SPAN></SPAN><SPAN STYLE="font-weight: medium">та вищого органу виконавчої влади - Ради Народних Комісарів УСРР. Суверенітет Української СРР був дуже вузьким і обмеженим, бо повністю підлягав і спрямовувався центральною владою в особі РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У, Червоною армією, каральними органами (ЧК) і Вищою Радою Народного Господарства РСФРР. Контроль центру над новоствореними національними республіками спочатку пояснювався необхідністю спільної боротьби проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Улітку 1919р. державна партія під виглядом "воєнно-політичного союзу" провела об'єднання найважливіших сфер життєдіяльності радянських республік під наглядом Москви. Фактично УСРР перетворювалася на автономний регіон унітарної держави, який задовольняв потреби центру в людських та матеріальних ресурсах в умовах громадянської війни.</SPAN><SPAN LANG="ru-RU"><SPAN STYLE="font-weight: medium"> </SPAN></SPAN><SPAN STYLE="font-weight: medium">Початок мирного етапу розвитку вимагав певних змін в національно-державній сфері, розширення прав радянських республік. 28 грудня 1920 р. представники Російської Федерації В. Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, і представник УСРР X. Раковський - з другого підписали Союзний робітничо-селянський договір про воєнний та господарський союз, за яким об'єднували комісаріати військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищі ради народного господарства. Об'єднані наркомати входили до складу Рад-наркому РСФРР, при українському уряді мали своїх уповноважених. На V Всеукраїнському з'їзді рад (лютий-березень 1921 р.), де проти договору виступили представники Української Комуністичної партії (УКП) та українські лівоесери, документ було ратифіковано.</SPAN></H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western"> <SPAN STYLE="font-weight: medium">Аналогічні угоди були складені Радянською Росією і з іншими республіками. Так виникла договірна федерація радянських держав, де роль загальнофедеративних інститутів влади виконували <a href="Органи_ДЕРЖАВНОЇ_влади" title="Органи ДЕРЖАВНОЇ влади">органи державної влади</a> і державного управління Російської Федерації. Ця обставина викликала невдоволення з боку населення, керівників національних республік, що відстоювали ідеї суверенітету. Своєрідним виразником опозиції щодо планів поглинення України Російською Федерацією став X. Раковський, який очолював український радянський уряд з 1919 по 1923 рр. Всіля-ко протистоячи політиці обмеження суверенних прав республіки, він розвинув активну зовнішньополітичну діяльність. На початку 1921 р. УСРР підписала мирні угоди з Литвою, Польщею, Латвією, Естонією, в 1922 р. - з Туреччиною. Глава уряду Раднаркому України став також ініціатором щодо конкретизації відносин між РСФРР і УСРР.</SPAN><SPAN LANG="ru-RU"><SPAN STYLE="font-weight: medium"> </SPAN></SPAN><SPAN STYLE="font-weight: medium">ЗО грудня 1922 р. в Москві відбувся І Всесоюзний з'їзд рад, який затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. До складу новоутвореної держави ввійшло 4 республіки: РСФРР, Закавказька Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР. Наз'їзді було обрано Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), чотирьох голів ЦВК, від України - Г. Петровського. Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на II з'їзді рад СРСР в січні 1924 р. На ньому була прийнята перша союзна Конституція, що складалася з двох частин: Декларації і Договору про <a href="Утворення_СРСР" title="Утворення СРСР">утворення СРСР</a>. IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) затвердив новий текст Конституції УСРР, в якій законодавче закріплював входження республіки до складу Союзу РСР. Юридичні акти, пов'язані із створенням союзної держави, фактично ще більше обмежили суверенні права України. Маючи за Конституцією 1924 р. декларативне право на вільний вихід з Союзу, республіка реально відчула на собі весь тягар центральних загальносоюзних установ, що маскували безмежну владу єдиної Комуністичної партії на просторах багатонаціональної країни. Так, провідні напрями життєдіяльності країни (військово-морські та закордонні справи, зовнішня торгівля, <a href="Залізничний_транспорт" title="Залізничний транспорт">залізничний транспорт</a>) повністю входили до компетенції тільки союзного уряду. Центральним структурам об'єктивно, шляхом створення так званих союзно-республіканських наркоматів підпорядковувалися фінансова система, питання праці, продовольства, промисловості. Статус самостійних управлінських ланок у республіках зберігали тільки шість інших наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Але й вони ідеологічно та матеріально залежали від центрального апарату.</SPAN></H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western">Здійснення політики українізації у сфері державного будівництва, освіти, культури, духовного життя.</H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western" STYLE="font-weight: medium"></H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western"> <SPAN STYLE="font-weight: medium">ХII з`їзд РКП(б), що бідбувся в Москві 17-25 квітня 1923 р., проголосив політику “коренізації”. Рішуче висловившись “проти пережитків великоруського шовінізму”, з`їзд постановив: ширше залучати місцеві кадри до органів управління республік, видати закони про вживання рідної мови в усіх державних установах, створити національні військові формування, розширити видання літератури національними мовами, розвивати національне шкільництво тощо. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою “українізація”.</SPAN></H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western" STYLE="font-weight: medium"> Як можна було сподіватися, резолюції з`їзду впроваджувалися у життя дуже повільно і з великими перешкодами, бо на місцях засіли, в більшості, централісти, які були ворогами не тільки державної самостійності, а й навіть культурної осібності. Так, секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив одним із засновників теорії “боротьби двох культур”, за якого “передова пролетарська російська культура” повинна була перемогти “відсталу, пов`язану із селянством українську”. Що тут казати, коли людиною, якій було доручено справу українізації, був Еммануїл Квірінг - відомий противник українства. Загострювалася боротьба всередині КП(б)У. Тому ЦК РКП(б) вирішив зняти Квірінга з посади генерального секретаря КП(б)У, а на його місце прислав Лазаря Кагановича, який заходився по-чиновницькому ретельно втілювати в життя офіційний курс партії.</H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western"> <SPAN STYLE="font-weight: medium">Результати українізації 20-х рр. Були по-справжньому вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. Зросла з 35 до 54%. Частка корінної національності серед членів КП(б)У в той же час зросла з 23 до 52%. З 24 р. Почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і, неспівставно меншою мірою, еліта почали швидко поповнюватися за рахунок місцевих національностей, передусім українців. Розширювалася мережа українськомовної преси й видавництв – понад половину книжок, газет і журналів стали видавати українською мовою. У 1929 р. В УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Процес українізації охопив навіть регіони інших республік, де проживали українці (північний Кавказ, Казахстан, Далекий Схід). Тут також відкривалися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. 20-ті роки, період утілення в життя політики українізації, стали часом небувалого піднесення української культури й науки. Держава турбувалася про розвиток підвищення рівня освіти. У 1920 р. Було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю. У травні 1921 РНК УСРР прийняв декрет, за яким усе письменне населення від 8 до 50 років зобов`язувалося навчатися грамоті. Уже в 1927 р. Могли читати й писати 2 млн. Чоловік. У 1928/29 навчальному році чисельність учнів зросла до 2,6 млн. чоловік. Кадри нової інтелігенції готувалися через систему середніх і вищих професійних шкіл. Якщо в 1921 р. Було відкрито 10 робітничих факультетів, то в 1928 р. діяло 34 робітфаки, на яких навчалося 7,5 тис. чоловік. </SPAN> </H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western"> <SPAN STYLE="font-weight: medium">20-ті роки – це також процес творчого злету української науки. Головним центром науки в республіці стала Всеукраїнська Академія наук (ВУАН). В 20-х рр. у ВУАН існували три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працював перший відділ, де провідну роль відіграв <a href="Михайло_Грушевський" title="Михайло Грушевський">Михайло Грушевський</a>, який повернувся з еміграції 1924 р. Грушевський відновив діяльність історичної секції Українського наукового товариства, яке було прилучене до ВУАН, очолив кафедру історії українського народу, археографічну комісію, та науково-дослідницьку кафедру історії України. За редакцією вченого виходив цілий ряд видань УАН, які до сьогодні залишаються важливим джерелом з історії України. Його колегами були видатні історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Дмитро Яворницький.</SPAN></H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western" STYLE="font-weight: medium"> У фізики-математичному відділі ВУАН працювала найбільша кількість академічних кафедр – 30, де проводили свої дослідження математики Д. Граве, М. Крилов, хіміки В. Кістяківський, Л. Писаржевський. В соціально-економічному відділі працювали географ К. Ваблій, статистик і демограф М. Птуха.</H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western" STYLE="font-weight: medium"> Щодо української <a href="Література" title="Література"> літератури</a> та літературознавства, то вони за відносно короткий час досягли небувалого доти розвитку. Про динамізм тодішнього літературного процесу свідчить поява різноманітних літературних об`єднань, кожне з яких мало своє творче обличчя. Це такі як “Гроно”, спілка селянських письменників “Плуг”, спілка пролетарських письменників “Гарт”, “Сім”, неокласиків “Марс”. У 1925 р. Була створена “Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ), яка об`єднувала 22-ох письменників і поетів. Ідейним керівником цього об`єднання був М. Хвильовий, а першим президентом – В. Яловий. Ця організація прагнула протистояти втручанню бюрократичного апарату в культурне життя.</H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western"> <SPAN STYLE="font-weight: medium">Помітне місце у процесі українізації займав театр, особливо експериментальна студія “Березіль” під керівництвом Леся Курбаса. За десять років від заснування театру (1922-1932) Курбас поставив низку п`єс вітчизняного й світового репертуару, що піднесли українське театральне мистецтво до вершин. У 1927 р. Почалося будівництво однієї з найбільших у світі Київської студії. Уже в 1928 р. З`являється перший значний фільм молодого О. Довженка “Звенигора”. З появою звукового кіно на початку 30-х років кіномистецтво України вступає в новий етап. Першими звуковими фільмами в республіці були документальна і художня стрічки “Симфонія Донбасу”, Д. Вєтрова і “Фронт” В. Соловйова. Усього за 1929-1934 рр. в Україні було знято приблизно 180 фільмів різних жанрів.</SPAN></H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western"> <SPAN STYLE="font-weight: medium">З тактичних міркувань офіційна влада дозволила здійснити українізацію навіть церковного життя, що було зумовлено діяльністю </SPAN><SPAN LANG="ru-RU"><SPAN STYLE="font-weight: medium">Української автокефальної (незалежної) православної церкви (УАПЦ). </SPAN></SPAN><SPAN STYLE="font-weight: medium">Вона офіційно виникли в жовтні 1921 р. на Всеукраїнському православному соборі у Києві й очолювалася митрополитом Василем Липківським. Релігійна служба в ній відправлялась українською мовою, церковна організація визначалася демократичними змінами, активною участю мирян в управлінні. УАПЦ критично ставилася до радянської влади і в умовах розгортання шаленої “атеїстичної пропаганди” була офіційно ліквідована в 1930 р.</SPAN> </H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western">Згортання україн<SPAN LANG="en-US">i</SPAN>зац<SPAN LANG="en-US">i</SPAN>ї. Поступове знищення її здобутк<SPAN LANG="en-US">i</SPAN>в.</H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western" STYLE="font-weight: medium"> Українська стихія, яка бурхливо проявлялася на всіх щаблях суспільства почала турбувати Москву. Свій наступ на українське відродження Сталін розпочав у квітні 1926 р. з листа Кагановичу і всім членам КП(б)У, в якому він засуджував Миколу Хвильового, тодішнього наркома освіти. Сталін добре розумів, що світогляд письменника веде до націонал-комунізму, кінцевою метою якого є самостійна Україна. Приводом для ідеологічного звинувачення митця слова стали сформульовані ним гасла "Геть від Москви" і "Дайош Європу", що були закликом до українського письменства не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського, а виявляти свою національну свідомість, самобутність, звертатися до європейської спадщини. Це викликало обурення московської партійної номенклатури, що розпочала кампанію таврування "націоналістичного ухилу" М. Хвильового, так званого "хвильовизму". Обмеження творчої свободи української інтелігенції, навішування ідеологічних ярликів "буржуазного націоналізму" стали першим кроком сталінського режиму <a href="На_шляху" title="На шляху">на шляху</a> скасування політики українізації, утвердження командно-адміністративної системи в духовній сфері.</H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western" STYLE="font-weight: medium"> Наступним об'єктом критики став О. Шумський, який у 1924-1926 рр. був наркомом освіти і відповідав за проведення українізації. Як один із організаторів та провідників цієї політики, він вважав, що вона здійснюється занадто повільними темпами внаслідок протидії зрусифікованої номенклатури. О. Шумський наполягав на необхідності відкликання з України Л. Кагановича, що проявляв схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно гальмував процес українізації. У відповідь генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович організував кампанію критики наркома освіти. Лютнево-березневий об'єднаний пленум ЦК й ЦКК КП(б)У в 1927 р. розцінив погляди О. Шумського як "націоналістичний ухил", його було знято з посади наркома і вислано за межі України. Лише один учасник пленуму - представник Компартії Західної <a href="України" title="України">України </a>(КПЗУ) Карл Саврич (Максимович) - не підтримав цього рішення. Це дало привід Кагановичу звинуватити в "шумськизмі" весь ЦК КПЗУ, а партія пізніше була ліквідована виконкомом Комінтерну.</H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western" STYLE="font-weight: medium"> Після зняття Шумського, на посаду наркома освіти було призначено Миколу Скрипника. У цьому виборі Москва дуже помилилась – Скрипник ще більше посилив процес українізації. Отже становище було певною мірою курйозним: з одного боку почався наступ Москви на провідних українізаторів, а з іншого – процес відродження набув відчутного поштовху завдяки сильній позиції в партії Миколи Скрипника – старого більшовика і соратника Леніна, який був поза всякою підозрою.</H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western"> <SPAN STYLE="font-weight: medium">На початку 1928 р. Москва відкрила новий </SPAN><SPAN LANG="ru-RU"><SPAN STYLE="font-weight: medium">“національний ухил” в Україні. Його носієм було проголошено доти невідомого Михайла Волобуєва, який в своїй праці “</SPAN></SPAN><SPAN STYLE="font-weight: medium">До проблеми української економіки</SPAN><SPAN LANG="ru-RU"><SPAN STYLE="font-weight: medium">” заявив, що Україна економічно експлуатується Росією і має всі ознаки російської колонії. </SPAN></SPAN><SPAN STYLE="font-weight: medium">Він грунтовно переконував, що українська економіка повинна становити єдиний народногосподарський</SPAN> <SPAN STYLE="font-weight: medium">комплекс, який може інтегруватися в світову економічну систему без посередництва російської. "Волобуєвщина" поряд з "шумськизмом" та "хвильовизмом" були оголошені проявом небезпечного "націонал-ухильництва" і стали приводом для згортання політики українізації.</SPAN></H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western" STYLE="font-weight: medium"> Діяльність Л. Кагановича на посаді лідера українських більшовиків була досить високо оцінена кремлівським керівництвом. У 1928 р. його з підвищенням було відкликано до Москви. Генеральним секретарем ЦК КП(б)У став Станіслав Косіор — відомий партійний і державний діяч, один із активних провідників сталінської політики на Україні. Саме за його безпосередньою участю було розгорнуто остаточний етап ліквідації політики українізації в умовах становлення тоталітарної диктатури. Трагічним фіналом українського національно-культурного відродження 20-х років стало самогубство М. Скрипника - одного з останніх поводирів і захисників політики українізації - в липні 1933 р.</H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western">Використана література:</H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western"></H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western"><SPAN STYLE="font-weight: medium">1. <a href="Історія_України" title="Історія України">Історія України</a>. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей. – Донецьк</SPAN><SPAN LANG="ru-RU"><SPAN STYLE="font-weight: medium">: Центр підготовки абітурієнтів, 1998.</SPAN></SPAN></H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western"><SPAN LANG="ru-RU"><SPAN STYLE="font-weight: medium">2. Король В. Ю. Історія України. – Київ: “</SPAN></SPAN><SPAN STYLE="font-weight: medium">Феміна</SPAN><SPAN LANG="ru-RU"><SPAN STYLE="font-weight: medium">”, 1995.</SPAN></SPAN></H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western"><SPAN LANG="ru-RU"><SPAN STYLE="font-weight: medium">3. Гунчак Тарас.<a href="України" title="України"> Україна</a>: Перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – Київ.: </SPAN></SPAN><SPAN STYLE="font-weight: medium">Либідь, 1993.</SPAN></H2> <H2 LANG="uk-UA" CLASS="western"><SPAN LANG="ru-RU"><SPAN STYLE="font-weight: medium">4. Минуле України: </SPAN></SPAN><SPAN STYLE="font-weight: medium">відновлені сторінки</SPAN><SPAN LANG="ru-RU"><SPAN STYLE="font-weight: medium"> / Ред-кол.: І. М. Хворостянський та ін. – Київ.: Наукова думка, 1991.</SPAN></SPAN></H2> </col></dd> </div>
Будь ласка, не зберігайте тестовий текст.
Ваш ip: 18.117.138.44 буде збережений.
категорії
за типом
за алфавітом
завантажені
© Усі права захищені
написати до нас
