додати матеріал


Чума і Туляремія

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

по темі:

ЧУМА” і „ТУЛЯРЕМІЯ”

План.

  1. Туляремія.

  2. Етіологія і епідеміологія.

  3. Патогенез і патоморфологія.

  4. Клініка.

  5. Діагностика.

  6. Лікування і профілактика.

Туляремія (син. : мала чума, хвороба Франсиса, кроляча гарячка, мишача хвороба, гарячка від оленячих мух) — гостра при­родно-осередкова інфекційна хвороба з групи бактеріальних зоонозів, яка спричиняється туляремійною бактерією, передається контактним, повітряно-пиловим, аліментарним і трансмісивним шляхом, характеризується гарячкою, специфічним лімфаденітом (бубон) і ураженням залежно від вхідних воріт шкіри, очей, Миг­даликів, легень і інших органів.

Етіологія. Збудник туляремії — Francisella tularensis — нале­жить до роду Francisella, родини Brucellaceae. Розрізняють три підвиди бактерії туляремії: голарктичний (європейський), серед­ньоазіатський і неарктичний (американський). Це дрібна кокобактерія розміром 0, 2—0, 5 мкм, нерухлива, не утворює спор, має кап­сулу, грамнегативна. Забарвлюється карболовим фуксином також за Романовським—Гімзою.

Епідеміологія. Резервуаром і джерелом Інфекції при туляремії є різні види диких і синантропних гризунів (ондатри, зайці, водя­ні щурі, полівки, хом'яки, миші та ін. ), а також свійські тварини (свині, вівці, велика рогата худоба). Серед тварин хвороба поши­рюється в основному через кровососних комах. Від людини до людини туляремія не передається.

Зараження людини можливе всіма відомими шляхами: 1) кон­тактним — під час контакту з хворими тваринами і їх виділення­ми; 2) аліментарним — при вживанні інфікованих продуктів хар­чування і води; 3) повітряно-пиловим (аспіраційним) — під час обмолоту зернових, обробки фуражу тощо; 4) трансмісивним — че­рез укуси комара, кліща, ґедзя, мухи-жигалки та ін.

Патогенез і патоморфологія. Збудник туляремії проникає в ор­ганізм людини через шкіру (навіть неушкоджену), слизові обо­лонки дихальних шляхів, травного каналу, очей, мигдаликів. За­лежно від воріт інфекції формується певна клінічна форма хворо­би. З місця проникнення інфекції, де іноді розвивається первинний афект, бактерії туляремії лімфатичними шляхами заносяться в регіонарні лімфатичні вузли, частина їх гине, виділяється ендоток­син, виникає місцева запальна реакція (лімфаденіт).

У лімфатичних вузлах і в більшості внутрішніх органів виявля­ють множинні туляремійні гранульоми з лімфоїдних, плазматич­них, епітеліоїдних, велетенських клітин, нейтрофільних гранулоци­тів, які схильні до некрозу (нагадують туберкульоми). Іноді спо­стерігається тотальний некроз лімфатичного вузла. У регіонарних лімфатичних вузлах, первинних (лімфогенних) бубонах першого-другого порядку можливе нагноєння. У вторинних (гематогенних) бубонах гранульоматозні зміни не приводять до нагноєння. Поміт­но збільшені і повнокровні печінка та селезінка. Остання схожа на

септичну, в ній багато гранульом. Визначаються дегенеративні змі­ни в нирках, міокарді, легенях, мозку.

Клініка. Інкубаційний період триває від кількох годин до 20 днів (у середньому 3—7 днів). Перебіг хвороби може бути го­стрим, підгострим, рецидивуючим. Розрізняють такі клінічні форми туляремії: 1) бубонну (рис. 23); 2) виразково-бубонну; 3) очно-бубонну; 4) ангінозно-бубонну; 5) генералізовану; 6) абдоміналь­ну; 7) легеневу. Останні дві форми вперше виділені Г. П. Руднєвим.

Усі форми хвороби мають гострий початок, продромальні озна­ки нехарактерні. Температура тіла з ознобом підвищується до 39—40 °С. На місці проникнення інфекції часто виявляються пер­винний афект-інфільтрат, виразки, нагноєння (пустули, абсцеси). Спостерігається біль у голові, попереку, м'язах, слабість, пітли­вість, частими є розлади сну (сонливість або безсоння), на висоті гарячки — ейфорія. Лице гіперемійоване, кон'юнктивіт, склерит. Гарячка є тривалою (2—4 тижні), має ремітуючий або інтермітуючий характер. Дуже швидко розвивається генералізована лімфаденопатія. Лімфатичні вузли збільшуються до 1—3 см, еластичні, чутливі під час пальпації, не спаяні з прилеглими тканинами. Збільшується печінка, а з 5—7-го дня хвороби і селезінка. У пер­ші 2—3 тижні хвороби часто з'являється розеольозний, папульозний, іноді ексудативний поліморфний висип, який, як правило, вкриває симетричні ділянки ті. . а, іноді у вигляді рукавичок, шкарпеток, коміра, маски Після зникнення висипу часто спостерігає­ться лущення.

Діагноз. Опорними симптомами клінічної діагностики туляремії е гарячка, зміни, залежно від вхідних воріт інфекції, з боку шкіри, очей, мигдаликів, легень і розвиток типового регіонарного лімфаденіту (бубону). Вирішального значення набувають дані епі­деміологічного анамнезу.

Високоспецифічним і раннім методом діагностики є внутрішньо-шкірна алергічна проба з тулярином — зависсю вбитих бактерій туляремії. Пробу оцінюють через 24—36—48 год. Позитивною (на­явність Інфільтрату і гіперемії) вона стає вже з 3—8-го дня хвороби, утримується позитивною роками, що використовують і для ретроспективної діагностики.

Лікування, основним методом лікування хворих на туляремію є антибактеріальна терапія. Призначають стрептоміцин внутрішньо м’язово—1—2 г на добу до 5—7-го дня нормальної темпера­тури тіла, але не менш як 8—10 днів. Рекомендується також призначати левоміцетин, тетрациклін, аміноглікозиди у звичайних дозах.

Для лікування хворих на затяжні і рецидивуючі форми туляре­мії використовують антибіотики в комбінації зі специфічною вак­циною, яку вводять підшкірно, внутрішньо м’язово або внутрішньо­венне по 1, 5, 10, 15 млн. мікробних тіл на ін'єкцію з інтервалом у 5 діб. Курс лікування передбачає 6—12 ін'єкцій. Після введення вакцини можлива місцева, регіонарна і загальна реакції. Прово­дять патогенетичне лікування. Нагноювання бубонів є показанням для хірургічного втручання. Ефективною є пункція таких бубонів, відсмоктування гною, введення внутрішньобубонно антибіотиків (С. М. Заячківський, 1956). Хворих виписують із стаціонару після зникнення клінічних симптомів хвороби. Працездатність віднов­люється повільно.

Профілактика. Важливими заходами е ліквідація природних осередків або зменшення їх ареалів, гідромеліоративні роботи, удосконалення системи агротехнічних заходів, знищення диких І регулювання кількості промислових гризунів, забезпечення охоро­ни джерел водопостачання, продовольчих складів, житлових при­міщень від заселення гризунами. Під час обмолоту хліба (де бага­то гризунів) треба користуватись захисними окулярами-консервами, масками. Застосовують також засоби захисту від укусів кліщів та інших комах (репеленти, захисний одяг).

Найефективнішим методом профілактики туляремії в природ­них осередках е вакцинація населення нашкірно живою туляремій­ною вакциною Райського—Ельберта. Використовують також асо­ційовані вакцини проти туляремії, бруцельозу, чуми та інших інфекцій.

Рекомендована література:

Тітов: стр. 434 – 440

стр. 434 – 440.

Бунін: стр. 356 – 364

стр. 364 – 374.

Питання для самоконтролю.

  1. Особливості механізмів передачі збудників кров’яних інфекцій.

  2. Характерні епідеміологічні ознаки спалахів у разі передачі збудника кліщами, комарами.

  3. Чим визначається стабільність циркуляції збудників кров’яних інфекцій?

  4. Чому кров’яні інфекції, збудники яких передаються вошами, зараховані до антропонозів, а ті, що передаються кліщами, комарами, - до зоонозів?


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Астрономія | Реферат
19.5кб. | скачати


Схожі роботи:
Туляремія 2
Туляремія
Чума 2
Чума
Бубонна чума
Чума м`ясоїдних
СНІД - чума ХХ століття
Африканська чума свиней
Класична чума свиней
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru