Сергій Федякін
Цей рік часто згадують і тепер, особливо - в курсах історії радянської літератури, згадують зовсім не добрими словами. Доповідь Жданова, постанова про журнали «Звезда» і «Ленінград», кілька імен, "викреслених" з літературного процесу, і серед них дві дуже відомі - Зощенка і Ахматова. Перший так і не оговтається після удару: буде заробляти перекладами фінських письменників, спробує писати не по-"зощенковских"; ходили чутки, що навіть пробував стати "не-письменником" і тачать чоботи. Ахматова ще зуміє - і навіть дуже зуміє - написати "ахматовське". Але і для неї постанову 46-го - це роки дивного "підпілля", яке поєднувалося з настільки ж "підпільної" популярністю.
Тінь 1946-го впала і на наступні роки. Раз за разом з'являтимуться нові і нові "постанови": про репертуар драматичних театрів, про оперу «Велика дружба», про інших товстих журналах ... Похмурий силует 46-го згадується, найчастіше народжуючи нарікання: "Що зробили з нашою літературою!"
Але рік 1946-й - не лише початок наступу на літературу. Це ще підсумок. Не один рік, але роки. У 1946-му письменники закінчували те, що писалося у військове лихоліття, ставили в рукописі останню крапку, віддавали в журнали, друкували книгами. 1946-й змусив побачити все, що прийшло в російську літературу з червня 1941-го. І ті десятиліття, які нині відділяють нас від початку Великої Вітчизняної, дають можливість поглянути на літературу цього часу вже не очима підручника.
Доля літературних творів - жорстока доля. Велика їх частина залишається в межах свого часу. Ми можемо схилити голову перед літераторами, які працювали для фронту. Але перечитувати публіцистику Фадєєва та Соболєва зможе далеко не кожен. Тут є "злоба дня", але немає вічності. Та й як зараз без гіркої усмішки можна читати, наприклад, такі фадеевскіе рядки: "Ніколи не буде рабом польський народ, який дав світу Коперника, Шопена, Міцкевича, народ непохитних борців за свободу, серед яких, як зірка, сяє слов'янське ім'я Костюшка. Ніколи не буде рабом чеський народ, який дав світу полум'яного Яна Гуса та Яна Жижку ... "І далі, і далі:" ніколи "і" ніколи ".
Олексій Толстой і Леонід Леонов у своїх статтях і нарисах військових років можуть "зачепити" і зараз, хоча і ця публіцистика залишається всередині свого часу. Жвавіше виглядають нариси Шолохова, ті, що почалися з липня 1941-го, з публікації «На Дону». Не випадково, прочитавши один з них, Пришвін запише в свій щоденник фразу про рідкісний, чесному письменника. І все ж публіцистика військових років - не те, що проситься на "золоту полицю". Якщо щось і проситься "на додаток до сказаного", то одна лише книга "білоемігранта" Гайто Газданова про радянських партизанів у Франції, книга чітка, чесна. Вона побачить світ теж в 46-му. На жаль - французькою мовою. Російський оригінал запізниться на півстоліття і впишеться вже в зовсім інший час.
Про художній прозі військового часу, тієї, про яку писали в підручниках "для філологічних факультетів вищих навчальних закладів", після стількох років говорити настільки ж важко. «Веселка» Ванди Василевської, «Народ безсмертний» Василя Гроссмана, «Нескорені» Бориса Горбатова ... Хто з читачів тепер бере в руки ці книги? Не кажучи вже про «Боротьбі за мир» Панфьорова або «Урал в обороні» Шагінян, не кажучи про безліч інших книг, майже начисто забутих. Можна перегорнути «Дні і ночі» Симонова, «Березень-квітень» Кожевнікова, «З фронтовим привітом» Овечкіна. Око зупиниться на деяких сторінках «Взяття Великошумска» Леонова, «Рассказов Івана Сударева» Олексія Толстого. Бути може, щось запримітить з «Морський душі» Леоніда Соболєва ... Але навряд чи почнеться "вчитування". Втім, і «Молода гвардія» (у офіційній оцінці тих років - "видатне прозовий твір") розчаровує. Кілька сильних сторінок, багато патетичної "лірики" і сторінки, виконані в жанрі доносу: "З усіх людей, що населяли місто Краснодон, Гнат Фомін був самим страшним людиною, страшним особливо тому, що він вже давно не був людиною ..."
«Вони воювали за батьківщину» Шолохова - хоч і тут є часом деякий надлишковий форте. Але під час війни - це лише кілька розрізнених глав. Роман буде дописуватися пізніше, але так і залишиться тільки "главами з роману", хоч і вийшли за межі 46-го.
Що з військової прози військових років здатне звучати і в наші дні? Дивна річ - і зараз можна відчути життя в деяких сторінках «Волоколамського шосе».
Ця повість Олександра Бека написана цілком у дусі часу. Багато що прийшло сюди з публіцистики. Хіба не подібна багатьом патетичним статтями 40-х мова головного героя, полковника Момиш-Ули, зобов'язаного розстріляти дезертира? "Він любить життя, йому хочеться насолоджуватися повітрям, землею, небом. І він вирішив так: вмирайте ви, а я буду жити. Так живуть паразити - за чужий рахунок ..." І все ж, як енергійно і як точно побудована ця сцена! Спочатку - піднесена і гнівна мова командира, потім - жалість, потім - прощення. І несподіване звернення до читача: "Всім було легко ... Вам теж, напевно, легко?" І раптове - як постріл:
"А тим часом було не так. Це я побачив лише в думках; це промайнуло, як мрія ... Я повторив команду:
- За трусу, зраднику Батьківщини, порушнику присяги ... відділення ... вогонь!
І боягуз був розстріляний ".
Удар прози навмисно підготовлений. Читач вже заспокоєний, умиротворений, коли автор безжально і чітко відрізав: "Розстріляний". І наступна, спливла в пам'яті героя історія, як людина, вкушений отруйним павуком, щоб залишитися живим, вирізав з ноги шматок м'яса, ковтається вже зовсім "протверезілі" від сентименталізму читачем.
Здається, з письменників старшого покоління Бек (перша, в 1942-м написана половина «Волоколамського шосе») і зараз захоплює сильніше за інших. І єдиний, хто писав майже в той же час, і писав ще різкіше, - прозаїк іншої формації, Костянтин Воробйов. Нікому в той час невідомий, який пройшов бої під Москвою, полон, тиф, численні пагони і "прокинувся для прози" в партизанському загоні.
«Це ми, Господи!» - Одна з кращих книг, написаних у війну і про війну. Нехай і прийшла вона до читача лише в 1986-му, але як потужно звучить ця проза в 43-м, навіть в рукописі! За силою деяких сторінок Воробйов перевершує не тільки Бека. Образотворча сила - зовсім несподівана для початківця. Вже з перших сторінок. І пригнічений стан солдата, якого німці ведуть під дулами автоматів у підвал, і приголомшене почуття людини, раптом почула у темряві рідну мову інших таких же полонених, і вся ця різноголосся розмов і лайок, разом увірвалася у вуха ... Щоправда, і тут за першим розділом слідує друга, за словом художнім - слово пристрасне, публіцистичне:
"По широкому шосе від Солнечногорска на Клин і далі на Волоколамськ нескінченним потоком тек транспорт відступаючих від Москви німців. Повзли танки, гармати, брички, кухні, сани. Повзли обморожені німці, напяливая себе все, що потрапляло під руку з одягу в хаті колгоспника .
Йшли солдати, накинувши на плечі дитячі ковдри і надівши поверх черевиків личаки.
Йшли єфрейтори в спідницях і сарафанах під шинелями, укутавши онучами голови.
Йшли офіцери з муфтами в руках, вкриті хто перським килимом, хто дорогим манто.
Йшли розлючені на бездоріжжі, на російську зиму, на радянські літаки, штурмують загачені дороги. А злість зганяти на голодних, хворих, змучених людей ... У ці дні німці не били полонених. Тільки вбивали! .. "
Писати про війну і під час війни ... Схоже, поза публіцистики ця проза і не могла існувати. Це пізніше, через 20 років, Воробйов зуміє обходитися без ораторського натиску. Та все ж і Бек, і Воробйов - це особлива проза: у ній є та внутрішня енергія, яка змушує читача до неї повертатися. До 46-му році накриє ще один твір, яке постане поруч з Воробьевской повістю, - «В окопах Сталінграда» Віктора Некрасова. Літературна доля цього прозаїка - дивна доля. За «Сталінград» він отримає Сталінську премію. Потім "піде" в еміграцію. Деякі речі напише з куди більшою майстерністю, ніж ту знамениту повість 46-го. Але саме її "запам'ятає" історія літератури, витиснувши з самої назви термін для військової прози 50-60-х: "окопна правда".
Однак не Бек, не Воробйов, не Віктор Некрасов дали до 46-му головну прозу про війну. Тільки самотня фігура Андрія Платонова зуміла перемолоти і назавжди одухотворити загальний пафос "високих слів". Тільки він дав і публіцистику, і розповіді того високого напруження, які й зараз читаються як велика проза. Тут навіть фрази, що нагадують знайомі газетні "формули" - звичайна річ у воєнний час, - звучать у настільки глибокому контексті, що виробляють зовсім особливе враження. А самі прості слова, вже тисячі і тисячі разів говоріння, звучать первозданно, як в літописі: "Стара мати залишилася одна далеко - біля воріт хати, за житом, щоб чекати сина назад додому і нудитися по ньому, а син пішов. Здалеку він ще раз обернувся, але побачив тільки жито, яка хилилася і підкорялася під вітром, хати ж села і маленька мати зникли за даллю землі, і сумно стало в світі без них "(« Дерево батьківщини »).
Великі військові твори - вони завжди пишуться не тільки про нинішній війні, але - про "Війні" і "Мирі", про війну як частини всесвіту. Крізь військову прозу Платонова, яку вінчає його розповідь «Повернення», сяє та чистота святості ратної справи, відблиск якої ляже на твори пізніших років: на кращі речі Віктора Курочкіна, Костянтина Воробйова, Володимира Богомолова, взагалі на тих, чию прозу назвуть "лейтенантське" .
Згадуючи прозу 40-х, боїшся втратити, недосказати, недооцінити і переоцінити. У поезії все виразніше, очевидніше. Риторичні відозви, фейлетони у віршах, сатира - навряд чи їх автори не знали про крайню "недовговічності" такого роду творів. Не спинить нині очей і знамениті колись поеми: «Кіров з нами», «Зоя», «Пулковский меридіан», «Син». І біль, і наснагу були непідробні. Але донести їх - і Тихонов, і Алігер, і Віра Інбер, і Антокольський - зуміли тільки до найближчого за часом читача.
З лірикою було інакше. З нею в російську поезію увійшло хрестоматійне: «Жди мене», «Ти пам'ятаєш, Альоша, дороги Смоленщини ...», «З записної потертій книжки», «Мужність», «Постукаєш кулачком, я відкрию ...», «Перед атакою», « Його зарили в земну кулю ... »... Імена і давно відомих (Симонов, Твардовський, Ахматова), і тих, хто тільки-тільки входив у літературу: Гудзенко, Орлов ... І поруч, звичайно, та лірика, яку назвали пісенної і яка жива не тільки музикою - і «Землянка» Суркова , і «Ніч коротка» Долматовського, і «Дороги» Ошаніна, і багато речей Фатьянова («На сонячній поляночке», «Солов'ї», «Травневими короткими ночами ...»), і вершинні вірші Ісаковського: «У лісі прифронтовому», «Вороги спалили рідну хату »,« Знову завмерло все до світанку ... ». В останньому вірші ми вже не розрізняємо часу. І потрібно побачити дату - 1945 рік, - щоб представити село кінця війни, де чоловіків - єдиного, щоб відчути не ліризм, але трагізм цих рядків: "Що ж ти бродиш всю ніч самотньо, що ж ти дівчатам спати не даєш ..."
Лірика військового часу. Нехай більша частина віршів так і залишилася в газетах і фронтових листках - томик "обраного" все одно значний. Був і другий, "епічний" том: «Василь Тьоркін». "Книга про бійця» Твардовського - надто відома книга. "Неминуча" глава будь-якого підручника. Про «Теркине» написано багато, дуже багато. Хоча кращий відгук - найкоротший, все той же, Бунінська: "Це воістину рідкісна книга: яка свобода, яка чудова молодецтво, яка влучність, точність у всьому і який незвичайний народний, солдатський мову - ні сучка, ні рівнесенько, ні єдиного фальшивого, готового, тобто літературно-вульгарного, слова! "
Якщо щось і могло стати поруч із цим твором, а може, й зазвучати пронизливий і чарівності - з роками це стає все очевидніше, - то лише інший твір Твардовського, останні рядки якого теж були дописані в тому ж загадковому 46-му - «Будинок при дорозі ».
З якою ранкової свіжістю звучить на початку цієї "ліричної хроніки" давнє народне прислів'я:
Коси, коса, поки роса,
Роса геть - і ми додому.
І з яким сумом воно звучить у наступному розділі. І з якою щемливої тугою після. І з яким відчаєм далі ... Війна, розставання, полон, викрадення, чужина і немовля на руках ... І яка біль ллється з кожного рядка. І з нею - та ж осяяний платонівська "святість".
Проза та поезія, поезія і проза. Драматургії майже не було. Гучні п'єси - леоновской «Навала», «Фронт» Корнійчука, «Російські люди» Симонова - були гідні свого часу. Але роки пройшли - і в них чітко проступив плакат. Тільки «Дракон» Шварца, як і раніше новий. Хоч його і ставлять частіше з "антитоталітарних" пафосом, а не як драму людської душі, з її "драконівськими" і "лицарськими" нероздільними сторонами.
Але якщо в драматичному жанрі було небагато, то і в прозі і в поезії було ще і ще. У цьому й була загадка цих років. Грім війни, біль розлук - і тимчасових, і вічних - народжували не тільки військову прозу. Доля цих речей теж була різна. Але "хроніка" їх появи - якщо навіть вибрати саме-саме - теж говорить про багато що.
1943-й. «Перед сходом сонця» Михайла Зощенка. Відважне балансування між автобіографічним оповіданням і психо-філософським дослідженням дала одна з кращих творів знаменитого прозаїка. На сторінках журналу з'явилася лише його половина. А далі - убивча критика, заборона на довгі роки друкувати інше. По суті - пролог до рознесення 46-го.
Третя книга «Петра Першого». Вона писалася Олексієм Толстим до самої кончини і обірвалася 23 лютого 1945-го. Хоча і в такому, недовершене вигляді «Петро» - один з кращих російських історичних романів.
Навесні 45-го з'явиться «Комора сонця» Пришвіна. На заході письменницького життя - твір, що випромінює світло.
У 46-му прийде і краща, сумна повість Паустовського «Далекі роки». Та річ, від однієї голови якої завжди вибагливий до сучасників Бунін прийде в захоплення і напише авторові про рідкісну своїй оцінці: "... належить до найкращих розповідей російської літератури".
Але й сам Бунін у воєнні роки пише оповідання з «Темних алей». Тут і «Холодна осінь» - розповідь, повний повітря, печалі і небесної прозорості. Тут і «Чистий понеділок» - розповідь, за який автор дякував Богові, що відпустив час написати.
Нарешті, військові роки - це й останні, самі сумні глави іншої класичної книги - «Літа Господнього» Івана Шмельова.
"Коли гармати говорять - музи мовчать". Давня істина рідко дає "осічку". Але якщо згадати цветаевское звернення до Ахматової: "О, муза плачу ..." - то і ця муза "не хотіла мовчати". Нехай перші два варіанти «Поеми без героя» - 1943-го і 1946-го - поступаються остаточною, "передсмертної" редакції. І в цьому первісному вигляді рядка поеми вже повні класичного дихання ...
Рік 1946-й. Дволикий Янус російської літератури. Чорний рік "постанов", "проробок", "відлучень". І один із самих ясних, втішних, коли зійшлися повний варіант «Темних алей» і «Повернення», «Будинок край дороги» і «Поема без героя», коли найголовніше змогли сказати і ті, хто був у Росії, і ті, хто жив за кордоном, коли разом "висвітилися" письменники самих різних поколінь - і ті, кому "за двадцять", і ті, кому "за сімдесят ..." Як дивно двоїться образ цього року. Чи не тому, що в ньому живуть не тільки різні твори, а й різне почуття майбутнього? Адже так само двояко відіб'ється перший атомний вибух у високій російській ліриці цих років. І з "похмурим сяйвом", як у Георгія Іванова:
Чи не стане ні Європи, ні Америки,
Ні царскосельских парків, ні Москви.
Припадок атоміческой істерики
Всі розпорошить в сяйво синяви ...
І - з проясненням і ясністю, як у Заболоцького:
... За великими річками
Встане сонце, і в ранковій імлі
З обпаленими століттями
Припаду я, убитий, до землі.
Крикнувши шаленим вороном,
Весь тремтячи, замовкне кулемет.
І тоді в моєму серці розірваному
Голос твій заспіває.
І над гаєм березової,
Над березовим гаєм моєї,
Де лавиною рожевої
Ллються листя з високих гілок,
Де під краплею божественної
Холоне шматочок квітки, -
Встане ранок перемоги урочистій
На віки.