приховати рекламу

Що таке філософія 2

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.


Нажми чтобы узнать.
скачати

Л. Є. БАЛАШОВ 
ФІЛОСОФІЯ
 

¨ Що таке філософія?
¨ Короткий нарис історії філософії
¨ Філософська картина світу
¨ Філософія людини
¨ Філософія діяльності
¨ Завдання і вправи з філософії
МОСКВА · 2003

ББК 87
Б 202
Рецензенти:
д.ф.н., проф. Ю. М. Хрустальов
д.ф.н., проф. В. Б. Кучевскій
Балашов Л. Є.
Філософія: Підручник.. - М., 2003. - 502 с.
Ця книга - виклад лекційного курсу з філософії з примітками і додатками.
Курс заснований на авторській концепції філософії, викладеної в книгах «Світ очима філософа. Категоріальна картина світу »,« Практична філософія »та ін Цей курс читався автором у ряді вузів Москви.
Книга відповідає програмним вимогам державного освітнього стандарту з філософії, призначена для студентів і викладачів вищої школи, для учнів і вчителів старших класів середніх навчальних закладів. Вона може бути корисна всім, хто цікавиться філософією, хто цінує думку, розуміє її значення для життя.
У кінці книги даються завдання і вправи з філософії.
Книга забезпечена іменним та предметним покажчиками.
ISBN ã Балашов Л. Є., 2003 р.

З про буд е р ж а н н я
"1-4" Для чого потрібно вивчати філософію ?....................................... ............. 7
Розділ Перший. Що таке філософія ?........................ 9
Глава 1 ................................................ .................................................. .......... 9
1.1. Любов до мудрості ............................................... ............................... 9
1.2. Предмет і «частини» філософії ............................................ ........... 13
1.3. Філософський плюралізм, різноманіття філософських вчень і напрямків 16
1.4. Практична філософія ................................................ ................ 23
Розділ другий. Короткий нарис історії філософії 26
РОЗДІЛ 2. Філософія стародавнього світу та середньовіччя ................... 26
2.1. Навіщо потрібно знати історію філософії ?................................... 26
2.2. Протофілософія ................................................. ............................... 27
2.3. Ранні грецькі філософи ............................................... ............ 27
2.4. Сократ ................................................. .................................................. 32
2.5. Платон ................................................. .................................................. 33
2.6. Аристотель ................................................. .......................................... 35
2.7. Кініки ................................................. .................................................. 37
2.8. Давня філософія після Арістотеля ........................................ 37
2.9. Філософія середньовіччя ................................................ ............... 39
РОЗДІЛ 3. Філософія XV-XVIII століть ............................................. ... 41
3.1. Філософія епохи Відродження (XV-XVI століття )..................... 41
3.2. Ф. Бекон ............................................... ................................................. 43
3.3. Р. Декарт ............................................... ................................................ 45
3.4. Б. Спіноза ............................................... ............................................. 46
3.5. Т. Гоббс ............................................... .................................................. 48
3.6. Д. Локк ............................................... .................................................. .. 48
3.7. Г. Лейбніц ............................................... ............................................. 50
3.8. Дж. Берклі і Д. Юм ........................................... ................................ 50
3.9. Вольтер і Руссо ............................................... ................................... 52
3.10. Французькі філософи-матеріалісти XVIII ст ..................... 53
3.11. І. Кант ............................................... ................................................. 53
ГЛАВА 4. Філософія в XIX столітті .............................................. ............ 57
4.1. Гегель ................................................. .................................................. . 57
4.2. Послегегелевская філософія ................................................ ......... 60
4.3. О. Конт ............................................... .................................................. . 61
4.4. Л. Фейєрбах ............................................... .......................................... 62
4.5. Марксистська філософія ................................................ ................ 63
4.6. А. Шопенгауер ............................................... ..................................... 71
4.7. С. К'єркегор ............................................... .......................................... 72
4.8. Ф. Ніцше ............................................... ............................................... 73
РОЗДІЛ 5. Російська філософія XIX - XX століть ................................. 78
5.1. Загальна характеристика російської філософії .............................. 78
5.2. Західники і слов'янофіли ............................................... ............... 80
5.3. П. Я. Чаадаєв ............................................. .......................................... 81
5.4. В. Г. Бєлінський і О. І. Герцен ....................................... ............... 82
5.5. В. С. Соловйов ............................................. ........................................ 83
5.6. Н. А. Бердяєв ............................................. .......................................... 83
5.7. Російський космізм ................................................ ................................. 84
5.8. В. І. Ленін ............................................. .............................................. 85
ГЛАВА 6. Філософія ХХ століття ............................................... ................ 85
6.1. З. Фрейд ............................................... ................................................. 85
6.2. Феноменологія ................................................. .................................. 87
6.3. Екзистенціалізм ................................................. ............................... 87
6.4. Прагматизм ................................................. ......................................... 88
6.5. Логічний позитивізм та аналітична філософія ............. 88
6.6. К. Поппер ............................................... ............................................... 89
6.7. Психоделічний містицизм Карлоса Кастанеди .................. 90
6.8. Постмодернізм ................................................. .................................. 91
6.9. Сучасна філософська думка ............................................... .. 92
Розділ третій. Філософська картина світу .......... 93
ГЛАВА 7. Філософське розуміння світу .......................................... 93
7.1. Картини світу ................................................ ..................................... 93
7.2. Буття, існування ............................................... ....................... 97
7.3. Духовне і матеріальне (ідеальне і реальне )............... 102
7.4. Джерела побудови категоріальної картини світу ....... 102
7.5. Категоріальна структура світу ............................................... . 104
7.6. Про категоріальному детермінізмі ............................................... . 105
7.7. Категоріальна картина світу ............................................... ..... 107
7.8. Відповідності та антісоответствія між категоріями ........ 111
7.9. Матерія і рух ............................................... ........................ 114
ГЛАВА 8. Матерія ................................................. ................................ 117
8.1. Структура матерії ................................................ ......................... 117
8.2. Якість ................................................. ............................................ 122
8.3. Кількість ................................................. ....................................... 125
8.4. Міра ................................................. .................................................. . 130
8.5. Види матерії ................................................ ................................... 133
8.6. Тіло ................................................. .................................................. .. 135
8.7. Ціле, будова, частина; система, структура, елемент .......... 136
8.8. Види тіла ................................................ .......................................... 142
8.9. Група (групова матерія )............................................. ........... 143
8.10. Мезоматерія ................................................. .................................. 146
8.11. Органічні види матерії: організм, співтовариство ......... 147
ГЛАВА 9. Рух ................................................. .............................. 150
9.1. Загальна характеристика руху ............................................... 150
9.2. Простір ................................................. ................................... 155
9.3. Час ................................................. .................................................. 157
9.4. Види руху ................................................ ................................. 160
9.5. Розвиток ................................................. ............................................. 167
ГЛАВА 10. Протиріччя ................................................. .................... 172
10.1. Загальна характеристика протиріччя .................................... 172
10.2. Структура протиріччя ................................................ ............ 175
10.3. Внутрішні і зовнішні взаємодії (зв'язок і зіткнення) 182
10.4. Основні характеристики внутрішніх і зовнішніх протиріч (взаємоперехід і незворотний перехід протилежностей )..................................... ............................... 188
10.5. Складні (органічні) протиріччя ................................. 193
10.6. Гармонійні і антагоністичні протиріччя .......... 194
10.7. Золота середина ................................................ .......................... 196
10.8. Суперечності в мисленні ............................................... .......... 197
ГЛАВА 11. Становлення ................................................. ...................... 200
11.1. Загальна характеристика становлення ....................................... 200
11.2. Становлення і розвиток ............................................... ............... 203
11.3. Можливість ................................................. .................................. 207
11.4. Дійсність ................................................. ......................... 212
11.5. Закон і явище ............................................... ............................... 214
11.6. Причина - дія - наслідок ........................................... 217
11.7. Річ - властивість - відношення ............................................. .. 224
11.8. Сутність ................................................. ........................................ 228
11.9. Форма і зміст ............................................... ..................... 232
11.10. Старе і нове ............................................... .............................. 233
11.11. Еволюція і революція ............................................... .............. 236
Розділ четвертий. Філософія людини ............. 241
ГЛАВА 12. Вчення про людину (філософська антропологія ).... 241
12.1. Що таке людина ?.............................................. .......................... 241
12.2. Людина-суспільство-природа ............................................. ........... 242
12.3. Сутність людини ................................................ ....................... 243
12.4. Походження людини ................................................ ........... 245
12.5. Організація людини ................................................ ................. 247
12.6. Типологія людини ................................................ ...................... 248
ГЛАВА 13. Життя, смерть, безсмертя ............................................. 251
13.1. Життя. Сенс і мета життя .............................................. ......... 252
13.2. Смерть і безсмертя ............................................... ..................... 257
13.3. Жива зв'язок смертності і безсмертя .................................... 262
13.4. Як ми "робимо" безсмертя ?........................................... ........ 265
13.5. Потенційне безсмертя ................................................ ........ 270
13.6. Актуальне безсмертя (жити справжнім, в сьогоденні) .. 275
13.7. Активне довголіття ................................................ .................... 277
13.8. Кінцівка і нескінченність існування в перспективі життя 284
13.9. Людське щастя ................................................ ................... 287
13.10. Любов ................................................. .......................................... 292
13.11. Людський сенс творчості ............................................ 301
ГЛАВА 14. Гуманізм, лібералізм і свобода ................................ 303
14.1. Гуманізм - філософія людяності ................................... 303
14.2. Лібералізм ................................................. .................................... 307
14.3. Cвобода ................................................. ........................................... 312
ГЛАВА 15. Вчення про суспільство (соціальна філософія )......... 326
15.1. Суспільство - взаємодія людей ....................................... 326
15.2. Структура суспільства ................................................ .................... 327
15.3. Держава ................................................. ................................... 329
15.4. Соціальні групи (сім'я, колектив, шар, етнос, нація) 334
15.5. Патріотизм, націоналізм, шовінізм ..................................... 334
15.6. Відносини між людьми. Справедливість ........................ 336
15.7. Колективізм і / або індивідуалізм ....................................... 337
15.8. Критика ідей соціалізму і комунізму ............................... 340
15.9. Мораль, право, політика ............................................. ............... 347
15.10. Золоте правило поведінки ............................................... ...... 348
15.11. Добро і зло ............................................... .................................... 355
15.12. Про егоїзмі, альтруїзмі і нормальному поведінці ............ 365
15.13. Про культуру поведінки ............................................... ................. 369
15.14. Культура ................................................. ...................................... 372
15.15. Наука ................................................. ............................................. 376
15.16. Мистецтво ................................................. ..................................... 376

4.7. С. К'єркегор

С. К'єркегор (1813 - 1855) був предтечею екзистенціалізму. Він вважав, що нема чого розмірковувати про світ, що єдино цікавий предмет - це сама людина, її існування (латиною екзистенція), його проблеми, тривоги і страхи. Головне твір К'єркегора: «Або-або» (1843). Він займався аналізом індивідуальних відчуттів, почуттів, емоцій, розглядав людське життя в постійних колізіях і конфліктах. У такому підході є плюси і мінуси.
За життя він не був визнаний. Тільки в ХХ столітті філософи звернули увагу на існування цього кола проблем. Виник потужний напрямок - екзистенціалізм. Воно стало популярним «завдяки» двом світовим війнам. Екзистенціалісти гостро відчували-переживали крихкість людського життя, тонку грань між життям і смертю і заразили цим багатьох людей. У другій половині ХХ століття екзистенціалізм зійшов з історичної арени в основному через те, що катастрофи такого масштабу (коли в короткий час гинуть десятки мільйонів людей) відійшли в минуле.

4.8. Ф. Ніцше

Ф. Ніцше (1844-1900) - німецький філософ. Зараз він знову «в моді». Без кінця перевидаються його твори, робляться спроби обілити, представити хорошим. Це з одного боку. З іншого, в суспільстві зростають настрої, подібні з німецьким націонал-соціалізмом (РНЕ, скінхеди, націонал-більшовики Едуарда Лімонова, В. В. Жириновський, А. Г. Дугін і т. д.). Все це дуже турбує.
Хто такий Ф. Ніцше насправді? Не як людина, не як філософ, а як Явище. Я думаю, він - Гітлер філософії і поводитися з ним треба відповідно.
Ф. Ніцше - філософський юродивий, такий собі філософський Хлєстаков. Про себе він говорив: «Я - авантюрист духу, я блукаю за своєю думкою і йду за ваблячою мене ідеєю». Головна книга Ф. Ніцше «Так говорив Заратустра» має підзаголовок: «Книга для всіх і ні для кого». Неупереджений читач скаже: у людини не все гаразд з головою. І справді, Ніцше в більшості випадків говорив абсолютно анормальні речі, як юродивий. Ніцше - співак анормального, все, що відхиляється від норми-середини аж до патології.
Ніцше - дивно легкий філософ. Він абсолютно розкуто-цинічно, без докорів совісті (філософської, людської) ліпить фрази, як йому заманеться. Аби було складно. Такий собі філософський Хлєстаков.
Тексти Ніцше - солодка отрута, як солодкоголосий спів Сирен, тих, хто нищить мореплавців. І це безперервне хвастощі-ернічанье, цей пророчий, повчаючий тон, це злопихательство і осміяння-очорнення всього, що дорого нормальній людині, ці нескінченні спроби все перевернути, поставити з ніг на голову.
Ніцше - Гітлер філософії. Особисто він нікого не вбив, але він підготував-спушити духовну грунт для злочинців типу Гітлера, для злочинів проти людства. Він здійснив численні філософські «злочину», спробував реабілітувати зло, «злий мудрість», «брехня», істину змішав-ототожнив з брехнею, постійно висміював позитивні людські цінності (добро, милосердя ...).
----------
Ніцше скоріше не філософ, а просто розумник. Він мудрує, використовує свій розум не за призначенням, не для того, щоб прагнути до мудрості і вирішувати проблеми на основі мудрості. Він взагалі нічого не шукає. Він відразу ліпить все, що приходить на розум і неодмінно шокуюче, що б'є на зовнішній ефект. Він не аргументує, не обтяжує себе аргументами, а затверджує-вирікає як містик-пророк. Він відкидає майже все, що виробила філософська думка до нього. Оголошуючи волю до влади основним прагненням людини, він поступає як антіфілософ, як людина, яка використовує свій розум для оголошення неінтелектуальної здібності (волі) головної людської здатністю, тобто для затвердження і обгрунтування антиинтеллектуализмом (неразумия, божевілля - кажучи по-російськи) .
Ось приклад ніцшеанської антіфілософіі: один з творів Ніцше називається «Зла мудрість». Вдумайтеся в цю назву. Воно дивовижно-безглуздо як круглий квадрат чи гарячий сніг. Мудрість у принципі не може бути злою. Вона осередок-об'єднання трьох фундаментальних цінностей життя - добра, краси, істини (див. про це докладніше нижче, стор 523). Мудрість тим більше мудрість, чим краще вона веде до добра і краще захищає від зла, оскільки зло - антідобро.
Ніцше - антігуманіст без будь-яких застережень. Він цілком на стороні вигаданого ним надлюдини (пана, білявого бестії ...) і, відповідно, з презирством-зневагою говорить про «людину» (і похідному від людини: людяності, гуманності, гуманізм). Під багатьма його словами з великою радістю підписався б будь-фашист-нацист. (Саме завдяки всім подібним думкам-ідей Ніцше його головна праця «Так говорив Заратустра» опинився в ранці фашистського солдата поряд з Біблією і «Майн кампф» Гітлера). Він не тільки ідейний натхненник гітлеризму, але й консультант, який дає конкретні поради всяким Гітлера.
Від Ніцше пішов вислів «падаючого підштовхни». Якщо людина в чомусь слабкий, то не треба йому допомагати - нехай сам видряпується або гине. Ні, напевно, більш цинічного висловлювання в устах філософа!
Ніцше - найбільший філософський терорист всіх часів і народів. Відманн, швейцарський критик, побачив у його книзі «По той бік добра і зла» керівництво по анархізму: «Книга пахне динамітом», - сказав він. Сам Ніцше, відповідаючи цього критику, написав «До генеалогії моралі». «Я хотів, - пише він, - зробити гарматний постріл більш гримучим порохом». Бачите: Ніцше навіть динаміту мало!
Філософський тероризм Ніцше навіть не в цьому. Це все зовнішнє, оскільки лежить на поверхні. Ніцше за своєю суттю духовний-моральний терорист. Він спробував розтоптати все, що дорого людям, філософам, все, на чому тримається людська мораль і, відповідно, людське гуртожиток, людське суспільство взагалі. Ніцше своїм словом, своїми ідеями розв'язує руки всім потенційним вбивцям, злочинцям, терористам, диктаторам-тиранам. Він як би підштовхує їх до порушення всіх норм життя, теоретично обгрунтовує поведінку таких (маленьких або великих) злочинців, як Родіон Раскольников або Адольф Гітлер.
Ніцше - фактично духовний батько всіх, хто скоює злочини проти людства (людяності). Чому? Тому що про більшість людей він говорить презирливо-ненавідяще як про бидло, стаді, натовпі, гної. Вихваляючи тип войовничого-злої людини (пана, надлюдини, білявого бестії), він цим вихваляє війни, тобто в кінцевому рахунку - масове винищення людей. Якщо більшість людей - гній, то нема чого з цією більшістю церемонитися. Воно покликане до того, щоб угноювала грунт для надлюдини.
Презирливо-зневажливе ставлення до жінки. Фраза «Ти йдеш до жінок? Не забудь батіг! »Виголошена в такому контексті:« А тепер в подяку прийми маленьку істину! Я досить стара для неї! Загорни її гарненько і затисніть їй рот: інакше вона буде кричати на все горло, ця маленька істина ».
Дай мені, жінка, твою маленьку істину! - Сказав я. І так говорила бабуся: «Ти йдеш до жінок? Не забудь батіг! »-
Так говорив Заратустра. ».
Це - фрагмент головної праці Ніцше. А подивіться, яку назву главки: «Про старих і молодих молодичка». Ніцше не соромиться у висловлюваннях. Він грубий, розв'язна, цинічний. Цинізм його подвійно посилюється тим, що ці принизливі для жінки слова він вкладає в уста жінки ж!
Ніцше - ненависник жінок. Подивіться, як він характеризує «жіноче»: «Все жіноче, рабське, і особливо вся чернь: це хоче тепер стати паном всієї людської долі - про огиду! огиду! огиду! »(-« Так говорив Заратустра ». Главку« Про вищу людину »). Жіноча у нього синонім рабського, черні. Принизливо говорить про нього як «це». Крім того, він явно проти емансипації жінок. І три рази це «відразу» з радісним криком, що звучить як прокляття по відношенню до жіночого початку життя. Короткий текст, але скільки злоби, презирства, огиди до жінок!
Ніцше - расист, восхвалітель арійської раси як раси панів. Стверджують, що він не був духовним батьком гітлеризму. Розмови про «крові», про раси, про расу панів, про арійської (в окремих випадках, німецької) раси - хіба це не протонацізм?! Так, звичайно, Ніцше не був націоналістом у вузькому сенсі слова, більше того, він (нещадно) критикував німців і «національну вузькість?» [13]. Зате він був расистом, ідеологом арійської раси як благородної раси або раси панів.
Кажуть, що він не був антисемітом. Брехня! Так, він не був примітивним, грубим антисемітом. Але він був ненависником євреїв як раси рабів. «Все, що було скоєне на землі, - писав Ніцше, - проти« знатних »,« могутніх »,« панів », не йде ні в найменший порівняння з тим, що содіяли проти них євреї» [14]. - Цієї фрази Ніцше досить, щоб його полюбили нацисти. На євреїв він покладав головну провину за все, що було скоєне на землі проти раси «панів».
Його висловлювання про євреїв лили воду на млин антисемітизму. (Достатньо порівняти всю суму висловлювань Ніцше про євреїв з тим, що говорив про євреїв наш великий філософ В. С. Соловйов. Разючий контраст! В. С. Соловйов - ото був справжній противник антисемітизму. Тому що він виступав проти нього з позицій гуманізму. Позиція ж Ніцше щодо євреїв двозначна, оскільки у цій позиції не було цієї твердої і світлої людської основи [гуманізму].)
Відомі англофобскіе висловлювання Ніцше. Це теж «дрова», які розпалювали багаття гітлеризму.
До речі, хто сказав, що філософія Ніцше - індивідуалістична?! Його расизм, англофобія, антіеврейство, валовий підхід до людей - хіба не свідчать про певний, нехай неявному, колективізм Ніцше? Схоже, Ніцше використовував подвійний стандарт щодо колективізму. Коли йому вигідно було ганьбити колективізм (у вигляді стадності) він робив це з ентузіазмом. Коли ж йому був вигідний валовий підхід до людей, не як до індивідуумів, а як представникам різних соціальних груп, до деяких спільнотам (раса панів і раса рабів, критика євреїв, англійців, німців ...), то він з таким же ентузіазмом виступав з колективістських позицій. Ніцше химерно поєднував індивідуалізм з колективізмом.
Філософія Ніцше - це філософія конфлікту, агресії, войовничості. Стиль Ніцше - напружений, пророчо-безапеляційний або їдкий-іронічний. Він весь час воює (на словах, звичайно).
Філософія Ніцше в цілому дуже напружена. Він постійно говорить сильні фрази, патетичні або уїдливо-іронічні, які показують, що людина - хиже, зле тварина, що людина повинна бути надлюдиною. Він абсолютизував відносини антагонізму, конфлікту, ворожості і напруженості. Або ти переможець, або ти переможений (або пан, або пропав). Ніцше стверджував, що суспільство - зграя хижих вовків. За Ніцше людина реалізує себе і завжди прагне утвердити себе як істоту, що прагне до влади. Він ділив людей на переможців і переможених, на героїв і натовп, на надлюдей і всіх інших. Це логічно випливає з його теорії волі до влади. Той, хто не прагне до влади - нікчема.
Філософія Ніцше пронизана нігілізмом. Він закликав до переоцінки всіх цінностей, постарався зруйнувати все, що було напрацьовано людською культурою. Мораль добра - мотлох, совість - нісенітниця.
Гітлер напевно був натхненний Ніцше, коли бундючно проголошував, звертаючись до німців: «Я звільняю вас від брудної і розкладницької химери, іменованої совістю і мораллю». СР Ніцше: «Чи відчував я коли-небудь докори сумління? Пам'ять моя зберігає на цей рахунок мовчання. »(Т. 1. С. 722,« Зла мудрість », 10). Або: Докори совісті - така ж дурість, як спроба собаки розгризти камінь »(Там же. С. 817,« Мандрівник і його тінь », 38).
Мартін Лютер Кінг говорив: «Приймаючий зло без опору - стає його посібником». Ф. Ніцше - це втілене філософське зло. Хто приймає Ф. Ніцше - посібник зла.

РОЗДІЛ 5. Російська філософія XIX - XX століть

5.1. Загальна характеристика російської філософії

До XIX століття філософствування в Росії було спорадичним явищем: окремі філософствують розуми (наприклад, М. В. Ломоносов, Г. С. Сковорода, О. М. Радищев), деякі їхні твори, що не створювали філософії як окремі краплі ще не створюють дощу .
Власне російська філософія як явище культури виникла і розвинулася лише в XIX столітті.
У порівнянні з філософією інших країн Європи російська філософія - пізніше явище. Це, зокрема, пов'язано з тим, що Росія влилася у світове русло культури і цивілізації пізніше інших народів Європи. Лише на початку XVIII ст. Петро I прорубав «вікно» до Європи. Потім тривалий час Росія переварювала різні впливи з боку Голландії, Німеччини, Франції, Англії і лише в XIX столітті вона стала звільнятися від іноземного впливу і заговорила своїм голосом, стала цілком самостійною. З'явилася російська поезія (А. С. Пушкін, М. Ю. Лермонтов), проза (Гоголь, Достоєвський, Л. Толстой), музика (Глінка, Чайковський, Мусоргський, Бородін, Рахманінов, Скрябін), живопис (Рєпін, Суриков, Васнєцов ). З'явилися великі вчені (Н. І. Лобачевський, Д. І. Менделєєв), винахідники (Яблочков, А. С. Попов). І це все з'явилося в XIX столітті. Якщо взяти конкретно філософію Росії, то в цій області не було якихось видатних успіхів, як у науці або в мистецтві. Майже все XIX століття російські філософи говорили не своїм голосом, а намагалися відтворити різні західні філософські концепції і вчення, в основному, німців. Було обожнювання Гегеля, захоплення Шопенгауер ...
У загальному і цілому російської філософії дожовтневого періоду був властивий людиноцентризм або етікоцентрізм. Вона обговорювала проблеми людського буття, життя і людських взаємин, за якими нормами варто людині жити. У цьому її сила і слабкість одночасно. Слабкість в тому, що її предмет був обмежений (згадаймо: філософія складається з трьох частин: вчення про світ; вчення про людину та суспільство та вчення про різні форми-методах людської діяльності).
Сила, цінність російської філософії в тому, що вона будувала свої ідеї про людину і суспільство на основі літературної критики, аналізу художньої культури, літератури, живопису, музики, тобто емпіричної базою російської філософії була російська художня культура. У цьому її головне достоїнство. Західна філософія орієнтувалася головним чином на природничі науки, а російська філософія - на російську літературу, на аналіз ситуацій, образів, які давала російська художня культура. Достоєвський і Толстой - два титани російської культури - були філософствуючим письменниками, і їх літературні твори давали їжу для роздумів багатьом філософам.
Основні дискусії розгорталися між матеріалістами та ідеалістами, слов'янофілами і західниками.
Потрібно мати на увазі, що в царській Росії церква не була відділена від держави і закон божий викладався як обов'язковий у всіх гімназіях та школах. Відмова від релігії для російської людини був рівносильний моральному подвигу. Тому мало хто наважувався відкрито порвати з релігією і церквою. Тим не менше в російської філософії XIX століття орієнтований на природничі науки матеріалізм став потужним розумовою рухом. В. Г. Бєлінський, О. І. Герцен, Н. А. Добролюбов, Н. Г. Чернишевський, Д. І. Писарєв, Г. В. Плеханов - стовпи російського матеріалізму.
Все ж таки підтримка державою релігії і церкви зробила свою справу. У філософії переважало релігійно-ідеалістичний напрям, тобто кількісно філософів-ідеалістів було набагато більше, ніж філософів-матеріалістів. Це і П. Я. Чаадаєв, і слов'янофіли, і В. С. Соловйов, і Н. А. Бердяєв, і багато інших.
Слід згадати ще про один філософському напрямку, досить своєрідному, нетрадиційному. Це космізм (Н. Ф. Федоров, М. О. Умов, К. Е. Ціолковський, В. І. Вернадський, А. Л. Чижевський).
Такі загальні міркування, що стосуються російської філософії XIX-перших десятиліть ХХ століть.

5.2. Західники і слов'янофіли

30-ті - 40-і рр.. XIX століття були відзначені дискусією між західниками і слов'янофілами. Суперечка про шляхи розвитку Росії, про те, чи має Росія розвиватися як самобутня країна зі своєю культурою або вона повинна вбирати в себе досягнення європейської культури і орієнтуватися на західні цінності. У цій суперечці обидві сторони мали рацію і не праві. Безумовно, Росія повинна зберігати свою самобутність, не повинно бути спільного «стандарту». Але боязнь слов'янофілів, що Росія втратить свою особливість, не виправдана. З іншого боку, західники абсолютизували той момент, що Росія - частина людства і повинна бути як усі. Наслідування західним зразкам не у всіх випадках добре. Це один з недоліків позиції західників. Суперечка слов'янофілів і західників історично дозволяється синтезом того й іншого підходу. Слов'янофілами були І. В. Киреєвський, А. С. Хомяков, брати Аксаков; західниками - П. Я. Чаадаєв, В. Г. Бєлінський, О. І. Герцен.
Розбіжності між слов'янофілами і західниками були також у поглядах на співвідношення колективності і індивідуальності. Слов'янофіли представляли народ як організм, як єдина істота. Для них кожен російський - частка народу і повинен підпорядковувати свої інтереси і бажання інтересам народу. На зміну слов'янофілами прийшли потім народники. Слов'янофіли проповідували колективізм, общинне пристрій життя, православну ідеологію, яка повинна лежати в основі національного життя російського суспільства. Це в кінцевому рахунку вилилося в більшовицьке вчення. Там теж колективізм ставився на перше місце. Все має бути загальним. А західники були налаштовані індивідуалістичний. Вони стверджували, що російське суспільство має рухатися в напрямку розвитку ліберальних цінностей.

5.3. П. Я. Чаадаєв

Перший західник - Петро Якович Чаадаєв (1794-1856), піддав нищівній критиці суспільний лад Росії, стверджував, що росіяни не внесли ніякого вкладу в розвиток людства. Цар оголосив Чаадаєва божевільним і на протязі 7-и років філософа спостерігав лікар-психіатр. (Згадаймо: з Чаадаєв дружив наш великий поет Пушкін і не просто дружив, а присвячував йому свої вірші і писав віршовані послання). Перше философическое лист Чаадаєва, опубліковане в 1836 р., містило екстравагантну інтерпретацію суспільного життя того часу. Чаадаєв абсолютизував її недоліки. «Про нас, - писав він у першому філософського листі, - можна сказати, що ми складаємо як би виняток серед народів. Ми належимо до тих з них, які як би не входять складовою частиною в людство, а існують лише для того, щоб подати великий урок миру. І, звичайно, не пройде без сліду то повчання, яке судилося нам дати, але хто знає день, коли ми знайдемо себе серед людства, і хто ж перелічив ті лиха, які ми відчуваємо до звершення наших доль? ». Він пропонував змінити православ'я на католицизм, вважаючи, що католицизм несе культуру і прогрес ... Багато в чому Чаадаєв був правий - в той час Росія нічого ще толком не дала світу. До XIX століття вона по-справжньому не проявила себе на світовій арені, хіба лише на військовому терені. До кінця життя Чаадаєв пом'якшив свою позицію.
П. Я. Чаадаєв сказав чудові слова про батьківщину і любові до неї: «Я не навчився любити свою батьківщину з закритими очима, з пошаною головою, з замкненими устами. Я знаходжу, що людина може бути корисний своїй країні тільки в тому випадку, якщо ясно бачить її, бо я думаю, що час сліпих закоханостей пройшло. Тепер перш за все ми зобов'язані батьківщині істиною ». «Любов до батьківщини - прекрасна річ. Але ще більш висока - любов до істини ».

5.4. В. Г. Бєлінський і О. І. Герцен

Віссаріон Григорович Бєлінський (1811-1848) зробив значний вплив на духовне життя Росії як літературний критик, філософ, атеїст, західник. Його лист до М. В. Гоголю стало маніфестом вільнодумства і прапором демократичного руху. «Росія, - зазначав він у листі, - бачить свій порятунок не в містицизмі, не в аскетизмі, не в пієтизмі ... Їй потрібні не проповіді (досить вона чула їх!), Не молитви (досить вона повторювала їх!), А пробудження в народі почуття людської гідності, стільки століть втраченого у бруді та гної, права і закони, згідні не з вченням церкви, а з здоровим глуздом і справедливістю, і суворе, по можливості, їх виконання. »
Олександр Іванович Герцен (1812-1870) - філософ-матеріаліст, атеїст, західник. Філософських твори - «Дилетантизм в науці» і «Листи про вивчення природи». Його творчість цікава тим, що він дуже багато дав російської філософії в сенсі термінології. Він ввів у філософський обіг чимало російських слів. А. И. Герцен зіграв значну роль у демократичному русі Росії. Його періодичні видання «Полярна зірка» і «Дзвін» будили Росію від сплячки деспотизму.
Герцен мудро розумів взаємини людини і суспільства (див. цитату на стор 386, п. 5.1). На його думку, слід дотримуватися середньої лінії між особистістю та суспільством, між індивідуалізмом і колективізмом. У зв'язку з цим цілком зрозумілі його коливання між соціалізмом та лібералізмом. З одного боку, він вважав, що діалектика Гегеля - алгебра революції, а соціалізм - застосування логіки Гегеля до політики. З іншого, він багато в чому був лібералом.

5.5. В. С. Соловйов

Володимир Сергійович Соловйов (1853 - 1900) - філософ-ідеаліст, містик, публіцист, поет. Він був найбільш великим релігійним філософом. Їм була розроблена ідея Боголюдства, тобто ідея, що Росії уготована місія з'єднати Бога і людини в одній особі.
Соловйов - автор ідеї «російської ідеї». «Російська ідея, - писав він, - це визнання соціальної трійці, де кожен з трьох головних органічних єдностей: церква, держава і суспільство, безумовно вільно не в відокремленого від інших, поглинаючи чи винищуючи їх, але в утвердженні безумовно внутрішнього зв'язку з ними. Поновити на землі цей вірний образ божественної трійці - російська ідея ». Він фактично реанімував знамениту тріаду: православ'я, самодержавство і народність - у вигляді ідеї: церква, держава і суспільство. Соловйов був мислителем, який стверджував примат держави, церкви та суспільства над окремою особистістю.
Соловйов висував також ідею всеєдності. Він вважав, що люди повинні об'єднатися і тим самим позбутися від будь-яких конфліктів, суперечок. Це антіплюралістіческая ідея. У чомусь людство єдине, а в чомусь немає, тому не можна в цілому говорити про єдність або неєдність людства.
В. С. Соловйов один з перших у Росії виступив за скасування смертної кари. Він вніс значний внесок у розробку проблем моралі, гуманізму. Найбільше його твір називається «Виправдання добра».

5.6. Н. А. Бердяєв

Микола Олександрович Бердяєв (1874 - 1948) - релігійний мислитель, філософ-містик, екзистенціаліст. Його основні твори: «Сенс творчості», «Філософія нерівності», «Про призначення людини» і т. д. Бердяєв - суперечлива фігура. Він, з одного боку, виступав проти комунізму і соціалізму. Усвідомивши згубність колективістських ідей, висунув свою оригінальну концепцію персоналізму. На його думку окрема людська особистість (персона) - головна рушійна сила історії. Її права і свобода - те, на що має орієнтуватися держава і суспільство, тобто Бердяєв морально відновив, реабілітував індивідуалізм. У другій половині XIX століття і на початку XX століття майже всі розумні люди в Росії були заражені ідеологією колективізму, в тому числі Л.М. Толстой, який стверджував, що об'єктивні закони історії вище діяльності окремої людини.
Бердяєв спробував запровадити елементи західної філософії (лібералізму та індивідуалізму) до тями російської людини, але за участю відповідним чином модернізованої релігії.
Бердяєв і Соловйов належать до типу філософів-ірраціоналісти. Вони ставили інтуїцію вище розуму. Бердяєв кожну свою думку ліпив як окрему самостійну річ. Він сам зізнавався, що не здатний міркувати. Бердяєв один з тих філософів, яких більшовики вислали з країни в 1922 році за вказівкою Леніна на знаменитому «філософському пароплаві".

5.7. Російський космізм

Космічну філософію розвивали вчені-філософи: Микола Федорович Федоров, Костянтин Едуардович Ціолковський, Володимир Іванович Вернадський, Дмитро Іванович Чижевський. Вони не були філософами в чистому вигляді. Їхня заслуга в тому, що вони вперше поставили проблеми «Людина і Космос», «Людина і Всесвіт» до порядку денного, показали їх злободенність. Вони спробували осмислити багато людські проблеми у всесвітньому масштабі, що слід очікувати від майбутнього, на якому етапі розвитку перебуває людська цивілізація. К.. Е. Ціолковський бачив майбутнє людства в його розповсюдженні за межі Землі. Він називав Землю колискою людства. Його найвідоміше висловлювання: «Людство не залишиться вічно на Землі, але в гонитві за світлом і простором спочатку боязко проникне за межі атмосфери, а потім завоює собі всі навколосонячний простір». В. І. Вернадський висунув ідею «ноосфери». Ноосфера - у перекладі означає сферу розуму. Вернадський скористався навчаннями інших вчених про біосферу. Біосфера - особливий тип природи, в якому йде взаємодія живого і неживого. Живі організми гинуть і накопичуються в земній корі. Ось взаємодія живої природи з омертвілої природою, а через неї і з відсталої матерією, дає нам біосферу. В. І. Вернадський вважав, що найвищим розвитком біосфери є ноосфера, коли жива природа все більше управляється розумом людини. Цим терміном він хотів підкреслити, що вплив розуму на процеси, що відбуваються на поверхні Землі, надзвичайно посилюються аж до того, що розум починає панувати і виникає відповідальність розуму перед живою природою і самим собою. Людина все більше усвідомлює, що його діяльність кардинально змінює вигляд планети. У XIX столітті такої проблеми не існувало. У наш же час ситуація змінилася докорінно. Вернадський та інші російські філософи звернули на це увагу і в цьому полягає їх головна заслуга.

5.8. В. І. Ленін

В. І. Ленін (1970-1924) зробив значний внесок у розвиток марксистської філософії. Як філософ відомий в основному двома роботами: «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (1909) і «Філософські зошити» (1914-1915). Протягом майже всього ХХ століття В. І. Ленін був одним з найбільш читаних і шанованих авторів. Утопічні ідеї К. Маркса він довів до практичного здійснення. Великий соціальний експеримент, розпочатий їм у 1917 р., протримався до 1991 р. Ленін химерно поєднував у собі риси утопіста-романтика і практичного діяча.

ГЛАВА 6. Філософія ХХ століття

6.1. З. Фрейд

Зигмунд Фрейд (1856-1939) - австрійський психіатр, психолог, основоположник психоаналізу. З середини 90-х років XIX століття розробляв психоаналіз - психотерапевтичний метод лікування неврозів, заснований на побудові вільних асоціацій та аналізі помилкових дій і сновидінь як засобів проникнення в несвідоме.
Основним рушійним чинником психіки Фрейд вважав енергію несвідомих психосексуальних потягів. Він звернув увагу європейського людства на те, що дуже багато вчинків людина робить, керуючись не свідомістю, а стихійно, піддаючись імпульсам. Він висунув теорію, що в цьому несвідомому головну роль грає лібідо (статевий потяг). Згодом учні та послідовники Фрейда відмовилися від такого одностороннього підходу. Але те, що він звернув увагу європейців на цю проблему - його заслуга.
Фрейд фактично сприяв виникненню в ХХ столітті того феномену, який називається сексуальною революцією. Він духовно раскрепостил свідомість європейців, звільнив від деяких крайностей християнської моралі.
У відповідності зі своєю теорією несвідомого, Фрейд розробив техніку психоаналізу. Психоаналіз - це спроба розмовляти з людиною не як з представником роду Homo sapiens, а як з унікальною істотою. Технологія психоаналізу дозволяє виявити в людині такі неповторні риси, які підказують як цій людині конкретно вирішити свої проблеми. Щоправда, тут теж є деяка абсолютизація. Людина занадто багато уваги приділяє своїй персоні. Але ж він - відкрита «система», весь час взаємодіє з навколишнім світом, і ці дві частини - внутрішня і зовнішня - збалансовані, загалом і в цілому рівноцінні. Коли багато уваги приділяється внутрішнього світу, то відбувається збій у психіці людини, і людина замість того, щоб реально займатися вирішенням проблем, починає шукати якісь нюанси в психічному поведінці, шукати і знаходити в собі якісь відхилення, патології. У цьому полягає шкоду психологізму. Психоаналіз розглядає людину, по суті, як психопатичний істота, у якої завжди є якісь ненормальності, відхилення. Насправді всі відхилення знаходиться всередині норми (у широкому сенсі). А психоаналітики намагаються загострити увагу людини на цих відхиленнях і вважають, що всі проблеми, всі нещастя виникають через те, що він відхилився від нормального.

6.2. Феноменологія

Родоначальник цього напряму Едмунд Гуссерль звернув увагу на те, що дуже багато наших подання викликані штучним шляхом, тобто запропоновані кимось. Гуссерль виявив різницю між природним людським мисленням і тими культурними нашаруваннями, які в останні століття над цим мисленням виникли. Він показав, що всі основні слова і поняття нашого мислення народжуються природним шляхом в «глибині народної свідомості». Їм було запропоновано метод феноменологічної редукції або виведення за дужки - щоб навчитися очищати природне від лушпиння штучного.

6.3. Екзистенціалізм

Екзистенціалісти стверджували примат існування над сутністю: людина не реалізує свою сутність, а створює її в процесі свого існування. Вони підкреслювали унікальність і неповторність людського життя, її незвідність до чого-небудь спільною - будь то сутність людини взагалі чи людське суспільство. Вони різко протиставляли людину і суспільство. Вони вважали, що в суспільстві людська особистість розчиняється. Німецьке слово «Man» - невизначене особисте займенник; суспільство розумілося як певний Man - невизначене, в якому втрачається чоловік. Людина, залишаючись наодинці з цим Man, повинен залишатися нерозчинним в ньому. Це теж певна абсолютизація ворожих відносин людини і суспільства.
Найбільш яскравими представниками цього філософської течії були Мартін Гайдеггер, Карл Ясперс - німецькі філософи, а також Альбер Камю, Габріель Марсель, Жан-Поль Сартр, Сімона де Бовуар - французькі філософи.
Екзистенціалісти відкинули традиційну онтологічну проблематику. Для них світ як такий не існував. Крім того, вони відкинули проблематику, пов'язану з аналізом людського пізнання і мислення. Вони зосередили свою увагу на проблемах людини та людського існування, людських емоцій, волі і т. д. Їх філософія якраз припала на час після Першої світової війни аж до Другої світової війни, тобто на найтрагічніший час в історії європейського людства. Основна спрямованість їхніх думок була така - доля людини трагічна, людина «закинутий у цей світ», життя саме по собі абсурдна. Вони педалюють тему смерті, прямо-таки упиваються некрофілією. Чого варте одне таке вираз «буття перед лицем смерті»! Зараз екзистенціалізм - це вже історія, але багато ідей цієї течії були потім підхоплені постмодерністської філософією.

6.4. Прагматизм

Прагматизм - Специфічно американський напрям філософської думки. Ділова активність американців повинна була філософськи осмислена і вона отримала це осмислення у вигляді прагматизму (грец. pragma - справа, дія).
«Принцип прагматизму» визначає зміст знання його практичними наслідками (Ч. Пірс). У роботах Вільяма Джеймса (1842-1910) прагматизм формулюється як метод вирішення філософських суперечок шляхом порівняння «практичних наслідків», що випливають з тієї чи іншої теорії, і як теорія істини: істина є те, що «краще« працює »на нас, що краще всього підходить до кожної частини життя і нашого досвіду ».

6.5. Логічний позитивізм та аналітична філософія

Логічний позитивізм - «уніфікована наука» (М. Шлік, Р. Карнап, А. Айер, Г. Рейхенбах) - течія, що займалося методологічними проблемами науки 1-ї половини ХХ століття, перш за все - ролі знаково-символічних засобів наукового мислення, відносини теоретичного апарату й емпіричного базису науки, математизації і формалізації знання тощо Неопозитивісти стверджували: ми можемо знати, що щось істинно тільки в тому випадку, якщо це може бути логічно і / або емпірично продемонстровано.
На зміну логічному позитивізму прийшла аналітична філософія (родоначальник Л. Вітгенштейн, сфера розповсюдження: англомовні країни, Скандинавія). Вона передбачає аналіз, визначення і як би вичленення різних елементів або частин складних питань, а також їх співвідношення з різними абстрактними (метафізичних і методологічними) поняттями.

6.6. К. Поппер

Карл Поппер (1902-1994) зробив помітний внесок у розвиток філософії науки. Він показав, що наукове знання відрізняється від життєвого знання-думки тим, що воно грунтується на логіці, дедуктивному виведенні і на емпіричній перевірці, експерименті-спостереженні. Він висунув принцип, що якщо наукову ідею не можна піддати процедурі спростування («принцип фальсифікації»), то вона не має наукового сенсу і її не слід розглядати, тобто тільки та ідея або гіпотеза є науковою, яку можна спростувати, іншими словами, зіставити з якимись фактами, явищами. Якщо це неможливо, то гіпотеза не є науковою і її потрібно відкинути.
Завдяки вказаним принципом Поппер провів чітку розмежувальну лінію між наукою, з одного боку, і філософією, релігією, з іншого. Виявилося, що ці сфери змішувати не можна. Філософія відрізняється від науки саме тим, що філософські ідеї і уявлення не фальсифицируема, тобто не наукові. У ХХ столітті все велике число філософів стало усвідомлювати, що філософія - не наука, а особливий тип культури.
Поппер також висунув концепцію критичного раціоналізму. Вона викладена в його книзі "Відкрите суспільство та його вороги». Він вважав, що раціоналізм повинен бути критичним, тобто розум сам себе повинен критикувати. І в тій мірі, наскільки розум самокритичний, він має право на якісь твердження.
Книга Поппера "Відкрите суспільство та його вороги» стала біблією сучасного політичного мислення. Вона присвячена критиці тоталітаризму та обгрунтуванню ідеї відкритого суспільства.

6.7. Психоделічний містицизм Карлоса Кастанеди.

Ще будучи студентом Кастанеда (1929-1998 рр..) Зустрівся в 1960 р. зі старим-індіанцем і був підкорений його особистістю. (Див. "Вчення Дона Хуана", "Подорож до Ікстлану»).
Філософія Кастанеди - це результат використання психотропних засобів, точніше психоделіків. Це, по суті, психоделічна філософія, філософія зміненої свідомості, штучно викликається психопатології.
Кастанеда продовжує традицію містичних, тобто вкрай ірраціоналістіческіх навчань. Він практично заперечує весь світ культури і відновлює, по суті, світовідчуття первісної людини. Її, мабуть, можна назвати філософією первісної людини, голого чоловіка, який нічого не має крім свого тіла, нічого не знає крім своїх безпосередніх відчуттів-сприйнять, нічого не хоче і не вміє робити окрім елементарних поведінкових дій (ходити, їсти, пити, одягатися , умиватися і т. п.), та виготовлення і прийому психоделічних засобів.
Сучасна людина - це воспреемника всієї духовної та матеріальної культури людства, її багатотисячолітньої історії. Для Кастанеди ж нічого не значать ні Бетховен, ні Рахманінов, ні Аристотель, ні Гегель, ні Рафаель, ні Рембрандт, ні Шекспір, ні Толстой, ні Ейнштейн, ні Дарвін, ні Петро I, ні Франклін Рузвельт, ні Едісон, ні Форд. Кастанеді не потрібна наука, не потрібно знання, отримане вченими, не потрібні відкриті ними закони природи, не потрібні винаходи людського генія, поліпшують і вдосконалюють людське життя, не потрібні ні серйозна, ні легка, ні класична, ні сучасна музика, не потрібна східна культура єдиноборств-тіла, не потрібна індійська йога, не потрібно освоєння космосу, не потрібні комп'ютери, не потрібно книгодрукування, не потрібні радіо, телебачення, не потрібні автомобілі, літаки і т. п.
Світ кастанедовского людини - дуже спрощений, примітивізованого, бідний - зосереджений на чисто природних взаємовідносинах людини і середовища. Мабуть, він навіть простіше світу первісної людини. Адже останній по-своєму багато знав і вмів: як здобувати і підтримувати вогонь, полювати за тваринами, ловити рибу, виготовляти знаряддя праці, народжувати і виховувати дітей. Кастанедовскій чоловік і в підметки не годиться мисливцеві Дерсу Узала.
Філософію Кастанеди можна ще охарактеризувати як психоделічний містицизм. Світ для Кастанеди - таємниця, а все, що робить людина - "нескінченна дурість" ("воїн відноситься до світу як до нескінченної таємниці, а до того, що роблять люди, - як до нескінченної дурості" - К. Кастанеда. Ізбр.соч ., М., 1994. С. 395).
Кастанеда на новому витку історичної спіралі повторює давньогрецьких кініків з їх прагненням до опрощення, назад до природи, до тваринного стану.

6.8. Постмодернізм

Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, М. Фуко - головні фігури цього напрямку філософії. Постмодернізм - новий варіант помірного ірраціоналізму. Він химерно з'єднує лінію філософії життя-екзистенціалізму і фрейдизм.
Постмодернізм явно однобічний, оскільки, по-перше, виводить за дужки всю попередню філософію, порушуючи тим самим принцип спадкоємності, і, по-друге, спирається виключно на художню культуру і деякі гуманітарні дисципліни (психологію, психіатрію, лінгвістику). Він ігнорує методологію, напрацьовану природничими науками, математикою і тим напрямком філософії, який орієнтується на зазначені науки і взагалі на науку. Постмодерністи явно не люблять точне знання, ігнорують досягнення науково-технічної думки.
Постмодернізм - дурна претензія на винятковість. Називаючи все, що було до нього «модернізмом», він протиставляє себе цьому всьому. Чисто підлітковий підхід: заперечувати, трощити, ламати все, що було до тебе чи зроблено не тобою, іншими. Це така ж дурість, як якщо б людина вирішила відмовитися від серця, легенів, голови на тій підставі, що це все - старе, тривіальне, обридле, що це з минулого, «від предків», не нове і т. д. і т . п.
Постмодерністи, цураючись-уникаючи будь-яких канонів, стандартів, монізму, єдності, абсолютизму і т. п., впадають в іншу крайність, а саме, в крайність плюралізму, хаосу, анормального, релятивізму.
Сучасний філософ повинен бути універсальним мислителем і враховувати в своїх філософських побудовах по можливості весь людський досвід.

6.9. Сучасна філософська думка

Сучасна філософська думка має такі особливості:
1. Філософи в більшості своїй, нарешті, усвідомили, що філософія - особливий тип культури, відмінний від науки, мистецтва, релігії-теології. Від спроб зробити філософію наукою чи навіть подолати-елімінувати її (у ХIХ-1-й половині ХХ століть) вони прийшли до розуміння її автономності та значущості для людини. Філософія професіоналізувати, з'явилася ціла когорта людей, які з юнацьких років і до кінця життя займаються виключно філософією, для яких філософія - професія, а не аматорство або супутнє справу.
2. Філософія надзвичайно розрослася вшир, проникла в усі сфери людської діяльності, виникли спеціалізовані філософські напрямки (філософія науки, мистецтва, релігії, практики, економіки, політики і т. д.).
3. Суспільство стало з бόльшім повагою ставитися до філософії і філософів.
4. Філософія повертається в практику; становлення практичної філософії.
------
Зараз Росія звільняється від пут одержавленої марксистської філософії. Вперше виникла ситуація вільного розвитку філософії. З'явилися десятки, сотні філософів з чудовими ідеями. Можна очікувати розквіт філософської думки.

ГЛАВА 7. Філософське розуміння світу

7.1. Картини світу

Як я вже казав на початку, філософія складається з трьох частин - вчення про світ, його категоріальної структурі, вчення про людину-суспільстві і вчення про методи і форми людської діяльності. Ці частини філософії в цілому охоплюють всю філософську проблематику.
Розглянемо проблематику першої частини філософії, а саме, вчення про світ у цілому. Іншими словами, спробуємо намалювати філософську картину світу.
Вираз "картина світу" з'явилося порівняно недавно; воно стало популярним лише в ХХ столітті. Цей вираз означає, що можливий спільний погляд на світ, що людина намагається осмислити світ у цілому і намалювати в своїй свідомості якусь картину, що відображає світ.
Люди завжди задавалися питанням, що таке світ, і що від нього чекати? Одна з найбільш ранніх картин світу - біблійна. У першій книзі Біблії (точніше "Старого заповіту") «Буття» намальована картина того, як виникає світ (буття). Згідно цій картині світ створений Богом, таким собі всемогутнім істотою, який, проте, думає, говорить і діє як людина. Бог, за Біблією, існував ще до виникнення світу. Він створив світ за 6 днів. Спочатку він створив небо і землю, потім світло, потім сушу і воду, потім рослинний і тваринний світи. На шостий день він створив людину. Ось так схематично зображається створення світу. З точка зору сучасної науки, ця картина походження світу не витримує ніякої критики. За 6 днів створити всі розмаїття навколишнього світу неможливо. Деякі богослови пропонували розглядати ці 6 днів не як календарні дні, а як дуже великі історичні періоди. Ця пропозиція не підтримали, оскільки тоді треба було переглядати всю концепцію Біблії. Справді, в Біблії йдеться саме про 6 днів творіння. Бог, як який-то дитина чи скульптор, на 6-й день ліпив людини на ім'я «Адам» з глини, а жінку на ім'я "Єва" створив нібито з ребра Адама. Вказувалося також, що Бог на сьомий день відпочивав. Ясно, що мова йде не про якихось великих історичних періодах, а про дні. Ця біблійна картина світу збереглася до наших днів, і віруючі, хочуть вони цього чи ні, повинні її визнавати. Був час, коли віруючі цілком серйозно вважали, що у жінок має бути на одне ребро більше, ніж у чоловіків. Їх припущення не підтвердилося, так що, з цієї точки зору, неможливо уявити, щоб жінка була створена з ребра чоловіка.
Біблійна картина світу - не єдина релігійна картина світу. Розвинена картина світу є, наприклад, в індуїстській релігії.
В останні століття сформувалася наукова картина світу. Вона заснована на даних астрономії, фізики, хімії, біології і виступає зазвичай як антитеза архаїчної (перш за все, релігійної) картині світу.
Учені в результаті своїх досліджень з'ясували що собою являє навколишній світ. Зокрема, вони визначили, що наша Земля існує 4 з половиною мільярда років а наша частина всесвіту існує не менше 13 - 14 мільярдів років, що кордони Метагалактики відстоять від нас десь на відстані 15-18 мільярдів світлових років. Світловий рік - це земний рік, за який пробігає світловий промінь (його швидкість дорівнює 300 тисяч кілометрів на сек). Фізики встановили, що в основі всіх процесів, взаємодій нашій частині всесвіту лежать 4 фундаментальних взаємодії: електромагнітне, гравітаційне, сильне (ядерне), слабке. Вони також встановили, що речовина складається з молекул і атомів, атоми - з елементарних частинок: електронів, протонів і нейтронів, а ті, у свою чергу, складаються з кварків, субелементарного частинок з дробовим електричним зарядом.
Наукова картина світу спирається на всю сукупність спостережень, експериментів, розрахунків, які вчені зробили протягом останніх 2000-2500 років. Вона заснована на пізнанні законів природи: фізичних, хімічних, біологічних. Сукупність усіх цих наукових знань дає загалом і в цілому наукову картину світу.
Наука не дає, однак, повного, вичерпного уявлення про світ. Немає таких вчених, які б займалися світом у цілому. Різні науки дають тільки мозаїчну, фрагментарну картину світу. По-справжньому про світ у цілому можуть говорити тільки філософи. Але філософи - не вчені, вони не досліджують природу, а лише осмислюють те, що інші люди виробили як знання.
Якщо вчені осмислюють світ за допомогою відкриттів, тобто за допомогою знань законів природи і знань про явища, то філософи осмислюють світ через всю сукупність наукових знань, через весь людський і особистий досвід. Всі ці знання вони пропускають через свій розум. Головний інструмент філософського осмислення світу - фундаментальні філософські поняття, категорії. Мова йде про такі поняття як буття, матерія, рух, простір, час, якість, кількість, можливість, дійсність, причина, наслідок, необхідність, випадковість, тотожність, протилежність, суперечність ... Нараховується понад сто філософських категорій.
Різні філософи малюють різні категоріальні картини світу. Одні філософи беруть якусь одну категорію за основу. Вони розуміють світ як деякий монархічна держава, кероване однією категорією-монархом, або як своєрідну матрьошку, яка містить усередині себе безліч маленьких матрьошок, тобто одна велика категорія послідовно включає в себе менші категорії. Так, Спіноза брав за основу своєї картини світу категорію субстанції і шляхом послідовного ділення цієї категорії на безліч складових (атрибутів і модусів) малював категоріальну картину світу. Субстанція Спінози мала два атрибути - мислення і протяг, а вони, у свою чергу, мали різні модуси (видозміни). У протягу Спіноза припускав такі модуси як просторове рух, час, необхідність, випадковість, закономірність ...
Наш В. С. Соловйов висував як головній категорії, що пояснює світ, категорію всеєдності.
Цих філософів називають намистом - від слова монізм (гр. monos - один).
Інші філософи представляли світ як деяку сукупність, республіку категорій. Вони не виділяли якусь одну категорію в якості головної. Їх називали плюралістами (від лат. Pluralis - множинний).
Що таке категорія? Саме загальне визначення таке: категорія є розряд, клас чого-небудь. Якщо говорити про філософські категоріях, то це розряд, клас певного роду понять. Вони відображають певні категоріальні зрізи-сторони реальності, які виступають як об'єктивні категоріальні визначення світу. Наприклад, коли витлумачується в просторі і часі, то цим він визначається в двох категоріальних зрізах: у вигляді простору і часу. Коли визначаємо щось як дійсне або можливе, то розглядаємо світ у розрізі дійсності та можливості. Якщо тепер візьмемо порядок і хаос, то за допомогою цих понять осмислює світ або як упорядкований, або як хаотичний, або як те й інше разом. Чого більше в світі: порядку чи хаосу? - Фундаментальна філософська проблема. Згідно деякому міфологічним уявленням, спочатку був хаос, з якого виникає порядок, тобто світ як би рухається від хаосу до порядку.
Об'єктивна основа категоріальної картини світу - природна система об'єктивних категоріальних визначень світу (категоріально структура світу). Можна будувати різні версії цієї природної системи. Категоріальні визначення - не просто деяка сукупність, безліч визначень; вони розташовані в певному порядку. Наприклад, простір розглядається у зв'язці-блок за часом і рухом. Категоріальна структура світу обумовлює-породжує категоріальний лад мислення (категоріальну структуру, категоріальну логіку мислення). Категоріальний лад мислення відображає категоріальну структуру світу і відображає в тій мірі, в якій людина здатна вирішувати практичні завдання. Тобто про повну відповідність категоріального складу мислення та категоріальної структури світу говорити не можна. Категоріальний лад виникає в мозку людини дуже складним шляхом: і на основі біологічного розвитку-становлення, і на основі історичного, і на основі індивідуального розвитку-становлення.
Ми не можемо мислити жодного предмета інакше, як за допомогою категорій. Про це вперше з усією визначеністю сказав І. Кант.
Наше категоріальне мислення виражається насамперед у вигляді питань, займенників і займенникових прислівників. Питання хто?, Що? Позначають предмет, річ, тіло, організм, жива істота. Хто означає одухотворений предмет, що - неживий. Це перше категоріальне відмінність між живим і неживим. Питання який - якої якості, скільки - вказує на кількість, де - простір, коли - момент часу, куди - рух. Завдяки цим питань людина мислить категоріально. Категоріальний лад мислення формується ще в дитячому віці, в основному, від двох до п'яти років. У вигляді понять категорії осмислюються на пізнішій щаблі розвитку-становлення людини.
Всі люди мають у голові ту чи іншу картину світу, але одні усвідомлюють це, а інші ні. І ті, хто усвідомлюють, займають ту чи іншу світоглядну позицію, зокрема, зараховують себе до матеріалістам, ідеалістам або якось інакше характеризують свої погляди.
У підручниках з філософії, які зараз у нас видаються, матеріал подається в плані контрапозиции або дилеми: буття і пізнання. Буття - це предмет онтології, онтологічної частини філософії (онтологія - вчення про буття). Пізнання - предмет гносеології (епістемології), гносеологічної частини філософії. Багато хто вважає, що всі філософські проблеми розподіляються між цими розділами. Це - неправильний розподіл філософії.

7.2. Буття, існування

Серед різних філософських понять особливою увагою користується поняття буття (існування).
Буття - слово, що має багато значень і в силу цього вельми невизначений за змістом. Його або не потрібно вживати взагалі (як філософське поняття, категорії), або визначити, конкретизувати в системі категорій.
Ось деякі значення цього слова.
1. Парменід: «буття є, а небуття немає».
2. Проблема буття світу. Світ існував від віку або він створений, створений кимось (Богом і т. п.)? (Перша книга Біблії, в якій розповідається про створення світу Богом, має назву «Буття»).
3. Декарт ототожнював буття і мислення ("мислю, отже, існую").
4. З іншого боку, є традиція протиставлення буття і мислення (свідомості). Буття вважається об'єктивним, реальним, матеріальним, а мислення - чимось ідеальним, властивим тільки свідомості людини. (Маркс говорив, наприклад: буття визначає мислення (свідомість). Або: мислення, свідомість - відображення буття. Буття первинно, мислення, свідомість вдруге.)
Кажуть ще: матеріальне буття, ідеальне буття.
5. Існує також гегелівське уявлення про тотожність буття і мислення, про те, що наше мислення більш-менш відповідає буття, а буття, як таке, це щось, що фігурує в нашому мисленні у вигляді понять. У Гегеля це все настільки взаємопов'язане - буття і мислення, що важко розібрати, що у нього первинно - мислення чи буття. Але як філософ-ідеаліст, він безумовно схилявся до розуміння мислення як чогось більш достовірного, ніж буття. Наші поняття найбільш реальні, а в нашій чуттєвої життя ми не ті, не в правді. Гегель, таким чином, схиляв чашу терезів на бік духовного, мислення.
У Гегеля «буття» також розглядається як перший ступінь розвитку логічної ідеї («буття-сутність-поняття»). Звідси специфічно гегелівські поняття: «чисте буття», «наявне буття», «певне буття», «буття-в-собі», «буття-для-себе», «буття-для-іншого" і т. д. За Гегелем буття визначається у вигляді якості, кількості і заходи (останні - щаблі розвитку буття). Сутність - істина буття, а поняття - істина сутності.
6. Гамлетівське питання "бути чи не бути?»
У Шекспіра Гамлет говорить:
Бути чи не бути - ось в чому питання
Гідно ль
Змирятися під ударами долі
Іль треба чинити опір
І в смертної сутичці з цілим морем бід
Покінчити з ними?
Це не просто питання про життя або смерті. Це питання про те, щоб жити гідно, бути господарем долі і т. д. і т. п. Для Гамлета бути - не просто існувати, а жити повнокровно і гідно.
7. У філософії екзистенціалізму буття розуміється в цьому шекспірівському-гамлетівському сенсі, як суто людське існування, і коли вживається вираз «сенс буття», то мається на увазі сенс людського життя, людського існування. Сам термін «екзистенціалізм» походить від слова «існування», а існування і буття часто зізнаються як тотожні поняття.
У екзистенціалізмі буття розуміється обмежено, як суб'єктивне-людське існування, і стверджується, що про буття світу як такого, незалежного від людини, говорити не можна. У ХХ столітті всі старі філософські проблеми деякі філософи намагалися просто відкинути, і всю онтологічну проблематику, якою займалися філософи аж до Гегеля, вважали псевдопроблематікой. Проте буття не можна розглядати тільки в плані людського існування, світ існує все-таки об'єктивно, і так чи інакше він визначений, як-то структурований, в тому числі і категоріально, тому слід говорити і про нього, а не тільки про людину і суспільство.
8. У екзистенціалізмі тема буття звучала часто і в такому трактуванні: «життя - буття - смерть». Карл Ясперс часто вживав такий вислів: «Буття перед лицем смерті». Стверджувалося, що сенс людського буття полягає в тому, що він - людина - переживає межі цього буття, переживає той факт, що людина колись помре. Цілісність людського буття неминуче пов'язана з поданням про смерть, і філософи-екзистенціалісти договорилися до того, що порахували тему смерті головною темою філософії, що людина завжди, коли хоче торкнутися основні сторони свого існування, то він завжди наштовхується на проблему смерті. Таке уявлення філософів-екзистенціалістів народилося з трагічної ситуації, яка була в світі в першій половині ХХ століття (дві світові війни і загибель десятків мільйонів людей). У багатьох філософів сформувалося трагічне відчуття життя, виник негативний фон свідомості.
Французькі філософи-екзистенціалісти відзначали такий феномен, як крихкість людського життя, буття. Людина самотній у цьому світі, покинутий, постійно переживає страх смерті. Тут у наявності той самий негативний фон свідомості, уявлень філософів-екзистенціалістів про людське буття.
9. У екзистенціалізмі ще проводяться відмінності між справжнім і несправжнім буттям. Хайдеггер стверджував, що несправжнє буття - це буття в суспільстві, а суспільство він розглядав у сенсі невизначено-особового займенника Man. Man - щось невизначене, дифузно-знеособлене. Буття в суспільстві - несправжнє, а буття перед лицем смерті - справжнє. У цьому протиставленні справжнього і несправжнього буття він відбив реальну проблему людської індивідуальності і ступеня розчинення людини в суспільстві. Дійсно, суспільство - це спілкування, тобто сукупність людей, як-то спілкуються один з одним. Коли занадто багато спілкування, людина втрачає себе, розчиняється в суспільстві. Для людини важливо дотримання балансу між спілкуванням і самотою. Темрява філософів, які змішували-плутали усамітнення з самотністю. Насправді усамітнення «дружить» з спілкуванням. Хайдеггер висвітлив цю реальну проблему, коли людина дуже багато перебуває в суспільстві, то він втрачає себе як особистість, як індивідуальність. Сутність тоталітарної ідеології полягає саме в цьому. У колективі людина може втратити себе. Хайдеггер підкреслював бік індивідуального буття. Екзистенціалісти дуже часто розглядали тему самотності в різних ситуаціях. Але у них це все виглядає контрастно - або ти включений в суспільство, або вимкнений з нього, тоді ти самотній. У дійсності ж завжди існує певний баланс між спілкуванням і самотою. Внутрішній світ людини, його індивідуальність чинить опір спілкуванню, суспільству.
10. Еріх Фромм - неофройдистів - спробував поєднати фрейдизм із марксизмом, протиставивши «бути» і «мати» (буття маєтку). У книзі «Бути чи мати» він стверджує, що для людини важливіше бути, а не мати. У марксизмі приватна власність визнана головним ворогом людства, а мати, означає мати щось, якусь власність. Ця тема трактується найрізноманітнішим чином не тільки у філософських трактатах, але і в мистецтві, літературі, кіно.
Часто можна зустріти протиставлення володіння чим-небудь і життя-існування, що останнє важливіше першого. Безумовно, певний резон у такому протиставленні є. Ми деколи гостро-глибоко переживаємо володіння або неволодіння чому-небудь. І ставимо це переживання на одну дошку з життям в цілому. Фромм якраз і стверджує, що володіння менш значуще, ніж саме людське життя. Це взагалі-то правильний напрямок думки. У самому справі, якщо зациклюватися на темі володіння-неволодіння, то можна прийти до такої ситуації, коли життя втрачає сенс, якщо ми не володіємо чимось (станом, коханою жінкою, рукою-ногою).
З іншого боку, якщо людина нічим не володіє, то вона ніби анігілює, перетворюється на ніщо. Під володінням тут мається на увазі все - знання, культура, матеріальні блага, спілкування. Такого неволодіння й уявити важко. Людина завжди чимось володіє. Тому дилема - «бути чи мати», з моєї точки зору, - псевдоділемма і краще від неї відмовитися.
11. Ще одне значення слова «буття» - у такому вислові: «щоб жити краще, треба бути кращим». Це висловлювання дуже цікаво. У ньому розлучаються поняття життя і буття. «Бути краще - жити краще» - тут цікаві відтінки розуміння слова «життя», з одного боку, і слова «буття», з іншого.
12. Інша проблема, яка піднімається філософами, пов'язана з поняттям буття - бути чи здаватися. Ще єпископ Берклі говорив: «Існувати, означає бути сприйнятим». Це теж цікава проблема.
13. Буття і суще. В. С. Соловйов: «Суще є що є, а буття є явище».
14. Буття і час.
А. С. Пушкін: Летять за днями дні,
і кожну годину забирає частинку буття.
Хайдеггер. Осн. соч. «Буття і час».
15. Потрібно також мати на увазі, що в російській (та й не тільки в російській) мові поняття «життя» і «існування» розлучаються. Кажуть, наприклад: «жити, а не існувати!» («Істинне призначення людини - жити, а не існувати» - писав Джек Лондон 1,157). Виходить, що існування і життя - різні речі. І справді, в російській мові слово «існування» при зіставленні його зі словом «життя» має набагато більш обмеженим змістом. Так, говорити про сенс існування просто безглуздо. Немає ніякого сенсу в існуванні. Розуміти людське життя як існування не можна. Це не по-російськи. Важливо чітко визначати, в якому значенні вживаються ті чи інші слова, поняття в природній мові. Не можна механічно переносити слова з інших мов в нашу мову і розуміти їх також, як у цих інших. У російській мові слово «існування» (стосовно до людського буття) має набагато більш низьке значення, ніж слово «життя». Якщо ж брати слово «існування» в космічному, вселенському значенні, як існування Всесвіту, речей, тіл, все, що існує, то, безумовно, це слово позначає набагато більше об'єктів, ніж слово «життя». Життя висловлює тільки життя живого.
Правда, у біології з XIX століття вживають вираз «боротьба за існування». У цьому випадку «існування» виступає як синонім слова «життя» (в біологічному сенсі), точніше синонім виразів «дленіе життя у часі», «підтримку життя».
Життя є діяльність, а існування є тільки збереження чого-небудь протягом якогось часу, тривалий період збереження цього чого-небудь у відносно незмінному вигляді. Тому найчастіше з існуванням пов'язують існування неорганічних тіл і частинок.
У прирівнювання життя до існування є небезпека редукціонізму, відомості вищого до нижчого (складного до простого).
16. Проблема буття і небуття (ніщо). Перехід від небуття до буття означає виникнення чого-небудь, а зворотний перехід означає знищення. Виникнення і знищення - фундаментальні поняття. У цьому сенсі відмінність слів «буття» і «небуття» має певний сенс. Самі слова «ніщо» чи «небуття» теж мають різні відтінки сенсу. Ніщо - щось таке, що виключає буття чого-небудь взагалі. Цей термін означає деяку протилежність буття (хоча ніщо здебільшого зіставляються не з буттям, а з щось). А небуття - щось більш м'яке. Небуття якоїсь речі, чого-небудь - це теж філософська проблема - як розрізняти ці поняття.
17. Цілий комплекс проблем, пов'язаних з буттям, - це різні докази буття Бога. Для релігійно налаштованих інтелектуалів це гігантська проблема. Адже це не просто буття когось, хто існує поза нами, а й людське буття, оскільки людина, за релігійними уявленнями, створений Богом і залежить від нього. Як стверджується в Євангелії: «Ні волосинка не впаде з голови людини без божого на те дозволу». Тому проблема докази буття Бога стосується безпосередньо і людської долі.
17. У марксистській філософії поняття буття фігурувало ще в такому контексті - говорили про форми буття світу або по-іншому про форми існування матерії. До форм буття світу відносили простір, час, рух. Світ, згідно марксистським уявленням - деяка система форм буття.
Вираз «форма буття» означає майже те ж саме, що і термін «об'єктивно-категоріальне визначення світу».
У цій роботі замість поняття буття використовуються інші слова-поняття: життя, дійсності, матерії, реальності. Саме воно використовується виключно як допоміжний поняття-слово - подібно словами «є, існує».

7.3. Духовне і матеріальне (ідеальне і реальне)

Питання про співвідношення матеріального і духовного, реального та ідеального пов'язаний з дослідженням людських форм діяльності - пізнання, мислення, практики, праці, психічної та фізичної форм діяльності (див. нижче, стр.). Саме в контексті людської діяльності ці поняття мають сенс. А в контексті онтологічному, буттєво, космічному-вселенському вони не мають сенсу. Адже ідеальне не існує поза людиною. А, отже, немає проблеми космічного-вселенського зіставлення ідеального і матеріального. Проблема первинності матеріального та вторинності ідеального - надумана проблема, тому що ми як би ізолюємо ідеальне від людини і ставимо питання, що первинне - ідеальне чи матеріальне? Ідеальне - це наша свідомість, психіка, мислення і відривати ідеальне від людини, розглядати його поза людиною, субстанціалізіровать його просто неприпустимо.

7.4. Джерела побудови категоріальної картини світу

Світ у деякому роді впорядкований; ця впорядкованість виражається в певній категоріальної структури або, по-іншому, в природній системі категоріальних визначень світу. Наше мислення відображає категоріальну структуру світу у вигляді стихійно сформованої системи категорій мислення, категоріального ладу. Філософи осмислюють, досліджують обидві ці системи категоріальних визначень, виробляють філософські поняття, категорії, які більш-менш адекватно відображають і природну систему категоріальних визначень світу і категоріальний лад мислення.
На рис. 3 (див. нижче) наочно показані зв'язок і відмінність трьох типів категоріальних визначень.


Категоріальний
КАРТИНА
М І Р А

ФІЛОСОФСЬКІ КАТЕГОРІЇ
І ПОНЯТТЯ, вироблені в
процесі історичного роз-
ку філософії - третинні
категоріальні визначення
Категоріального ладу МИСЛЕННЯ
(Стихійно склалася система категорій
мислення як результат біологічної
еволюції та історичного розвитку
пізнання і практики) - вторинні
категоріальні визначення

ПРИРОДНА СИСТЕМА
Категоріальних визначень СВІТУ
(Категоріальної структури СВІТУ)
- ПЕРВИННІ Категоріальний
ВИЗНАЧЕННЯ, «ФОРМИ БУТТЯ» СВІТУ
Рис. 3. Типи категоріальних визначень (джерела
побудови категоріальної картини світу)
Первинними категоріальними визначеннями є визначення самого світу, його самовизначення, тобто природна система категоріальних визначень, яка (як і світ в цілому) існує незалежно від людини і людства. Вторинними категоріальними визначеннями є категорії мислення, точніше стихійно склалася система категорій мислення (категоріальний лад мислення). Третинними категоріальними визначеннями є філософські категорії і поняття. Аристотель, Гегель та інші філософи намагалися, по суті, відкрити природні системи категорій мислення і категоріальних визначень світу. Ці спроби крок за кроком наближали людство до розгадки зазначених систем.
Враховуючи, що категоріально логіка є в кінцевому рахунку відображенням природної системи категоріальних визначень світу, її з повним правом можна назвати категоріальної картиною світу.
Отже, джерелом категорій мислення є об'єктивні категоріальні визначення світу, що утворюють природну систему або, по-іншому, категоріальну структуру світу. Наскільки категоріально логіка мислення повторює категоріальну структуру світу - це вже інше питання. Для нас важливо лише те, що перша більш-менш відповідає другий. В іншому випадку, ми й кроку не могли б зробити у цьому світі.

7.5. Категоріальна структура світу

Питання про природну систему категоріальних визначень світу - не тільки питання про джерело категоріальної логіки мислення. Це також і питання про те, що таке світ, як він існує сам по собі, як він представляється нам. Чи є він Всесвіту астронома, космолога, фізичною реальністю, створеним буттям божим або просто середовищем проживання людини. Чи можна взагалі говорити про світ у цілому, як цілому? Принаймні двічі природна мова підказує нам, що можна. По-перше, через слово «світ», по-друге, через слово «світогляд». Але чи можна представити світ у вигляді конкретної системи матеріальних тіл на зразок атома, планетної системи, галактики або метагалактики? Світ, безумовно, є системою, але не конкретних часток, тел і не понять, категорій, а того, що відбивають поняття, категорії. Адже будь-яка конкретна система обмежена у просторі та часі. А світ, за висловом Гегеля, ніде не забито дошками. Навряд чи світ можна бути і у вигляді системи духовних сутностей, гіпостазірованних понять. Тут теж обмеженість, тепер вже суб'єктивного порядку. Людина-суб'єкт, проектуючи свій духовний світ на світ реальний, тим самим ставить собі межі в осмисленні світу як такого.
Світ - природна система об'єктивних, незалежних від нас визначень, які відображаються в нашому мисленні у вигляді понять і категорій. (У дужках зауважу, слово «система» по відношенню до світу в цілому вживається з певною часткою умовності. Це слово виражає лише одну з категорій, а вона в свою чергу відображає лише якесь одне визначення світу. У строгому сенсі про світ у цілому не можна говорити, що він системний або бессістемен, впорядкований або невпорядковані, цілісний, єдиний або неціле, неедін. Всі ці визначення є приватними і лише у своїй сукупності можуть характеризувати світ у цілому).

7.6. Про категоріальному детермінізмі

У зв'язку з розглянутим вище проблемою природно виникає питання про категоріальному детермінізм. З усього аналізу проблеми випливає, що об'єктивна система категоріальних визначень світу - це, по суті, система детермінацій або детермінації, обумовленості.
Питання, однак, не такий простий. Зазвичай з детермінізмом пов'язують концепцію, що визнає об'єктивну закономірність і причинну обумовленість всіх явищ природи і суспільства [15]. Між тим таке розуміння детермінізму недалеко пішло від механістичного, лапласовского детермінізму. Детермінізм не можна пов'язувати лише з трьома категоріями: необхідністю, закономірністю і причинністю. Хто так робить, той неминуче скочується на позиції лапласовского [16] детермінізму, тобто заперечення або, в кращому випадку, напівпризнання об'єктивного існування випадковості. Справді, якщо ми пов'язуємо детермінізм тільки з об'єктивним існуванням необхідності, закономірності, то до якої концепції відносити тоді визнання об'єктивного існування випадковості? Ясно, що до індетермінізму. Адже випадковість протилежна необхідності. Якщо навіть ми будемо відносити випадковість до різновиду причинної зумовленості, то і в цьому випадку ми по-справжньому не позбудемося уявлення про її чужості детермінізмові. Звичайне поняття детермінізму, що зв'язує його з зазначеної трійкою категорій, акцентує увагу на необхідності, закономірності, тобто в ньому немає врівноваженого подання про випадковість та необхідність полюсах взаємозалежності. Як би ми не трактували причинність, все одно акцент у такому понятті детермінізму робиться саме на необхідність, закономірність. Згадаймо, що і причинний зв'язок часто трактується як необхідна, тобто знову ж таки в координатах вищевказаних категорій.
Одностороннє розуміння детермінізму було характерно для багатьох вчених недавнього минулого. Наприклад, для А. Ейнштейна. Нагадаю його суперечку з представниками копенгагенської школи фізиків (Н. Бором, В. Гейзенбергом, Е. Шредінгер і ін) про те, яку роль відіграє безлад, випадковість, невизначеність у фізичних процесах. Захищаючи позицію фізичного детермінізму, він стверджував, що все впорядковано («бог не грає в кості»). Копенгагенци ж по чолі з Н. Бором відстоювали позицію фізичного індетермінізму, тобто вважали, що «бог грає в кості», що невизначеність, випадковість, деяка невпорядкованість у фізичних процесах в принципі непереборна. (На це вказувало співвідношення невизначеностей В. Гейзенберга).
По суті кажучи, терміни «детермінізм», «детермінація» не містять специфічного вказівки на категорії необхідності, закономірності, причинності. У перекладі з латинської детермінувати означає визначати, обумовлювати. Питається, хіба інші категоріальні визначення не визначають, не обумовлюють? Наприклад, якість і кількість. Хіба вони не визначають предмет, не роблять предмет таким, який він є? Чи рух не підпорядковує своєї рухової самості все існуюче і те, що відбувається в світі? А протиріччя? А матерія? Хіба остання не визначає реальні об'єкти, не «робить» їх відмінними від понять про ці об'єкти і взагалі від наших фантазій? Хіба дійсність, що розглядається в її протилежності можливості та недійсності, не визначає реальне, дійсне існування явищ, законів? Коли ми говоримо про дійсність чи недійсність чого-небудь, то хіба не визначаємо цим що-небудь? А можливість? Хіба вона не вказує на межі можливого, на його відмінність від неможливого? А випадковість? Хіба вона не «бере участь» у детермінації відбувається в світі? Випадковість вказує на те, що можливі події, що випадають з необхідного ряду.
Категорії мислення є відображеннями об'єктивних категоріальних визначень світу. В точному сенсі слова визначення світу і є об'єктивні детермінації. Серед них і випадковість - як об'єктивне категоріальне визначення світу - бере участь у детермінації відбувається нарівні з необхідністю.
Таким чином, категоріальний детермінізм в найглибшому сенсі означає визнання детермінації всього існуючого і того, що відбувається природною системою категоріальних визначень світу. Всі об'єктивні категоріальні визначення беруть участь у детермінації, детермінують, визначають, обумовлюють. Тільки завдяки такому розумінню детермінізму ми подолаємо його зближення або ототожнення з лапласовскій детермінізмом і виб'ємо грунт з-під индетерминистские спекуляцій з приводу випадковості, свободи волі.

7.7. Категоріальна картина світу

Питання про картину світу, досить не простий. Всі ми інтуїтивно розуміємо, що означає вислів «наукова картина світу». Воно народилося швидше за все як антитеза релігійного розуміння світу, релігійній картині світу. Але коли мова заходить про картину світу у філософському сенсі, то виникають всякого роду питання. Головне питання такий: чи існує особлива філософська картина світу, відмінна від наукової? Позитивне вирішення питання напрошується наче саме собою. Якщо філософія - світогляд (буквально «погляд на світ»), з цим згодні багато, то вона не може не бути картиною світу. І якщо філософія відрізняється від науки, то й філософська картина світу не може не відрізнятися від наукової.
У чому ж специфіка філософської картини світу? Наукова картина світу спочатку є мозаїчною, фрагментарною, так як вона спирається на сукупність даних, одержуваних у різних науках в результаті спостережень і експериментів. Немає однієї, синтетичної науки, яка б дослідила і пояснювала світ в цілому (як ціле). Адже спостереження та експерименти за самою своєю суттю стосуються лише окремих частин або сторін світу. Світ у цілому в принципі неспостережний і з ним як цілим не можна проводити експерименти.
Філософія, на відміну від науки, не пов'язана з якимись окремими спостереженнями й експериментами. Вона спирається на весь досвід людини, яка незмірно багатшими будь-яких спостережень, експериментів та пов'язаних з ними гіпотез, теорій. Філософська картина світу використовує мову категорій, фундаментальних понять, в яких сконцентровано індивідуальний і суспільно-історичний досвід людини. Категорії - це фарби й пензлі філософа, за допомогою яких він пише картину світу. Специфіка філософської картини світу і полягає в тому, що вона є категоріальної картиною світу.
Слово «картина» давно вживається в самому широкому сенсі, в тому числі по відношенню до світу в цілому. Вище ми говорили про наукову картину світу. У ходу такі вирази «фізична картина світу», «біблійна картина світу». Чим же добре слово «картина»? По-перше, «картина» означає щось «відображає», передає певне бачення, відчуття людини. По-друге, це слово говорить про цілісний відображенні чого-небудь. Вже якщо картина щось зображує, то це щось представляється у цілісному, осмисленому вигляді. По-третє, слово «картина» несе ту смислове навантаження, що воно включає в себе не тільки логічно осмислений, розумовий момент, але і момент інтуїтивний, конкретно-образний, суб'єктивний.
Вираз «категоріально картина світу» передає той факт, що опис, пояснення світу здійснюється за допомогою категорій, а мова категорій - особлива мова, що не зводиться ні до формально-логічному рассуждательству, ні до інтуїтивно-приблизно мисленню.
Завдання філософа те саме завдання художника, що пише картину. Подібно художнику він передає лише своє бачення світу. Взагалі потрібно сказати, що філософські вчення і системи - це лише ступені в сходах, що ведуть до більш повного і глибокого осмислення світу. Ніхто з філософів не має права претендувати на істину в останній інстанції. Найбільше, на що філософ може розраховувати, це переконання в тому, що його погляди на даному етапі розвитку філософії найближче стоять до істини і відповідають духові часу.
Перейду тепер до короткого опису пропонованої категоріальної картини світу. Перше і основне становище таке:
світ - це матерія і рух; в світі немає нічого, крім матерії і руху.
Найбільш фундаментальними визначеннями світу є матерія і рух. Вони ж основні категорії, що становлять ядро ​​категоріальної картини світу. Це означає, що всі інші категорії є приватними визначеннями матерії і руху.
Матерія і рух - дві сторони світу. Рух займає рівне з матерією становище у світі. Це не означає, однак, визнання дуалізму матерії і руху. Вони різні і протилежні сторони світу, але разом з тим не існують одне без одного, більше того, обумовлюють, опосередковують один одного. Матерія рухається, рух матеріально. Можна говорити тільки про рухомої матерії і матеріальному русі.
Далі. Поки ми говоримо тільки про зв'язок матерії і руху, ми не йдемо далі декларування зв'язку з цим. Частка «і», яка сполучає слова «матерія» і «рух» в одному судженні - надто слабкий аргумент на користь діалектичного, а не дуалістичного розуміння співвідношення матерії і руху. Щоб висловити дійсну зв'язок матерії і руху, потрібно знайти об'єднують їх категоріальні визначення. Ми не подолаємо дуалізму матерії і руху, поки не знайдено за допомогою ланки, в яких вони з'єднуються. Цими допомогою ланкою повинні бути найбільш фундаментальні, після матерії і руху, визначення світу. Такими визначеннями, на нашу думку є протиріччя і становлення.
Протиріччя - всеосяжна, універсальна форма єдності матерії і руху. Воно здійснює діалектичну зв'язок матерії і руху, «зіштовхує» їх як протилежні визначення і в той же час зливає воєдино, «робить» матерію рухається, а рух матеріальним.
Становлення, на відміну від протиріччя, не охоплює всі форми зв'язку матерії і руху. Його не можна застосувати до світу в цілому, тобто не можна сказати, що світ стає. У світі, звичайно, постійно відбуваються зміни, перетворення. Однак як ціле він не має якогось одного обраного напрямку всіх змін і перетворень, що характерно для становлення (як руху від нижчого до вищого). Останнє має місце лише на окремих «ділянках» світу, лише для окремих форм матерії і руху (приклади: прогрес в живій природі, історичний прогрес). Таким чином, становлення є особливою формою єдності матерії і руху.
Протиріччя і становлення ставляться один до одного, у відомому сенсі, як абстрактне і конкретне єдність матерії і руху.
Отже, в основі категоріальної картини світу лежать чотири категорії: матерія, рух, протиріччя, становлення. Перші дві є самими основними: вони відображають визначення, що утворюють світ. Другі дві пов'язують їх. Наочно схему взаємини категорій можна представити наступним чином (рис. 4):
М І Р:


СУПЕРЕЧИТЬ
МАТЕРІЯ                        РУХ
СТАНОВЛЕННЯ
Нижче, на наступній сторінці - на основі цієї схеми - дається схематичне уявлення категоріальної картини світу, яке для стислості буде називатися таблицею категорій (табл. 1). Це - уявлення системи категорій в деякому уявному просторі. Таблиця категорій є порівняно простий. Кожна з чотирьох основних категорій розчленовується на цілий «кущ» категорій. Останні виражають у ієрархічному порядку їх окремі сторони і приватні види. Звичайно, це «розчленування» відбувається тільки подумки. Насправді все категоріальні визначення одночасно з'єднані і роз'єднані, тобто представляють собою деяку єдність різноманіття або різноманіття в єдності. Більш того, всі представлені в таблиці категорії, вірніше, їх об'єктивні аналоги не існують окремо від одиничних «речей», матеріальних реальностей, тобто про них не можна говорити ні як про платонівських «ідеї», ні як про Універсал (в сенсі середньовічного реалізму), ні як про онтологічні сутності, нейтральних по відношенню до матеріального та ідеального (в сенсі «критичної онтології" Н. Гартмана).




7.8. Відповідності та антісоответствія між категоріями

Практично у всіх категоріальних родинах є пари категорій і окремі категорії, які певним чином відповідають один одному, наче одні і ті ж пракатегоріі «задалися метою» повторитися в іншому образі в кожному категоріальному сімействі. Це можна бачити з наведеної нижче таблиці відповідностей і антісоответствій (табл. 2):

категорії-
-Розпізнавальні знаки
народите-
льський категорії
тотожність
(О)
проти-
положность
[1]
світ
матерія
рух
матерія (Сторони)
(Види)
якість
тіло
кількість
група тіл
рух (сторони)
(Види)
простір
рух в пр-стве
час
рух у часі
тіло
ціле - будова - частини
(Система - структура - елементи)
якість (Сторони)
(Види)
(Відносини)
загальне - загальне - приватне - специфічне
клас, тип рід-вид-різновид, характер
подобу неподобіе
кількість (Сторони)
(Відносини)
нескінченне - квазібесконечное - кінцеве
безперервне дискретне
рівність нерівність
простір
симетрія
асиметрія
час
(Образи часу)
оборотність
«Коло часу»
незворотність
«Стріла часу»
рух в простр.
спокій
переміщення
рух під ча.
збереження
зміна
протиріччя
(Види)
[Взаємодію]
тотожність - подібність - відмінність - проти-сть
внутрішнє пр-ки зовнішнє протиріччя
(Зв'язок) (зіткнення)
(Єдність) (боротьба)
становлення (Сторони)
(Види)
дійсність
еволюція
можливість
революція
дійсність
закон - статистич. закономірність - явище
(Порядок) (безлад, хаос)
(Однаковість) (різноманіття)
можливість
необхідність - ймовірність - випадковість
явище
річ - властивість - відношення
абсолютне
відносне
«І» (кон'юнкція)
«Або» (диз'юнкція)
Лапласовскій
Детермінізм
Індетермінізм
раціоналізм емпіризм ірраціоналізм
Як категорій - розпізнавальних знаків у таблиці прийняті тотожність і протилежність. Їх вибір частково випадковий, частково обумовлений тим, що вони представляються досить абстрактними категоріями, здатними грати роль грошей у складному категоріальному господарстві. Їх також можна прийняти за ті самі пракатегоріі, про які говорилося вище. Сенс категорій-розпізнавальних знаків в тому, що з їх допомогою ми виявляємо, пізнаємо відповідності між різними категоріями. Наприклад, якщо ми встановлюємо відповідність між тотожністю і збереженням, а потім між тотожністю і необхідністю, то звідси можемо укласти про відповідність між збереженням і необхідністю. Категорії-розпізнавальні знаки допомагають виявити неочевидні відповідності, тобто відповідності між такими категоріями, які здаються абсолютно різними і непорівнянними.
Під «тотожністю» і «протилежністю» в таблиці розташовані відповідні їм (відповідні) категорії і поняття. Таблиця фіксує відповідно одних категорій (розташованих в одному вертикальному ряду) і антісоответственность інших (розташованих у різних рядах). Відповідно і антісоответственность - це слабкі, неповні тотожність і протилежність категорій. Вони представляють собою особливий тип відносин між категоріями. У лівому стовпчику таблиці вміщено «батьківські» категорії, до яких належать або відносяться пари протилежних категорій. (Тут потрібно вказати, що кожна категорія одного ряду антісоответственна кожної категорії іншого ряду за винятком тієї, яка відповідно протилежна їй.)
Ця таблиця відповідностей - це як би моментальний знімок 900 відповідностей і приблизно такої ж кількості антісоответствій (в таблиці вказані 30 пар відповідних категорій, звідси число можливих відповідностей буде: 30х30 = 900). Вона дає загальне уявлення про відповідно одних категорій і антісоответственності інших. У цьому її цінність.
Можна говорити про певний втіленні двох категоріальних рядів у жіночому і чоловічому засадах життя. Якщо вірити теорії В.А. Геодакяна, за якою жіноча стать втілює збереження і стійкість, а чоловічий під - оновлення і мінливість, то жіноче начало слід визнати відповідним ряду тотожності, а чоловіче начало - ряду протилежності. На користь такого розуміння жіночого і чоловічого свідчить і той факт, що жінки, як правило, більш організовані, законослухняні, полохливі, а чоловіки більш хаотичні, імпульсивні, розкуті у своїй поведінці, зухвалі, більше схильні до ризику (на ці факти вказує, в Зокрема, статистика травматизму серед хлопчиків і дівчаток - хлопчики незмірно частіше травмуються в порівнянні з дівчатками).
Далі, концепція відповідностей дозволяє побачити, врахувати або уникнути, подолати різного роду абсолютизації, однобічності в приватних підходах. Так, базуючись на уявленні про рівнозначності, рівноцінності двох рядів категорій, вона відкидає крайності монізму та плюралізму, лапласовского детермінізму і індетермінізму, раціоналізму, емпіризму та ірраціоналізму, сцієнтизму і антисцієнтизму, догматизму і скептицизму. Вона не сприймає також крайнощів тоталітаризму (етатизму) і анархізму, колективізму та індивідуалізму, консерватизму та лібералізму, націоналізму і космополітизму.
У тому варіанті філософії, який був прийнятий в нашій країні тривалий час, акценти робилися на єдності, цілісності, закономірності, впорядкованості реального світу і недооцінювалося значення різноманіття, невпорядкованості, випадковості. Це створювало відомий перекіс у бік механістичного, лапласовского детермінізму. Перекіс у філософському мисленні приводив до перекосу і в будь-якому іншому мисленні: політичному, економічному, управлінському ... Хіба не цим пояснюється, що протягом десятиліть у нашій країні панувало свідомість морально-політичної єдності суспільства, створювався культ плану, культ командно-адміністративних методів управління та майже повністю ігнорували значення стохастичних механізмів, зокрема ринку, виборів і багатопартійності. У нас постійно говорили про свідомість, організованості, планомірності і боролися зі стихійністю. А адже стихійність в певній мірі так само важлива, як і планомірність, організованість. Людське суспільство - жива статистична система і йому потрібен не твердий порядок, що передбачає систему жорсткої детермінації поведінки людей, а жива порядок-безладдя, що враховує в рівній мірі єдність і різноманіття, необхідність і випадковість, загальне і приватне.

7.9. Матерія і рух

Уявлення про парності, співвідносності матерії і руху має глибокі коріння у філософії. Згадаймо елеатовскую антитезу всеєдиного буття і руху різноманітного, вчення атомістів про повне і порожньому (атомах і порожнечі), вчення Декарта про матерію і рух, вчення Толанд, французьких матеріалістів ХVIII століття, Гегеля.
Як можна пояснити співвідносності, взаимоподчиненность матерії і руху? Справа в тому, що реальна діалектика світу підказує, що повинна бути початкова роздвоєність, суперечливість, симетрія, якщо можна так висловитися, основних визначень світу. Світ у деякому роді впорядкований, тобто так чи інакше визначений і його визначення виражаються (погано або добре) у системі категорій мислення і далі в системі філософських категорій шляхом послідовного розподілу, членування категорій на протилежні визначення. Перше розподіл починається з самого першого поняття - поняття про світ. І воно, як вже було сказано, роздвоюється на категорії матерії і руху.
Тепер поглянемо на проблему з іншого боку. Світ суперечливий, «витканий» з незліченної безлічі різних протиріч. Якщо розглядати його як більш-менш упорядковане ціле, то потрібно визнати, що безліч протиріч - це не набір співіснуючих протиріч, розташованих одне біля одного і не пов'язаних один з одним. Воно являє собою ієрархічну систему взаємопов'язаних суперечностей. А ієрархічна система передбачає основне протиріччя, яке містить у собі всі інші суперечності. Таке протиріччя за змістом повинне зв'язувати основні, фундаментальні визначення світу. Ними якраз і є матерія і рух.
У самому справі, для діалектично мислячого філософа повинні бути очевидні співвідносності матерії і руху, то, що вони являють собою суперечливу єдність. Оскільки це так, неважко уявити різні і навіть протилежні точки зору на співвідношення матерії і руху. Адже в суперечності акцент можна ставити і на єдності, тотожність сторін, і на їх протилежності, зовнішності один одному. Дійсно, в історії філософії спостерігається цілий спектр точок зору на співвідношення матерії і руху - від їх нерозрізнення до акцентування уваги на їхній єдності, потім до їх зовнішньому зв'язування, далі до роздільного поданням, протиставлення і, нарешті, до визнання однієї з сторін співвідношення незначною або навіть недійсною. В останньому випадку ми маємо справу з такими крайніми позиціями, як елеатовская, яка заперечує рух, і бергсоновской, яка заперечує матерію як носія руху. Взагалі-то в історії філософії найбільше поширення мали не крайні точки зору, а проміжні, що наближаються в тій чи іншій мірі до діалектичного вирішення проблеми співвідношення матерії і руху. Серед цих точок зору головними були два підходи в залежності від того, на тотожності або протилежності ставили акцент в зазначеному співвідношенні. В одному випадку матерія і рух розглядалися як зовнішні один одному визначення. В іншому підкреслювалася, декларувалася їх нерозривний зв'язок, внутрішня єдність. Перший підхід був переважаючим в Новий час. Філософи і вчені розглядали матерію як щось відстале, інертне, пасивне; рух відривалося від матерії, а джерело руху бачили в чому завгодно, тільки не в протиріччях. Звичайно, такий погляд неправильний, але не тому, що помилковий, а тому, що односторонній. Адже й протилежний погляд, який акцентував увагу на внутрішній єдності матерії і руху, неприйнятний з тієї ж причини. Він загрожує небезпекою відомості матерії до руху.
Очевидно, істина лежить десь посередині. Матерія і рух і внешни один одному, і внутріш. У цьому полягає основне протиріччя світу.
Отже, матерія і рух є основоположними категоріями. Всі інші категоріальні визначення, якими б важливими і фундаментальними вони не були, є лише приватними виразами матерії і руху (матерії окремо, руху окремо і їх єдності).
З метою зручності викладу подальшого матеріалу скористаюся членуванням категорій залежно від їх ставлення до матерії і руху. Розглянемо спочатку групу категорій, що відносяться безпосередньо до матерії, потім - групу категорій, що відносяться до руху, і далі, категорії, що групуються навколо протиріччя і становлення, що пов'язують матерію і рух.

ГЛАВА 8. Матерія

8.1. Структура матерії

Деякі філософи вважають питання про структуру матерії забороненим для філософів, оголошують метафізикою всякі спроби філософськи осмислити її структуру. Дозволено, проте, запитати: якщо не філософи, то хто ж? Вчені-природознавці? Але ж вони, якщо і розглядають питання про структуру, будову матерії, то лише стосовно окремих видів матерії. Як ціле не зводиться до частини або суми частин, так і питання про структуру матерії в цілому не зводиться до питання про будову окремих, що вивчаються природничими науками, видів матерії. Це добре видно на прикладі класифікації видів матерії. Жоден учений-природничник не займається цим питанням у повному обсязі. Чому? Тому що він як фахівець обмежений і обмежений насамперед рамками вивчення природних форм матерії. Людське суспільство вчений-природничник не включає, не має права включати у свою класифікацію. Інша справа - філософ. Він за визначенням є дослідником загальних проблем, так би мовити, фахівцем з загальних проблем. Філософ просто зобов'язаний займатися класифікацією видів матерії в повному обсязі. Він, як правило, це і робить. Якщо вчений намагається здійснити повну класифікацію видів матерії, то він неминуче скочується або на позиції редукціонізму (вищі форми зводить до нижчих), або на позиції ідеалізму (розриває прірву між вищими і нижчими формами або підпорядковує нижчі форми вищим). Це відбувається тому, що вчений судить про все зі своєї вузько професійної точки зору. Якщо він фізик, то живі організми і людське суспільство розглядає так чи інакше через призму фізичних форм матерії. Навпаки, вчені, які займаються вивченням людського суспільства і слабо розбираються у фізиці, хімії, біології, схильні абсолютизувати якісну відмінність соціальних форм від природних. Лише філософ, знаючи потроху про все, володіючи категоріальної логікою і розглядаючи все як би з висоти пташиного польоту, може дати врівноважене уявлення про різні види матерії.
Професійна вузькість заважає вченим осмислити структуру матерії і в тому плані, що вони, навіть якщо об'єднають свої зусилля, можуть претендувати на створення тільки фрагментарною, мозаїчної картини матерії. Матерія в цілому, як ціле їм недоступна.
Таким чином, питання про структуру матерії є саме філософське питання і він не може бути передоручено ученим.
Тепер поглянемо на це питання з точки зору внутрішньої проблематики філософії, взаємовідносини її власних категорій та понять. Матерія як філософська категорія і просто як категорія мислення пов'язана з іншими категоріями і поняттями, включена в систему категорій. Це означає, що її структура виражається в тих чи інших категоріях, поняттях. Ми говоримо про тіла і частинках, про їх цілісності, структурованості, складене з частин, про їх якісної і кількісної визначеності, про різні сукупностях тіл і частинок. Ми проводимо відмінність між неорганічними тілами і живими організмами. І т. д. і т. п. Все це - відображення в категоріях і поняттях реальної структури матерії.
Виникає питання: наскільки адекватно ці категорії і поняття відображають структуру матерії. Якщо говорити про «елементної базі» матерії, то, здається, на сьогоднішній день людство виробило досить категорій і понять, що виражають її. Питання, отже, в тому, як з окремих «елементів» «зібрати» ціле, як відтворити структуру матерії. Адже ці «елементи» матерії до цих пір розглядаються філософами рядоположенних, у відриві один від одного, у вигляді окремих пар, груп категорій. Безпосередньо до матерії відносять тільки «види матерії», тіла, частинки, поля. А ось категорії «ціле», «частина», «елемент», «структура», «система», «якість», «кількість», «міра» і деякі інші розглядаються поза всяким зв'язком з категорією матерії, не осмислюються як поняття, виражають елементи структури матерії. Це суттєво збіднює філософське поняття матерії, а питання про будову матерії волею-неволею зводиться до питання про класифікацію досліджуваних окремими науками, тобто емпірично спостережуваних видів матерії. Взагалі виходить «цікава» картина. З одного боку, матерія виглядає безструктурної, дифузною (у філософському сенсі) категорією. З іншого, категорії і поняття, покликані виражати структуру матерії, виявляються безпритульними, «висячими в повітрі», такими собі безвідносно, незалежними філософськими, логічними категоріями.
Отже, ясно, що реальна структура матерії повинна виражатися в категоріально-логічній структурі матерії, тобто в системі субкатегорій матерії. Тут ми підійшли власне до розгляду структури матерії.
Сторони матерії. Сторонами, тобто найближчими визначеннями, матерії є якість і кількість, об'єднані в міру. Будь-яке матеріальне утворення має якісну і кількісну сторони. У світі немає якісно або кількісно невизначених утворень.
Але сторони - не види. Що ж є видами матерії і як види відноситься до сторін, тобто до якості і кількості?
Види матерії. Зазвичай видами матерії називають конкретні типи матеріальних об'єктів, що вивчаються науками про природу. Це, однак, не більше як емпірично знайдені види матерії, притому не всієї матерії, а лише спостерігається її частини. Філософ, класифікуючи подібні види матерії, лише повторює «зади» сучасних наук про природу замість того, щоб йти попереду їх і вказувати орієнтири в пізнанні матерії. Якщо говорити про види матерії у філософському, категоріально-логічному сенсі, то потрібно йти перш за все від діалектики взаємини сторін матерії, від «логіки» матерії, точніше, від «логіки» її членування, диференціації. Ця «логіка» підказує, що види матерії розрізняються в першу чергу за ступенем цілісності: з одного боку, ми бачимо окремі цілісні утворення, а, з іншого, їх нецілісну сукупності; між тими і іншими - цілий спектр проміжних форм. Окрему цілісне утворення - це тіло. Нецілісну сукупність - група, групова матерія. Проміжні форми - мезоматерія.
Різниця між тілом і групою - не просто в ступені цілісності. У них по-різному переломлюються якість і кількість, що є сторонами матерії. Для тіла акцент падає на якість. Для групи - на кількість. Діалектика сторін матерії породжує діалектику її видів. У цьому й полягає «логіка» матерії, «логіка» диференціації її видів. Узагальнено кажучи, діалектика сторін і видів лежить в основі структури матерії.
Отже, відмінність між тілом і групою обумовлено різним співвідношенням якості і кількості. Це, так би мовити, сутнісне, категоріальне відмінність. Емпіричне ж різниця між ними можна простежити на конкретних видах матерії, що вивчаються окремими науками. Прикладами тіла і групи є речовина і поле, тверде тіло і газ, зірка і міжзоряне туманність.
Різниця між тілом і групою чітко проявляється в характері «поведінки» цих видів матерії. «Поведінка» тіла описується динамічними законами, «поведінка» групи - статистичними закономірностями. У цьому плані тіло можна охарактеризувати як нестатистической ансамбль частинок, а групу - як статистичний ансамбль.
Тіло являє собою ціле (систему), в якому частини (елементи), як правило, різнорідні і залежні один від одного, знаходяться в тісному зв'язку один з одним; «поведінка» частин тіла цілком впорядковано щодо один одного, «регулюється» внутрішніми протиріччями. Разом частини тіла утворюють структуру тіла. Група являє собою сукупність однорідних елементів, відносно незалежних один від одного і знаходяться в різних зіткненнях один з одним. «Поведінка» елементів групи невпорядковані, хаотично, «регулюється» зовнішніми протиріччями. Група є безструктурним освітою.
Тіло і група - співвідносні види матерії. Всякому тілу певного типу відповідає група цих тіл. Приклади: речовина і поле, частка речовини (атом або молекула) і газ.
Тепер про мезоматеріі, проміжному вигляді матерії. Ясно, що в природі існують конкретні форми матерії, які носять проміжний характер. Візьмемо хоча б рідина. Вона є проміжним агрегатним станом - між твердим тілом і газом. На рівні мікрочастинок до проміжних форм відносяться мимовільно розпадаються ядра важких атомів. Не випадково вчені уподібнюють їх рідкої краплі.
Органічні види матерії: організм і спільноту. Тіло, мезоматерія і група є універсально-загальними видами матерії. За їхніми межами ніяких інших видів матерії немає і бути не може. Логічне членування матерії на зазначені види обумовлено, як вже говорилося, діалектикою взаємовідносини її сторін (якості і кількості) і саме в силу цього воно є повним, вичерпним членуванням.
Усі конкретні форми матерії, що вивчаються різними науками, є або підвидами її видів окремо, або об'єднують видами (здійснюють органічний синтез, взаімоопосредствованіе видів матерії). В останньому випадку ми маємо справу з живими організмами та їх спільнотами. Це органічні види матерії. Наочне уявлення про співвідношення універсально-загальних видів і органічних видів матерії дає таблиця категорій (див. вище, табл. 1).
Отже, до органічних видів матерії відносяться організм і спільноту. Приватними видами «організму» є одноклітинний організм, рослина, тварина (особина, жива істота), людина. Приватними видами «спільноти є колонія клітин, рій, зграя, стадо, плем'я, рід, народність, нація, сім'я, колектив, соціальна група, суспільство.
Наведена вище класифікація видів матерії дозволяє вирішити завдання категоріального або, як ще кажуть, сутнісного, Неемпіричне розмежування двох сфер природи і ділення форм матерії на нижчі і вищі.
Визначивши сторони та види матерії, можна тепер скласти повну картину категоріальної структури матерії. Цій меті служить діаграма (структурна схема) категорії «матерія» (див. вище табл. 1). Діаграма в наочно-логічної формі дає загальне уявлення про структуру матерії. З діаграми видно, що всі «простір» матерії ділять між собою, «заповнюють» якість, міра і кількість. Кожна з цих категорій має свою окрему «простір» субкатегорій. Види матерії (тіло, мезоматерія, група) утворюють всередині «простору» матерії своє замкнуте «простір». Цим відзначається, з одного боку, підпорядкованість видів матерії її сторонам, їх похідної від останніх, а, з іншого, їх відносна самостійність і взаємозв'язок. Певну смислове навантаження несе також розташування видів матерії по відношенню до її сторонам. Розташування тіла і організму ближче до сторони якості вказує на їх відповідно якості. А розташування групи і спільноти ближче до сторони кількості вказує на їх відповідно до кількості.
У верхній частині діаграми («простору» матерії) розташовується субстанція. Ця категорія посідає особливе місце в системі найближчих визначень матерії. З боку якості вона висловлює межа якісної спільності, єдності всіх матеріальних реальностей. З боку кількості вона висловлює межа нескінченності матерії, тобто її абсолютну нескінченність. Таким чином, субстанція характеризує матерію з боку її абсолютної, універсальної загальності і абсолютної, універсальної нескінченності. Вона висловлює загальну, єдину і нескінченну основу усіх матеріальних реальностей. Це положення можна обернути: як субстанції матерія виступає загальної основою (матір'ю, першоосновою) всіх речей.
Слід відзначити одну важливу особливість поняття субстанції. Це поняття виражає момент єдності в матерії, але не того єдності, яке притаманне кожній конкретній тілу (у вигляді цілого, цілісності), а єдності, яка властива всій матерії, матерії в цілому. Субстанціальність і цілісність - різні поняття. Субстанціальное єдність матерії не виключає її неєдність, нецелостностності. Матерія єдина і неедіна, цілісною і нецілісну.

8.2. Якість

До цих пір про якість говорилося як стороні матерії. Тепер заглянемо всередину нього і оглянемо його «господарство». Тут, природно, виникає питання про структуру якості, про систему субкатегорій (приватних понять, визначень), що складають зміст категорії «якість».
Сторонами якості є загальне і специфічне. Загальне і приватне - проміжні моменти, ланки якісної визначеності. Таким чином, структура якості виражається насамперед у тетраде субкатегорій:
загальне-загальне-приватне-специфічне.
Зазначена тетрада субкатегорій обумовлює ієрархію рівнів всередині якісної визначеності реальних об'єктів. Рівні розрізняються за ступенем специфікування та спільності - від самого конкретного рівня, відповідного даному, одиничному предмету, до самого загального рівня, відповідного абстракції матерії взагалі. Наприклад, якість міді - це не тільки її якість як даного елемента, відмінного від інших елементів; воно включає в себе і якість металу, оскільки мідь є металом, і якість хімічного елемента, оскільки мідь є хімічним елементом, і якість речовини, оскільки мідь є речовиною, і якість матерії, оскільки мідь є матеріальним утворенням.
Справді: специфічне - те, що характеризує виключно один, даний об'єкт; приватне - то що характеризує деякі об'єкти (далеко не всі, тільки частина об'єктів); спільне - те, що характеризує не один, а два, або декілька, або багато , більшість об'єктів; загальне - те, що характеризує всі об'єкти без винятку.
Специфічне, приватне, загальне і загальне дають загальну схему ієрархії якісних рівнів. Вони як верстові стовпи відзначають основні пункти в цій ієрархії.
Всередині кожної з зазначених категорій є своя градація рівнів. Наприклад, коли ми говоримо про загальний, то нерідко вживаємо висловлювання «більш загальне» і «менш спільне". Це, так би мовити, безперервно-кількісна градація рівнів. Інший приклад градації дає категорія загального. Градація рівнів всередині цієї категорії має безперервно-кількісний характер. Загальне в межах однієї якісної визначеності виступає як приватна в межах іншої, більш загальної якісної визначеності. Наприклад, для ссавців загальним ознакою є годування молоком. А для хребетних тварин, які є більш широким класом тварин, ця ознака не є загальним. Загальні різного рівня співвідносяться один з одним приблизно так само, як нескінченний ряд парних чисел і нескінченний ряд натуральних чисел. Перший ряд, хоча і є «частиною» другого, так само нескінченний, як і цей другий. Більше того, зазначені ряди рівнопотужні, оскільки кожному елементу одного ряду відповідає елемент іншого ряду. Різні загальні «ведуть себе» подібним чином. Одне загальне може бути «частиною» іншого загального і тим не менш залишатися загальним. Ієрархія загальних різного рівня сходить як до своєї межі - до абстракції матерії взагалі. Все більш і більш «загальні» загальні як би губляться в серпанку цієї абстракції. Матерія взагалі є загальним всіх загальних, універсально-загальним або кінцевим універсумом.
Ієрархія якісних рівнів передбачає як Відмежованістю, різноманітність, різноманіття предметів, так і їх зв'язок, спільність, однаковість. Нижче дана діаграма (структурна схема) категорії «якість». Існування якостей різного ступеня спільності виявляє відносність розходження якості і кількості. Якісні відмінності на одному рівні виступають як кількісні на іншому, більш загальному рівні. Це дозволяє вимірювати і порівнювати якісно різні об'єкти.

спільне -
-Приватне

клас
(Тип)
(Типове) -
всебщее специфі-
- (Індивідуальне) ческое

характер

р о д різновид
вид
Рис. 5. Діаграма (структурна схема) категорії «ЯКІСТЬ»
Якість та кількість - взаємопроникні протилежності. У якісних визначеннях необхідно присутній кількісний момент. Так, ми говоримо про якості різного ступеня спільності. Ми говоримо також про якісне різноманітті реальних об'єктів.

8.3. Кількість

У структурі матерії кількість займає таке ж місце, як і якість. Воно є найближчим визначенням, стороною матерії, співвідносної з якістю.
Кількість не можна розглядати як не-якість, тобто не можна зображувати відносини якості та кількості в сенсі простого заперечення, за принципом «А і не-А».
Кількість і якість протилежні один одному як сторони матерії і в той же час суть одне, оскільки їх спільною основою, носієм є матерія. Нижче дана

БЕЗПЕРЕРВНІ
(Величина, ступінь)

квазібеско-
нечном

(Cерійное)
Бесконеч-Конечна
НОЕ
[Унікальне]
[Одиничне]

ДИСКРЕТНО
[Безліч, число]
Рис. 6. Діаграма (структурна схема) категорії «КІЛЬКІСТЬ»
діаграма (структурна схема) категорії «кількість». З цієї діаграми видно, що сторонами або моментами кількості є, по-перше, нескінченне і кінцеве, і, по-друге, безперервне і дискретне. Звідси випливають два «внутрішніх» (структуроутворюючих) визначення категорії:
1. Кількість є єдність нескінченного і кінцевого.
2. Кількість є єдність безперервного і дискретного.
Ці визначення кількості виражають різні аспекти категорії. Вони доповнюють один одного. Між ними є певна відповідність. Нескінченне відповідно безперервному. Кінцеве - дискретному. У самому справі, безперервне або контінуальноє таїть в собі нескінченність. Подумки його можна ділити на скільки завгодно частин, до безкінечності. З іншого боку, нескінченне за своєю природою континуально. Коло, що є чином нескінченності, утворений безперервної лінією, не відрізком лінії, а саме ніде не уривається лінією.
Діcкретное ділимо лише до певної межі, значить воно звичайно. Іншими словами, дискретне є взаімоконечное, тобто взаємовизначення, взаімоограніченіе, взаімооконечіваніе кінцевих. Одне обмежує, обжимають інше; це інше робить кінцевим третє і так далі. Ряд обжимають один одного кінцевих є якраз дискретне. Або, по-іншому, всяке дискретне - це cоcущеcтвующіе або наступні один за одним кінцеві. Для кожного кінцевого має бути інша кінцеве. Вони разом і в той же час розділені. Розділення кінцевих і є переривчастість, дискретність.
Структура кількості аналогічна структурі якості. Нескінченне і кінцеве відповідно, Загальної і специфічного. Чим у сфері якості є загальне, тим у сфері кількості - нескінченне. Загальне є якісне вираз нескінченного. Нескінченне є кількісне вираження загального. Те ж можна сказати про специфічний і кінцевому.
Сторони кількості: кінцеве і нескінченне. Філософи і вчені завжди намагалися осмислити кінцеве і нескінченне в аспекті субординації категорій, підпорядкованості їх якоїсь однієї категорії. Найчастіше вони відносили їх до категорії кількості, розглядали як кількісні визначення.
Моменти кількості: дискретне і безперервне. Те, що дискретне і безперервне - найближчі визначення, моменти кількості, було відомо давно, з часів Аристотеля, тобто з тих пір, як категорія кількості стала предметом філософської рефлексії.
Реальна кількість не існує інакше як дискретне і безперервне, у вигляді безлічі, числа, величини, ступеня. Процедура рахунку фіксує дискретне кількість, процедура вимірювання - безперервне кількість. Чисто кількісний питання «скільки?» Задається саме по відношенню до дискретного кількості. Інший чисто кількісний питання - «в якій мірі?» - Задається зазвичай по відношенню до безперервного кількості. Кількісні відношення «більше», «менше», «дорівнює» мають реальний сенс лише в операціях порівняння, що базуються на обліку (спільне використання) дискретної і безперервного складових кількості.
Що ж таке дискретне і безперервне як моменти кількості? Ясно, що це не види кількості. Будь-яке реальна кількість є деяка кількісна цілісність, целокупность, яка існує тільки завдяки єдності дискретного і безперервного. Останні - сторони, «частини» кількості. Як не можна уявити річку без двох берегів, атом без електронної оболонки і ядра, так і кількісну визначеність не можна уявити без дискретної і безперервного складових. Тільки в думках, в абстракції можна уявити суто дискретне або суто безперервне кількість.
А що ж є видами кількості? Чи можна говорити про різні види кількості. Можна і потрібно! Цілком очевидно, що реальна кількість буває різним і, отже, його можна класифікувати за видами.
Справді, ми можемо спостерігати, з одного боку, реальні сукупності, безлічі розрізнених тіл (наприклад, купу каміння, безліч дерев, зірок на небі, натовп людей), а, з іншого, реальні величини окремих тіл, що представляють собою деяку нероздільну ( безперервну) кількісну визначеність (величину окремого каменю, розміри окремого дерева, ступінь яскравості окремої зірки, зростання окремої людини). Між цими крайніми видами кількості (безліччю і величиною) - цілий спектр проміжних, перехідних видів.
Різниця між зазначеними видами кількості - не вигадка людей, не плід абстрагує здатності їх мислення. Ці види насправді існують як реальні види кількості. Коли ми ріжемо батон хліба на окремі шматки, то здійснюємо абсолютно реальну операцію, перетворюючу безперервне кількість цілого батона в дискретну безліч окремих шматків хліба. Коли ми за допомогою гарячого пресування перетворюємо металевий порошок на суцільний метал, то здійснюємо операцію перетворення дискретного кількості, безлічі металевих частинок в безперервне кількість цільного металевого виробу. Щоб перетворити реальну величину в реальне безліч і навпаки, потрібні часом значні зусилля або особливі умови. Такі, наприклад, ядерні реакції розпаду і синтезу. З точки зору кількості реакції є нічим іншим, як формами перетворення одного виду кількості в іншій (у разі розпаду - величини в безліч; у разі синтезу - множини в величину).
Оскільки всяке кількість - єдність дискретного і безперервного, остільки різні види кількості утворюються не інакше як в результаті різних поєднань цих сторін кількості. У безлічі переважає дискретна складова; це - дискретно-безперервне кількість. У величиною переважає безперервна складова; це - безперервно-дискретне кількість. Такі реальні безліч і величина.
Реальне безліч не є чисто дискретним кількістю. Воно завжди є деяка целокупность елементів, а, значить, деяка безперервність. Безліч не було би безліччю, якщо б складові його елементи були абсолютно розділені, відокремлені один від одного як щось суто перериване. Адже в цьому випадку його не можна було б відокремити, відмежувати від інших множин. Дійсність же така, що реальні безлічі відокремлені один від одного і в набагато більшому ступені, ніж елементи самих множин. Наприклад, купи каміння, лісові масиви, газові оболонки Землі і Венери. У випадку, якщо множини не відокремлені один від одного в більшою мірою, ніж елементи всередині них, відбувається неминуче змішання цих множин (наприклад, дифузія газів) і утворюється одне безліч.
Так само і реальна величина не є чисто безперервним кількістю. Справа в тому, що про більшу чи меншу величині можна говорити лише по відношенню до інших величинам. А це значить, що ми повинні вийти за рамки цієї величини, перервати безперервне, щоб визначити його значення (величину). Реальна величина не є абсолютно неперервною і в тому сенсі, що її завжди (в принципі) можна розділити, роздрібнити, розсікти, оскільки вона - величина цілого, яке за визначенням складається з частин.
Слід, однак, мати на увазі, що «безліч» і «величина» слугують не тільки для позначення реальних видів кількості. У математиці та інших науках вони використовуються для вираження абстрактних понять, специфічних абстракцій. Математичне поняття величини за змістом набагато вужчі загального поняття величини. Так само і поняття множини, що використовується в теоретико-множинної математики, має обмежене, специфічний зміст, що визначається системою аксіом Цермело-Френкеля. Співвідношення загальних (або філософських) понять величини і множини і конкретно-наукових понять величини і множини - особлива проблема. Змішувати ці два типи понять ні в якому разі не можна. У порівнянні з другими перші незмірно багатшими за змістом, хоча і менш визначені, точні. Перші відображають все нескінченне різноманіття реальних величин і множин, дане в людському досвіді, відоме людині і ще невідоме. Другі відображають лише якісь аспекти реальних величин і множин у рамках тих чи інших теоретичних конструкцій. Конкретно-наукові поняття величини і безлічі можуть лише асимптотично наближатися за змістом до філософських понять величини і безлічі, ніколи не зливаючись з ними.
До видів кількості відносяться також число і ступінь. У числі переважає дискретна складова кількості, а в ступені - безперервна складова.

8.4. Міра

Міра - єдність якості і кількості. Вона то, що робить якість кількісно визначеним, а кількість - якісно визначеним. Вся матерія мірно визначена.

[ОПТИМУМ]
[ЗОЛОТА
СЕРЕДИНА]
Мірні Мірні
(Кіль-   (Качест-
Венно Н О Р М А венно
Визна-Опред-
Ленне (-ПАТОЛОГІЯ) ленне
ЯКІСТЬ)                                                 КІЛЬКІСТЬ)
[ДОЗА,
РОЗМІР]


CТАНДАРТ
Рис. 7. Діаграма (структурна
схема) категорії «М Е Р А»
У строгому сенсі про мірою не можна говорити ні як про якісно певній кількості, ні як про кількісно певній якості. Це всі односторонні визначення міри. Міра є саме єдність якості і кількості. Якісно певна кількість і кількісно певну якість суть лише боку заходів. Див. вище діаграму
/ Структурну схему / категорії «міра». Прикладами якісно певної кількості є доза, розмір, питома вага. Прикладами кількісно визначеної якості є стандарт, зразок, еталон.
У мірою якість і кількість взаємо залежні, взаємозумовлені, зі відповідальні один одному, співвідносні. Вони функціонують в ній на паритетних засадах, як рівноправні партнери-учасники. Суть заходи в тому і полягає, що вона знімає, переборює якість і кількість як односторонні визначення (тобто в ній долається однобічність якості і кількості). Дана тут загальна характеристика міри є характеристика її як категоріального визначення світу. Всі інші характеристики заходи є або односторонніми, або приватними, або мають лише емпіричне значення.
Наприклад, міру характеризують часом як певний інтервал кількісних характеристик або змін, у рамках якого може існувати ця риса. Ясно, що ця характеристика міри є неповною, односторонньою. По-перше, акцент у ній падає на кількісний бік. По-друге, в центр характеристики ставиться поняття (кількісного) інтервалу, що має лише приватне значення. Справді, не у всіх випадках ми можемо спостерігати інтервал значень «більше», «менше» всередині даної якості. Яскравий приклад: заряд ядра атома.
Наука не знає (у всякому разі, на сьогоднішній день) збільшення або зменшення заряду ядра атома в межах даної якісної визначеності, яке збільшення або зменшення заряду ядра атома супроводжується зміною якісної визначеності атома. У ядрі атома знаходиться ціле число протонів. А саме від їх кількості залежить заряд ядра.
Дуже часто міру, як і якість, розглядають лише стосовно окремих, конкретних тіл, предметів, речей, об'єктам. Це теж односторонній підхід. Міру мають як окремі, конкретні тіла, так і їх сукупності, як цілісні утворення, так і нецілісну. Носієм заходи як категоріального визначення є не якась окрема, існуюче поряд з іншими окремими, а вся матерія. (Міра разом з якістю та кількістю є найближчим визначенням матерії, а матерія - батьківської категорією по відношенню до заходу).
Ієрархії якостей (специфічних, менш загальних і більш загальних) відповідає ієрархія заходів. Специфічні заходи притаманні окремим, даними, конкретних об'єктах. Загальні заходи притаманні об'єктам того чи іншого виду, роду, класу, типу і т. д.
Загальні заходи є загальними не тільки тому, що вони визначають якісно-кількісну однаковість чи подібність об'єктів, але й тому, що вони визначають якісно-кількісне єдність сукупності об'єктів. Пояснимо це на прикладах. Так, різні види живих істот відтворюють собі подібних у різних кількостях. Риба може зробити на світло мільйони мальків, а самка ссавця всього лише кілька десятків дитинчат. Тут очевидний зв'язок якості та кількості живих істот. З одного боку, їх кількість залежить від їх якості. Ссавці не можуть розмножуватися в такій кількості, як риби. З іншого боку, якість особин залежить від їх кількості. Якщо риба буде робити на світло не мільйони, а всього лише десятки мальків, то даний вид вимре, припинить своє існування. Взагалі існує цілком певна зв'язок якості та кількості живих організмів на 3емле. Ссавців, наприклад, на багато порядків менше, ніж одноклітинних організмів. І неможливо уявити зворотну картину.
У неорганічній природі подібний взаємозв'язок якості та кількості ми можемо спостерігати, наприклад, у хімічних елементів. Водень - найбільш поширений хімічний елемент. І це, безумовно, пов'язано з його відносно простий і стійкою якісною визначеністю. З іншого боку, дуже рідкісні важкі радіоактивні елементи, що пов'язане з їхньою відносною складністю і нестабільністю.
У людському суспільстві очевидним прикладом взаємозв'язку якості та кількості в зазначеному сенсі є взаємозв'язок якості та кількості продукції, продуктів праці. Цей взаємозв'язок усвідомлюється людьми як серйозну науково-практична проблема і є предметом все більш широких і глибоких досліджень вчених-практиків, передусім стандартологов.
Стандартологія, або наука про стандартизацію, є по суті наука про практично створюваних і застосовуваних загальних, серійних заходи, іменованих цілком справедливо стандартами.
Тепер про норму. Це один з різновидів заходи, субкатегорія заходи. На діаграмі категорії «Міра» (див. вище) вона поміщена в центральному колі. Цим вона визначається як субкатегорія заходи, що здійснює органічний синтез, взаімоопосредствованіе кількісно визначеної якості і якісно певної кількості. Норма - це складна органічна міра, що характеризує взаємозв'язок, взаімоопосредствованіе якісних і кількісних визначеності живих систем, як біологічних, так і людських, соціальних. Прикладом норми є здоров'я. Якщо говорити про здоров'я людини, то це досить складна, багатогранна категорія. Можна говорити про фізичний, психічний, моральному, духовному здоров'я. Це все заходи нашого життя, нашого буття [17].
Близьким за змістом до поняття норми є поняття оптимуму або оптимальності. Це теж субкатегорія заходи.
До різновидів заходи відноситься також поняття-образ середини або золотої середини.
Отже, зовнішні кордони заходи визначаються її приналежністю до матерії у складі підсистеми «якість-міра-кількість», а внутрішні кордони - найближчими до неї субкатегорія, такими як специфічна міра, загальна міра, стандарт, мірне кількість (доза, розмір і т. п .), норма, оптимум, оптимальність, середина, золота середина. Ці субкатегорії утворюють деяке поле, простір заходи. Остання показано на діаграмі (структурної схемою) категорії «міра» (див. вище).
Крім зазначених субкатегорій заходи є безліч межкатегоріальних понять, утворених на «стику» заходи з іншими категоріями. До них відносяться, наприклад, такі поняття: «міра» в значеннях «одиниця чи засіб вимірювання», «захід», «міра впливу»; «вимір» (міра + дію, діяльність); «примірка», «розмірність»; « стандартизація »(стандарт + діяльність, процес);« нормалізація »(норма + процес, зміна);« нормування »(норма + діяльність);« оптимізація »(оптимум + діяльність, процес).

8.5. Види матерії

Протилежними видами матерії є тіло і група (групова матерія). Вони відповідно сторону матерії. Для тіла акцент падає на якість, для групової матерії - на кількість. Проміжним видом матерії є мезоматерія.
Підвидами тіла є стабільна елементарна частинка, атом, молекула, кристал, тверде тіло, планета, зірка.
Підвидами мезоматеріі є нестабільна елементарна частинка (наприклад, резонон), рідина (як середній стан між твердим і газоподібним станами речовини).
Підвидами груповий матерії є газ, газопилова туманність, фізичне поле, будь-які хаотичні сукупності тел.
Організм і спільнота - об'єднують (опосередковують) види матерії. «Організм» об'єднує тіло, мезоматерію, групу за визначальної ролі першого виду матерії. «Спільнота» об'єднує тіло, мезоматерію, групу при визначальній ролі останнього виду матерії. Підвидами організму є одноклітинний організм, рослинний організм, особина, жива істота, людина. Підвидами спільноти є колонія одноклітинних організмів, клітин, рій, зграя, стадо, плем'я, людський колектив, суспільство.
Тіло, мезоматерія, група
У вченні древніх про чотири стихії в зародковому стані укладена ідея про різні логічно взаємопов'язаних видах, типах матеріальної реальності. Не випадково такі найбільші мислителі як Арістотель і Гегель взяли на озброєння це вчення, не відкинули його як наївне і застаріле.
Як вже говорилося, тіло і група - протилежні види матерії. Різниця між ними чітко проявляється в характері їх "поведінки". «Поведінка» тіла описується динамічними законами, «поведінка» групи - статистичними закономірностями. У цьому плані тіло можна охарактеризувати як нестатистической ансамбль частинок, а групу - як статистичний ансамбль.
Тіло являє собою ціле (систему), в якому частини (елементи), як правило, різнорідні і залежні один від одного, знаходяться в тісному зв'язку один з одним; «поведінка» частин тіла цілком впорядковано щодо один одного, «регулюється» внутрішніми протиріччями. Разом частини тіла утворюють структуру тіла. Група являє собою сукупність однорідних елементів, відносно незалежних один від одного і знаходяться в різних зіткненнях один з одним. «Поведінка" елементів групи невпорядковані, хаотично, «регулюється» зовнішніми протиріччями. Група є безструктурним освітою.
Попперовской "хмари" і "годинник» як не можна краще характеризують ці два крайніх типи матерії.
Таким чином, тіло і група - полюси матеріальної реальності. Вони "потрібні" останньої як північний і південний полюси Землі. Якби матеріальна реальність представляла собою тільки тіло, то світ схожий був би на абсолютно упорядкований твердий кристал. З іншого боку, якщо б матеріальна реальність являла собою лише групу, то світ нагадував би міфологічний Хаос.
Тіло і група - співвідносні види матерії. Всякому тілу певного типу відповідає група цих тіл. Приклади: речовина і поле, частка речовини (атом або молекула) і газ.

8.6. Тіло

Протягом сотень років поняття «тіло» розглядалося як філософська категорія. Філософи, що жили раніше, в більшості випадків розуміли матерію саме як тіло або сукупність тіл. І раптом про поняття «тіло» забули. Філософи викинули його з арсеналу філософських категорій, стали трактувати його як приватнонауковому поняття (головним чином, як поняття механіки і фізики). Причина цього в загальному-то зрозуміла: в останні сто років з'ясувалося, що матеріальна реальність є набагато більш різноманітною і не вкладається в прокрустове ложе колишніх уявлень про тілесності. Ототожнення матерії і тіла, матеріальності і тілесності стало неможливим.
Так, матерія є щось більше, ніж тіло або сукупність тіл. Це, однак, не означає, що тіло втратило значення філософської категорії і його потрібно викинути на смітник історії. Просто воно потребує узагальненні, з одного боку. З іншого, треба ясно усвідомлювати те, що це поняття має займати в системі категорій більш скромне місце, що воно перетворилося з категорії, що дорівнює матерії, в категорію, що позначає вид матерії. Що б не говорили про застарілість колишніх матеріалістичних уявлень, сучасні філософи, відчуваючи необхідність цього поняття, шукають і використовують його еквіваленти або, краще надати, сурогати - у вигляді таких понять як «матеріальний об'єкт», «матеріальне освіта», «матеріальна система», «реальна річ» і т. д.
------
Раніше було визначено, що тіло є видом матерії, протилежним груповий матерії.
Тепер розглянемо власне зміст категорії "тіло". Тут можна виділити два аспекти: 1) сторони тіла і 2) види тіла.

8.7. Ціле, будова, частина; система, структура, елемент

Тіло як категоріальне визначення є целокупностью, що об'єднує ціле, будова, частини або систему, структуру, елементи. Зазначені поняття по відношенню до категорії тіла грають роль субкатегорій.
Категорії цілого, будови і частини завжди грали фундаментальну роль в осмисленні світу. Спочатку як слова, а потім як поняття. Це обумовлено тим, що люди з самого початку ділили щось на частини або з різних "речей" робили щось одне ціле, аналізували і синтезували.
Категорії системи, структури, елементів як поняття з'явилися, мабуть, дещо пізніше першого трійці категорій. У всякому разі в російській мові вони утвердилися лише в ХХ столітті.
Цілком очевидно, з одного боку, велику схожість двох категоріальних тріад, а, з іншого, відмінність.
Різниця між цілим і системою полягає в наступному.
При погляді на співвідношення цілого і частин йдуть від цілого, бачать-сприймають в першу чергу ціле, а частини при цьому можуть бути приховані від безпосереднього сприйняття. При погляді ж на співвідношення системи та елементів йдуть від елементів до системи. Остання може бути прихована від безпосереднього сприйняття. Візьмемо два приклади: камінь-кругляк і сонячну систему. Ми бачимо перед собою камінь-кругляк і сприймаємо його як ціле. Якби ми знаходилися всередині каменя і безпосередньо спостерігали його частини-молекули, їх зв'язку, то тоді сказали б, що камінь - система молекул. Оскільки цього немає, камінь-кругляк для нас - ціле, а не система. Навпаки, про сонячну систему говорять тільки як про систему, а не про ціле. Ми всередині цієї системи, бачимо окремі її елементи: Землю, планети, Сонце - і лише потім вже осягаємо розумом, спостереженнями, розрахунками, що всі вони складають систему. Про систему ми говоримо і в тих випадках, коли збираємо з різних елементів якесь складний пристрій. Знову ж таки тут ми йдемо від елементів до системи.
Як бачимо, різниця між цілим і системою в даному випадку обумовлено розходженням суб'єктивних підходів, "точок відліку". Об'єктивно будь-яке ціле є системою, а система - цілим.
Часом між цілим і системою проводять таке розходження: система - слабке ціле, а ціле - сильна система. Система - дискретна цілісність, упорядкована зв'язок, порядок якихось сукупностей. У системі як дискретної цілісності частини-елементи чітко позначені, виділені. Ціле ж - моноліт, щось безперервне, суцільне, в якому частини не виділені, не мають ніякого самостійного значення.
Не випадково слово "система" часто вживають у значенні "порядок". Між "цілим" і "порядком" такий безпосереднього зв'язку немає.
Ще одне видиме відмінність між цілим і системою: система представляється звичайно як зв'язок різнорідних елементів, а для цілого начебто байдуже, з яких - однорідних або різнорідних - частин воно складається (приклад цілого як єдності однорідних частин: шматок каменю).
Слід підкреслити, що ціле (цілісність) і система не мають самостійного значення подібно тілу, речі і т. п. Ціле і система - не види матерії. Їх не можна представляти як матеріальні утворення. Вони - лише сторони-характеристики-визначення матеріальних утворень-тел поряд з іншими сторонами-характеристиками-визначеннями. Так, тіло - ціле, система. Але воно ж і сукупність частин, елементів, тобто щось, що складається з частин, елементів. Воно ж має певну будову, структуру, тобто щось, що має будову, структуру. Коли окреме матеріальне утворення, тіло розглядають лише як ціле, систему, то волею-неволею виникає перебільшене уявлення про цілісність, системності окремого матеріального освіти.
Далі, дуже важливо, з одного боку, усвідомлювати універсально-загальне значення аналізованих категоріальних тріад, а, з іншого, їх недостатність при характеристиці живого, складноорганізованих утворень. Ще Гегель помітив, що категорії цілого і частини в повну силу "діють" в неорганічної природи, а в живій природі вони можуть функціонувати лише в знятому вигляді, як підлеглі моменти більш складних або, як він висловлюється, "більш глибоких" категоріальних відносин.
Ф. Енгельс, маючи на увазі цей вислів Гегеля, справедливо зазначав у "Діалектиці природи": "Наприклад, вже частина і ціле - це такі категорії, які стають недостатніми в органічній природі. Виштовхування насіння - зародок - і зачате тварина не можна розглядати як "частина", відділяється від "цілого": це дало б хибне тлумачення. Частини лише у трупа "(К. Маркс і Ф. Енгельс. Соч., Т. 20, стор 538). На жаль, в соціально-політичній сфері К. Маркс і його послідовники, перш за все В.І. Ленін, більшовики, часто-густо ігнорували це категоріальне відмінність між цілим і частиною, з одного боку, і органічними поняттями, з іншого. Більш того, Маркс і Ленін, представляючи відношення суспільства і людини як відношення цілого і частини, явним чином абсолютизували суспільство як ціле, займаючи по суті холістського позицію в даному питанні.
Найцікавіше, окремі представники радянської філософської еліти прекрасно усвідомлювали цей зв'язок між абсолютизацією цілого і практичним тоталітаризмом. У п'ятому томі "Філософської енциклопедії" (1970 р.) І.В. Блауберг писав: "однобічне трактування тези про пріоритет цілого над частинами пов'язана зазвичай з елементами містицизму, а у сфері соціально-політичних теорій веде до обгрунтування тоталітаризму, до знецінення особистості" [18].
Система, структура, елементи. Ці категорії стали в останні десятиліття грати важливу роль у науково-практичних дослідженнях, давши назву двом потужним методологічним напрямками: системний підхід і структуралізм.
Кожна з них відіграє свою роль у визначенні тіла. Система характеризує тіло як упорядковане ціле. Елементи характеризують склад тіла, то, з чого воно складається. Структура характеризує порядок розташування елементів відносно один одного.
Кілька простих прикладів.
Атом водню складається з двох елементів (протона і електрона), являє собою систему цих елементів, і має певну структуру, а саме, планетарну (електрон рухається навколо протона по стаціонарній орбіті).
Молекула водню H 2 також складається з двох елементів, але вже не з протона і електрона, а з двох атомів водню, являє собою систему цих атомів і має структуру у вигляді вісімки з двома центрами всередині. Центри - це протони - ядра атомів водню, а вісімка - це шлях-орбіта електронної пари, яка пов'язує ядра атомів. Останні коливаються-рухаються відносно один одного в деяких центрах рівноваги.
Кристал - тверде тіло, в якому його елементи (атоми, іони, молекули, групи атомів) розташовані правильними, симетричними, періодично повторюваними рядами, сітками, гратами. Як складається з певних частинок він різниться від кристалів, що мають у своєму складі інші частинки. Як система частинок він різниться від незв'язної хаотичної сукупності цих же частинок. Як має певну структуру він різниться від кристалів, що складаються з тих самих елементів, але мають іншу структуру.
На останньому прикладі добре видно, що система, структура, елементи доповнюють один одного в характеристиці, визначенні тіла. Без них тіло - чорний ящик і в кращому випадку може розглядатися як річ, яка проявляє свої властивості в тих чи інших відносинах. А це чисто феноменологічний підхід, який не дозволяє заглянути всередину тіла. З феноменологічним підходом нічого робити, коли ми намагаємося розділити тіло на частини-елементи або, навпаки, з'єднати окремі тіла в тіло одне. В операціях поділу і з'єднання, аналізу та синтезу ми так чи інакше, свідомо чи несвідомо, маємо справу з категоріями системи, структури, елементів.
Філософи зазвичай розглядають зазначені категорії не в складі категоріального блоку "система-структура-елементи", а парами: "система-елементи" або "структура-елементи". Такий спосіб розгляду цих категорій вносить плутанину в їх розуміння, не дозволяє досить точно визначити їх зміст. Це особливо стосується понять "система" і "структура". Є чимало мисливців ототожнювати ці поняття, плутати їх. Справді, в обох парах співвідносних понять ("система-елементи" і "структура-елементи") вони займають одне і те ж місце - як би протилежні елементам. Звідси виникає ілюзія, що вони суть одне. На прикладі цих категорій ми бачимо, що парне подання категорій (у вигляді Діад) може сильно підвести філософа, методолога, вченого. (Ми можемо навести чимало таких не цілком вдалих прикладів парного подання категорій: "річ-властивість" і "річ-відношення", "необхідність-випадковість" і "необхідність-свобода", "закон-явище" і "сутність-явище", "причина-наслідок" і "причина-дія".) Зіставлення понять "система", "структура", "елементи" у складі одного категоріального блоку "система-структура-елементи" дозволяє передусім уточнити їх зміст. Що ближче до елементів? Структура або система? Розташувати чи їх ланцюжком "структура-система-елементи" або ланцюжком "система-структура-елементи"? Більш природно ніби виглядає остання ланцюжок. У такому випадку система і елементи - полюси, а структура - проміжне, середня ланка. Система і елементи категоріально-логічно протилежні один одному, як єдине і багато. Структура ж, займаючи середнє положення між ними, поєднує в собі риси того й іншого, системи та елементів. У самому справі, інтуїтивно зрозуміло, що структура, з одного боку, схожа на систему, являє собою якийсь порядок, а, з іншого, подібно елементам, як би "байдужа" до зв'язності-цілісності. У структурі цілісність не так виражена, як у системі. Структура - лише порядок розташування елементів. А система - завжди цілісність, упорядкована цілісність, порядок як цілісність. Не випадково реальні тіла, цілісні утворення називають часом системами. Сонячна система саме система, а не структура. Спробуйте тіло назвати структурою. Виходить нісенітниця. (У побуті вчені, правда, вживають іноді слово "структура" в значенні "частина органічного цілого", але ніколи в значенні "що існує саме по собі, самостійне тіло, ціле"). Структура лише припускає, має на увазі цілісність того, структурою чого вона є. Система ж - сама ця цілісність. Ми говоримо про структуру тіла в одному випадку і про систему елементів - в іншому.
От і виходить, що поняття "система", "структура", "елементи" потрібно вибудовувати у вигляді ланцюжка "система-структура-елементи".
Система. Отже, значення категорії "система" визначається її включеністю в категоріальний блок "система-структура-елементи". Якщо ж ми подивимося різні вживання слова "система", то побачимо, що вони часом дуже далекі від категоріального значення слова. Крім основного, категоріального значення це слово вживається у значеннях: "порядок", "впорядкованість", "структура", "ціле", "складна частина цілого", "класифікаційна система)" і т. д. Філософи і вчені намагаються часом знайти загальне (загальний знаменник) у всіх цих значеннях і дати гранично широке, всеосяжне визначення поняття "система". Здається, ці спроби заздалегідь приречені на невдачу оскільки, по-перше, "не можна осягнути неосяжного" і, по-друге, прагнення до всеохоплення у визначенні веде до збіднення-вихолощування змісту поняття. Потрібно мати на увазі, що деякі значення слова "система" несумісні як вогонь і вода. Наприклад, значення "впорядковане ціле" і "класифікаційна система".
Питається, навіщо потрібно виділяти категоріальне значення слова "система" і чому воно саме таке, а не інше?
На першу частину питання я можу відповісти так само, як це робив під час аналізу інших категорій. Виділення категоріального значення "системи" потрібно перш за все для того, щоб окреслити рамки-межі цього слова-поняття. По-перше для того, щоб не перебільшувати і не применшувати його значення. На жаль, в історії філософії, науки, культури, політики ми маємо приклади того й іншого. Одні філософи і вчені (системники, сістемосозідателі) абсолютизують це поняття, інші ігнорують його і навіть відкрито висловлюють своє неприйняття системної ідеології (антісістемщікі). Системники готові всі вважати системою, в тому числі і те, що об'єктивно не є такою. Наприклад, вони готові розглядати і розглядають світ як систему. З моєї точки зору, це велика категоріально-логічна помилка. Адже що виходить? Одне з приватних визначень, хай і дуже важливих, належить до світу в цілому. З таким же успіхом можна розглядати світ як простір, як час, як рух, як якість, як кількість, як організм і т. д. і т. п. (Вище - див. п. 7.5, стор 124 - я вже говорив про те, що поняття системи в його категоріальному значенні не застосовується до світу в цілому, що лише дуже умовно можна вживати це поняття по відношенню до світу).
Абсолютизація системності може бути також пов'язана з трактуванням системи як порядку, тобто в розширеному значенні. Безумовно, система і порядок - відповідні категорії і в цьому сенсі вони можуть у певних ситуаціях вживатися як взаємозамінні поняття. Однак, цих ситуацій не так багато ...
Елементи. "Елемент" розглядається з часів Аристотеля як мінімальний компонент системи або ж максимальна межа її розчленування. Цим визначається-фіксується внутрішня межа тіла. Тіло як щось перебуває в самому собі, що існує саме по собі виступає по відношенню до інших тіл, що знаходяться поза ним, у вигляді цілого, системи, а по відношенню до тіл, що знаходяться всередині його, - у вигляді того чи іншого елемента. Елементи й система як би облямовують внутрішнє "простір" тіла. А структура його "наповнює".

8.8. Види тіла

Емпірично спостережуваними видами тіла є неорганічні мікро-, макро-і Мегател. До мікротелам відносяться молекули, атоми, елементарні частинки, кварки. До макротела відносяться різні тверді тіла, які можна порівняти з розмірами людського тіла. До Мегател відносяться планети, зірки, скупчення зірок (галактики).
До особливого виду тел належать органічні молекули і речовини, які перебувають поза живих організмів. Вони - або продукти розпаду живих організмів, або ланки в ланцюзі біохімічних перетворень, або вихідний матеріал, фон для життєдіяльності організмів. Вони можуть існувати самостійно, незалежно від живих організмів. Це вже не неорганічні тіла, але і не живі організми. Вони займають проміжне положення між тими і іншими.
Ще один вид тіл - організми, що перебувають у стані анабіозу. На Землі і в космосі їх міріади. Вони не живуть, тобто не живі, але й не мертві, оскільки при певних умовах здатні до життєдіяльності. Ці тіла-організми також займають проміжне положення, але тепер вже між неживими органічними молекулами-речовинами і живими організмами.
Емпірично спостережувані види тіла - лише матеріал для категоріально-логічної класифікації тел. Види тіла в категоріально-логічному сенсі - це такі види, які різняться між собою внаслідок різного співвідношення сторін тіла (цілого-будови-частин або системи-структури-елементів).
З точки зору тріади "ціле-будування-частини" тіла розрізняються за ступенем цілісності.
З точки зору тріади "система-структура-елементи" тіла розрізняються елементно (за складом), структурно чи елементно-структурно. Приклад суто структурного відмінності: графіт - кам'яне вугілля - алмаз.

8.9. Група (групова матерія)

Група (групова матерія) - це безсистемна, безструктурна, хаотична сукупність зовнішніх чином взаємодіючих (зіштовхуються) один з одним тел. Приклад суто груповий матерії - інертний газ. Складові цього газу хімічно неактивні, тобто не вступають ні в які хімічні реакції. Єдина форма взаємодії між ними - це зіткнення, які не призводять до жодних зв'язків. А раз немає зв'язків, немає і структури. Інертний газ - абсолютно безструктурної освіту.
Для газу характерно броунівський рух молекул. Молекули газу не пов'язані один з одним, а стикаються, соударяются. Тому вони ніяк не можуть бути "частинами", "елементами" у справжньому значенні.
І. В. Блауберг і Е. Г. Юдін групову матерію характеризували як "неорганізовану сукупність", в якій зв'язки між складовими «носять зовнішній, випадковий, несуттєвий характер». - Яка-то негативна характеристика, як ніби ми критично оцінюємо випадкову зв'язок чоловіка і жінки, а не визначаємо цілком законне поняття. Хоча, з іншого боку, по-своєму це логічно: адже саме поняття "неорганізована сукупність" негативно за змістом, оскільки утворено шляхом приставления частки "не" до позитивного поняття "організована сукупність". У всьому цьому - і в словесному оформленні поняття і в негативних характеристиках його - видно нелюбов раціоналістично налаштованих філософів до хаосу, безладу, до того, що не є системою, що не має структури і т. д., і т. п. З моєї ж точки зору, до безладу, хаосу, стихії потрібно ставитися також філософськи шанобливо, як і до порядку, організованості, системності. Так, є матерія впорядкована, організована, системна, структурована, оформлена. Але є і матерія неупорядкована, неструктурована, хаотична. У ціннісному сенсі друга так само значущою для нас, людей, як і перша. З іншого боку, як не потрібно нам занадто великого безладдя, так не потрібно і занадто великого порядку. У ХХ столітті ми досить натерпілися від твердого (нацистського і комуністичного) порядку. До речі, дуже великий лад у людському співтоваристві неминуче веде до занадто великого безладдя. (Нацистський твердий порядок навів Німеччину до національної катастрофи, до хаосу. Комуністична заорганізованість суспільства в Росії почалася зі згубною громадянської війни, супроводжувалася небаченими репресіями, потім сонним-застійним царством Л. І. Брежнєва і закінчилася тим, що поставила Росію на грань національної катастрофи) . Крайнощі, як кажуть, сходяться!
Повернемося, однак, до обговорюваного питання.
Як видається, що слова "група", "групова матерія" більше підходять для позначення аналізованого виду матерії, ніж негативні висловлювання на кшталт "неорганізована сукупність", "неупорядкована матерія". Групова матерія відіграє значну позитивну роль в житті людини. Досить згадати повітря. Він і засіб дихання, і теплорегулірующее засіб, і умова, що пом'якшує клімат у поверхні Землі, і речовина, що дозволяє завдяки непов'язаності складових його молекул і атомів рухатися людині в просторі. Повітря, правда, не є чисто груповий матерією, в ньому - маса активних елементів, які утворюють безліч зв'язків один з одним, нехай тимчасових, нетривких, але все ж зв'язків. І все ж повітря - групова матерія, а не мезоматерія. Досить порівняти його з водою, рідиною. У воді-рідини значна питома вага структурно оформлених, упорядкованих, кристалічних утворень.
Вище було відзначено, що в груповий матерії акцент падає на кількість. Що це означає? Якість групової матерії в порівнянні з її складовими виражено мінімально. Іншими словами групова матерія як ціле майже тотожна в якісному відношенні своїм складовим. Навпаки, у кількісному відношенні вона може бути дуже і дуже відрізняється від своїх частин-елементів. Крім того, вона легко ділиться, являючи собою деякий реально існуючу кількість, безліч, сукупність тел. У груповій матерії кількість виражена найяскравіше, опукло.
Складові групову матерію з дуже великою натяжкою можна назвати елементами, частинами. Адже вона не є ні системою, ні цілим. Хіба навколишній мене повітря є якоюсь системою, цілим? Або хмари, що представляють собою великі скупчення водяної пари. У порівнянні з повітрям вони є більш щільною матерією, розташовуються десь в проміжку між повітрям і водою, тобто між груповий матерією і мезоматеріей. І що ж? З спостережуваного людьми немає нічого більш мінливого, неупорядкованого, невизначеного, неоформленого. К. Поппер у своїй блискучій лекції "Про хмарах і годиннику" протиставив хмари годинах як щось надзвичайно невпорядкована, мінливе, капризно-свавільне, іррегулярне і т. д. і т. п. У Поппера хмари символізували світ хаосу, безладу. Він абсолютно справедливо розташував їх на одному полюсі, а годинник - на іншому. Так і групова матерія в цілому - це один полюс матеріальної реальності, а тіло - другий полюс матеріальної реальності. Звичайно, групову матерію можна представити як мінімально впорядковане тіло, тобто що вона не протилежна тіла як тип реальності, а є його вкрай невпорядкованою модифікацією. Так вважають ті, хто вважає порядок головною дійовою особою на світовій арені. Ми дотримуємося іншої думки. З нашої точки зору в світі однаково сильні позиції порядку і безладу. Відповідно, і групова матерія - не різновид тіла, а протилежний тілу вид матерії.

8.10. Мезоматерія

Мезоматерія, як ми вже говорили, - проміжний вид матерії. Вона з'єднує риси обличчя та групової матерії. Як тіло вона в якійсь мірі є цілісною, як група - являє собою сукупність. У результаті мезоматерія целокупное, тобто частково цілісною, почасти сукупно.
Далі, якщо тіло структуровано, а групова матерія безструктурна, то мезоматерія почасти структурована, а почасти безструктурна. Наприклад, вода-рідина частково являє собою полуупорядоченную сукупність кристалів, а почасти хаотичну сукупність окремих молекул.
"Частини", "елементи" мезоматеріі лише почасти є такими, оскільки між ними немає жорсткої-стійкого зв'язку.
Таким чином, категоріальні визначення "ціле", "будова", "частина" і "система", "структура", "елементи" незастосовні до мезоматеріі в цілому. Замість "цілого", "системи" правильніше використовувати поняття "целокупность". Замість "будови", "структури" правильніше використовувати поняття типу "полуупорядоченная сукупність". Замість "частини", "елемента" правильніше використовувати поняття типу "підмножина", "підгрупа".
Мезоматерія в силу свого проміжного характеру багатолика, може бути телоподобной і группоподобной. Так, між чистим газом і кристалічним твердим тілом розташовується ланцюг проміжних станів: водяна пара, рідина, аморфне тіло. Водяна пара займає проміжне положення між газом і рідиною, а аморфне тіло - між рідиною і кристалом.

8.11. Органічні види матерії: організм, співтовариство

Люди давно помітили і гідно оцінили відмінність між живими істотами і неорганічними тілами. У спрощеній, приблизною формі вони зафіксували це розходження в граматиці мови. Відповідно до неї всі імена іменники діляться на одухотворені і неживі. Займенник хто вказує на одухотворені предмети, займенник що - на неживі предмети. Також у науці і філософії з деяких пір стали проводити чітку розмежувальну лінію між неорганічним цілим і органічною цілісністю. Подібне розмежування простежується і в уявленні про нижчих і вищих формах матерії. Розсудливі філософи, вчені давно вже відмовилися від гілозоізма, оживлення всієї природи, з одного боку, і від механіцизму, примітивного матеріалізму, з іншого.
Отже, до органічних видів матерії ми відносимо організм і спільноту. «Організм» об'єднує тіло, мезоматерію і групу за визначальної ролі першого виду матерії. «Спільнота» об'єднує тіло, мезоматерію і групу при визначальній ролі останнього виду матерії. Приватними видами «організму» є одноклітинний організм, рослина, тварина (особина, жива істота), людина. Приватними видами «співтовариства" є колонія клітин, рій, зграя, стадо, плем'я, рід, народність, нація, сім'я, колектив, соціальна група, суспільство.
Про відмінність між організмом і співтовариством
Різні філософи, вчені і політики, захоплюючись организмическим підходом, нерідко представляли ті чи інші спільноти організмами. Звідси багато в чому їх антидемократичні, націоналістичні, етатистським і тоталітаристського переконання.
На жаль, традиція зображати людське суспільство як організм дуже давня. Їй віддали данину такі філософські авторитети як Платон і Арістотель.
Повчальний приклад з К. Марксом. Як неофіт соціологічної думки і одночасно як прихильник комуністичних ідей, він тлумачив співвідношення людини і суспільства здебільшого як співвідношення частини і цілого / органічного цілого, тобто розглядав суспільство в дусі холізму і органицизма, а окремої людини як мізерну частинку суспільного цілого, як представника тієї чи іншої соціальної спільності.
З іншого боку, філософи і вчені не раз висловлювалися в тому дусі, що спільнота особин, індивідів не можна представляти як одну особину, як одного індивіда, тобто як організм. М. М. Михайловський, наприклад, писав:
"В організмі все-таки страждає і насолоджується ціле, а не частини; в суспільстві все-таки страждають і насолоджуються частини а не ціле" (с. 71). "Суспільство є не організм, а сукупність неподільних організмів; воно складається не з органів, спеціально призначених для того чи іншого відправлення, а з неподільних, що мають всі органи і тому виконуючих всю суму відправлень" (с. 70).
Михайлівському вторить В. В. Вересаєв: "Ми чудово розуміємо, що колектив сам по собі є не що інше як відволікання. У нього немає власної свідомості, власного чувствіліще. Радіти, насолоджуватися, страждати він здатний тільки у свідомості членів колективу ".
Л. фон Берталанфі вказував на різницю між організмом і спільнотою. Він, правда, розглядав співтовариство як систему. Це дуже поширена помилка. По-перше, спільнота не є системою, що організм не є неорганічним тілом. І, по-друге, воно (співтовариство) не є системою, як хаотичний "порядок" груповий матерії не є системним порядком тіла. Візьмемо для прикладу людство, людське суспільство. Це - добре знайоме нам співтовариство. Хіба воно є системою? Людство - таке співтовариство, в якому окремі людські спільноти (країни, нації, народності, племена, колективи) в кращому випадку взаємодіють один з одним, але ніяк не складають системи. З одного боку, ми бачимо такі потужні об'єднання людей як США і Росія, а, з іншого, цілком відірвані від решти світу племена, групи індіанців, африканців, австралійських аборигенів. Взаємодія народів, країн-держав - це ще не система, не єдність. Організація об'єднаних націй - вельми слабка форма зв'язку людей (і навіть не людей, а деяких їх спільнот, іменованих країнами-державами). Ми знаємо, що поряд з гармонійними, неантагоністичні взаємодіями існують антагоністичні. Взаємодія людей на Землі - це досить складний конгломерат гармонійних і антагоністичних взаємодій. Наявність у цьому конгломераті антагоністичних взаємодій (постійно трапляються гарячі і холодні війни, локальні і глобальні катастрофи, то затухаючий, то розгорається конфлікт різних цивілізацій-культур <насамперед європейсько-християнської та мусульманської>, суперечності між Заходом і Сходом, багатою Північчю і бідним Півднем і т. д. і т. п.) не дозволяє суспільству людей перетворитися на ціле-систему. Людство в принципі не може стати єдиним цілим, системою. Як тільки вирішуються одні протиріччя-конфлікти всередині нього, тут же з'являються інші. Майбутній вихід людства в космос, тобто заселення їм неосяжного позаземного космічного простору, ще більше роз'єднає людей. Прийдешня космічна цивілізація прийде на зміну земному людству, зробить спільнота людей ще менш схожим на ціле-систему.
У живій природі відмінність між співтовариством і організмом чітко можна бачити при зіставленні колонії найпростіших (одноклітинних організмів) і багатоклітинного організму.
Види організму і спільноти
Видами організму є одноклітинний організм, багатоклітинний організм (рослина і тварина), жива істота, людина.
Видами спільноти є колонія найпростіших, спільноти рослин (наприклад, ліс, савана), рої, зграї, стада тварин, популяції, людські спільноти.
Різниця видів організму і спільноти обумовлено насамперед відмінністю рівнів організації, за ступенем складності. Організми і спільноти тим вище за рівнем організації, чим глибше взаімоопосредствованіе внутрішнього і зовнішнього, порядку і безладу, необхідності та випадковості і т. п. Найпростіші організм і спільнота - це одноклітинний організм і колонія найпростіших. Наступні за складністю - багатоклітинний організм, що розмножується статевим шляхом, і спільноти багатоклітинних. Ще більш складні - живі істоти, тварини, які мають нервової системою, психікою (вищі тварини та їх спільноти). Найскладніші на Землі - люди та їх спільноти (сім'я, рід, плем'я, колектив, народ, нація, країна-держава, міжнародні співтовариства, людство).
Субкатегорія організму (спільноти) є органічне ціле, організація, орган, функція.

ГЛАВА 9. Рух

9.1. Загальна характеристика руху

Рух, як і матерія, має складну категоріально-логічну структуру, виражається в системі субкатегорій.
Дуже важливо для з'ясування категоріальної сутності руху, з одного боку, розуміти його досить широко, всебічно, а, з іншого, не допускати його розширювального тлумачення (про що йшлося в розділі «Матерія і рух").
Приклад вузького трактування руху: розуміння його як просторового переміщення. Ця точка зору давно вже залишена більшістю філософів.
Іншим прикладом вузького трактування руху є розуміння його як зміни взагалі (Ф. Енгельс). Це трактування здається на перший погляд досить широкою. Вона у всякому разі ширше розуміння руху як просторового переміщення. Але от питання: куди ми подінемо спокій, збереження? Ці поняття співвідносні переміщенню і зміни. Переміщення як категоріальне визначення обтяжене своєю протилежністю - спокоєм, а зміна - збереженням. Переміщення-спокій і зміна-збереження складають єдині категоріальні пари, категоріальні блоки. Ми не можемо виривати переміщення з підсистеми «переміщення-спокій», а зміна з підсистеми «зміна-збереження" і розглядати їх окремо, як визначення руху. Це було б порушенням категоріальної логіки.
З діаграми категорії «рух» (див. вище табл. 1 на стор 131) видно, що сторонами, тобто найближчими до руху визначеннями є простір і час. Звідси «внутрішнє» визначення категорії таке:
Рух є єдність простору і часу.
Це визначення випливає з усієї сукупності уявлень, пов'язаних з категоріальною картиною світу. Рух не може бути поза простором і часом. З іншого боку, простір і час дійсні лише в русі. Чим для матерії є якість і кількість, тим для руху є простір і час.
З положення, що лише в русі простір і час дійсні, випливає, що реальні простір і час не можна розглядати як рядоположенних руху. Вони - моменти, сторони руху, який є батьківського категорією по відношенню до них. Всякий послідовно мисляча людина повинна прийняти одне з двох: або те, що простір і час - моменти, сторони руху, або те, що вони - форми буття матерії поряд з рухом. Я приймаю першу точку зору і вважаю, що в матерії достатньо своїх власних визначень і вона цілком може «віддати» руху простір і час. Богу богове, а кесарю кесареве. Матерії матеріево, а руху двіженіево!
Якщо простір і час є сторонами руху, то значить видами руху повинні бути такі, в яких виявляється відмінність простору і часу, тобто в яких останні «переломлюються» по-різному. І дійсно, такі види є. Це перш за все - переміщення і зміна.
Цікаво відзначити, що в історії людської думки спостерігаються дві крайності в розумінні руху, пов'язані з абсолютизацією кожного із зазначених видів руху окремо. Одні філософи і вчені розглядали рух переважно або тільки як просторове переміщення (атомісти, Декарт, Спіноза, Гоббс, Гассенді, Локк). Інші розглядали рух як течія у часі, зміну, тривалість, временнόй потік (А. Бергсон).
Прихильники концепції руху в просторі в окремих випадках заходили так далеко, що допускали можливість руху поза часом. Це можна бачити на прикладі того, як філософи і вчені розуміли поширення світла. Поки О. Ремер у 1676 р., а Д. Бредлі в 1738 р. не встановили, що світло має кінцеву швидкість поширення, до тих пір багато хто вважав, що світло поширюється миттєво, тобто для його розповсюдження не потрібно часу.
Наведений приклад дуже повчальний. Він показує як важлива правильна світоглядна і методологічна орієнтація. Адже якщо б філософи й учені з самого початку стояли на тому що всякий рух є єдність простору і часу, то вони ні хвилини не сумнівалися б, що світло поширюється з кінцевою швидкістю, що він переміщається в просторі протягом якогось часу. Звідси не були б сильно ускладнені дослідження Декарта і Ферма по геометричній оптиці. І визнання теорії Ремер прийшло б як мінімум на 50 років раніше. Методологічні помилки, як бачимо, дорого обходяться людству.
Наведений приклад повчальний і в тому плані, що він показує необхідність системного подання категорій. Не якісь уривки зв'язків категорій (в даному випадку - руху і простору), а система категорій у повному її обсязі повинна лежати в основі осмисленого підходу до вивчення і освоєння світу. Деяким філософам може здатися штучним розподіл руху на два види: переміщення і зміна, тобто рух у просторі і рух у часі. Справді, різниця між ними не так явно, як розходження між простором і часом. Більш того, всяка зміна матеріального об'єкта супроводжується переміщенням його частин або частинок, і, навпаки, всяке переміщення матеріального об'єкта означає та чи інша зміна системи об'єктів, у якій він є частиною або часткою. Як бачимо, ставлення переміщення і зміни взаємно. Одне без іншого неможливо. І тим не менше я стверджую, що це два різних види руху. З того, що одне нерозривно пов'язано з іншим, не випливає, що між ними немає ніякої відмінності. Наприклад, чоловік не може існувати без жінки, а жінка - без чоловіка (інакше життя припинилося б). Тим не менше чоловік і жінка не просто різні, а протилежні в статевому відношенні люди.
До цих пір я говорив про «рух в просторі» і «русі в часі» в основному як про переміщення, в першому випадку, і зміні, у другому випадку. Насправді ці поняття не збігаються. «Рух у просторі» - целокупность моментів переміщення і спокою. «Рух у часі» - целокупность моментів зміни та збереження. Було б помилкою подавати рух тільки як переміщення або зміна. Від цієї помилки один крок до абсолютизації плинності, мінливості і недооцінці спокою, збереження, стійкості.
Чому збереження і спокій відносяться до руху, хоча по видимості вони не представляють собою руху, зміни? Справа в тому, що зміна і збереження, переміщення і спокій - споріднені категорії і в якості таких вони мають спільне коріння. Цим коренем, батьківської категорією, що обіймає зазначені протилежні визначення, може бути тільки рух. У результаті утворюється цілісна підсистема категорій, на чолі якої стоїть "рух". Якщо використовувати поняття прямого і зворотного зміни (а в природі всі процеси складаються по суті з прямих і / або зворотних змін), то неважко побачити, що збереження - це теж зміна, вірніше взаимопереход прямих і зворотних змін. Власне зміна, в такому випадку, можна інтерпретувати як пряме або зворотне зміна або як процес, в якому переважають прямі або зворотні зміни. У збереженні жодне з протилежних змін не переважає, тому в цілому ми спостерігаємо зберігається процес. Ті ж міркування можна провести по відношенню до переміщення і спокою. У стані спокою протилежні переміщення врівноважують один одного. Особливо наочно це видно на прикладі руху планет навколо Сонця. Завдяки руху по еліпсоїдній орбіті вони то наближаються до нього, то видаляються а в цілому знаходяться в стані відносного спокою, як би прив'язані до Сонця, не падають на нього і не «відлітають» від нього.
Отже, універсально-загальними видами руху є «рух у просторі» (переміщення + спокій) і «рух у часі» (зміна + збереження). За їхніми межами ніяких інших видів руху немає і бути не може. Логічне членування руху на зазначені види обумовлено діалектикою взаємини його сторін - простору і часу, і саме в силу цього воно є повним, вичерпним членуванням.
Усі конкретні форми і типи руху, що вивчаються різними науками, є або підвидами його видів окремо, або об'єднують видами, які здійснюють органічний синтез, взаімоопосредствованіе переміщення і спокою (в рамках «руху в просторі») або зміни та збереження (у рамках «руху під часу »). До об'єднуючих видів відносяться поведінку і розвиток.
15.17. Релігія ................................................. .......................................... 378
15.18. Цивілізація ................................................. ................................ 387
15.19. Сучасність, історія та майбутнє людства. Глобальні проблеми. 388
ФІЛОСОФІЯ ДІЯЛЬНОСТІ. Форми і методи людської діяльності. Філософська методологія ................................................ ................................... 405
ГЛАВА 16. Діяльність, суб'єкт, об'єкт ...................................... 405
16.1. Діяльність ................................................. ................................. 406
16.2. Доцільність, цілепокладання, цілеспрямованість. 410
16.3. Мета, засіб, результат ............................................. .............. 411
16.4. Суб'єкт і об'єкт ............................................... ............................ 415
16.5. Види людської діяльності ............................................ 419
16.6. Праця, відпочинок, гра, творчість ........................................... ........ 422
16.7. Психіка ................................................. ........................................... 423
16.8. Свідомість ................................................. ......................................... 428
16.9. Мова ................................................. .................................................. 429
16.10. Досвід ................................................. ............................................... 430
ГЛАВА 17. Мислення ................................................. .......................... 430
17.1. Як ми думаємо ?.............................................. ............................... 431
17.2. Здібності мислення ................................................ .............. 432
17.3. Якості мислення (хитрість, мудрість )............................ 441
17.4. Розум (дедуктивна логіка )............................................. .... 442
17.5. Ймовірнісний мислення ................................................ .......... 445
17.6. Розум (інтуїція ).............................................. ................................... 447
17.7. Розум (діалектичне мислення ).......................................... 449
ГЛАВА 18. Творчість ................................................. ......................... 460
18.1. Життєдіяльність ................................................. ...................... 460
18.2. Сутність творчості ................................................ ................... 460
18.3. Пізнання ................................................. ......................................... 463
18.4. Індивідуальне і колективне пізнання ........................... 468
18.5. Форми індивідуального пізнання ......................................... 469
18.6. Наука (колективне пізнання )............................................. ... 470
18.7. Зростання наукового знання. Науковий прогрес, наукові революції 474
18.8. Практика ................................................. ......................................... 475
18.9. Ігрова діяльність ................................................ .................. 480
18.10. Мистецтво (художня діяльність )......................... 481
18.11. Спорт ................................................. ............................................. 482
ЗАВДАННЯ І ВПРАВИ ПО ФІЛОСОФІЇ ....................... 484
Література ................................................. .............................................. 496
Книги автора ................................................ ............................................ 497
Покажчик імен ................................................ ........................................ 499

Для чого потрібно вивчати філософію?

1. Філософствує кожен і кожен вирішує для себе життєво важливі, воістину філософські проблеми (про ставлення до світу, про сенс і мету життя, виборі професії, про добро і зло і т. д.). То чи не краще замість того, щоб блукати в лабіринтах проблем, повчитися філософії у інших?!
Уявіть собі, що Ви вчитеся кататися на лижах. Сніг глибокий і пухкий - і Ви з працею переставляєте ноги, але поруч хтось проклав лижню - і Ви стаєте на неї, і рухатися відразу легше. Ви поступово освоюєте техніку ходу, а потім вже можете йти самостійно, своєю дорогою, але у Вас вже набагато менше шансів провалитися у сніг або зупинитися. Так і у філософії.
2. Філософія - колективний розум людей. Бути на «ти» з колективним розумом так само важливо, як і мати розумом. А розум - концентроване вираження людини. Не випадково вчені-біологи називають людини «homo sapiens», людиною розумною.
Завдяки філософії людина починає відчувати себе громадянином світу, стає як би врівень з людством і навіть зі світом у цілому.
3. Філософія допомагає людині усвідомити себе в повному розумінні людиною (не чоловіком чи жінкою, не представником тієї чи іншої національності, релігійної конфесії чи фахівцем-професіоналом).
Вона, зокрема, допомагає фахівцю долати свою професійну обмеженість, однобічність, тобто захищає фахівця від того, що називають професійним кретинізмом (обмеженістю, вузькістю). Згадаймо, що з цього приводу говорив Козьма Прутков: фахівець подібний до флюсу, повнота його однобічна.
Людина повинна бути всебічно освіченим, культурним, розвиненим. Це досягається вивченням наук за фахом, читанням науково-пізнавальної, художньої літератури, газет, журналів, розвитком музичного та художнього смаку, практичних навичок і вмінь ... Філософія стоїть ніби в центрі всього цього потоку освітніх і виховних завдань.
У 18 столітті прусський міністр Цедліца «вселяв своїм підлеглим повагу до філософії», «студент повинен засвоїти, вважав міністр, що після закінчення курсу наук йому доведеться бути лікарем, суддею, адвокатом і т. д. лише кілька годин на добу, а людиною - цілий день. Ось чому поряд зі спеціальними знаннями вища школа повинна давати солідну філософську підготовку »(див.: А. Гулига. Кант. М., 1977. С. 95).
4. Завдяки філософії надзвичайно розширюється розумовий кругозір, з'являється і / або збільшується широта мислення. Остання допомагає людині зрозуміти-розуміти інших, вчить терпимості, толерантності, вчить не боятися чужого, тобто захищає від ксенофобії.
5. Філософія прищеплює смак до відверненого, абстрактного мислення і не в меншій мірі, ніж математика.
Філософська абстракція, на відміну від математичної, наповнена життєвим змістом, вона не відволікання від різноманітного, а єдність різноманітного. Досить згадати такі абстракції, як «світ в цілому», «простір», «час», «матерія», «дух».
6. Філософія повідомляє людині те, що називають твердістю, безстрашністю духу. Завдяки їй людина позбавляється від небезпечного почуття мурашки, що розривається без будь-якого сенсу між гігантськими корінням дерев.
7. Філософія розвиває думку, здатність мислити. Вивчення філософії - справжня школа творчого мислення.
8. Філософія вчить критичності, критичного мислення. Адже перша умова філософствування: нічого не приймати на віру. У цій своїй якості філософія допомагає позбутися від забобонів і помилок.

Розділ Перший. Що таке філософія?

Глава 1

1.1. Любов до мудрості

Назва "філософія" походить від грецьких слів "phileo" - люблю і "sophia" - мудрість, що означає любов до мудрості, любомудріє.
Мудрість і зараз залишається істотним визначенням філософського мислення. Філософія є мудрість, але не окремої людини, а об'єднаного Розуму людей. Іншими словами, філософія є колективне мислення. Як це розуміти?
По-перше, філософія є саме мислення, а не пізнання, не відчуття, не вірування, не волйніе, не действованіе.
По-друге, філософія не просто мислення, а з - мислення, тобто таке мислення, яке передбачає мисляче спілкування людей або мислення людей спільно. Філософія - колективне мислення також як наука - колективне пізнання, мистецтво - колективне відчуття, релігія - колективне вірування, мораль-політика-право - колективне волйніе, економіка - колективне виробництво-розподіл і т. д.
По-третє, вихідним і кінцевим пунктом філософствування є не знання, не благо, не краса, а думка, що має сенс-значення для інших-багатьох людей, перш за все для самих філософів. Звичайно, колективно мислять і в науці, в мистецтві, в усіх інших сферах людської діяльності. Але це колективне мислення - лише підлеглий момент наукової-пізнавальної, художньої і т. п. діяльності. Воно філософічно лише в тій мірі, в якій внутрішньо вільно, не пов'язане безпосередньо з виробництвом знання, краси, матеріальних благ і т. д. У філософії колективне мислення самодостатньо, максимально віддалене від рішення пізнавальних-мистецьких-практичних завдань. Стихія філософії - це стихія чистою, самодостатньою думки.
Філософія - вищий прояв здатності живого-людського до відстрочення реакції, дії, відповіді для обмірковування того, як краще діяти-чинити. Найелементарніше поведінка - безусловнорефлекторной, коли між відчуттям і дією мінімальна відстань (наприклад, відсмикування руки від гарячого предмету відразу після дотику). Поведінка людини тим складніше, чим більше відстань (затримка) між сприйняттям та дією, пізнанням і практикою. Філософи - такі представники роду людського, які найбільшою мірою уособлюють-матеріалізують цю затримку.
Якщо філософи щось і пропонують нефілософи, то аж ніяк не готові відповіді-рецепти, а їх напівфабрикати. Адже думка-ідея - завжди напівфабрикат ...
Раніше деякі філософи, письменники і вчені висували положення про філософію як науки наук. Це положення, правильно підкреслюючи особливу роль філософії в порівнянні з приватними науками як загальної світоглядної, методологічної, ідеологічної основи наукового пізнання, разом з тим страждає істотною вадою. Воно оголошує філософію наукою і цим встановлює жорсткий зв'язок між філософськими уявленнями і науковими теоріями. Насправді філософія є особливою формою мислення. Вона включає в себе елемент науковості, але не зводиться до наукової формі знання. Наука є форма колективного пізнання, в той час як філософія є форма колективного мислення людей.
(У дужках зазначу, як у поглядах на співвідношення філософії і науки існує певна плутанина [коли філософію представляють наукою], так і в питанні про співвідношення мислення і пізнання перший нерідко представляють як частина, вид чи форму другого. Див про це нижче п. 17.1, стор 510).
Крім того, філософія, на відміну від науки, не може зобов'язувати, наказувати, вказувати "як треба", бути законодавцем. Її положення мають тільки рекомендаційної силою по відношенню до інших галузей людської діяльності. Вираз "філософія - наука наук" відображає якраз спробу представити філософію законодавицею наук, яка диктує їм свою волю, як себе вести.
Зазначене вираз неправильно і в тому сенсі, що обмежує взаємини філософії з іншими галузями людської діяльності тільки областю стосунків з науками. Філософія як форма колективного мислення має безпосереднє відношення і до науки, і до мистецтва, і до матеріальної практиці, і до управління суспільством, і до індивідуального досвіду людини. Вона рефлексує з приводу всіх цих форм діяльності, займаючи положення центру або фокусу, в якому сходяться всі форми людської діяльності. Іншими словами, філософія - осередок, центр усіх людських пошуків і дерзань.
У нашій країні філософія тривалий час була (і поки залишається) сильно прив'язаною до держави і науці. Філософські дослідження проводяться в значній мірі в рамках або під егідою Російської Академії наук. Неотдіфференцірованность філософії від науки приводить її до невиправданого обнаучуванням, своєрідному філософському сцієнтизму. Наукоподібний мову у філософських книгах і статтях - досить поширене явище. У результаті від філософських досліджень-роздумів чекають того ж, що від наукових досліджень. Зворотним боком такого підходу, тобто прагнення "обнаучив" філософію є очікування від неї якихось конкретних наукових результатів, готових відповідей на поставлені життям питання. Оскільки це очікування не виправдовується, настає розчарування філософією.
Наука, як уже говорилося, займається пізнанням; філософія ж нічого не пізнає. Вона лише осмислює хід і результати пізнання (і не тільки пізнання, а й практики, мистецтва, взагалі всього людського досвіду). Науці - науково, а філософії - філософіево! Наука виробляє знання. Філософія ж виробляє і розробляє ідеї. Не більше того. Філософські ідеї - це ідеї ідей: наукових, художніх, практичних і т. д. Відповідно і філософствування не прямо служить пізнанню, практиці, мистецтву, а дуже опосередковано.
Філософія в нашій країні повинна знайти своє обличчя і звільнитися, нарешті, від зовнішніх пут. Ніхто, ні наукові авторитети, ні державні, ні релігійні діячі не повинні втручатися в справи філософії.
Прикладом обнаучуванням, сціентіфікаціі філософії є спроби деяких філософів і філософських шкіл висловити основні філософські положення у формі законів. Раз в науці відкривають закони, значить і у філософії можна це робити. Найбільш яскравим прикладом винаходи філософських законів є марксистські закони діалектики. Як мені видається, тільки наука може претендувати на відкриття та дослідження законів предметної області. У філософії ж "закон" - лише одна з категорій, парна категорії "явище", і називати цим же терміном деякі філософські основоположні - це логічна помилка. Або ми повинні визнати, що "закон" є вищою категорією діалектики, або визнати, що слово "закон" у разі, коли мова йде про "законі діалектики", має інший зміст, ніж той, коли їм позначають одну з категорій діалектики. У другому випадку створюється небезпека неоднозначного вживання терміну "закон", ведуча лише до плутанини понять і до різних перекосів у мисленні.
Однією з причин використання в марксистській філософії поняття "закон" стосовно до деяких її основних положень служить саме вільне чи мимовільне проведення аналогії між філософією і наукою.
Говорячи про те, що філософія нічого не пізнає, я мав на увазі, що "екологічна ніша" філософії як особливого типу культури - не пізнання, а мислення. Метою філософствування є не осягнення істини, а мудрість. Адже філософствування і є мудрування (у хорошому сенсі цього слова). Тільки наука "має право" займатися пізнанням. Це її особливість, її "хліб". Можуть сказати: а як же бути з виразами "філософське знання", "філософська наука" і т. п.? На це відповім: слова "знання" і "наука" стосовно до філософії вживаються в іншому сенсі, аніж тоді, коли говорять про науку як типі культури і про пізнання як галузі людської діяльності. Адже і в богослов'ї нерідко вживають вирази "богословське знання", "богословська наука". Але ж ніхто не вважає "богословське знання" науковим знанням, а "богословську науку" дійсно наукою подібно фізики, біології, соціології.
Коли говорять про філософському знанні, то мають на увазі не те знання, яке набувається в процесі наукового пізнання. Наукове знання - результат пізнання реального світу, світу як об'єкта пізнання. Філософське знання - результат внутрішньофілософські потоків інформації, що йдуть від одного філософа до іншого. Якщо я прочитав твори Платона й зрозумів їх, то отримав знання про вчення Платона, про його ідеях, поглядах і т. п. Сума філософських знань - це перш за все знання основних філософських навчань-ідей минулого і сьогодення. Філософське знання схоже на наукове знання в тому сенсі, що воно, як і наукове знання, більш-менш адекватно, відповідно відображає предмет, в нашому випадку - вчення, ідеї, думки іншого філософа (інших філософів). Філософськи освічена людина - це людина, яка більш-менш адекватно сприйняв і засвоїв основні ідеї філософів минулого і сьогодення. Філософська освіта є основою філософської ученості і професіоналізму. Слова "вченість" і "вчений" стосовно до філософа означають лише те, людина грунтовно вчився філософії. Майже те саме можна сказати про слова "науковість" і "наука". Стосовно до філософії ці слова означають научіння філософії. Крім того, слово "наука" в поєднанні з прикметником "філософська" (філософська наука) означає той або інший розділ філософії, що виділився у відносно самостійну філософську дисципліну, в галузь філософського знання. Філософськими науками називають етику, естетику, логіку ...
Поведінка - складна органічна рух в просторі, органічну єдність (взаімоопосредствованіе) переміщення і спокою. Воно притаманне живим організмам, істотам, людині, їх спільнот. Переміщення і спокій живих істот і людини докорінно відрізняються від переміщення і спокою неорганічних тел. По-перше, поведінку живої істоти органічно поєднує переміщення і спокій, у той час як у неорганічному світі вони розділені. Якщо неорганічне тіло переміщається (рухається), то про нього не можна сказати, що воно покоїться, і, навпаки, якщо неорганічне тіло спочиває (наприклад, камінь на землі), то воно не переміщається (не рухається). Поведінка живої істоти складається з моментів переміщення і моментів спокою. Наприклад, заєць, тікаючи, ховаючись від вовка, не обов'язково переміщається (біжить, скаче); він також робить зупинки, завмирає, прислухається, оцінює обстановку, тобто як-то веде себе. Ці «зупинки», тобто перебування у спокої, органічно входять в поведінку зайця, в основі якого лежить прагнення врятуватися від переслідування вовка. Або візьмемо таку складну форму поведінки як танець людини. Це цілий комплекс поступальних, кругових, обертальних рухів, зупинок, прискорень і уповільнень.
Розвиток - складне органічний рух у часі, органічну єдність (взаімоопосредствованіе) зміни та збереження.
Розвитку відповідають у підсистемі «види матерії» організм і спільнота, в підсистемі «якість» - індивідуальне і типове, у підсистемі «міра» - норма, у підсистемі «протиріччя» - складне протиріччя, в підсистемі «становлення» - діяльність, у підсистемі « можливість »- свобода, в підсистемі« дійсність »- сутність, у підсистемі« рух в просторі »- поведінка і т. д.

9.2. Простір

Простір - сторона руху, співвідносна з іншою його стороною - часом.
Простір саме по собі ще не є рух. Тільки в єдності з часом воно стає рухом. З іншого боку, простір не існує поза єдністю з часом, тобто поза руху. Таким чином, простір, що розглядається окремо, - це всього лише абстракція реального простору.
Структура простору виражається в системі визначень, представленої на діаграмі (див. нижче).

(Об'єм, площа, довжина)
(Безмежність-кордон)
ПРОТЯГОМ



СКЛАДНА
СИМЕТРІЯ-АСИМЕТРІЯ
СИМЕТРІЯ {взаімоопо-АСИМЕТРІЯ
средствованіе
симетрії і асиметрії}
(До р у р, ш а р) / біологічне, людино-[стріла, вектор]
тичне-соціальне
простір /
РОЗТАШУВАННЯ
[Місце: середина-край, праве-ліве,
верх-низ, тут-там]
Рис. 8. Діаграма (структурна схема) категорії «ПРОСТІР»
Простір є перш за все єдність протяжності і розташування. Протяжність висловлює безперервно-кількісний аспект простору. Розташування висловлює дискретно-кількісний аспект простору. Цим аспектам простору відповідають тривалість і
порядок часу - аспекти часу.
Протяжність ділиться на обмежену і безмежну. Обмежена довжина в різних аспектах характеризується наступними поняттями: довжина (ширина, глибина, висота, відстань), площа, об'єм.
Одиницями вимірювання довжини є метр, сантиметр, кілометр і т. д.
Розташування є відмінність і тотожність місць. Місце відіграє таку ж роль в системі просторових субкатегорій, яку момент у системі субкатегорій часу. Різниця місць виражається в понятті рядоположенності. Остання - момент розташування. (Види розташувань і відповідних їм місць: ліве-праве; верх-низ; спереду-ззаду-збоку; середина-край; центр-периферія; тут-там; ближче-далі, а всередині-зовні і т. д.).
Місце - осередок простору, де перебуває або відбувається що-небудь, звідки або куди рухається що-небудь. Слово «місце» вживається в самих різних контекстах. Одне тільки перерахування різних вживань слова показує, наскільки різноманітне зміст категорії «місце». Далі, простір є єдність симетрії і асиметрії. Це - друге визначення простору. Симетрії і асиметрії в системі субкатегорій часу відповідають оборотність і необоротність. У системі субкатегорій руху в часі їм відповідають збереження та зміна, в системі субкатегорій руху в просторі - спокій і переміщення.
На діаграмі категорії «простір» в центральному колі представлені складні органічні форми простору, до числа яких відносяться біологічне простір і людську (соціальну) простір. Останні ще дуже мало вивчені. Тим не менше вчені вже оперують цими поняттями, визнають їх особливий статус, незвідність до неорганічних форм простору. Так, наприклад, вони активно використовують поняття життєвого простору. Це поняття одержало широку популярність і погану славу завдяки ідеї fix німецьких нацистів про необхідність розширення життєвого простору. З часів другої світової війни витекло багато води. Вчені тепер чудово усвідомлюють наукову значимість цього поняття. Біологи досліджують його на матеріалі поведінки тварин. Те ж саме вчені роблять при вивченні людської поведінки. Вони, зокрема, з'ясували, що кожній людині необхідний свій мінімум життєвого простору.
Поняття життєвого простору не вичерпує всього змісту поняття людського простору. Важливе значення мають також поняття внутрішнього середовища людського організму і внутрішнього світу людини як суб'єкта, індивіда, особистості.
Поняття соціального простору, мабуть, є приватним або залежить від поняття людського простору, оскільки суспільство не є особливою реальністю, що стоїть над людиною, в яку останній входить як частина в ціле. Товариство є реальність людських відносин.

9.3. Час

Час - сторона руху, співвідносна з простором. Саме по собі час ще не є рух. Тільки в єдності з простором воно стає рухом. З іншого боку, час не існує поза єдністю з простором, тобто поза руху. Звідси випливає, що час, що розглядається окремо, - лише абстракція реального часу.
Час виражається в системі визначень-понять, представленої на діаграмі (структурної схемою) - див нижче. Перш за все час є єдність тривалості і


(Ера, рік, секунда, мить)
(Вічне - минуще)
ТРИВАЛІСТЬ


Спіралевидний
(Взаімоопосредствованіе
ОБОРОТНОЇ оборотності та незворотності) необоротних
(«КОЛО ЧАСУ») {«СПІРАЛЬ ЧАСУ»} [«стріла ЧАСУ»]
(Час стійких {біологічне, людино-[час зовнішніх
неорганічних чеський, соціальне взаємодій,
систем) час} зіткнень
неорганічних
систем]

ПОРЯДОК ЧАСУ
[Одночасність-послідовність]
[Момент; минуле-насто-
ящее-майбутнє]
Рис. 9. Діаграма (структурна схема)
категорії «В И Р І М Я»
порядку часу. Тривалість висловлює безперервно-кількісний аспект, порядок часу - дискретно-кількісний аспект часу.
Тривалість ділиться на кінцеву (тимчасове, минуще) і нескінченну
(Вічність, неминуще, безсмертя). Кінцева тривалість характеризується наступними поняттями: мить, мить, секунда, хвилина, година, день, добу, тиждень, місяць, рік, століття, ера і т. д.
Порядок часу є тотожність, відмінність і протилежність моментів. Окремим випадком порядку часу є послідовність. Остання виражає тільки відмінність чи протилежність моментів часу.
Порядок часу або тимчасової порядок включає крім послідовності тотожність, оборотність моментів часу (одночасність, одномоментність). Види послідовності: «минуле-сьогодення-майбутнє», «ранок-день-вечір-ніч», «весна-літо-осінь-зима», «дитинство-юність-зрілість-старість» і т. д.
Момент - осередок часу, в якій перебуває чи вчиняється що-небудь, звідки або куди змінюється що-небудь. Момент - чисто тимчасове поняття; в русі в часі (зміну та збереження) йому відповідає стан.
Тривалість та послідовність виражаються в понятті «протягом часу». Останнє означає перехід від одного моменту часу до іншого. «Лету часу» в системі субкатегорій простору відповідає шлях (дорога, траєкторія і т. п.).
«Плин часу» не тотожне зміни. Перше є абстракцією другий так само, як час є абстракцією руху в часі або взагалі руху.
Коли ми говоримо: «час не чекає» або «час зупинився», то цим висловлюємо об'єктивний характер руху в часі, що щось змінюється або зберігається незалежно від нашої волі і свідомості. «Плин часу» чи його «нетеченіе» вказує нам, що ми повинні діяти, щоб встигнути «вчасно» або, навпаки, не повинні поспішати, «підганяти час». «Плин часу», будучи абстракцією руху в часі, є також і абстракцією реального часу. Вимірюване секундою, хвилиною, годиною, цілодобово, роком і т. п., воно є формальним, штучним часом і служить лише як засіб людської діяльності. Такий час характеризує деякий абстрактне зміна, загальне, ритмічно однорідне, на тлі якого відбуваються реальні зміни або зберігається щось. Плин часу або формальне час є не що інше, як система відліку для всіх реальних змін, тимчасових процесів, що служить для їх порівняння (оцінки їх послідовності, одночасності, тривалості, рівномірності та нерівномірності). Реальний час для кожного реального зміни своє, конкретне. Воно не є єдиним, спільним для всіх реальних змін. У цьому сенсі людина не може використовувати у своїй діяльності тільки таке реальний час. Йому потрібне єдине «світове» час, рівномірно і безперервно поточне. Воно буде формальним для майже всіх реальних змін крім одного: часу звернення 3емлі навколо Сонця і навколо своєї осі. Формальне час - це як гроші; на нього можна все обмінювати, з його допомогою можна все порівнювати, оцінювати. Формальне час - інструмент людської діяльності подібно до того, як гроші - інструмент товарообміну, економічних відносин виробників і споживачів. Годинники служать для вимірювання формального часу (течії часу) і для відносного виміру реального часу.
З того факту, що формальне час рівномірно і безперервно тече в одному напрямку, від минулого через даний до майбутнього, не випливає, що реальний час реальних процесів також рівномірно і безперервно тече від минулого до майбутнього. Реальний час, як встановив А. Ейнштейн, може текти швидше або повільніше залежно від швидкості реальних змін, а може і взагалі не текти, як би стояти на місці або бути оборотним.
Коли весь час мають справу з формальним часом у конкретних видах діяльності, то це породжує ілюзію тотожності формального і реального часу. Останньому приписують, нав'язуються властивості, риси формального часу, а саме: безперервність, рівномірність, заданий темп, незворотність (протягом від минулого до майбутнього).
Тут ми переходимо до другого «внутрішньому» визначенню часу: час є єдність оборотності і незворотності.
Це визначення відповідає визначенню простору як єдності симетрії та асиметрії.
Реальний час настільки ж оборотно, як і необоротно. Воно протікає як би в двох протилежних іпостасях: у вигляді оборотного і необоротного часу. Відповідно до нього і всі процеси в неорганічній природі діляться на оборотні і необоротні. Існування необоротних процесів робить неможливою абсолютну оборотність часу, а існування оборотних процесів робить неможливою абсолютну незворотність часу.
У неорганічній природі має місце взаємовплив оборотного і необоротного часу. У живій природі і людському суспільстві до цього взаємовпливу додається взаімоопосредствованіе протилежних «іпостасей» часу. У процесах розвитку та становлення ми на власні очі бачимо органічна сполука, взаімоопосредствованіе оборотності і незворотності. У цих процесах час має спіралеподібну форму, що сполучає «стрілу часу» і «коло часу», ритмічність, оборотність тимчасового порядку.

9.4. Види руху

Рух у просторі
Нижче дана діаграма (структурна схема) категорії «рух у просторі». У ній представлені чотири субкатегорії: переміщення, спокій, поведінка, положення.
Переміщення і спокій - протилежні види або моменти руху в просторі. У чистому, неопосредованном вигляді вони діють в неорганічної природи.
Поведінка - органічний синтез, взаімоопосредствованіе переміщення і спокою. Ця категорія діє в живій природі і людському суспільстві.
Положення - сполучна ланка між «рухом у просторі» і простором; це знаходження матеріального об'єкта в тому чи іншому місці простору.
Звідси «внутрішні» визначення переміщення і спокою будуть такими:

ПОЛОЖЕННЯ
   СПОКІЙ      ПОВЕДІНКА ЗМІН -
                                                 Щення
Рис. 10. Діаграма (структурна схема) категорії «рух у просторі»
Спокій є перебування в одному і тому ж положенні.
Переміщення є перехід з одного стану в інше.
Видів переміщення існує стільки ж, скільки просторових фігур. Шару, циліндру, конусу і їм подібним постатям відповідає обертальний рух.
Колу або
еліпсу відповідає орбітальний рух. Прямої лінії - прямолінійний, поступальне переміщення. Кривий лінії - криволінійний рух.
Синусоїді - коливально-поступальний рух (наприклад, поширення хвиль). Спіралі - обертально-поступальний або орбітально-поступальний рух (наприклад, штопор - фігура вищого пілотажу) і т. д.
Переміщення розрізняються також за швидкістю, прискоренню і уповільненню. Відмінності за швидкістю можуть бути дуже значними. У сучасній науці існують навіть дві різні механіки: механіка повільних переміщень (ньютонівська) і механіка швидких переміщень, порівнянних із швидкістю світла (релятивістська).
Швидкість, прискорення і уповільнення - це межкатегоріальние поняття, що об'єднують кількість і рух. Вони характеризують як переміщення, так і зміна.
Поняттями, що об'єднують переміщення і кількість (безперервне) є наближення (зближення) і видалення. У системі субкатегорій зміни їм відповідають збільшення і зменшення. Очевидно, можна говорити і про таке поняття (вигляді переміщення), яке об'єднує переміщення і якість. (У системі субкатегорій зміни йому повинно відповідати перетворення - якісна зміна). Таким поняттям може бути стрибок. Наприклад, перехід електрона в атомі з однієї орбіти на іншу носить характер стрибка (при цьому або поглинається, або випромінюється порція енергії). Стрибок - не те ж саме, що наближення або видалення. Останні носять характер плавного, безперервно-кількісного переходу (наприклад, наближення планети до Сонця і видалення від нього). Стрибок у цьому випадку слід інтерпретувати як дискретно-кількісне переміщення. Це вже друге розуміння стрибка.
Поведінка - складний рух в просторі, органічну єдність (взаімоопосредствованіе) переміщення і спокою. Воно притаманне живим організмам, істотам, людині, їх спільнот. Переміщення і спокій живих істот і людини докорінно відрізняються від переміщення і спокою неорганічних тел.
По-перше, поведінку живої істоти органічно поєднує переміщення і спокій, у той час як у неорганічному світі вони розділені. Якщо неорганічне тіло переміщається (рухається), то про нього не можна сказати, що воно покоїться, і, навпаки, якщо неорганічне тіло спочиває (наприклад, камінь на землі), то воно не переміщається (не рухається). Поведінка живої істоти складається з моментів переміщення і моментів спокою. Наприклад, заєць, тікаючи, ховаючись від вовка, не обов'язково переміщається (біжить, скаче); він також робить зупинки, завмирає, прислухається, оцінює обстановку, тобто як-то веде себе. Ці «зупинки», тобто перебування у спокої, органічно входять в поведінку зайця, в основі якого лежить прагнення врятуватися від переслідування вовка. Або візьмемо таку складну форму поведінки як танець людини. Це цілий комплекс поступальних, кругових, обертальних рухів, зупинок, прискорень і уповільнень.
По-друге, поведінка живої істоти органічно поєднує впорядковане, законосообразности переміщення (подібно до руху планет навколо Сонця) і невпорядковані, хаотичні переміщення (подібно броунівського руху молекул). У неорганічній природі переміщення того й іншого роду також розділені. Одні неорганічні тіла переміщаються по строго визначених орбітах (планети навколо Сонця, електрони навколо ядра атома). Інші неорганічні тіла рухаються невпорядковано, хаотично, випадковим чином (броунівський рух молекул, переміщення елементарних частинок, що призводять до сутичок). Поведінка живої істоти не є ні жорстко упорядкованим (необхідним, законосообразности), ні хаотичним (чисто випадковим), а поєднує в собі моменти того й іншого, будучи в справжньому сенсі вільним, тобто заснованим на можливості і здібності живої істоти вибирати шлях в просторі. Якщо ми візьмемо поведінку зайця, коли він тікає від вовка, то вочевидь побачимо, що в його «тікання» однаково присутні моменти необхідності, впорядкованості і моменти випадковості, невпорядкованості. Момент необхідності полягає в тому, що поведінкою зайця керує інстинкт самозбереження, потреба у самозбереженні. Внаслідок цього його переміщення впорядковані, якщо брати їх в цілому (як поведінка), так як вони зводяться в кінцевому рахунку до руху у бік від вовка, піти від переслідування вовка подалі. Момент випадковості в поведінці зайця зводиться до того, що стоїть перед зайцем проблема звільнення від переслідування може бути вирішена по-різному, в залежності від обстановки і наявних сил самого зайця (зокрема, від ступеня його втоми). У реальній обстановці «тікання» заєць біжить не строго по прямій лінії від вовка, а зигзагами, здійснюючи час від часу обманні рухи, стрибки у бік, зупиняючись, завмираючи й прислухаючись і т. д. Заєць часто навмисно намагається заплутати сліди і цим самим несвідомо використовує у своїх «інтересах» випадковість. Для зайця в ситуації «тікання» випадкове, хаотичне, непередбачувана поведінка - благо, а для вовка така поведінка зайця - зло.
Якщо поглянути на поведінку живої істоти або людини протягом усього його життя (всього життєвого циклу розвитку), то можна побачити, що моменти впорядкованості і невпорядкованості в поведінці як би розподілені в часі, тобто перебувають у різному співвідношенні на різних стадіях життєвого циклу .
Рухи немовляти, дитини переважно хаотичні, безладні, випадкові. Немовля, наприклад, може випадково ткнути ручку в око і злякатися, заплакати. А хто спостерігав зграйку хлопців біля дорослих, то мимоволі, напевно, порівнював поведінку цієї зграйки з броунівським рухом молекул. Під час зміни в школі твориться справжнісінький бедлам.
Рухи старого, навпаки, дуже скупі, суворо впорядковані і відбуваються лише за необхідності (ми беремо, звичайно, крайній випадок).
Рухи людини в зрілому віці вільні, невимушені, в міру марнотратні і в міру скупі.
Будучи складним рухом у просторі поведінка може бути різного ступеня складності (у відповідності з тим чи іншим рівнем організації живого). Поведінка в цьому плані подібно таким категоріям, як розвиток, складне протиріччя, організм, свобода, сутність.
Поведінкою мають вже найпростіші живі організми - одноклітинні. Про це пишуть у своїх дослідженнях етологи. Вони говорять і про елементарні формах, актах поведінки (клінокінезе, тропізму і т. д.) і про «вищих формах поведінки».
У тварин і людини чітко простежуються дві форми поведінки в залежності від добового ритму активності: неспання і сон. Переміщення та спокій як ніби навмисне розділені, «розведені» по різних «кутах» життєвого циклу. Виходить, як в неорганічної природи вони розділені, так і в живій природі вони в якійсь мірі відокремлені один від одного. Формами відокремлення є якраз неспання («екологічна ніша» для переміщення) і сон («екологічна ніша» для спокою). Неважко, однак, зауважити, що це відокремлення не абсолютно, воно тільки «в якійсь мірі». Форми відокремлення є в той же час складними формами опосередкування переміщення спокоєм (у разі неспання) і спокою переміщенням (у разі сну).

Рух у часі
Нижче дана діаграма (структурна схема) категорії «рух у часі».

СТАН
(Коло) (спіраль) (стріла)
Збе - РОЗВИТОК ЗРАДУ -
      ня НИЕ
(Пряме і (пряме або
       зворотне зворотне
зміна)                              зміна)
      
      
Рис. 11. Діаграма (структурна схема) категорії «РУХ В ЧАСІ»
На діаграмі представлені чотири субкатегорії: зміна, збереження, розвиток, стан.
Зміна та збереження - протилежні види або моменти руху у часі. У чистому, неопосредованном вигляді вони діють в неорганічної природи. Розвиток - органічний синтез, взаімоопосредствованіе
зміни та збереження. Ця категорія діє в живій природі і людському суспільстві.
Стан - сполучна ланка між «рухом у часі» і часом; це - знаходження або перебування матеріального об'єкта в тому чи іншому моменті часу.
Звідси «внутрішні» визначення зміни та збереження будуть такими: Зміна є перехід з одного стану в інший. Збереження є перебування в одному і тому ж стані.
Таким чином, «рух у часі» виражається у двох субкатегорія і жодна з них не є переважаючою, головною. У світі однаково «сильні позиції» зміни та збереження. Якщо відносно зміни це більш-менш зрозуміло з часів гераклітовского panta rei («все тече»), то щодо збереження питання не так простий. З одного боку, всі знають стародавній вислів «нічого немає нового під місяцем». З іншого, різного роду релятивісти, псевдодіалектікі, р-революціонери дуже не люблять цю категорію і все, що за нею стоїть. Філософи стали серйозно обговорювати проблеми збереження і говорити про консерватизм у доброму сенсі лише у зв'язку з відкриттям принципів-законів збереження, перш за все закону збереження енергії, і з відкриттям фундаментального генетичного консерватизму в живій природі.
Збереження - це вираз тотожності в русі в часі. А зміна - вираз відмінності і протилежності в русі в часі.
Про категорії «стан». Види матерії, розглянуті з точки зору їх перетворення один в одного, суть стану матерії. Питання про стан чого-небудь виникає щоразу, коли мова заходить про зміну або збереження цього чого-небудь.
Будь-яке стан є в кінцевому рахунку стан матерії. Уявлення фізиків про агрегатних станах речовини є одним з кращих спростувань тієї точки зору, що поняття стану характеризує лише даний об'єкт предмет, явище. У самому справі, речовина - це не даний об'єкт, а вид матерії. Далі, якщо ми розглянемо стану речовини окремо, то побачимо, що кожне з них має свої статки. Наприклад, тверде тіло може перебувати в більш нагрітому і менш нагрітому стані. А якщо ми загартована сталь, то «переведемо» її з відносно м'якого стану в більш тверде. У наявності багатошаровість, ієрархія станів.
Будь-яке зміну можна представити як перехід або «шматочок» переходу з одного протилежного стану в інше. Причому, ступінь протилежності між станами дуже різна. Наприклад, сталь в якості твердого тіла може бути м'якою або твердою. Це одна протилежність станів. Якщо візьмемо тверде й газоподібне стану речовини, то це вже інша, більш глибока протилежність станів. Якщо візьмемо для порівняння речовина і поле, то це буде ще більш глибокої протилежністю станів фізичної матерії. Нарешті, якщо візьмемо для порівняння речовина і антиречовину, то це буде найглибшою протилежністю станів фізичної матерії з відомих на сьогоднішній день. Цілком можливо, що наука майбутнього знайде ще більш глибокі протилежності, тобто ще більш протилежні стани матерії. Матерія безмежна і безмежна глибина її протилежних станів (безмежна протилежність її станів).
Види зміни. Безперервно-кількісні зміни: зростання, збільшення, зменшення (зміни величини).
Дискретно-кількісні зміни: розмноження, вимирання тиражування, розсіяння, розпорошення і т. п. (зміна безлічі).
Якісні зміни: перетворення (виникнення і знищення, зникнення).
Ціле + зміни: об'єднання, з'єднання, синтез, злиття, інтеграція і т. п.
Частина + зміни: руйнування, розпад, розкладання, роздрібнення, роз'єднання, поділ (наприклад, ядра атома) і т. п.
Структура + зміни: деструкція, деформація, кристалізація і т. п.
Організація + зміни: організація (як процес), дезорганізація.
Нове і старе + зміни: оновлення, старіння.
Як показує аналіз, всі зазначені види зміни діляться на прямі і зворотні. Можна заздалегідь стверджувати, що будь-який інший вид зміни, що не зазначений тут, також ділиться на пряме і зворотне зміна. Така діалектика руху в часі. Прямими змінами є процеси збільшення, розмноження, виникнення, об'єднання, структуралізації і т. п. Зворотними змінами є процеси зменшення, вимирання, руйнування, знищення, деструкції і т. п.
Звідси легко перейти до категорії збереження. Ті процеси, в ​​яких пряме і зворотне зміни більш-менш врівноважують один одного, є саме вони бережуть процесами або процесами збереження. Збереження в такому випадку можна визначити як взаимопереход прямих і зворотних змін.
Прямі і зворотні зміни в чистому вигляді ми спостерігаємо тільки в неорганічної природи (наприклад, анігіляція та / або народження пари «частинка-античастинка»). У живій природі і людському суспільстві, а точніше, у процесах розвитку прямі і зворотні зміни опосередковує один одного і в цілому зміна і збереження в процесах розвитку глибоко опосередковує один одного (див. нижче).

9.5. Розвиток

Розвиток є складна органічна рух у часі, органічну єдність (взаімоопосредствованіе) зміни та збереження.
Розвиток - складноорганізоване зміна циклічного характеру. У ньому, як уже було сказано, здійснюється органічний синтез зміни та збереження. Момент збереження у розвитку виражається в понятті повторюваності або повернення нібито до старого. Момент зміни - в поняттях незворотність, поступальність.
Геометричним чином розвитку, як і складного протиріччя, є спіраль. Розвиток органічно поєднує стрілу часу і коло часу (періодичність, ритм), тобто незворотність і оборотність.
Розвиток - це реорганізує, а не руйнує або созидающее, зміна. Ця зміна в ім'я збереження (напевно, можна сказати і навпаки: збереження в ім'я зміни; жодна з зазначених сторін у розвитку не переважає, якщо говорити про розвиток взагалі, в цілому, як категоріальному визначенні).
Якщо розглядати розвиток з точки зору співвідношення прямих і зворотних змін, то вимальовується така картина. Коли мова йде просто про зміну, то це або пряму зміну (виникнення, творення), або зворотне зміна (знищення, руйнування). Тут діє «закон» або.
Коли мова йде про збереження (зберігається процесі), то в ньому пряме і зворотне зміна врівноважують один одного і в цілому ми спостерігаємо збереження. У цьому випадку діє «закон» і (пряме і зворотне зміна).
Тепер, якщо ми візьмемо розвиток, то побачимо, що в ньому діють відразу обидва «закону»: або і і. Розглянемо це на прикладі індивідуального розвитку людини. Спочатку народження, потім зростання, дорослішання, змужніння. Тут переважають процеси, які мають характер прямого зміни (виникнення, творення). На стадії старіння переважають процеси, що мають характер зворотного зміни (руйнування, знищення). У зрілому віці процеси творенні і руйнування врівноважуються. Таким чином, в одному випадку ми бачимо «або»: або зростання і дорослішання, або старіння і вмирання, а в іншому випадку - «і»: творення і руйнування в зрілому віці, тобто людина в цей період одночасно зростає і старіє , причому в однаковій мірі.
Далі, в залежності від глибини взаімоопосредствованія зміни та збереження розвиток буває різного ступеня складності (говорять ще про нижчих і вищих формах розвитку).
Розвиток першого ступеня складності (нижча форма розвитку) це, очевидно, розвиток найпростішого живого організму, яким є одноклітинний організм. Такий розвиток має дві стадії (ступені, фази): зростання (метаболізм) і ділення (мітоз). На стадії зростання (метаболізму) ми бачимо опосередкування зміни збереженням. Формула опосередкування: (І - Сх - І), де І-зміна, Сх - збереження. Якщо взяти найпростіший метаболічний процес - ферментативну реакцію, - то побачимо, що в цьому процесі спрямована зміна опосередковується ферментом - білком з зберігається структурою. На рівні загального метаболізму клітини таким опосредователем виступає молекула ДНК.
На стадії поділу (мітозу) ми бачимо протилежне опосередкування - збереження зміною: (Сх - І - Сх). Збереження в «особі» молекули ДНК опосередковується мітотичним процесом поділу - молекула ДНК змінюється, але так, що в кінцевому рахунку вона залишається тією ж самою. Збереження опосередковується зміною.
Таким чином, розвиток 1-го ступеня складності можна виразити у вигляді формули взаімоопосредствованія:
Р 1 = (Сх - [І - Сх) - І]
Розвиток вищих тварин - це вже розвиток n-го ступеня складності. У ньому ми бачимо не дві стадії (зростання і ділення), а декілька: зародок, дитинча, доросла особина, стара особина. Доросла особина дає потомство. Так що і в розвитку n-го ступеня складності проглядаються два фундаментальних процесу: зростання і розмноження, обмін речовин (метаболізм, асиміляція + дисиміляція) і відтворення собі подібного.
Спіралевидної розвитку найбільш яскраво виступає у факті відтворення собі подібного. Народження і виховання нової особини - це повернення нібито до старого: народження й виховання особини-батька.
Як я вже говорив, підвищення ступеня складності розвитку обумовлено або виражається у поглибленні взаімоопосредствованія зміни та збереження. Це поглиблення відбувається як би стрибками. Розвитку 1-ої, 2-ой, 3-ей і т. д. ступеня складності відповідають різні дискретні рівні взаімоопосредствованія. Див. рис. нижче. Чим складніше розвиток, тим глибші шари (пласти) зміни та збереження воно «захоплює» в результаті взаімоопосредствованія цих протилежних форм руху в часі.
Зіставимо для прикладу: розвиток одноклітинного організму і розвиток вищої тварини. Остання на кілька порядків складніше-вище першого. І що ж ми бачимо? Рамки збереження і зміни у вищих тварин розсунуті незмірно більше, ніж у одноклітинних організмів. Глибина і спектр змін набагато сильніше

Повторюю - поступат -
  МІСТ                                                  Льності
(Циклічний - [незворотний -
НІСТЬ) Міст] [однонаправ-лінощів]
Рис. 12. Діаграма
(Структурна схема) категорії «РОЗВИТОК»
виражені у вищих тварин (взяти хоча б такий аспект змін, як енергетичний: енергія перетворень в організмі високорозвинутої тварини не йде ні в яке порівняння з енергією перетворень в одноклітинні організми. Те ж можна сказати про збереження або зберігання (стійкості). Наприклад, тривалість життя одноклітинного організму в середньому набагато менше
тривалості життя вищого тварини (ми не беремо, звичайно, випадки анабіозу, коли одноклітинні організми можуть у споровідном змозі існувати дуже довго). Вище я наводив приклади індивідуального розвитку, тобто розвитку окремих організмів, живих істот, особин, людей. Однак розвиватися можуть і їх спільноти. Спільнота, якщо це дійсно співтовариство, має певні риси організму і тому воно не просто змінюється, а розвивається подібно організму. У самому справі, ми говоримо, наприклад, про народи, нації, країнах, цивілізаціях, які в минулому «проходили» певний цикл розвитку, «переживали» різні фази свого розвитку подібно до живого організму, а саме, виникнення, підйом, розквіт, занепад, загибель (порів. фази індивідуального розвитку людини: народження, юність, зрілість, старість, смерть). - Див нижче діаграму (структурну схему) вищих форм розвитку - 1 + n-го ступеня складності (рис. 13). Слід підкреслити: розвиток спільноти подібно, але не тотожне розвитку організму. Тут швидше треба говорити про двох різних типах розвитку: історичному та індивідуальному. Оскільки під історичним розвитком часом мають на увазі те, що я називаю становленням (див. нижче «Становлення»), буду вживати лише вираз «розвиток спільноти». Отже, в розвитку спільноти понад сильно виражені статистичні, ймовірнісні моменти. Це, по-перше. По-друге, розвиток громади, як би сказати, менш правильно, менш спиралевидно. Воно може являти собою тільки один сильно витягнутий виток спіралі або кілька витягнутих витків. (Розвиток організмів являє собою, як правило, безперервний ряд витків - довгу і досить стислу спіраль, чи безперервну ланцюг поколінь). Одним словом, розвиток спільноти в порівнянні з розвитком організму більш «розмито», менш чітко виражено і, справді, нагадує становлення. Розвиток організму за формою ближче до кола, а розвиток спільноти - ближче до стріли. Початковий і кінцевий пункти в циклі індивідуального розвитку ближче один до одного, точніше, більш подібні одна одній, ніж вихідний і кінцевий пункти в циклі розвитку громади.


                           Дорослими-
                               ЛОСТ

  [ПІДЙОМ] [РОЗКВІТ]   [ЗАНЕПАД]
ЮНІСТЬ    ЗРІЛІСТЬ СТАРІСТЬ
(Зростання, (розмноження) (інволюція
преобла-в'янення,
даніе постаріння,
творення переважання
       над руйнуючої-руйнування
         ням) над созі-
даніем)
Субкатегорія розвитку є наступні:
цикл розвитку (це як би «ціле» розвитку);
фаза, стадія, ступінь розвитку (а це хіба що «частина» розвитку);
ріст і розмноження (це як би «безперервне і дискретне кількість» розвитку; зростання - безперервно-кількісне
зміна (збільшення), а розмноження - дискретно-кількісне зміна); ембріогенез, народження, дитинство, юність, зрілість, старість, смерть - якісно відмежовані стадії індивідуального розвитку. Їм відповідають поняття дорослішання, дозрівання, змужніння, старіння, розвиненість, нерозвиненість, недорозвиненість, дорослість і т. д.);
виникнення, підйом, розквіт, занепад, загибель - якісно відмежовані стадії розвитку громади (переважно, людських спільнот).
Такий приблизний список субкатегорій.
Дамо деякі пояснення діаграмі розвитку. З діаграми видно, що ми проводимо відмінність між «дорослістю» і «зрілістю». «Дорослість» - це просто проміжний стан між «юністю» і «старістю», а «зрілість» - органічний синтез всього позитивного, що мається на «юності» та «старості». Ми говоримо, наприклад, про зрілість індивідуума і відрізняємо її від простої «дорослості». Показником дорослості є вік. Показником зрілості є не тільки вік, а й діяння, як кажуть, не хлопчика, але чоловіка. Для вищого тваринного показником зрілості є не просто здатність до відтворення собі подібного, а народження і виховання дитинчати. Саме цим тварина виправдовує своє життя. Зрілість - це такий стан організму, коли виникає дійсна зв'язок поколінь, коли передається естафетна паличка родового життя іншим поколінням.

ГЛАВА 10. Протиріччя

10.1. Загальна характеристика протиріччя

Якщо виразити суть діалектики одним словом, то це буде - протиріччя. Коли ми говоримо про діалектику чого-небудь або називаємо щось діалектичним, то маємо на увазі під цими словами реальне протиріччя, реальну суперечливість, суперечливий характер чого-небудь.
У категоріальної логіці суперечність [19] займає одне з центральних місць. Воно виражає абстрактне єдність матерії і руху. Воно є те, що пов'язує їх, що «робить" матерію рухається, а рух матеріальним.
Об'єктивний зміст реальних протиріч - в тому, що вони не плід дозвільного уяви і не наслідок логічних помилок, а притаманні речам і процесам об'єктивного світу незалежно від того, мислимо ми їх чи ні.
Протиріччя здійснює діалектичну зв'язок матерії і руху, "зіштовхує" їх як протилежні визначення і в той же час зливає їх докупи. Протиріччя є всеосяжною, універсальною формою єдності матерії і руху. Іншими словами, суперечливість реального світу має універсально-загальний характер.
"Внутрішнє" визначення протиріччя таке: протиріччя є виникнення і / або знищення протилежностей. У цьому визначенні протиріччя характеризується як єдність тотожності і протилежності. Останні є сторонами протиріччя. Виникнення протилежностей означає перехід від тотожності до протилежності; знищення протилежностей означає перехід від протилежності до тотожності. Проміжними ланками, моментами, які здійснюють перехід від однієї сторони суперечності до іншої є схожість і відмінність. Таким чином, вибудовується ланцюжок переходів: "тотожність-подібність-відмінність-протилежність". Протиріччя є целокупность зазначених моментів. Кожен з них окремо не становить протиріччя. Тільки разом вони "роблять" протиріччя протиріччям.
У нашому визначенні протиріччя ключовим словом є "протилежність". Це слово має потребу в поясненні. Філософи, при всій відмінності підходів до розуміння протилежності, сходяться в одному: що протилежність і заперечення (в сенсі А і не-А) - не одне і те ж. Так само і реальне діалектичне протиріччя, яке визначається через протилежності, відрізняється від логічного протиріччя, що має форму простого заперечення. Звичайно, краще було б, якби діалектичне протиріччя позначалося іншим словом, але так вже історично склалося, що те й інше протиріччя ми називаємо однаково.
(Цим ми зобов'язані Гегелем - творцю вчення про діалектичних протиріччях. Саме він перший стверджував і намагався довести, що діалектика суперечностей пронизує всю реальність. Як першовідкривач діалектичних протиріч Гегель не цілком ясно уявляв собі їх відміну від логічних протиріч. У ряді випадків він зображував їх у формі логічних протиріч (як «А і не-А»). Але, з іншого боку, пов'язуючи поняття діалектичного протиріччя з поняттям протилежності Гегель дав, сам того не підозрюючи, критерій розмежування діалектичного та логічного протиріч.)
Отже, протилежність і заперечення - різні "речі". Такі пари понять, як "твердження-заперечення", "біле-небілі", "стіл-нестол", "рух-недвіженіе", не складають протилежності, оскільки одне з цих понять визначається виключно через заперечення іншого. Відношення заперечення тільки тоді є відношенням протилежності, коли одна сторона не просто заперечує іншу, а протистоїть їй.
Щоб визначити протилежність, потрібно виконати, принаймні, три умови.
Перша умова: співвідносяться сторони повинні заперечувати, виключати один одного.
Друга умова: та сторона, яка заперечує іншу, повинна мати крім цього негативного змісту також деякий позитивний зміст, яке було б її власним, самовизначається змістом.
Цього умови разом з першим ще недостатньо для того, щоб вважати співвідносяться боку протилежними. Пояснимо це на прикладі: зелене по відношенню до білого є небілим (має негативний зміст) - виконується перша умова, крім того, зелене має цілком певне позитивне зміст, що відрізняє його від інших небілих (червоного, сірого і т. д.) - виконується друге умова, тим не менш, зелене не можна вважати протилежністю білого.
(До речі, гегелівське "своє інше" не може служити еквівалентом протилежності, так як воно не повною мірою характеризує останню. "Своє інше" означає лише те, що інше щось належить до того ж роду, класу, що і сама щось. У наведеному вище прикладі зелене - це "своє інше" білого. Адже вони належать до одного й того ж роду, а саме, до кольору. Не своїм іншим для білого є, наприклад, звук, твердість, запах. Гегелівське "своє інше" може характеризувати протилежність лише в тих небагатьох випадках, коли існують два і тільки два об'єкти одного і того ж роду, що знаходяться у відношенні протилежності. Наприклад, для берега річки "своїм іншим" може бути тільки протилежний берег річки. Те ж саме справедливо для сторони вулиці.
Отже, необхідно виконати ще одну, третю умову: кожна з співвідносяться сторін повинна мати таке позитивне і негативне зміст, яке робило б її не просто "іншим" іншої сторони і не просто деяким певним "іншим", а "іншим" найбільшою мірою. Такий зміст мають сторони, які визначені як протистоять один одному. Одна сторона протистоїть інший, якщо вона заперечує її найбільшою мірою, є її "відсутністю, яке виявлено у повній мірі" (Арістотель), і якщо між сторонами є або можливо деяке проміжне стан, по відношенню до якого вони виступають як крайні члени.
Дана умова виявляє той факт, що між протилежними сторонами має місце не тільки ставлення заперечення, виключення, але і відношення взаємного полаганія, обумовленості. У самому справі, якщо деяка сторона визначена як сторона відношення протилежності, то їй зовсім не байдуже, яка сторона її заперечує; з усіх заперечують сторін вона "обирає" лише ту, яка протистоїть їй. У наявності ставлення полаганія: покладається протилежної сторона, що протистоїть їй.
Розглянуті умови визначення протилежності дозволяють охарактеризувати її так: протилежності - це такі співвідносні сторони, які виключають (проти ни один одного) і обумовлюють (вважаючи ают) один одного. Саме слово дуже точно характеризує поняття "протилежність".
Далі, слід мати на увазі, що не всяка мислима протилежність є діалектичною протилежністю. Наприклад, такі протилежності як "праве-ліве", "верх-низ", "північ-південь" усвідомлюються звичайно (повсякденним свідомістю) як застиглі, фіксовані протилежності. Діалектичної є лише така протилежність, яка визначена як момент діалектичного протиріччя. Сформульоване вище "внутрішнє" визначення протиріччя характеризує не тільки протиріччя, але і протилежність. У повному своєму значенні воно є взаємовизначення понять протиріччя і протилежності.

10.2. Структура протиріччя

Як було сказано вище, сторонами протиріччя є тотожність і протилежність. Вони складають основу структури протиріччя.
Далі, якщо ми говоримо про безліч реальних суперечностей, (а цей факт навряд чи хто буде заперечувати), то неминуче виникає питання про види протиріч, так як це безліч свідомо не може бути ані зборами абсолютно однакових протиріч, ані зборами абсолютно унікальних протиріч.
Очевидно, що різниця видів протиріч обумовлено, перш за все, різним співвідношенням (взаємовідношенням) сторін протиріч - тотожності і протилежності.
Природно припустити, що в суперечностях одного виду (назвемо їх суперечностями типу "Р") переважає протилежність, а в суперечностях іншого виду (назвемо їх суперечностями типу «Q") переважає тотожність. Ми розділили, таким чином, протиріччя на два типи: "Р "і" Q ". Підставою поділу в даному випадку є різне співвідношення сторін суперечності - тотожності і протилежності.
Подивимося тепер, чи є це підстава поділу єдиним. У житті, у світі ми спостерігаємо не тільки деяка безліч співіснують, рядоположенних протиріч, але й ієрархію протиріч. Одні протиріччя співіснують, розташовані одне поруч з іншим, а інші суперечності "взаємодіють" і навіть "зв'язуються" один з одним, утворюючи складні, складові протиріччя. 3начіт, протиріччя можуть відрізнятися не тільки за характером їх взаємини сторін, але і за ступенем складності, складеного одних суперечностей з інших. Одні протиріччя є більш складними, а інші менш складними або більш простими.
Таким чином, іншим підставою розподілу протиріч є їх поділ за ступенем складності. Суперечності складені, в деякому сенсі як матрьошки, одні з інших. Розподіл протиріч за ступенем складності буде чисто формальним, порожнім, якщо ми не зв'яжемо його з розподілом протиріч на тип "Р" і тип "Q". Справді, хіба можна назвати протиріччя складним, якщо воно складене з однорідних, однакових протиріч? Очевидно, немає. Обов'язковою ознакою складного протиріччя слід визнати його складання з різних протиріч, а саме, протиріч типу "Р" і типу «Q». Далі, мабуть, є межа поділу складних суперечностей на більш прості. Цим межею повинен бути перехід від видів до сторін протиріч, тобто поділ складних суперечностей на більш прості припиняється там, де подальше "розщеплення" протиріч впирається в розділення самих протиріч (як категоріальних визначень) на їх боку - на тотожність і протилежність у чистому вигляді. А ми знаємо, що останні, за визначенням, є моментами протиріччя (грубо кажучи, двома половинками цілого) і самі по собі існувати не можуть.
(Та й суперечності не можуть існувати самі по собі, без інших категоріальних визначень - матерії, руху і т. д., але це вже інше питання, що виходить за рамки цієї теми).
Отже, ясно, що існують суперечності, далі нерозкладних. Це - прості протиріччя. Решта протиріччя, складені з них, є складними. Прості протиріччя з точки зору складних можна інтерпретувати як протиріччя нульової ступеня складності.
Якщо складні суперечності - це та чи інша комбінація (взаімоопосредствованіе) протиріч типу "Р" і типу "Q", то прості протиріччя - це протиріччя типу "Р" або типу "Q", не опосередковані один одним. У простих протиріччях "Р" або "Q" перевага однієї зі сторін - протилежності або тотожності - може бути виражене у вищій ступеня. Іншими словами, просте протиріччя "Р» у своєму крайньому вираженні майже дорівнює протилежності, а просте протиріччя "Q" у своєму крайньому вираженні майже так само тотожності. (У дужках зауважимо: у цьому "майже" вся суть; адже завдяки "майже" просте протиріччя "Р" відрізняється від протилежності, а просте протиріччя "Q" - від тотожності). речі, ми не випадково говорили про простих протиріччях "Р" і "Q" в їх крайньому вираженні. Як між протилежністю і тотожністю існують перехідні, проміжні ланки ( відмінність і схожість), так і між різними простими протиріччями існують або можливі перехідні, проміжні типи, в яких переважання протилежності (тотожності) або зовсім не виражено, або виражене слабо, слабкіше, ніж у крайніх типах простих протиріч. Можна вибудувати такий ряд протиріч:
РР - Р - р - РQ -? - Qр - q - Q - QQ
Отримані в результаті двох поділів прості протиріччя «Q» і "Р" - вихідні, базисні види протиріч. Це якраз ті протиріччя, які зазвичай називають внутрішніми і зовнішніми протиріччями. Більш складні суперечності типу "Q" або "Р" не є в чистому вигляді внутрішніми або зовнішніми, так як вони містять у своєму складі обидва види простих протиріч.
Тепер потрібно з'ясувати, який "механізм" і яка специфіка простих (внутрішніх і зовнішніх) протиріч. Мало стверджувати, що у внутрішньому протиріччі переважає тотожність, а по зовнішньому - протилежність. Цим лише позначається їх відмінність, причому не як простих протиріч, а як суперечностей типу "Q" і типу "Р". Згадаймо: в загальному визначенні протиріччя йдеться про виникнення і знищення протилежностей. Це не тільки переходи тотожності в протилежність і протилежності в тотожність, але й переходи протилежностей одна в одну - знищення одних протилежностей і виникнення інших означає перехід від одних протилежностей до інших або одних в інші. Подумаємо тепер, як висловити внутрішнє і зовнішнє протиріччя через переходи протилежностей, щоб при цьому на перший план, в одному випадку, виступало тотожність, а в іншому, - протилежність. 3десь можливі тільки два варіанти: або взаємопереходів протилежностей, або незворотний перехід однієї протилежності в іншу.
Під взаємопереході протилежності як би гасяться, нейтралізуються і на перший план виступає їх тотожність (подібно до того як це має місце в електрично нейтральному атомі водню, що складається з позитивно зарядженого протона і негативно зарядженого електрона).
У ситуації незворотного переходу однієї протилежності в іншу як би фіксується стан протилежності між початковим і кінцевим моментами переходу (адже зворотного переходу немає!). Тут на перший план виступає протилежність. Звідси випливає однозначний висновок: внутрішнє протиріччя є взаємоперехід протилежностей; зовнішнє протиріччя є незворотній перехід однієї протилежності в іншу. Цим вирішена задача визначення внутрішнього і зовнішнього протиріч.
Як вже говорилося вище, прості (внутрішні та зовнішні) протиріччя складають самий фундамент ієрархії протиріч. У чистому (неопосередкований) вигляді вони існують тільки в неорганічної природи. У живій природі і людському суспільстві їх складними (опосередкованими) "аналогами" є гармонійні і антагоністичні протиріччя. Ці протиріччя є складними протиріччями типу "Q" і типу "Р".
І останнє. Якщо в простих протиріччях ми бачимо перехід протилежностей, то в складних протиріччях має місце взаімоопосредствованіе протилежних протиріч (типу "Q» і типу "Р"). Різниця між опосередкування і простим переходом протилежностей приблизно така ж, як між каталітичної хімічною реакцією і простий хімічною реакцією . У разі каталізу хімічний процес опосередковується каталізатором - речовиною, що збуджує або пришвидшує хімічну реакцію. У неорганічній природі каталітичні процеси випадкові представляють собою лише острівці опосередкування. У живій природі каталітичні процеси у вигляді ферментативних реакцій становлять більшу частину всіх біохімічних процесів. Без них неможлива життєдіяльність організмів . І це не випадково. Взаімоопосредствованіе протилежних протиріч становить саму суть життя, живого. (Про це докладніше див нижче).
Різниця протиріч за ступенем складності з відмінностями за рівнем (глибиною) взаімоопосредствованія сторін цих протиріч. Складне протиріччя 1-го ступеня є безпосереднє взаімоопосредствованіе простих (внутрішніх і зовнішніх) протиріч. Складне протиріччя 2-го ступеня є взаімопосредствованіе безпосередніх опосредствований внутрішнього і зовнішнього протиріч і т. д.
-------
Резюмую сказане. Всі протиріччя діляться на протиріччя, які складені з інших суперечностей - складні суперечності, - і протиріччя, які не складені з будь-яких протиріч, а з яких складаються всі інші, - прості протиріччя. Будь-яке складне протиріччя, яким би складним воно не було, складено в кінці кінців з простих (внутрішніх і зовнішніх) протиріч, які є як би елементарними цеглинками, неподільними атомами суперечливою структури світу.
Внутрішні і зовнішні суперечності діють роздільно, самостійно, відокремлено один від одного лише в неорганічної природи. У живій природі і людському суспільстві вони діють як моменти складних суперечностей.
Розподіл реальних протиріч на прості і складні має приблизно те ж підстава, що і розподіл всіх природних процесів навколишнього світу на живі і неорганічні, біологічні та фізико-хімічні процеси. Навколишнє нас на Землі неорганічна природа представлена ​​трьома основними станами речовини: твердим, рідким і газоподібним. Ці три стани, хоча і переходять один в одного, існують все ж роздільно і виключають один одного; тверде тіло не може бути одночасно газоподібним, а газоподібний - твердим; рідина не може бути твердим тілом чи газом. Навпаки, в живих організмах ці три стани речовини настільки пов'язані, опосередковані один одним, що представляють собою щось єдине, органічно цілісне. Див. нижче пояснює наочно-логічну схему, рис. 14.

жид-
             кістку



тверде
т е л про організм р о з
Те саме спостерігаємо і в світі протиріч. Внутрішні і зовнішні протиріччя, як прості протиріччя, розділені і виключають один одного так само, як розділені і виключають один одного тверде й газоподібне стану речовини в неживій природі. Складні ж протиріччя, подібно до живих організмів, переплітають "міцним вузлом"
внутрішні і зовнішні суперечності. Тому про такі протиріччя можна сказати, що вони є одночасно внутрішніми і зовнішніми і навіть більше того, про них не можна говорити, що вони тільки внутрішні чи тільки зовнішні протиріччя.
Наочне і концентроване уявлення про суперечності дає приводиться нижче діаграма (структурна схема) категорії «протиріччя».


ПОДІБНІСТЬ-

Тотожність ВЗАІМООПО-Противоп -
(Взаємоперехід               СРЕДСТВОВАНІЕ                   Хибність
          протилежностей) (незворотний перехід  
                                                                               однієї протилежності
-Відмінності в іншу)


(ПРОСТЕ)
ПРОМІЖНЕ
СУПЕРЕЧИТЬ

{Антагоністичних-
ське протиріччя}
(ПРОСТЕ) СКЛАДНЕ (ПРОСТЕ)
ВНУТРІШНЄ ОРГАНІЧНЕ В Н І Ш Н Е Е
СУПЕРЕЧИТЬ СУПЕРЕЧИТЬ СУПЕРЕЧИТЬ
{Єдність} - {боротьба}

{Гармонійне
протиріччя}
(Внутрішнє [зовнішнє
взаємодія) взаємодія]
(C у я з ь) [зіткнення]
(Проміжний
ве
взаємодій-
ствие)
Рис. 15. Діаграма (структурна схема)
категорії «протиріччя»
Прості (внутрішні та зовнішні) протиріччя
Ідея поділу протиріч на внутрішні і зовнішні вперше виникла, мабуть, в марксистській філософії. У Гегеля були лише окремі натяки на цю ідею. Слід, однак, визнати, що і в марксистській філософії вона не отримала достатнього розвитку, носила скоріше формальний характер. Адже головне в ідеї те, що різні протиріччя відповідальні за різні процеси - зовнішні суперечності викликають процеси зміни, перетворення, виникнення і знищення, а внутрішні суперечності зумовлюють процеси, спрямовані на збереження цілісності об'єктів. За Гегелем ж і на думку багатьох філософів-марксистів суперечності - причина зміни, виникнення і знищення, але ніяк не джерело збереження цілісних об'єктів.
Різниця реальних процесів і станів визначається відмінністю протиріч, що породжують або підтримують ці процеси і стани. Ті протиріччя, які обумовлюють цілісність, стійкість, збереження матеріальних об'єктів, природно називати внутрішніми, а ті протиріччя, які, обумовлюючи зіткнення, зовнішня взаємодія матеріальних об'єктів, викликають їх зміну, природно називати зовнішніми.

10.3. Внутрішні і зовнішні взаємодії (зв'язок і зіткнення)

Внутрішні і зовнішні суперечності є простими і в чистому, неопосредованном вигляді діють лише в неорганічної природи. Їх фізико-хімічними аналогами або ефектами є внутрішні і зовнішні взаємодії. Розглянемо докладніше ці взаємодії. Нижче наводиться таблиця (табл. 3), що ілюструє різницю між ними:

приклади
внутрішньої взаємодії
приклади
зовнішньої взаємодії
зв'язку усередині твердого тіла
зіткнення більярдних куль, вивітрювання гірських порід
зв'язки всередині кристала
взаємодія кристала з середовищем, в результаті якого він росте або руйнується
зв'язку всередині молекул, атомів
зіткнення молекул, в результаті якого відбувається броунівський рух, теплові процеси, дифузія газів
хімічний зв'язок
хімічні реакції, (знищують або утворюють хімічний зв'язок)
внутрішньоядерні зв'язок
ядерні реакції розпаду або синтезу
зв'язки всередині стабільної елементарної частинки
зіткнення елементарних частинок, в результаті якого народжується або анігілює пара частка-античастка
випускання та поглинання квантів без впливу ззовні (віртуальний обмін частками всередині атома, ядра, нуклона)
випускання або поглинання квантів в результаті зовнішнього впливу (зіткнення частинок)
З таблиці видно, що різниця між внутрішніми та зовнішніми взаємодіями є досить визначеним. Воно полягає в наступному.
Внутрішнє взаємодія здійснюється всередині цілісного утворення (чому воно і називається внутрішнім); воно спрямоване на збереження цього утворення; боку внутрішньої взаємодії перебувають у відношенні взаємозалежності і взаємозумовленості. Чим міцніше й цілісніша дане матеріальне утворення, тим в більшій залежності один від одного знаходяться складові його частини. Процеси, з яких складається внутрішня взаємодія, не потребують ніякого зовнішнього джерела. Всі зміни, які мають місце у внутрішньому взаємодії, взаємно гасять, нейтралізують один одного і в цілому об'єкт, що грунтується на внутрішньому взаємодії, залишається без зміни.
Для зовнішньої взаємодії характерно інше. Його сторони відносно незалежні один від одного і зустрічаються випадковим чином у формі зіткнення. Зовнішнє взаємодія спрямоване не на збереження, а на зміну взаємодіючих об'єктів. Якщо внутрішня взаємодія характеризує зв'язок тіл і частинок, їх спільне, узгоджене і тому впорядкований рух (наприклад, коливання атомних кістяків у вузлах кристалічної решітки твердого тіла), то зовнішня взаємодія є джерелом хаотичного, безладного руху тіл відносно один одного (приклад: броунівський рух молекул ).
Внутрішнє взаємодія - це завжди будь-який зв'язок (у сенсі зв'язку частин цілого).
Зовнішнє взаємодія - це завжди будь-яке зіткнення.
Різниця між внутрішніми і зовнішніми взаємодіями об'єктивно і не залежить від примхи дослідника; внутрішня взаємодія в будь-яких відносинах є внутрішнім, а зовнішнє - зовнішнім. Конкретний приклад: між протоном і електроном можуть бути два зовсім різних типи взаємодії. В одному випадку взаємодія і електроном носить характер стійкого зв'язку між ними - це внутрішня взаємодія; воно забезпечує існування атома водню, що є системою, що об'єднує ці частинки. В іншому випадку взаємодія носить характер зіткнення, в результаті якого змінюється стан тієї та іншої частки (наприклад, з вільних частинок вони перетворюються в пов'язані) - це зовнішня взаємодія. Вважати одне і те ж взаємодія внутрішнім і зовнішнім так само неможливо, як неможливо ототожнити ці два типи взаємодії.
На відмінність і навіть протилежність внутрішніх і зовнішніх взаємодій вказує також те, що поряд з ними існують проміжні взаємодії. Внутрішні і зовнішні взаємодії як крайні типи плавно переходять один в одного, утворюючи проміжні форми.
Між внутрішніми і зовнішніми взаємодіями немає непрохідної межі також тому, що самі вони в реальній ситуації не є суто внутрішніми або суто зовнішніми. Внутрішнє взаємодія може викликати ефекти, які властиві зовнішньому взаємодії. Наведемо такий приклад. Між Місяцем і 3емле має місце внутрішнє взаємодія, що обумовлює їх стійкий зв'язок один з одним (між цими космічними тілами діють так звані консервативні сили). З наук про 3емле відомо, однак, що місячне тяжіння, яке є однією із сторін цієї взаємодії, надає деформуюче вплив на земну поверхню, викликає місячні припливи і відливи і навіть зрушення земної кори. Ці явища мають ознаки зовнішньої взаємодії, так як вони, породжуючи тертя на земній поверхні, руйнують її окремі елементи і тим самим змінюють первісний вигляд 3емлі.
Також і зовнішня взаємодія може викликати ефекти, що мають характер внутрішнього взаємодії. Проілюструємо це на прикладі анігіляції електрон-позитронної пари. Фізиками встановлено, що в процесі зіткнення електрона і позитрона до того моменту, коли ці частинки анігілюють, вони на дуже короткий час утворюють своєрідний електронний атом позитроній, - тобто між електроном і позитроном виникає короткочасна зв'язок, що має ознаки внутрішнього взаємодії.
Тепер про внутрішні та зовнішні взаємодіях як оборотних і необоротних процесах. Ідея поділу всіх фізичних процесів на оборотні і необоротні має свою історію. Вчені давно виношували її. Макс Планк навіть пророкував їй велике майбутнє [20].
Зворотні і незворотні процеси, про які пишуть і говорять фізики, суть не що інше як науково-фізична модель внутрішніх і зовнішніх взаємодій. Ця модель приблизна і тим не менше вона дає певні орієнтири в пізнанні внутрішніх і зовнішніх взаємодій.
Отже, розглянемо, чому процеси, що відбуваються у внутрішніх взаємодіях, носять оборотний характер.
Вище йшлося про те, що внутрішні взаємодії зумовлюють стійкий зв'язок елементів системи. Відсутність у системі зовнішніх взаємодій, тобто зіткнень елементів, є запорукою її стабільності, незмінності, цілісності. Сама по собі стійка фізична система змінитися не може, а тим більше зруйнуватися. Це забороняє закон збереження енергії. Якщо вона змінюється, то це означає, що вона піддається впливам ззовні (у просторовому відношенні вони можуть йти зсередини, від змінюються елементів системи. Адже будь-яка система обмежена не тільки ззовні, але і зсередини. У просторовому відношенні вона може піддаватися впливам як на зовнішній своєї кордоні, так і на внутрішній). Система, заснована на зв'язках, сама по собі змінитися не може.
Виникає питання, як примирити факт незмінності, стійкості системи в цілому з фактом тих змін елементів, які викликаються внутрішніми взаємодіями. Адже всякі взаємодії, у тому числі і внутрішні, виробляють якісь зміни. Візьмемо будь-яку систему і ми знайдемо в ній ті чи інші зміни, руху елементів:
в Сонячній системі планети рухаються навколо Сонця і то віддаляються від нього, то наближаються до нього;
в кристалах і молекулах атоми коливаються навколо деякого положення рівноваги, причому ці коливання не припиняються навіть при абсолютному нулі;
електрони рухаються навколо ядер в молекулах і кристалах, виконуючи при цьому роль сполучних, цементуючих частинок;
в атомах і ядрах атомів має місце безперервне випромінювання і поглинання віртуальних частинок - фотонів та пі-мезонів, що здійснюють зв'язок електронів з ядрами і нуклонів з нуклонами.
Факти стійкості системи в цілому і численних рухів усередині її можна примирити, лише припустивши, що кожного прямого зміни у внутрішньому взаємодії відповідає зворотне зміна, яке ніби гасить, нейтралізує його і в цілому система подається як стійке, цілісне утворення. Це припущення підтверджується свідченнями вчених-фізиків та даними про орбітальних рухах в Сонячній системі, про коливання атомів та рух електронів у молекулах і кристалах, про випромінювання і поглинання віртуальних частинок в атомах і ядрах.
Якщо говорити про дані, що відносяться до взаємодій всередині стійких систем, то про них коротко можна сказати наступне. До теперішнього часу встановлено, що всі фізико-хімічні взаємодії зводяться до чотирьох фундаментальних або елементарним взаємодіям: сильному, електромагнітному, слабкого і гравітаційної. Ці взаємодії здійснюються за допомогою перенесення проміжних (віртуальних) частинок. У внутрішніх взаємодіях, стверджують фізики, має місце безперервний обмін віртуальними частинками, завдяки якому й існує стійкий зв'язок взаємодіючих частинок, тел.
Як приклад внутрішньої взаємодії розглянемо внутрішньоядерні взаємодія нуклонів. Носіями цієї взаємодії є пі-мезони. Безперервно з'являючись і зникаючи, вони переходять від одного нуклона до іншого і назад. Виходить, що на деякий час один нуклон стає легшим, а інший, що він не поверне першу нуклони отриманий ним взаимообразно пі-мезон більш важким, ніж звичайний (невзаємодіючі) нуклон. Така зміна маси нуклонів допускається співвідношенням невизначеностей (D р × D х ³ ћ або D Е × D t ³ ћ). Протягом часу 4,7 × 10 -24 сек. невизначеність в енергії нуклона дорівнює власної енергії пі-мезона, а невизначеність в масі нуклона - масі пі-мезона. За цей час нуклон може віддати і отримати назад пі-мезон. При цьому закон збереження енергії не порушується. На оборотність процесів, що відбуваються під внутрішньоатомних і хімічних зв'язках, вказує рівняння Шредінгера. У цьому рівнянні напрямок часу не виділено.
Цікавий такий факт. У відсутність вимірювання, тобто поки відсутні обурення, пов'язані з виміром, оборотне рівняння Шредінгера відіграє роль достовірного закону природи, в той час як в процесі вимірювання воно вже не можна застосувати і його місце займають необоротні статистичні механізми. Про що це говорить? Це говорить про те, що оборотне рівняння Шредінгера справедливо тільки для внутрішніх взаємодій, за відсутності збурюючих зовнішніх впливів, а незворотні статистичні механізми характерні для зовнішніх взаємодій.
У спостереженнях і експериментах, пов'язаних з дослідженням мікрооб'єктів, не можна безпосередньо знайти оборотний процес, оскільки він є замкнутим (такою собі річчю в собі), тобто не виділяє енергії у поза. Виявити оборотний процес можна тільки розімкнувши його, тобто частково або повністю зруйнувавши, а це вже зовнішня взаємодія, незворотний процес.
Оборотний, замкнутий процес можна спостерігати лише в тому випадку, якщо кошти емпіричного спостереження не роблять істотного впливу на нормальний хід оборотного процесу, якщо вони в енергетичному відношенні незмірно слабкіше його. Як приклад можна навести астрономічні спостереження орбітальних рухів планет в Сонячній системі, які здійснюються завдяки електромагнітним взаємодіям. Останні не надають скільки-небудь обурює впливу на гравітаційна взаємодія планет з Сонцем. Навпаки, у квантовій механіці і фізиці елементарних частинок спостереження мікропроцесів, здійснювані за допомогою електромагнітних хвиль різної довжини і частоти, істотно впливають на них. Внаслідок цього проблема взаємодії приладу з мікрооб'єктів займає важливе місце в дослідженнях фізиків-елементарщіков.
Отже, прямі і зворотні зміни у внутрішньому взаємодії в цілому складають оборотний процес. Останній є взаимопереход прямих і зворотних змін.
Як бачимо, це поняття оборотного процесу відрізняється від прийнятого у фізиці. Під оборотним процесом вчені зазвичай мають на увазі процес, який можна звернути, тобто звертання якого дозволено тим чи іншим фізичним законом (наприклад, звернення вільного падіння тіла на Землю дозволено законами механіки, а проте, з нашої точки зору, вільне падіння не є оборотним процесом). Реально оборотним є лише такий процес, який сам по собі звертається (подібно до руху маятника вправо-вліво або руху планет навколо Сонця). Саме такі процеси, що відбуваються у внутрішніх взаємодіях. Фізична абстракція оборотного процесу - лише наближена модель реального оборотного процесу.
Внутрішнє взаємодія - суворо зворотній процес. Це означає, що оборотність не є чимось випадковим, необов'язковим для нього. Вона характеризує саму суть внутрішньої взаємодії. Взаємодія є внутрішнім лише остільки, оскільки воно є оборотним, замкнутим в собі процесом.
І ще. Не слід ототожнювати оборотність реального процесу з ідеальною, абсолютної оборотністю теоретично мислимого процесу. Ідеально оборотний процес є процес, абсолютно ізольований від впливу ззовні. Реальні оборотні процеси були б такими, якби в природі були відсутні зовнішні взаємодії. Але цього, як відомо, не може бути.

10.4. Основні характеристики внутрішніх і зовнішніх протиріч (взаємоперехід і незворотний перехід протилежностей)

Від оборотних і необоротних процесів неважко перейти до внутрішніх та зовнішніх суперечностей. Покажемо, що в основі внутрішньої взаємодії лежить взаємоперехід протилежностей, а в основі зовнішньої взаємодії незворотний перехід однієї протилежності в іншу [21].
Як я вже говорив вище, проте фізико-хімічні взаємодії зводяться в даний час до чотирьох фундаментальних або елементарним взаємодіям: сильному, електромагнітному, слабкого і гравітаційної. Ці взаємодії здійснюються за допомогою проміжних, віртуальних частинок.
Розглянемо три крайніх випадку взаємодії частинок:
1) коли частки пов'язані один з одним - це випадки внутрішньої взаємодії;
2) коли зв'язок частинок руйнується і
3) коли вона ще тільки утворюється - це випадки зовнішньої взаємодії.
Спочатку перший випадок - внутрішня взаємодія. Як відомо, частки, пов'язані один з одним, мають масу спокою, менше тієї, якою вони володіють, перебуваючи у вільному стані, Завдяки обміну між ними третім часткою і відбувається безперервне поповнення відсутньої маси то в однієї, то в іншої частинки. Розглянемо моменти цього заповнення на прикладі внутрішньоядерної взаємодії.
Момент 1. Пі-мезон, переносник взаємодії, знаходиться у складі нуклона (а). Останній володіє достатньою масою спокою. У цей же момент другий нуклон (б) не володіє достатньою масою, так як пі-мезон, переносник маси, належить не йому, а нуклонів (а). У наявності протилежність володіння і неволодіння. Позитивною стороною цієї протилежності є нуклон (а), а негативною - нуклон (б).
Момент 2 (проміжна стадія). Пі-мезон відірвався від нуклона (а), але ще не належить нуклони (б). У цій стадії нуклони тотожні один одному, тому що кожний з них одночасно має і не володіє пі-мезоном і відповідною масою спокою.
Момент 3. Пі-мезон у складі нуклона (б). Нуклони помінялися місцями: тепер нуклон (б) має пі-мезоном і необхідною масою, а нуклон (а) не володіє. 3десь знову протилежність володіння і неволодіння, але вже зворотна тій, яка була в момент 1. Позитивною стороною цієї протилежності став нуклон (б), а негативною - нуклон (а).
Таким чином, ми спостерігали взаємоперехід протилежностей. Цей взаимопереход не є одноразовим: обмін пі-мезоном між нуклонами ні на мить не припиняється і тому знову й знову будуть поновлюватися всі три розглянутих моменту взаємодії. Отже, якщо з фізичної точки зору внутрішньоядерні взаємодія здійснюється завдяки обміну пі-мезонами, то з категоріально-логічної точки зору це взаємодія здійснюється завдяки взаємоперехід протилежностей. Це твердження справедливо не тільки для внутрішньоядерної взаємодії, але також і для будь-якого іншого внутрішнього взаємодії, будь-то гравітаційна взаємодія космічних тіл, електромагнітна взаємодія всередині атомів або ж хімічний зв'язок всередині молекул і кристалів. Всі ці взаємодії, як і внутрішньоядерні, здійснюються завдяки обміну проміжними частинками.
Розглянемо тепер випадок зовнішньої взаємодії, що руйнує зв'язок. У початковий момент цієї взаємодії частинки, пов'язані один з одним, не володіють повною масою спокою, тобто такою масою, яку вони мають у вільному стані. У кінцевий момент взаємодії частинки, які перейшли з зв'язаного стану у вільний, мають вже повною масою спокою. Таким чином, перехід із зв'язаного стану у вільний є в той же час перехід від неволодіння до володіння, тобто перехід негативної протилежності в позитивну. Цей перехід є незворотнім. Справді, відповідно до законів фізики взаємодія, що руйнує зв'язок, не може саме по собі відновити її, тобто неможливий мимовільний перехід даної взаємодії з кінцевого стану в початкове. А це означає, що перехід негативної протилежності в позитивну незворотній.
Якщо простежити моменти зовнішньої взаємодії, що утворює зв'язок, то можна побачити картину, зворотний тієї, яку ми спостерігали в попередньому випадку: в результаті переходу з вільного стану в пов'язане частинки втрачають частину своєї маси, відбувається перехід позитивної протилежності в негативну. Цей перехід також незворотній, як і перехід негативної протилежності в позитивну в разі руйнування зв'язку. Частинки, які перейшли у зв'язаний стан, самі не можуть розірвати зв'язок; для її розірвання їм потрібна енергія, якої вони не володіють.
Необоротний перехід однієї протилежності в іншу має місце і в тому випадку, коли зовнішня взаємодія не руйнує зв'язок і не утворює її, а лише передає імпульс від однієї частинки до іншої. Це видно на прикладі пружного зіткнення електрона з протоном. У початковий момент взаємодії електрон має фотоном і відповідним імпульсом q, а протон не володіє. У наявності протилежність володіння і неволодіння. Позитивною стороною цієї протилежності є електрон, а негативною - протон. У кінцевий момент взаємодії, після того як фотон переніс імпульс від електрона і протона, протилежність володіння і неволодіння стала зворотної тій, яка була в початковий момент: тепер вже протон є позитивною стороною, а електрон - негативною. Здійснився перехід однієї протилежності в іншу. Цей перехід незворотній, оскільки зустріч часток, що розлітаються після взаємодії в різні боки, і зворотний перенос імпульсу вкрай маловірогідні.
Розібрані випадки показують, що зовнішня взаємодія, зіткнення здійснюється завдяки незворотного переходу однієї протилежності в іншу.
Якщо розглядати внутрішні і зовнішні взаємодії не з точки зору протилежності володіння і неволодіння, а з точки зору протилежності форм енергії (кінетичної або енергії руху та потенційної чи енергії спокою), то і в цьому випадку ми побачимо переходи протилежностей одна в одну.
У внутрішньому взаємодії - взаємоперехід кінетичної і потенційної енергій.
У зовнішньому взаємодії - незворотний перехід енергії руху в енергію спокою або ж енергії спокою в енергію руху.
Прикладом необоротного переходу енергії руху в енергію спокою може служити народження пари частинка-античастинка, а переходу енергії спокою в енергію руху - анігіляція пари частинка-античастинка.
Отже, ясно, що внутрішня взаємодія здійснюється завдяки взаємоперехід протилежностей, а зовнішня взаємодія - завдяки незворотного переходу однієї протилежності в іншу. Взаємоперехід протилежностей і незворотний перехід однієї протилежності в іншу як крайні випадки переходів протилежностей є чітко окреслені крайні типи суперечностей. Взаємоперехід протилежностей - внутрішнє протиріччя, оскільки він лежить в основі внутрішньої взаємодії, а незворотний перехід однієї протилежності в іншу - зовнішнє протиріччя, оскільки він лежить в основі зовнішньої взаємодії.
Мінімуми і максимуми суперечностей. Про них говорив ще Джордано Бруно: "Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми суперечностей і протилежностей [22]. Це дуже важлива і плідна ідея. Вона ще потребує своїй розробці.
Коротко про мінімумах і максимумах внутрішніх і зовнішніх протиріч можна сказати наступне. Як вже було зазначено, ці протиріччя не є нерухомо протилежними категоріальними визначеннями. У своїх максимумах вони, дійсно, різко відмінні один від одного, але зате в своїх мінімумах вони майже невиразні і непомітно переходять один в одного, утворюючи проміжні форми.
До максимуму зовнішнього суперечності можна віднести всяке виникнення або знищення цілісного матеріального освіти (наприклад, народження або анігіляція пари частинка-античастинка). Перехід однієї протилежності в іншу є повним або майже повним.
До мінімуму зовнішнього суперечності можна віднести всяке зіткнення тіл, яке не призводить до їх руйнування або утворення нових тіл (такими є зіткнення більярдних куль, пружне зіткнення елементарних частинок). У подібному зіткненні здійснюється лише дуже невелика частина переходу однієї протилежності в іншу.
Максимумом внутрішнього протиріччя є такий взаємоперехід протилежностей, при якому сторони протиріччя найбільш повно переходять один в одного. Взаимопереход сторін внутрішньоядерної взаємодії, наприклад, здійснюється більш повно, ніж взаимопереход сторін хімічної взаємодії. Пі-мезони - носії внутрішньоядерної взаємодії - набагато важчий і масивніше (в 270 разів!) Електронів - носіїв хімічної взаємодії. Чим ближче внутрішнє протиріччя до максимуму, тим стійкіше зв'язок, яка грунтується на ньому, тим важче цей зв'язок зруйнувати.
Навпаки, чим ближче це протиріччя до мінімуму, тим слабше зв'язок, тим легше її зруйнувати. Взаємоперехід протилежностей при такого зв'язку не є досить глибоким. Він торкається лише самі поверхневі шари пов'язаних частинок. Чим нестійкіший подібний зв'язок, тим вона більше нагадує зіткнення. Наприклад, в рідинах завжди є групи молекул, які на короткий час розташовуються в правильну кристалічну решітку. Найменше вплив з боку інших молекул руйнує ці "нестійкі субмікрокрісталли.
Геометричні образи внутрішніх і зовнішніх протиріч. Поняття внутрішнього і зовнішнього протиріч можна виразити через геометричні уявлення.
Ідеальним геометричним чином внутрішнього протиріччя є коло, як втілення замкнутості і нескінченності процесу взаємопереходу протилежностей.
Ідеальним геометричним чином зовнішнього протиріччя є стріла; вона, також як незворотний перехід однієї протилежності в іншу, має один напрямок, має початок і кінець.
Якщо говорити про більш точній відповідності геометричних образів реальним суперечностей, то слід сказати, що геометричним чином внутрішнього протиріччя є не коло, а сильно стисла спіраль, а геометричним чином зовнішнього протиріччя - не пряма стріла, а злегка зігнута. Ці поправки - результат взаємного впливу внутрішніх та зовнішніх протиріч. Якщо б не було зовнішніх протиріч, то взаємоперехід протилежностей тривав би нескінченно довго і кінець в точності збігався б з початком; світ був би точною копією елеатовского буття. Якщо б не було внутрішніх протиріч, то процеси в природі були б зовсім незворотні і протікали б дуже швидко, миттєво; панували б абсолютна нестійкість, абсолютний хаос і абсолютна роздробленість; світ був би подібний кратіловскому потоку або міфічному первинного Хаосу.

10.5. Складні (органічні) протиріччя

Як вже говорилося вище, відміну складних суперечностей від простих того ж роду, що і відмінність живих організмів від неорганічних систем.
Будь-яке складне протиріччя складено з внутрішніх і зовнішніх протиріч, є така організація цих протиріч, при якій вони не тільки виключають один одного, але і обумовлюють, доповнюють, опосередковують один одного.
Складні протиріччя відрізняються один від одного перш за все ступенем складності. Складне протиріччя 1-го ступеня складено з простих (внутрішніх і зовнішніх). Складне протиріччя 2-го ступеня складено зі складних суперечностей 1-го ступеня і т. д. Це аналогічно тому, що ми спостерігаємо при порівнянні рівнів організації живої матерії. Одноклітинні організми - найпростіший рівень організації живої матерії і вони складені безпосередньо з атомів і молекул - частинок і тіл неорганічної природи. Розвинені багатоклітинні організми складені з клітин. Людське суспільство складається з людей - високорозвинених живих істот.

10.6. Гармонійні і антагоністичні протиріччя

В міру ускладнення протиріч в живій природі і, далі, в людському суспільстві вони диференціюються на протиріччя типу "Q" і типу "Р" аж до виникнення полярно-протилежних. До таких полярно-протилежним сложноорганіческім суперечностей відносяться гармонійні і антагоністичні протиріччя. У перших переважають внутрішні протиріччя, у других - зовнішні.
Прикладами гармонійних суперечностей у живій природі є взаємини чоловічих і жіночих організмів і особин, різні форми симбіозу рослин та / або тварин. У людському суспільстві це любов, дружба, співпраця, кооперація, світ (як антитеза війни) і т. д.
Прикладами антагоністичних протиріч у живій природі є різні форми боротьби живих істот - боротьби самців за володіння самкою, боротьби за володіння їжею, територією і т. д. У людському суспільстві - це ворожнеча, війна і т. д. (бійка, сутичка, бій, битва, поєдинок, бій, боротьба у вузькому сенсі).
Між гармонійними і антагоністичними протиріччями "розташовуються" проміжні - слабогармоніческіе і слабоантагоністіческіе протиріччя. У житті ми можемо знайти чимало прикладів цих протиріч (наприклад, приятельські відносини - в одному випадку, і сварка, сварка - в іншому).
Сложноорганіческім протиріччям типу "Q" і типу "Р" відповідають сложноорганіческіе взаємодії, якими є, на нашу думку, єдність і боротьба.
Єдність [23] - взаємодія гармонійного типу, в його основі лежить гармонійне протиріччя.
Боротьба - взаємодія антагоністичного типу; в основі боротьби лежить антагоністичне протиріччя.
Єдність і боротьба - це сложноорганіческіе аналоги внутрішнього і зовнішнього взаємодій (зв'язку й зіткнення). Порівнюючи, наприклад, боротьбу і зіткнення, ми бачимо, що вони, з одного боку, схожі один на одного, десь навіть збігаються, а, з іншого, відрізняються як складне і просте. Зіткнення більярдних куль або навіть випадкове зіткнення людей на вулиці - це щось просте, одномоментне. А ось боротьба самців або боротьба людей на рингу, килимі - це дуже складні, що тривають у часі форми взаємодії, в яких ми бачимо і безліч різних зіткнень, і різні короткочасні зв'язки-зчеплення.
Боротьба, як правило, закінчується перемогою однієї сторони і поразкою іншої.
Найбільш гострою формою боротьби, антагоністичного протиріччя в людському суспільстві є війна (військове зіткнення (конфлікт).
Якщо тепер зіставити єдність і зв'язок, то побачимо, з одного боку, їх очевидна схожість, а, з іншого, не менш очевидна відмінність, подібне розходженню між боротьбою і зіткненням. Єдність, як правило, дуже складне гармонійна взаємодія, а зв'язок - дуже просте взаємодія, зчеплення. (Про зв'язок можна сказати, що вона механічна, а про єдність такого не скажеш).
Нерідко замість слова "єдність" вживають слово "гармонія"; при цьому мають на увазі практично те ж саме. Вживання слова "гармонія" в самому широкому сенсі, еквівалентному слову "єдність", дає нам право позначити цим словом сложноорганіческіе протиріччя, що лежать в основі гармонійних взаємин, взаємодій. Те, що ці гармонійні протиріччя саме суперечності, не повинно викликати сумніву. Візьмемо такий приклад - любов чоловіка і жінки. У любові чоловік і жінка виступають як гармонійні протилежності: тільки завдяки своїм протилежним статевим якостям вони люблять один одного [24]. Їх любовні взаємини, духовні і фізичні, дуже складні. Якщо вони закінчуються, то не перемогою або поразкою однієї зі сторін, а спільною справою їхнього кохання - народженням і вихованням дітей.
Гармонійні протиріччя спрямовані на відтворення, збереження і розвиток живих індивідів, на збереження і розвиток надіндівідуальних спільнот, зокрема, на продовження роду.
Антагоністичні протиріччя спрямовані на зміну, трансформацію індивідів і надіндівідуальних спільнот аж до їхнього перетворення в інші, більш високоорганізовані індивіди, спільноти або до їх знищення.
Гармонійні протиріччя - більшою частиною, за перевагою "всередині" (всередині живого організму, індивіда, спільноти), а антагоністичні протиріччя - більшою частиною, за перевагою "поза", "між".

10.7. Золота середина

Золота середина - середина між крайнощами, єдність протилежностей, що виключає крайнощі. Перебувати між Сциллою і Харибдою, між молотом і ковадлом.
Крайність - це протилежність, що виключає, що витісняє, що не допускає іншу протилежність.
Крайність небажана або навіть небезпечна. Небезпечна крайність - це або Сцилла, або Харибда.
«Кидатися в крайність» - порушувати міру.
ЛК
лп

пп
ПК
Рис. 16
ПК - права крайність
ЛК - ліва крайність
пп - права протилежність
лп - ліва протилежність


- - Область золотої середини (норми-заходи)
Нижче наводиться таблиця протилежностей і крайнощів (табл. 4), яка пояснює схему взаємини золотої середини, протилежностей і крайнощів.

ПК
пп
лп
ЛК
боягузтво
обережність
сміливість, відвага,
хоробрість
нерозсудливість,
відчайдушність
самоприниження,
затурканість
скромність
гордість
гординя,
зарозумілість
хизування
альтруїзм,
самовідданість
любов до інших
любов до себе
егоїзм,
себелюбство
марнотратність
щедрість
ощадливість
скупість
жадібність
довірливість
довіру
пильність
підозрілість
легковір'я
віра
сумнів,
скепсис
скептицизм,
невіра, безвір'я
прекраснодушність,
мрійливість
оптимізм
реалізм,
тверезість
песимізм
розчинення в
спілкуванні
спілкування
усамітнення
самотність
націоналізм,
шовінізм
патріотизм
інтернаціоналізм
космополітизм
сибаритство,
розпуста
?
помірність
аскетизм
безсоромність,
цинізм
розкутість
сором'язливість
боязкість,
сором'язливість
У педагогіці:
диктат, деспотизм,
тиранія
вимогливість
чуйність
потурання

10.8. Суперечності в мисленні

Реальні протиріччя (внутрішні і зовнішні, гармонійні й антагоністичні) своєрідно переломлюються, відображаються в людському мисленні.
Внутрішні і гармонійні протиріччя можуть виступати у вигляді логічно несуперечливих думок, суджень, висловлювань. Зовнішні та антагоністичні протиріччя можуть виступати у вигляді логічно суперечливих думок, суджень, висловлювань.
На одному полюсі мислення ми бачимо відомі закони (принципи, правила) логіки - перш за все закон тотожності і закон заборони суперечності. Вони вимагають тотожності-відповідності в думках (про одне й те ж), вимагають тотожності-відповідності думок предмету думок.
На іншому полюсі мислення ми бачимо логічно суперечливі судження, парадокси, антиномії і т. п. Вони продукують розбіжність, нетождество думок (про одне й те ж) аж до їх протилежності, продукують розбіжність, нетождество, невідповідність думок предмету думок.
У першому випадку працює логіка, у другому - інтуїція. Логіка та інтуїція - порядок і хаос мислення, мислення за правилами і мислення без правил. Логіка - проти ототожнення нетотожні і растождествленія тотожного, інтуїція не проти ототожнення нетотожні і растождествленія тотожного; вона допускає і / або продукує суперечливі судження, антиномії, парадокси. Останні відіграють негативну роль у мисленні, заважають правильному (логічного) мислення. Тим не менше саме вони змушують думати, будять думку, турбують, турбують думку людини. Зіткнення суперечать думок невід'ємна складова частина розумового процесу.
(Коли люди стверджують про одне й те ж різне або навіть протилежне, то виникає ситуація невизначеності або конфлікту. Невизначеність, у свою чергу, в залежності від активності чи пасивності суб'єкта може або провокувати постановку задачі, або скувати і навіть паралізувати його волю. Ситуація конфлікту виникає в тих випадках, коли потрібно однозначне розуміння або рішення, а його нема й нема. Ця ситуація може виникнути як у мисленні однієї людини, так і в спілкуванні різних людей.)
Парадокси
Парадоксальний розум відноситься до розуму оригінальному так само, як манірність до грації.
Ж. Лабрюйер
... Як тільки протиріччя зізнаються, вся наука повинна зруйнуватися.
К. Поппер
Концепція діалектичних протиріч народилася із протиставлення формально-логічному законом заборони суперечності. Згідно з цим законом, не можна говорити про одне й те ж так і ні. Наприклад, не можна говорити, що людина існує і не існує. А деякі філософи (на чолі з Гегелем) вважають, що так можна говорити. Що таке рух на їхню думку? - Тіло знаходиться в даному місці і в той же час не знаходиться. Ось їх характеристика руху як реально існуючого протиріччя у формально-логічному сенсі. Насправді, діалектичне протиріччя - не твердження і заперечення в одному пакеті. Воно являє собою певну єдність, взаємодія протилежностей. Останні ж не тільки заперечують одне одного. Візьмемо біле і небілих. Біле - твердження, а небілі - заперечення твердження. Ясно, що небілі не є протилежністю білого. Такою є чорне. У чорному ж є зміст, яке шляхом заперечення білого ніяк не висвітлюється. Адже небілим є і зелене, і червоне, і жовте і чорне ... Як бачимо, по гегелівській налаштовані філософи плутають заперечення і протилежність. Негативне поняття включає в собі абсолютно все. Якщо розглядати небілі, то тут мається на увазі колір. А при формально-логічному підході небілі - все, крім білого. Істинно діалектична формула - це поєднання протилежностей типу білого і чорного.
У марксизмі постійно плутали формально-логічні протиріччя з діалектичними, і від цього виникло багато парадоксів і софістичних вивертів, які призводили до грубих помилок і трагедій. Це було характерно не тільки для марксистів. Є такий вислів Катерини Медичі, матері французького короля Карла IX: "З ними людяно - бути жорстоким, жорстоко - бути людяним" - так вона сказала в виправдання різанини гугенотів, влаштованій у Варфоломіївську ніч). Вона обернула поняття. Це приклад псевдодіалектікі, парадоксального висловлювання. Те саме у Шекспіра: "Щоб добрим бути / Я повинен бути жорстокий" - Гамлет.
Відомий філософ ХХ століття К. Поппер різко виступав проти діалектики Гегеля саме з причини її парадоксальності. Критичний запал К. Поппера можна зрозуміти. Дійсно, ця плутанина з логічними і реальними протиріччями веде часом на дорогу помилкового і отруйного філософствування, що згубно відбивається на філософії і культурі в цілому. К. Поппер демонструє, які небезпечні нігілістичні висновки можна зробити з начебто нешкідливого ототожнення Гегелем буття і ніщо. У самому справі, німецький філософ недвозначно заявляє про тотожність буття і ніщо, попередньо, правда, вихолостив зміст буття [говорячи про нього як про чистий, позбавленому конкретних визначень бутті]. За формою це тотожність буття і ніщо виглядає як логічне протиріччя "А і не-А". А раз логічне протиріччя - з нього може випливати все, що завгодно, зокрема прямо протилежні життєві концепції: оптимістична, життєстверджуюча і нігілістична, жізнеотріцающая. Гегель як філософ-оптиміст схиляв чашу терезів на сторону буття, буттєвості [не випадково він "знімав" буття і ніщо не в ісчезанія, не в прехожденіє, а в становленні, тобто в спрямованості до буття]. Хайдеггер ж з гегелівського ототожнення буття і ніщо вивів нігілістичну концепцію "буття, що йде до смерті".

ГЛАВА 11. Становлення

11.1. Загальна характеристика становлення

Становлення не є видом руху, зміни, як це прийнято думати. Воно включає в себе рух, але не зводиться до нього. У повному розумінні становлення є єдність матерії і руху, тобто того, що рухається, змінюється і самого руху, зміни. Зміна просто вказує на факт зміни, що відбувається якась зміна. Становлення вказує не тільки на факт зміни, але і на те, що змінюється, яким чином змінюється.
Далі, становлення є не просто єдністю матерії і руху, а конкретним єдністю. Це значить, що воно є особлива єдність матерії і руху, що здійснюється в якійсь одній області світу. Світ у цілому не стає і не розвивається. Поняття становлення характеризує лише процеси, пов'язані з конкретним областям світу (наприклад, до живої природи і людського суспільства).
Прикладами становлення є:
а) біологічний прогрес - рух від нижчих форм життя до вищих;
б) історичний прогрес;
в) індивідуальне становлення людини як творчої особистості (таланту, генія).
Інтуїтивно ясно, що становлення є більш фундаментальною категорією, ніж розвиток. Між тим філософи незаслужено обходять увагою цю категорію. Якщо і вживають термін «становлення», то лише як синонім розвитку або в значенні «формування», «щабель розвитку». У тій мірі, в якій поняття становлення недооцінюється, значення поняття розвитку перебільшено, гіпертрофовано. Становлення означає сходження від нижчого до вищого (від нижчих форм дійсності до вищих). Розвиток же означає зростання, ускладнення, вдосконалення в межах однієї і тієї ж форми дійсності. По відношенню до розвитку становлення означає перехід від розвитку меншою мірою складності, так би мовити, нижчого порядку, до розвитку більшої ступеня складності, більш високого порядку.
Внутрішніми моментами становлення є можливість і дійсність, еволюція і революція. Можливість і дійсність - сторони становлення. Еволюція і революція - види становлення. Див. діаграму (структурну схему) категорії «становлення» вище в Таблиці категорій (табл. 1, стор 131).
Перше «внутрішнє» визначення категорії таке:
Становлення є єдність (взаємоперехід) можливості і дійсності.
Становлення тільки тоді є становленням, коли воно залучає до своєї «орбіту» всі моменти можливості і дійсності, а саме, необхідність, випадковість, свободу і закон, явище, сутність.
Друге «внутрішнє» визначення категорії таке:
Становлення є єдність революції та еволюції.
Це визначення пов'язане з першим наступним чином:
Революція є перетворення можливості в дійсність. Еволюція є перетворення дійсності в можливість.
Тут необхідно ввести ще дві категорії, що позначають різні «форми» дійсності в аспекті становлення. Це - старе і нове (стара і нова дійсності).
Тоді наведені вище визначення еволюції і революції можна інтерпретувати так:
Еволюція - визрівання в надрах старої дійсності можливості нової, поступова підготовка старої дійсності до переходу в нову дійсність. Перехід же в нову дійсність, тобто реалізацію можливості нової дійсності здійснює революція.
Еволюція - це перетворення нової дійсності в стару, старіння дійсності.
Революція, навпаки, - перехід від старої дійсності до нової, оновлення дійсності.
Чому перехід можливості в дійсність характеризується як революція? Справа в тому, що дійсність - це целокупность, що об'єднує явище, сутність, закон, і її зміна, перехід в іншу дійсність означає не тільки зміну явищ, а й перехід від старої сутності до нової, від законів, які керували старої дійсністю, до нових законів . Закони та сутності, як і явища, не вічні. Їх зміна також природна, як і зміна явищ. Правда, якщо зміна явищ відбувається весь час, то сутності і закони змінюються тільки в період революції, тобто в період переходу старої дійсності в нову, в період докорінної зміни, оновлення дійсності.
У надрах старої дійсності зароджуються закони нової дійсності, але вони виступають на даному етапі не як закони, а як необхідність. Остання є можливість нового закону, передумова виникнення нового закону. Закон є дійсність необхідності, є реалізована необхідність.
Як я вже говорив, старе і нове є моментами дійсності в аспекті становлення. У зв'язку з цим слід підкреслити, що становлення включає обидва переходу: від старого до нового і від нового до старого. Зазвичай, коли говорять про прогрес, то бачать тільки один перехід - від старого до нового, оновлення дійсності. У тіні залишається інший перехід: від нового до старого (нового в старе), старіння того, що колись було новим. Ультрареволюціонери, сверхпрогрессісти постійно забувають про цю другій стороні становлення. Звідси їх нетерпіння, квапливість. Справді, для того, щоб можна було переходити від старого і нового, потрібно, щоб старе було, щоб колишнє, попереднє нове як слід постаріло, тобто якомога повніше одействітельнілось й вичерпало себе. Тільки за цієї умови можливий перехід від старого до нового. (А інакше це буде безперервний перехід від одного нового до іншому новому, скачки, що ведуть до хаосу).

11.2. Становлення і розвиток

Становлення є переважно рухом від старого до нового. Не таке розвиток. Воно - ряд змін організму (спільноти), які призводять до його посилення, тобто це не перехід від старого до нового, а розвиток нового. Наприклад, індивідуальний розвиток людини від її народження до зрілості. Тут немає переходу від старого до нового і від нового до старого (як у випадку становлення). Дитя, дитина не є старим. Це народилося нове, яке потім розвивається до повної зрілості, «розвиненості». Або, наприклад, у людини виявилися якісь задатки, які потім розвиваються в здатності, а останні - в талант.
Процеси розвитку та становлення тісно переплітаються один з одним. Так, зазначені вище ланцюжка розвитку «дитя-хлопець-дорослий» або «задаток-здатність-талант» вплітаються, якщо можна так висловитися, в тканину становлення. Якщо в одному відношенні талант або геній є розвитком задатків, здібностей, то в іншому відношенні слід говорити про становлення таланту, генія, тобто про появу нового, небувалого, про новий зльоті людського генія (в сенсі зльоту людської культури і генія взагалі) .
На відміну від становлення розвиток не можна вважати рухом від нижчого до вищого. Хіба можна дитя називати нижчим, а дорослої людини - вищим, або насіння рослини - нижчим, а його плід вищих? Вони незрівнянні в цьому плані. Не можна також говорити, що дорослий знаходиться на більш високому ступені розвитку, ніж юнак. Так, звичайно, для дорослого характерна «розвиненість», а для дитини «нерозвиненість». Але ці щаблі розвитку (нерозвиненість-недорозвиненість-розвиненість або дитинство-юність-зрілість) не можна називати більш низькими і більш високими сходами розвитку. Можна говорити про «змужніння», «дозріванні», «дорослішання», «розвиток», «зростання», але не про «рух вперед» або русі від нижчого до вищого, від старого до нового.
Звичайно, людина в своєму індивідуальному розвитку повторює деякі етапи становлення природи і людської культури і в цьому сенсі можна говорити про його розвиток в сенсі руху від нижчого до вищого (він прискорено «проходить» або «пробігає» етапи попереднього становлення). Але цей рух «від нижчого до вищого» принципово відрізняється від того руху від нижчого до вищого, яке відбувалося вперше в природі або в людській культурі.
Коли рух від нижчого до вищого відбувається вперше - це становлення (відмітна риса становлення як категоріального визначення - рух до нового, небувалого), але коли цей рух «від нижчого до вищого» «закріплюється» у вигляді постійно повторюваного циклічної зміни, пробеганія одних і тих ж стадій, тобто коли воно «закріплюється» у вигляді певного «механізму», «організму» зміни, то це - розвиток, а не становлення. Так, в ембріональному розвитку живого організму повторюються деякі стадії попереднього становлення - еволюції живого - це саме розвиток, а не становлення.
Вже тривалий час предметом гострої дискусії у філософії та біології є проблема різних типів розвитку. Вчені та філософи все більше приходять до висновку, що між онтогенезом (індивідуальним розвитком) і філогенезом (історичним розвитком) є докорінна відмінність. Подія, що сталася у минулому зведення філогенезу до онтогенезу, коли філогенез розуміли як просту сукупність чи ланцюг онтогенезів, пов'язано крім усього іншого з тим, що і той і інший процес позначалися одним і тим же поняттям - «розвиток». Адже в «розвиток», якщо брати етимологію слова, його походження, значну питому вагу належить тому, що згодом стали називати онтогенезом, ембріогенез, індивідуальним розвитком. Розвиток - це «развіваніе», «розгортання» того, що вже є, було. У філогенезі ж значна питома вага належить тому, що з'являється вперше, чого не було ніколи, що по самому змісту своєму не є результатом «розгортання», «розвитку» існуючого. Тому методологічно невиправданим є позначення (розуміння) філогенезу як розвитку. Між філогенезом і онтогенезом настільки глибоке розходження, що їх краще зарахувати не до різних типів розвитку, а до різних категоріальним визначень: онтогенез вважати типом розвитку, а філогенез - типом становлення.
Слід зазначити, що різниця між становленням і розвитком можна тільки до певної міри уподібнити розбіжності між філогенезом, історичним розвитком та онтогенезом, індивідуальним розвитком. Справа в тому, що становлення може бути «властиво» індивідууму (про що йшлося вище), а розвиток - спільноті, тобто тієї або іншої групи живих організмів, істот, людей, як-то пов'язаних один з одним. Спільнота має певні риси організму і тому воно може розвиватися подібно організму.
Поки що для «становлення» і «розвитку громади» використовується один термін: "історичний розвиток». По всій видимості і «філогенез» позначає два різних поняття. Ті вчені, які зближують філогенез з онтогенезом, мають на увазі «розвиток спільноти», а ті вчені, які протиставляють філогенез онтогенезу, мають на увазі «становлення», тобто сходження від нижчого до вищого.
Важливо не плутати «становлення» і «розвиток спільноти». Спільнота може розвиватися, але при цьому залишатися в межах однієї і тієї ж «форми» дійсності, тобто не змінюватися в напрямку від нижчого до вищого. (Це видно на прикладі біологічного виду, який представляючи тупикову гілку еволюції живого, тим не менш може бурхливо розвиватися).
Розвиток - це, так би мовити, запрограмоване зміна. Становлення - незапрограмованих зміна, хоча, звичайно, воно «має» об'єктивні передумови. Але об'єктивні передумови - не програма.
Специфічними субкатегорія становлення є «нове», «старе», «нижче», «вища», «просте», «складна», «еволюція», «революція», «рух уперед», «прогрес» і т. д.
Специфічними субкатегорія розвитку є «дитинство», «юність», «зрілість», «старість», «дозрівання», «дорослішання», «зростання», «змужніння», «дорослість», «розвиненість» і т. д.
Як я вже говорив, розвиток буває різного ступеня складності. Найпростіше розвиток «властиво» одноклітинним організмам. Найскладніші, вищі форми розвитку ми спостерігаємо в людському суспільстві. Становлення можна уявити як перехід або ланцюг переходів (сходження) від нижчих форм розвитку до вищих, від розвитку одного ступеня складності до розвитку іншої, більш високого ступеня складності.
Тут слід дати деякі пояснення щодо розуміння становлення як руху від нижчого до вищого. Реальний процес становлення не такий однозначний, одномерен, односпрямовані, як це може здатися при такій його характеристиці. Рух від нижчого до вищого - не стовпова дорога, не деякий прямий або спіралеподібний шлях. Тільки заднім числом, ретроспективно можна оцінити-визначити, де нижче, а де вища. Останнє при своєму виникненні може виявитися (або здатися) таким собі гидким каченям становлення. І взагалі, безпосередній перехід від нижчого до вищого може відбутися зовсім не там, де його чекають або де, здавалося б, він повинен бути. Як відзначають біологи-еволюціоністи, більш високі форми організації живого виникають не від самих розвинених, але сильно спеціалізованих форм, а від менш розвинених і менш спеціалізованих форм.

11.3. Можливість

Категорія можливості є категорією, співвідносної з категорією дійсності. Їй належать усі визначення, які виражають в тій чи іншій мірі можливе, тобто не існує в дійсності, але що може бути.
Можливість є передумова переходу однієї дійсності в іншу або старої дійсності до нової.
Як категорія, співвідносна з категорією дійсності, можливість включає в себе (за винятком неможливих і чудесних «явищ») всі види відсутності дійсності і наявності можливості: від самого випадкового через менш і більш ймовірне до самого необхідного. Звідси «внутрішнє» визначення категорії можливості таке:
Можливість є целокупность, що об'єднує випадковість, ймовірність, необхідність, свободу.
Випадковість і необхідність - протилежні сторони або види можливості.
Імовірність є проміжною категорією, що здійснює поступовий перехід від випадковості до необхідності. Менша ймовірність ближче стоїть до випадковості; велика ймовірність - до необхідності.
Свобода - органічна єдність, взаімоопосредствованіе випадковості і необхідності.

Нижче описується діаграму (структурну схему) категорії можливості.

\ S
\ S
Веро -
                      НІСТЬ


Необх-     СВОБОДА ВИПАДОК-
Імость НІСТЬ

Рис. 17. Діаграма (структурна схема)
категорії «МОЖЛИВІСТЬ»
Випадковість є специфічна, одинична можливість, одна з багатьох можливостей.
Необхідність є загальна (точніше одна, єдина) можливість, що виключає всі інші можливості.
Далі, якщо випадковість визначає розмаїття можливостей, а необхідність - їх одноманітність, то свобода є єдність можливостей в їх різноманітті або розмаїття можливостей у їх єдності.
Випадковість - може бути так, а може бути і зовсім по-іншому аж до навпаки. Випадковість, таким чином, - це відмінність і протилежність, втілені в можливості, «існуючі» як можливість.
Необхідність - може бути так і тільки так (повинно бути так). Необхідність - це тотожність, втілене в можливості, "існуюче" як можливість.
Імовірність - може бути так, а може бути і дещо інакше в більшій або меншій мірі.
Випадковість - зовнішня можливість; їй відповідає зовнішнє протиріччя.
Необхідність - внутрішня можливість; їй відповідає внутрішнє протиріччя.
Імовірність - проміжна можливість; їй відповідає проміжне протиріччя.
Свобода - складна можливість, єдність внутрішньої і зовнішньої можливості; їй відповідає складне протиріччя. [25]
У сфері дійсності випадковості відповідає явище, необхідності - закон, ймовірності - статистична закономірність, свободи - сутність.
Про інші відповідностях випадковості і необхідності див. таблицю відповідностей.
Якщо оцінювати випадковість і необхідність з точки зору ймовірності, то випадковість можна інтерпретувати як ймовірність, що наближається або близьку до нуля, а необхідність як ймовірність, близьку або наближається до одиниці.
Власне ймовірність як проміжна можливість між випадковістю і необхідністю має місце в інтервалі значень від близьких до нуля до близьких до одиниці. Випадковість «плавно» перетворюється на ймовірність. На межі переходу випадковість носить явно статистичний характер, її можна назвати статистичної випадковістю (саме така випадковість є предметом математичної статистики, теорії ймовірностей). Необхідність також «плавно» перетворюється на ймовірність. На межі переходу необхідність носить явно статистичний характер, її можна назвати статистичної необхідністю.
Про ймовірність зазвичай говорять: мала (або менша) ймовірність, велика (або бόльшая) ймовірність - відзначаючи цим поступовий, плавний перехід від однієї протилежної сторони можливості до іншої. Слід мати на увазі, що слово «можливість» окрім основного, категоріального значення (як категорії, співвідносної з категорією дійсності) має й інші, некатегоріальние значення. Так, можливість часто вживають у вузькому значенні, як можливість настання однієї події або як велику або меншу ймовірність (у значенні ймовірності). Звідси нерідко відбувається плутанина понять. Філософи часом поділяють і навіть протиставляють категорії можливості та необхідності, що абсолютно неправильно з точки зору категоріальної сутності цих понять. Адже необхідність - це ще не сама дійсність, а тільки можливість настання дійсного події, нехай навіть якщо ця можливість носить категоричний, імперативний характер (про це ми вже говорили вище). Від необхідності до реального здійснення може бути дистанція величезного розміру. Для цього потрібен перехід від однієї категоріальної «форми» - можливості - до іншої - дійсності.
Необхідність - це все те, що необхідно, але поки що існує не в дійсності, а в можливості. Тому необхідність - сторона, вид можливості. Повторюємо ще раз: можливість, як категорія, співвідносна з категорією дійсності, включає в себе всі види відсутності дійсності і наявності можливості - від самого випадкового, тобто майже неможливого, через менш і більш ймовірне до самого необхідного аж до неминучого.
Випадковість і необхідність можна розглядати у відомому сенсі як невизначеність і визначеність.
Випадковість є деяка невизначеність настання того чи іншого подію, є деяке невизначений поле можливостей.
Необхідність, навпаки, є визначеність або, точніше, зумовленість настання тієї чи іншої події.
Одвічні хочу, можу і треба відображають у життєвої-просторічної формі реальні категоріальні визначення: випадковість, свободу і необхідність. У нашому «хочу» завжди є елемент свавілля або, як казав Гегель, «випадковості волі, бажання». «Можу» виражає ступінь нашої свободи, що ми можемо реально. Чим більше ми можемо, тим більше вільні. І, нарешті, «треба» висловлює елемент необхідності в нашій поведінці. Кажуть, наприклад: «є таке слово« треба »! Кажуть ще: «щастя - це коли« треба »і« хочеться »збігаються». У самому справі «хочу», «можу» і «треба» повинні відповідати один одному, щоб людина була вільний і щасливий.
Крім згаданих вище «внутрішніх» категоріальних визначень можливість має ще «зовнішні» категоріальні визначення, розташовані як би поряд з нею, споріднені з нею. Це - неможливість і неминучість. Неможливість - тінь можливості; вона існує лише як думка, як поняття. Вона перебуває з тієї сторони можливості, яка «закінчується» випадковістю. Її ймовірність дорівнює нулю. Неминучість перебуває з тієї сторони можливості, яка «закінчується» необхідністю. Її ймовірність дорівнює одиниці.
Неможливості як антиподу можливості відповідає поняття недійсності, що є антиподом дійсності.
Неможливість і недійсність існують лише ідеально, у свідомості людини, у вигляді понять, яким реально нічого не відповідає або ховається (у разі недійсності) щось інше. Тим не менше ці поняття мають ту цінність, що вони позначають і пояснюють цілий ряд внутрішніх явищ свідомості.
Думки про неможливість або недійсності чого-небудь мають важливе регулятивне значення. Вони обмежують свавілля нашої фантазії, ставлять межа достовірності чуттєвих сприйнять і образів. Такі, наприклад, думка про неможливість вічного двигуна або думка про недійсність бога, відьом, чортів. Якщо б всі плоди нашої уяви ми приймали як існуючі або можуть бути насправді, то це ускладнило б нашу діяльність і навіть просто зробило б її неможливою. Нерозвиненому розуму дуже багато що здається можливим. Він ладен повірити й у «літаючі тарілки» і в телекінез і в багато чого іншого. Свавілля думки можна якраз стримати шляхом невпинної вивчення меж можливого і неможливого. А в сфері можливого є такий «сорт» можливостей, про які краще не думати. Ми маємо на увазі можливості типу манілівських мрій.
З іншого боку, нерозвиненому розуму багато що здається неможливим. Він деколи визнає тільки те, що є і що він сам помацав і помацав.
Правильно розуміти співвідношення можливого і неможливого - запорука прогресу думки і успіхів у діяльності. Той, хто вважає занадто багато неможливим, прирікає себе на консерватизм, відсталість думки, застій. А той, хто вважає занадто багато можливим, схильний до нестримного фантазування, порожніх мріянь і непродуманим імпульсивних дій.
------
У неорганічній природі можливість виступає у вигляді неопосередкований протилежностей випадковості і необхідності, а також проміжної ланки - ймовірності. У живій природі і людському суспільстві до цих видів можливості додається свобода. Як взаімоопосредствованіе випадковості і необхідності свобода з'являється тільки на стадії живої природи, коли живі істоти не просто взаємодіють з навколишнім середовищем, а здійснюють діяльність.

11.4. Дійсність

Дійсність - момент становлення, протиставляємо можливості. Це - «зовнішнє» визначення категорії дійсності. Тільки у співвідношенні з категорією можливості дійсність може бути визначена як специфічна категорія, що відрізняється від всіх інших категорій.
Як я вже говорив, досить поширеним є вживання слова «дійсність» у розширеному значенні («об'єктивної або матеріальної реальності», просто «реальності» або навіть «світу в цілому» [26]). Внаслідок такого вживання слова існує постійна небезпека абсолютизації категорії «дійсність» і, відповідно, недооцінки категорії «можливість». Якщо говорити «по істині», «за логікою речей», то потрібно визнати, що поняття дійсності по відношенню до всього світу (всієї реальності) не має сенсу. Воно охоплює лише те, що існує в певний відрізок часу і в деякому просторі. Не доводиться говорити про дійсність того, що було і чого вже немає і що буде, але ще не настав. Також не доводиться говорити про дійсність (чи недійсність) того, що виходить за межі деякої області простору і знаходиться в нескінченному віддаленні від неї. Світ у цілому абсолютно нескінченний. Дійсність же не є абсолютно нескінченною (тобто абсолютно безмежної в просторі і вічної у часі).
Поняття дійсності охоплює певну сукупність реальностей, як-то пов'язаних один з одним. (Саме тому, до речі, ми називаємо дійсність целокупностью). Конкретна зв'язок реальних об'єктів є необхідною умовою існування дійсності як деякої категоріальної реальності в її зв'язності, цілісності, зрощеними. Ясно, що цілісність дійсності не можна представляти в тому ж сенсі, що і цілісність тіла, речі (атома, наприклад). Однак її не можна представляти і в сенсі цілісності світу в цілому (рівною, по суті, нецілісну). Поняття світу охоплює і такі об'єкти, зв'язок яких «прагне» до нуля, а вже про їх конкретного зв'язку годі й говорити.
Коли ми ведемо мову про конкретні речі та явища, то в гарному наближенні припустимо говорити про дійсність у значенні існуючої реальності, маючи на увазі під нею тільки ці конкретні речі і явища. Тут спостерігається приблизно та ж картина, що й у випадку евклідового і неевклідова простору. У нашому земному макросвіті ми можемо зі значною часткою істини вважати, що весь простір є евклідовим. Але як тільки ми виходимо за межі цього світу, то повинні взяти до уваги, що поняття евклідового простору має обмежений сенс, тобто його не можна поширювати на весь простір світу.
Якщо ми ототожнюємо дійсність зі світом, реальністю взагалі, то трактуємо світ, реальність, хочемо ми цього чи ні, лише в аспекті дійсності, а можливість або взагалі випускати з виду (на такій позиції стояли мегарці, яких критикував Аристотель), або ставиться в підлегле положення по відношенню до дійсності.
Дуже небезпечно часом розглядати конкретні проблеми лише в аспекті дійсності, існування. Як приклад можна навести те, як трактують деякі моралісти і вчені-етики одвічну проблему добра і зла (див. нижче, п. 15.11, «Добро і зло в плані співвідношення дійсності і можливості», стор 421).
Структура дійсності. «Внутрішнє» визначення категорії таке: дійсність є целокупность, що об'єднує закон, статистичну закономірність, явище, сутність.
Закон і явище - протилежні сторони або види дійсності.
Статистична закономірність - проміжна категорія, що здійснює «плавний», поступовий перехід від закону до явища або від явища до закону. Так звані «теоретичні» статистичні закономірності ближче «коштують» до закону, а так звані «емпіричні» статистичні закономірності (стійкості, регулярності) ближче «стоять» до явища.
Сутність - органічну єдність, взаімоопосредствованіе закону і явища.
Див. нижче діаграму (структурну схему) категорії дійсності.

11.5. Закон і явище

Закон і явище, як необхідність і випадковість, можна характеризувати в таких аспектах. Перш за все вони протистоять один одному як загальне, єдине і специфічне, одиничне.
Закон є загальна, єдина дійсність.
Явище є специфічна, одинична дійсність, одна з багатьох дійсності.
Закон визначає однаковість дійсності.
Явища в сукупності становлять різноманіття дійсності.
Закон - буває так і лише так, єдиним чином. Він є тотожне в дійсності.
Явище - буває так, а буває і по-іншому або зовсім навпаки. Воно є різне і протилежне в дійсності.
Статистична закономірність - буває так, а буває й дещо інакше, в тій чи іншій мірі «інакшості».
Закон є внутрішня сторона дійсності або внутрішня дійсність. Безпосередньо, через органи почуттів або прилади, закон не спостерігаємо, сам себе він не виявляє. Виявити або спостерігати його можна тільки опосередковано, через явища.


н
е
д
е
ї
з
т
в
і
т
е
л
ь
н
про
з
т
ь
Підпис: Н Е Д Е Й С Т В І Т Е Л Ь Н О С Т Ь Н О В О Є
статис -
кая законо-[ПРИЧИНА -
                                  мірність     ДІЯ -
СЛІДСТВО]
ЗАКОН СУТНІСТЬ ЯВА
(Порядок) {форма - [безлад]  
- Зміст}

[РЕЧІ -
ВЛАСТИВІСТЬ -
- СТАВЛЕННЯ]

С Т А Р О Е

Рис. 18. Діаграма (структурна схема) категорії дійсності
Явище є зовнішня сторона або, коротше, зовнішня дійсність. Його можна спостерігати безпосередньо, через органи почуттів чи через прилади.
Закон представляє ту сторону дійсності, яку можна характеризувати словами «визначеність,« впорядкованість »,« порядок »і т. п.
Явище, навпаки, представляє ту сторону дійсності, яку можна характеризувати словами: «невизначеність», «хаотичність», «невпорядкованість», «безлад» і т. п.
Порядок і безладдя (хаос), впорядкованість і невпорядкованість - дві «половини» «простору» дійсності, виражають, з одного боку, законосообразности дійсність, а з іншого - є дійсність.
Закон як внутрішню, неспостережуваних бік дійсності і явище як зовнішню, що спостерігається сторону можна охарактеризувати кантовському термінами - «річ у собі» і «річ для нас».
Як вже говорилося, між законом і явищем має місце плавний перехід, тобто немає різкої межі. Є закони, які ближче стоять до явищ, а є такі, які далі відстоять від них. Більш загальні закони «охоплюють», відповідно, більшу кількість явищ і, отже, далі відстоять від кожного явища окремо. Менш загальні закони «охоплюють» меншу кількість явищ і, отже, ближче стоять до них, повніше їх характеризують. Тут можна провести аналогію між явищами та законами, з одного боку, і рядовими підлеглими і начальниками, з іншого. Чим вищий пост займає керівник, тим він далі від рядового підлеглого.
Те ж можна сказати про явища. Подібно до того, як існують більш загальні і менш загальні закони, існують і явища більш часті і менш часті, тобто менш рідкісні і більш рідкісні. Наприклад, дощ у пустелі - рідкісне явище, а в помірній зоні - часте явище; або випадання снігу влітку - надзвичайно рідкісне явище в помірній зоні, а взимку - часте явище; або великий виграш у лотереї - дуже рідкісне явище, а невеликий виграш - часте явище. Таким чином, як закони бувають різного ступеня спільності, так і явища бувають різного ступеня «зустрічальності» - від майже неймовірних, небувалих, унікальних до звичайних, пересічних, що трапляються в масовому порядку.
Є ще апериодические і періодично повторювані явища (наприклад, землетрусу в першому випадку і затемнення сонця і місяця в другому випадку).
Часті, звичайні або періодично повторювані явища ближче стоять до законів, як би безпосередньо примикають до них. Саме про такі явища можна сказати, що у своїй масі вони висловлюють закономірність, є формою прояву закону, ареною дії закону. Часті або масові явища «управляються» статистичними закономірностями або «управляють» ними, що одне і те ж.
Явища рідкісні, надзвичайні, незвичайні, унікальні далі відстоять від законосообразности; вони за своїм походженням є вираженням чистій випадковості. Саме такі явища генерують безлад, хаос. (Наприклад, таке надзвичайне явище як землетрус значної сили в населеній місцевості дезорганізує життя людей, а часом і припиняє її. Потужне виверження вулкану на острові «Санторін» кілька тисяч років тому згубило високорозвинену цивілізацію на Криті).
У неорганічній природі закон і явище - тільки полюси взаємозалежності, тобто в якійсь мірі внешни один одному. Якщо вони стикаються, то постають як би в розрідженому вигляді - у вигляді масових явищ і статистичних закономірностей, що є проміжними станами між полюсами взаємозалежності.
У живій природі і людському суспільстві до цих відносин закону і явища додається їх взаімоопосредствованіе - сутність.
Лінія «закон - явище» характеризує дійсність як би в горизонтальному розрізі. Якщо ж розглядати її у вертикальному розрізі, тобто в аспекті становлення, то ми побачимо, що вона «роздвоюється» на нове і старе - нову і стару дійсності. Це - види дійсності в аспекті становлення. На діаграмі категорії «дійсність» вони розміщені по вертикалі і відокремлені від решти субкатегорій горизонтальними лініями. Нове і старе, як і сама категорія дійсності, є целокупності, що об'єднують зазначені вище субкатегорії. Нова дійсність містить у собі і нові явища, і нові закони, і нову сутність.

11.6. Причина - дія - наслідок

Ця тріада категорій відноситься до категорії «явище».
Явища розрізняються не тільки за ступенем зустрічальності (частоті), але і по залежності один від одного. Одні явища викликають, породжують інші. Перші виступають як причини, другі - як наслідку. Така відмінність між явищами, однак, не є абсолютним. Будь-яке явище є і причина, і наслідок. Наслідком воно є стосовно того явища, яке викликає, породжує його (наприклад, удар кия по більярдній кулі є наслідком штовхання кия рукою граючого у бік кулі). Але це ж явище виступає як причина по відношенню до іншого явища, який є його наслідком (удар кия по кулі - причина розпочатого руху кулі). Причинність означає перехід одного явища в інше і нічого більше. Ланцюг причин і наслідків - це ланцюг послідовних переходів від одного явища до іншого, від іншого до третього і так до нескінченності. Світ явищ - це світ нескінченних причинно-наслідкових ланцюжків. Наочний приклад: якщо доміно поставити на ребро в один ряд близько один до одного, то при поштовху крайнього доміно впадуть послідовно один за одним всі доміно. Зовнішній поштовх є причиною падіння першого доміно; падіння першого доміно є причиною падіння другого і так далі. Інший приклад: ланцюг причин і наслідків, що викликали смерть людини. Безпосередньою причиною смерті може бути шок. Причиною шоку - сильний біль. Причиною болю - опік ділянки тіла. Причиною опіку - дотик до гарячого або палаючого предмету. Причиною дотику - поштовх цієї людини іншою людиною в напрямку даного предмета. Причиною цього вчинку іншої людини може бути помста, злість, ненависть і т. д.
Яскравим прикладом причинно-наслідкового ланцюжка є ланцюгова (хімічна або ядерна) реакція.
Отже, будь-яке явище є причина і наслідок, але в різних відносинах, стосовно різних іншим явищам. Іншими словами, будь-яке явище має причинно-наслідковий характер. Це означає, що немає безпричинних явищ, як немає і явищ, що зникають без сліду, в небуття. Яке б явище ми не взяли, воно обов'язково стоїть у ряду явищ, одні з яких породжують його, а інші є його наслідками.
Питання про причинність - один із самих складних філософських питань. Навколо нього схрестилися шпаги багатьох філософських вчень і напрямків. І це не випадково. У світі явищ, тобто у світі, щодо незалежному від законосообразности дійсності, причинність є єдиним впорядкує чинником. Якщо немає причинності, то можливо все, що завгодно. А від визнання безпричинно до визнання чудовості відбувається один крок. Це вже не наука і не філософія, а релігія і містика. Якщо і є між явищами зв'язок, залежність, то це - причинність. Іноді так і кажуть: причинність є форма зв'язку між явищами. З таким розумінням причинності можна погодитися, якщо під причинним зв'язком мати на увазі саме залежність явищ, а, не ту зв'язок, яка утворює цілісність. (Прикладом останньої є хімічний зв'язок, що утворює те чи інше хімічна речовина). Причинний зв'язок є просто залежність одного явища від іншого, а цього іншого від третього і так до нескінченності. У разі зв'язку, що утворює цілісність, має місце взаємо залежність сторін цілого. А у випадку причинного зв'язку має місце одностороння залежність одного явища від іншого.
Таким чином, суть причинності в тому, що вона вказує на залежність одного явища від іншого, що те чи інше явище виникло не з нічого, породжене не якийсь чудовою, надприродною силою, а іншим явищем. 3емлетрясеніе - явище, але в якості причини воно породжує цілий ряд інших явищ - руйнування будівель, загибель людей, тварин. У свою чергу, землетрус - не божа кара, а наслідок критичних напружень в земній корі, які виникають на стику геологічних платформ і в місцях розломів.
З принципу причинності, тобто з визнання загальності причинно-наслідкового зв'язку явищ, випливають два важливих висновки:
а) ніщо не виникає з нічого і не зникає без сліду, тобто не переходить в ніщо. Це - негативне вираження принципу причинності;
б) будь-яке явище породжується іншим явищем і, в свою чергу, породжує третє явище і так до нескінченності. Цей висновок є позитивним вираженням принципу причинності.
Звідси стає зрозумілим, чому причинність відноситься до структури категорії явища. Адже явища, світ явищ - це в справжньому сенсі альфа і омега існування причинно-наслідкового зв'язку. Шукати причину явищ можна тільки в інших явищах, а не в чомусь іншому. Поза світу явищ її немає і бути не може. Будь-яка причинно-наслідковий зв'язок є лише ланка в нескінченному ланцюзі причин і наслідків. Оскільки вона складається з причин-явищ і наслідків-явищ, то як би далеко ми не переглядали цей ланцюг в причинний сторону або слідчу, скрізь побачимо тільки явища. В.Я. Пермінов, коментуючи Декарта, зазначає, що таке розуміння причинності є гасло позитивної науки [27].
Принцип «всі явища мають причину в інших явищах» ясно показує, що причинність цілком належить до світу явищ.
Слід особливо сказати про те, що причинний зв'язок має «властивістю» незворотності, односпрямованість - від причини до слідства. Цим вона відрізняється, як ми вже говорили, від зв'язку, що утворює цілісність. Дане «властивість» причинного зв'язку служить ще одним «аргументом» на користь того, що причинність стосується чи належить до структури категорії явища. Як ми встановили раніше, явище і незворотність - відповідні категорії. Незворотність в явищах і реалізується у вигляді односпрямованість причинно-наслідкового зв'язку. Причинно-наслідковий зв'язок прямо, безпосередньо висловлює незворотний характер переходу від одного явища до іншого. (Простий приклад: чашка розбилося об підлогу; зіткнення чашки з підлогою причина; бій чашки - наслідок. Це відношення причини і слідства не можна звернути, тобто бій чашки не може бути причиною її зіткнення з підлогою).
Подання про однонаправленому характер причинно-наслідкового зв'язку міцно закріпилося у філософії та науці. Більш того, це подання використовується як незаперечний аргумент для обгрунтування тези про незворотність тимчасового порядку.
Покажемо тепер, що причинно-наслідковий зв'язок відноситься виключно до сфери є насправді, що якість причини (слідства) можуть мати тільки явища, але ніяк не речі, тіла, предмети і т. п.
У самому справі, якщо вживати поняття причини в точній категоріальному значенні, то воно застосовується не до речей, тіл, предметів, а саме до явищ. Наприклад, не можна говорити: причина атома, паперу, автомобіля, каменю, ложки, електрона і т. д. Навпаки, можна і потрібно говорити про причини розпаду ядра атома, горіння папери, руху автомобіля, забруднення ложки, анігіляції електрона. Причинами та їх діями, наслідками можуть бути тільки явища, тобто відносини речей через їх властивості, а не самі речі. Саме вплив одного на інше є причиною третього. Якщо немає впливу, то немає і причини.
Вище явище було охарактеризовано як різне і протилежне в дійсності. І в цьому випадку причинність як не можна краще підходить до того, щоб характеризувати саме є дійсність. Причинно-наслідкове відношення виникає там, де щось має причину не в собі самому, а в іншому. Подання про причинність є уявлення про те, що одне є причина іншого. Одне явище породжується іншим, це інше - третім і так до нескінченності. Ставлення породження одного явища іншим Тобто, іншими словами, породження відмінності і протилежності в дійсності. І чим менше наслідок схоже на причину, тим більше воно явище. Кажуть, наприклад, про явища природи, явища Духа. У цих висловлюваннях підкреслюється як раз момент відмінності явищ від того, що передувало їм, з чого вони виникли. Явище з Великої Літери вносить у дійсність протиставлення, контраст. (Таке явище зазвичай називають подією, феноменом).
На відміну від є насправді внутрішня дійсність (закон) має причину, точніше, підставу не в іншій дійсності, а в собі самій, тобто є причиною самої себе, causa sui, як сказав би Спіноза. Causa sui - це тотожність з самим собою, але не причинність в істинному значенні [28].
Гегель проводив у свій час відмінність між причинно-наслідковим відношенням і взаємодією. Він зазначав, що взаємодія, на відміну від причинно-наслідкового відносини, добре виражається спінозівська causa sui («причина самого себе»). В даний час вчені вживають термін «взаємодія» в самому широкому сенсі, як будь-яке реальне ставлення речей. З іншого боку, вони стали ділити взаємодії на внутрішні і зовнішні, маючи на увазі під першими циклічні взаємодії, що носять замкнутий характер, а під другими різні незамкнуті процеси, зіткнення, зіткнення і т. п., тобто те, що ми називаємо явищами. Зовнішні взаємодії вчені називають взаємодіями тому, що в них як мінімум беруть участь дві сторони, які діють один на одного. Насправді ж зовнішня взаємодія є не взаємодія, а вплив одного на інше, чому воно і називається зовнішнім. Коли ми вдаряємо по більярдній кулі києм, то передаємо йому частину енергії кия і вона вже не повертається до кия. У зовнішньому взаємодії здійснюється незворотний перехід енергії, імпульсу і навіть маси від одного до іншого. Це і служить підставою для розрізнення причини і наслідки. У внутрішньому взаємодії (наприклад, у взаємодії ядра атома та електронної оболонки) відбувається обмін енергією, імпульсом, масою між переходу сторонами взаємодії. У ньому немає виділеного переходу від одного до іншого, тому немає і причинно-наслідкового відносини. Внутрішнє взаємодія, яка обумовлює існування цілісних об'єктів, не виділяє якогось одного напрямку дії сторін і тому в справжньому сенсі є взаємодією.
Деякі філософи намагаються універсалізувати причинно-наслідковий зв'язок, поширити її і на область внутрішніх взаємодій. Насправді каузальність лише частинка всесвітньої зв'язку.
Вчені та філософи нерідко говорять про причинних законах. Наскільки виправдано це словосполучення з точки зору категоріальної логіки? Адже причинність належить до світу явищ, а закон характеризує внутрішню сторону дійсності. Як ніби тут протиріччя. Потрібно, однак, мати на увазі, що причинні закони не зовсім закони, що вони тяжіють до світу явищ і що справжньою сферою причинних висловлювань є рівень міркування про явища, про зв'язок явищ. Про причинних законах можна говорити тільки як про приватні, тобто таких, які непомітно, плавно переходять в самі явища. Чим загальне закон, тим він далі відстоїть від явищ і тим менше він може бути інтерпретований як причинний закон.
Уявлення про причинно-наслідковому відношенні буде неповним, якщо не згадаємо про проміжній ланці відносини - дії, що пов'язує причину і наслідок. Дія і наслідок іноді ототожнюють, не проводять між ними різниці. Звідси плутанина понять і порожні суперечки про одночасність або неодночасність причини і дії (слідства). Автори, що акцентують увагу на ставленні «причина-дія», схильні відстоювати тезу про одночасність причини і дії. А ті автори, які більше звертають увагу на відношення «причина-наслідок», відстоюють, як правило, теза про передування причини слідству. У підсумку ті й інші мають рацію. Адже йдеться про різні поняття: дії та слідстві. Якщо дія причини - процес створення слідства, то слідство - результат дії причини. Пояснимо це на прикладі. Якщо штовхнути кулька вздовж гладкій поверхні, то він почне рухатися. Поштовх є причиною виникнення руху. Останнє є дією причини. Кулька буде рухатися і після того, як дія поштовху припиниться. Це його рух по інерції є вже не дія, а наслідок поштовху.
Причина і дія завжди збігаються в часі, тобто між ними відсутній тимчасове ставлення «раніше-пізніше». Не може бути такого положення, коли причина є, а дія відсутня, або, навпаки, дія є, а причина вже зникла. Причина не існує до своєї дії. Так само і дія не існує після причини. Cessante causa cessat effectus - з припиненням причини припиняється і дія. Наприклад, якщо прискорюване рух тіла має своєю причиною деяку силу, прикладену до тіла, то з усуненням цієї причини припиняється і прискорений рух. Згідно з другим законом Ньютона F = ma прискорення тіла прямо пропорційно прикладеній до нього силі і якщо сила звертається в нуль, то і прискорення припиняється). Припускати існування дії після причини - це значить припускати існування дії без причини, безпричинного дії. Причина діє - в цьому виразі підкреслюється живий зв'язок причини і дії, факт їх одночасного існування.
Сенс поняття слідства полягає в тому, що воно виражає залишковий ефект від дії причини. Слідство зберігається після того, як дію причини припинилося, або, у всякому разі, воно в якості причини передає «естафету» іншому слідству. Принцип «причина передує слідству» є всього лише розгорнутим (і, можна додати, спрощення, огрубіння) тлумаченням слова «слідство», коренем якого є «слід», що означає те, що залишається, зберігається після деякого впливу, зміни. Слідство не так тісно пов'язане з причиною як дію, але і воно обов'язково «стикується» з нею в часі і просторі. Безперервність переходу причина ® дію ® наслідок - це, можна сказати, закон причинного зв'язку. Між причиною і наслідком немає ніякого тимчасового інтервалу, проміжку. Причина триває в часі (якийсь час) і її дленіе безперервно переходить у дленіе слідства. З іншого боку, слідство обов'язково виходить за рамки часових меж дії причини. Це теж закон причинного зв'язку, що виражається звичайно у вигляді принципу «причина передує слідству». Суть причинності не тільки в тому, що вона породжує відмінність явищ (слідство має бути відмінно від причини, інакше воно зливається з нею), а й у тому, що вона породжує відмінність у часі, відмінність моментів часу, а саме, різниця між минулим, сьогоденням і майбутнім.
Відношення причини і слідства передбачає кінцівку існування причини в часі, тимчасовий характер її дії, оскільки слідство так чи інакше виходить за рамки часу про го існування причини. Іншими словами, слідство обжимають причину. І це цілком зрозуміло з точки зору логіки відповідностей. Причинно-наслідкове відношення як відношення явищ відповідно кінцевого.

11.7. Річ - властивість - відношення

Вище мова йшла про відносини між явищами. Тепер слід заглянути всередину явища. Якщо розчленувати його подумки на «частини», то отримаємо тріаду категорій «річ-властивість-відношення». Ця тріада характеризує явище з боку його внутрішнього змісту. Звідси «внутрішнє» визначення категорії буде таким: явище є целокупность, що об'єднує річ, властивість і відношення, або, по-іншому, є відношення речей через їх властивості.
Зазначені субкатегорії висловлюють різні моменти, сторони явища. Остання тільки тоді має місце, коли в наявності всі три моменти. Ні речі, ні властивості, ні відносини окремо не становлять явища. Вони в такому випадку є лише абстракції. Річ тільки тоді річ, коли вона є, тобто коли вона вступає у відносини з іншими речами і проявляє в цих відносинах свої властивості.
Таким чином, речі, властивості і відносини служать для вираження, розкриття є насправді.
У традиційній формальній логіці поняття речі, властивості і відносини трактуються як гранично широкі абстракції, під які можна підвести будь-які конкретні визначення. (Як аналогів цих понять у логічному мисленні фігурують поняття, ознаки предметів і судження, умовиводи. Поняття діляться на конкретні й абстрактні відповідно відмінності предмета, властивості предмета і відношення між предметами. Конкретними називаються поняття, у яких мислиться предмет або сукупність предметів як щось самостійно існуюче. Абстрактними - поняття, в яких мислиться властивість предмета або відношення між предметами, взяті окремо від предмета, предметів. Судження діляться на екзистенційні судження або судження існування, атрибутивні судження і релятивних судження або судження з відносинами). Відповідно і в філософії існує таке трактування цих понять. У цьому трактуванні є те раціональне зерно, що в ній вгадується відповідний характер категорій. Річ можна у відомому сенсі зіставити з тотожністю, а ставлення - з протилежністю. Визначення явища як відносини речей через їх властивості цілком виправдано з цієї точки зору. Адже ставлення і явище Відповідно однією і тією ж категорії - протилежності.
Річ. «Вещь» нерідко розглядають як синонім понять «тіло», «предмет», «об'єкт», «система». Тим часом це істотно різні категорії. Хоча в практиці слововживання їх часто-густо ототожнюють, прирівнюють, це, однак, не дає права сучасному філософу розглядати їх як одне і те ж. З точки зору категоріальної логіки зазначені поняття позначають різні категорії, які відносяться до різних категоріальним домами, підсистемам. Тіло - вид матерії, про яку можна сказати, що воно рухається. Предмет і об'єкт - визначаються в рамках категорії діяльності як протистоять суб'єкту (див. нижче стр .). Система визначається в рамках категоріального сімейства, підсистеми «система-структура-елементи». Річ - у рамках підсистеми «річ-властивість - відношення». Таким чином всі зазначені категорії мають специфічний зміст і змішувати їх неприпустимо. Як ми вже говорили, історичний розвиток і вдосконалення мови і мислення йде по лінії все більшої диференціації і уточнення слів, термінів, понять. Якщо раніше було припустимо ототожнювати зазначені поняття, то тепер таке ототожнення заважає їх осмислення як особливих категорій, що відносяться до різних категоріальним підсистемам.
Взагалі неправомірно визначати річ як окрему самостійну реальність, поза підсистеми «річ-властивість-відношення». Тут, правда, є одна складність, яка змушує філософів знову і знову шукати визначення речі не в системі «річ-властивість-відношення», а на стороні, в системі інших категорій, понять. Складність полягає в тому, що визначення речі в системі «річ-властивість-відношення» легко збивається на визначення (або розуміння) речі як сукупності властивостей. А.І. Уйомов наводить у своїй книзі відому формулювання закону Лейбніца: «дві речі тотожні, якщо всі їхні властивості загальні» [29]. З цього формулювання випливає уявлення про речі як сукупності властивостей. А.І. Уйомов відзначає, що ще Т. Гоббс та Х. Зігварт критикували таке розуміння речі.
Загальне категоріально-логічне рішення проблеми співвідношення речі і її властивостей дав Гегель. Він писав: «Не треба втім, змішувати властивості з якістю. Кажуть, правда, також: щось має якості. Це вираз, однак, недоречно, оскільки слово «мати» вселяє думку про самостійність, яка ще не притаманна безпосередньо тотожному зі своєю якістю щось. Щось є те, що воно є, тільки завдяки своїй якості, тим часом, як, навпаки, річ, хоча вона також існує лише остільки, оскільки вона має властивості, все ж не пов'язана нерозривно з тим або іншим певним властивістю і, отже, може також і втратити його, не перестаючи через це бути тим, що вона є »[30].
Як бачимо, Гегель проводив розходження між щось і річчю. Щось у нього визначено якісно і кількісно а річ виявляє себе у властивостях. Саме цим річ ​​відрізняється від щось. Під останнім Гегель мав на увазі те, що ми називаємо матеріальним тілом (або групою тіл). Дійсно, про якісну визначеності не можна говорити, що тіло її має, вона безпосередньо поєднана з тілом. А ось про річ можна і потрібно говорити, що вона має властивості. Річ може не мати тієї чи іншої властивості без того, щоб вона перестала бути тією ж річчю (зверніть увагу: річ »тотожності!). У самому справі, якщо в різних відносинах річ виступає всякими раз в новому обличчі, у вигляді тієї чи іншої властивості, то сама по собі вона є загальна або тотожна основа багатьох різних властивостей. Автори, що характеризують річ як сукупність властивостей, зводять її по суті до відносин. А це означає, що знищується категоріально самість речі. Визначення її в підсистемі «річ-властивість-відношення» означає не тільки те, що вона визначається через властивості і відносини, але і те, що фіксується її протилежність відносинам. Якщо відносин багато, то річ одна. Якщо відносини різні і можуть бути навіть протилежні, то річ у цих відносинах одна і та ж. Відношення «перекидає місток» від однієї речі до іншої і, отже, робить їх різними. Різниця речей «спочиває» на відмінності їх відносин. Речі поза відносин невиразні, тобто тотожні.
Зі сказаного ясно, що слід розуміти під річчю. Її можна визначити так: річ - тіло, яке набрало або що знаходиться у відносинах з іншими тілами і виявляючи в цих відносинах властивості. Як тільки тіло вступає у відносини з іншими тілами, воно «стає» річчю, яка проявляє свої властивості. Якщо тіло не знаходиться ні в яких реальних відносинах з іншими тілами, то воно не є і річчю. Оскільки такого не буває, тобто тіло завжди знаходиться в якихось реальних відносинах з іншими тілами, остільки воно завжди виступає як річ в цих відносинах. Тіло поза відносин - це справжня «річ у собі», тобто абстракція, якою реально нічого не відповідає. Можна, звичайно, природні тіла, про які люди поки нічого не знають, називати умовно «речами в собі», так як вони не є «речами для нас». Однак у такому вживанні «річ у собі» не є щира «річ у собі», оскільки вона протилежна не взагалі «речі для іншого», а тільки «речі для нас». Будь-яка реальна річ є «річ для іншого», тобто існує лише як момент явища, відносини речей через їх властивості.

11.8. Сутність

Сутність - категорія дійсності, що представляє собою органічну єдність, взаімоопосредствованіе закону і явища. Якщо закон визначає однаковість дійсності, а явище її різноманіття, то сутність визначає єдність дійсності в її різноманітті або різноманіття дійсності в її єдності. Однаковість і різноманіття постають у сутності як форма і зміст.
Форма - єдність різноманітного; зміст - різноманіття єдності чи різноманіття в єдності. Іншими словами, форма і зміст - це закон і явище, взяті в аспекті сутності, що існують як моменти сутності.
Сутність - складна органічна дійсність, що з'єднує її внутрішню і зовнішню сторони. У сфері можливості їй відповідає свобода. У сфері видів матерії - організм і спільноту. У сфері якості - індивідуальне і типове. У сфері заходи - норма. У сфері видів руху - розвиток і поведінку. У сфері протиріччя - складне протиріччя, єдність, гармонія і боротьба, антагонізм. У сфері становлення діяльність, суб'єкт, об'єкт.
Категорія суті пройшла довгий і важкий шлях формування, становлення, розвитку. Це, мабуть, одна з найбільш складних і спірних категорій.
Так, філософи емпіричного напряму до цих пір не визнають цієї категорії, вважають її належить виключно до сфери свідомості, але ніяк не дійсності. Більш того, деякі з них просто третирують її. Б. Рассел писав, наприклад: «« сутність »видається мені нетямущим поняттям, позбавленим точності». Пафос Рассела зрозумілий. Він був емпірично орієнтованим філософом, причому з природничих небіологічних ухилом. Звідси і його нелюбов до понять-категорій, відповідним цілого, речі, тотожності, загального, і його нелюбов до складних органічним поняттями-категоріями, такими як сутність.
Нігілізм щодо суті так само згубний, як і нігілізм щодо живої істоти, організму, його життєдіяльності, розвитку. Специфіка сутності - це специфіка живого в порівнянні з неживим, органічного в порівнянні з неорганічним, що розвивається в порівнянні з простим зміною, норми в порівнянні з неорганічної мірою, єдності в порівнянні з простою зв'язком і т. д. і т. п.
Отже, ми розглянули одну крайність у розумінні сутності. Існує й інша крайність. Філософи, які сповідують органицизм та ідеалізм, схильні абсолютизувати сутність і навіть наділяти її самостійним існуванням.
Абсолютизація сутності виражається, зокрема, в тому, що її бачать і там, де її немає і бути не може. Наприклад, в неорганічний світі, де ніяких сутностей немає. (Смішно говорити про сутність грози, каменю, молекули, планети). Або у вигаданому, уявному світі одухотворених, одушевлених сутностей, в релігійному уявленні про надприродне особистому істоту як сутності всесвіту.
Абсолютизував сутність і Гегель. Але він же перший дав її категоріально-логічний портрет, перший спробував розумно (логічно) оцінити її, очистити від релігійно-містичних і схоластичних нашарувань. Взагалі вчення Гегеля про сутність дуже складно, неоднозначно, повно одночасно спекуляцій і геніальних прозрінь.
Сутність і явище. Це ставлення часто розглядають як відношення внутрішнього і зовнішнього. Це дещо спрощений погляд. Кажуть, наприклад: явище дано безпосередньо, в наших відчуттях, а сутність прихована за явищами, дана не безпосередньо, а опосередковано, через них. Дійсно, в пізнанні людина може йти від безпосередньо спостережуваного явища (явищ) до виявлення сутності. Остання як пізнавальний феномен часто виявляється тим внутрішнім, яке намагаються осягнути.
Однак, у пізнанні ми можемо рухатися і іншими шляхами, зокрема, від внутрішнього до зовнішнього. Зовнішнє, явища можуть бути приховані від нас, безпосередньо не спостережувані. Такими є багато фізичні явища (наприклад, радіоактивність, радіохвилі). Відкриваючи, пізнаючи їх, ми ведемо себе приблизно так само, коли виявляємо сутність.
Взагалі сутність як пізнавальний феномен не зовсім те ж, що сутність як категоріальне визначення дійсності. Вона може бути суттю речей, тобто характеризувати неорганічні або уявні об'єкти. Вона може бути явищем, якщо це явище приховано, не виявлено, не пізнане, тобто знову ж таки є об'єктом пізнання (особливо це стосується явищ, які мають досить складний, заплутаний або масштабний характер, тобто нагадують в якійсь мірою явища живої природи). І т. д. і т. п. Сутність тільки як пізнавальний феномен уявною, удавана, недійсна. Вона існує, діє лише в нашій пізнавальної діяльності, як характеристика однієї із сторін діяльності, а саме об'єкта діяльності (згадаємо, що діяльність, об'єкт - це всі категорії, відповідні сутності). Вона світить, так би мовити, відбитим світлом, одержуваним від дійсної сутності, якою є діяльність людини.
Сутність як категоріальне визначення дійсності внутрішня і зовнішня, безпосередня і опосередкована, коротше кажучи, складна і органічне. Це добре видно на прикладі нашої власної, людської сутності.
Кожен з нас носить в собі сутність, вона безумовно дана нам безпосередньо, вона тут, тут - в силу нашого народження, розвитку, нашої життєдіяльності. Вона внутрішня, оскільки «сидить» всередині нас, не завжди виявляється, не завжди дає про себе знати і ми не в повній мірі знаємо її. Вона зовні, оскільки виявляється, виступає в нашій поведінці, вчинках, діяльності, в об'єктивних результатах діяльності, бо ми її знаємо. Так, Бетховен помер давно, а його сутність художника-творця продовжує жити, «виступати» в його музичних творах (ж зрозуміло, що музичні твори Бетховена внешни йому самому як об'єктивувати результати його творчої діяльності).
Говорячи про ставлення «сутність-явище», не можна не згадати про ставлення «закон-явище». Філософи часто плутають ці два відносини, благо є одна, спільна для них категорія - явище. Коли відносини «сутність-явище» і «закон-явище» розглядають ізольовано один від одного, як самостійні пари категорій, категоріальних визначень, то виникає уявлення про протилежності сутності явища за аналогією з протилежністю закону явищу. Звідси нерідке уподібнення і прирівняти сутності закону, коли сутність розглядають як категорію, однопорядкові і відповідну закону, отже, як внутрішнє, загальне і т. д. і т. п. Ніхто не задавався питанням: а чому, власне кажучи, існують дві різні пари категоріальних визначень, які мають у своєму складі одну і ту ж категорію (явище)? Чому така аномалія? Цією аномалії не було б, якщо б філософи розглядали зазначені пари категорій не як самостійні, незалежні один від одного підсистеми категорій, а як «частини» однією підсистеми: «закон-сутність-явище». Сутність в такому випадку виглядає не як однопорядкові з законом категорія, а як категорія, що об'єднує закон і явище, отже, має риси того й іншого. Справді, люди давно в практиці слововживання розрізняють закон і сутність. Якщо закон є щось загальне, загальне в дійсності, що протистоїть специфічного і одиничного (у нашому випадку - явища), то сутність, маючи якість закону, тобто володіючи перевагою загального, спільного, в той же час має якість явища, а саме чого -то конкретного, одиничного, специфічного. Вище ми наводили приклад із сутністю людини. Остання і всезагальною і специфічна, і єдина і одинична, і типова (типологічності) і індивідуальна, і серійно і унікальна. (К. Маркс був не зовсім точний, коли стверджував що «сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивіду», що «у своїй дійсності вона є сукупність всіх суспільних відносин». Справедливо критикуючи Л. Фейєрбаха за те, останній бачив у людині лише природну сутність, він, проте, як і Фейєрбах, ігнорував індивідуальну сторону людської сутності, зневажливо відгукуючись про абстракті, притаманному окремому індивіду. Для Маркса і його послідовників ця неточність дорого обійшлася. Зводячи сутність людини до соціальної складової, марксисти зробили його (людини) об'єктом соціального експериментування та маніпулювання і на цьому сильно обпеклися. Людина за своєю сутністю і соціальна істота, і природна. Як природна істота він - родове істота і особина. Як соціальна істота він - член суспільства і індивідуум, особистість. Ігнорування хоча б однієї з цих складових сутності людини веде в кінцевому рахунку до тяжких наслідків, небезпечним загибеллю людства.)
У зв'язку з проблемою сутності як єдності закону і явища не можна не згадати Аристотеля. Саме він перший докладно розглянув її категоріально-логічний статус і, на відміну від Платона, побачив у ній не тільки риси загального, але і одиничного, «ось цього», створивши тим самим передумову для адекватного осмислення категорії.

11.9. Форма і зміст

Форма і зміст характеризують не саме явище і не саму дійсність, а сутність дійсності.
У свідомості людей ці категорії ще недостатньо віддиференціювати від таких понять, як ціле, будова і частини, структура та елементи, вид і рід. Це і зрозуміло. Історично слово «форма» пов'язувалося зі словами «матерія», «речовина». Часто під «формою» розуміли і продовжують розуміти зовнішній обрис, зовнішній вигляд предмета, а під «змістом» - вміст, то, що в буквальному сенсі міститься в чомусь. З іншого боку, люди інтуїтивно розуміють, що «форма і зміст» не те ж саме, що «форма» в окремо і «зміст» окремо. У мистецтві, наприклад, «форма і зміст» давно вже виступають єдиним категоріальним блоком, як пара сложноорганіческіх категорій, що характеризують разом художню сутність твору.
В першу чергу слід сказати, що форма і зміст як моменти, сторони сутності взаємопов'язані. Форма змістовна, а зміст оформлено. Далі, форма - це закони, що стали моментами сутності, а зміст - це явища, що стали моментами сутності. Форма - закон, опосередкований явищем. Зміст - явище, опосередковане законом.
Форма і зміст, як опосередковують один одного закон і явище, внутрішні і зовнішні. Те, що мають на увазі під формою, насправді є деякий єдність внутрішньої і зовнішньої форм. Аналогічно і зміст є не просто зміст, а єдність внутрішнього і зовнішнього змістів. Тут знову ж таки ми звертаємося до авторитету мистецтва. Діячі мистецтва та його цінителі зазвичай добре вловлюють різницю між внутрішньою і зовнішньою формою, внутрішнім і зовнішнім змістом художнього твору, образу. Тепер, якщо ми візьмемо поведінку людини, скажімо його вчинки, то побачимо, наскільки тонкі і складні сутнісні характеристики людських вчинків, наскільки взаємопов'язані і диференційовані їх (внутрішня і зовнішня) форма і (внутрішнє та зовнішнє) зміст. Коли говорять, наприклад, про внутрішню і зовнішню культуру людини, то мають на увазі складний гармонійна взаємодія або, навпаки, дисгармонію внутрішньої і зовнішньої форми, внутрішнього і зовнішнього змісту людини як суб'єкта культури. Або, коли говорять про внутрішню і зовнішню красу людини, то мають на увазі знову ж гармонію-дисгармонію внутрішньої і зовнішньої форми людини. Причому абсолютно виразно видно, що краса - це аж ніяк не чиста форма, вона тісно пов'язана з утриманням, запліднюється ім. Жива краса - це Форма Змісту.

11.10. Старе і нове

Старе і нове - види дійсності, узяті в аспекті становлення. Розрізнення старого і нового передбачає вихід за межі даної дійсності, в реальність взаємин дійсності і можливості, а саме, в реальність стає.
Взаємовідносини дійсності і можливості такі, що одна «частина» можливостей визріває в надрах старої дійсності, є як би її дітищем, а інша «частина» можливостей «приходить» з боку, є зовнішньою для цієї дійсності. Дійсність лише почасти можна уподібнити павуку, який тче павутину з самого себе. Не всі можливості випливають зі старої дійсності. У тому-то й полягає принципова відмінність можливості від дійсності, що вона створює умови для виникнення абсолютно іншої, нової, небувалої дійсності. Завдяки можливості (перш за все випадковості та свободи) нова дійсність містить у собі такі моменти, яких не було в старій дійсності. Хотілося б особливо відзначити роль випадковості в виникненні нового. Це, звичайно, не означає, що інші моменти можливості, в тому числі необхідність, відіграють меншу роль у виникненні нового. Можливість «поводиться» по відношенню до дійсності як целокупность всіх своїх моментів. Оскільки старе і нове - стара і нова дійсності, остільки вони виступають як целокупності, охоплюють собою всі моменти дійсності: явище, статистичну закономірність, закон, сутність. Можна говорити окремо про старих і нових явищах, старих і нових законах (статистичних закономірностях), старої і нової сутності. Але це буде певна умовність. Старе і нове є старим і новим саме як дійсності, як целокупності зазначених вище моментів. Це можна бачити з такого. Ми говоримо про старих і нових речах, події справах, друзів, звички, звичаї, часи, ідеях і т. д. і т. п. Всі ці «предмети» мають значення старих або нових не самі по собі, не в своїй окремо, а лише в контексті життя, індивідуальної або родової, суспільної, в контексті деякого потоку, целокупності змін, що відбуваються в рамках життя. Старого і нового немає поза життям, поза її змін, трансформації. Іншими словами, старого і нового немає в неорганічної природи. Якщо ми говоримо про старих або молодих горах (наприклад, про старих уральських та молодих кавказьких), то це не більше, ніж деякий уподібнення неорганічного, неживого органічному, живому. Воно як будь-яке порівняння кульгає. Кажуть ще про нових і наднових зірок, про молодик, про старий і молодому місяці. Це все або спеціальні наукові терміни, що мають лише віддалене подібність з категоріальним значенням слів-прототипів, або метафори, або залишки колишнього оживлення неорганічної природи.
В останні роки дає про себе знати інша крайність: антисциентизм-ірраціоналізм. Це безперечно реакція на попередні десятиліття філософського сцієнтизму-раціоналізму [1]. Розкуті філософи раптом заговорили як богослови, містики, ясновидці, пророки ...
Ні сцієнтизм, ні антисциентизм не роблять філософа філософом. Ми, філософи, повинні навчитися говорити своїм голосом - без наукоподібність і сцієнтизму, з одного боку, і без релігійно-містичної, пророчою риторики-афектації, з іншого.

1.2. Предмет і «частини» філософії

Філософи обговорювали проблему "частин" філософії, її структурованості з тих пір, як відбулося первинне накопичення філософських ідей і з'явилися перші філософи-систематики.
Філософія в її повному вигляді може бути розділена на три частини відповідно трьом "предметів": об'єкту діяльності, суб'єкта діяльності й самої діяльності, точніше її засобам-методів.
Зміст філософії складають найбільш загальні уявлення про світ у цілому, його категоріальної структуру, про людину і суспільство, в якому він живе, про способи діяльності або освоєння людиною світу. Графічно предмет філософії виглядає так: (Рис. 1).
Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Філософія | Книга
704.9кб. | скачати


Схожі роботи:
Філософія мистецтва Що таке краса Філософія від Гегеля до Ніцше Х
Що таке філософія
Толстой л. н. - Що таке людина і що таке життя в зображенні товстого в романі
Що таке аускультація перкусія пальпація Прилади для аускультації Що таке ЕКГ місце електрод
Християнська філософія періоду середньовіччя Західноєвропейська філософія Нового часу
Філософія давніх слов ян Філософія періоду Відродження
Середньовічна християнська філософія Філософія і глобальні пробле
Філософія людини суспільства та історії Елліністична філософія її
Філософія епохи Відродження Середньовічна філософія

Нажми чтобы узнать.
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru