додати матеріал

приховати рекламу

Цивільне процесуальне право України, Штефан

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

М. Й. ШТЕФАН

ЦИВІЛЬНЕ

ПРОЦЕСУАЛЬНЕ

ПРАВО

України

Академічний курс

Затверджено

Міністерством освіти і науки України

як підручник для студентів юридичних спеціальностей

вищих навчальних закладів

Київ 2005

ББК 67.9(4УКР)310я73

Ш90

Гриф надано Міністерством освіти і науки України

(лист № 1/11-693 від 19 лютого 2004 р.)

Штефан Михайло Йосипович

доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових

наук України, заслужений діяч науки і техніки України.

Провідний вчений у галузі цивільного процесуального права.

Автор понад 150 опублікованих наукових праць

Рецензенти:

Шевченко Я. М. — доктор юридичних наук, професор, академік

Академії правових наук України, заслужений діяч науки і

техніки України

Фурса С. Я. — доктор юридичних наук, професор

Штефан М. Й.

Ш90 Цивільне процесуальне право України: Академічний курс;

Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. — К.: Концерн

«Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. — 624 с.

ІSВN 966-313-244-2

У підручнику розкривається встановлений законом процесуальний порядок розгляду і вирішення цивільних справ у судах України у формі цивільного судочинства. Аналізуються питання: поняття цивільного процесуального права, предмет і метод його регулювання, принципи процесу, цивільні процесуальні правовідносини, види проваджень, стадії цивільного процесу, компетенція цивільного судочинства, цивільна процесуальна право-суб'єктність громадян і юридичних осіб, їх правове становище у всіх видах провадження і стадіях розвитку цивільного судочинства, постанови суду та цивільне судочинство з іноземним елементом.

Для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів, практичних працівників юридичних установ.

ББК 67.9(4УКР)310я73+67.310я73

© М. Й. Штефан, 2005

ІSВN 966-313-244-2 © Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

Бюлетень...

України — «Бюлетень законодавства і юридичної практики України»

ВВР — «Вісник Верховної Ради України»

ГПК — Господарський процесуальний кодекс України

ЖБК — житлово-будівельні кооперативи

ЖЕО — житлово-експлуатаційна організація

ЖК — Житловий кодекс Української РСР

ЗК — Земельний кодекс України

КЗпП — Кодекс законів про працю України

КК — Кримінальний кодекс України

КпАП — Кодекс України про адміністративні правопорушення

КпШС — Кодекс про шлюб та сім'ю

КТС — комісія по трудових спорах

ЛК — Лісовий кодекс України

МАК — Морська арбітражна комісія

МКАС — Міжнародний комерційний арбітражний суд

ОВ —«Офіційний вісник України»

СК — Сімейний кодекс України

СНД — Співдружність Незалежних Держав

УААСП — Українське агентство з авторських і суміжних прав

ЦК — Цивільний кодекс України

ЦПК — Цивільний процесуальний кодекс України

ПЕРЕДМОВА

У розбудові України як демократичної, правової держави визначальна роль належить судовій владі, на яку Конституцією, Законом України «Про судоустрій України» покладено здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального і конституційного судочинства.

Цивільно-процесуальний порядок здійснення цивільного судочинства встановлений Цивільним процесуальним кодексом України, прийнятим Верховною Радою України 18 березня 2004 р., який має важливе значення як основне джерело цивільного процесуального права України. Новий ЦПК України відтворив і розвинув демократичні принципи і правила механізму цивільного судочинства, вироблені вітчизняною наукою і практикою цивільного процесу, залишивши без змін окремі нормативні правила попереднього ЦПК України (1963 р.), які досі актуальні з позиції сучасного соціально-економічного розвитку України, зумовлюються положеннями Конституції України і використані для процесуально-правового регулювання цивільного судочинства.

За новим ЦПК України правове регулювання цивільного судочинства характеризується: новелізацією норм і намаганням зберегти традиційні процесуальні форми і принципи попереднього кодексу; відтворенням конституційних засад (принципів) цивільного судочинства (здійснення правосуддя державною мовою на засадах поваги до честі, гідності, рівності перед законом і судом; гласності та відкритості судового розгляду); встановленням апеляційного і касаційного оскарження рішень суду; розширенням змісту принципів змагальності, диспозитивності, законності, державної мови судочинства тощо; розширенням структури ЦПК України — включенням нових розділів і глав: наказне провадження (розділ II); заочний розгляд справи (глава 8 розділу III); розгляд судом справ окремого провадження: про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність, про визнання спадщини відумерлою, про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб (глави 8-12 розділу IV). Новий ЦПК України доповнений розділами VI-VIII, якими урегульовані питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, про судовий контроль за виконанням судових рішень, про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні.

Новий ЦПК України також характеризується адаптацією норм відповідно до соціально-економічних умов суспільного життя України та доктрини демократичного судочинства з урахуванням світових стандартів.

У підручнику проаналізовано норми й інститути цивільного процесуального права України, якими встановлено процесуальний порядок здійснення правосуддя у справах, що виникають у державі з цивільних, трудових, сімейних, інших правовідносин, у формі цивільного судочинства, спрямованого на виконання важливих конституційних завдань щодо захисту прав і свобод людини та громадянина, гарантованих Конституцією, законодавством України, прав та інтересів підприємств, установ, організацій, держави і суспільства.

Сучасний стан правового регулювання цивільного судочинства України відображено станом на 10 серпня 2005 р. Підручник розроблено на правовій основі Конституції України, Цивільного процесуального кодексу (2004 р.) та іншого законодавства України, зокрема Цивільного кодексу (2003 р.), Сімейного кодексу (2002 р.), Земельного кодексу (2001 р.).

Розкриття нормативних правил цивільного судочинства провадиться з використанням судової практики Верховного Суду України і супроводжується висвітленням наукових і практичних проблем теорії й практики цивільного судочинства з авторськими міркуваннями про напрями їх вирішення. Саме цим підручник сприятиме творчому вивченню цивільного процесуального права України студентами юридичних вузів, підвищенню теоретичного і практичного рівня знань працівників юридичних установ у галузі цивільного судочинства.

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1. Поняття, завдання і джерела цивільного процесуального права України

§ 1. Цивільний процесуальний порядок (форма) захисту майнових і особистих немайнових прав та охоронюваних законом інтересів громадян і організацій

Сучасний політичний і соціально-економічний розвиток України визначається удосконаленням законодавства, яким закріплено правове становище громадян, організацій та їх об'єднань і встановлюються гарантії реалізації й захисту їх прав, свобод і обов'язків, визначених Конституцією й іншими законами України. Конституційні норми, в яких вони закріплені, є основою деталізації в галузевому законодавстві регулювання всіх аспектів їх дій, визначення юридичних гарантій їх реалізації, встановлення процесуального порядку (процесуальних форм) захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових цивільних прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, у тому числі й засобами цивільного процесуального права.

Конституція України, на реалізацію положення Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.1, про те, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами (ст. 8), визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право на використання всіх національних засобів правового захисту, звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України). Зокрема, громадяни України можуть звертатися за захистом до Європейського Суду з прав людини.

Захист цивільних прав в Україні здійснюється в установленому законом судовому і несудовому порядках. Цивільним кодексом (далі — ЦК) України передбачено, що захист цивільних прав та інтересів здійснюється судом, Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування і нотаріусом (статті 16-18). Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд (ст. 124 Конституції України). До складу судів загальної юрисдикції належать загальні та спеціалізовані суди — господарські й адміністративні. Цивільні справи вирішують також третейські суди. Загальні суди розглядають справи у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних та інших правовідносин (ст. 15 Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК) України), якщо розгляд таких справ не провадиться за правилами іншого судочинства.

На господарський суд покладено вирішення всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві (ст. 12 Господарського процесуального кодексу (далі — ГПК) України).

Захист прав, що виникають із шлюбних та сімейних відносин, здійснюється загальним судом загальної юрисдикції, органами опіки і піклування (статті 18, 19 Сімейного кодексу (далі — СК) України).

Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах (далі — КТС) і районними (міськими) судами (ст. 221 Кодексу законів про працю (далі — КЗпП) України), при цьому КТС є первинним органом розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях за незначними винятками (ст. 224 КЗпП України).

Земельні спори розглядаються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ст. 158 Земельного кодексу (далі — ЗК) України, ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР).

Третейські суди вирішують передані на їх розгляд за угодою сторін будь-які спори, які виникли між ними, за винятком спорів з трудових, цивільних і господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом (ст. 1 Закону України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р. № 1701-ІУ, ст. 17 ЦПК України).

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються: адміністративними комісіями при виконкомах місцевих рад; виконкомами селищних, сільських рад; районними (міськими) судами (суддями); органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те законодавством України (ст. 213 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КпАП України).

Сприяння громадянам і юридичним особам у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів покладено також на нотаріат України — систему органів і посадових осіб: нотаріальні контори і нотаріальні архіви (державних нотаріусів), приватних нотаріусів, на посадових осіб виконкомів сільських, селищних, міських рад, консульські і дипломатичні представництва тощо (статті 1, 40 Закону України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р. № 3425-ХП, ст. 18 ЦК України).

Отже, чинне законодавство України для захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та організацій встановлює такі процесуальні порядки: судовий (цивільний процесуальний і господарсько-процесуальний), адміністративний, нотаріальний, громадський. У літературі з цивільного процесу вони називаються процесуальними формами захисту прав. Законодавче встановлення численних форм захисту права залежить від особливостей спірних правовідносин, їх диспозитивного чи імперативного методу регулювання, потреб практики в необхідності більш швидкого розв'язання спору, а також від політики держави на даному етапі її розвитку1 та свідчить, що воно не завжди ґрунтується на концепції правової держави про розподіл влади та їх незалежність одна від одної.

Можливість широкого застосування судової влади для захисту прав, законних інтересів і свобод громадян та організацій передбачена ст. 124 Конституції України, за якою юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, тобто з цивільних, трудових, земельних, державних, адміністративних, фінансових й інших правовідносин.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, кримінального, господарського, адміністративного і конституційного судочинства (ст. 1 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІП, статті 1, 4, 5, 12 ГПК України). Розмежування компетенції між цивільним і господарським судочинством відповідно до ст. 15 ЦПК і статей 1, 12 ГПК України проведено тільки на основі суб'єктного складу спірних матеріальних правовідносин, у зв'язку з чим господарське судочинство є різновидом цивільного судочинства і входить до його системи. Єдність судової влади викликає необхідність уніфікації судової системи на основі створення єдиного і рівного для всіх громадян і організацій державного суду з покладанням на нього здійснення функцій правосуддя в справах, що виникають з правовідносин, врегульованих нормами цивільного, господарського, трудового, сімейного, земельного, державного, адміністративного та інших галузей матеріального права у визначеному єдиному процесуальному порядку. Така необхідність обумовлена трансформацією України в правову державу і реалізацією дійсного поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Але диспозитивний характер цивільних справ вимагає збереження диспозитивної можливості у виборі громадянами і організаціями процесуальної форми захисту. Тому нарівні з державними судами допустимим є функціонування інших форм розгляду справ — громадського суду, третейського суду тощо.

З функціонуванням судової влади у цивільних справах тісно пов'язані питання поняття і змісту цивільної процесуальної форми, яка у науці цивільного процесу не має однакового визначення. Вона ототожнюється з основними формами цивільного процесуального права1, з цивільним процесом, з порядком діяльності суду і учасників процесу, розкривається через форму процесуальних документів2.

Цивільна процесуальна діяльність суду, діяльність учасників цивільного судочинства має певний зміст і процесуальну форму вираження, вчинення і закріплення, провадиться у відповідній послідовності, у певному порядку, встановленому нормами цивільного процесуального права. Але різні назви однієї й тієї самої юридичної категорії — цивільна процесуальна форма — цивільний процес позбавляє їх необхідної точності і практичної користі. Про це свідчить і неоднакове розуміння змісту процесуальної форми авторами, які ототожнюють її з судочинством. Деякі автори відносять до нормативних положень, що визначають процесуальну форму, вичерпний перелік осіб, які повинні і можуть брати участь у процесі. Кожна з них має в процесі самостійне місце, виконує особисте завдання, а тому наділена тільки їй притаманним обсягом прав і обов'язків; може виконувати дії, передбачені процесуальними нормами, у певні строки і послідовно. Розвиток процесу до своєї кінцевої мети проходить за стадіями у передбаченій законом послідовності; способи і оформлення процесуальних дій встановлені законом1.

На думку окремих авторів, цивільна процесуальна форма характеризується тим, що вона встановлена законом, забезпечує можливість усім заінтересованим особам у спірній справі брати участь у її розгляді судом і наділяє їх процесуальними правами для захисту своїх законних інтересів і відстоювання своїх прав у суді; передбачає публічне, у відкритому судовому засіданні, з'ясування фактичних обставин у справі; має своєю найближчою метою встановлення у справі об'єктивної істини; зобов'язує суд, щоб ухвалене ним рішення ґрунтувалося на фактах, встановлених з вичерпною повнотою в процесі судового розгляду, порядком і засобами, визначеними в законі.

Зазначені ознаки цивільної процесуальної форми (цивільного судочинства) дійсно їй притаманні, але у наведених визначеннях позбавлені повноти і точності.

Виходячи з діалектичного зв'язку цивільного права з цивільним процесуальним (єдності змісту і форми), цивільну процесуальну форму в ототожненні з цивільним судочинством можна розглядати умовно в тому контексті, що нею забезпечується життєдіяльність (реалізація, захист) цивільного права (змісту), але слід зазначити, що цивільне судочинство має свій, властивий йому зміст і процесуальну форму. Змістом буде діяльність суду і учасників процесу (дії і правовідносини), а цивільною процесуальною формою — об'єктивне (зовнішнє) вираження вчинення, закріплення і оформлення відповідної діяльності. Наприклад, діяльність суду з розгляду справи складається з сукупності дій, спрямованих на дослідження доказів за допомогою визначених законом засобів доказування. Така діяльність здійснюється у точно визначеному процесуальному порядку, за встановленими правилами, у встановленій процесуальній формі судового засідання, безпосередньо, усно, тобто процесуальні дії вчинюються в певній процесуальній формі й фіксуються у певних процесуальних документах.

Таке розуміння процесуальної форми відтворюється і в деяких нормах ЦПК України: ст. 119 — позовна заява подається до суду в письмовій формі; ст. 147 — експерт дає у письмовій формі свій мотивований висновок; ст. 158 — розгляд справи відбувається в судовому засіданні; ст. 159 — розгляд справи відбувається безпосередньо і при незмінному складі суддів тощо.

Отже, цивільна процесуальна форма — це встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній засіб вчинення процесуальних дій, виконуваних за визначеними правилами, в певному порядку судом і всіма учасниками процесу при розгляді й вирішенні справи, перевірці законності й обґрунтованості постановленого у ній рішення, а також у закріпленні процесуальних дій у передбачених процесуальних документах.

Процесуальна форма щодо процесуальних дій виконує важливу роль. Як постійний і необхідний її атрибут вона є гарантією, що забезпечує законність і обґрунтованість у застосуванні судом права і його реалізації учасниками процесу. Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона існує не сама по собі, а для вираження певного змісту (процесуальної ДІЇ), тобто в діалектичній єдності форми і змісту. Цивільна процесуальна форма зумовлена існуючими в Україні суспільними відносинами і характеризується демократизмом, що базується на закріплених у нормах цивільного процесуального права принципах, оптимально поєднуючи у собі простоту і доступність, необхідність і доцільність, вона покликана забезпечити як оперативність, так і результативність виконання завдань, покладених на цивільне судочинство.

§ 2. Поняття цивільного процесуального права і його значення

Цивільне процесуальне право — це сукупність і система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя у цивільних справах загальними судами загальної юрисдикції. Такі відносини визначають процесуальний порядок провадження у цивільних справах, встановлений ЦПК та іншими законами України. Цей порядок складається з провадження по розгляду і вирішенню справ у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, і справ наказного і окремого провадження, тобто з провадження в цивільних справах.

Процесуальний порядок провадження в цивільних справах як предмет цивільного процесуального права визначається: системою процесуальних дій, що виконуються судом, учасниками процесу; змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій; системою цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин, які визначають зміст цивільних процесуальних дій; гарантіями реалізації цивільних процесуальних прав і обов'язків.

Сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій щодо їх реалізації становить зміст процесуальної діяльності суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: судів — щодо розгляду і вирішення цивільної справи, перевірки законності та обґрунтованості постановленого у справі рішення; осіб, які беруть участь у справі, — щодо захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав, державних і громадських інтересів; інших учасників процесу — щодо сприяння суду і особам, які беруть участь у справі, у здійсненні покладених на них процесуальних функцій.

Питання про предмет регулювання цивільного процесуального права у науці цивільного процесу вирішується неоднозначно. Положення, що таким предметом є лише процесуальні дії суду і учасників процесу!, не відповідає цивільному процесуальному законодавству, численні норми якого визначають процесуальні права і обов'язки таких осіб (статті 27, 31, 32, 34, 35, 36, 46, 50, 52 ЦПК України). Не відповідає ЦПК України включення до предмета цивільного процесуального права лише цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин1, якими визначаються також процесуальні дії (ст. 130 ЦПК України).

Викликає заперечення концепція, за якою до предмета регулювання цивільного процесуального права включаються суспільні відносини, що виникають у процесі несудового порядку розгляду цивільних справ (третейським судом, нотаріусом та ін.)2. У діяльності щодо застосування права такими органами і організаціями реалізуються загальні із судочинством функції — правозахисна, запобіжна і виховна, але способи і методи їх реалізації різні. Численні організаційні та функціональні принципи мають специфічний характер: третейське провадження не притаманне судочинству. Процесуальний порядок судочинства у цивільних справах є формою здійснення правосуддя, провадження у третейських судах не є правосуддям. Судочинству надано пріоритет перед іншими формами захисту права -— адміністративною і громадською; суддя при розгляді заяви про видачу виконавчого листа перевіряє законність і обґрунтованість рішень третейського суду (ст. 56 Закону України «Про третейські суди»).

Правовідносини, що складаються між загальним судом загальної юрисдикції і учасниками цивільного процесу, відрізняються від правовідносин, що виникають між господарським судом (який є спеціалізованим судом загальної юрисдикції) і учасниками господарського процесу. В господарському суді спори вирішуються суддею одноособово. Порядок ведення засідання визначається суддею, а у разі розгляду справи трьома суддями — суддею, головуючим у засіданні (ст. 74 ГПК України). Спрощений процесуальний порядок розгляду справ, встановлений обов'язковий претензійний порядок, інші правила підсудності тощо1. Отже, система норм права, які врегульовують цивільне судочинство, і система норм права, що врегульовують порядок провадження в інших юрисдикційних органах, відрізняються за предметом правового регулювання і не поєднані в одній галузі. Вони становлять самостійні процесуальні галузі права — цивільно-процесуальну, адміністративно-процесуальну, господарсько-процесуальну, нотаріально-процесуальну, третейсько-процесуальну.

Але господарське і цивільне судочинство згідно зі ст. 124 Конституції України здійснюється відповідно спеціалізованими і загальними судами, які складають систему судів загальної юрисдикції, тому врегульований законом порядок здійснення судочинства зазначеними судами має бути уніфікований шляхом створення єдиного кодексу, який визначав би процесуальний порядок діяльності наявних і створених у майбутньому як загальних, так і спеціалізованих судів загальної юрисдикції.

Такі ЦПК діють у Азербайджанській Республіці (статті 1, 24-27 ЦПК), Республіці Казахстан (ст. 24 ЦПК).

Цивільне процесуальне право України як самостійна галузь характеризується також методом правового регулювання.

Метод цивільного процесуального права у науці визначається в загальних рисах, але вихідні положення можуть служити правильному розкриттю його змісту2. Метод — це сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів і засобів впливу на відносини, що регулюються, і поведінку їх суб'єктів. Він обумовлюється специфічними властивостями предмета регулювання цивільного процесуального права, соціальними функціями, які виконує ця галузь права, і органічним її зв’язком з галузями матеріального права. За змістом метод цивільного процесуального права є імперативно-диспозитивним і характеризується нормативним визначенням: підстав виникнення, розвитку і припинення цивільних процесуальних правовідносин, характеру правових зв'язків між його суб'єктами; процесуально-правовим становищем суду, учасників процесу; цивільних процесуальних дій — їх змісту, форми, порядку виконання; цивільних процесуальних санкцій..]-! Імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів регульованих відносин закріплений у нормах права, що встановлюють зобов'язання, заборони і примус.

Зобов'язання — обов'язок конкретної активної поведінки (ст. 50 ЦПК України — свідок зобов'язаний з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; статті 53, 54, 55 та ін. ЦПК України); заборони — заборона виконання певних дій і бездіяльності, зокрема заборона спорів між судами про підсудність (ст. 117 ЦПК України); примус — вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права (статті 91-94 ЦПК України). Диспозитивний спосіб характеризується дозволом і визначається правами суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених нормами ЦПК України (статті 27, 31). Імперативний спосіб виявляється в процесуально-правовому становищі суду. Він як орган держави, що здійснює правосуддя, наділений активністю і виконує керівну роль у цивільному процесі, спрямовує дії учасників процесу, які повинні підпорядковуватися судові, забезпечує здійснення ними прав і виконання обов'язків. Суд вирішує цивільну справу і окремі питання, що виникають у процесі її розгляду, виносить рішення, яке має обов'язковий характер. Зазначені та інші встановлені законом процесуальні права суду мають істотну особливість — вони водночас є його обов'язками. Разом з тим у деяких нормах права визначається дозволена поведінка суду. Від його розсуду залежить прийняття зустрічного позову (ст. 123 ЦПК України), забезпечення позову (ст. 153 ЦПК України), зупинення провадження (ст. 202 ЦПК України).

Спосіб дозволу широко використовується в нормах цивільного процесуального права, в яких визначено процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Сторони наділені широкими процесуальними повноваженнями для захисту суб'єктивних матеріальних прав, реалізація яких можлива за їх розсудом на основі вільного волевиявлення і забезпечується системою необхідних процесуальних гарантій.

Правове становище експертів, свідків, перекладачів, інших осіб, які не належать до осіб, що беруть участь у справі, визначається в основному не дозволеністю поведінки, а обов'язком таких осіб діяти певним чином (статті 50, 53-55 ЦПК України).

Метод цивільного процесуального права характеризується також окремим видом юридичних фактів — процесуальних дій суду і осіб, які беруть участь у справі, від яких залежить виникнення і розвиток процесуальних правовідносин і які є засобами здійснення процесуальних прав і виконання обов'язків. Гарантіями їх реалізації є цивільні процесуальні санкції. Ними встановлені правові наслідки за порушення прав і невиконання обов'язків. Це — примусове припинення неправомірних процесуальних дій, скасування незаконних і необґрунтованих рішень, застосування способів забезпечення доказів і позову, відшкодування заподіяних збитків, примусовий привід, видалення із залу судового засідання. У санкціях впроваджено позитивне зобов'язання і примушування, що характеризує їх імперативність. Отже, метод правового регулювання цивільного процесуального права є за змістом імперативно-диспозитивним і забезпечується такими способами впливу на правові відносини, що регулюються, і поведінку його суб'єктів, як дозвіл, зобов'язання, заборона і примус.

Як самостійна галузь, цивільне процесуальне право України характеризується певною системою.

Система цивільного процесуального права — це сукупність норм та інститутів галузі права, зумовлених предметом правового регулювання. Вона визначається структурою ЦПК України та складається з двох частин — загальної і особливої. 24

Загальна об'єднує норми й інститути цивільного процесуального права, що мають значення для всієї галузі, всіх видів провадження і стадій цивільного процесу (розділ І ЦПК України). До особливої частини включені норми та інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ за стадіями судочинства (розділи ІІ-Х ЦПК України).

Цивільному процесуальному праву належить значна роль в управлінні суспільством, у забезпеченні соціально-економічних і політичних перетворень у країні, оскільки ним закріплений процесуальний порядок захисту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян та їх інтересів, гарантованих Конституцією України та іншими законами, а також прав і охоронюваних законом інтересів приватних, колективних, державних підприємств, установ, організацій і держави. Цивільне процесуальне право забезпечує зміцнення законності, запобігання цивільним правопорушенням і формування в правовій свідомості громадян та посадових осіб принципу справедливості.

§ 3. Місце цивільного процесуального права в правовій системі України

Цивільне процесуальне право є складовою системи права України, воно тісно пов'язане з іншими його галузями, які взаємодіють між собою і без якого нормальне функціонування її неможливе. Визначальним для цивільного процесуального права є встановлення конституційним правом основ організації і принципів здійснення правосуддя в нашій країні, а також підґрунтя правового становища громадян, у тому числі У взаємовідносинах із судом (розділи II, VIII Конституції України). Цивільне процесуальне право розвиває ці положення Щодо цивільного судочинства, а також забезпечує захист конституційних прав і свобод.

Зв'язок цивільного процесуального права з цивільним, сімейним, трудовим та іншими галузями матеріального права визначається необхідністю примусової реалізації норм матеріального права органами правосуддя. Цивільне процесуальне право є формою, що забезпечує життєдіяльність норм матеріального права, захист і примусову їх реалізацію. На зв'язок цивільного процесуального права з іншими галузями вказує ст. 15 ЦПК України, де встановлено, що законодавство про цивільне судочинство визначає порядок розгляду справ у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, житлових, земельних та інших правовідносин, а отже, — захист порушених, невизнаних або оспорюваних майнових або немайнових прав, свобод чи інтересів (статті 1, 3, 15 ЦПК України, ст. 16 ЦК України).

В умовах розвитку товарного виробництва здійснення майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів забезпечується у добровільному порядку. Наявність спірності в існуючих між сторонами цивільних правовідносинах обумовлює необхідність їх врегулювання примусовим шляхом. Але право є ніщо без апарату, здатного примушувати дотримуватися норм права. Таким апаратом примусу є суд, порядок діяльності якого щодо розгляду і вирішення цивільних справ врегульований нормами процесуального права. Взаємозв'язок між цивільним матеріальним і процесуальним правом виявляється також в окремих нормах та інститутах цивільного права. Його норми визначають обставини, сукупність юридичних фактів, що становлять підставу позову, предмет доказування і підлягають з'ясуванню в цивільному судочинстві при розгляді конкретних справ. Врегульовані ЦК України форми правочинів визначають і допустимість засобів доказування в цивільному судочинстві (статті 203, 218 ЦК України, ст. 59 ЦПК України).

Інший зв'язок існує між цивільним процесуальним і кримінальним процесуальним правом. Як одне, так і друге право регулює суспільні відносини, що виникають у сфері здійснення правосуддя, побудоване на одних і тих самих принципах, має одну конституційну основу. Цивільні і кримінальні справи розглядає один і той самий суд обраними чи призначеними суддями колегіально, незалежно, гласно, державною мовою судочинства із забезпеченням права на захист тощо. Цивільне процесуальне право і кримінальне процесуальне право мають рівнозначні інститути в доказовій діяльності та стадії судочинства. Поряд з цим цивільне процесуальне право і кримінальне процесуальне право відрізняються предметом правового регулювання і методами державного примусу, що їх застосовує суд до порушників норм цивільного і кримінального права.

У цивільному процесі відсутній інститут обов'язкового захисту обвинуваченого. У кримінальному процесі в суб'єктах права порушення кримінальної справи повністю реалізується принцип публічності, що лише частково притаманне цивільному процесу, в якому домінуючим є принцип диспозитивності.

§ 4. Джерела цивільного процесуального права і межі його дії

Джерелами цивільного процесуального права є способи або форми вираження державної волі українського народу, щодо яких ця воля стає правом. Ними є нормативні акти, у яких закріплені правила, що врегульовують порядок організації і здійснення правосуддя в цивільних справах. Таким джерелом, насамперед, є Конституція України, якою встановлені основи організації і діяльності суду (розділ VIII), правовий статус громадян (розділ II), у тому числі і в цивільному судочинстві (статті 24, 29, ЗО, 31, 32, 55, 59 ЦК України).

Основним джерелом, яким врегульовано порядок судочинства в цивільних справах, є Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий 18 березня 2004 р.

Джерелами цивільного процесуального права є й інші законодавчі акти України, що визначають окремі положення цивільного процесу: ЦК України встановлює правила допустимості засобів доказування в справах про визнання недійсними певних угод (статті 15, 16); СК України — склад осіб, які мають право на порушення справи в суді про позбавлення батьківських прав (ст. 165), участь органів опіки та піклування У деяких справах із сімейних правовідносин (ст. 19, ч. 2 ст. 170, ст. 240); КЗпП України — підвідомчість судові трудових справ (статті 231, 232); а також закони України: «Про судоустрій України» встановлює правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, завдання суду; «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. № 2887-ХІІ врегульовує види адвокатської діяльності в цивільному судочинстві; «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ регламентує питання участі прокурора в цивільному процесі (статті 33-42); «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР надає право виконавчим органам сільських, селищних, міських рад та їх головам звертатися до суду про стягнення з фізичних осіб збитків, завданих інтересам населення, навколишньому середовищу, місцевому господарству та про припинення права власності на земельну ділянку; «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р. № 4038-ХП врегульовує принципи судово-експертної діяльності, її організацію та правовий статус експертів.

Джерелами цивільного процесуального права є також укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України, інструкції міністерств і відомств, міжнародні договори і угоди, що визначають порядок співробітництва між національними й іноземними органами юстиції (постанова Кабінету Міністрів України «Про визначення розміру витрат, пов'язаних з розшуком відповідачів у цивільних справах» від 1 лютого 1995 р. № 78та ін.).

Важливе значення для однакового розуміння і правильного застосування норм цивільного процесуального права мають роз'яснення, дані постановами Пленуму Верховного Суду України, що не мають нормативного характеру, але є обов'язковими для судів, які застосовують норми права, щодо яких зроблені такі роз'яснення.

Цивільне процесуальне право діє щодо осіб у часі і просторі. Щодо осіб воно поширює свою дію на всіх громадян на засадах рівності (ст. 5 ЦПК України), на юридичних осіб (ст. 28 ЦПК України), на іноземців, осіб без громадянства, іноземні підприємства і організації (статті 410, 411 ЦПК України). Дія в часі полягає в тому, що провадження у цивільних справах ведеться відповідно до цивільних процесуальних законів, що діють під час розгляду справи, здійснення окремих процесуальних дій (ч. З ст. 2 ЦПК України). Зворотної сили цивільний процесуальний закон, як правило, не має, але допускаються винятки (наприклад, п. 7 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» ЦПК України). Але закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує або звужує права, належні учасникам цивільного процесу, або обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі (ч. 4 ст. 2 ЦПК України). В просторі — провадження в судах України ведеться за цивільними процесуальними законами України (ст. 2 ЦПК України).

§ 5. Цивільне судочинство і його стадії

Цивільне судочинство — це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав та обов'язків і цивільних процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб'єктами — судом і учасниками процесу.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок розгляду цивільних справ: позовного, наказного та окремого провадження.

- позовне провадження — у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних правовідносин (ч. 1 ст. 15 ЦПК України);

- наказне провадження — безспірний процесуальний порядок стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належать такі правові вимоги, без проведення судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень (статті 95-106 ЦПК України);

- окреме провадження — справи про: обмеження цивільної Дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; надання неповнолітній особі повної дієздатності; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; встановлення фактів, що мають юридичне значення; відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; визнання спадщини від-умерлою; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб та інші справи у випадках, встановлених законом (ст. 234 ЦПК України).

Справи позовного провадження характеризуються наявністю двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.

Справи окремого провадження спрямовуються на встановлення певних обставин, наявності юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав.

Справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами цивільного судочинства, крім окремих винятків, встановлених цивільним процесуальним законодавством (ст. 235 ЦПК України).

Цивільне судочинство складається з окремих частин або стадій, які характеризуються сукупністю процесуальних правовідносин і дій, об'єднаних найближчою метою. У теорії процес судочинства поділяється на п'ять, сім, вісім стадій:

  1. відкриття провадження у справі в суді (статті 3, 122 ЦПК України);

  2. провадження по підготовці справи до судового розгляду (статті 127-156 ЦПК України);

  3. судовий розгляд — розгляд і вирішення справи в судовому засіданні (статті 157-196 ЦПК України);

  4. апеляційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої інстанції (статті 291-322 ЦПК України);

  5. касаційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої та апеляційної інстанцій (статті 323-352 ЦПК України);

  6. провадження у справах у зв'язку з винятковими обставинами (статті 353-357 ЦПК України);

  7. перегляд рішень, ухвал, що набрали законної сили, ув’язку з нововиявленими обставинами (статті 361-366 ЦПК України);

  8. звернення судового рішення до виконання (статті 367-382 ЦПК України).

Перші три стадії охоплюють провадження у суді першої інстанції, а кожна наступна — єдине провадження у вищестоящому суді або у зверненні до виконання. При такому поділі процесу його стадії відриваються від процесуальних правовідносин, а підстави поділу процесу на стадії позбавлені єдиного змісту. У зв'язку з чим перші три стадії було об'єднано в одну — провадження в суді першої інстанції. А третя була поділена на дві самостійні стадії: судового розгляду і стадію постановлення рішення судом першої інстанції. Отже, одна й та сама підстава виявилася придатною для визначення стадії як усього провадження в суді першої інстанції, так і частини такого провадження — стадій відкриття справи у суді, підготовки справи до розгляду, судового розгляду. Але останні властиві і для наступних стадій — апеляційного та касаційного оскарження і перевірки судових рішень, перегляду їх у зв'язку з винятковими і нововиявленими обставинами. Поділ судочинства на п'ять, сім і вісім стадій залишає поза стадіями виділене в діяльності суду першої інстанції провадження щодо виправлення описок та арифметичних помилок, винесення додаткового рішення, роз'яснення рішень судом, який його постановив (статті 219-221 ЦПК України).

Цивільне судочинство — це процесуальний порядок (форма) здійснення правосуддя у цивільних справах, захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У великій за обсягом і складній за змістом діяльності можна виявити три частини або стадії: 1) розгляд і вирішення справи по суті; 2) перевірка законності і обґрунтованості постановленого по ній рішення; 3) звернення рішення до виконання. У першій стадії виражений зміст правосуддя, визначений Законом України «Про судоустрій України». Водночас завдання цивільного судочинства щодо захисту прав і охоронюваних законом інтересів будуть реалізовані тоді, коли суд постановить у справі законне і обґрунтоване рішення. Процесуальним засобом, що забезпечує досягнення таких результатів, названа друга стадія, завдання і мета якої реалізується чотирма способами: апеляційним провадженням, касаційним провадженням, переглядом рішень у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами. Але захист прав та інтересів не обмежується визнанням судом прав за однією особою, а обов'язку — за іншою, а включає діяльність, спрямовану на звернення судового рішення до виконання, гарантує реалізацію рішень, повноту, своєчасність і реальність їх виконання.

Кожна стадія має три фази (під стадії) розвитку, що послідовно змінюються одна одною:

відкриття провадження — щодо розгляду і вирішення справи; перевірки законності і обґрунтованості постановленого по ній рішення; звернення рішення до виконання;

підготовка: до розгляду справи та її вирішення; перевірки законності та обґрунтованості постановленого по ній рішення, звернення рішення до виконання;

вирішення по суті — розгляд і вирішення справи, перевірка законності і обґрунтованості рішення, звернення рішення до примусового виконання.

§ 6. Наука цивільного процесуального права

Наука цивільного процесуального права — це складова юридичної науки. її предметом є цивільне процесуальне право, цивільне судочинство і теорія цивільного процесуального права. Наука вивчає закономірності виникнення, функціонування і розвитку цивільного процесуального права, суть, роль у виконанні соціальних функцій, обумовленість суспільними інтересами, які визначаються економічною основою суспільства. Вивчення цивільного процесуального права здійснюється у діалектичному зв'язку з практикою цивільного судочинства, з практикою застосування процесуальних норм. Це дає можливість визначити ефективність і недоліки цивільного судочинства, повноту закріплення нормами цивільного процесуального права його принципів і правового регулювання правил судочинства, правового становища суб'єктів процесу; виявити результативність механізму процесуальних гарантій, встановити прогалини у регулюванні цивільних процесуальних правовідносин. Таке вивчення норм цивільного процесуального права (у статиці і динаміці) відкриває можливість для науки цивільного процесуального права робити висновки, пропозиції та рекомендації щодо правильного їх застосування і необхідності вдосконалення, чим впливати на судову і законодавчу практику. До предмета науки входять також історія і теорія цивільного процесуального права, норми та інститути цивільного процесуального права зарубіжних країн, міжнародного цивільного процесу.

Вивчення цивільних процесуальних категорій провадиться у розвитку, залежно від матеріальних умов життя суспільства, його економічної основи, у взаємодії з юридичними й іншими суспільними явищами у всіх діалектичних зв'язках і суперечностях. Наука цивільного процесуального права широко використовує окремі спеціальні методи і способи дослідження: порівняльно-правовий і конкретно-соціологічний зі способами аналізу статистичних даних, анкетування, вивчення судової практики і громадської думки.

Система науки цивільного процесуального права обумовлена її предметом і складається з двох частин — загальної і особливої.

Загальна частина має два розділи: загальні положення науки цивільного процесуального права; загальні положення цивільного процесуального права.

Особлива частина також складається з двох розділів.

Перший — судові форми захисту цивільних прав — має три підрозділи: цивільний процес України, цивільний процес зарубіжних країн, міжнародний цивільний процес.

Другий розділ — несудові форми захисту Цивільного права — складається з двох підрозділів: нотаріальна форма захисту права (ст. 18 ЦК України), третейська форма захисту цивільного права (третейський і арбітражні суди — МКАС, МАК (ст. 17 ЦПК України).

Як самостійна галузь правознавства, наука цивільного процесуального права України порівняно молода, але зробила вагомий внесок у розвиток теорії цивільного процесуального права і цивільного процесуального законодавства та практику його застосування.

Запитання для самоконтролю

Поняття цивільного процесуального права України, його предмет, метод і система.

Назвіть джерела цивільного процесуального права.

Яке співвідношення цивільного процесуального права з іншими галузями права України?

Цивільне судочинство, види провадження у цивільному судочинстві, стадії цивільного процесу.

Рекомендована література

Шевчук П. І., Кривенко В. В., Ярема А. Г. Проблеми судово-правової реформи // Вісник Верховного Суду України. — 1997. —№ 1. .

Арапов Н. Т. Проблеми теории и практики правосудия погражданским делам. — Л., 1984.

Горшенев В. М., Крупник В. Г., Мельников Ю. И. и др. Теорияюридического процесса. — X., 1985.

Дмитриев Ю. Л., Черемньїх Г. Г. Судебная власть в механизмеразделения власти и защита прав и свобод человека // Гос-во и право. — 1997. — № 8.

Комаров В. В. Метод правового регулирования гражданскихпроцессуальньїх отношений. — X., 1980.

Савицкий В. М. Язьік процессуального закона. — М., 1987.

СахноваД. В. Реформа цивилистического процесса: Проблемии перспективи // Гос-во и право. — 1997. — № 9.

Фахутдинов Я. Ф. Источники гражданского процессуальногоправа. — Казань, 1986.

Чечина Н. А. Основньїе направлення развития наукисоветского гражданского процессуального права. — Л., 1987.

Міхеєнко М. М., Молдаван В. В., Радзієвська Л. К. Порівняльне судове право. — К., 1993.

Проблеми гражданского процессуального права / Под ред.проф. В. В. Комарова. — X., 2002.

Глава 2. Принципи цивільного процесуального права

§ 1. Поняття принципів та їх значення

Цивільне процесуальне право України і врегульоване ним цивільне судочинство побудовано на демократичних принципах (від лат. ргіпсіріит — основа, начало, засади). У принципах відображені політико-правові ідеї, погляди народу на право як соціальну цінність. У них в концентрованому вигляді виявлена заінтересована воля народу наділити право такими якостями, які найбільш повно задовольняли б-його ідеї і погляди у визначенні основ організаційної побудови правосуддя в цивільних справах, процесуальної діяльності суду і правового становища учасників процесу. Зміст принципів має демократичний характер і полягає в тому, що, закріплені в нормах права, вони характеризують здійснення правосуддя тільки судом і на засадах рівності громадян перед законом і судом, од-ноособовість і колегіальність розгляду цивільних справ, незалежність суддів і підкорення їх тільки законові, гласність, здійснення судочинства державною мовою. Широкі і реальні процесуальні права учасників процесу і надійні гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства, які дають можливість кожній заінтересованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, надані Конституцією України (ст. 55).

З розвитком суспільства принципи цивільного процесуального права розвиваються і вдосконалюються з урахуванням потреб політичних і соціально-економічних перетворень, подальшого забезпечення гарантій захисту суб'єктивних прав громадян, їх об'єднань і державних інтересів, а також підвищення ефективності судової діяльності в забезпеченні законності і справедливості. На сучасному етапі розвитку України суворе додержання і законодавче вдосконалення повноти вираження і дії демократичних принципів цивільного процесуального права є важливою гарантією зміцнення законності як невід'ємної частини функціонування правової держави і демократичного правопорядку.

Отже, значення принципів цивільного процесуального права в тому, що в них відображені найбільш характерні демократичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших інститутів, у зв'язку з чим вони дають змогу пізнати суть цієї галузі права, її суспільний характер у цілому, а також окремих інститутів.

Виконання завдань цивільного судочинства і його ефективність залежить від правильного застосування судами в справі норм матеріального і процесуального права, для чого необхідне пізнання їх змісту, регламентованих ними правил, їх спрямованості, місця в системі права, зв'язку з іншими нормами і юридичними принципами, які в них відтворюються. Принципи сприяють правильному пізнанню і застосуванню норм цивільного процесуального права, виступають основою для законодавчої практики, для підготовки, розроблення і прийняття за змістом правових норм та їх удосконалення.

Визначення в законодавстві принципів як загальних засад, начал права (ст. 11 ЦПК України 1963 р., ст. 8 ЦПК України 2004 р.) вплинуло на формування їх поняття в науці цивільного процесу. Вони розглядаються як основні (або правові) засади організації і діяльності суду1, основні положення даної галузі права, які відображають її специфіку і зміст, або засади побудови процесу в цілому і всієї системи цивільних процесуальних дій і відносин відповідно до завдань правосуддя2; як

основні ідеї, положення, керівні засади з питань здійснення правосуддя в цивільних справах, закріплені в нормах права1; як правові погляди народу на завдання і засоби діяльності суду по розгляду і вирішенню цивільних справ2; як обумовлені базисом суспільства і виражені в змісті дивільного процесуального права суспільно-політичні, нормативно-керівні основи (засади) даної галузі права, які становлять її якісні особливості і виявляють демократизм, специфічні властивості процесуального права і відображають перспективи його розвитку.

У наведених та інших визначеннях принципів процесуального права відображаються їх характерні риси, але вони повністю не розкривають їх суті й змісту, отже, потребують додаткових пояснень. Визначення принципів як основних засад, керівних положень, суспільно-політичних основ залишає поза увагою, що являють собою такі засади, положення, основи. Чиї вони і що відображають? Помилковим є визнання функціонування принципів цивільного процесуального права за межами законодавчого закріплення їх змісту, а тільки як теоретичних положень, які виражають необхідність певних способів і форм правового регулювання суспільних відносин4.

Принципи закріплюються в нормах права. їх положення, правила відображають суспільно-правові погляди народу як безпосередньо, так і через політичні партії, громадські і державні об'єднання, які беруть участь у соціально-політичному житті держави. Змістом таких суспільно-політичних поглядів є відносини, які належать до предмета регулювання даної галузі права. Отже, принципами цивільного процесуального права будуть закріплені в його нормах правові погляди, ідеї українського народу на завдання і мету правосуддя в цивільних справах (цивільного судочинства), організаційної його побудови і процесуальної діяльності, процесуально-правових повноважень суду та процесуально-правового становища учасників процесу — громадян, підприємств, установ, організацій1.

Принципи характеризуються такими ознаками: 1) принцип включає (виражає) в собі певну ідею (погляд), яка складає його зміст; 2) така ідея має бути закріплена в нормі(ах) цивільного процесуального права; 3) принцип повинен бути безпосередньо пов'язаним з цивільним процесом, визначаючи його основні властивості; 4) принцип повинен мати загальне значення для всього цивільного процесу; 5) принцип визначає типові риси цивільного судочинства і може мати винятки, які не є принципом; 6) принципами не можуть бути звичайні вимоги (правила), які не складають одну з відомих альтернативних вимог; 7) принципами не можуть бути положення, які дублюють інші принципи або які з них виходять.

§ 2. Система принципів та їх класифікація

Принципи цивільного процесуального права тісно взаємопов'язані і в сукупності становлять систему (від грец. зуз-іета — ціле, складене з частин). Кожний з принципів системи відіграє самостійну роль, характеризує галузь у цілому, окрему стадію чи окремий процесуальний інститут, але між ними існує зв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань цивільного судочинства, дія одного принципу зумовлює дію інших. Жоден з принципів не може існувати окремо від принципів системи, а тільки у взаємодії з ними, зміст окремих принципів розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.

Кількісний склад системи принципів цивільного процесуального права в нормативному порядку не передбачений і в науці цивільного процесу визначається по-різному1. Це викликало зауваження, за яким кількісний склад системи постійний і не може бути довільно змінений за бажанням того чи іншого автора, і що не може бути окремо взятих принципів для стадії чи процесуального інституту2. Але такі міркування не відповідають правовим реаліям і не узгоджуються з діалектикою, властивою для розвитку суспільно-правових категорій. Розвиток держави і права зумовив зміни у системі принципів у напрямі закріплення повноти їх змісту в нормативному регулюванні, встановлення нових принципів — публічності, охорони особистого і сімейного життя громадянина, неможливості процесуального сумісництва. Тому наука цивільного процесуального права покликана встановити всі принципи системи, розкрити їх зміст, роль і значення у функціонуванні цивільного судочинства, повноту їх законодавчого відтворення і шляхи розвитку. Цивільному процесуальному праву України притаманні й такі принципи як публічність, раціональна процесуальна форма, неможливість процесуального сумісництва.

Зміст принципу публічності визначають правила, які надають право і зобов'язують органи прокуратури, державного управління, інші організації та окремих громадян захищати в цивільному судочинстві права інших осіб, державні і громадські інтереси (статті 3-5 ЦПК України). Цей принцип характеризує також встановлене ЦПК України активне процесуальне правове становище суду (статті 11, 12, 35, 43, 130, 250).

Принцип раціональної процесуальної форми впроваджений у правове регулювання процесуальних дій суду і учасників процесу (їх змісту, умов і порядку виконання) та спрямований на забезпечення своєчасності, правильності й ефективності цивільного судочинства.

Неможливість процесуального сумісництва як принцип полягає в тому, що певний суб'єкт у одній справі може бути тільки в одному процесуальному становищі — позивача, свідка тощо.

Для виявлення специфічних властивостей принципів вони класифікуються на групи за різними ознаками: а) за дією у системі права — на загальні, міжгалузеві і галузеві; б) за формою нормативного закріплення — закріплені Конституцією України і в законодавстві про судочинство; в) за роллю в регулюванні процесуально-правового становища суб'єктів правовідносин — на принципи, які визначають процесуально-правову діяльність суду, та на принципи, що визначають процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у справі, й інших учасників процесу; г) за предметом регулювання — на принципи організації правосуддя (судоустрою і судочинства) і функціональні — принципи процесуальної діяльності (судочинства); на принципи, які визначають зміст процесуальної діяльності (диспозитивність, об'єктивна істина та ін.), і принципи, що визначають процесуальну форму виконання процесуальних дій (усність, безпосередність, безперервність); ґ) за їх значимістю — на фундаментальні (абсолютні — диспозитивність, змагальність, рівноправність сторін, суддівське керівництво і процесуальний формалізм) і конструктивні (відносні — всі інші принципи). Класифікацію принципів можна проводити за змішаною основою, наприклад, за дією у системі права і за формою нормативного закріплення або за предметом правового регулювання, але найбільш поширена класифікація принципів — за формою нормативного закріплення.

До принципів цивільного процесуального права, закріплених Конституцією України, належать: здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124); принцип територіальності і спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції (ст. 125); участь народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів (ст. 124); виборність і призначуваність суддів (ст. 128); здійснення правосуддя суддею одноособово і коле-

тією суддів (ч. 2 ст. 129); незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки законові (ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 129); здійснення правосуддя професійними суддями та, у визначених законом випадках, народними засідателями (ст. 127); законність (п. 1 ст. 129); рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129); змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ст. 129); гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ст. 129); державна мова судочинства (ст. 10); забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ст. 129); ухвалення судами рішень іменем України і їх обов'язковість до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124, п. 9 ст. 129); доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини та громадянина (ч. З ст. 8, ч. 4 ст. 32, частини 1, 2 ст. 55, ч. 1 ст. 59, п. 6 ст. 129); участь громадськості для захисту прав громадян (ст. 36); публічність (ст. З, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121); недоторканність людини (статті 3, 29); недоторканність житла (ст. ЗО); таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32).

До принципів цивільного процесуального права, закріплених законодавством про судочинство, належать: диспозитивність, об'єктивна істина, процесуальна рівноправність сторін, раціональна процесуальна форма, неможливість процесуального сумісництва, усність, безпосередність, оперативність (відповідно статті 11, 27, 31, 60, 159, 160 ЦПК України).

§ 3. Принципи, закріплені Конституцією України

Здійснення правосуддя виключно судами. Правосуддя у Цивільних справах є однією з форм державної діяльності — судової влади, яка здійснюється судами шляхом розгляду і вирішення цивільних справ у встановленому законом порядку. Конституція України визначила, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124). Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Правосуддя здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції — територіальними і спеціалізованими. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції України).

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про судоустрій України» систему судів загальної юрисдикції складають місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України.

Здійснення правосуддя виключно судами випливає з діючих засад поділу державної влади України на три відокремлені державні влади — законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції України), які урівноважують одна одну. Цей принцип означає недопущення втручання у здійснення правосуддя органів законодавчої і виконавчої влади. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції України).

Крім того, захист цивільних прав здійснюється також в адміністративному, третейському, нотаріальному порядку (статті 16, 17, 18 ЦК України). Вирішення цивільних справ органами державної влади, органами місцевого самоврядування, третейськими судами, іншими органами не є здійсненням правосуддя. Спільність мети щодо захисту прав і виконання аналогічних правосуддю завдань не може бути достатньо об'єднуючою ознакою для конструювання єдиного поняття правосуддя, оскільки форми і методи діяльності державного суду і квазісудових органів є різними. Суд загальної юрисдикції у системі органів, які здійснюють захист цивільних прав, посідає окреме місце і має пріоритет. Він проявляється у перевазі над іншими формами, зокрема: а) суд приймає завершальне рішення у спорі, якщо такий спір був розглянутий у попередньому позасудовому порядку (трудові спори, спори з договору перевезення з транспортною організацією тощо); б) суд перевіряє законність рішень третейського суду при її оскарженні і розгляді питання про видачу виконавчого листа для їх примусового виконання; в) суд перевіряє законність і обґрунтованість рішень і постанов органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, які були прийняті з державних, адміністративних, податкових та інших правовідносин.

Юрисдикційні функції щодо розгляду цивільних справ, який здійснюється несудовими органами, становлять самостійну адміністративну, третейську, нотаріальну, процесуальну форми захисту суб'єктивних прав громадян. За існуючим положенням процесуальні норми, що врегульовують вирішення трудових, адміністративних спорів, включені до системи відповідного матеріального права, але виділення їх у самостійні галузі права є прогресивним і перспективним. Специфіка трудових, адміністративних та інших спорів у галузі управління, а також діяльності різних органів, наділених повноваженнями вирішувати такі спори, потребують відмінностей у правових нормах, які врегульовують процесуальний порядок їх розгляду.

Виділення процесуальних норм, якими врегульовані інші форми захисту прав, у самостійній галузі відповідає подальшому поліпшенню і удосконаленню діяльності державного апарату по управлінню суспільством, а всебічне нормативне врегулювання їх діяльності створює одну з важливих передумов функціонування демократичної правової держави.

Принцип територіяльності і спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції проголошено ст. 125 Конституції України, відповідно до якої у системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні (територіальні) та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Загальними (територіальними) судами загальної юрисдикції є: місцеві суди: районні, районні у містах, міські та міжрайонні суди, а також військові суди гарнізонів; апеляційні суди: областей, міст Києва і Севастополя, Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів, Військово-Морських Сил, Апеляційний суд України; Верховний Суд України (статті 18, 19, 21, 25 Закону України «Про судоустрій України»).

Спеціалізованими судами загальної юрисдикції є господарські суди, які здійснюють правосуддя у господарських відносинах. В Україні діють Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди, місцеві господарські суди — господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя (ст. 21 Закону України «Про судоустрій України»). До спеціалізованих судів загальної юрисдикції належать адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані. Місцевими адміністративними судами є: окружні суди, що утворюються в округах відповідно до Указу Президента України; апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах; Вищий адміністративний суд України (статті 18, 19, 21, 25, 38 Закону України «Про судоустрій України»).

Принцип участі народу безпосередньо у здійсненні правосуддя через народних засідателів, закріплений ст. 124 Конституції України, і відтворений у статтях 13, 65 Закону України «Про судоустрій України» та у ч. 2 ст. 18 ЦПК України. Розгляд цивільних справ у порядку цивільного судочинства провадиться професійними суддями із залученням народних засідателів до здійснення правосуддя, що надає судові України народного характеру, свідчить про його демократизм, є надійною гарантією встановлення об'єктивної істини у справі і правильного вирішення справ, забезпечує законність, переконливість, обґрунтованість і виховне значення судових рішень.

Участь засідателів посилює довіру суспільства до суду, є одним з інститутів оплоту свободи і пріоритету права, тим демократичним ідеалом, при якому громадянин бере участь у здійсненні судової влади, яка не повинна повністю перебувати в руках професіоналів, незалежно від їх кваліфікації і ступеня усвідомлення відповідальності.

Народним засідателем може бути громадянин України, який досяг 25-річного віку і постійно проживає на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду, і на якого не поширюється заборона ст. 66 Закону України «Про судоустрій України», та який дав згоду бути народним засідателем. Список народних засідателів затверджується відповідною місцевою радою за поданням голови місцевого суду (ст. 65 Закону України «Про судоустрій України»).

Принцип виборності і призначуваності суддів визначений ст. 128 Конституції України, за якою перше призначення на 44

посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді судів загальної юрисдикції обираються Верховною Радою України безстроково, у порядку, встановленому законом.

Принцип виборності і призначуваності суддів розширює існуючі правові системи заміщення суддів. Зарубіжним законодавством передбачено дві системи заміщення суддів — шляхом виборів і призначення. Вибори здійснюються: всім населенням, загальнополітичними виборними зборами, судовими колегіями верховних судів, спеціальними виборними органами. Призначення реалізується: центральним урядом і низовими органами влади з попереднім обранням кандидатів населенням або судовими колегіями Верховного Суду за результатами конкурсної оцінки. В юридичній літературі підкреслюється, що з усіх способів заміщення суддів найбільш демократичною є виборна система.

Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ закріплений у ч. 2 ст. 129 Конституції України, за якою судочинство провадиться суддею одноособово чи колегією суддів. У статті 13 Закону України «Про судоустрій України» додано: або суддею і народними засідателями, а також судом присяжних, у випадках, визначених процесуальним законом.

Відповідно до ст. 18 ЦПК України суддя одноособово розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду у першій інстанції, а у випадках, передбачених ЦПК — колегіально, з участю двох народних засідателів. У колегіальному складі суду розглядаються справи про обмеження цивільної дієздатності, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення померлою; усиновлення та інші, передбачені пунктами 9, 10 ч. 2 ст. 234 ЦПК України.

Колегіальний розгляд цивільних справ провадиться також У складі трьох суддів. У такому ж порядку здійснюється розгляд справ у апеляційному порядку. Розгляд справ у касаційній інстанції здійснюється колегією у складі п'яти суддів Судової палати Верховного Суду України. Цивільні справи у зв'язку з винятковими обставинами переглядаються колегією суддів Судової палати Верховного Суду України не менше як двома третинами суддів палати. При перегляді рішень або ухвал за нововиявленими обставинами судді діють у тому самому кількісному складі, у якому їх було постановлено, якщо інше не передбачено ЦПК України (статті 18, 363). При колегіальному розгляді справ судді мають рівні права з головуючим у судовому засіданні щодо вирішення всіх питань, які виникають при розгляді справи і ухваленні рішення.

Питання, пов'язані з рухом справи у суді, діями суду по підготовці справи, виконанням судових рішень, вирішуються суддею одноособово, крім випадків, коли ці питання виникають у судовому засіданні під час розгляду справи у колегіальному складі суддів. Суддя при одноособовому розгляді справи діє від імені суду (ст. 18 ЦПК України, ст. 13 Закону України «Про судоустрій України»).

Аналіз функціонування цього принципу на практиці свідчить, що колегіальний розгляд справ створює кращі умови для повного, всебічного і об'єктивного з'ясування всіх матеріалів справи і постановлення законного рішення. Одноособовий розгляд судом цивільних справ має бути винятком і застосовуватися для незначних і нескладних справ. Чи не цим пояснюється наявність правила, визначеного ч. 4 ст. 127 Конституції України про те, що у спеціалізованих судах судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові. Суди здійснюють правосуддя самостійно. При здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні (ст. 129 Конституції України, ст. З Закону України «Про статус суддів»). Вони вирішують цивільні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них (ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»). Отже, зміст цього принципу розкривається в поєднанні двох правил — незалежності суддів, підкоренні їх тільки законові. Незалежність суддів полягає в тому, що ніякі державні органи, політичні партії, громадські організації і посадові особи не мають права впливати на них, вказувати суддям, як необхідно вирішити конкретну справу, розв'язати апеляційну,

касаційну скаргу або заяву про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами. Вони незалежні від осіб, які беруть участь у справі. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і прийнятті рішення суд є незалежним від висновків органів влади, експертів або окремих осіб. Судді, які розглядали справу у першій інстанції, скаргу в апеляційному порядку, також незалежні від вищестоящого суду, який не вправі вказати їм, як треба вирішити справу, скаргу, яка має бути застосована норма матеріального права і яке рішення має бути постановлене при новому розгляді справи.

Підкорення суддів закону означає, що вони повинні вирішувати справи відповідно до Конституції України на підставі законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, відповідно до закону застосовувати норми іноземного права, а за відсутності закону, який врегульовує спірні відносини, застосовувати закон, який регулює подібні відносини. Коли немає такого закону, суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України (ст. 8 ЦПК України). Рішення суду має бути законним і обґрунтованим. Суд обґрунтовує рішення лише на тих доказах, які були досліджені в судовому засіданні (ст. 213 ЦПК України).

Незалежність суддів забезпечується встановленим порядком їх обрання і звільнення, недоторканністю суддів, визначеною юридичною процедурою здійснення правосуддя, таємницею наради суддів при винесенні рішень, відповідальністю за неповагу до суду або втручання в розв'язання конкретних справ, створенням необхідних організаційно-технічних умов Для діяльності суду, а також матеріальним і соціальним забезпеченням суддів (ет. 11 Закону України «Про статус суддів», ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»).

Кримінальний кодекс (далі — КК) України передбачає кримінальну відповідальність за втручання в діяльність судових органів (ст. 376), за погрозу або насильство щодо судді (ст. 377), за умисне знищення або пошкодження майна судді (ст. 378), посягання на життя судді в зв'язку з його діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379), тощо (пункти 13-17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів» від 12 квітня 1996 р. № 4).

Здійснення судочинства державною мовою. Згідно зі ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою. Виходячи з даного конституційного положення, судочинство в Україні має провадитися українською мовою. На виконання ч. 4 ст. 10 Конституції України суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, зобов'язаний застосувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Статтею 7 ЦПК України передбачено, що судочинство провадиться українською мовою. Особам, які беруть участь у справі і не володіють державною мовою, забезпечено право повного ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових засіданнях через перекладача і право виступати в суді рідною мовою. Особам, які беруть участь у справі і не володіють державною мовою, забезпечується право робити заяви, давати клопотання, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача в порядку, визначеному ст. 55 ЦПК України. Судові документи, відповідно до встановленого порядку, складаються державною мовою. Якщо при розгляді справи були порушені правила про державну мову, якою ведеться судочинство, то рішення у всякому разі підлягає скасуванню (ч. З ст. 309 ЦПК України), якщо це порушення призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи (ч. 2 ст. 338 ЦПК України). Це правило є важливою цивільною процесуальною гарантією додержання принципу державної мови судочинства.

Здійснення правосуддя професійними суддями та у визначених законом випадках народними засідателями (ст. 127 Конституції України). Професійні судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу — народні засідателі є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя. Професійні судді є посадовими особами державної влади, які в конституційному по-

рядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі, займати штатну посаду судді в судах загальної юрисдикції (ст. 1 Закону України «Про статус суддів»). Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та іншої творчої діяльності у вільний від роботи час (ст. 127 Конституції України, ст. 5 Закону України «Про статус суддів»).

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною Комісією суддів громадянин України, не молодший 25-ти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Суддею вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України, не молодший 30-ти років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як сім років, у тому числі не менш як п'ять років на посаді судді (ч. З ст. 7 Закону України «Про статус суддів»).

Судді загальних судів загальної юрисдикції наділені для здійснення правосуддя необхідними повноваженнями, передбаченими ЦПК України.

Судді зобов'язані: при здійсненні правосуддя дотримуватися Конституції і законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд справ з додержанням встановлених законом строків; не розголошувати відомості, що становлять державну, іншу таємницю, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи у судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання; додержувати вимог несумісництва, службової Дисципліни та розпорядку роботи суду; не допускати вчинків та будь-яких дій, які ганьблять звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності (ст. 6 Закону України «Про статус суддів»). За порушення законності, несумісності, що призвели до скасування чи зміни судового рішення, судді несуть дисциплінарну відповідальність (ст. 31 Закону України «Про статус суддів»).

Рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2

ст. 129 Конституції України). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст. 24 Конституції України).

Суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом (ст. 5 ЦПК України). Цей принцип передбачає рівну можливість усіх громадян брати участь у цивільному судочинстві, перебувати в правовому становищі визначеної законом процесуальної фігури — позивача, відповідача, третьої особи тощо і водночас здійснювати закріплені процесуальним законом за такими суб'єктами процесуальні права і обов'язки. Для забезпечення їх реалізації суд повинен охороняти права учасників цивільного процесу від порушень, попереджати про наслідки, які можуть наставати внаслідок реалізації цих прав, сприяти їх здійсненню. Гарантіями принципу рівності громадян перед законом і судом є встановлення кримінальної відповідальності за обмеження їх у правах залежно від расової і національної належності (ст. 161 КК України), право на апеляційне і касаційне оскарження і скасування судового рішення (статті 292, 324 ЦПК України).

Законність. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Судді при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону (ст. 129 Конституції України). Основними засадами судочинства є законність (п. 1 ст. 129 Конституції України). Громадяни зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68 Конституції України).

Отже, Конституція України послідовно забезпечує принцип законності, який є невід'ємним елементом демократичної правової держави. Здійснення правосуддя у цивільних справах відповідно до чинного законодавства є однією з вимог цивільного судочинства (ст. 8 ЦПК України).

Законність правосуддя вимагає, щоб вся діяльність суду і усіх суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин була підпорядкована законові, щоб вони суворо дотримувалися і виконували вимоги всіх інших принципів процесу, які характеризують цивільне судочинство. Порушення і недодержання навіть одного з них тягне за собою порушення законності.

Принцип законності визначається, по-перше, тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин. По-друге, здійснення правосуддя неможливе без додержання норм процесуального права. Вся діяльність суду підпорядкована чинному цивільному процесуальному законодавству і здійснюється у визначеному ним цивільному процесуальному порядку. Ухвалене судом рішення у справі має бути законним і обґрунтованим (ст. 213 ЦПК України). Гарантіями принципу законності є право осіб, які беруть участь у справі, на оскарження судових рішень і ухвал, дія санкцій захисту і відповідальності (статті 90-94, 292, 294 ЦПК України).

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Закріплений п. 7 ст. 129 Конституції України принцип гласності характеризує демократизм цивільного судочинства і сприяє здійсненню ним запобіжної і виховної функцій. Відкритий розгляд справ дає змогу громадянам безпосередньо стежити за роботою суду, а це підвищує його відповідальність за законне і правильне вирішення цивільних справ. Гласність цивільного процесу забезпечує правову пропаганду чинних законів, обізнаність населення з діяльністю суду, отже, сприяє зміцненню його авторитету. Присутні у залі переконуються в гуманності і справедливості законів. Гласність цивільного процесу позитивно впливає на осіб, які беруть участь у справі, процесуальні дії яких перебувають під контролем громадян, що перебувають у залі судового засідання.

Зміст принципу гласності цивільного судочинства полягає в тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий розгляд також допускається за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. У закритому судовому засіданні присутні особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також свідки, експерти, перекладачі (ст. 6 ЦПК України). Рішення суддів проголошуються прилюдно, крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні. До залу судового засідання не допускаються громадяни, молодші 16-ти років, якщо вони не є особами, які беруть участь у справі, або свідками. Встановлене ст. 6 ЦПК України визначення змісту принципу гласності як відкритого розгляду справ у суді не є повним. Гласність означає також відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть участь у справі, їх право знайомитися з матеріалами, обов'язкове інформування учасників справи про час і місце судового засідання, про результати розгляду відповідної справи і про виконання окремих процесуальних дій (статті 27, 140 ЦПК України). Гласність судового розгляду полягає також у праві публікувати звіти і повідомлення про судові процеси у пресі, інформувати по радіо, телебаченню, в кіно та з використанням інших засобів масової інформації, обговорювати матеріали справи у трудовому колективі тощо. Проведення у залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання, допускається з дозволу суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі. Ніхто не може бути обмеженим у праві на отримання в суді усної чи письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. При розгляді справ перебіг процесу фіксується технічними засобами у порядку, визначеному процесуальним законом (ст. 9 Закону України «Про судоустрій України», статті 197-200 ЦПК України).

Змагальність (ч. 4 ст. 129 Конституції України) полягає у забезпеченні можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, за-52

лучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювань та заперечень доводів іншої сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального вигляду — спору сторін перед

судом.

Отже, змагальність характеризується змогою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати у доказовій діяльності передбачені ЦПК України необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують. Процес ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі — ргіпсі-ріитп іпзігисііоп'з ргосеззив асі іпвіапііит рагііит. Необхідні судові дані про юридичні факти у справі, що становлять предмет доказування, а.також докази, якими вони підтверджуються, подають, насамперед, сторони. Кожна з них повинна довести (опіі8 ргоЬапсіі) ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 2 ст. 10 ЦПК України). У зв'язку з цим вони мають право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати судові усні і письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України). Отож зміст принципу змагальності складають права і обов'язки сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у сфері судового доказування. Принцип змагальності визначає змагальну форму цивільного судочинства — такий процесуальний порядок, що забезпечує сторонам й іншим особам, які беруть участь у справі, можливість активно захищати особисті права й інтереси, права й інтереси інших осіб та держави.

Змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем суду, який зобов'язаний надавати процесуальну допомогу особам, які беруть участь у справі, роз'ясняти їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні їх права і за їх клопотанням сприяти у витребуванні доказів (ч. 4 ст. 10,

53

п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК України) тощо. Отже, принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін.

Доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32 Конституції України).

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується ч. З ст. 8. Це право забезпечується реальною можливістю усякій заінтересованій особі звернутися в установленому порядку за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу (статті 3, 118 ЦПК України) та змогою використати численні процесуальні засоби для активної процесуальної діяльності. Беручи участь у справі, особи мають право знайомитися з її матеріалами, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є в справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і ухвали суду тощо (ст. 27 ЦПК України).

Громадяни можуть вести свої справи у суді особисто або через своїх представників (ст. 38 ЦПК України). Судовий захист характеризується доступністю процесу: суд територіально наближений до населення, громадяни звільнені від сплати державного мита у трудових справах, про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим 54

ушкодженням здоров'ю. Процесуальний порядок судочинства і процесуальні форми виконання процесуальних дій є простими, зрозумілими, дійсно демократичними, передбаченими ЦПК України.

Участь громадськості у цивільному судочинстві для захисту прав і свобод громадян. Громадяни України мають право: брати участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції України); на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ст. 36 Конституції України). Держава визнає професійні спілки повноважними представниками працівників і захисниками їх трудових та соціально-економічних прав та інтересів в органах державної влади та місцевого самоврядування, у відносинах з власником або уповноваженим ним органом, а також з іншими об'єднаннями громадян. З цією метою у судочинстві в цивільних справах допускається участь представників громадських організацій і трудових колективів, інших об'єднань громадян. Принцип участі у цивільному судочинстві реалізується в участі профспілок та інших громадських організацій та трудових колективів з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб (ч. 1 ст. 45 ЦПК України); в участі громадських організацій і трудових колективів у виконанні окремих ухвал (ст. 211 ЦПК України). Участь громадськості у цивільному судочинстві в зазначених процесуальних формах сприяє захисту прав громадян, значно посилює виховну роль суду, запобігає правопорушенням.

Принцип недоторканності людини. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України). Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановленому законом (ст. 29 Конституції України).

У цивільному судочинстві України послідовно провадиться в життя принцип недоторканності особи. Забороняється у будь-якій формі посягати на свободу і гідність громадян —

учасників цивільного процесу. Суд при вирішенні цивільних справ застосовує норми матеріального права, санкції яких мають виключно майновий характер. Цивільне процесуальне право України забезпечує виконання цивільних процесуальних дій і захист порушеного права принципово іншими засобами. Функціонування принципу диспозитивності полягає в тому, що особиста участь сторін у процесі залежить тільки від їх волі, неявка цих осіб може викликати ускладнення процесу: відкладення розгляду справи, залишення позову без розгляду (статті 169, 207 ЦПК України). У разі неявки свідка його можна примусово привести, про що суддя постановляє ухвалу, виконання якої покладається на органи внутрішніх справ (ст. 94 ЦПК України).

За злісне ухилення від явки до суду свідок і експерт несуть ч| штрафну відповідальність за ст. 185 КпАП України, за завідомо неправдиві свідчення або за відмову від свідчення несе відповідальність відповідно до статей 384, 385 КК України. За цими статтями несуть відповідальність: експерт — за надання завідомо неправдивого висновку або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків (ст. 53 ЦПК України); перекладач — за завідомо неправильний переклад і за відмову без поважних причин від виконання покладених обов'язків (ст. 55 ЦПК України).

Щодо виконання судових рішень, то Закон України «Про виконавче провадження» (далі — Закон) від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІУ допускає тільки примусове стягнення шляхом застосування заходів, передбачених законом, які не порушують недоторканності особи. Ними є звернення стягнення на майно і грошові суми боржника, вилучення певних предметів, інші заходи, передбачені рішенням суду (ст. 4 Закону). При проведенні виконавчих дій забороняється у будь-якій формі посягати на особисту свободу і гідність боржника.

Отже, для виконання судового рішення не допускаються такі примусові заходи, як арешт боржника, його особистий обшук, привід до суду для встановлення майнового стану, обмеження територіального пересування тощо. Для захисту інтересів стягувача ст. 87 Закону передбачила можливість застосування до боржника штрафної санкції, тобто матеріального стягнення, у разі невиконання ним рішення суду. Недоторканність особи застосовується до інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, які можуть бути видалені примусово із залу судового засідання (ст. 92 ЦПК України).

Реалізований у цивільному процесуальному законодавстві принцип недоторканності особи слугує закріпленню законності у судочинстві. Стаття 16 ЦК України встановлює засоби захисту цивільних прав шляхом їх визнання, відновлення становища, що існувало до порушення права, стягнення збитків з особи, яка порушила права, присудженням до виконання обов'язку в натурі тощо.

Зменшенням матеріальних благ боржника відбувається поновлення порушених прав стягувача і досягається мета цивільного процесу про їх захист. Тому звернення стягнення на особу боржника не відповідало б способам і засобам захисту цивільних прав. Гарантіями принципу недоторканності особи — суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин є право заінтересованої особи оскаржити дії судді (суду), які порушують вимогу цього принципу, а також можливість притягнення їх до кримінальної і дисциплінарної відповідальності.

Недоторканність житла. Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла або до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за мотивованим рішенням суду (ст. ЗО Конституції України). За незаконне проникнення до житла, проведення в ньому огляду чи обшуку, а також за незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, передбачена кримінальна відповідальність (ст. 162 КК України). Цей принцип характеризує демократичний характер правового статусу особи в суспільстві і є гарантією охорони матеріальних інтересів та особистого життя громадян. Принцип недоторканності житла притаманний і цивільному судочинству, але його дія по-різному поширюється на учасників процесу і реалізацію різних процесуальних дій та судових актів. Житло як об'єкт, на який можуть бути спрямовані Цивільні процесуальні дії або який тісно пов'язаний з місцем їх виконання, має значення для реалізації процесуальних дій:

57

1) щодо здійснення судового виклику і повідомлення; 2) приводу учасників процесу; 3) виконання судових рішень і ухвал. Судові виклики і повідомлення провадяться повістками, що надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, представникам трудових колективів і громадських організацій рекомендованим листом або через розсильних (ст. 74 ЦПК України). Для вручення повістки у розсильних і листоноші може з'явитися потреба увійти в жиле приміщення громадян, але внаслідок дії принципу недоторканності житла зробити це вони не мають права без дозволу громадян, які проживають у ньому.

При розгляді цивільних справ допускається примусовий привід у судове засідання свідка, який не з'явився на виклик суду без поважних причин. Виконання ухвали суду про примусовий привід покладається на службових осіб органів внутрішніх справ, які можуть увійти в житло, де проживають громадяни, проти їх волі і виконати ухвалу про привід. їх дії матимуть законні підстави і узгоджуватимуться зі ст. ЗО Конституції України. Але будуть порушеннями принципу недоторканності житла дії державного виконавця з примусової реалізації ухвал суду про забезпечення позову і виконання судових рішень порядком накладення арешту і стягнення на майно боржника, яке знаходиться в його жилому приміщенні та приміщенні інших осіб. Відповідно до ст. 376 ЦПК України питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб), а також питання про проникнення до житла чи іншого володіння боржника при виконанні рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби.

Отже, до житла особи можна увійти проти її волі лише у передбачених випадках, тобто на законних підставах, за рішенням суду.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції гарантується кожному (ст. 31 Конститу-

ції України), у тому числі засобами кримінальної відповідальності за допущені порушення (ст. 163 КК України). Листування, телефонні розмови, телеграфна та інша кореспонденція, якщо вона вміщує інформацію про обставини (фактичні дані), які мають значення для справи, належать до письмових доказів. За своїм походженням вони мають офіційний і неофіційний характер. Офіційні — службове листування, службові телефонні розмови, телеграфні повідомлення тощо. Неофіційні походять від громадян. Дослідження листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції здійснюється у судовому засіданні в усній і безпосередній формі. Вони оголошуються у судовому засіданні і пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також експертам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу таких доказів (ст. 185 ЦПК України).

Використання особистого листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції має певні особливості, оскільки їх таємниця охороняється законом. У відкритому судовому засіданні вони можуть бути оголошені тільки за згодою осіб, між якими відбулося листування чи повідомлення (ст. 186 ЦПК України). При відсутності на це згоди таке листування і повідомлення оголошуються і досліджуються у закритому судовому засіданні.

Охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32 Конституції України). Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. За порушення недоторканності приватного життя передбачена кримінальна відповідальність (ст. 182 КК України).

Особисте життя громадян визначається соціально-економічним ладом суспільства, його соціально-культурною і побутовою основою. У різні історичні періоди, у різних соціально-економічних формаціях питання особистого життя, його співвідношення із суспільством вирішувалося неоднаково. У сучасній західній зарубіжній соціології, філософії, юриспруденції широко використовується загальне поняття «приватна сфера» для характеристики економічного (рід заняття,

майнове становище тощо) і особистого життя (сімейне, інтимне, честь, гідність) громадян. Але в основному цим поняттям визначається майновий інтерес громадянина, його можливість використовувати свою особистість у приватній ініціативі і підприємництві. В Україні і близькому зарубіжжі особисте життя розглядається, як правило, у матеріальному й інформаційному аспектах. Матеріальний — це майнові, моральні, культурні й інші зв'язки, які створюються на основі сімейних, дружніх, інших відносин між людьми у сфері особистого життя, продовження роду, влаштування житла, ведення домашнього господарства, використання вільного часу, участь у культурному житті, світогляд. Особисте життя — ставлення людини до природи, матеріальні і духовні потреби, засоби їх задоволення. Інформаційний бік особистого життя — це відносини, які складаються між громадянами, суспільством і державою у зв'язку з недопустимістю розголошення без згоди громадянина даних (інформації) про його особу й особисте життя, а також збирання, зберігання і використання інформації про особисте життя громадянина. Особисте життя — особиста справа громадянина, зміст і форми його визначає він сам. Суспільство і держава виключають пряме втручання, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 34 Конституції України), але впливають на особисте життя громадян своїми моральними цінностями, системою оцінки тих чи інших вчинків, поглядів, ідеалів, пріоритетів. Проте держава Україна вважає своїм обов'язком встановлення правових гарантій, які забезпечували б широку можливість застосування громадянами своїх творчих сил, здібностей і обдарувань для всебічного розвитку особи.

Отже, охорона особистого і сімейного життя — це право громадянина на захист від непомірного втручання суспільства і держави в його особисте і сімейне життя. Правовою основою охорони особистого життя є численні конституційні положення, які забезпечують особисті права і свободи громадян у духовній, культурній і політичній діяльності, право на вибір професії, роду занять тощо (статті 21-56 Конституції України). Але охорона особистого і сімейного життя громадян не 60

поширюється на ті його прояви, які суперечать інтересам інших громадян, держави і суспільства або їх порушують. Критерієм втручання є негативний з позиції суспільства зміст особистого життя, його невідповідність державним та громадським інтересам, його антисуспільний характер. Держава в особі органів управління, прокуратури, суду може втручатися в матеріальну й інформаційну сфери особистого і сімейного життя, якщо виникне необхідність захищати права й інтереси громадян, юридичних осіб і держави (ст. 45 ЦПК України).

Розглядаючи цивільні справи з житлових, сімейних, трудових, інших правовідносин, що характеризують особисте і сімейне життя громадян, суд, здійснюючи правосуддя, дає оцінку окремих сторін особистого і сімейного життя, примушує діяти громадян відповідно до вимог закону.

На охорону інформації про особисте і сімейне життя громадян спрямоване правило ст. 6 ЦПК України, яке допускає закритий розгляд справ з метою запобігати розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. Чинним законодавством України забороняється лікарям, іншим медичним працівникам розголошувати дані про хворобу, інтимну чи сімейну сторони життя хворого, які стали їм відомі внаслідок виконання професійних обов'язків. Але це не стосується випадків, коли медичні працівники повинні дати на запит суду інформацію про стан здоров'я громадянина і провести експертизу для визначення психічного стану громадянина тощо. При розгляді таких і інших справ (позбавлення батьківства, спори про дітей, розірвання шлюбу) розголошення інформації про особисте і сімейне життя громадянина викликається необхідністю обов'язкового встановлення фактів предмета доказування у справі. Такі дії не є порушенням гарантій охорони особистого життя громадян, а є важливою умовою їх здійснення.

На охорону майнової сторони особистого життя громадян спрямоване банківське законодавство, яке зберігає таємницю про вкладників та інших клієнтів, про зроблені ними операції і стан рахунків по вкладах. Видача довідок установами банку про вклади можлива на виконання рішення суду у справі про

розкриття інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб (статті 287-290 ЦПК України). Щодо інших організацій і громадян, які мають майно боржника, встановлений також належний правовий режим охорони даних про таке майно. Згідно зі ст. 53 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець має право звернути стягнення на грошові суми і майно боржника, що знаходиться в інших осіб, а так само на гроші і майно, належні боржникові від інших осіб. Інші особи — громадяни і організації повинні на запит судового виконавця у визначений ним строк дати відомості про те, які у них є гроші, цінності та інше майно, належні боржникові, або скільки з них належить боржникові. За ухилення від виконання розпоряджень судового виконавця громадянин і службові та посадові особи підприємств, установ, організацій несуть штрафну відповідальність та на них може бути покладений обов'язок відшкодувати стягувачеві завдані збитки.

Отже, принцип охорони особистого і сімейного життя громадян реалізується всією судовою діяльністю. Частиною 4 ст. 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Публічність. Як державно-правовий принцип, публічність закріплена у ч. 2 ст. З, ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 2 ч. 1 ст. 121, статтях 124,129 Конституції України. Відповідно до ч. 2 ст. З Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Органи держави здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6 Конституції України). Це означає, що суд, органи прокуратури, органи державного управління як органи держави здійснюють процесуальну діяльність у цивільному судочинстві у публічних, державних інтересах, на захист прав, свобод і охоронюваних інтересів громадян. Про це свідчать норми

галузевого законодавства, які конкретизують і розвивають цей принцип і визначають процесуально-правове становище зазначених органів держави. Згідно зі ст. 45 ЦПК України, статтями 33, 35 Закону України «Про прокуратуру» прокурор має право у передбачених законом випадках звернутися до суду із заявою або вступити в процес у справі на захист прав і законних інтересів громадян та держави. Він може порушити справу про позбавлення батьківських прав і про визнання шлюбу недійсним (статті 42,165 СК України). Публічністю характеризується процесуальне становище прокурора, який здійснює в суді на будь-якій стадії цивільного процесу представництво громадянина або держави (ч. 2 ст. 45 ЦПК України).

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування та інші особи (юридичні і фізичні) мають право у випадках, передбачених законом, звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб (ст. 45 ЦПК України).

Публічний характер мають численні повноваження суду. Він зобов'язується зберігати об'єктивність і неупередженість, створити необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Суд має роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки та сприяти у здійсненні їхніх прав (ст. 10 ЦПК України). У випадках, коли щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази (статті 130, 137 ЦПК України), зокрема, вимагає від громадян і юридичних осіб письмові і речові докази або надає повноваження на їх одержання. Суд контролює розпорядчі дії сторін і не приймає відмови від позову, визнання позову відповідачем і не затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії суперечать законові або порушують права й охоронювані законом інтереси (статті 174, 175 ЦПК України). Залежно від з'ясованих обставин в окремих випадках суд може відступити від рівності часток кожного з подружжя при поділі майна, яке є спільною сумісною власністю, враховуючи обставини, що мають істотне значення, визначені частини 2, 3 ст. 70 СК України.

Публічний характер мають повноваження суду порушити за своєю ініціативою розгляд питання про виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні; про ухвалення додаткового рішення (статті 219, 220 ЦПК України). Якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ч. З ст. 11 ЦПК України). Принцип публічності реалізований також у правах лікаря-психіатра, який може подати до суду заяву про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку (ст. 279 ЦПК України). Отже, не тільки для кримінального, а й для цивільного процесу властивий принцип публічності, який визначає процесуальне становище суду, органів прокуратури, органів державної влади, підприємств, організацій і громадян, що характеризує їх процесуальну діяльність в інтересах держави та суспільства і охоронюваних законом прав громадян, незалежно від волевиявлення заінтересованих осіб.

У теорії цивільного процесу зазначені положення принципу публічності самостійно не виділяються, а включаються до змісту принципу диспозитивності, внаслідок чого штучно поєднуються різнопланові за суттю можливості, що визначають процесуально-правове становище органів держави. У літературі визнано, що реально забезпечені правові можливості кожної зі сторін доводити перед судом свої вимоги і заперечення і добиватися справедливого рішення становлять суть змагальності, хоч вони і характеризують реалізацію процесуальних прав сторін, можливість розпорядження ними, що притаманне принципу диспозитивності. А тому втручання держави в особисті, індивідуальні, приватноправові відносини, у цивільні справи, наділення суду, органів прокуратури, державної влади, підприємств, установ, організацій і окремих громадян цивільними процесуальними повноваженнями, спрямованими на захист прав інших осіб, державних і громадських інтересів, становить зміст самостійного принципу публічності. Він тісно взаємодіє з принципом диспозитивності, змагальності і створює належну гарантію для їх реалізації, як і останні забезпечують його функціонування. 64

Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду реалізований у розділі V «Перегляд судових рішень» ЦПК України, яким врегульовано процесуальний порядок апеляційного і касаційного оскарження і перегляду рішень і ухвал суду (глави 21, 22 підручника).

§ 4. Принципи, закріплені законодавством про судочинство

Диспозитивність (від лат. сіізропо — розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (статті 3, 27 ЦПК України), можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на відкриття, розвиток і припинення справи у суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Таким правом користуються і особи (за винятком недієздатних і обмежено дієздатних), в інтересах яких заявлені вимоги (ч. 2 ст. 11, ст. 46 ЦПК України). Зміст диспозитивності розкривається в літературі неоднозначно1.

Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене у статтях 55, 56 Конституції України, отже, принцип диспозитивності має конституційну основу. Його положення відтворені в п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, яким закріплена свобода сторін в доказовій діяльності.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 31 ЦПК України, за якою позивач може протягом усього розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою на будь-якій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити свої права, повинен сам потурбуватися про це — иі§Нап-ИЬиз ]ига зсгіріа зипі; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — ьоіепіит поп іїі іпіигіа; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі — пето ітепіиз со§еге со§ііиг; немає судді без позивача — пето Іисіех віпе асіоге; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — ]и(іех пе еаі иііга реіііа рагііит, иііга реіііа поп со§позсИиг, за винятками, встановленими законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом процесу — гез іп іисіісаіит сіейисіа.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають усі права позивача (ст. 34 ЦПК України). Прокурор може відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші особи — профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб, мають права сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 46 ЦПК України). Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин у наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, державних і громадських інтересів.

Щоб забезпечити реалізацію цих прав відповідно до суспільних інтересів, цивільний процесуальний закон визна-

І

їає активне становище суду, яке характеризує зміст принци-іу публічності.

Об'єктивна істина. Змістом цього принципу є відповідність зисновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам |справи.

У теорії цивільного процесу окремі автори до змісту істини І включають висновки суду про фактичний склад і про правову (кваліфікацію сторін, про їхні права і обов'язки1. Але питання 'про юридичну оцінку — це питання про правильне застосування закону, яке становить зміст принципу законності2. Захисту підлягає право, порушення якого мало місце насправді, тому суд покликаний встановити всі ті факти, що дають йому змогу дати правильну оцінку усьому фактичному складу справи. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи (ч. 4 ст. 10 ЦПК України). Головуючий керує судовим засіданням і спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи (ч. 2 ст. 160 ЦПК України). Всебічне з'ясування обставин справи означає, що суд повинен з'ясувати всі питання у справі — як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи охоплює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи, відповідно до правил належності доказів і допустимості засобів доказування, — не тільки тих, що подані сторонами, а й одержаних іншим шляхом: на їх клопотання витребуваних судом (п. 5 ч. 6 ст. 130, ч. 1 ст. 137 ЦПК України). Об'єктивне з'ясування обставин справи — це відповідність висновків суду дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до них ставлення суду та учасників матеріального спору. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному

розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Жодні докази для суду не мають наперед визначеної сили.

Встановлення об'єктивної істини у справі забезпечується дією інших принципів цивільного судочинства, санкціями кримінального права за подання завідомо неправдивих показань і висновків (статті 384, 385 КК України), активним процесуально-правовим становищем суду у процесі доказування (статті 10, 130, 160, 212 ЦПК України).

Отже, суд при ухваленні рішення має встановити об'єктивну істину, на думку окремих авторів, тільки у тих межах, у яких це необхідно для виконання покладених на суд завданьї. Але якщо суд пізнає явища об'єктивного світу, що є обставинами у справі і потребують встановлення для її вирішення, лише в певних межах, то висновки його ніяк не відповідатимуть об'єктивній істині, яка має бути встановлена у кожній справі. Правосуддя виконає покладені на нього завдання тоді, коли воно здійснюватиметься відповідно до закону, на основі встановлення об'єктивної істини за фактичними обставинами справи, а не тільки в певних межах і на основі припущення про їх наявність. Чого немає в справі, немає в світі — (иосі поп езі іп асііз поп езі іп тийо. Рішення має бути ухвалене на зазначених і доказаних обставинах, а не за покликанням совісті — Зепіепііа іеггі йеЬеі зесипйит аііе§аіа еіргоЬаіе, поп вісипйит сопзсіепііат. У рішенні мають бути наведені обставини справи, встановлені судом, доводи, за якими суд відхиляє ті чи інші докази (ст. 215 ЦПК України). Але встановлення істини у справі в цивільному процесі має особливості: вони визначаються предметом доказування, тобто тільки обставинами, викладеними сторонами на обґрунтування своїх вимог і заперечень, та іншими, що мають значення для правильного вирішення справи (ст. 60 ЦПК України); суд приймає за істи-

ну без доказування загальновідомі факти, преюдиціальні факти (ст. 61 ЦПК України). Порушення принципу об'єктивної істини є безумовною підставою для скасування рішення в апеляційному порядку (ч. З ст. 309 ЦПК України).

У науці цивільного процесу Російської Федерації висловлено судження, що зміни статей 14, 50 ЦПК РФ трансформували принцип об'єктивної істини у принцип юридичної (формальної) істини, оскільки суд вирішує справи у межах поданих йому доказів і не повинен домагатися з'ясування дійсних взаємовідносин сторін. Суд не втручається в процес доказування, а лише визначає обов'язки сторін по доказуванню1.

Аналіз ч. 4 ст. 10, ч. 2 ст. 160, ст. 212, п. З ч. 1 ст. 309 ЦПК України підтверджує правильність положення про функціонування у системі принципів цивільного процесуального права України принципу об'єктивної істини. Його порушення (невідповідність висновків суду обставинам справи — п. З ч. 1 ст. 309 ЦПК України) є підставою для скасування рішення в апеляційному порядку і ухвалення нового рішення.

Процесуальна рівноправність сторін. Відтворений у ЦПК України, цей принцип встановлює для сторін рівні можливості щодо здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов'язків (ст. 31 ЦПК України), а не в тотожності прав позивача і відповідача. Зміст даного принципу зумовлюється характером спірних матеріальних правовідносин, підвідомчих СУДУ, і є відображенням загальноправового, закріпленого Конституцією України, принципу рівності усіх громадян перед законом і судом (ст. 24). Визначивши процесуальну рівноправність сторін, цивільне процесуальне законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для захисту і рівну можливість їх застосування (ст. 27 ЦПК України) та сприяння судові. Суд однаково повинен допомогти сторонам у збиранні і залученні до справи.Доказів (п. 5 ч. 6 ст. 130, ч. 4 ст. 137 ЦПК України). Він зобов'язаний роз'яснити їх права і обов'язки, попередити про наслідки здійснення або невчинення проце-

суальних дій і надавати інше сприяння, яке забезпечувало б реалізацію даного принципу (ч.. 4 ст. 10, частини 4, 5 ст. 174, ч. 5 ст. 175 ЦПК України). Сторонам надсилаються повістки і повідомлення про час і місце судового засідання та проведення окремих процесуальних дій (ст. 74, ч. 2 ст. 140 ЦПК України). При розгляді клопотань осіб, які беруть участь у справі, суд заслуховує думку сторін (ст. 168 ЦПК України).

Суд не може ухвалити рішення, не вислухавши пояснення відповідача (аийіаіигеі аііегарагз). Позивачеві не може бути дозволено те, що не дозволяється відповідачу і навпаки (поп йеЬеі асіогі Іісеге, §иой гео поп рагтіШіиг). Отже, відповідно до цього принципу для сторін встановлена у ЦПК України рівність використання ними процесуальних засобів у процесуальній діяльності у цивільному судочинстві.

Раціональна процесуальна форма. Вона полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, доступу до цивільного процесу у справі заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності. Встановлений порядок (формальності) забезпечує нормальний розвиток процесу і надає суб'єктам про-. цесуальної діяльності можливість виправити допущене порушення встановленого порядку. Він характеризується змагальністю і диспозитивністю, рівноправністю сторін і публічністю, гласністю і закритістю, усністю і письмовістю, безпосередністю і опосередкованістю. Раціональна процесуальна форма визначається також встановленими у ЦПК України: стадійністю процесу, строками на виконання процесуальних дій: підготовки до розгляду справи (ст. 129), набрання рішенням законної сили і допущення негайного виконання (статті 323, 367); оскарження судових рішень і розгляду справ у апеляційній і касаційній інстанції (статті 294, 325); наданими судові можливостями встановлювати певні строки для виконання окремих процесуальних дій (ст. 67) і покладанням на нього обов'язку протистояти намаганням осіб, які беруть участь у справі, в затягуванні процесу у справі і виконанні окремих процесуальних дій (статті 90, 160).

Про раціоналізм цивільної процесуальної форми свідчать доступність цивільного процесу, його простота і зрозумілість;

наближеність суду до населення; звільнення позивачів-грома-дян з найважливіших для них справ від сплати судових витрат. Раціоналізм характеризується публічністю — активним процесуальним становищем суду і можливістю державних і громадських організацій захищати в судочинстві права інших осіб, відображає демократичні основи цивільного судочинства і спрямований на забезпечення належних умов для захисту прав громадян і державних інтересів.

Неможливість процесуального сумісництва. Відповідно до цього принципу суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній і тій самій справі перебувати більше як в одному процесуальному становищі (позивач не може у цій же справі бути третьою особою, відповідач — свідком тощо). При дорученні співучасником ведення справи одному зі співучасників (ч. З ст. 32 ЦПК України) останній не змінює своєї процесуальної правосуб'єктності, а залишається стороною і діє в процесі на захист своїх прав і прав співучасника. При пред'явленні зустрічного позову відповідач не є одночасно і позивачем (ст. 123 ЦПК України).

Про неможливість процесуального сумісництва не існує окремої норми права, але це положення випливає з норм ЦПК України, які регулюють процесуально-правове становище учасників процесу. Порушення принципу неможливості процесуального сумісництва є підставою для визнання рішення незаконним і його скасування. Так, у справі за позовом профспілки до заводу про стягнення зарплати працівникам за списком, до якого був включений С, який водночас був у цій справі представником відповідача, суд касаційної інстанції скасував ухвалене судом першої інстанції рішення, мотивуючи це тим, що дозвіл С. суду першої інстанції бути водночас позивачем і представником відповідача у справі є істотним порушенням діючого принципу процесу.

Безпосередність судового розгляду. Нормативне вираження цього принципу полягає в тому, що суд при розгляді справи повинен, як правило, сприймати докази у справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо. На нього покладено обов'язок заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися

71

з письмовими доказами і оглянути речові докази (ст. 159 ЦПК України). Тому судове засідання по розгляду справи має починатися і закінчуватися при незмінному складі суддів. Якщо у процесі розгляду справи відбувається заміна одного із суддів, то судовий розгляд починається спочатку. Цим забезпечується встановлення об'єктивної істини у справі, правильне судження про права і обов'язки сторін спірних правовідносин. Безпосередній зв'язок суддів, які розглядають справу, з учасниками процесу і матеріалами справи забезпечує можливість досліджувати і сприймати фактичні матеріали справи, дає змогу повно і всебічно- заглибитися у всі її деталі, усунути сумніви щодо юридичних фактів, що обґрунтовують позов і заперечують проти нього. Сторонам процесу й іншим особам, які беруть участь у справі, принцип безпосередності забезпечує можливість налагодити відносини зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань, подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати інші процесуальні дії, спрямовані на з'ясування всіх матеріалів справи і правильне її розв'язання.

Водночас безпосередня форма виконання процесуальних дій не завжди процесуально виправдана і можлива внаслідок незручності її застосування і необхідності додержання вимог економії судочинства, у зв'язку з чим в окремих випадках закон допускає заміну її на опосередковану форму. Суд, який розглядає справу, у разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності може доручити відповідному судові провести певні процесуальні дії (ст. 132 ЦПК України). У таких випадках відбувається сприйняття і дослідження доказів, одержаних іншим судом. У стадії підготовки справи до судового розгляду суддя провадить огляд речових та письмових доказів за їх місцезнаходженням (ст. 140 ЦПК України), про що складає протокол, який разом з іншими доказами може досліджуватися колегіальним складом у судовому засіданні (ст. 187 ЦПК України). У таких випадках суд, який розглядатиме справу по суті, сприйматиме докази опосередковано.

Усність судового розгляду полягає в тому, що розгляд справи провадиться усно (ст. 6 ЦПК України), процесуальна

діяльність суддів і учасників процесу відбувається у словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє реалізації вимог принципу гласності і безпосередності. Завдяки словесній формі судді можуть краще і повніше сприймати факти справи, а особи, які беруть у ній участь, — реально і точно довести їх до відома суду, сприймати зміст дій всіх учасників процесу, висловлювати свої міркування, заперечення, спростування з метою встановлення дійсних обставин справи. Розгляд справи в усній формі дає змогу судові особисто і безпосередньо контактувати з учасниками процесу у цивільній справі і сприймати фактичний матеріал у повному обсязі, який відтворюється тут же в судовому засіданні на очах суддів і всіх присутніх, у процесі його розвитку.

Усна форма розгляду справи зручніша для учасників процесу, завдяки їй легше висловити сприйняті обставини у справі і свої міркування щодо них. Вона спрощує процес, робить його доступним для заінтересованих осіб. Така форма дає більші можливості судові керувати розвитком процесу і прискорювати розгляд справи. Процес стає динамічним, строк розгляду справи скорочується. Водночас усна форма процесуальних дій, які виконуються при розгляді справи у судовому засіданні, оптимально поєднується з письмовою формою відображення і оформлення деяких з них — викладення вимог до суду у формі письмових заяв, скарг, подання, а владних суджень суду — в рішеннях, ухвалах, постановах.

Принцип оперативності, що виділяється окремими авторами, є правовою вимогою, якою забезпечується своєчасність розгляду і вирішення цивільних справ у часових межах шляхом найбільш повного і раціонального використання процесуальних засобів, спрямованих на швидке і правильне вирішення цивільних справ1.

У теорії цивільного процесуального права була сформульована концепція про наявність цивільних процесуальних аксіом — процесуальних норм, що відображають зміст моралі

суспільства, встановлюють правила поведінки осіб, які беруть участь у справі, у процесі та врегульовують відносини, які складаються при здійсненні правосуддя у цивільних справах. Так, позивач повинен довести обставини, на які він посилається; суд має справу з тими доказами, які є перед ним, тощо1. Зазначені правила характеризують окремі сторони правового становища суду і учасників процесу, належать до змісту окремих принципів, тому немає необхідності вводити аксіоми як самостійне поняття до складу правових категорій цивільного процесу.

У теорії зарубіжного цивільного процесу вирізняються принципи — основні начала і начала цивільного процесу. Начала лише доповнюють або розвивають основні принципи процесу, точніше належать до техніки процесу, але самої суті принципи не зачіпають. До начал належать: колегіальність і одноособовість вирішення справи, економність, єдність дій2. 'У даному випадку начала — це окремі принципи або правила, які покладені в основу визначення порядку судочинства і процесуально-правового становища суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та належать до змісту окремих принципів процесу. Оскільки принципи визначаються як основні начала цивільного процесу, тому неправильно їх поділяти на основні і неосновні.

Концепція модельного Кодексу цивільного судочинства для держав — учасниць СНД поставила ефективність цивільного судочинства в залежність від оптимізації обсягу його функціональних принципів, чіткості їх трансформації у форму і зміст процесуальних правил нових ЦПК країн СНД. Пропонується включити у модельний Кодекс, крім загальноприйнятих, також такі принципи: безперепікодності доступу до правосуддя і обов'язковості належних повідомлень; процесуальних відносин як основи судочинства; правових і етичних

основ управління судочинством; поваги до гідності, прав і свобод людини у суді; компетентності, незалежності і безперепікодності суду, законності і справедливості його дій і рішень; сумлінності здійснення процесуальних прав і обов'язків судом і іншими учасниками судочинства; відповідальності за невиконання процесуальних обов'язків; процесуальної рівності сторін; свободи сторін щодо розпорядження процесуальними правами; змагальності сторін і право бути вислуханим; обов'язку доказування і своєчасності розкриття доказових матеріалів; мотивованого судійського «на свій розсуд»; сприяння суду мирному вирішенню спорів; державної мови судочинства і доступності користування нею; публічності судових слухань і конфіденціальності даних особистого характеру; усного і письмового викладення судочинства при доступності джерел інформації і технічних засобів; неперервності судового розгляду; свободи апеляції процесуальних дій і постанов суду; моніторингу обов'язковості виконання судових актів, які набрали чинності; забезпечення порядку і безпеки в суді; безперешкодного доступу до інформації, матеріалів справи і архівів суду; пріоритетності загальновизнаних принципів і норм міжнародного права1.

Запитання для самоконтролю

Визначте поняття принципів цивільного процесуального правата їх значення.

Класифікуйте принципи цивільного процесуального права.

Розкрийте зміст окремих принципів, закріплених Конституцією України.

У чому полягає зміст принципів, визначених законодавствомпро цивільне судочинство? .

Рекомендована література

1. Штефан М. И. Принципи советского гражданского процес-суального права. — К., 1980.


Глава 2. Принципи цивільного процесуального права

Штефан М. Й., Кочер'янц Р. Г. Конституційні основи правосуддя в СРСР. — К., 1982.

Андрушко А. В. Принцип диспозитивності в цивільному судочинстві України. — К., 2002.

КолодийА. М. Принципи права Украиньї. — К., 1998.

Мамницький В. Ю. Принцип змагальності в цивільному судочинстві. — X., 1995.

Омельченко М. П. Принцип об'єктивної істини в системі принципів цивільного процесуального права України. — К., 1996.

7. Основньїе принципи гражданского процесса / Кол. авт.М. К. Треушников, И. В. Логинов и др. — М., 1991.

Семенов В. М. Конституционньїе принципи гражданского су-допроизводства. — М., 1986.

Тертишніков В. І. Принципи цивільного процесуального права. — X., 1991.

Шишкін В. Диспозитивність — принцип судочинства // Право України. — 1999. — № 9.

Шишкін В. Змагальність — принцип судочинства в демократичному суспільстві // Право України. — 1999. — № 12.

Маляренко В. Т. Про публічність і диспозитивність в кримінальному судочинстві України та їх значення // Вісник ВерховногоСуду України. — 2004. — № 7.

Глава 3. Цивільні процесуальні правовідносини

§ 1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини визначають роль і значення механізму застосування права на врегульовані ними суспільні відносини, розкривають соціальну спрямованість норм цивільного процесуального права, є процесуальним засобом судового захисту цивільних, трудових, сімейних та інших прав, державних та громадських інтересів. Вони обумовлюються дією норм цивільного процесуального права, що впливають на поведінку осіб шляхом закріплення сукупності кореспондуючих між собою суб'єктивних цивільних процесуальних прав і обов'язків суду та учасників процесу, реалізація яких спричиняє виникнення, розвиток і припинення цього виду правовідносин. Отже, цивільні процесуальні правовідносини — це врегульовані нормами цивільного процесуального права відносини, що виникають між судами як між собою, так і з учасниками процесу — громадянами і організаціями в цивільному судочинстві.

Цивільні процесуальні правовідносини виникають і розвиваються на диспозитивній основі внаслідок вольових дій осіб, які звертаються до суду із заявою за захистом свого права чи охоронюваного законом інтересу. Або виникають на публічній основі, коли на захист прав та інтересів таких осіб порушена цивільна справа у суді за заявою прокурора, органів державної влади, профспілок та ін. (п. 2 ст. З, ст. 45 ЦПК України). Процесуальні дії прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших осіб після подання заяви до суду будуть юридичними фактами, які спричиняють виникнення цивільних процесуальних пра-

77

вовідносин не лише між такими особами і судом, а й між судом і особами, на захист прав яких була порушена цивільна справа у суді. Незалежно від того, за ініціативою яких осіб виникли цивільні процесуальні правовідносини, їх об'єктивною основою є матеріальні правовідносини — необхідність захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, які виникають з порушених, невизнаних і спірних цивільних, трудових, сімейних, житлових, земельних правовідносин.

Вольовий характер цивільних процесуальних правовідносин полягає також у тому, що вони забезпечують правовий зв'язок двох осіб між собою — одна має право вимагати від іншої вчинення певних процесуальних дій, а інша зобов'язана діяти відповідним чином або утриматися від дій. Але права і обов'язки суду у відносинах з іншими суб'єктами характеризуються особливістю, яка полягає в тому, що вони відображають їх владні повноваження як державних органів судової влади, які здійснюють правосуддя. Суд керує процесом розгляду справи, спрямовує діяльність осіб, які беруть участь у справі, — роз'яснює їм права і обов'язки, попереджає про наслідки їх вчинення і сприяє у здійсненні ними прав, постановляє обов'язкові для виконання рішення, якими розв'язано цивільний спір і здійснено захист їх прав та інтересів. Отже, суд як суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин є органом судової влади держави, на який покладено функцію вирішення цивільної справи по суті, а також розв'язання окремих правових питань, що виникають у судочинстві по її розгляду.

У судочинстві по конкретній цивільній справі виникає не одне складне комплексне правовідношенняі, а система численних процесуальних правовідносин між його суб'єктами за схемою: суд — позивач, суд — відповідач, суд — прокурор, суд — свідок тощо2.

Цивільний процес не можна звести лише до комплексних цивільних процесуальних правовідносин. Залежно від завдань суб'єкта і виконуваних ним цивільних процесуальних функцій визначаються його процесуальні права і обов'язки. Сторона взаємодіє з судом з приводу захисту свого права: прокурор — державного інтересу, профспілки — громадського інтересу, свідок — з приводу відомих фактів, які необхідні судові для правильного вирішення справи тощо. Процесуальному праву сторони відповідає обов'язок суду і навпаки. Аналогічно кореспондують права і обов'язки суду і прокурора, профспілки і суду, суду і свідка. Між судом і кожним з цих суб'єктів виникають окремі самостійні цивільні процесуальні правовідносини. При цьому, виникнувши спочатку між судом і особою, яка звернулася з вимогою до суду про захист порушеного права, вони стають юридичною основою для виникнення процесуальних правовідносин між судом і відповідачем, судом і третьою особою, судом і свідком тощо. Виникнув-и в суді першої інстанції, вони розвиваються в процесі про-адження по розгляду і вирішенню справи й припиняються з встановленням і проголошенням судом рішення. У випадку пеляційного оскарження рішення суду в наступній стадії цивільного судочинства виникають нові процесуальні правовідносини між особою, яка оскаржила рішення, і судом апеляційної інстанції. Тут не відбувається зміна судових органів, дії по оскарженню не викликають переходу від одного суду до другого процесуальних прав і обов'язків. Кожний з них виконує покладені на нього функції. Коли вважати, що в наступних стадіях не виникають нові цивільні процесуальні правовідносини, а триває розвиток правовідносин попередніх стадій, то незрозуміло, як особа, яка не брала участі в провадженні суду першої інстанції, стане суб'єктом процесуальних правовідносин у суді апеляційної інстанції, без визнання того, Що внаслідок її процесуальних дій по оскарженню судового рішення між нею і судом апеляційної інстанції виникнуть Цивільні процесуальні правовідносини.

Концепція одного комплексного правовідношення не спроможна пояснити характер правових зв'язків численних цивільних процесуальних прав і обов'язків багатьох суб'єктів

процесуальних правовідносин. Вона підривається її авторами поділом правовідносин на основні, додаткові та службово-допоміжні, який свідчить про їх диференціацію.

Основні — такі правовідносини, без яких не може виникнути і розвиватися цивільне судочинство в конкретній справі (між судом і сторонами). Додаткові виникають між судом і особами, які не беруть участь у кожній справі (треті особи, прокурор). Службово-допоміжні виникають між судом і особами, які виконують у процесі службово-допоміжні функції (свідки, експерти, перекладачі, спеціалісти та ін.).

Система численних правовідносин була сприйнята окремими авторами з модернізацією, що правовідносини при класифікації за суб'єктом є не одиничними, а комплексними — учасники процесу як громадяни, так і організації вступають у правовідносини із судом декілька раз: у стадії порушення справи, підготовки її до розгляду, у стадії розгляду і вирішення справи тощо1. Така концепція структури цивільних процесуальних правовідносин ігнорує їх стадійність: виникнення, розвиток, припинення. її недоліком є те, що особа, не перебуваючи в правовому становищі конкретного суб'єкта процесуальних- правовідносин, може виконувати процесуальні дії, визначені законом для такого суб'єкта в наступній стадії розвитку судочинства.

Спірним питанням структури цивільних процесуальних правовідносин є положення про існування процесуально-правових зв'язків поза судом між сторонами в судочинстві у справі2. Це правовідносини: між стороною і представником з приводу надання, обсягу і оформлення процесуальних повноважень (статті 38-44 ЦПК України); між сторонами по відшкодуванню збитків, заподіяних забезпеченням позову (ст. 155 ЦПК України); забороною провадити операції по вкладах або цінних паперах на пред'явника (ст. 268 ЦПК України); між сторонами по відшкодуванню судових витрат і

компенсації за втрачений заробіток (статті 85, 88 ЦПК України); між позивачем і особою, яка завдала збитків невиконанням ухвали про забезпечення позову (ст. 155 ЦПК України). Якщо в перших правовідносинах кореспондують між собою процесуальні права і обов'язки особистого характеру сторони і процесуального представника, то в інших — процесуальні права і обов'язки сторін майнового характеру, які визначають процесуально-правову відповідальність за цивільні процесуальні правопорушення.

Отже, цивільні процесуальні правовідносини характеризуються такими ознаками: виникають на підставі норм цивільного процесуального права в результаті їх реалізації; створюються між учасниками суспільних відносин — судом і кожним з учасників цивільного процесу під час судочинства у цивільній справі; юридично закріплюють взаємну поведінку зазначених суб'єктів через їх суб'єктивні цивільні процесуальні права і обов'язки; реалізація суб'єктивних цивільних прав і виконання суб'єктивних обов'язків забезпечуються заходами правового впливу — санкціями цивільного процесуального, кримінального, адміністративного і трудового права.

Залежно від прийнятого в юридичній науці поділу норм права на регулятивні та охоронні в науці цивільного процесу було проведено аналогічну класифікацію цивільних процесуальних відносин, яка одержала певну модифікацію1, але виявила неспроможність пояснити численні спірні положення теорії цивільних процесуальних правовідносин і не сприяла її розвитку.

§ 2. Підстави і передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин

Незважаючи на велике практичне значення цих питань в теорії цивільних процесуальних правовідносин вони залишаються найменш розробленими. Частково розглядаються

тільки процесуальні передумови виникнення правовідносин, до яких належать норми права, процесуальна правоздатність, юридичні факти. Додатково називаються ще матеріальні правовідносини і підвідомчість справи судові1. Зазначені обставини й спрабді є передумовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин, але, як було зазначено з цього приводу, посилання на них зайве, оскільки перераховані вони не всі, а якщо керуватися їх процесуальною суттю, то в одному переліку не можна наводити різнопланові правові категорії, які нерідко поглинають одна одну2.

Виникнення процесуальних правовідносин правильно пов'язується з потребою наявності процесуальної норми права, яка передбачає названі правовідносини, а також, — щоб його суб'єкти були учасниками процесу в даній справі. Але для того, щоб бути учасником процесу, необхідні певні передумови, які не ідентичні для участі стороною, третьою особою, іншим суб'єктом у суді першої інстанції, апеляційної і касаційної інстанції та в стадії звернення рішення до виконання3. Отже, вказівка на норму права як передумову виникнення цивільних процесуальних правовідносин має загальний характер і означає наявність сукупності норм, якими участь у цивільному процесі конкретних суб'єктів обумовлюється наявністю або відсутністю певних обставин (наприклад, для участі сторонами у справі такі обставини в систематизованому вигляді визначені ст. 136 ЦПК України 1963 р., статтями 121, 122, ЦПК України 2004 р.). Тому вказівка на норму права як передумову правовідносин має загальне значення для теорії правових відносин і конкретизується для теорії цивільних процесуальних правовідносин.

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідною є наявність: а) підстави, б) приводу, в) процесуальних передумов.

Щодо чинного цивільного процесуального законодавства України підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин є факти, з настанням і завдяки настанню яких виникає цивільний процес: пред'явлення позовної заяви (встановлених законом форми і змісту) в справах позовного провадження; заяви у справах окремого провадження.

Цивільні процесуальні правовідносини виникають з приводу необхідності захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу в справах позовного провадження. У справах окремого провадження — необхідності встановлення певних обставин — юридичних фактів, зміни юридичного становища громадянина чи його майна, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну, припинення суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав.

Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин — це обставини процесуально-правового характеру (юридичні факти), наявність (відсутність) яких є необхідною для.реалізації права на звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного суб'єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу, тобто для відкриття справи в суді першої інстанції, в стадіях апеляційного і касаційного провадження, по перегляду рішень у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами.

Передумови реалізації права на пред'явлення позову були широко розроблені в науці цивільного процесу. їх систему становлять обставини, відтворені у ст. 136 ЦПК України 1963 р.: правоздатність сторін, підвідомчість справи судові; відсутність рішення, що набрало законної сили, у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав або ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову чи про затвердження мирової угоди сторін; відсутність договору між сторонами про передачу даного спору на вирішення третейського суду; додержання встановленого попереднього позасудового порядку розгляду спору; відсутність У провадженні суду тотожної справи; підсудність справи судові; дієздатність особи, яка подає заяву; наявність повноваження у представника на подачу заяви від імені заінтересова-

83

ної особи. До цього переліку в літературі включаються додатково такі передумови, як процесуальна заінтересованість сторін, правовий характер вимоги, наявність спору про право цивільне, відсутність прямої заборони на судовий захисті. Щодо останньої передумови, то вона охоплюється підвідомчістю справи, а попередні три характеризують наявність приводу для виникнення цивільних процесуальних правовідносин. У ЦПК України 2004 р. передумови для реалізації права на пред'явлення позову визначені в статтях 121 і 122.

Передумови реалізації права на відкриття у суді справ окремого провадження, а отже, — і виникнення цивільних процесуальних правовідносин, не були предметом самостійного і глибокого дослідження. У своїй основі вони збігаються з обставинами, передбаченими для пред'явлення позову, за винятком передумови — відсутності договору про передачу даної справи на вирішення третейського суду, оскільки третейські суди не компетентні розглядати такі справи.

Зовсім інші передумови для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у стадії провадження справ у касаційній інстанції. Ними будуть: подання касаційної скарги у письмовій формі, відповідного змісту, передбаченого ст. 326 ЦПК України; подання скарги право- і дієздатною особою, яка брала участь у справі, або її представником; подання скарги протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням; відсутність встановленої законом заборони в оскарженні рішень, ухвалених у даній категорії справ (статті 324, 325 ЦПК України).

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у стадіях перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень, ухвал суду необхідними є такі передумови: подання заяви особою, яка брала участь у справі (ст. 362 ЦПК України); подання заяви до суду, рішення чи ухвала якого пере-

глядаються (ст. 363 ЦПК України); подання заяви протягом трьох місяців з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду рішення, ухвали, судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 362 ЦПК України).

Різним складом передумов характеризується виникнення цивільних процесуальних правовідносин не тільки в окремих стадіях процесу, а й між судом і окремими учасниками цивільного процесу. Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин з третіми особами без самостійних вимог необхідною є наявність у провадженні суду справи, правоздатності третьої особи, а для особистої участі — також дієздатності. Отже, склад і зміст передумов для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у справах різного виду провадження, різних стадіях розвитку судочинства і між різними учасниками процесу не збігаються.

§ 3. Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути ,тільки між носіями цивільних процесуальних прав і зов'язків у процесі здійснення правосуддя в цивільних справах, цивільному судочинстві. Без суду, наділеного такими функціями, неможливі самі процесуальні правовідносини, тому суд і є обов'язковим суб'єктом усіх цивільних процесуальних правовідносин. Другим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин буде особа, щодо участі якої в процесі є норма права і яка в одній зі стадій цивільного процесу може виконувати процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Такими будуть сторони, треті особи, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи прокуратури, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб; заявники й заінтересовані особи у справах окремого провадження; процесуальні представники, експерти, свідки, перекладачі та інші особи, які сприяють розглядові справи.

З метою виявлення окремих особливостей участі в цивільному процесі суб'єктів правовідносин у процесуальній літературі наводиться кілька видів їх класифікації на групи:

85

а) на юридично заінтересованих і юридично незаінтересова-них осіб або суб'єктів допоміжних правовідносин; б) на суб'єктів по застосуванню норм права і суб'єктів по додержанню та виконанню норм права або на юрисдикційні органи та їх службових осіб і учасників цивільного процесу; в) на суб'єктів, які здійснюють правосуддя, беруть участь у здійсненні правосуддя, сприяють правосуддю1. Наведена класифікація має загальний характер, не розкриває мети і завдання участі окремих суб'єктів у процесі та не враховує нормативного виділення групи осіб, які беруть участь у справі (§ 1 глави 4 розділу І ЦПК України).

З урахуванням існуючих систем класифікації суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, виконуваних ними процесуальних функцій та нормативного їх виділення і визначення вони можуть бути класифіковані на три групи:

особи, які здійснюють правосуддя у цивільних справах:а) суди, що розглядають і вирішують справи по першій інстанції; б) суди, що перевіряють законність і обґрунтованістьрішень у апеляційному і касаційному порядках та у зв'язку звинятковими і нововиявленими обставинами; в) особи, діяльність яких пов'язана з правосуддям — секретар судовогозасідання, судовий розпорядник;

особи, які беруть участь у справі (§ 1 глави 4 розділу ІЦПК України): а) з метою захисту своїх прав і охоронюванихзаконом інтересів сторонами, третіми особами у справах позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах наказного і окремого провадження; б) з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів:Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи прокуратури, процесуальні представники, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства,установи, організації та окремі громадяни (ст. 26 ЦПКУкраїни);

3) особи, які не беруть участі у справі (§ 2 глави 4 розділу І ЦПК України): особи, які сприяють судові в розгляді справи, — свідок, експерт, перекладач, особи, які мають письмові і речові докази, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу, судовий розпорядник (ст. 47 ЦПК України).

Першу групу суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин становлять державні органи, наділені владними функціями. Суд є обов'язковим суб'єктом у всіх стадіях процесу, незважаючи на те, що правовідносини можуть виникати з одноособових дій судді, який виступає від імені суду. У теорії цивільного процесу самостійними суб'єктами процесуальних правовідносин називаються суддя, секретар суду, секретар судового засідання1. Але посадові особи, які є носіями службових прав і обов'язків, наданих їм для участі у виконанні завдань державного органу, самостійними суб'єктами, які замінюють державний орган, не стають. Суддя, секретар судового засідання і секретар суду є посадовими особами суду, перебувають з ним у трудових правовідносинах, тому суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин буде суд. Одноособові дії судді, секретаря судового засідання призводять до виникнення, розвитку і припинення правовідносин не з ними особисто, а із судом.

Процесуальними гарантіями, що забезпечують безсторонність і об'єктивність суддів і секретаря судового засідання, є відводи. Судді й секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі у розгляді справи і виконанні рішення та підлягають відводу і самовідводу за наявності обставин, передбачених статтями 20, 22 ЦПК України.

Особи, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК України), відрізняються від інших суб'єктів тим, що мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і в реалізації ухваленого по ній судового рішення. їх заінтересованість зумовлюється тим, що вони мають відношення до справи як учасники матеріального спору (суб'єктивний матеріаль-

но-правовий характер заінтересованості). Виходячи з цього, вони мають рівні процесуальні права (ст. 27 ЦПК України) і у своїх судженнях та діях можуть висловлювати і визначати своє ставлення з приводу правової суті цивільної справи, а також з будь-яких питань, що виникають у процесі її розгляду і перевірки законності та обґрунтованості ухваленого по ній судового рішення. Але характер і ступінь їх юридичної заінтересованості не однаковий.

Сторони у позовному провадженні (статті 30-33 ЦПК України) перебувають між собою у спірних матеріальних правовідносинах, що вимагають судового захисту. У зв'язку з цим їх заінтересованість у справі має суб'єктивний матеріально-правовий характер. Суб'єктивний правовий інтерес мають заявники і заінтересовані особи у справах окремого провадження (статті 234, 235 ЦПК України). До даної підгрупи суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин належать треті особи (статті 34-36 ЦПК України), які мають правовий зв'язок з однією зі сторін і заінтересованість, обумовлену тим, що наслідки розгляду судом такої справи можуть вплинути на ці відносини.

Самостійну підгрупу цивільних процесуальних правовідносин — осіб, які беруть участь у справі, становлять органидержави, державні та громадські організації, які захищаютьправа інших осіб. Характерною їх рисою є наявність у справідержавного або громадського інтересу, який визначається виконуваними ними функціями у системі політичної організаціїсуспільства. Відповідно до ст. 45 ЦПК України цивільні процесуальні правовідносини між судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, прокурором, органамидержавної влади, органами місцевого самоврядування виникають тоді, коли останні, здійснюючи покладені на нихобов'язки, покликані захищати права інших осіб та інтересидержави. У передбачених законом випадках підприємства іустанови, виходячи з суспільних інтересів, беруть участь усправі в цивільному процесі для захисту інших осіб (ст. 237ЦПК України, ст. 165 СК України).

Цивільне процесуальне законодавство присвячує окремі норми права участі профспілок та інших громадських і коопе-

ративних організацій у цивільному процесі (статті 3-5 ЦПК України). Відповідно до ч. 2 ст. 243 КЗпП України держава визнає професійні спілки повноважними представниками працівників і захисниками їх трудових, соціально-економічних прав та інтересів у органах державної влади та місцевого самоврядування, у відносинах з власником або уповноваженим ним органом, а також з іншими об'єднаннями громадян. Вони взаємодіють із судом для здійснення своїх статутних завдань щодо захисту прав та інтересів працівників.

Суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин щодо захисту прав та інтересів громадян, державних і суспільних інтересів, які належать до осіб, які беруть участь у справі, є органи прокуратури (ст. 45 ЦПК України). їх заінтересованість у справі має державно-правовий характер.

Статтею 26 ЦПК України до складу осіб, які беруть участь у справі, включений процесуальний представник, покликаний захищати права й інтереси осіб, яких він представляє в цивільному процесі у справі (сторін, третіх осіб та ін.).

Самостійну групу суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин становлять особи, які не беруть участі у справі. Назва цієї групи суб'єктів у чинному законодавстві уніфікована. У статті 47 ЦПК України вони названі «інші учасники цивільного процесу» і встановлюється перелік таких осіб, які не беруть участі у справі, їх призначення і процесуальне становище в процесі.

Особи, які не беруть участі у справі, характеризуються відсутністю у справі юридичної заінтересованості, але обійтися без їх участі у цивільному процесі неможливо. Вони сприяють особам, які беруть участь у справі, в доказовій діяльності, судові — у здійсненні правосуддя. До них належать: свідки, експерти, перекладачі, спеціалісти; особи, які надають правову допомогу; секретар судового засідання, судовий розпорядник. Між такими особами і судом існують взаємні процесуальні правовідносини. Так, відповідно до ст. 50 ЦПК України свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Свідок зобов'язаний з'явитися до СУДУ У визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. Якщо викликаний свідок не з'явиться в судо-

ве засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано примусовому приводу через органи внутрішніх справ (ст. 94 ЦПК України), про що суддя постановляє відповідну ухвалу. Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у встановлених законом випадках, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду. Свідок несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав.

Громадяни і організації можуть бути суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, якщо вони визнані суб'єктом цивільного процесуального права, носіями процесуальних прав і обов'язків. Поняття суб'єкта права нерозривно пов'язане з категорією цивільної процесуальної правоздатності (здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки), яка виникає у організацій одночасно з дієздатністю (здатністю особисто здійснювати свої права в суді та доручити ведення справи представникові) і відповідно до статей 28, 29 ЦПК України наділяються ними тільки юридичні особи. Процесуальною правоздатністю наділені всі громадяни України, іноземні громадяни і юридичні особи, а також особи без громадянства (статті 410, 411 ЦПК України). Дієздатністю — громадяни, які досягли повноліття. Неповнолітні віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть виступати у суді особисто лише у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь.

Притягнення до участі у таких справах законних представників (батьків, опікунів, піклувальників) неповнолітніх дітей для надання їм допомоги залежить від суду. Однак він зобов'язаний їх притягти до участі у справі, що виникла з угоди, на укладання якої неповнолітнім потрібна згода батьків, опікунів і піклувальників, для захисту прав та інтересів неповнолітніх.

Права та охоронювані інтереси неповнолітніх, які не досягли чотирнадцяти років, а також визнаних судом обмежено дієздатними і недієздатними громадянами, захищають у суді їх законні представники. 90

Але бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин мають можливість також організації, які не є юридичними особами, на підставі надання їм законом прав і покладання обов'язків на участь у цивільному процесі. Наявність статусу юридичної особи ще є недостатньою для того, щоб організація мала можливість бути будь-яким суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і здійснювати його права. По захисту прав інших осіб (ст. 45 ЦПК України) вона може брати участь лише у деяких справах. Вона не може бущи свідком, експертом, перекладачем, спеціалістом.

Недосконалість цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності для характеристики наявності в організації можливостей права набуття і права здійснення дали підставу деяким авторам ввести до термінологічного складу цивільного процесу таку юридичну категорію, як правосуб'єктність1. Щодо категорій правоздатності та дієздатності, то їх необхідно мати у цивільному праві, де можливість мати права не завжди є можливістю реалізувати їх особистими діями. У цивільному процесі необхідна наявність правосуб'єктності — права і обов'язку стати конкретним суб'єктом правовідносин, персоніфікованим носієм цивільних процесуальних прав і обов'язків, встановлених процесуальним законом для даного суб'єкта правовідносин, і здійснювати їх. Але категорія правосуб'єктності у теорії цивільного процесу визначається різним змістом — ототожнюється з правоздатністю або з правоздатністю і дієздатністю; сфера застосування обмежується тільки організаціями2. Використання для характеристики

можливого правонабуття і право здійснення різної юридичної термінології — правоздатності, дієздатності і правосуб'єкт-ності — вносить неточність у зміст цих понять, викликає помилки і труднощі у практичному застосуванні.

Правоздатність і дієздатність у змісті статей 28, 29 ЦПК України мають, крім зазначених вище, ще й той недолік, що вони стосуються права мати права і обов'язки і здійснювати їх лише тоді, коли можливість бути суб'єктом процесуальних правовідносин для органів держави, підприємства і організацій доповнюється також їх обов'язком. Участь органів опіки і піклування, наприклад, у справах про позбавлення батьківських прав (частини 4, 5 ст. 19 СК України), є не тільки правом, а й обов'язком, який випливає з необхідності здійснювати покладені на них функції у державному управлінні і у справі захисту прав громадян та інтересів держави. Право державних організацій і підприємств брати участь у цивільному процесі суб'єктами захисту цивільних прав сторонами є для них обов'язком, який випливає з необхідності захисту державної власності. Обов'язком є участь громадян у цивільному процесі свідками, а також експертами (статті 50, 53 ЦПК України).

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, прокуратури, суду, підприємства, установи, організації для виконання визначеної їм компетенції наділяються необхідними правами і обов'язками, а не здатністю їх мати. Формула «правоздатність — правосуб'єктність» не може бути прийнята для підприємств, установ, організацій також тому, що для них можливість мати процесуальні права і обов'язки виникає одночасно з правом їх здійснювати. Отже, соціальна можливість, визнана і узаконена державою, характеризує не здатність громадян, підприємств, установ і організацій мати процесуальні права і обов'язки та здійснювати їх, а право і обов'язок бути конкретним суб'єктом процесуальних відно* син і здійснювати закріплену за таким суб'єктом дозволену і обов'язкову поведінку, тобто наявна цивільна процесуальна правосуб'єктність. Вона визначається сукупністю процесуальних прав і обов'язків на участь у цивільному процесі: 92

а) суб'єктами захисту своїх прав та інтересів як сторони, третьої особи у справах позовного провадження, заявника і заінтересованої особи у справах окремого провадження та щодо здійснення закріплених за ними у законі процесуальних прав і обов'язків; б) суб'єктами захисту прав та інтересів інших осіб як прокурор, орган державної влади, профспілка та ін. (ст. 45 ЦПК України), процесуальний представник та щодо здійснення закріплених за ними процесуальних прав і обов'язків; в) суб'єктами, які сприяють правосуддю, а також у здійсненні закріплених за ними процесуальних прав та обов'язків.

З цього приводу зроблено зауваження, що при визначенні правосуб'єктності через права і обов'язки її не можна відрізнити від суб'єктивних прав, незважаючи на те, що вона є передумовою їх виникнення. Таке твердження є наслідком ототожнення суб'єктивних прав з правами суб'єкта конкретних правовідносин. Суб'єктивне право поняття більш широке, воно включає право бути суб'єктом правовідносин і права суб'єкта правовідносин*. Цивільна процесуальна правосуб'єктність є передумовою не суб'єктивних прав, оскільки сама входить до її складу, а передумовою для набуття і володіння процесуальними правами і обов'язками конкретного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин. Правосуб'єктність і права суб'єкта правовідносин — пов'язані можливості, які існують паралельно і являють собою різні етапи у її розвитку. Зі вступом у цивільний процес громадянин і організація не позбавляються правосуб'єктності. їх право бути суб'єктом захисту своїх чи чужих інтересів не погашається використаною можливістю участі у конкретній справі. А це свідчить про те, що з реалізацією правосуб'єктності громадянин і організація стають конкретними суб'єктами процесуальних правовідносин, набувають його прав і обов'язків, а також можливості їх здійснення.

Цивільна процесуальна правосуб'єктність є складовою загальної правосуб'єктності громадян та організацій і тісно пов'язана з державною, адміністративною, цивільною, трудовою та іншими видами і визначається характером зв'язку між зазначеними галузями права. Можливість набути цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх (цивільна правосуб'єктність) перебуває у реальному забезпеченні визнаної за громадянами і організаціями, що нею наділені, цивільної процесуальної правосуб'єктності, наявність якої є процесуальною гарантією охорони, а не захисту першої. Охорона — це загроза вжити заходів, тобто бути учасником процесу, порушити у суді справу. Захист виникає з порушенням цивільної правосуб'єктності і виявляється у реалізації процесуальної правосуб'єктності на відкриття у суді справи.

Цивільна процесуальна правосуб'єктність також охороняється процесуальним законом і може бути предметом захисту.

§ 4. Зміст цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні права та обов'язки суб'єктів право- відносин і процесуальні дії щодо їх реалізації становлятьзміст цивільних процесуальних правовідносин. Але це положення не є безспірним. У науці переважає думка, що змістомпроцесуальних правовідносин є лише права і обов'язки йогосуб'єктів. З іншого погляду, не всякому праву одного суб'єктавідповідає обов'язок іншого, тому не в кожних правовідносинах зміст складається з сукупності прав і обов'язків, а тількиз права і процесуальних дій одного суб'єкта, які витісняютьобов'язки іншого. Існує також твердження, що зміст правовідносин становлять процесуальні дії, а процесуальні праваі обов'язки — форму правовідносин!.

Права і процесуальні дії одного суб'єкта не можуть бути за- ісобом правового регулювання поведінки осіб у цивільному су-

дочинстві, а отже — і становити зміст правовідносин. Обґрунтування, що суд як орган держави може і повинен мати обов'язки тільки перед державою, а не перед іншими суб'єктами процесу, не відповідає нормам процесуального права, в яких закріплені конкретні обов'язки суду перед конкретними суб'єктами. Праву особи на звернення до суду за захистом (ст. З ЦПК України) відповідає обов'язок суду розглянути звернену до суду вимогу на відкриття цивільної справи; праву сторони чи третьої особи заявити клопотання про виклик у судове засідання свідка відповідає обов'язок суду розглянути таку заяву (статті 27, 130 ЦПК України). Як суб'єкт процесуальних правовідносин суд має обов'язки, які кореспондують праву іншого суб'єкта цих самих правовідносин, і тільки виконання судом обов'язків дає можливість іншому суб'єкту здійснювати свої права і забезпечувати режим законності у цивільному судочинстві. Якщо вважати, що права суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин не відповідають обов'язкам суду,.то можна дійти висновку, що носії цих прав перебувають у правовідносинах самі з собою, а це абсолютно неможливо.

До змісту цивільних процесуальних правовідносин входять разом з правами і обов'язками суб'єктів їх поведінка, тобто процесуальні дії, які існують не самі по собі, а є засобом реалізації суб'єктами своєї волі — прав і обов'язків. Від дії суб'єктів залежить виникнення і розвиток самих відносин. Так, відповідно до ст. З ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду в порядку, встановленому законом, за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи охоро-нюваного законом інтересу. Обов'язок суду приступити до розгляду справи (здійснити захист цивільного права) виникає після того, коли така особа подасть до суду позовну заяву, заяву (статті 118, 236 ЦПК України). Отже, право заінтересованої особи на звернення до суду за захистом реалізується пред'явленням до суду заяви (виконання процесуальної дії). Цьому праву відповідає обов'язок суду приступити (виконати процесуальну дію) до розгляду справи. Між судом і заінтересованою особою виникли цивільні процесуальні правовідносини, і його суб'єкти можуть реалізувати процесуальними

діями встановлені ЦПК України і пов'язані між собою процесуальні права і обов'язки.

Отже, лише сукупність процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій щодо їх реалізації заінтересованої особи і суду можуть визначати зміст цивільних процесуальних правовідносин. ЦПК України врегульовує волю суб'єктів (цивільні процесуальні права і обов'язки) та їх дії. Останні є засобом реалізації волі, а тому тільки разом вони можуть входити до змісту правовідносин. У зв'язку з цим цивільні процесуальні правовідносини є формою (способом, методом) здійснення його учасниками суб'єктивних прав і обов'язків, а самі права і обов'язки ніяк не можуть бути формою правовідносин. Вони разом з процесуальними діями становлять їх зміст. Форма — це об'єктивне виявлення юридичної категорії. Цивільні процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються у цивільному судочинстві у справі, яке і є їх єдиною процесуальною формою.

Обсяг і характер цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин встановлено у ЦПК України залежно від тих завдань і процесуальних функцій, які вони покликані здійснювати у цивільному судочинстві. Цивільні процесуальні права і обов'язки суду становлять повноваження, а їх сукупність — компетенцію. Процесуальні права і обов'язки інших суб'єктів правовідносин визначають їх процесуальне становище у цивільному судочинстві. Переважно вони складаються з процесуальних прав і обов'язків немайнового характеру і як виняток — майнового характеру (відшкодування судових витрат, заподіяної шкоди невиконанням процесуальних обов'язків тощо (статті 88, 155 ЦПК України).

Цивільним процесуальним законом визначені також зміст, процесуальна форма, умови і порядок виконання процесуальних дій щодо реалізації цивільних процесуальних прав. Залежно від характеру процесуальних дій їх цивільна процесуальна форма буває усною і письмовою, безпосередньою і опосередкованою, відкритою (гласною) і таємною (закритою), безперервною і перериваною (статті 6, 159 ЦПК України).

Г

§ 5. Об'єкт цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі правоохоронної діяльності суду, у зв'язку з чим їх об'єкт тісно пов'язаний з об'єктом матеріальних правовідносин, з приводу якого виникає цивільне судочинство, і це ускладнює його визначення. У теорії цивільного процесу об'єкт — це дії суб'єктів правовідносин або лише діяльність суду; матеріально-правові відносини, що захищаються судом; спір про право між учасниками матеріально-правових відносин, переданий на розгляд суду; передбачені законом наслідки процесуальних дій, які є метою цивільного судочинства (загальний об'єкт), захист матеріальних прав і законних інтересів сторін і третіх осіб (спеціальний об'єкт), конкретна справа тощо1. Висловлюється також міркування, що процесуальні правовідносини взагалі не мають об'єкта.

Процесуальні дії суб'єктів правовідносин не можуть бути об'єктом відносин, оскільки вони не є тією категорією, з приводу якої виникають самі відносини. Процесуальними діями реалізуються процесуальні права і обов'язки. Вони необхідні для виникнення правовідносин і наступного їх розвитку. Право на відкриття провадження у цивільній справі реалізується в результаті вчинення процесуальних дій — подачі позовної заяви, заяви і прийняття її судом. Між судом і заінтересованою особою виникають цивільні процесуальні правовідносини, але не щодо цих дій, а тих наслідків, на досягнення яких вони спрямовані, відкриття цивільної справи в суді на захист суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Процесуальні дії свідків спрямовуються на реалізацію обов'язку на свідчення певних фактів у справі; експерта —

для дачі висновку про обставини, необхідні для вирішення справи судом. Отже, процесуальні дії входять до змісту процесуальних правовідносин і одночасно є юридичними фактами, що спричиняють виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Об'єктом цивільних процесуальних правовідносин не є і матеріально-правові відносини, які захищаються судом, оскільки ними охоплюються тільки відносини позовного провадження, які характеризують динаміку розвитку процесуальних правовідносин. Викликає сумнів правильність положення про наявність загального і спеціального об'єкта, оскільки воно неминуче призводить до існування у кожній цивільній справі одних загальних правовідносин і системи простих спеціальних правовідносин або ж до визнання того, що кожні цивільні процесуальні правовідносини мають два об'єкти. Об'єктом будуть процесуальні наслідки, на досягнення яких спрямовуються процесуальні права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів правовідносин, зокрема: показання свідка, висновок експерта.

Але, беручи до уваги, що обсяг, зміст, характер процесуальних прав і обов'язків встановлюється і визначається ЩІК України залежно від мети участі суб'єктів правовідносин у судочинстві і виконуваних ними цивільних процесуальних функцій у справі, кожні цивільні процесуальні правовідносини у системі правовідносин у справі мають свій самостійний об'єкт.

Запитання для самоконтролю

Що таке цивільні процесуальні правовідносини?

Які підстави та передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин?

Назвіть суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин.

У чому полягає зміст і об'єкт цивільних процесуальних правовідносин?

Рекомендована література

1. Елисейкин П. Ф. Гражданское процессуальное правоотноше-ние. — Ярославль, 1975. 98

2. КозловА. Ф. Суд первой инстанции как субьект советского про-цессуального права. — Томск, 1983.

3. Комаров В. В., Радченко П. І. Цивільні процесуальні правовідносини та їх суб'єкти. — X., 1991.

4. Комаров В. В. Учение о гражданских процессуальньїх правоот-ношениях и их субт>ектах // Проблемьі науки гражданского процес-суального права. — X., 2002.

5. Чечина Н. А. Гражданские процессуальньїе правоотноше-ния. — Л., 1966.

Щеглов В. Н. Гражданское процессуальное правоотношение. —М., 1966.

ПІтефан М. Й. Підприємство і правосуддя. — К., 1992; Проблеми теорії і практики цивільних процесуальних засобів захистусуб'єктивних прав громадян і організацій // Вісник КДУ. Юридичнінауки. — 1987. — № 28.

Зейдер Н. Б. Гражданские процессуальньїе правоотношения. —Саратов, 1965.

Глава 4. Сторони у цивільному процесі

§ 1. Поняття сторін у цивільному процесі, їх процесуальні

права і обов'язки

Для того, щоб суд прийняв цивільну справу до свого провадження, розглянув її і ухвалив рішення, необхідно, щоб заінтересована особа реалізувала своє право і звернулася до суду за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

Такою заінтересованою особою є громадянин чи юридична особа, яка має юридичний інтерес у справі, прагне захистити своє юридичне становище, примусити іншу особу виконати певну дію на свою користь або утриматись від такої, захистити право чи законний інтерес інших осіб у передбачених законом випадках. Заінтересовані особи, між якими виник спір про суб'єктивне право, що переданий на розгляд суду, називаються сторонами.

Отже, сторонами (рагіез) у цивільному процесі є юридично заінтересовані особи (громадяни і організації), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення у цивільному судочинстві. Вони є головними особами, які беруть участь у цивільній справі позовного провадження, без яких неможливий сам процес. Поняття сторін у цивільному процесі має безпосередній зв'язок з матеріальними правовідносинами. Ними є переважно його суб'єкти: покупець і продавець, кредитор і боржник, подружжя (розірвання шлюбу, поділ спільно нажитого майна, визначення місця проживання дітей тощо) — внаслідок порушення невизнання чи оспорювання їх суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

Спірність та невизначеність матеріальних правовідносин змушує сторони шукати захист у суді. Але спір може мати місце при відсутності таких відносин у дійсності, тому право-суб'єктність сторін можуть мати особи, які лише вважають, що між ними існують матеріально-правові відносини. Становище сторін у процесі тісно пов'язане з правопорушенням. Але може бути і без нього, внаслідок помилки про наявність між ними спірних правовідносин. Крім того, особа може вимагати від суду усунення умов, які створюють реальну загрозу порушення. Отже, сторони мають у переданій на розгляд судові справі особистий юридичний інтерес, який буде протилежним за матеріальним і процесуальним характером. Матеріально-правовий — визначається спірними цивільними, трудовими, іншими матеріальними правовідносинами сторін. Процесуально-правовий — наслідками розв'язання матеріально-правового спору, одержання певного за змістом рішення суду.

Сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач. Ними можуть бути фізичні, юридичні особи і держава (ст. ЗО ЦПК України). Позивач (асіог) — особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої відкривається цивільна справа у суді та розпочинається цивільний процес. Позивач може заявити про це вимогу судові особисто або в його інтересах, у передбачених законом випадках, можуть звернутися із заявою до суду прокурор, органи державного управління, профспілки, інші особи (ст. З ЦПК України). Відповідач (геив — особа, яка обороняється) — особа, яка на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорення його права і охоронюваного законом інтересу.

У справах з трудових правовідносин та відшкодування шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з їх роботою, незалежно від того, хто звернеться до суду, позивачем буде працівник або утриманці померлого, а відповідачем — організація, яка оспорює ці вимоги. За основу визначення таких сторін взято обставину, хто первісно порушив вимогу про захист права у комісії по трудових спорах і хто за цією вимогою притягається до відповідальності. Звернення працівника з вимогою про

розв'язання спору до комісії по трудових спорах заздалегідь визначає їх можливу правосуб'єктність у цивільному процесі у цій справі, оскільки спірна правова вимога, передана спочатку на розгляд даного органу, переноситься на вирішення суду. На думку окремих авторів, при пред'явленні і прийнятті судом зустрічного позову сторони набувають подвійної правосуб'єктності1, але це не так — кожна з них не стає позивачем і відповідачем, оскільки згідно зі ст. 123 ЦПК України зустрічним позовом буде заявлена у процесі розгляду справи вимога відповідача до позивача.

Сторони у цивільному процесі характеризуються такими ознаками: ними є особи, між якими виник спір про право цивільне; вони ведуть процес у справі від свого імені; з приводу їх справи ухвалюється судом рішення; на них поширюються усі правові наслідки законної сили судового рішення; вони несуть судові витрати; їх правосуб'єктність допускає процесуальне правонаступництво. Процесуально-правове становище сторін визначається принципом рівності їх перед законом і судом (статті 5, 31 ЦПК України).

Для забезпечення виконання процесуальних функцій сторони наділяються численними цивільно-процесуальними правами, які можуть бути класифіковані на такі групи:

Права, які характеризують повноваження на відкриттяпровадження у справі — права на пред'явлення позову(статті 3, 118 ЦПК України), зустрічного позову (ст. 123 ЦПКУкраїни), вимоги про виправлення недоліків рішення судом,який його ухвалив (статті 219-221 ЦПК України); права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал(статті 292, 324 ЦПК України), про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за винятковими і нововиявле-ними обставинами (статті 353, 362 ЦПК України), на пред'явлення вимоги про поворот виконання (ст. 381 ЦПК України);

Права на зміни у позовному спорі — права позивача назміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; права від-

повідача на повне або часткове визнання позову; права сторін на укладення мирової угоди (ст. 31 ЦПК України); доповнення, зміна апеляційної та касаційної скарги або відмова від них (статті 300, 330 ЦПК України);

Права на подання і витребування доказів та участь у їхдослідженні — права сторін подати до суду свої пояснення,подавати письмові та речові докази (статті 27, 176 ЦПК України), вимагати залучення у справу свідків і призначенняекспертизи (статті 130,143 ЦПК України). При розгляді справи — ставити питання один одному, свідкам, експертам(статті 180, 182, 189, 190 ЦПК України), представникам органів держави і місцевого самоврядування (статті 45, 46 ЦПКУкраїни); знайомитися з письмовими і речовими доказами,брати участь у їх огляді на місці (ст. 140 ЦПК України). Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робитиз них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов таінших документів, що є у справі, подавати свої доводи, міркування та заперечення тощо (ст. 27 ЦПК України);

Права, пов'язані із залученням до справи усіх заінтересованих осіб — права вимагати від суду залучення до справиспівучасників, третіх осіб, органи держави, органи місцевогосамоврядування (статті 36, 45, 130 ЦПК України);

Права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктивності розгляду справи і виконання судових постанов — права сторін заявляти клопотання про відводи суддів(ст. 20 ЦПК України), експертів, перекладача, спеціаліста ісекретаря судового засідання (ст. 22 ЦПК України);

Права на участь у судових засіданнях по розгляду справиі У здійсненні окремих процесуальних дій у суді першої інстанції, у провадженні справи в апеляційній і касаційній інстанціях та стадіях перегляду справи за нововиявленими і винятковими обставинами (статті 130, 135, 158, 304, 333, 365ЦПК України); на особисту участь і ведення справи або заУчастю через представника (ст. 38 ЦПК України), на пояснення, заяви і виступи у суді рідною мовою і користування послугами перекладача (ст. 7 ЦПК України); на одержання виклику та повідомлення про участь у судовому засіданні чи виконанні окремих процесуальних дій (ст. 74 ЦПК України);

7. Інші права, що забезпечують захист у процесі по справі: вибір підсудності (статті 110, 112 ЦПК України), забезпечення доказів і позову (статті 133, 151 ЦПК України), приєднання до апеляційної і касаційної скарги (статті 299, 329 ЦПК України), передання справи на вирішення третейського суду (ст. 17 ЦПК України) та ін.

Права сторін можна класифікувати залежно від змісту реалізованих у них принципів: диспозитивності, змагальності, державної мови судочинства, гласності, усності та ін. На сторони покладаються також процесуальні обов'язки — загальні та спеціальні. Загальні полягають у добросовісному користуванні належними їм процесуальними правами (ст. 27 ЦПК України). Спеціальні — у виконанні певних процесуальних дій: повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження справи (ст. 77 ЦПК України); позивач зобов'язаний подати копії позовної заяви, сторони як скаржники — копії апеляційних і касаційних скарг (статті 120, 295, 326 ЦПК України) тощо.

§ 2. Процесуальна співучасть

Процесуальна співучасть виникає внаслідок спільного пред'явлення позову кількома позивачами або до кількох відповідачів (ст. 32 ЦПК України). Отже, участь з боку позивача чи відповідача у одній і тій самій справі кількох осіб називається процесуальною співучастю. Коли позивачами є дві особи чи більше, а відповідачем — одна, то така співучасть буде активною, коли ж навпаки — то пасивною, а коли одна й інша сторони представлені кількома особами — змішаною. Виникнення співучасті обумовлюється обставинами матеріально-правового і процесуального характеру; у зв'язку з цим вона поділяється ще на обов'язкову і факультативну. Обов'язкова співучасть настає при спільності матеріальних прав і обов'язків кількох осіб, тоді, коли права і обов'язки сторін у справі не можна визначити без встановлення прав і обов'язків інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин. Так, власники спільного майна стають співпозивачами, пред'явивши позов на усунення порушень їх прав. Коли шкода заподіяна кількома особами, то всі вони стають відповіда-

чами перед потерпілими. У справах про звільнення майна від арешту (виключення з опису) обов'язково беруть участь співвідповідачами боржник, у якого проведено опис майна, і ті організації або особи, на вимогу яких було проведено опис. Якщо опис зроблено у зв'язку з вироком про конфіскацію майна, то відповідачами, крім боржника, є рай(міськ)податкові інспекції, а якщо майно реалізоване, то й ті установи або організації, яким передано конфісковане майно (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» від 27 серпня 1976 р. №6).

Якщо позов спрямований на захист честі і гідності та вміщує вимогу на спростування відомостей, поширених у пресі, інших засобах масової інформації (повідомлення по радіо, телебаченню тощо), відповідачами притягуються автор і відповідний орган масової інформації (редакція, видавництво та ін.). За позовами про спростування відомостей, що ганьблять особу, зазначених у службових характеристиках, відповідачами визнаються особи, які їх підписали, і підприємства, установи, організації, від імені яких видано характеристику (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» від 28 вересня 1990 р. № 7).

Факультативна (необов'язкова) співучасть настає з обставин процесуального характеру: в силу доцільності одночасного розгляду кількох справ, з метою економії коштів і часу на їх провадження. Замість кількох процесів провадиться один, витрати у справі скорочуються, зменшується кількість судових засідань, викликів свідків та ін., а головне — усувається постановлення протилежних за змістом рішень.

ЦПК України не визначає підстав настання обов'язкової чи факультативної співучасті. У статті 32 ЦПК України встановлено, що участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів Допускається, якщо: предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; права і обов'язки їх виникли з однієї підстави; предметом спору є однорідні права і обов'язки. Отже, ця норма допускає факультативну

співучасть за наявності однорідних вимог. Однорідність вимог означає, що це вимоги з одних правовідносин, у яких збігаються предмет і підстави. Одночасний їх розгляд сприяє економії процесуальних засобів: у одному провадженні одним судовим рішенням розв'язується спір між усіма учасниками, у зв'язку з чим скорочується діяльність суду і співучасників, зменшуються судові витрати, а також досягається запобігання винесенню судом суперечливих рішень.

У юридичній літературі до співучасників-позивачів окремі автори відносять також суб'єктів захисту прав інших осіб і цих осіб, що не відповідає статтям 3, 45 ЦПК України, що не визначають позивачами суб'єктів, які можуть звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб, а відносять їх до самостійних осіб, які беруть участь у справі. У них і позивачів різна мета участі у процесі та обсяг процесуальних прав. Так, ст. 46 ЦПК України встановлено, що коли Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи звернулися до суду про захист прав, свобод інших осіб або державних чи суспільних інтересів, вони користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою. Отже, змістом цієї норми підтверджується, що зазначені суб'єкти не є позивачами. Вони розпочинають у суді цивільну справу на захист прав позивачів (ст. З ЦПК України), а позивачі — на захист своїх суб'єктивних прав.

Співучасники користуються рівними процесуальними правами. Відносини між ними визначаються ст. 32 ЦПК України, вони побудовані на основі автономії: кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає у процесі самостійно; їх взаємовідносини залишилися б такими, якщо судом позови розглядалися б окремо.

Співучасники мають рівні права і обов'язки як у відносинах один з одним, так і у відносинах з особами протилежної сторони. Кожен зі співучасників виконує тільки ті, передбачені законом дії, які він вважає необхідними для захисту своїх прав та інтересів. Характер процесуально-правових

взаємовідносин між співучасниками побудований на засадах автономії і диспозитивності. Дії чи бездіяльність їх не залежать від поведінки інших співучасників, а залежать від їх особистого волевиявлення. Обов'язок доказування вимог чи заперечень, законна сила судового рішення діють щодо кожного співучасника окремо.

Кожний співпозивач і співвідповідач користуються тими самими правами і обов'язками, що й інші позивач і відповідач. Процесуальні права й обов'язки співучасника не залежать від кількості осіб з аналогічною процесуальною пра-восуб'єктністю, їх рівність і незалежність є наслідком того, що всі співучасники є самостійними суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин.

Але процесуальна діяльність одних співучасників може викликати певні правові наслідки для інших, затримати розвиток процесу, зокрема при відкладенні розгляду справи, зупинення провадження у справі, залишення заяви без розгляду (статті 169, 201, 202, 207 ЦПК України). Співучасники можуть доручити вести справу одному з них (ст. 32 ЦПК України) і приєднатися до апеляційної і касаційної скарги особи, на стороні якої вони діють (статті 299, 329 ЦПК України).

§ 3. Заміна неналежної сторони

Належними сторонами у цивільному процесі будуть суб'єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. Належний позивач — особа, якій належить право вимоги; належний відповідач — особа, яка має відповідати за позовом. Тоді неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб'єктами права вимоги чи несення обов'язку (ст. 33 ЦПК України).

Так, за Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХІУ позовна заява потерпілих, членів їх сімей і утриманців до роботодавців може бути пред'явлена, якщо відшкодування сто-

107

сується за період до 1 квітня 2001 р., і до Фонду соціального страхування від нещасних випадків, якщо вимоги про відшкодування шкоди стосуються за період з 1 квітня 2001 р. (набрання чинності Закону). Отже, належними позивачами у таких справах будуть потерпілі, члени їх сімей, утриманці; належним відповідачем: роботодавець, якщо відшкодування стосується за період до 1 квітня 2001 р., а якщо відшкодування стосується за період після 1 квітня 2001 р. — належним відповідачем буде Фонд соціального страхування від нещасних випадків.

Обґрунтування належності у осіб процесуальної право-суб'єктності позивача і відповідача покладається на позивача та осіб, які пред'являють позов на захист прав та інтересів позивача (статті 3, 45 ЦПК України). Стаття 119 ЦПК України зобов'язує особу, яка пред'являє позов у справі, зазначити в позовній заяві до суду точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також викласти обставини, що обґрунтовують вимогу позивача, тобто що право вимоги належить особі, яка вказана позивачем, а обов'язок покладений на особу, зазначену в заяві відповідачем.

Суд, розглядаючи справу, має вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб'єктності сторін, що вони є тією заінтересованою стороною, про яку йдеться у ч. 1 ст. 33 ЦПК України. І якщо буде встановлено, що у справі бере участь неналежна сторона, то суд, не припиняючи справи, може допустити заміну первісного неналежного відповідача належним відповідачем.

Відповідно до ст. 33 ЦПК України суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. Якщо позивач не дав згоди на заміну неналежного відповідача, то належний відповідач залучається судом до участі у справі як співвідповідач. У разі заміни неналежного відповідача належним або залучення до участі у справі співвідповідача, справа за клопотанням нового відповідача (належного) або залученого співвідповідача розглядається спочатку. Відповідь про те, хто

є належним відповідачем, буде надана судом у його рішенні. Вимога позивача буде присуджена з одного з відповідачів, щодо другого відповідача у вимозі буде відмовлено. Заміна неналежного відповідача належним можлива у суді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи, про що суд постановляє мотивовану ухвалу.

У теорії цивільного процесу було порушено питання про те, що повинна бути згода відповідача на його заміну іншим відповідачем і що цим положенням необхідно доповнити відповідну норму ЦПК. Це дасть можливість відповідачеві, який не визнає себе зобов'язаним перед позивачем, вимагати розгляду справи по суті і винесення судом рішення про відмову в задоволенні позову до нього з метою його реабілітації замість заміни іншим відповідачем*.

Реалізація цієї пропозиції призвела б до ускладнення цивільного процесу в справі і за суттю є непотрібною. Ре-абілітуючим може бути не лише рішення суду про відмову в позові до відповідача, а вже сама ухвала суду про заміну відповідача (що передбачається ЦПК України), у мотивувальній частині якої зазначаються підстави заміни: відповідач неналежний, не є тією особою, яка повинна відповідати за позовом.

§ 4. Процесуальне правонаступництво

У процесі провадження у справі в цивільному судочинстві можлива також заміна сторін іншими особами, якщо їх матеріальні права і обов'язки у спірних або встановлених судом правовідносинах переходять до цих осіб. Така заміна сторін називається цивільним процесуальним правонаступництвом.

Але правом сторони користуються треті особи із самостійними вимогами (ст. 34 ЦПК України), участь яких у процесі обумовлена матеріально-правовими відносинами сторін, які можуть вплинути на їх матеріальні права і обов'язки щодо однієї зі сторін, тому процесуальне правонаступництво можливе також таких третіх осіб.

Підставою процесуального правонаступництва є наступництво у матеріальних правовідносинах, внаслідок якого відбувається вибуття сторони зі спірних або встановлених судом правовідносин (ст. 37 ЦПК України) майнового, але не особистого характеру. Заміна суб'єктів матеріальних правовідносин можлива внаслідок смерті громадянина, який був суб'єктом таких правовідносин; ліквідації юридичної особи; уступки права чи взяття на себе обов'язку іншої особи.

Цивільне процесуальне правонаступництво відрізняється від заміни неналежної сторони за процесуально-правовими наслідками. При заміні сторони дії неналежної сторони для належної не викликають ніяких правових наслідків. При процесуальному правонаступництві всі процесуальні дії, виконані попередником, є обов'язковими для наступника. При правонаступництві процес продовжується, при заміні — процес починається спочатку.

Процесуальне правонаступництво можливе у всіх стадіях процесу, заміна сторін — лише у суді першої інстанції до ухвалення судом рішення у справі. Для настання процесуального правонаступництва наступник повинен довести судові своє право на зайняття процесуального становища суб'єкта, якого він замінює. Доказом цього може бути документ про право спадкоємства, договір про уступку прав тощо.

У випадках настання процесуального правонаступництва у разі смерті громадянина або припинення існування юридичної особи, яка була стороною у справі, суд повинен зупинити провадження у справі (ст. 201 ЦПК України), в інших випадках і для інших суб'єктів може виникнути тільки потреба відкласти розгляд справи.

Процесуальні правонаступники набувають усіх нездійснених і нереалізованих прав попередника на час вступу до спра-

ви і, виходячи з дії принципу диспозитивності, можуть вільно ними розпоряджатися. Усі дії, вчинені у цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив (ч. 2 ст. 37 ЦПК України).

Від процесуального правонаступництва сторін і третіх осіб та заміни неналежних сторін належними необхідно відрізняти заміну інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: тих, що діють на захист прав інших осіб (ст. 45 ЦПК України), а також експертів і перекладачів. Така заміна не має ознак правонаступництва і заміни неналежної сторони та не викликає властивих йому процесуально-правових наслідків.

Запитання для самоконтролю

Визначте поняття сторін у цивільному процесі.

Які цивільні процесуальні права і обов'язки сторін?

Визначте мету, підстави, види цивільної процесуальної співучасті сторін, процесуальні права і обов'язки співучасників.

Що таке належні і неналежні сторони? Які умови і процесуальний порядок заміни неналежної сторони та її правові наслідки?

Що таке процесуальне правонаступництво? Який процесуальний порядок вступу в процес по справі правонаступника? Визначтеправове становище правонаступника.

Рекомендована література

1. Васильєв С. В. Співучасть у справах про відшкодування шкоди,нанесеної при виконанні трудових обов'язків // Право України. —1996. — № 6.

Васильченко Н. М. Процессуальное положение ответчика вгражданском судопроизводстве. — X., 1979.

Гетманцев О. В. Громадяни як сторони в цивільному процесіУкраїни. — К., 1967.

Громошина Н.А. Процессуальное соучастие. — М., 1988.

Заворотько П. П. Штефан М. Й. Особи, які беруть участь усправі. — К., 1967.

Орлова Л. М. Права сторон в гражданском процессе. — Минск,1973.

Шакарян М. С. Учение о сторонах в советском гражданскомпроцессе. — М., 1983.

Щеглов В. Н. Субгектьі судебного гражданского процесса. —Томск, 1979.

Глава 5. Треті особи у цивільному процесі

§ 1. Поняття і види третіх осіб

Третіми особами називаються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у цивільну справу в суді сторін для захисту особистих суб'єктивних прав і охоронюва-них законом інтересів.

Як і сторони, треті особи заінтересовані у результатах розгляду судом справи. Це пояснюється тим, що на їх правове становище можуть вплинути наслідки розгляду судом спірної справи між сторонами. Так, автотранспортне підприємство, автомашина якого заподіяла шкоду громадянинові, і сам громадянин, який пред'явив про це позов до автопідприємства, насамперед заінтересовані у результатах його розгляду, але заінтересованість у цьому має і водій автомашини, який перебував із заводом у трудових правовідносинах. У разі присудження із заводу збитків водій буде зобов'язаний відшкодувати заводові присуджене позивачеві. Заінтересованість у справі по спору між спадкоємцями матиме і банк, який видав позику померлому громадянинові на спорудження будинку, що входить до складу спадкового майна, і яку він не повернув. Заінтересованість третіх осіб має матеріально-правовий і про-Цесуально-правовий характер. Матеріально-правовий полягає в тому, що рішення, яке буде винесене судом щодо конкретного спору, може порушити матеріальні права третьої особи або стати підставою для сторони вимагати відшкодування збитків від неї — пред'явити до третьої особи позов за правом регресу. Процесуально-правова заінтересованість третьої особи полягає в недопущенні постановлення судом несприятливого для себе рішення. Тому свої дії у процесі треті особи

спрямовуватимуть на запобігання присудженню судом об'єкта матеріального спору позивачеві чи залишення його за відповідачем або ж виступатимуть проти сторін, вимагаючи присудження об'єкта спору собі. Вони намагатимуться, щоб суд виніс таке рішення, яке відповідало б їх інтересам, обумовленим існуючими між ними і стороною правовідносинами або ж зміною їх на свою користь.

Залежно від способу вступу в процес у справі треті особи поділяються на два види: треті особи, які заявляють самостійні вимоги (ст. 34 ЦПК України); треті особи, які не заявляють самостійних вимог (ст. 35 ЦПК України).

§ 2. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги

Третіми особами, які заявляють самостійні вимоги, називаються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, що вступають у справу в суді, пред'явивши позов на предмет спору до однієї чи двох сторін, з метою захистити особисті суб'єктивні матеріальні права чи охоронювані законом інтереси.

Характерною ознакою цього виду третіх осіб є не наявність самостійних прав на предмет спору, що можуть бути визначені лише судовим рішенням щодо розгляду справи по суті, а заявлення самостійної вимоги на предмет спору між сторонами, що пред'являється у їх справі. Так, третьою особою буде організація, яка вступила у справу по спору між спадкоємцями про поділ спадкового майна, пред'явивши до них вимогу на останнє, оскільки воно спадкодавцем за заповітом було залишене за організацією. У справах за позовами агропромислових підприємств до матеріально відповідальних осіб про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок загибелі застрахованих сільськогосподарських тварин, мають право брати участь як треті особи з самостійними вимогами органи державного страхування, що виплатили підприємствам страхову винагороду, пред'явивши позов до відповідачів про присудження їм виплачених підприємствам сум страховки. У справах про поділ жилого будинку між суб'єктами спільної сумісної власності (подружжям, членами сім'ї) мають право вступити у справу третіми особами з самостійними вимогами

особи, які брали участь у його будівництві не на підставі угоди про створення спільної власності, пред'явивши позов про відшкодування своїх затрат на будівництво, якщо допомогу забудовнику вони надавали не безоплатно.

Треті особи із самостійними вимогами можуть і не вступати у процес у справі між сторонами, а порушити самостійну справу — пред'явити позов до тієї зі сторін, яка, одержавши позитивне рішення суду на свою користь, порушила чи поставила під загрозу їхні права та інтереси з приводу спірного об'єкта. Вони не бажають закінчення вирішення судом справи, оскільки мають побоювання, що визнання права за стороною може утруднити чи зробити неможливим одержання спірного об'єкта, хоч у майбутньому суд і визнає право за ними на цей об'єкт. Розгляд справи за їх участю дає можливість зекономити час і процесуальні засоби, зменшити судові витрати і запобігти ухваленню судом протилежних за змістом рішень.

Третя особа із самостійними вимогами вступає у справу за своєю ініціативою шляхом пред'явлення позову. Але з приводу того, до кого він може бути пред'явлений, у процесуальній літературі були висловлені дві протилежні точки зору: до обох сторін; до однієї або до двох сторін1. Стаття 34 ЦПК України вирішує дане питання за останнім варіантом.

Процесуальною формою втілення самостійної .вимоги третьої особи буде позовна заява, у якій поряд з іншими, передбаченими ст. 119 ЦПК України реквізитами, необхідно викласти зміст позовних вимог, обставини, що обґрунтовують ці вимоги на предмет спору між сторонами, із зазначенням доказів, що стверджують позов. Цим самим підтверджується зв'язок між вимогою третьої особи і спірними правовідносинами сторін. Саме на нього і на об'єкт їх матеріального спору

спрямовується вимога третьої особи, повністю чи частково виключаючи вимогу позивача або зустрічний позов відповідача. Але такою вимога третьої особи стане тоді, коли вона матиме спільні елементи з первісним позовом. У обох вимогах — спільний предмет, оскільки він визначається одними і тими самими спірними матеріальними правовідносинами. Збігається і зміст позовів, оскільки самостійна вимога за правилом ст. 34 ЦПК України заявляється щодо предмета спору, тобто повинна суміщатися з первісною. Оскільки наявність обох вимог пов'язана з різним суб'єктним складом, то підстави їх різні, тому що вони покликані обґрунтовувати належність суб'єктів до справи такими особами і їх права на предмет спору (пункти 5,6ч.2ст.119 ЦПК України).

Позовна заява третьої особи із самостійними вимогами оплачується державним митом за загальними правилами Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 р. № 7-93. Цивільний процес у їх інтересах може бути розпочатий також за ініціативою прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій, а також окремих громадян у передбачених законом випадках (ст. 45 ЦПК України). Пред'явлення позову третіми особами можливе у суді першої інстанції до закінчення судового розгляду (ст. 34 ЦПК України). Ухвала суду про відмову та допуск третьої особи у справу не може бути оскаржена поданням апеляційної скарги (ст. 293 ЦПК України). Але особи, які мають право на апеляційне оскарження рішення суду, можуть у апеляційній скарзі викласти свої міркування з приводу законності ухвали суду з цього приводу.

За процесуальним становищем треті особи із самостійними вимогами користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача. Рівність їх прав пояснюється зробленим припущенням, що вони є суб'єктами спірного права. Але між ними існує відмінність: у інтересах позивача розпочинається провадження у справі, третя особа вступає в порушену справу в суді, тому об'єднати цих осіб поняттям «позивач» було б неправильним. Назва третьої особи суто процесуальна — вона вступає у справу між двома сторонами, тому і одержала таку назву. 116

Цивільний процес, що виник за позовом третьої особи до сторін, має відносну самостійність: його розвиток залежить від розвитку процесу між сторонами, але припинення процесу між сторонами не викличе обов'язкового припинення процесу між нею і сторонами. Задоволення сторін укладенням мирової угоди чи внаслідок розгляду справи судом першої інстанції не перешкодить третій особі вимагати відповідного розгляду судом її вимоги до сторін чи порушити апеляційне провадження.

Відносна самостійність у розвитку цивільного процесу третіх осіб не впливає на їх повну самостійність у здійсненні належних їм суб'єктивних цивільних процесуальних прав і виконання обов'язків. Свої права вони реалізують без будь-яких обмежень, виходячи лише з необхідності захистити власні майнові і особисті немайнові інтереси.

§ 3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог

Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, називаються суб'єкти цивільних процесуальних відносин, які беруть участь у процесі у справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб'єктивних прав та інтересів.

Одна й та сама особа може брати участь у справі як третя особа тільки з боку однієї сторони, але на боці однієї сторони можуть брати участь декілька третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.

Юридична заінтересованість третіх осіб без самостійних вимог у результатах розгляду судом справи між сторонами визначається ст. 35 ЦПК України тим, що постановлене судом У такій справі рішення може наперед вирішити наслідки взаємовідносин між ними і сторонами — вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї зі сторін. А це можливо тоді, коли між третьою особою і позивачем існують певні матеріально-правові відносини. Зазначене положення підтверджується, наприклад, змістом ст. 660 ЦК України відповідно до якої, якщо особа з підстав, що виникли до продажу товару, пред'явить до покупця позов про його відібрання, то покупець повинен притягнути до участі у справі продавця як третю особу без самостійних вимог на свою сторону, а продавець зо-

бов'язаний вступити у справу, оскільки несприятливе для покупця рішення може створити для нього право в порядку регресу одержати від продавця (третьої особи) заподіяні збитки. За змістом відносини таких третіх осіб зі стороною залежать від правовідносин між сторонами, які становлять предмет позову. З пред'явленням позову (регресного) до третьої особи її правовідносини зі стороною стають предметом самостійного судового розгляду.

Зі статті 660 ЦК України також випливає, що участь у процесі цього виду третіх осіб спрямована на те, щоб сприяти захисту прав тієї сторони, на боці якої вона діє, не допустити для неї несприятливого рішення суду, оскільки останнє матиме для третьої особи преюдиціальне значення — надасть право стороні вимагати збитків від третьої особи за правом регресу.

Крім запобігання пред'явленню невигідного для себе регресного позову, третя особа може бути заінтересованою також у тому, що, вступивши у процес у справі між сторонами, зможе своєчасно запобігти порушенню своїх прав, погіршенню свого правового становища (участь особи, яка вже одержує аліменти, при пред'явленні до боржника іншою особою позову про стягнення аліментів).

Участь третьої особи у процесі сприяє всебічному, повному і об'єктивному встановленню судом дійсних обставин справи, прав і обов'язків, а отже, і постановленню обґрунтованого рішення.

Третіми особами без самостійних вимог у судовій практиці іноді визначаються співучасники сторін і суб'єкти захисту прав інших осіб. Але співвідповідач перебуває у правових відносинах з позивачем і відповідає безпосередньо перед ним, а третя особа на стороні відповідача перебуває за межами спірних правовідносин сторін. Суб'єкти захисту прав інших осіб відрізняються від третіх осіб виконуваними цивільно-процесуальними функціями — їх участь у процесі обумовлена необхідністю здійснення покладених на них обов'язків і захисту прав і свобод громадян (у тому числі й третіх осіб) та державних, суспільних інтересів (ст. 45 ЦПК України).

Треті особи без самостійних вимог можуть за власною ініціативою вступити у справу в суді першої інстанції до по-

становлення рішення, а також бути залученими до участі у справі за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або за ініціативою суду. У зв'язку з цим треті особи без самостійних вимог поділяються на дві групи: які вступають у справу та які залучаються до участі у справі. _

Так, за пред'явленим членом кооперативу позову до кооперативу про захист порушеного чи оспорюваного права користування жилим приміщенням, виділеним йому загальними зборами членів кооперативу (зборами уповноважених), державна адміністрація району, міста притягується до участі у справі третьою особою. При відмові у видачі ордера на виділену кооперативом квартиру членові кооперативу позов пред'являється до державної адміністрації району, міста. Кооператив у цьому випадку бере участь у справі як третя особа.

У справах за позовами про звільнення майна від арешту (виключення з опису) як треті особи можуть бути притягнутими: торговельні організації, які продали включене в опис майно у кредит, підприємства, організації, кооперативні організації, що спорудили будинки за державні кошти, одержані в кредит, і продали ці будинки працівникам на пільгових умовах, у разі спору про право власності на них; інші заінтересовані організації.

У справах, що виникають з житлових правовідносин, якщо судове рішення може вплинути на інтереси місцевих рад, державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій чи кооперативів, суд зобов'язаний залучити їх до участі у справі, постановляючи про це ухвалу.

При пред'явленні позовів до роботодавців про відшкодування шкоди, одержаної на виробництві, чи у зв'язку з професійним захворюванням, враховуючи, що рішення суду може вплинути на права і обов'язки Фонду соціального страхування від нещасних випадків або професійних захворювань, суди мають відповідно до ст. 36 ЦПК України вирішити питання про участь у справі Фонду третьою особою без самостійних вимог на стороні відповідача. При пред'явленні по-ЗОВУ до Фонду такою третьою особою буде роботодавець.

Для вступу в процес у справі подається заява із зазначенням мотивів вступу і посиланням на докази (ч. 2 ст. 36 ЦПК України). Така заява не підлягає оплаті державним митом і розглядається суддею у стадії провадження у справі до судового розгляду (ст. 130 ЦПК України) та при розгляді справи по суті — до ухвалення судом рішення.

При вирішенні питання про вступ третьої особи у справу суд перевіряє існування між нею і однією зі сторін правових відносин і можливість впливу на них рішення суду у справі між сторонами. При розгляді судом заяви про залучення третіх осіб інші особи, які беруть участь у справі, вправі оспорювати доцільність їх участі у процесі. Про наслідки вирішення заяви суд постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає (ст. 293 ЦПК України). Але особи, які беруть участь у справі, можуть викласти свої міркування з приводу законності і обґрунтованості такої ухвали в апеляційній скарзі на рішення суду. Треті особи без самостійних вимог можуть бути залучені до участі у справі також за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду (ч. 2 ст. 35 ЦПК України).

Треті особи без самостійних вимог користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК України). Але оскільки вони не є суб'єктами спірних матеріально-правових відносин сторін, то не мають права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову, визнання позову чи укладення мирової угоди. Вони не можуть вимагати повторення для них тих процесуальних дій, які були здійснені сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, до їх вступу в процес. У доказовій діяльності третя особа діє незалежно від сторін. Виконання чи утримання від виконання певних процесуальних дій базується на принципі диспозитивності і повністю залежить від самих третіх осіб, але, виходячи з положень принципу об'єктивної істини, з необхідності всебічного і повного з'ясування дійсних обставин справи, суд на заяву сторони може зобов'язати третю особу виконати певні процесуальні дії, зокрема подати наявні у неї письмові докази.

Третя особа, яка бере участь на стороні відповідача, не має права заявити зустрічний позов, але з дозволу суду може ви-

конати дії, що означають зміну нею процесуальної право-суб'єктності — вона може стати третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги, та співучасником.

Спірною є висловлена у літературі думка, що треті особи без самостійних вимог мають законне право залучати на свою сторону інших «субтретіх» осіб, і хоч таке подвійне ускладнення процесу викличе незручності для суду, але воно сприятиме уникненню у майбутньому двох процесів щодо розгляду справи, оскільки дозволить судові з'ясувати існуючі правові відносини між сторонами, стороною і третьою особою, між останньою і «субтретьою» особою1.

У цивільному судочинстві розповсюджена участь третіх осіб без самостійних вимог у справах, що виникають з трудових правовідносин, — про поновлення на роботі незаконно звільнених або переведених працівників з виплатою за вимушений прогул. Оскільки звільнення з роботи або переведення працівників з однієї посади на іншу чи на інше підприємство тієї або іншої місцевості провадиться за розпорядженням уповноважених на це службових осіб, то останні можуть бути залучені судом до участі у справі третіми особами без самостійних вимог, на стороні відповідача. Залучення їх провадиться переважно за ініціативою суду, у провадженні якого перебуває справа, але можливе і на клопотання осіб, які беруть участь у справі (ч. 2 ст. 35 ЦПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 36 ЦПК України сторона, у якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи, або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов'язана повідомити суд про цю третю особу. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, може сама звернутися із заявою про свою участь у справі (ч. 4 ст. 36 ЦПК України).

Таке залучення службових осіб (як третіх осіб) пояснюється тим, що відповідно до ст. 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Залучення службових осіб (як третіх осіб) на сторону власника або уповноваженого ним органу можливе при пред'явленні до них позову про відшкодування працівникові моральної шкоди, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього податкових зусиль для організації свого життя (ст. 237і КЗпП України).

Про справу суд повідомляє третю особу, направляє їй копію заяви про залучення до участі у справі та роз'яснює її право заявити про свою участь у справі. Іншим особам, які беруть участь у справі, надсилається копія заяви про залучення третьої особи. Якщо у встановлений строк не надійшло повідомлення від третьої особи про її згоду на участь у справі, справа розглядається без неї (ч. З ст. 36 ЦПК України). Вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не викликає розгляду справи спочатку.

Запитання для самоконтролю

Визначте поняття і види третіх осіб у цивільному судочинстві.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предметаспору сторін: поняття, підстави, і процесуальний порядок вступу їхдо справи, процесуальні права і обов'язки.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предметспору сторін: поняття, підстави участі, процесуальний порядоквступу (притягнення) їх до справи. Процесуальні права і обов'язки.

Рекомендована література

І.Аргунов В. Н. Участие третьих лиц в гражданском процессе. — М.,1991.

Сибільов Д. М. Участь третіх осіб в цивільному судочинстві.—X., 1998.

Сибилев Д. М. Участие третьих лиц в гражданском судопроиз-водстве. — X., 2001.

Комаров В. В., Радченко П. І. Участь третіх осіб та прокурора вцивільному судочинстві. — X., 1991.

Шакарян М. С. Участие третьих лиц в советском гражданскомпроцессе.— М., 1990.

Штефан М. Й. Підприємство і правосуддя. — К., 1992.

Заворотько П. П., Штефан М. Й. Особи, які беруть участь усправі. — К., 1967.

8. Штефан М. Й. Проблеми теорії і практики цивільнихпроцесуальних засобів захисту суб'єктивних прав громадян іорганізацій // Вісник КДУ. Юридичні науки. — 1987. — № 28.

Глава 6. Участь органів прокуратури у цивільному процесі

§ 1. Завдання органів прокуратури у цивільному процесі

Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом (п. 2 ст. 121 Конституції України). Відповідно до ст. 36і Закону України «Про прокуратуру» представництво інтересів громадян або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Прокурор здійснює у суді представницьку функцію громадянина або держави в порядку, встановленому ЦПК, іншими законами, і може здійснювати її на будь-якій стадії цивільного процесу (ч. 2 ст. 45 ЦПК України).

Генеральний прокурор України у наказі «Про організацію роботи по представництву прокурором інтересів громадянина або держави в суді» від 7 травня 2004 р. № 6/3 ГП (далі — наказ Генерального прокурора України № 6/3-ГП) основними завданнями представництва вважає: захист прав і законних інтересів неповнолітніх, інвалідів, інших осіб, які не спроможні з будь-яких причин самостійно захистити свої права або реалізувати процесуальні повноваження, невизначеного кола осіб, права яких одночасно порушуються, а також захист майнових та інших інтересів держави, що порушуються чи можуть бути порушені внаслідок протиправних діянь фізичних або юридичних осіб; поновлення порушених прав та законних інтересів людини, громадянина і держави, усунення причин та умов, що сприяли їх порушенню (пункти 1.1—1.3).

Прокурор, який бере участь у розгляді цивільних справ у судах, додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, має завдання сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі (ст. 34 Закону України «Про прокуратуру»).

Стаття 35 Закону України «Про прокуратуру» надає прокуророві право вступити у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави і суспільства, та зобов'язує його своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили. Отже, участь прокурора в цивільному процесі спрямована: на сприяння судові у виконанні вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановлення судових рішень, що ґрунтуються на законі; на своєчасне вжиття заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, керуючись принципами законності, незалежності суддів, рівності фізичних та юридичних осіб перед законом і судом. За наявності порушень закону при здійсненні судочинства прокурор має вживати заходів до їх усунення, а також використовувати право ініціювати питання про дисциплінарну відповідальність судді (п. 14 наказу Генерального прокурора України № 6/3-ГП).

§ 2. Підстави, процесуальні форми і види участі прокурора у цивільному процесі

У науці цивільного процесу питання про підстави участі прокурора у цивільному судочинстві вирішується по-різному. Ними називаються: здійснення законоохоронної функції, необхідність захисту прав і законних інтересів громадян, державних чи громадських інтересів тощо1.

Але мета і завдання прокурора у цивільному процесі та виконувані ним процесуальні функції, процесуальні форми і види участі, його процесуально-правове становище визначені у численних нормах права, які є правовими підставами участі прокурора в цивільному процесі.

Такий висновок підтверджується ст. З «Правові основи діяльності прокуратури» Закону України «Про прокуратуру»: повноваження прокурорів, організація, засади та порядок діяльності прокуратури визначаються Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами. Органи прокуратури у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права, а також укладених Україною міждержавних договорів. Отже, з цього можна зробити висновок, що правовими підставами участі прокурора у цивільному процесі будуть: Конституція України (статті 121-123), Закон України «Про прокуратуру» (статті 1, 19, 33-40), статті 3, 26, 27, 45, 46 ЦПК України, а також норми права іншого галузевого законодавства — статті 42, 165, 170, 240 СК України та накази Генерального прокурора України. Конституція України закріпила за органами прокуратури виконання функції представництва інтересів громадян або держави у суді (п. 2 ст. 121). Порядок забезпечення належного рівня її виконання встановлений наказом Генерального прокурора України «Про організацію роботи по представництву прокурором інтересів громадянина або держави в суді». За наказом Генерального прокурора «Про затвердження структури Генеральної прокуратури України» (п. 1.2) від 28 квітня 1999 р. № 15 в складі Генеральної прокуратури України, в прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя були створені управління (відділи) по представництву інтересів громадян і держави у судах.

Уся діяльність прокурора у цивільному процесі незалежно від стадій судочинства відбувається у двох процесуальних формах:

1) порушення цивільної справи у суді (за визначенням ст. 5 ЦПК України 1963 р.); відкриття провадження у цивільній справі — звернення до суду із заявою про захист прав, свобод

та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів (ч. 1 ст. 45 ЦПК України); подання заяви і скарги про апеляційне оскарження рішення і ухвали суду першої інстанції (статті 292, 295 ЦПК України); подання касаційної скарги на рішення і ухвалу суду першої і апеляційної інстанції (ст. 324 ЦПК України); подання скарги про перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами після перегляду у касаційному порядку (ст. 353 ЦПК України); подання заяви про перегляд рішень або ухвал суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами (статті 361, 362 ЦПК України);

2) вступ у справу в будь-якій стадії процесу для здійснення функції представництва інтересів громадян або держави (ст. 35 Закону України «Про прокуратуру», ст. 45 ЦПК України).

Отже, процесуальні форми участі прокурора у цивільному процесі — це закріплена у процесуальному законі можливість впливу його діяльності на розвиток цивільного провадження — на відкриття провадження цивільної справи у суді чи вступ в уже розпочатий іншими особами цивільний процес у справі. Але питання про процесуальні форми участі прокурора у цивільному процесі в науці вирішуються також по-іншому — розглядаються у контексті змісту його діяльності щодо стадій процесу з наголосом, що різні стадії викликають різні форми участі1. Так, звернення до суду першої інстанції із заявою і внесення касаційної скарги на рішення суду розглядаються як дві самостійні форми, але вони характеризують не дві самостійні форми участі прокурора у цивільному процесі, а одну — порушення (відкриття) провадження у справі в суді, що можливе у всіх стадіях процесу.

Діяльність на відкриття прокурором провадження у справі в цивільному процесі у суді першої інстанції викликається необхідністю захистити права, свободи і законні інтереси громадян, юридичних осіб, держави та суспільства, але ст. 45 ЦПК України не визначає, коли настають такі обставини, а надає

право прокуророві встановити їх у кожному конкретному випадку у будь-якій справі, підвідомчій цивільному судочинству. А це свідчить про те, що перша процесуальна форма — порушення прокурором цивільної справи у суді — характеризується факультативністю. Винятком з цього правила є ст. 33 Закону України «Про прокуратуру», що має імперативний характер і встановлює, що з метою захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або його заступник подає чи підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином.

«Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах», підписаною країнами СНД 7 жовтня 2002 р. у Кишиневі у ст. 25 «Прохання про участь прокурора у цивільному процесі» передбачено, що прокурор однієї з договірних сторін має право звернутися до прокурора іншої договірної сторони з проханням про порушення у суді справи про захист прав і законних інтересів громадян запитуючої сторони.

Вступ прокурора в процес у справі можливий за власною ініціативою, за ініціативою суду і на вимогу закону. Наказ Генерального прокурора України «Про організацію роботи по представництву прокурором інтересів громадянина або держави в суді» зобов'язує прокурора брати участь у розгляді судами справ, порушених за позовами та заявами прокурора, а також у випадках, передбачених законом, або коли суд визнає це за необхідне (п. 9). Вступ у процес за власною ініціативою має факультативний характер, вступ за вимогою закону і суду має обов'язковий характер. Отже, від характеру волевиявлення прокурора на участь у цивільному процесі у справі — способу вступу в процес визначається вид такої участі — факультативна участь (необов'язкова) та імперативна (обов'язкова).

Факультативна участь прокурора у цивільному процесі передбачена у розгляді справ: про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК України), про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК України), про відібрання дітей у батьків та їх передачу на піклування до органів опіки і піклування (ст. 170 СК України), про скасування усиновлення чи визнання його

недійсним (ст. 240 СК України). Участь прокурора у цивільному процесі є обов'язковою (подає чи підтримує поданий потерпілим цивільний позов) у справах про відшкодування збитків, заподіяних злочином (ст. 33 Закону України «Про прокуратуру»), а також у справах про усиновлення дітей, про позбавлення батьківських прав, про майнові та житлові права неповнолітніх, про відшкодування збитків за рахунок державного бюджету, про звільнення від арешту майна, що стягується у доход держави (п. 9.3 наказу Генерального прокурора України № 6/3-ГП). Обов'язковою участь прокурора у процесі буде і тоді, коли суд (суддя) визнає її необхідною у конкретній справі при вирішенні питання про склад осіб, які братимуть участь у справі в попередньому судовому засіданні (п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України), у постановленій ним про це ухвалі. Ухвала суду (судді) про обов'язкову участь прокурора у справі оскарженню не підлягає, і прокурор не може відмовитися від її виконання.

§ 3. Участь прокурора у цивільному процесі у справі у суді першої інстанції

Відкриття провадження у справі (порушення цивільної справи у суді). Прокурор має право звернутися до суду із заявою на захист прав та інтересів інших осіб — громадян, держави, державних підприємств і організацій. Таке звернення можливе у справах, підвідомчих цивільному судочинству, позовного, наказного і окремого провадження і настає тоді, коли цього вимагає захист прав і законних інтересів громадян та державних інтересів. Наявність таких обставин належить встановити прокуророві у кожному конкретному випадку. Але прокурори не повинні підміняти самих заінтересованих осіб, права й інтереси яких порушені або оспорені. Гарантованість судового захисту дає можливість їм самим порушити цивільну справу в суді і брати участь у її розгляді. І лише коли громадяни за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть відстоювати у суді свої права, прокурор може звернутися до су-ДУ з вимогою на захист їх прав і законних інтересів. У випадках звернення прокурора з вимогою в інтересах громадянина, який має таку можливість або не погоджується із заявленою

вимогою прокурора, суд залишає заяву прокурора без розгляду як таку, що подана особою, яка не має повноважень на ведення справи у суді (п. 2 ч. 1 ст. 207 ЦПК України).

Відповідно до тлумачення Конституційного Суду України (Рішення від 8 квітня 1999 р. № З-рп/99) п. 2 ст. 121 Конституції України про пред'явлення прокурором позову в інтересах держави не рівнозначне пред'явленню позову в інтересах підприємств, установ, організацій незалежно від їх підпорядкування і форми власності. Інтереси держави можуть збігатися або не збігатися як повністю, так і частково з інтересами таких державних чи приватних підприємств, установ, організацій. При цьому інтереси держави опосередковуються майновим, політичним, соціально-економічним змістом, пов'язаним з реалізацією загальнодержавних дій і програм, спрямованих на захист державної, економічної, екологічної, інформаційної безпеки, на подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, на збереження генофонду Українського народу, на охорону землі як основного національного багатства, на захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, на охорону1 свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (статті 13-19 Конституції України).

Тому прокурор має визначити і обґрунтувати у чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави. Наявність інтересу держави в певних сферах політичної, соціально-економічної та іншої діяльності визначено законодавством України, яким закріплені повноваження прокурора на порушення цивільної справи у суді загальної юрисдикції.

Зокрема, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. № 1264-ХІІ органам прокуратури надано право на звернення до суду з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища та про припинення екологічно небезпечної діяльності (ст. 37).

На підставі Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. № 2460-ХП прокурор може внести до суду подання про накладення штрафу за грубе і систематичне

скоєння правопорушень об'єднанням або його органом (ст. ЗО); про заборону окремих видів діяльності об'єднання чи заборону на його діяльність строком до 3-х місяців (ч. 1 ст. 31); про продовження цього терміну (ч. З ст. 31); про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання (ст. 32).

Згідно зі ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. № 987-ХІІ незаконна діяльність релігійних організацій може бути припинена судом у передбачених законом випадках за заявою органу, уповноваженого здійснити реєстрацію статуту конкретної організації або прокурора.

Законом України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р. № 3356-ХІІ встановлено, що справа про накладення штрафів на винних службових осіб, які ухиляються від укладення колективних договорів або які не виконують їх умов, провадиться судом за поданням однієї зі сторін колективного договору, відповідних комісій або з ініціативи прокурора (ст. 20).

Статтею 136 КЗпП України передбачено, що стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в суді провадиться за позовом керівників вищого рівня у порядку підлеглості органу або прокурора.

Статтею 231 КЗпП України встановлено, що в районних, міських судах розглядаються трудові спори за заявою прокурора, якщо рішення КТС суперечить чинному законодавству.

Відповідно до Закону України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 1 грудня 1998 р. № 281-ХІУ їх діяльність може бути припинена судом за поданням легалізуючого органу або прокурора, якщо їхні статутні документи суперечать цьому. Закону.

Закон України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р. № 2365-ІП визначає, що політична партія може бути за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора заборонена в судовому порядку у випадку порушення вимог щодо створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України, цим та іншими законами (ст. 21).

Відкриття провадження у цивільній справі — порушення прокурором цивільної справи у суді першої інстанції настає внаслідок подання до суду відповідного процесуального документа, виконаного у письмовій формі: у справах позовного провадження — позовної заяви, у справах наказного і окремого провадження — заяви. Позовна заява має містити відомості, зазначені у ст. 119 ЦПК України, з обов'язковим посиланням на норми матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини сторін у справі, і з обґрунтуванням їх застосування. Генеральний прокурор України у наказі № 6/ЗТП зобов'язує при підготовці позовів та заяв долучати до них всі необхідні матеріали, вимоги формулювати відповідно до чинного матеріального та процесуального закону, посилатися на конкретні докази і долучати їх до позовних заяв (п. 8.3). Пред'явленню позовної заяви передує велика і важлива допроцесуальна діяльність прокурора щодо вивчення матеріалів справи, збирання доказів — використання у цій роботі матеріалів перевірок органів контролю, статистики, податкової інспекції, Держбанку тощо, а також щодо встановлення усіх учасників процесу.

Вимоги до змісту позовної заяви покладені в основу правового регулювання змісту процесуальних засобів порушення процесу і у справах непозовного провадження (статті 238, 243, 247, 258, 270, 275, 280, 284, 288 ЦПК України).

Процесуальні документи, які подаються прокурором на порушення цивільної справи у суді в інтересах громадян або держави, державним митом не оплачуються, не несе прокурор й інших судових витрат (ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито»).

При пред'явленні прокуратурою позовів від свого імені як юридичної особи, при участі її у справі відповідачем, питання про, сплату нею державного мита та інших судових витрат вирішується на загальних підставах.

З прийняттям позовної заяви від прокурора відкривається провадження у цивільній справі (порушується цивільна справа у суді). Ця обставина є підставою, за якою участь прокурора у такій справі у цивільному процесі визначена обов'язковою (п. 9 наказу Генерального прокурора України № 6/ЗТП).

Для забезпечення належного виконання прокурором своїх процесуальних функцій статті 27, 31, 46 ЦПК України надають йому широкі процесуальні права і покладають на нього відповідні процесуальні обов'язки. Прокурор може заявляти клопотання про залучення до участі у справі всіх заінтересованих осіб і витребування необхідного доказового матеріалу, подавати заяви про забезпечення доказів і позову, розшук відповідача. Прокурор має право знати про день, час і місце проведення огляду, місця судового засідання розгляду справи, знати прізвища осіб складу суду, експерта, перекладача, секретаря судового засідання, спеціаліста і заявляти за наявності підстав їм відводи (статті 20, 22 ЦПК України). Він може підтримувати або змінювати заяви, з якими він звернувся до суду на захист прав та законних інтересів громадян і державних інтересів, та відмовитися від них. Відмова прокурора від поданої ним заяви або зміна заявлених ним вимог не позбавляє особу, на захист прав і законних інтересів якої цю заяву було подано, права вимагати від суду розгляду справи по суті в первісному обсязі (ч. 2 ст. 46 ЦПК України). Пояснюється це тим, що прокурор не є суб'єктом спірних матеріальних правовідносин. З цих причин він не може укласти і мирову угоду. Прокурор може висловлювати свої міркування з окремих питань, що виникають при розгляді справ, а також по суті справи в цілому. Такі міркування і висновки мають бути мотивованими, юридично обґрунтованими на об'єктивному аналізі фактичних обставин справи, встановленому у судовому засіданні, та визначати позицію прокурора з приводу вирішення справи по суті.

Прокурор має право знайомитися з технічним записом судового засідання і журналом судового засідання, подавати на нього свої зауваження і брати участь у їх розгляді; подавати заяви про виправлення описок і арифметичних помилок у рішенні, про винесення додаткового рішення і про роз'яснення рішення та брати участь у їх розгляді (статті 199, 219-221 ЦПК України), а також наділений іншими правами.

Вступ прокурора у цивільний процес у справі. У цій процесуальній формі прокурор користується широкими процесуальними правами, як і при порушенні ним процесу у справі,

за винятком спеціальних прав щодо розпорядження предметом спору і процесу. Він не може замінити заявлену іншими особами вимогу, збільшити або зменшити її розмір, відмовитися від неї тощо. Але прокурор може вступити у цивільний процес у справі шляхом пред'явлення самостійної заяви до однієї чи двох сторін в інтересах третьої особи. У таких випадках прокурор користуватиметься процесуальними правами, такими як і при порушенні ним цивільної справи у суді, тобто при участі у цивільному процесі у першій процесуальній формі.

Генеральний прокурор України зобов'язує прокурорів, які мають брати участь у цивільному процесі, ретельно готуватися до судових засідань, збирати і досліджувати докази, з'ясовувати обставини справи; дотримуватися судової етики; висловлювати міркування щодо вирішуваного судом спору згідно із законом та матеріалами справи; виходити з вимог закону про те, що у справах, порушених за позовами чи за заявою прокурора, обов'язок доказування покладається на прокурора, який користується рівними правами з іншими учасниками процесу (особами, які беруть участь у справі) (пункти 9.4, 9.5 наказу Генерального прокурора України № 6/3-ГП).

§ 4. Участь прокурора у провадженні щодо оскарження і перегляду судових рішень і ухвал

Участь прокурора в апеляційному провадженні викликана необхідністю повторного розгляду цивільних справ, вирішених судом першої інстанції, з метою перевірки законності і обґрунтованості постановлених по них рішень і ухвал та захисту прав, свобод сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, та публічних інтересів.

Прокурор, який брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції, має право оскаржити в апеляційному порядку його рішення, ухвалу повністю або частково у встановлені строки (статті 292, 294 ЦПК України).

Для цього прокурор подає до суду першої інстанції, який розглянув справу, підписані ним апеляційні заяву і скаргу у письмовій формі за встановленим ст. 295 ЦПК України змістом. 134

До заяви про апеляційне оскарження і апеляційної скарги додаються їх копії та копії доданих до них письмових додаткових матеріалів у кількості примірників відповідно до числа осіб, які брали участь у справі. Заява і скарга прокурора адресується до апеляційного суду, а подається разом з додатками через суд першої інстанції, що розглянув справу.

Прокурор, який подав апеляційну скаргу, має право її доповнити, змінити, відмовитися, відкликати (ст. 300 ЦПК України). Доповнити, змінити апеляційну скаргу прокурора може також прокурор вищого рівня (ст. 40 Закону України «Про прокуратуру»). Доповнити чи змінити — протягом строку на апеляційне оскарження; відмовитися повністю чи частково — протягом усього часу розгляду справи; відкликати — до початку розгляду справи у апеляційному суді.

У разі прийняття судом відмови від апеляційної скарги і закриття з цих підстав апеляційного провадження, повторна подача апеляційної скарги прокурором не допускається.

Прокурор має право на одержання від апеляційного суду повідомлення про час і місце судового засідання щодо розгляду його скарги і брати у ньому участь. Він має право заявляти клопотання про виклик у судове засідання свідків, призначення експертизи, залучення до участі у справі спеціалістів та витребування інших доказів, подавати додатково докази, давати пояснення, висловлювати свої міркування з окремих питань та по суті справи, виступати у дебатах.

Справи у суді апеляційної інстанції розглядаються за правилами, встановленими для розгляду справ у суді першої інстанції за винятками, встановленими у главі «Апеляційне провадження» (ч. 1 ст. 304 ЦПК України). Оскільки відповідно до ч. 1 ст. 35 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може вступати у справу в будь-якій стадії процесу чи бути залученим судом (п. 9 наказу Генерального прокурора України № 6/3-ГП), якщо цього вимагає захист конституційних прав, то така його участь не виключається і в апеляційному суді.

Прокурор наділений іншими правами, визначеними статтями 27, 46 та ін. ЦПК України і зобов'язаний добросовісно ними користуватися.

Участь прокурора у провадженні справ у касаційній інстанції, в процесі перевірки законності судових рішень і ухвал суду першої та апеляційної інстанції, що набрали законної сили, спрямована на захист прав громадян і державних інтересів, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі.

Згідно зі ст. 324 ЦПК України прокурор, який бере участь у справі, має право вносити касаційні скарги відповідно на рішення або ухвали суду першої інстанції, які були предметом розгляду суду апеляційної інстанції, а також на рішення, ухвали апеляційної інстанції з підстав їх незаконності. Але це право прокурора є і його обов'язком — Генеральний прокурор України зобов'язує не залишати без реагування незаконні рішення чи ухвали суду у справах, розглянутих з участю прокурора; своєчасно вносити на них мотивовані касаційні скарги, зазначаючи, який закон порушено судом і яка пропозиція щодо скасування або зміни рішення вноситься.

На відкриття касаційного провадження вноситься касаційна скарга у встановлений ст. 325 ЦПК України двомісячний строк з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Підставою для внесення є незаконність рішення і ухвали суду, неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У зв'язку з цим прокуророві належить при підготовці вивчити матеріали у справі, точно виявити, які порушення і неправильні застосування норм матеріального і процесуального права були допущені судом при розгляді і вирішенні справи, у чому полягає суть порушення та чи можуть вони викликати скасування, зміну чи постановлення нового рішення згідно із повноваженнями касаційної інстанції (ст. 336 ЦПК України).

Касаційна скарга подається у письмовій формі і має містити обов'язкові реквізити, передбачені ст. 326 ЦПК України, бути підписаною із доданими копіями та доданими письмовими матеріалами відповідно до кількості осіб, які брали участь у справі, поданою безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Прокурор, який вніс касаційну скаргу, має право відмовитися, доповнити, змінити або відкликати скаргу (ст. 330 ЦПК

України). Доповнити, змінити касаційну скаргу має право також прокурор вищого рівня (ст. 40 Закону України «Про прокуратуру»). Доповнення чи зміна скарги можлива протягом строку касаційного оскарження. Відкликання касаційної скарги можливе до початку розгляду справи в касаційному суді. Відмовитися від касаційної скарги прокурор має право протягом усього часу розгляду справи. Питання про прийняття відмови від касаційної скарги вирішується касаційним судом у судовому засіданні. У разі прийняття відмови від касаційної скарги і закриття з цих підстав касаційного провадження, повторна подача касаційної скарги не допускається.

Для підтримання скарги прокурор обов'язково бере участь у судовому засіданні, про день і час якого має право бути повідомленим завчасно. Він може знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, подавати додаткові докази, робити відводи, висловлювати міркування з усіх питань, клопотань, заяв осіб, які беруть участь у справі, тощо у процесі розгляду справи у засіданні суду касаційної інстанції, а також давати пояснення та виступати у дебатах.

Різновидом касаційного провадження є розгляд справи у зв'язку з винятковими обставинами (статті 353-360 ЦПК України). Прокурор, який бере участь у справі, при наявності підстав для перегляду судового рішення у зв'язку з винятковими обставинами, передбаченими ст. 354 ЦПК України, має право оскаржити до Верховного Суду України судові рішення у цивільних справах після їх перегляду у касаційному порядку і взяти участь у їх перегляді Верховним Судом України.

Процесуально-правове становище прокурора у цьому провадженні таке саме як і в касаційному провадженні, з урахуванням особливостей, визначених ЦПК України для провадження у зв'язку з винятковими обставинами (ч. 4 ст. 357 ЦПК України).

Прокурор може порушити провадження у справі про перегляд рішень, ухвал і наказу суду у зв'язку з нововиявленими обставинами. За наявності нововиявлених обставин, визначених ст. 361 ЦПК України, рішення, ухвали суду, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за заявою прокурора, який бере участь у справі (ч. 1 ст. 362 ЦПК України). Заява подається у письмовій формі з дотриманням змісту, визначеного ст. 364 ЦПК України, до суду, який ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ. Правове становище прокурора визначається нормами ЦПК України, якими встановлений порядок провадження у судах першої інстанції, апеляційної і касаційної інстанцій, якими переглядається справа.

§ 5. Цивільна процесуальна правосуб'єктність прокурора

ЦПК України визначає прокурора самостійним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин — учасником розгляду цивільних справ у суді (ст. 45 ЦПК України) і включає його до складу осіб, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК України). Правило ч. З ст. 104 ЦПК України 1963 р., за яким особа, в інтересах якої розпочато справу, може взяти участь у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву, дало підставу визначати в теорії процесу прокурора у цих випадках позивачем, стороною в процесуальному розумінні. Його розглядали також представником сторони особливого роду або представником держави. Цивільна процесуальна правосуб'єктність прокурора відрізняється від сторони тим, що він захищає сторони, а сторона — свої матеріальні права й інтереси. Прокурор має державний характер заінтересованості у справі, сторона — суб'єктивний матеріально-правовий. Прокурор — не сторона й у процесуальному розумінні, оскільки нашому праву невідомий поділ суб'єкта процесуальних правовідносин на дві частини — матеріальну і процесуальну. Така назва і не розкриває правової природи участі прокурора у цивільному процесі.

Прокурор не є представником сторони, навіть особливого роду1, оскільки у цивільному процесі він діє від свого імені самостійно, без повноважень сторони, на підставі закону і керуючись тільки законом2. Адже відповідно до п. 2 ст. 237 ЦК

України не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені.

Він є посадовою особою державного органу — прокуратури, який без особливих доручень від цього органу, а на підставі закону, свого посадового становища виконує покладені на органи прокуратури завдання і функції1. Покладене п. 2 ст. 121 Конституції України і відтворене ч. 2 ст. 45 ЦПК України на прокуратуру представництво громадян або держави у випадках, визначених законом, не означає, що прокурор у цивільному процесі є процесуальним представником громадянина або держави. Він здійснює захист їхніх прав та інтересів у суді. Такий висновок підтверджується аналізом іншого чинного законодавства України. Так, стаття 243 КЗпП України встановлює, що профспілки є повноважними представниками працівників і захисниками їх трудових, соціально-економічних прав та інтересів у органах державної влади і самоврядування. Це право трансформоване у ЦПК України, де визначено, що профспілки (як і інші юридичні особи) у передбачених законом випадках можуть звертатися до суду із заявою на захист прав та охороню-ваних законом інтересів інших осіб (ч. 2 ст. З, ч. 1 ст. 45 ЦПК України). Вони не є представниками громадян у суді (такими є їх уповноважені), а визначені поряд з органами державної влади, органів місцевого самоврядування, прокурором та іншими особами як суб'єкти захисту прав інших осіб.

Назва суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин має відображати суть його участі у процесі, завдання і процесуальні функції, які він виконує. Зазначеним вимогам відповідає назва цього суб'єкта — прокурор. Вона характеризує участь прокурора у цивільному процесі як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин, учасника розгляду цивільних справ у суді, як особу, яка бере участь у

справі з метою захисту прав і законних інтересів громадян, державних чи суспільних інтересів (статті 3, 26, 45 ЦПК України).

Запитання для самоконтролю

У чому полягає завдання органів прокуратури у цивільномупроцесі в сучасних умовах розвитку держави?

Визначте підстави і процесуальні форми участі прокурора уцивільному процесі, його процесуальні права та обов'язки.

Якою є участь прокурора у цивільному процесі у справі в судіпершої інстанції?

Яка участь прокурора в апеляційному провадженні? А у провадженні справ у касаційній інстанції?

Визначте участь прокурора у провадженні справ у зв'язку з винятковими обставинами та у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Рекомендована література

Грошевий Ю. М. Прокурорський нагляд в Україні. — К., 1993.

Радченко М., Глаговський В. Представництво прокурором інтересів громадян або держави (теоретичний і практичний аспект) //Право України. — 1997. — № 11.

Суботін С, Червяков О., Марочкін І. Представницькі функціїпрокурора // Право України. — 1997.'— № 11.

Мичко М. І. Функції та організаційний устрій прокуратури. —Донецьк, 2001.

Руденко М. В. Прокурор у господарському судочинстві. —- К.,2003.

Мичко Н. И. Прокуратура Украиньї: Роль и место в системе го-сударственной власти. — Донецк, 1999.

Тацій В., Грошевий Ю. Прокуратура в системі поділу влади //Вісник Академії правових наук України. — № 1. — X., 1999.

Давиденко Л. Функції прокуратури України згідно з новоюКонституцією України // Право України. — 1997. — №6.

Шумський П. Представництво прокурора в суді // Право України. — 1998. — № 2.

Глава 7. Участь у цивільному процесі органів державної влади, органів місцевого самоврядування та осіб, яким надано законом право захищати права і свободи інших осіб

§ 1. Мета, підстави і процесуальні форми участі

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи (профспілки, підприємства, установи, організації та громадяни) можуть у випадках, передбачених законом, звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, в передбачених законом випадках, можуть бути залучені судом до участі у процесі або вступити у процес за своєю ініціативою для дачі висновку у справі, з метою здійснення покладених на них повноважень і для захисту прав, свобод громадян, інтересів держави та суспільства (ст. 45 ЦПК України). Участь у таких випадках органів державної влади і місцевого самоврядування є однією з форм здійснення ними компетенції у галузі виконавчо-розпорядчої і правоохоронної діяльності.

Профспілки, які беруть участь у справі, у цій процесуальній формі виконують свою соціальну роль як об'єднання по захисту трудових, інших соціально-економічних прав та інтересів працівників (ст. 243 КЗпП України).

Інші соціальні об'єднання беруть участь у цивільному процесі з метою захисту прав та інтересів окремих громадян — членів своїх колективів або їх сімей.

Підставами участі у процесі зазначених суб'єктів є норми цивільного процесуального права й інших галузей права, які надають їм повноваження захищати права та інтереси інших осіб.

Зазначені суб'єкти захисту прав інших осіб можуть брати участь у цивільному процесі у двох процесуальних формах: зверненням до суду із заявою (відкриття провадження у цивільній справі); вступом у процес розгляду справи для подання висновку за власною ініціативою чи ініціативою суду. Право на порушення процесу у справі надано органам державної влади, органам місцевого самоврядування, профспілкам, підприємствам, установам, організаціям та громадянам (ч. 1 ст. 45 ЦПК України), а право на подання висновку — тільки органам державної влади і органам місцевого самоврядування (ч. З ст. 45 ЦПК України).

Органи державної влади і місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни можуть бути суб'єктами захисту прав і охоронюваних інтересів інших осіб за умов: наявності закону, який дає їм повноваження здійснювати захист прав та інтересів інших осіб у конкретних справах; наявності в осіб, захист прав і інтересів яких вони можуть здійснювати, цивільної процесуальної правосуб'єктності (права бути позивачем, заявником у справі), а для подання висновку органами державної влади і органами місцевого самоврядування замість цієї умови — наявність справи у провадженні суду; наявності у них цивільної процесуальної правосуб'єктності (права бути суб'єктом захисту прав інших осіб, набувати цивільні процесуальні права і мати обов'язки).

Зазначені суб'єкти захисту прав інших осіб відповідно до ст. 26 ЦПК України є особами, які беруть участь у справі, тому вони мають права і обов'язки, визначені ст. 27 ЦПК України, незалежно від процесуальної форми участі. Коли органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації відкривають провадження у справі в інтересах інших осіб, вони мають права і процесуальні обов'язки сторони, за винятком права 142

закінчувати справу мировою угодою (ст. 46 ЦПК України).

У здійсненні своїх процесуальних прав вони незалежні від волі осіб, права і охоронювані інтереси яких вони захищають. У зв'язку з цим вони можуть відмовитися від поданої ними заяви, змінити заявлені вимоги, але такі дії не позбавляють особу, на захист прав і охоронюваних законом інтересів якої подана заява, права вимагати від суду розгляду справи по суті в первісному обсязі (ч. 2 ст. 46 ЦПК України). Укласти мирову угоду суб'єкти захисту прав інших осіб не можуть, оскільки не є учасниками матеріально-правового спору.

§ 2. Участь органів державної влади, органів місцевого самоврядування у цивільному процесі

Така участь з метою захисту прав й інтересів інших осіб може мати місце в цивільних справах, пов'язаних з відповідною галуззю народного господарства, управління якою ними здійснюється, і якщо така участь передбачена законом. Із заявою до суду може звернутися Уповноважений Верховної Ради України з прав людини про захист прав і свобод людини та громадянина лише тих осіб, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин цього зробити не можуть самостійно (ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. № 776/97-ВР). Порівняно широкі права на участь у процесі надані органам опіки та піклування, житлово-комунальним, фінансовим тощо.

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст. 55 ЦК України, статті 243, 249 СК України). При цьому органами опіки та піклування є: державна адміністрація районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських чи районних у містах, сільські, селищні ради (ст. 215 СК України, п. 1.4 «Правил опіки та піклування», затверджених наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88). Отже, зазначені органи можуть бути суб'єктами захисту прав неповнолітніх, недієздатних осіб, що перебувають під опікою і піклуванням, у всіх підвідомчих судові справах: мають право звернутися із заявою про відкриття провадження у справі, а якщо справа була розпочата за ініціативою інших осіб, можуть вступити у процес для подання висновку.

Органи опіки та піклування згідно з СК України мають право пред'явити позов про визнання шлюбу недійсним (ст. 42), про позбавлення батьківських прав (ст. 165), про скасування чи визнання усиновлення недійсним (ст. 240), про відібрання дитини від батьків (ст. 170). Якщо справа була розпочата іншими особами, участь органів опіки та піклування можлива для подання висновку у таких справах. Відповідно до п. 4 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка її тримає у себе не на підставі Закону України або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним, обов'язковим є участь органу опіки та піклування.

Відповідно до ч. 1 ст. 254 ЦПК України у справах про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами подається висновок органу опіки та піклування про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини (частини 1, 2 ст. 253 ЦПК України).

Справи про поновлення батьківських прав, у спорах щодо дітей також розглядаються за участю органів опіки та піклування. Вони можуть вимагати від опікуна або піклувальника відшкодування майнової шкоди, заподіяної несумлінним або недбалим виконанням опікунських обов'язків та мають право подати заяву про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним (ст. 237 ЦПК України). їх участь для подання висновку є обов'язковою (ст. 240 ЦПК України).

При здійсненні своїх функцій органи опіки та піклування подають до суду висновок щодо розв'язання спору (ч. 5 ст. 19 СК України) у письмовій формі. У справах про усиновлення беруть участь як заінтересовані особи відповідні органи опіки та піклування, а у справах, відкритих за заявами іноземних громадян — уповноважені органу виконавчої влади (ч. 1 ст. 253 ЦПК України).

Виконання житлово-комунальними органами функцій управління житловим фондом України зумовлює можливу і необхідну їх участь у цивільному процесі щодо справ, пов'язаних зі зміною юридичного, технічного, комунального стану споруд і будівель. Житлово-комунальні органи заінтересовані в такому вирішенні справ судами, яке відповідало б законодавству в галузі житлового будівництва і захищало права громадян, підприємств, установ, організацій.

На можливість участі таких органів у цивільному процесі у справах, що виникають зі спорів щодо житлових правовідносин, звертав увагу судів Верховний Суд УРСР у постановах Пленуму «Про практику застосування судами України статті 105 Цивільного кодексу України» від 19 вересня 1975 р. № 9; «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» від 18 вересня 1987 р. № 9 та Верховний Суд України у постанові Пленуму «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12 квітня 1985 р. № 2 тощо.

Для подання висновку про придатність жилого приміщення для проживання, суди повинні залучати до участі у справі органи санітарно-епідеміологічної служби, а також місцеві житлові органи, якщо рішення у справі може вплинути на їхні інтереси. Невиконання цього обов'язку призводить до порушення прав зазначених органів і може бути підставою для скасування судового рішення, ухваленого у таких справах без їхньої участі.

Функцію органів місцевого самоврядування виконує суб'єкт комунальної власності і підприємницької діяльності — Бюро технічної інвентаризації асоціації «Укртех-інвентаризація» (далі — Бюро), на яке покладено обов'язок здійснювати перевірку реального юридичного статусу об'єктів нерухомості, обстеження їх технічного стану, державну рєстрацію права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебуває у власності юридичних та фізичних осіб. Бюро виконує технічну паспортизацію та інвентаризацію основних фондів комунального господарства, а також будинків підприємств, установ, організацій та окремих громадян, поновлення документів на право володіння будинками і встановлення порядку користування будівлями. Верховний Суд України роз'яснив судам про необхідність залучати Бюро до подання висновку у справах про право володіння, поділу будівель і порядку їх використання1.

Житлово-комунальні організації органів місцевого самоврядування, у підпорядкуванні і розпорядженні яких є житловий фонд, у певних випадках можуть бути залучені у справу третіми особами. У судовій практиці і теорії процесу виникають труднощі щодо розмежування їх процесуальної право-суб'єктності такими особами і суб'єктами захисту прав інших осіб. Відповідно до ст. 45 ЦПК України підставою для участі органів місцевого самоврядування у процесі буде відсутність спору щодо договору житлового найму з однією зі сторін, а не суб'єктивного юридичного інтересу, про що зазначається у літературі2, оскільки він може мати не лише матеріально-правовий, а й державно-правовий характер.

Захист прав інших осіб та інтересів держави в цивільному процесі можуть здійснювати фінансові органи місцевої державної адміністрації у справах, які виникають зі спорів про право власності, спадкування, а також у справах окремого провадження про встановлення юридичних фактів, від яких залежить здійснення громадянами таких прав.

Суб'єктами захисту прав інших осіб та інтересів держави можуть бути ті органи державної влади, участь яких у цивільному процесі зумовлюється необхідністю здійснення ними своєї компетенції у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Так, державна податкова адміністрація може стягувати з громадян до бюджету у судовому порядку недоїмки по податках та інших обов'язкових платежах тощо.

Законом України «Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР «Про захист прав споживачів» від 15 грудня 1993 р. № 3682-ХП передбачено, що Державний комітет України у справах захисту прав споживачів (ліквідований, його функції передані Державному комітету стандартизації, метрології та сертифікації — Указ Президента України «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. № 1573/99), його органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства України про захист прав споживачів у центральних і місцевих органах державної і виконавчої влади та господарюючими суб'єктами — підприємствами (їх об'єднаннями), установами, організаціями незалежно від форми власності, гро-мадянами-підприємцями, іноземними юридичними особами, які здійснюють підприємницьку діяльність на території України, забезпечують реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів і мають право пред'явити до суду позови щодо захисту прав споживачів (ст. 5).

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» від 10 січня 2002 р. № 2949-ІП було доповнено Закон ст. 101 про те, що органи місцевого самоврядування, з метою захисту прав споживачів, мають право створювати при їх виконавчих органах структурні підрозділи з питань захисту прав споживачів, які вправі подавати до суду позови про захист прав споживачів.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р. № 962-ІУ до повноважень центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у галузі охорони земель належить подання позовів про відшкодування шкоди і втрат, заподіяних внаслідок порушення законодавства України про охорону земель.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, державні комітети України: з водного господарства, земельних ресурсів, лісового господарства, з питань геології та використання надр, їх органи на місцях можуть відкривати у судах справи про відшкодування юридичними і фізичними особами збитків, завданих державі внаслідок порушень законодавства про надра (статті 64-67 Кодексу України про надра); про відшкодування збитків і витрат, заподіяних здоров'ю і життю людей та державі внаслідок порушення законодавства: про охорону навколишнього природного середовища (статті 5, 20, 67-69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. № 1264-ХП); про охорону атмосферного повітря (Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р. № 2707-ХП); про природно-заповідний фонд (статті 64-65 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р. № 2456-ХП); у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу (ст. 63 Закону України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2003 р. № 2894-ПІ); порушення лісового законодавства (статті 97-101 Лісового кодексу (далі — ЛК) України).

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів з охорони праці здійснюють: Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки, Комітет по нагляду за охороною праці, органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України, органи та заклади санітарно-епідемічної служби Міністерства охорони здоров'я України (ст. 44 Закону України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. № 2694-ХП, ст. 260 КЗпП України). У справах за позовами до власників про відшкодування шкоди, збитків працівникам, іншим громадянам, підприємствам і державі зазначені державні органи можуть брати участь для подання висновку у справі.

Органи державної влади і місцевого самоврядування для подання висновку у справі можуть бути залучені судом для участі в процесі або вступити у процес за своєю ініціативою. їх участь у процесі для подання висновку є обов'язковою у випадках, передбачених законом, та коли суд визнає це за необхідне (ч. З ст. 45 ЦПК України). 148

§ 3. Участь профспілок у цивільному процесі

Конституцією України (ст. 36) встановлено право громадян на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. На розвиток цієї статті було прийнято Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р. № 1045-ХІУ. Рішенням Конституційного Суду України від 18 жовтня 2000 р. № 11-рп/2000 визнано неконституційними норми цього Закону, якими визначено, що повної дієздатності профспілка набуває лише у разі її реєстрації. Ще до такої реєстрації вона має право оскаржити до суду рішення Міністерства юстиції про відмову в реєстрації, отже, з моменту створення вона має права, передбачені Конституцією України, захищати трудові, інші соціально-економічні та політичні права і законні інтереси членів профспілок, працівників, піклуватися про покращення умов їх праці і побуту. Правовим забезпеченням реалізації цього завдання є встановлення ст. 243 КЗпП України право профспілок представляти інтереси працівників, представляти і захищати їх трудові, соціально-економічні права та інтереси в органах державної влади та місцевого самоврядування, у відносинах з власником або уповноваженим ним органом (у редакції Закону України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 5 квітня 2001 р. № 2343-Ш). Цивільне процесуальне право України передбачає, що юридичні особи (зокрема профспілки) можуть здійснювати захист прав інших осіб шляхом відкриття цивільної справи у суді (звернення до суду із заявою) (ч.і ст. 45 ЦПК України).

Отже, профспілки, на підставі ст. 243 КЗпП України, через своїх уповноважених можуть здійснювати представницьку і правозахисну функції і в цивільному судочинстві — подавати заяву на захист прав працівників та вступати у відкриту судом справу.

§ 4. Участь у цивільному процесі підприємств, установ, організацій та окремих громадян з метою захисту прав інших осіб

Державні підприємства, установи, організації, кооперативні організації, їх об'єднання, інші громадські організації можуть захищати права та інтереси інших осіб пред'являючи вимоги на порушення процесу та вступаючи у цивільний процес у справі.

Звернутися до суду із заявою у справах про визнання громадян обмежено дієздатними і недієздатними можуть члени сім'ї такого громадянина, його близькі родичі, органи опіки та піклування, наркологічні, а також психіатричні лікувальні заклади (ст. 237 ЦПК України).

Відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо, які визнаються політичною партією або громадською організацією, мають право представляти і захищати законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах, зокрема у цивільному судочинстві (ч. 1 ст. 45 ЦПК України).

Громадські організації (об'єднання) споживачів мають право пред'являти до суду позови, представляти і захищати у суді інтереси споживачів (п. 10 ч. 1 ст. 5, ст. 26 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. № 1023-ХП). Громадські природоохоронні об'єднання мають право подавати до суду позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього середовища, здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань (ст. 21 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

§ 5. Цивільна процесуальна правосуб'єктність

Цивільна процесуальна правосуб'єктність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, підприємств, установ, організацій, а також окремих громадян, які захищають права інших осіб (ст. 45 ЦПК України), не має спеціальної назви, що і зумовлює неоднозначність її визначення у законодавстві, судовій практиці і теорії цивільного процесу. Статті 3, 45 визначають цих осіб як суб'єктів захисту прав інших осіб.

У судовій практиці вони називаються позивачами, захисниками, юрисконсультами, адвокатами профспілок, судовими представниками, експертами. У науці цивільного процесу суб'єкти захисту прав інших осіб визначаються: при порушенні справи — позивачами, сторонами у процесуальному розумінні, процесуальними позивачами, заявниками і скаржниками у процесуальному розумінні, представниками сторін і третіх осіб; при вступі у справу для подання висновку — компетентними органами, третіми особами, судовими представниками, експертамиї.

Суб'єкти захисту прав інших осіб не є позивачами, оскільки у них інше завдання і мета участі, характер юридичної заінтересованості у справі, дія законної сили судового рішення. Визначення їх сторонами у процесуальному розумінні, компетентними органами, третіми особами не тільки не відображає їхньої функціональної діяльності у цивільному процесі, але ще більше підкреслює невизначеність їхнього процесуального становища.

Поняття «державний орган — заявник, заявник у процесуальному розумінні, заявник позову» визначає відповідно діяльність або лише органу держави, або лише в позовному провадженні, не розрізняє їх участь у процесі для захисту своїх суб'єктивних прав і участь для захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів.

Неправильним є ототожнення процесуального становища суб'єктів захисту прав інших осіб з представництвом сторін і третіх осіб. Як встановлено ч. 2 ст. 237 ЦК України, не є представником особа, яка діє в чужих інтересах, але від власного імені. Цивільний процесуальний представник — уповноважений особи, яка бере участь у справі, який від її імені і в її інтересах виконує процесуальні дії, залежить від її волі і не може діяти проти її інтересів. Діяльність органів держави, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій має іншу спрямованість. Вони виступають від свого імені, від їх імені (а не від імені члена профспілки) діють уповноважені, які в цивільному процесі є представниками органу держави, органу місцевого самоврядування, профспілок тощо, але не сторони і треті особи.

Цивільна процесуальна правосуб'єктність органів держави та органів місцевого самоврядування, Бюро технічної інвентаризації, органів опіки та піклування, інших суб'єктів захисту прав інших осіб, які беруть участь у справі для подання висновку, істотно відрізняється від цивільної процесуальної пра-восуб'єктності експерта. Експерт — незаінтересована особа, яка подає висновок щодо фактів справи. Суб'єкт захисту інших осіб подає висновок по фактах і праву спірної справи, має в ній юридичний інтерес, що визначається компетенцією, яку він виконує в державному управлінні.

Визначення процесуальної правосуб'єктності органів держави, органів місцевого самоврядування, профспілок, підприємств, установ, організацій і окремих громадян, які захищають права інших осіб, за допомогою використання назви окремих осіб, які беруть участь у справі, відображає (навіть не у всіх випадках) тільки зовнішню їх ознаку, а не суть участі у процесі. Оскільки вони виконують функцію захисту прав інших осіб, то їх можна назвати суб'єктами захисту прав інших осіб. Але такими суб'єктами є також представники сторін й інших осіб, які беруть участь у справі, прокурор. Тому, щоб підкреслити процесуальну відмінність, яка існує між ними, можна назвати їх функціонерами. Ця назва свідчить, що їх участь у справі спрямована на виконання ними компетенції, яка визначається їх функціями у державному і громадському житті. Вказана назва можлива для визначення їхньої участі у справах усіх видів провадження і відображає те, що їх діяльність має важливу соціальну спрямованість.

Запитання для самоконтролю

Які підстави і процесуальні форми участі у цивільному процесіорганів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб?

У чому полягає участь у цивільному процесі органів державноївлади, органів місцевого самоврядування з метою захисту прав, свобод та інтересів інших осіб, державних чи суспільних інтересів?

Якою є участь у цивільному процесі профспілок з метою захисту прав інших осіб?

Визначте участь фізичних та юридичних осіб у цивільному процесі з метою захисту прав, свобод та інтересів інших осіб.

Якою є цивільна процесуальна правосуб'єктність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб з метою захисту прав, свобод та інтересів інших осіб?

Рекомендована література

1. Богдан Й. Г. Участь органів державного фінансового управління в цивільному радянському процесі. — К., 1985.

Киреева Н. А. Участив органов опеки и попечительства в граж-данском процессе. — М., 1985.

Шахова Т. И. Участив органов опеки и попечительства в граж-данском процессе. — М., 1989.

Шакарян М. С. Участив органов государственного управленняв советском гражданском процессе. — М., 1978.

Штефан М. Й. Підприємство і правосуддя. — К., 1992.

Штефан М. Й. Участив профсоюзов в советском гражданскомпроцессе. — К., 1964.

Глава 8. Представництво у цивільному процесі

§ 1. Поняття та значення процесуального представництва

Представництво у цивільному процесі є процесуальним засобом реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, особисту свободу і майно, гарантований Конституцією (ст. 55) та іншими законами України. Воно забезпечує участь у цивільному процесі громадян і організацій, надає можливість використовувати юридично грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді та захисту суб'єктивних прав та інтересів.

Стаття 38 ЦПК України надає право сторонам, третім особам, особам, які відповідно до закону (ст. 45 ЦПК України) захищають права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявникам і заінтересованим особам у справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Особиста участь у справі таких осіб не позбавляє їх права мати у цій самій справі представника. Проте не всі громадяни, майнові і особисті немайнові права та охоронювані законом інтереси яких потребують судового захисту, наділені цивільною процесуальною дієздатністю і можуть брати участь у цивільному процесі, особисто вести свої справи. Права і охоронювані законом інтереси таких осіб (неповнолітніх, малолітніх, обмежених у дієздатності і визнаних недієздатними судом) захищають їх законні представники (ст. 39 ЦПК України).

Справи юридичних осіб ведуть у цивільному процесі їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники (ч. З ст. 38

ЦПК України). Через представників здійснюють свої повноваження у цивільному процесі органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації та їх об'єднання як суб'єкти захисту прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб, державних і громадських інтересів (ст. 45 ЦПК України). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їхньої компетенції через свого представника.

Отже, всі особи, які беруть участь у справі, можуть вести справи у цивільному судочинстві через своїх представників.

Представництво у цивільному процесі можливе у будь-якій справі, що розглядається судом у порядку цивільного судочинства, на всіх стадіях його розвитку, починаючи з порушення справи і закінчуючи зверненням судового рішення до виконання.

Отже, представництво у цивільному процесі — це процесуальна діяльність особи (представника, повіреного), спрямована на захист суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння судові у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обставин справи, у поста-новленні законного і обґрунтованого рішення.

Процесуальний представник діє у цивільному процесі від імені і в інтересах іншої особи у межах наданих нею повноважень.

Правовідносини, що складаються між представником і особою, яку він представляє (довірителем), представником і судом, у цивільному процесі мають різний галузевий характер. Правовідносини між представником і довірителем є матеріально-правовими, оскільки базуються на договорі доручення, трудовому договорі чи контракті, адміністративному акті, членстві у громадській організації, факті родинних зв'язків, і регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного права. Так, відповідно до ч. З ст. 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Представництвом є право-відношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчиняти правочини від імені другої сторони, яку вона представляє (ч. 1 ст. 237 ЦК України). Процесуально-правові відносини складаються у зв'язку з визначенням і оформленням повноважень представника у цивільному процесі (статті 42-44 ЦПК України). Правовідносини між представником і судом у цивільному процесі регулюються нормами цивільного процесуального права і є процесуально-правовими (статті 38-44 ЦПК України).

Питання про правову природу представництва у цивільному процесі у юридичній літературі вирішується неоднозначно. Переважає думка, що представництво у цивільному процесі — це самостійний інститут цивільного процесуального права, хоч окремі автори розглядають його як окремий вид цивільного представництва1. Цивільно-процесуальне представництво відрізняється від цивільного представництва виконуваними функціями і змістом правовідносин, що існують між його суб'єктами, підставами їх виникнення.

У цивільних правовідносинах суб'єктивні права і обов'язки реалізуються суб'єктом особисто або замість нього діє представник, який повністю заступає такого суб'єкта.

Процесуальний представник не заступає сторону у цивільному судочинстві (за винятком законних представників — батьків, опікунів, піклувальників), а діє поряд з нею, на захист її суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Особиста участь у справі громадянина чи органу управління юридичної особи не є перешкодою для реалізації ними права мати у цій справі представника. Захист у суді прав та інтересів недієздатних чи обмежено дієздатних громадян їхніми батьками, усиновителями, опікунами чи піклувальниками не позбавляє таких громадян права мати субпредставни-ка, оскільки вони самі є законними представниками зазначених осіб (ч. 5 ст. 39 ЦПК України).

Правове становище представника у цивільному праві цілком залежить від сторони в договорі доручення і визначається змістом останнього, що регулюється ст. 238 ЦК України.

Процесуально-правове становище цивільного процесуального представника як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві визначається нормами ЦПК України, і лише повноваження на виконання деяких процесуальних дій щодо розпорядження об'єктом матеріального спору і процесу надаються довірителем (ст. 44 ЦПК України).

Отже, цивільне процесуальне представництво — це такі юридичні відносини, за якими одна особа — представник — виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії у цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів. Представник у цивільному судочинстві покликаний виконувати дві функції: захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правозаступництво); представляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуальне представництво). Зазначені функції чітко визначені статтями 1, 6 Закону України «Про адвокатуру». В деяких державах здійснення правозаступництва відокремлене від представництва1.

Процесуально-правове становище процесуального представника у цивільному судочинстві України визначається у складі осіб, які беруть участь у справі (статті 26, 27 ЦПК України). ЦПК більшості країн, що входять до складу СНД, не включають представників до цієї групи суб'єктів. По-різному вирішується дане питання і в теорії цивільного процесуального права. Більшість авторів на підставі аналізу ознак, характерних для осіб, що беруть участь у справі, зараховують до них і представників. Заперечення противників протилежної позиції зводиться до того, що представники не мають самостшних прав, вони здійснюють права довірителів у всіх випадках від їх імені.1. Одні автори виключаючи процесуальних представників зі складу осіб, які беруть участь у справі, зазначають, що вони матеріально і процесуально не заінтересовані у вирішенні справи2. На думку інших, представник не має ні матеріально-правового, ні державного, ні громадського інтересу у вирішенні справи, його інтерес до наслідків судочинства — процесуальний3.

Як зазначалося вище, загальною ознакою, на підставі якої об'єднані особи, які беруть участь у справі, є наявність заінтересованості у результатах розгляду справи, що властиве і представникам у цивільному процесі. їхня юридична заінтересованість у справі (службова, громадська, особиста) визначається інтересом тих осіб, від імені і на захист прав яких вони здійснюють свою діяльність. Зважаючи на це, їхнє процесуально-правове становище прирівняне до інших осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень й інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування і заперечення тощо (ст. 27 ЦПК України). А це свідчить, що вони мають ознаки осіб, які беруть участь у справі.

Представництво у цивільному процесі часто застосовується на практиці і може здійснюватися особами, визначеними ст. 40 ЦПК України. Представниками можуть бути: адвокат або інша особа, яка досягла 18-ти років, має цивільну процесуальну дієздатність, належно посвідчені повноваження на здійснення представництва у суді, за винятком осіб, визначених у ст. 41 ЦПК України. Не може бути одночасно представником іншої сторони, третьої особи одна й та сама особа.

Представниками у цивільному процесі можуть бути громадяни, які досягли повноліття. Проте повнолітні, над якими встановлена опіка чи піклування, не можуть, як і неповнолітні, здійснювати представництво. Це правило встановлено ст. 39 ЦПК України і означає, що необхідною умовою правосуб'єктності представника є наявність у нього цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності.

На забезпечення законності у здійсненні правосуддя і зміцнення авторитету суду спрямоване правило ст. 41 ЦПК України, що забороняє суддям, слідчим і прокурорам виконувати обов'язки представника окремих громадян, крім випадків, коли вони діють як законні представники (батьки, опікуни, піклувальники) чи представники відповідного суду або прокуратури, що є стороною, або третьою особою у справі. Надання їм такої можливості зумовлене дією принципу рівності громадян перед законом і судом незалежно від їхнього посадового становища. У протилежному випадку недієздатні, над якими судді, слідчі чи прокурори здійснюють опіку або піклування чи є їх батьками, бугіи б поставлені у нерівне процесуально-правове становище порівняно з іншими учасниками процесу.

Не можуть бути представниками у суді також особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок.

§ 2. Види процесуального представництва

У навчальній і науковій цивільно-процесуальній літературі процесуальне представництво поділяється на такі види: добровільне, законне, представництво на підставі статутів, положень й на інших спеціальних підставах1; законне, статутне і добровільне1; добровільне і обов'язкове (добровільне поділяється на договірне і громадське)2; законне, договірне, громадське і офіційне3; законне, добровільне, юридичних осіб, громадське4; факультативне і обов'язковеЗ; добровільне (договірне), профспілкове, добровільне юридичних осіб, представництво за недієздатних; договірне, законне, громадське6; природне і юридичне: законне (необхідне), фактичне, договірне (добровільне)7 тощо. Зазначена класифікація процесуального представництва свідчить, що вона проведена за змішаними класифікуючими ознаками — одночасно на підставах і за способом виникнення з введенням додаткових критеріїв: за суб'єктами здійснення представництва або ще і за суб'єктами, в інтересах яких воно здійснюється.

Неоднозначність поділу на види процесуального представництва можна пояснити також відсутністю чіткості в правовому регулюванні цього питання. Так, ст. 38 ЦПК України прямо ці види не називає, проте її аналіз дає змогу зробити висновок про наявність двох видів представництва: громадян і юридичних осіб. Стаття 39 ЦПК України називає третій вид — законне представництво, яке здійснюється в інтересах недієздатних і обмежено дієздатних осіб, тобто охоплюється, якщо виходити зі змісту ст. 38 ЦПК України, представництвом громадян.

Класифікація за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво, — представництво громадян і представництво юридичних осіб, — має загальний характер і не узгоджується з їхньою можливою конкретною право-суб'єктністю у цивільному процесі як сторін, третіх осіб із самостійними вимогами чи третіх осіб без самостійних вимог, у справах позовного провадження, заявників та заінтересованих осіб у справах окремого провадження.

Оскільки класифікація спрямована на виявлення певних ознак процесуального представництва, вона можлива: щодо підстав виникнення, способів виникнення, ознак осіб, в інтересах яких здійснюється представництво у суді, та ознак осіб, які його здійснюють1.

Щодо підстав виникнення слід розрізняти законне і договірне представництво. За способом виникнення — добровільне і необхідне (факультативне й обов'язкове). За ознаками осіб, інтереси яких представляють, представництво сторін (позивача і відповідача), третіх осіб (із самостійними вимогами і без самостійних вимог); заявників і заінтересованих осіб; органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій, які захищають права інших осіб. За ознаками осіб, які здійснюють процесуальне представництво, — представництво, що здійснюється: адвокатами; юрисконсультами та іншими працівниками організацій; уповноваженими профспілок та іншими громадськими організаціями; батьками, опікунами, піклувальниками; співучасниками; громадянами, які допущені судом до представництва конкретної особи у конкретній справі.

Договірне (добровільне, факультативне) представництво виникає на підставі добровільно укладеного договору доручення, трудового договору, членства у громадській організації та з інших підстав. Воно може здійснюватися адвокатами, юрисконсультами та іншими працівниками підприємств, установ, організацій; уповноваженими організацій, яким надано право захищати права й інтереси інших осіб; співучасниками та іншими особами, які допущені судом до виконання функцій представника.

Законне (необхідне, обов'язкове) процесуальне представництво виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів: спорідненість, усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо. Воно здійснюється батьками, опікунами, піклувальниками (ст. 39 ЦПК України).

У судовій практиці поширено здійснення процесуального представництва адвокатами. Можливість функціонування адвокатури для надання юридичної допомоги передбачена ст. 159 Конституції України, а організація і порядок її діяльності визначаються Законом України «Про адвокатуру» та іншими законодавчими актами.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про адвокатуру» адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян і юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Адвокати дають консультації і роз'яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть, надають юридичну допомогу підприємствам, установам і організаціям, здійснюють правове забезпечення підприємницької і зовнішньоекономічної діяльності та інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством (ст. 5 Закону).

Справи юридичних осіб ведуть у суді їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих законом, статутом чи положенням, або їх представники (ч. З ст. 38 ЦПК України) — юрисконсульти, інші співробітники або адвокати.

Професійні спілки мають право представляти і захищати трудові і соціально-економічні права та інтереси працівників (ст. 246 КЗпП України). З цих підстав уповноважені професійних спілок можуть здійснювати процесуальне представництво в усіх справах робітників, службовців, членів колективних сільськогосподарських підприємств, а також інших осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється профспілками.

Уповноваженими професійних спілок є особи, які обираються ними для надання допомоги у захисті прав та інтересів у суді. Ними можуть бути члени профспілок, але, як правило, їхні функції здійснюють постійні працівники профспілкових комітетів (консультанти, інспектори тощо), які мають юридичну освіту і здатні надати членам профспілок кваліфікований правовий захист.

Правом здійснення процесуального представництва у цивільному судочинстві наділені також уповноважені організацій, яким їхнім статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій, — у справах членів цих організацій. Відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» такими громадськими організаціями є: об'єднання громадян, створені для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів (ст. 3); масові рухи, жіночі, ветеранські організації, організації інвалідів, молодіжні і дитячі організації, наукові, технічні, культурно-освітні, культурно-спортивні та інші добровільні товариства, творчі спілки, земляцтва, фонди, асоціації тощо (ст. 1).

Членство у громадській організації саме по собі не є підставою для виникнення процесуального представництва. Для цього додатково необхідне волевиявлення особи, яка потребує представництва. За відсутності на це згоди уповноважений громадської організації не може бути допущений судом до здійснення функції процесуального представника.

У справах, що виникають з авторських, суміжних, інших прав інтелектуальної власності, процесуальне представництво можуть здійснювати на договірних засадах уповноважені державного підприємства Українського агентства з авторських і суміжних прав (УААСП), яке перебуває у сфері управління Державного департаменту інтелектуальної власності, створеного в системі Міністерства освіти і науки України за постановою Кабінету Міністрів України «Про утворення Державного департаменту інтелектуальної власності» від 4 квітня 2000 р. № 601.

У справах, у яких беруть участь як сторони декілька позивачів чи декілька відповідачів, співучасники можуть доручити ведення справи одному із дієздатних співучасників (ч. З ст. 32 ЦПК України). Такий співучасник буде поєднувати виконання функцій сторони (позивача чи відповідача) і процесуального представника іншого співучасника.

Процесуальними представниками сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, можуть бути також особи, допущені судом на їх прохання до участі у справі (наприклад, родичі, співробітники, друзі).

Сімейний кодекс України покладає захист прав та інтересів обмежено дієздатних і недієздатних дітей на їх батьків, опікунів і піклувальників (ст. 14 СК України), які діють без особливих на те повноважень. Неповнолітні, які досягли 14-ти років здійснюють захист своїх прав самостійно. Опікуни і піклувальники мають право і зобов'язані захищати права та інтереси осіб, які перебувають під опікою і піклуванням (ст. 249 СК України). Трансформуючи ці нормативні правила стосовно цивільного судочинства, ст. 39 ЦПК України встановлює, що права і охоронювані законом інтереси недієздатних громадян, громадян, які не мають повної дієздатності, та громадян, визнаних обмежено дієздатними, захищають у суді їхні батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники.

У справах осіб, визнаних у встановленому порядку безвісно відсутніми, процесуальними представниками є опікуни, призначені для охорони й управління майном безвісно відсутнього (ст. 44 ЦК України, ч. З ст. 39 ЦПК України).

У справі, в якій повинен брати участь спадкоємець померлої чи оголошеної в установленому порядку померлою особи, якщо спадщина ще ніким не прийнята, процесуальним представником є виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна (ч. 4 ст. 39 ЦПК України).

Законні представники можуть доручити вести справу у суді іншій особі, яку вони обрали як представника (ч. 5 ст. 39 ЦПК України).

§ 3. Повноваження процесуального представника

Набуття правосуб'єктності процесуального представника і здійснення його функцій можливе за наявності відповідних повноважень, підтверджених визначеними в ЦПК України і належно оформленими документами (статті 42, 44 ЦПК України).

Повноваження фізичної особи підтверджуються довіреністю такої особи, яка посвідчується нотаріально або посадовою

особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні, чи за рішенням суду, або за місцем його проживання. Повноваження представникові може надати фізична особа усною заявою, яка заноситься до журналу судового засідання.

Повноваження представника юридичної особи підтверджуються її довіреністю або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом посадової особи, яка уповноважена на це законом, статутом або положенням з печаткою юридичної особи.

Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, виданим відповідним адвокатським об'єднанням, або договором.

Повноваження на ведення справи у суді дає представникові право на вчинення від імені особи, яку він представляє, всіх процесуальних дій, що їх має право вчиняти ця особа. У виданій представникові довіреності можуть бути зроблені застереження про обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії.

Обсяг повноважень представника визначається при договірному (добровільному) представництві особою, в інтересах якої діє представник (довіритель), у всіх інших випадках — законом чи статутом відповідної організації, положенням про неї.

Повноваження законних представників на ведення справи у цивільному процесі стверджуються: батьків, усиновителів — паспортом, свідоцтвом про народження неповнолітніх дітей, документом про усиновлення; опікунів і піклувальників — посвідчуючим документом органу опіки та піклування, яким є рішення про опіку і піклування, прийняте державною адміністрацією районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчими комітетами міських чи районних у містах сільських і селищних рад (ст. 215 СК України).

Законні представники мають вчиняти всі ті процесуальні ДІЇ, виконувати які могли б особи, яких вони представляють, якщо вони мали б цивільну процесуальну дієздатність. Окрім того, без окремих на те повноважень виконувати розпорядчі ДІЇ, визначені ст. 44 ЦПК України, за окремими випадками, передбаченими статтями 68, 70, 71 ЦК України. Стаття 68 ЦК України забороняє опікуну, а ч. З ст. 7 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. № 2402-ІП батькам і особам, які їх замінюють, без дозволу органів опіки та піклування укладати угоди, зокрема договори, які підлягають нотаріальному посвідченню і спеціальній реєстрації; відмовлятися від належних підопічному майнових прав, ділити майно, розділяти чи обмінювати житлову площу, видавати письмові зобов'язання тощо. Органи опіки та піклування мають право, якщо це необхідно для захисту прав підопічних, обмежити право одного з батьків або опікуна (піклувальника) розпоряджатися вкладом, внесеним будь-ким на ім'я підопічного.

Опікуну та піклувальнику, їхнім дружинам і близьким родичам забороняється укладати з підопічним договори, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички (ч. 1 ст. 68, ст. 70 ЦК України). Вони також не мають права представляти осіб, які перебувають у них під опікою та піклуванням, при укладенні угод або веденні судових справ між підопічним і дружиною опікуна чи піклувальника та їхніми близькими родичами. Опікун та піклувальник не мають права здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою (ч. 2 ст. 68, ст. 70 ЦК України). Отже, здійснення процесуальними представниками повноважень у цивільному процесі, визначених ст. 44 ЦПК України, має узгоджуватися з правилами статей 68, 70, 71 ЦК України.

Цивільний процесуальний представник зобов'язаний сумлінно вести справу у суді, користуватися належними йому правами і виконувати цивільні процесуальні обов'язки. Посадові особи підприємств, установ, організацій, а також адвокати, які виконують функцію процесуального представника у цивільному судочинстві, за несумлінне ведення справи можуть нести дисциплінарну або громадську відповідальність (ст. 140 КЗпП України, ст. 16 Закону України «Про адвокатуру»)-

§ 4. Процесуально-правове становище представника у провадженні цивільних справ у суді першої інстанції

Участь процесуального представника у реалізації заінтересованими особами права на відкриття цивільної справи усуді. Громадяни і юридичні особи мають право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом свогочи інших осіб порушеного, невизнаного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу (ст. З ЦПК України).Це право може бути реалізоване ними особисто або через представника (ст. 38 ЦПК України). *

На підставі наданих повноважень процесуальні представники можуть брати участь у реалізації заінтересованими особами права на звернення до суду за захистом шляхом відкриття провадження (порушення) цивільної справи у суді. Для цього використовуються цивільні процесуальні засоби у справах позовного провадження — позовна заява, у справах окремого провадження — заява. До подання позовної заяви (заяви) представник має виконати значну і складну роботу щодо вивчення матеріалів справи і написання письмової заяви. Матеріали справи збираються і вивчаються на підставі усних пояснень заінтересованих осіб і поданих ними письмових документів — договорів, посвідчень, довідок, квитанцій, актів, ордерів, листів службового і особистого характеру, що містять у собі відомості про обставини, які мають значення для справи. Згідно зі ст. 6 Закону України «Про адвокатуру» адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази у цивільних справах, зокрема: запитувати і отримувати документи або їхні копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян — за їх згодою; ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення щодо процесуального представництва документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких перебуває під охороною закону, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань, а також виконувати інші дії, передбачені законодавством.

Вивчення матеріалів справи дає змогу процесуальному представникові визначити правову природу справи, наявність необхідних умов для реалізації права на звернення до суду з вимогою про порушення справи, склад сторін, інших осіб, які будуть брати участь у справі, та інших учасників процесу, визначити обставини предмета доказування і коло необхідних доказів для їх підтвердження, зібрати їх та пред'явити до суду разом з позовною заявою, заявою.

Позовна заява, заява виконуються процесуальним представником у письмовій формі, визначеного ст. 119 ЦПК України змісту, з необхідними додатками і подаються до суду з дотриманням правил родової і територіальної підсудності (статті 107-114 ЦПК України), безпосередньо судді, до канцелярії суду або опосередковано (надісланням поштою). Ухвала судді про відмову в прийнятті заяви може бути оскаржена представником за відсутності у нього на це необхідного застереження у довіреності (ст. 44 ЦПК України). З прийняттям заяви відкривається провадження у справі і процесуальний представник може виконувати процесуальні дії, передбачені ЦПК України і визначені наданими повноваженнями.

Участь процесуального представника у стадії провадження у справі до судового розгляду. Процесуально-правове становище представника у цій стадії цивільного судочинства дає йому можливість активно сприяти досягненню мети провадження у цивільних справах до судового розгляду, якою є забезпечення своєчасного та правильного вирішення справи. Процесуальні дії осіб, які беруть участь у справі, а також їх процесуальних представників, здійснюються в основному на вимогу судді як відповідь на його дії. Така взаємозалежність визначається характером існуючих цивільних процесуальних правовідносин цих суб'єктів. Водночас процесуальні дії щодо підготовки цивільної справи до судового розгляду можуть здійснюватися за ініціативою процесуальних представників і спрямовуватися на встановлення обставин, що підлягають з'ясуванню у справі, залучення необхідних доказів і визначення всіх осіб, які братимуть участь у справі, тощо.

Вони мають право брати участь у попередньому судовому засіданні, порушувати перед суддею питання про сприяння у витребуванні доказів, про забезпечення доказів і позову (статті 131, 133, 137 ЦПК України), про зміну способу забез-

печення позову та його скасування (ст. 154 ЦПК України). Процесуальний представник (який захищає відповідача), за наявності відповідних повноважень може використати загальні процесуальні засоби для захисту його прав й інтересів, передбачені статтями 27, 31 ЦПК України, а також спеціальні процесуальні засоби — заперечення проти позову і зустрічний позов, які подаються до суду після ознайомлення відповідачем зі змістом пред'явленого позову і поданими на його обґрунтування доказами. Заперечення проти позову можуть бути подані в письмовій формі за ініціативою відповідача і на пропозицію судді (статті 123, 128 ЦПК України).

Для реалізації права на пред'явлення зустрічного позову він має бути втілений у процесуальну форму письмової зустрічної позовної заяви з додержанням щодо змісту вимог статей 119, 120 ЦПК України і оплачений державним митом. У цій стадії з метою підготовки справи до судового розгляду процесуальні представники сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають право заявляти судові клопотання про призначення експертизи, проведення місцевого огляду, об'єднання і роз'єднання позовів та вирішення інших питань, необхідних для забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи.

Процесуальна діяльність представника у стадії судового розгляду цивільних справ. Процесуальним забезпеченням участі процесуальних представників у судовому засіданні щодо розгляду цивільних справ є право на своєчасне одержання від суду викликів і повідомлень про день, місце і час розгляду судом спірної справи (ст. 74 ЦПК України), а також відкладення судом розгляду справи у випадку відсутності відомостей, що їм вручені повістки (п. 1 ч. 1 ст. 169 ЦПК України).

У підготовчій частині судового засідання процесуальні представники можуть спрямовувати свої зусилля на з'ясування можливості розгляду справи у даному судовому засіданні, при даному судді (суддях — при колегіальному розгляді справи) і учасниках процесу; на ознайомлення осіб, інтереси яких вони представляють, з процесуальними правами і обов'язками, порядком і способом їх реалізації та процесуальними наслідками, які можуть настати в разі їх здійснення. З цією

метою вони мають право знати склад суду, а також прізвище спеціаліста, експерта, перекладача, секретаря судового засідання (ст. 166 ЦПК України) і заявляти їм відвід за наявності для цього підстав (статті 20-22 ЦПК України). Обов'язок судді роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їхні права (ст. 167 ЦПК України) доповнюється правом процесуального представника проконсультувати особу, яку він захищає, про її права, порядок їх реалізації та правові наслідки зазначених дій. Вони можуть заявляти клопотання про витребування від громадян і юридичних осіб, які не беруть участі у справі, необхідного доказового матеріалу, про внесення змін до складу осіб, які беруть участь у справі, про зміну у позовному спорі; подавати заяви про залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, заміну неналежних сторін (статті 27, 31, 35, 45 ЦПК України). За наявності належних повноважень (ст. 44 ЦПК України) представник позивача може подавати заяви про зміну предмета або підстави позову; повної або часткової відмови від позовних вимог тощо; представник відповідача — про визнання позову повністю або частково. Представники сторін можуть укласти мирову угоду. Правами позивача наділена і третя особа із самостійними вимогами, отже, і її процесуальний представник за наявності у нього належно оформленого повноваження (ст. 44 ЦПК України). При дослідженні у судовому засіданні матеріалів справи, коли сторони та інші особи дають пояснення судові про обставини справи та інші питання, які підлягають розгляду (ст. 176 ЦПК України), представник має право ставити їм запитання для уточнення вимог, їх підстав і заперечень, висловлювати свої міркування з приводу питань, що постають у процесі провадження у справі. До початку судового засідання представник має проконсультувати довірителя, щоб він у поясненнях уникав зайвої деталізації обставин, щоб повідомляв судові тільки ' правду і називав лише ті факти, які стосуються справи. Після пояснень сторони, третьої особи, дають пояснення їхні представники.

Основною ланкою в поясненні є реалізація обов'язку сторін та їхніх процесуальних представників, пов'язаного з доказу-170

ванням підстав позову і заперечень проти нього (ст. 60 ЦПК України). Активна участь у доказовій діяльності забезпечується процесуальними правами: при дослідженні показань свідка першим ставити запитання йому (якщо він викликаний за їхньою ініціативою), вимагати повторного його допиту, призначення очної ставки (ст. 180 ЦПК України); бути ознайомленим з письмовими доказами, що є у справі, або протоколом їх огляду і дати з приводу їх пояснення (ст. 185 ЦПК України); бути ознайомленим з речовими доказами і звернути в разі потреби увагу суду на обставини, пов'язані з їх оглядом, із занесенням до протоколу судового засідання і дати пояснення з цього приводу (ст. 187 ЦПК України), бути ознайомленим з протоколами судових доручень (ст. 132 ЦПК України), брати участь в огляді на місці речових і письмових доказів і подати свої зауваження на протокол огляду (ст. 140 ЦПК України); бути ознайомленим з висновками органів державної влади, органів місцевого самоврядування (ст. 46 ЦПК України) і ставити їм запитання з метою тлумачення і доповнення висновку (ст. 27 ЦПК України) тощо.

Процесуальні представники мають право на участь у судових дебатах, з дозволу суду обмінятися репліками (ст. 193 ЦПК України). У судових дебатах представники осіб, які беруть участь у справі, підбивають підсумки розгляду судом справи, дають оцінку дослідженим доказам і правову оцінку спірних правовідносин, викладають свої загальні судження з приводу напрямів розв'язання справи по суті — підлягає чи ні позов задоволенню тощо. У промові представник висловлює думку щодо розподілу між сторонами судових витрат, про допущення судом негайного виконання, про розстрочку і відстрочку виконання, про забезпечення виконання тощо, а при встановленні судом порушення законності має право порушити клопотання про постановлення судом окремої ухвали. При проголошенні суддею рішення, має право одержати роз'яснення його змісту, порядку і строків оскарження (ст. 218 ЦПК України).

Надалі представник має право подати зауваження щодо технічного запису судового засідання, журналу судового засідання і взяти участь у його розгляді в судовому засіданні

171

(ст. 199 ЦПК України), порушити перед судом питання про виправлення описок і арифметичних помилок у рішенні, про ухвалення додаткового рішення, роз'яснення рішення (статті 219-221 ЦПК України) і взяти участь в їх розгляді у судовому засіданні.

§ 5. Процесуально-правове становище представникау провадженні щодо перевірки законності ,

і обґрунтованості судових рішень та звернення їх до виконання

Участь процесуального представника у стадії апеляційного провадження. Апеляційне оскарження і перегляд рішень та ухвал суду першої інстанції забезпечує їх законність і обґрунтованість, а також захист прав, свобод та інтересів осіб, які брали участь у справі, та публічних інтересів шляхом повторного розгляду і перевірки цивільних справ.

Право апеляційного оскарження мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов'язки (ст. 292 ЦПК України). Від їх імені апеляційна скарга і заява може бути подана процесуальним представником за наявності відповідних повноважень (ст. 44 ЦПК України) у межах встановленого для цього строку (ст. 294 ЦПК України). Об'єктом оскарження є рішення і ухвали суду першої інстанції, за винятком тих, заборона яких в оскарженні передбачена законом (ст. 293 ЦПК України).

Для реалізації повноважень на апеляційне оскарження процесуальний представник подає апеляційну заяву і скаргу у письмовій формі визначеного ст. 295 ЦПК України змісту, підписану ним з доданням до неї документа, який посвідчує наявність у нього таких повноважень.

При написанні заяви і скарги особлива увага приділяється повноті її обґрунтування: у чому полягає неправильність рішення (ухвали) суду, обставини справи та закон, яким спростовується рішення; зазначаються нові факти чи засоби доказування, які мають значення для справи і заперечення проти доказів, коли суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у їх прийнятті, або коли неможливість їх подання раніше 172

зумовлена поважними причинами. Наводиться перелік використаних судом першої інстанції доказів, що підлягають дослідженню у суді апеляційної інстанції. Чітко і повно має бути сформульовано прохання до апеляційного суду.

Усе це має значення, оскільки при розгляді справи в апеляційній інстанції суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги (ст. 303 ЦПК України).

Внаслідок наділених повноважень представник, який подав скаргу, може доповнити, змінити, відкликати чи відмовитися від неї (ст. 300 ЦПК України). Процесуальний представник співучасників і третіх осіб може реалізувати надані йому повноваження про приєднання до апеляційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали (ст. 299 ЦПК України).

Процесуальні представники інших осіб, які брали участь у справі, мають право подати у встановлений строк пояснення або заперечення на апеляційну скаргу як до суду першої інстанції, рішення якого оскаржено, так і до суду апеляційної інстанції.

Представники сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають право одержати від апеляційного суду повідомлення про час і місце судового засідання по розгляду справи і взяти у ньому участь.

Представник особи, яка подала скаргу, має право дати до неї пояснення, а представники всіх осіб, які беруть участь у справі, — виступити у дебатах (ст. 304 ЦПК України).

У суді апеляційної інстанції сторони мають право укласти мирову угоду незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу (ст. 306 ЦПК України). їхні представники можуть вчинити такі дії за наявності від сторін належних повноважень. Вони мають право на участь у розгляді апеляційної скарги, яка надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи (ст. 318 ЦПК України), та інші права, передбачені для осіб, які беруть участь у справі (статті 23, 27, 31 ЦПК України).

Діяльність процесуального представника у стадії касаційного провадження і у зв'язку з винятковими обставинами. Ка-

173

саційне оскарження і перевірка законності судових рішень і ухвал, які набрали законної сили, є важливою процесуальною гарантією захисту прав осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов'язки. Право касаційного оскарження процесуальні представники можуть реалізувати за наявності таких повноважень від вказаних осіб, поданням касаційної скарги у письмовому вигляді, форма і зміст якої передбачені ст. 326 ЦПК України. А представники співучасників і третіх осіб можуть реалізувати їхнє право на оскарження приєднанням до касаційної скарги, поданою особою, на стороні якої вони виступають. Касаційна скарга може бути подана на ті рішення і ухвали суду першої та апеляційної інстанції, що підлягають оскарженню (ст. 324 ЦПК України).

Залежно від характеру помилки, допущеної судом першої інстанції, представник у касаційній скарзі може порушувати питання про усунення її шляхом скасування, зміни рішення чи ухвалення нового рішення. Вимога про зміну чи ухвалення нового рішення ставиться тоді, коли рішення незаконне. Вимога про зміну чи постановлення нового рішення ставиться тоді, коли немає потреби збирати або додатково перевіряти докази, а обставини справи повно і правильно досліджені судом першої інстанції, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права (ст. 341 ЦПК України). У такому разі аргументація підстав для скасування, зміни або ухвалення нового рішення завершується відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 336 ЦПК України проханням представника, вона формулюється у межах повноважень суду касаційної інстанції, визначених ст. 341 ЦПК України. До касаційної скарги додаються також її копії з однаковими матеріалами, у кількості примірників відповідно до числа осіб, які брали участь у справі.

До оригіналу касаційної скарги додається документ про сплату державного мита. Підписується касаційна скарга особою, яка оскаржує рішення, або її процесуальним представником, який має додати до скарги документ, що підтверджує його повноваження. Подання представником касаційної скарги здійснюється безпосередньо до суду касаційної інстанції. При виявленні недоліків касаційна скарга залишається за ухва-174

лою судді без руху, про що повідомляється представник, якому пропонується у визначений строк усунути недоліки.

Прийняття судом скарги породжує певні процесуально-правові наслідки — виникає процес у цій стадії: представник особи, яка бере участь у справі, може виконувати дії, використовуючи процесуальні засоби для захисту суб'єктивних прав і законних інтересів, у тому числі має право на одержання повідомлення від суду про день, час і місце розгляду касаційної скарги.

Цивільним процесуальним засобом реалізації права на оскарження є заява співучасників і третіх осіб про приєднання до касаційної скарги, яка подається у письмовій формі довільного змісту і державним митом не оплачується (ст. 329 ЦПК України). Але заява представника про приєднання співучасника чи третьої особи до касаційної скарги вважатиметься такою, коли збігатиметься з нею за правовими підставами і правовими наслідками. Приєднання до касаційної скарги можливе поданням заяви до суду протягом десяти днів з дня одержання копії касаційної скарги.

Представник особи, який подав касаційну скаргу, може доповнити, змінити, відкликати її або відмовитися від неї за наявності у нього повноваження на це від особи, яку він представляє (статті 44, 330 ЦПК України). Встановлений ЦПК України процесуальний порядок касаційної перевірки рішень і ухвал суду першої інстанції забезпечує особам, які беруть участь у справі, та їх представникам можливість брати активну участь у засіданні суду касаційної інстанції. Позивач або його представник мають право відмовитися від позову або укласти з відповідачем мирову угоду. Таким правом може скористатися і третя особа, яка заявляє самостійні вимоги. Право представників на виконання зазначених процесуальних дій має бути спеціально обумовлено в наданому йому документі, що підтверджує його повноваження.

Представник сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, коли суд вирішив питання про їхні права і обов'язки, при наявності повноважень від таких осіб (ст. 44 ЦПК України), має право оскаржити до Верховного Суду України судові рішення у

175



цивільних справах у зв'язку з винятковими обставинами після їх перегляду у касаційному порядку (ст. 353 ЦПК України).

Відповідно до частин 1, 4 ст. 357 ЦПК України розгляд справи у зв'язку з винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження та здійснюється за правилами, встановленими ЦПК України для касаційного провадження. Отже, процесуальне становище представника аналогічне тому, яке визначене ЦПК для його участі в касаційному провадженні, з урахуванням особливостей, передбачених статтями 353-357 ЦПК України.

Права процесуального представника у провадженні по перегляду судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами. Процесуальні представники сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, можуть здійснювати процесуальну діяльність у цій стадії на підставі загальних повноважень (ст. 44 ЦПК України). Пред'явлена вимога на порушення провадження у цій стадії матиме бажані результати, коли в наявності будуть нововиявлені обставини, перелік і зміст яких визначений ст. 361 ЦПК України, та якщо така вимога буде втілена у формі письмової заяви, поданої за підсудністю у встановлений тримісячний строк (статті 362, 364 ЦПК України). З прийняттям судом заявило свого провадження процесуальні представники осіб, які беруть участь у справі, набувають права виконувати процесуальні дії на захист суб'єктивних прав таких осіб. Оскільки перевірку судового акта у зв'язку з нововиявленими обставинами здійснює той суд, рішення, ухвала, постанова якого і переглядається, то процесуальний порядок перегляду і процесуальне становище осіб, які беруть участь у справі, та їх представників є таким, як воно встановлено для тієї стадії, що закінчилася прийняттям належного акта, який став об'єктом перегляду цим способом, з урахуванням його особливостей.

Процесуальні представники осіб, які беруть участь у справі, але не подали заяви на порушення провадження про перегляд судових рішень, ухвал, у зв'язку з нововиявленими обставинами, можуть вступити у процес у даній стадії і здійснювати представництво та захист таких осіб. Гарантією 176

для цього є право на одержання повідомлення від суду про час і місце засідання суду по перегляду судового рішення (ст. 365 ЦПК України). Право на вступ у процес у справі реалізується поданням заяви у письмовій формі. Зі вступом у процес вони можуть реалізовувати передбачені ЦПК України процесуальні засоби захисту прав і законних інтересів таких осіб.

Участь процесуального представника у стадії звернення рішення суду до примусового виконання. Представник стягу-вача і суб'єктів захисту прав інших осіб може вчиняти процесуальні дії, які входять до змісту стадії звернення рішення суду до примусового виконання за наявності відповідних повноважень від таких осіб та з дотриманням встановленого ЦПК України порядку. Він може звертатися до суду, що ухвалив рішення про видачу виконавчого листа на його примусове виконання, а також про видачу дубліката загубленого оригіналу виконавчого листа, взяти участь у розгляді судом такої заяви та оскаржити ухвалу суду з питань видачі дубліката (ст. 370 ЦПК України).

Представник стягувача має право подати заяву про поновлення процесуального строку пред'явлення виконавчого листа до виконання до суду, який ухвалив рішення, або до суду за місцем виконання, взяти участь у розгляді судом заяви і оскаржити ухвалу суду (статті 293, 371 ЦПК України). Він може відмовитися від примусового виконання, подати заяву про оголошення розшуку боржника чи дитини (ст. 375 ЦПК України).

Представник боржника може подати заяву до суду, який ухвалив рішення про відстрочку або розстрочку його виконання чи про зміну способу і порядку виконання (ст. 373 ЦПК України). Він може подати заяву про повернення виконання, взяти участь у розгляді заяви та оскаржити ухвалу суду з питань повороту виконання (ст. 381 ЦПК України).

Представники сторін можуть укласти мирову угоду в процесі виконання рішення, взяти участь у судовому засіданні Щодо її визнання (ст. 372 ЦПК України), а також вчиняти інші процесуальні дії, передбачені ЦПК України.

177

Запитання для самоконтролю

  1. Визначте поняття, види та значення процесуального представництва.

  2. Назвіть осіб, які можуть здійснювати функції процесуальногопредставництва.

  3. Зазначте документи, які підтверджують повноваження процесуального представника.

  4. Яким є обсяг повноважень договірного (добровільного) і законного (необхідного) процесуального представника?

  5. Які повноваження процесуального представника у провадженні цивільних справ у суді першої інстанції?

  6. Які повноваження процесуального представника в стадіях апеляційного і касаційного провадження, у провадженні у зв'язку з винятковими обставинами та у зв'язку з нововиявленими обставинами?

Рекомендована література

  1. Атамась Т. Функції адвоката в цивільному судочинстві //Право України.— 1997. — № 6.

  2. Шшефан М. И., Дрижчаная Е. Г., Гусев Е. В. Представительст-во граждан в суде. — К., 1991.

  3. Ватман Д. П., Елизаров В. А. Адвокат в гражданском процес-се. — М., 1969.

  4. Сучасні системи адвокатури / За ред. О. Д. Святоцького. — К.,1993.

  5. Шерстюк В. М. Судебное представительство по гражданскимделам.— М., 1984.

  6. Святоцький О. Д., Михеєнко М. М. Адвокатура України. —К.,1997.

  7. Калитвин В. В. Адвокат в гражданском судопроизводстве.—Воронеж,1989.

8. Павлу ник І. А. Представництво в цивільному процесі України.— К., 2002.

Глава 9. Цивільні процесуальні строки

§ 1. Поняття, значення і види процесуальних строків

Встановлений ЦПК України процесуальний порядок цивільного судочинства забезпечує не тільки правильний, а й своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з тим, щоб порушене цивільне право було з мінімальною втратою часу поновлене, але з додержанням норм цивільного процесуального права, із забезпеченням гарантій у здійсненні особами, які беруть участь у справі, іншими учасниками процесу суб'єктивних процесуальних прав і виконанні покладених на них цивільних процесуальних обов'язків.

Своєчасному розгляду справи покликані сприяти процесуальні строки. Оскільки розгляд справи складається з сукупності та послідовного виконання процесуальних дій суду і всіх учасників процесу, то цивільними процесуальними строками будуть строки, встановлені ЦПК України для вчинення процесуальних дій судом і учасниками процесу в цивільному судочинстві. Це строки, в межах яких вчинюються процесуальні дії (ст. 67 ЦПК України). Категорія «строк» у ЦПК України визначається як момент часу (йіез іп §ио, Іегтіпиз) останній день строку триває до 24-ї години (ч. 5 ст. 70 ЦПК України), і як проміжок, період часу (сііез іпіга §иет, йііа-Ио) — строк обчислюється роками, місяцями і днями (ст. 68 ЦПК України).

Значення процесуальних строків полягає у тому, що вони: забезпечують стабільність і визначеність цивільних процесуальних правовідносин, цивільного провадження у справі; забезпечують суб'єктам правовідносин можливість належно підготуватися і виконати певні процесуальні дії; є процесу-

179

альними засобами впливу на поведінку несумлінних учасників процесу, на виконання ними процесуальних обов'язків; засобами реалізації принципу раціональної процесуальної форми. Отже, цивільні процесуальні строки поряд з іншими цивільними процесуальними засобами покликані забезпечити гарантованість, реальність і оперативність судового захисту суб'єктивних прав заінтересованих осіб, які беруть участь у справі, та інтересів держави.

Цивільні процесуальні строки можуть бути класифіковані за різними підставами на види:

1) за способом визначення (ст. 67 ЦПК України) поділяються на встановлені законом і встановлені судом (суддею). Встановлені законом процесуальні строки за чіткістю визначення є абсолютно визначеними (3, 5, 7, 10, 15 днів, зокрема десятиденний строк з дня надходження заяви встановлений для вирішення суддею питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті (ч. З ст. 122 ЦПК України); відносно визначеними (встановлений судом строк для пред'явлення заявником до держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя не може бути більшим двох місяців (ч. 2 ст. 265 ЦПК України); невизначеними (якщо зміст норм права іншої держави, незважаючи на вжиті згідно з цією статтею заходи, в розумні строки не з'ясовано, суд застосовує відповідні норми законів та інших нормативно-правових актів України (ч. 4 ст. 9 ЦПК України).

Встановлені судом процесуальні строки можуть бути визначені колегіальним складом суду і суддею одноособово різної тривалості залежно від складності і місця вчинення процесуальних дій. Так, суд, враховуючи майновий стан сторони, може відстрочити або розстрочити сплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи на визначений строк (ч. 1 ст. 82 ЦПК України). Питання про відкриття провадження у справі суддя вирішує не пізніше десяти днів з дня надходження заяви до суду. У постановленій про це ухвалі зазначається, крім іншого, пропозиція відповідачу подати у встановлений строк письмові заперечення проти позову (частини 3, 4 ст. 122 ЦПК України);

180

  1. за суб'єктами вчинення процесуальних дій процесуальністроки поділяються на встановлені для: суду (судді), зокремапопереднє судове засідання має бути призначене і проведенесуддею протягом одного місяця з дня відкриття провадженняу справі (ч. 1 ст. 129, ч. 2 ст. 130 ЦПК України); осіб, які беруть участь у справі — суддя, встановивши недоліки позовноїзаяви, постановляє ухвалу про залишення її без руху, про щоповідомляє позивача, іншу особу, яка її подала, і надає йомустрок для усунення недоліків заяви (ч. 1 ст. 121, статті 292,294, 324 ЦПК України);

  2. за тривалістю процесуальні строки визначені у ЦПК України від менше одного дня до більше трьох років.

ЦПК України передбачає:

процесуальний строк менше одного дня: невідкладно повідомити суд про неможливість проведення експертизи (ч. 6 ст. 53); надіслати боржникові копію судового наказу (ч. 1 ст. 104); в той самий день повернути до суду розписку про вручення повістки (ч. 2 ст. 76); негайно надіслати до суду ухвалу та письмові пояснення особи про неможливість приводу свідка (ч. 6 ст. 94); заява про забезпечення позову розглядається в день її надходження (ч. 1 ст. 153); заява про примусову госпіталізацію до психіатричного закладу має бути розглянута протягом 24-х годин (ч. 1 ст. 281); суд невідкладно надсилає особам, які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у справі (ч. 1 ст. 127);

дводенний процесуальний строк: для розгляду заяви про забезпечення позову, поданої до пред'явлення позову (ч. 2 ст. 153); протокол про вчинення окремої процесуальної дії має бути оформлений не пізніше наступного дня після вчинення такої дії (ч. 4 ст. 200);

триденний процесуальний строк: для розгляду заяви про примусовий психіатричний огляд (ч. 1 ст. 281); не .пізніше трьох днів після відкриття провадження про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу справа повинна бути розглянута судом (ч. 1 ст. 285); суд у триденний строк з дня прийняття заяви стягувача про видачу судового наказу видає такий по суті заявлених вимог (ч. 1 ст. 102); судовий наказ набирає законної сили у разі ненадходження зая-

181

ви від боржника протягом трьох днів після закінчення строку на її подання (ч. 1 ст. 105); не пізніше трьох днів з дня поста-новлення ухвали суду про скасування судового наказу її копії надсилаються стягувачеві та боржникові (ч. 4 ст. 106);

п'ятиденний процесуальний строк: для розгляду заяви з дня її надходження до суду про скасування судового наказу (ч. 1 ст. 106); заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів з дня її надходження до суду (ч. 2 ст. 135). При неможливості виконати ухвалу суду про подання доказу зобов'язані особи повинні повідомити про це суд протягом п'яти днів з дня отримання ухвали (ч. 4 ст. 137). Подані до суду зауваження щодо технічного запису судового засідання чи журналу судового засідання повинні бути розглянуті не пізніше п'яти днів з дня їх подання (ч. 4 ст. 199). Залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більше п'яти днів з дня закінчення розгляду справи (ч. З ст. 209). Копії судового рішення надсилаються на вимогу особам, які беруть участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, не пізніше п'яти днів з дня проголошення рішення (ч. З ст. 222); у зазначений строк надсилається копія заочного рішення відповідачам, які не з'явилися в судове засідання (ч. 1 ст. 227). Справи про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, розглядаються у п'ятиденний строк ( ч. 1 ст. 289); у цей же строк може бути подано заяву про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції (ч. 2 ст. 294). Попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складання доповіді суддею-доповідачем (ч. 1 ст. 332);

семиденний процесуальний строк. Протягом семи днів з дня проголошення рішення особи, які беруть участь у справі, можуть подати до суду письмові зауваження щодо неповноти або неправильності технічного запису судового засідання та журналу судового засідання (ч. 1 ст. 199);

десятиденний процесуальний строк: для вирішення суддею питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті (ч. З ст. 122). Якщо заява про забезпечення позову була подана до подання позовної заяви, заявник зобов'язаний протягом десяти днів з дня постановлення ухвали 182

про забезпечення позову подати до цього суду відповідну позовну заяву (ч. 5 ст. 151); десять днів з дня отримання судового наказу передбачено для подання заяви про його скасування (ч. 2 ст. 104); заява про роз'яснення рішення суду розглядається протягом десяти днів (ч. З ст. 221); заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії (ч. 2 ст. 228); заява про надання примусової амбулаторної психіатричної допомоги, її продовження та продовження госпіталізації розглядається протягом десяти днів (ч. 1 ст. 281). Протягом десяти днів з дня проголошення рішення може бути подано апеляційну заяву на рішення суду першої інстанції (ч. 1 ст. 294); апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом десяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження (ч. 2 ст. 294); підготовка до розгляду справи апеляційним судом здійснюється протягом десяти днів (ч. 1 ст. 301). У десятиденний строк з дня постановлення ухвали про прийняття касаційної скарги суд касаційної інстанції витребовує справу, надсилає копії скарги особам, які беруть участь у справі, і вчиняє інші дії (ч. 1 ст. 328); протягом десяти днів з дня одержання копії касаційної скарги особи, які беруть участь у справі, мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали (частини 1, 2 ст. 329). У десятиденний строк після отримання справи суддя-доповідач готує доповідь для касаційного суду (ст. 331);

п'ятнадцятиденний процесуальний строк: не пізніше якого справа має бути призначена до розгляду після закінчення підготовки до судового розгляду (ч. 2 ст. 156). Протягом зазначеного строку вирішуються питання про допуск скарги до провадження у зв"язку з винятковими обставинами та витребування справи (ч. 1 ст. 356);

місячний процесуальний строк з дня відкриття провадження у справі встановлений для призначення і проведення попереднього судового засідання (ч. 1 ст. 129);

двомісячний процесуальний строк: предмет застави повертається позивачеві, якщо позов про відшкодування збитків не подано протягом двох місяців після настання обставин, передбачених ч. 1 ст. 155 ЦПК України (ч. З ст. 155). Встановлений

183

судом строк для пред'явлення заявником позову до держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя не може бути більше двох місяців (ч. 2 ст. 265). У двомісячний строк з дня набрання рішенням (ухвалою) законної сили може бути подана касаційна скарга на нього (ч. 1 ст. 325);

тримісячний процесуальний строк. Заява фізичної особи про припинення надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку може бути подана через три місяці з дня ухвалення рішення суду про надання амбулаторної психіат- " ричної допомоги у примусовому порядку (ч. 5 ст. 280). Протя- і гом трьох місяців може бути подана заява про перегляд рішен- -ня у зв'язку з нововиявленими обставинами (ч. 1 ст. 362);

трирічний процесуальний строк. Подання заяви про роз'яснення рішення суду допускається, якщо не закінчився строк, протягом якого воно може бути пред'явлене до примусового виконання (ч. 2 ст. 221). Такий строк становить три роки згідно з п. 1 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІУ. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення (ч. 2 ст. 220).

ЦПК України вводить у термінологічний обіг категорію «розумні строки». Так, статтею 9 передбачено правило, за яким при застосуванні норм права інших держав суд встановлює зміст цих норм відповідно до їх офіційного тлумачення та практики застосування у такій державі, а також може звернутися за роз'ясненням до Міністерства юстиції України чи до іншого компетентного органу або залучити експертів. Якщо, незважаючи на вжиті заходи, зміст норми права в розумні строки не з'ясовано, суд застосовує відповідні норми законів та інших нормативно-правових актів України. Протягом розумного строку суд розглядає справи, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів — одного місяця (ч. 1 ст. 157). За правилом ч. 2 ст. 302 ЦПК України справа має бути призначена до апеляційного розгляду у розумний строк, але не пізніше п'ятнадцяти днів після закінчення її підготовки до розгляду. Отже, застосування розумних строків можливе тільки судом і тільки в окремих випадках, передба-184

чених законом. А виділення в системі процесуальних строків названих розумних строків не викликається потребою теорії та практики цивільного судочинства. Різний нормативний підхід до умов визначення змісту (тривалості) розумних строків не сприятиме правильному їх застосуванню та не слугуватиме доступності цивільного процесу.

§ 2. Обчислення, зупинення, продовження і поновлення процесуальних строків

Процесуальні строки, незалежно від того, встановлені вони законом чи призначені судом, обчислюються роками, місяцями, днями. Строк може бути визначеним вказівкою на подію, яка має неминуче настати і до настання якої можна виконати передбачену нормою процесуального права конкретну процесуальну дію (ст. 68 ЦПК України). Так, речові докази повертаються особам, від яких були одержані, після набрання рішенням суду законної сили (ч. З ст. 142 ЦПК України); треті особи без самостійних вимог можуть вступити у справу до постанов-лення судового рішення, а з самостійними вимогами — до закінчення судового розгляду (ч. 1 ст. 34, ч. 1 ст. 35 ЦПК України); суд може відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений строк, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі (ч. 1 ст. 82 ЦПК України) та ін.

Перебіг процесуальних строків, їх початок і закінчення визначається статтями 60, 70 ЦПК України залежно від того, чи обчислюються вони роками, місяцями або днями. Строк, що обчислюється роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку. А строк, що обчислюється місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку.

Але якщо закінчення строку, що обчислюється місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній день цього місяця. Процесуальні строки, які визначаються днями, обчислюються з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Але з Цього правила зроблені винятки. Так, касаційна скарга може бути подана протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду (ч. 1 ст. 325 ЦПК

185

України). Але нормативне регулювання цього питання не уніфіковане. Зокрема, заява про постановлення додаткового рішення може бути подана до закінчення строку на виконання рішення (ч. 2 ст. 220 ЦПК України); на додаткове рішення може бути подано скаргу протягом десяти днів з дня його проголошення (ч. 1 ст. 294 ЦПК України); протягом десяти днів з дня отримання справи суддя-доповідач проводить підготовчі дії до її розгляду апеляційним судом (ч. 1 ст. 301 ЦПК України); заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії (ч. 2 ст. 228 ЦПК України).

Коли закінчення строку припадає на вихідний, святковий, інший неробочий день, то за останній день строку вважається перший після цього робочий день. Перебіг строку, визначеного вказівкою на подію, яка має неминуче наступити, починається з наступного дня після її настання (ст. 70 ЦПК України).

Закінчується строк в останній день о 24-й годині, але коли в цей строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше, то строк закінчується в момент закінчення цього часу. Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення скарга або необхідні для суду документи чи грошові суми здано на пошту і ці дії підтверджені поштовою квитанцією, штемпелем на конверті.

Із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку втрачається право на вчинення процесуальних дій. Скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд не знайде підстав для продовження або поновлення строку на заяву сторони чи іншої особи, яка бере участь у справі (ст. 72 ЦПК України). Але із закінченням процесуального строку не втрачається обов'язок особи по виконанню конкретних процесуальних дій. Наприклад, громадяни і юридичні особи, які не можуть подати доказ, що його вимагає суд (суддя), повинні повідомити про це суд, зазначивши причину. В разі неповідомлення у встановлений для подачі строк доказу винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. Притягнення до відповідальності, а отже, і пропущення строку не звільняє таких осіб від обов'язку подати доказ, що вимагається судом

186

і 1 *

(частини 5, 6 ст. 13ЦДПК України). Пропущення процесуального строку не звільняє зобов'язану особу від виконання такої дії, як надання речового доказу. Невиконання ухвали суду щодо збирання доказів (наприклад, допит свідка за місцем його проживання) не звільняє суд за місцем проведення певних процесуальних дій від виконання такої ухвали. Невиконання в місячний строк окремої ухвали особою, до якої вона спрямована, не звільняє її від обов'язку виконання окремої ухвали (ст. 211 ЦПК України).

Зупинення перебігу процесуальних строків настає у зв'язку із зупиненням провадження у справі. Отже, підстави для зупинення процесуальних строків ті самі, що і для зупинення провадження у справі (статті 201, 202 ЦПК України).

Зупинення провадження у справі оформлюється ухвалою суду, але зупинення процесуального строку починається не з дня винесення такої ухвали, а з тієї події, внаслідок якої суд зупинив провадження. З дня відновлення провадження перебіг процесуальних строків продовжується (ч. 2 ст. 204 ЦПК України). Отже, час, на який було зупинено провадження у справі чи виконання судового рішення, не входить до процесуального строку.

Поновлення та продовження процесуальних строків допускається тільки в разі пропуску їх з причин, визнаних судом поважними (ст. 73 ЦПК України). Так, статтею 325 ЦПК України передбачено двомісячний процесуальний строк на касаційне оскарження рішення суду апеляційної інстанції. Якщо такий строк був пропущений суб'єктом касаційного оскарження з поважних причин, то на його заяву цей строк може бути судом поновлений (ч. 2 ст. 325 ЦПК України).

Право на порушення перед судом питання про поновлення або продовження процесуальних строків мають сторони й інші особи, які пропустили процесуальний строк, встановлений законом для вчинення конкретної процесуальної дії (ч. 1 ст. 73 ЦПК України). Для реалізації цього права вони подають письмову заяву за підсудністю — до того суду, в якому слід було вчинити пропущену процесуальну дію або до кого слід було подати документ чи доказ. Одночасно із заявою про поновлення чи продовження процесуального строку належить провес-

187

ти ту дію або подати той документ, щодо якого порушено питання (подати касаційну скаргу тощо). Заява розглядається у судовому засіданні, на яке викликаються сторони і про яке повідомляються інші особи, які беруть участь у справі, проте неявка цих осіб не перешкоджає вирішенню судом заяви про поновлення чи продовження процесуального строку. Відповідь суду на заяву про поновлення чи продовження процесуального строку дається в ухвалі, якою цей строк поновлюється чи продовжується або в його поновленні відмовляється. Висновки суду про це мають бути аргументованими з посиланням на досліджені у судовому засіданні докази. На ухвалу судді (суду) про відмову поновити пропущений строк може бути подано апеляційну скаргу (п. 7 ч. 1 ст. 293 ЦПК України). Ухвала, якою поновлюється процесуальний строк, не підлягає оскарженню.

Запитання для самоконтролю

  1. Визначте поняття, види і значення цивільних процесуальнихстроків.

  2. Розкажіть про обчислення процесуальних строків, початок їхперебігу і закінчення.

  3. Яким є зупинення процесуальних строків?

  4. У чому виявляється поновлення та продовження процесуальних строків?

Рекомендована література

1. Рожнов О. В. Правова природа регламентації строків у цивільному судочинстві // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства: Темат. зб. наук, праць Нац. юрид. акад. України. — X., 1997.

Глава 10. Підвідомчість цивільних справ

§ 1. Поняття і види підвідомчості

Держава виконує свої завдання і реалізує функції через систему створених нею для цього органів, сукупність яких для певного виду діяльності називається відомством. Кожне відомство і орган, який входить до його системи, виконують тільки ті функції і мають конкретну компетенцію, які встановлені Конституцією та іншими законами України. Розмежування компетенції між органами держави називається підвідомчістю. Компетенція суду в здійсненні правосуддя по розгляду і вирішенню визначеної певної категорії питань називається судовою юрисдикцією або підвідомчістю судових органів. Відповідно до ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Вона опосередковується розглядом питань про конституційність законів та інших правових актів, розглядом цивільних і кримінальних, господарських і адміністративних справ, тому юрисдикція є конституційна, кримінальна, цивільна, господарська і адміністративна. Судова влада здійснюється автономними системами: Конституційним Судом, судами загальної юрисдикції — загальними (територіальними) і спеціалізованими.

Конституційна юрисдикція здійснюється єдиним органом — Конституційним Судом України, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України (ст. 147 Конституції України, статті 13, 14 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

189

Право вирішення цивільних справ у нашій країні надано не тільки судовим, а й іншим органам держави, змішаним органам, третейським судам. У зв'язку з цим цивільна юрисдикція, або підвідомчість, визначає коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до державних судів, змішаних органів (комісій по трудових спорах), третейських судів.

У цивільному судочинстві підвідомчість визначає коло цивільних справ, які віднесені законом на розгляд загального суду загальної юрисдикції (ст. 19 Закону України «Про судоустрій України»). Залежно від того, чи відносить закон вирішення спорів до відання виключно одних конкретних юрисдикційних органів або до компетенції декількох органів, підвідомчість поділяється на виключну і численну.

Виключною називається така підвідомчість, за якою розгляд певної категорії цивільних справ становить компетенцію виключно суду. Так, лише у судовому порядку вирішуються справи про усиновлення дітей, про позбавлення батьківських прав (статті 165, 207 СК України). Захист цивільних прав здійснюється третейським судом, органами державної влади, органами місцевого самоврядування, нотаріусом (статті 16-18 ЦК України) — численна підвідомчість. Остання залежно від способу вибору юрисдикційного органу з декількох, яким справа підвідомча, чи недопущенні такого вибору, поділяється на альтернативну, договірну, імперативну і зміщану.

Альтернативна підвідомчість означає, що розгляд спору віднесено до компетенції кількох органів за вибором особи, яка потребує захисту своїх прав. Наприклад, постанову адміністративної комісії про адміністративне правопорушення можна оскаржити до виконавчого комітету відповідної ради або до районного (міського) суду (ст. 288 КпАП України).

Договірною буде підвідомчість, яка визначається взаємною угодою сторін. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про третейські суди» сторони за взаємною угодою можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на вирішення третейського суду, за винятком спорів, передбачених ст. 6 цього Закону.

Імперативною (умовною) є підвідомчість, за якою справа розглядається кількома юрисдикційними органами у ви-

190

значеній законом послідовності. Наприклад, трудові спори розглядаються: комісіями по трудових спорах, районними (міськими) судами (ст. 221 КЗпП України). Комісія є обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях за незначним винятком (ст. 224 КЗпП України). У разі незгоди з рішенням цієї комісії працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду (ст. 228 КЗпП України) (див. § 7 цієї глави).

Змішана підвідомчість поєднує у собі ознаки, властиві іншим видам, зокрема альтернативній підвідомчості. Так, відповідно до ч. 1 ст. 19 СК України особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування. Таке звернення не позбавляє особу права на звернення до суду (ч. 2).

Встановлення різних видів підвідомчості дає державі можливість активно і гнучко впливати на різні форми юрисдик-ційної діяльності, використовуючи її особливості і переваги з урахуванням інтересів сторін у розгляді цивільних справ.

Положення ст. 124 Конституції України про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, не скасовує обов'язку, встановленого законом для певної категорії справ про попередній позасудовий порядок вирішення справи та не скасовує обмежень у суб'єктному складі осіб, які мають право порушити у суді підвідомчу йому цивільну справу (статті 42, 165, 170, 240 СК України, ст. 45 ЦПК України).

§ 2. Загальні правила визначення підвідомчості цивільних

справ суду

Підвідомчість суду певної категорії справ встановлюється, як правило, нормами матеріального права, якими врегульовуються спірні правовідносини. Норми цивільного процесуального права визначають загальні правила підвідомчості СУДУ цивільних справ позовного провадження, наказного і окремого провадження.

За загальними правилами, визначеними ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства

191

справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових правовідносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Так, господарські спори між юридичними особами підвідомчі господарському судочинству. Але громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. А у випадках, передбачених законодавчими актами України, мають право також звертатися за захистом до господарського суду громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності (статті 1, 12 ГПК України). З цього правила випливає висновок, що цивільні справи, в яких однією зі сторін є громадянин, відносяться до компетенції цивільного судочинства. Правильність цього положення підтверджується п. 1 ст. 24 ЩІК України (1963 р.), за яким судам підвідомчі справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у справі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів. Отже, в основу загальних правил визначення підвідомчості судам цивільних справ покладено: 1) наявність і характер спірних правовідносин — цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових; 2) належність громадянина до суб'єктного складу спірних правовідносин — якщо однією зі сторін у спорі є громадянин; 3) відсутність винятку у віднесенні таких спорів до компетенції інших органів. Такі винятки мають місце — частина спорів з цивільних, сімейних, трудових відносин вилучена з підвідомчості загального суду. Так, судам не підвідомчі спори щодо об'єктів авторського права, що не охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права», зокрема повідомлення про новини дня або повідомлення про поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації, 192

твори народної творчості, а також офіційні документи, державні символи та знаки (ст. 10 Закону).

Відповідно до загальних правил — характеру спірних правовідносин — судам у порядку цивільного судочинства не підвідомчі справи, які виникають з публічних, адміністративних, господарських та інших правовідносин.

За Законом України «Про судоустрій України» для розгляду справ, що виникають із адміністративно-правових відносин передбачено створення системи адміністративних судів. До їх організації та введення в дію процесуальних законів, якими визначається порядок адміністративного судочинства, справи із адміністративно-правових відносин продовжують розглядати загальні суди загальної юрисдикції (пункти 2, 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону).

Загальне правило визначення підвідомчості за суб'єктним складом сторін у справі стосується розмежування підвідомчості справ між загальними (територіальними) і спеціалізованими судами загальної юрисдикції (загальними і господарськими). Господарський суд є органом вирішення всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами (ст. 1 ГПК України). З цього правила зроблено також винятки: справи між юридичними особами, які виникають з питань захисту честі і гідності, підвідомчі загальному суду (статті 16, 201 ЦК України); справи про банкрутство, порушені громадянами-кредиторами, підвідомчі господарському суду (ст. 6 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», ст. 12 ГПК України).

Частина 2 статті 234 ЦПК України визначила перелік підвідомчих цивільному судочинству справ окремого провадження, який не має вичерпного характеру. Суду підвідомчі також інші справи у випадках, встановлених законом.

У порядку цивільного судочинства розглядаються вимоги, віднесені до наказного провадження: вимога, що ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі; вимога про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; вимога про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, -боржника, дитини або транс-

7 5-327193

портних засобів боржника. Судовий наказ за правилами цивільного судочинства може бути видано і в інших випадках, встановлених законом (ст. 96 ЦПК України).

Судам у порядку цивільного судочинства підвідомчі й інші справи, віднесені законом до їх компетенції (ч. 2 ст. 15 ЦПК України), зокрема з екологічних правовідносин (земельних, про охорону природного середовища, атмосферного повітря, природно-заповідного фонду, сортових рослин, тваринного світу, лісів, надр). Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9 та з врахуванням положення ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі справи про захист прав і свобод громадян.

Суди розглядають також справи, у яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства й організації (ст. 410 ЦПК України).

У випадках, передбачених законом, підвідомчі суду цивільні справи можуть розглядатися третейськими судами в порядку, встановленому Законом України «Про третейські суди» (ст. 17 ЦПК України). У випадках, передбачених законом або міжнародними договорами, спори, що виникають з цивільних правовідносин, за згодою сторін можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України.

На підставі чинного законодавства і його аналізу щодо підвідомчості справ можна зробити такі висновки:

1. Конституційний Суд України приймає рішення і дає висновки щодо: конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість; додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпіч-194

менту в межах, визначених статтями 111, 151 Конституції України; офіційного тлумачення Конституції та законів України. До повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції (ст. 147 Конституції України, статті 13, 14 Закону України «Про Конституційний Суд України»);

2. Загальному суду загальної юрисдикції підвідомчісправи, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних, інших правовідносин, якщо хоча б однієюзі сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коливирішення таких спорів віднесено законом до відання іншихорганів;

3. Господарському суду (спеціалізованому загальної юрисдикції) підвідомчі, за окремими винятками, встановленимизаконом, господарські спори, що виникають між юридичнимиособами, державними та іншими органами (статті 1, 12 ГПКУкраїни);

  1. Адміністративному суду (спеціалізованому загальноїюрисдикції) підвідомчі справи, що виникають із адміністративно-правових відносин;

  2. Третейські, арбітражні (МКАС, МАК) та інші суди розглядають майнові та особисті немайнові спори у випадках і впорядку, встановлених законодавством України.

Питання про підвідомчість справи суду вирішує одноособово суддя, виходячи зі складу сторін, зазначених позивачем, у стадії відкриття цивільної справи при прийнятті позовної заяви до свого провадження. При встановленні непідвідомчості справи суду суддя відмовляє у її прийнятті, постановляючи про це мотивовану ухвалу (п. 1 ч. 2, ч. 4 ст. 122 ЦПК України), у якій зазначає, до якого органу необхідно звернутися за вирішенням правового питання. При прийнятті непідвідомчої судові справи провадження у ній підлягає закриттю (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України). Ухвала судді про відмову в прийнятті заяви і ухвала про закриття провадження У справі може бути апеляційно оскаржена.

195

§ 3. Підвідомчість справ, що виникають з цивільних правовідносин

Судам підвідомчі справи по спорах, що виникають з майнових і особистих немайнових відносин (цивільних відносин), урегульованих цивільним законодавством, зокрема:

І. По спорах, пов'язаних з правом захисту честі, гідності та ділової репутації. Суб'єктний склад справ цієї категорії не впливає на визначення їх підвідомчості суду. Фізичні особи мають право звернутися до суду з позовом про захист їх гідності та честі (ч. З ст. 297 ЦК України), про захист своєї ділової репутації (ч. 2 ст. 299 ЦК України). Юридичні особи мають право на недоторканність їх ділової репутації, позов про захист якої розглядається судом (ст. 94 ЦК України). Вони мають право вимагати через суд спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності (засоби масової інформації — друкованої або аудіовізуальної — те-лерадіоорганізації: редакції, засновники, видавці, розповсюджувачі, державні органи, організації та громадські об'єднання; організації, які видали документ, що містить відомості, які порочать честь, гідність та ділову репутацію) (статті 275, 277, 278 ЦК України).

Цивільному судочинству не підвідомчі справи про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.

Громадяни або організації мають право вимагати поряд із спростуванням відомостей, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їх інтересам, честі, гідності або діловій репутації, відшкодування майнової і моральної шкоди, заподіяної їх поширенням (статті 16, 280 ЦК України).

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організа-196

цій» вимоги громадян або організацій про спростування відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь і гідність особи, згідно зч. 2 ст. 124 Конституції України розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації про спростування зазначених відомостей (п. 7 Постанови).

II. По спорах, пов'язаних з правом власності, судам підвідомчі справи: 1) власників за вимогами про усунення будь-яких порушень їх права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння та відшкодуванням завданих цим збитків; 2) осіб, які не є власниками, але володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, діючого успадкованого володіння або на іншій підставі, передбаченій законом або договором; цих осіб про захист свого володіння також від власника; 3) власників про повернення (віндикацію) свого майна з чужого незаконного володіння; 4) про позбавлення громадян права власності на землю; 5) про припинення права власності на будинок, інші будівлі, споруди або насадження у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій розташоване це майно; 6) власників майна про відшкодування його вартості у разі технологічних та екологічних катастроф, інших обставин надзвичайного характеру.

З метою забезпечення правильного та однакового застосування зазначених та інших положень Закону України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995 р. № 20 роз'яснив, що судовий захист права приватної власності здійснюється шляхом розгляду підвідомчих йому справ, зокрема:

а) про визнання права власності на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (а в передбаченихзаконом випадках і від добросовісного набувача) чи відшкодування його вартості, про усунення інших порушень прававласника;

б) про визначення порядку володіння, користування і розпорядження майном, що є спільною власністю;

197

в) про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

г) про визнання недійсним правочину про відчуження майна та дійсним — у випадках, передбачених ст. 215 ЦК України, а також про визнання незаконними актів державнихорганів, органів місцевого самоврядування про неправомірневтручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження своїм майном (ч. 6ст. 319, статті 321, 393 ЦК України);

д) про переведення прав і обов'язків покупця за договоромкупівлі-продажу, укладеним учасником спільної частковоївласності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності на привілеєву купівлю цієї частки (ст. 362 ЦК України);

є) про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню громадянину (зокрема: відповідно до ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» підлягають передачі сім'ям наймачів квартири (будинки) та належні до них господарські споруди і приміщення; згідно з п. 12 ч. 1 ст. 20, п. 1 ч. 1 ст. 21, п. 10 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» відповідним категоріям цих громадян передаються у власність жилі приміщення тощо);

є) про визнання недійсною угоди про відчуження квартири (будинку) з громадського житлового фонду з порушенням передбаченого ст. 15 Закону України «Про власність» права наймача цього приміщення на придбання його у власність або про переведення на наймача прав і обов'язків набувача за цією угодою (ст. 362 ЦК України);

ж) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням прав власника (включаючи й не-одержані доходи);

з) про виключення майна з опису.

Судами розглядаються й інші позови, пов'язані з охороною права приватної власності. Власник може звернутися до іншої особи з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його права або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такого порушення (ст. 386 ЦК України), а та-

198

кож про визнання незаконним правового акта, що порушує право власності (ст. 393 ЦК України).

III. По спорах, пов'язаних з правом власності на жилий будинок, судам підвідомчі справи: 1) про визнання права власності на будинок або його частину (частку), витребування цього майна з чужого незаконного володіння, усунення будь-яких порушень зазначеного права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння і відшкодування заподіяних цих збитків; 2) про виділ частки з будинку (поділ будинку), що є спільною власністю (частковою чи сумісною); 3) про надбудову, прибудову або перебудову будинку і підсобних будівель, якщо є дозвіл виконкому місцевої ради, але проти цього заперечують інші учасники спільної часткової власності; 4) про визначення порядку користування жилим будинком; 5) про зміну розміру часток будинку, що є спільною частковою власністю; 6) про право привілеєвої купівлі частки у спільній частковій власності на будинок; 7) про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, міни, дарування будинку тощо; 8) про компенсацію, пов'язану зі зниженням цінності будинку, що викликано діяльністю підприємств, організацій, у тому числі такою, що призвела до зниження рівня шумової та екологічної захищеності території; 9) про стягнення вартості будинку, будівель, споруд, які підлягають знесенню у зв'язку з вилученням земельних ділянок для державних і громадських потреб, а також відшкодування всіх інших збитків (витрат, яких зазнав власник при перенесенні будинку, перевезенні речей, про надання жилої площі на час проведення робіт по перенесенню будинку).

Судам не підвідомчі спори про поділ будинку, незакінчено-го будівництвом, але за позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд вправі розглянути такі справи і провести поділ незакінче-ного будівництвом будинку, або визнати право за цими особами на будівельні матеріали і елементи або конструкції, залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію (постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює

199

право приватної власності громадян на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 р. № 7).

До підвідомчості суду віднесені спори про виселення осіб із будинків, що загрожують обвалом, та осіб, які самоправно зайняли жилі приміщення, а також із самовільно споруджених будинків, що підлягають знесенню за рішенням виконкому відповідної ради. У судовому порядку розглядаються спори, які виникають з договору найму жилого приміщення в будинку, який належить громадянину на праві власності, але відмова власника будинку дати згоду наймачеві на обмін жилого приміщення не може бути оспорена в судовому порядку (статті 159-170 Житлового кодексу, далі — ЖК).

IV. По спорах, що виникають із зобов'язального права, з договорів купівлі-продажу, міни, дарування, поставки, майнового найму, підряду, перевезення, позики, комісії, схову,довічного утримання тощо, а також з не договірних зобов'язань — внаслідок заподіяння шкоди, публічного обіцяння винагороди, рятування здоров'я та життя громадян (глави 54-74 ЦК України).

V. По спорах, що виникають щодо застосування законодавства про захист прав споживачів з питань: безоплатногоусунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою; заміни на аналогічний товар належної якості; відповідного зменшеннякупівельної ціни товару; заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни; розірвання договору та відшкодування збитків, яких зазнав споживач (матеріальних і моральних).

Судам підвідомчі інші справи про захист прав споживачів, зокрема, що виникають з побутового прокату, безоплатного користування майном, підряду (в тому числі побутового замовлення чи абонементного обслуговування), доручення, перевезення громадян та їх вантажу, комісії, схову, страхування, з фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (статті 14, 23, 24 Закону України «Про захист прав споживачів»; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» від 12 квітня 1996 р. № 5). 200

VI. По спорах, що виникають з договору оренди. Захистправ орендарів на майно, одержане ними за договором оренди,здійснюється поряд із захистом, установленим цивільним законодавством щодо захисту права власності. Судам підвідомчісправи за вимогою орендаря (громадянина) про поверненняорендованого майна з будь-якого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні ним, відшкодування шкоди,завданої майну громадянами і юридичними особами, включаючи орендодавця, та інші справи (ст. 28 Закону України «Прооренду державного та комунального майна» від 10 квітня1992 р. № 2269-ХП).

VII. По спорах, що виникають з приватизації майна державних підприємств; державного житлового фонду — квартир (будинків) та належних до них господарських споруд іприміщень (підвалів, сараїв тощо) на користь громадян(статті 29, ЗО Закону України «Про приватизацію державногомайна» від 4 березня 1992 р. № 2163-ХП); спори про відмову увидачі приватизаційних паперів та їх прийнятті у рахунокплатежу за придбані громадянами об'єкти приватизації (ст. 8Закону України «Про приватизаційні папери» від 6 березня1992 р. №2173-ХІІ).

VIII. По спорах, що виникають щодо застосування положень законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, зокрема про стягнення матеріального відшкодування прямих,побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, якщо одна зі сторін у справі фізичнаособа або держава.

Міждержавні спори, які можуть виникнути внаслідок дій України при застосуванні законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, вирішуються сторонами у погодженому порядку згідно з нормами міжнародного права (статті 33, 38, 39 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ).

IX. По спорах між іноземними інвесторами і державою зпитань державного регулювання іноземних інвестицій таДіяльності підприємств з іноземними інвестиціями, які підлягають розглядові у судах України, якщо інше не передбаченоміжнародними договорами України про захист іноземних

201

інвестицій. Інші спори, не зазначені вище, підлягають розглядові у загальних або господарських судах України чи за домовленістю сторін — у третейських судах, у тому числі за кордоном (ст. 26 Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня № 93/96-ВР).

§ 4. Підвідомчість спорів, що виникають з житлових правовідносин

Судам підвідомчі спори, що виникають з права громадян на забезпечення жилими приміщеннями і користування ними. Спори про забезпечення громадян жилими приміщеннями — це спори про надання жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду. Судам підвідомчі спра- ' ви: про надання жилого приміщення за вимогами громадян, які мають право на позачергове надання жилих приміщень, у тому числі у випадках порушення встановленого законодавством строку надання житла; про видачу ордера на жиле приміщення, що надається у будинку відомчого житлового фонду за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету (ст. 52 ЖК), або у будинках громадського житлового фонду за спільним рішенням органу громадської організації та профспілкового комітету з наступним повідомленням виконкому місцевої ради про надання жилого приміщення для заселення у випадку відмови виконкому у видачі ордеру (ст. 53 ЖК).

Спори, які виникають з приводу користування жилими приміщеннями у будинках державного і громадського житлового фонду, — це спори з договору найму жилого приміщення (ст. 61 ЖК). Судам підвідомчі спори: про надання наймачеві звільненого жилого приміщення у квартирі, в якій він проживає, якщо йому відмовлено у наданні цього приміщення або на нього видано ордер іншій особі, чи воно передано іншому наймачеві, який проживає у цій квартирі (ст. 54 ЖК); про відмо- ■ ву в наданні жилого приміщення, що збереглося після капітального ремонту; про визнання і втрату права на жиле приміщення (статті 64, 72 ЖК); про відмову у видачі охоронного свідоцтва (ст. 75 ЖК); про примусовий обмін займаного жилого приміщення (статті 80, 87 ЖК); про поділ жилого 202

приміщення (ст. 104 ЖК); про розірвання договору найму жилого приміщення і виселення (статті 108, 116 ЖК); про переобладнання жилого приміщення (ст. 100 ЖК) та ін.

Судам підвідомчі спори про виселення із самоправно зайнятих та із жилих приміщень, що загрожують обвалом, у будинках державного або громадського житлового фонду (постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникають в практиці застосування судами Житлового кодексу України» (п. 2) та «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» (п.15) відповідно до ст. 47 Конституції України ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Судам підвідомчі спори з житлових правовідносин між житлово-будівельними кооперативами (далі — ЖБК) та їх членами й іншими громадянами, зокрема такі:

а) за позовами членів ЖБК: про надання у користування визначеної квартири (і в разі скасування рішення про це) при відмові виконкому місцевої ради видати ордер на цю квартиру (ст. 141 ЖК); про відмову у наданні звільненої у будинку ЖБК квартири членові цього кооперативу, який потребує поліпшення житлових умов і користується переважним правом на її одержання (ст. 142 ЖК); про відмову у переважному праві на надання членові кооперативу кімнати, що звільнилася у квартирі, в якій він проживає (ст. 142 ЖК); про виключення з ЖБК (ст. 147 ЖК); про відмову (при неповній сплаті пайового внеску) правління ЖБК у згоді на здачу жилого приміщення в найом, загальних зборів членів ЖБК — у передачі паю членові сім'ї, в обміні жилими приміщеннями між членами того самого ЖБК, виконкому місцевої ради — у видачі ордерів на обмін жилих приміщень, якщо між членом кооперативу, який не повністю сплатив пайовий внесок, і членами його сім'ї не досягнуто згоди про обмін (статті 143, 144 ЖК); про стягнення з кооперативу вартості проведеного ремонту у випадках, передбачених статутом ЖБК, стягнення сум, що виплачені зайво у рахунок паєнагромадження, оспорювання виконавчого напису нотаріального органу за простроченими платежами; про виділ членові кооперативу, який повністю сплатив пайовий внесок (членові його сім'ї, за яким

203

визнано право на частину паєнагромадження), частки зі спільної власності у вигляді ізольованих приміщень;

б) за позовами кооперативів: про стягнення з членів кооперативу додаткових сум пайових внесків у зв'язку зі збільшенням загальними зборами членів ЖБК їх розміру призбільшенні будівельної вартості квартири; про стягнення зчленів ЖБК заборгованості по платежах у погашення банківського кредиту, платежах у рахунок покриття витрат наексплуатацію та капітальний ремонт жилого будинку і утримання прибудинкової території, по сплаті комунальних послуг, коли втрачено можливість стягнення її за виконавчимнаписом нотаріуса, а також за внесками у спеціальні фонди;про переселення членів кооперативу та членів їх сімей з жилих приміщень на час капітального ремонту жилого будинку;про виселення членів кооперативу і членів їх сімей з жилихприміщень у будинках ЖБК, наданих на час капітального ремонту жилого будинку, із займаного приміщення при одержанні на всю сім'ю в порядку поліпшення житлових умов жилого приміщення, що звільнилося у будинку ЖБК, у випадках, передбачених ст. 148 ЖК, якщо член кооперативу не євласником квартири; осіб, які самовільно зайняли жиле приміщення, інших осіб (статті 94, 97, 144 ЖК); про стягнення зчлена кооперативу, який вибув до повного погашення пайового внеску, сум на проведення поточного ремонту для приведення квартири у належний стан;

в) спори між членами кооперативу і членами їх сімей (у тому числі колишніми членами сім'ї) про порядок користування жилими приміщеннями;

г) спори між кількома спадкоємцями, що проживають водній квартирі, з питань про право на членство у кооперативіі право на жиле приміщення, яким користувався померлийчлен кооперативу;

ґ) за позовами до кооперативу про відмову в прийомі до ЖБК особам, які користуються згідно з чинним законодавством переважним правом на вступ до кооперативу (ст. 145 ЖК), а також особі, якій член кооперативу провів відчуження квартири у ЖБК.

204

§ 5. Підвідомчість справ по спорах, що виникають з правовідносин інтелектуальної власності

Право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК та іншими законами України (ч. 1 ст. 418 ЦК України). Систему прав інтелектуальної власності складають права: на літературний, художній та інший твір (авторське право); на виконання, фонограму, відеограму та програму (передачу) організацій мовлення (суміжні права); на наукове відкриття, на винахід, корисну модель, промисловий зразок, на компонування інтегральної мікросхеми, на раціоналізаторську пропозицію, на сорт рослин, породу тварин, на комерційне найменування, на торговельну марку, на географічне зазначення, на комерційну таємницю (статті 418-508 ЦК України). Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності.

1. Підвідомчість справ у спорах, що виникають з авторських і суміжних прав. Законодавством України, зокрема Законом України «Про авторське право і суміжні права», охороняються і захищаються особисті немайнові й майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані зі створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), і право виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення (суміжні права).

Авторське право поширюється на: літературні письмові твори белетристичного, наукового, технічного або іншого характеру (книги, брошури, статті, комп'ютерні програми тощо); виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори; музичні твори з текстом і без тексту: драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші твори, створені для сценічного показу; аудіовізуальні твори; скульптури, картини, малюнки, гравюри, літографії та інші твори образотворчого мистецтва; твори архітектури; фотографії; твори ужиткового мистецтва, якщо вони не охороняються спеціальним законом про промислову власність; ілюстрації, карти, плани, ескізи, пластичні твори, що стосуються гео-

205

207

графії, геології, топографії, архітектури та інших галузей діяльності; сценічні обробки творів літератури і обробки фольклору, придатні для сценічного показу; переклади, адаптації, аранжування, інші переробки творів і обробки фольклору (похідні твори) без заподіяння шкоди охороні оригінальних творів, на основі яких створені похідні твори; збірники творів, збірники фольклору, енциклопедії та антології, збірники звичаєвих даних, інші складові твори за умови, що вони є результатом творчої праці з добору, координації або упорядкування змісту без заподіяння шкоди охороні творів, що входять до них, інші твори.

Підлягають охороні як оприлюднені, так і не оприлюднені, як завершені, так і незавершені твори, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо), а також способу відтворення; виражені в усній, письмовій чи у будь-якій іншій формі.

Суб'єктові авторського права належать виключні права на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом, їм належить виключне право дозволяти або забороняти: відтворення творів; публічне виконання і публічну демонстрацію творів; публічний показ; будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією; переклади творів; переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів; розповсюдження творів шляхом продажу, відчуження іншим способом або шляхом здачі в найом чи у прокат та іншої передачі до першого продажу примірників твору; здача в найом після першого продажу, відчуження іншим способом примірників аудіовізуальних творів, музичних у нотній формі, а також творів, зафіксованих на фонограмі або у формі, яку читає машина; імпорт примірників творів тощо.

Авторові належать також такі особисті немайнові права: вимагати визнання свого авторства, згадування його імені у зв'язку з використанням твору, якщо це практично можливо; забороняти згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитися анонімом; вибирати псевдонім (вигадане ім'я) у зв'язку з використанням твору; вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спо-206

творенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора. Суб'єктам суміжних прав належать такі права:

а) виконавцям — особисті немайнові права — вимагати визнання того, що він є виконавцем; щоб його ім'я або псевдонімзазначалися чи повідомлялися у зв'язку з кожним його виступом, записом чи виконанням; забезпечення належної якостізапису його виконання і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій суттєвій зміні, що може завдатишкоди його честі та репутації; майнові права — виключнеправо дозволяти чи забороняти іншим особам публічнесповіщення своїх незафіксованих виконань (прямий ефір);фіксацію у фонограмах та відеограмах раніше незафіксованихвиконань; відтворення своїх виконань; розповсюдження своїхвиконань, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі, шляхомпершого продажу або іншої передачі права власності; комерційного прокату, майнового наймання чи розповсюдження через будь-які засоби зв'язку тощо;

б) виробникам фонограм і відеограм — майнові права: їх виключне право на використання своїх фонограм і відеограм івиключне право дозволяти чи забороняти іншим особам:відтворення їх у будь-якій формі і будь-яким способом; розповсюдження серед публіки фонограм чи відеограм шляхомпершого продажу, іншої передачі права власності; комерційний прокат фонограм і відеограм і їх публічне сповіщеннячерез будь-які засоби зв'язку; будь-яку видозміну; ввезенняна митну територію України фонограм і відеограм з метою їхпоширення серед публіки;

в) організаціям мовлення — майнові права: їх виключне право на використання своїх програм будь-яким способом і виключне право дозволяти чи забороняти іншим особам, зокрема:публічне сповіщення своїх програм шляхом трансляції і ретрансляції; фіксацію своїх програм на матеріальному носії та їхвідтворення; публічне виконання і публічну демонстраціюсвоїх програм у місцях з платним входом; забороняти поширення на території України чи з території України сигнали із супутника, що несе їх програми, розповсюджуючим органом, дляякого цей сигнал із супутника не призначався (ст. 41 Закону).

207

Порушення авторського права і суміжних прав дає підставу для їх судового захисту.

Судам підвідомчі справи, що виникають з авторського права і суміжних прав, про їх визнання, поновлення, про припинення дій, що порушують авторські, суміжні права чи створюють загрозу їх порушення. Суб'єкти авторського і суміжних прав можуть вимагати: заборонити опублікування творів, їх виконання чи постановки, випуск примірників фонограм, відеограм, їх сповіщення, припинення і розповсюдження, вилучення (конфіскацію) контрафактних примірників творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення, публікацію у пресі інформації про допущене порушення тощо; відшкодування збитків, завданих порушенням авторського права або суміжних прав; стягнення із порушника авторського, суміжного права доходу, одержаного внаслідок порушення; виплату компенсації у розмірі від 10 до 50 000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу; відшкодування моральної шкоди; припинення підготовчих дій до порушення авторського права і суміжних прав, у тому числі призупинення митних процедур тощо.

Судам підвідомчі спори між співавторами, які виникають у процесі виконання укладеної між ними угоди про співавторство. У разі порушення спільного авторського права кожний співавтор може захищати своє право у судовому цивільному процесуальному порядку.

Спори з приводу об'єктів, що не охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права» (ст. 10), суду непідвідомчі (ст. 434 ЦК України).

2. Підвідомчість спорів, що виникають з відносин, врегульованих правом на відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг та інших правовідносин інтелектуальної власності. Законом України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 р. № 3687-ХИ встановлено, що правова охорона надається винаходу (корисній моделі), що не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі та відповідає умовам патентоздатності. Об'єктом винаходу (корисної моделі) 208

визнається продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослини і тварини), процес (спосіб), а також нове застосування відомого продукту чи процесу (ст. 6 Закону).

Судам підвідомчі спори щодо видачі патентів України на винаходи, що охороняються авторськими свідоцтвами (п. З Постанови Верховної Ради України «Про введення в дію Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 23 грудня 1993 р. № 3769-ХП). Заявник може оскаржити рішення центрального органу виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності за заявою у судовому порядку, а також до Апеляційної палати (ст. 24 Закону).

Винахіднику належить право авторства, яке є невід'ємним особистим правом і охороняється безстроково (ч. 5 ст. 8 Закону). Право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) має роботодавець винахідника. Спори щодо умов одержання винахідником службового винаходу (корисної моделі) винагороди та її розміру вирішуються у судовому порядку (ст. 9 Закону). Власник патенту (деклараційного патенту) на секретний винахід чи деклараційного патенту на секретну корисну модель має право на одержання від державного органу, визначеного Кабінетом Міністрів України, грошової компенсації на покриття витрат за сплату зборів, передбачених цим Законом. Спори щодо розмірів і порядку виплати грошової компенсації вирішуються у судовому порядку (ст. 28 Закону). Суди відповідно до їх компетенції розв'язують спори, зокрема, про: авторство на винахід (корисну модель); встановлення факту використання винаходу (корисної моделі); встановлення власника патенту; порушення прав власника патенту; укладання та виконання ліцензійних договорів; право попереднього користування; компенсації, а також інші спори, пов'язані з охороною прав, що надаються цим Законом (ст. 35).

Законом України «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 р. № 3688-ХП визначено, що об'єктом охорони прав на промисловий зразок може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення есте-

209

тичних та ергономічних потреб (ст. 5 Закону). Судам підвідомчі спори, пов'язані із застосуванням цього Закону, зокрема про: авторство на промисловий зразок; встановлення факту використання промислового зразка; встановлення власника патенту; порушення прав власника патенту; право попереднього користування; компенсації, а також інші спори, пов'язані з охороною прав, що надаються Законом (ст. 27 Закону).

Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р. № 3689-ХП визначено що об'єктом знака може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень. Такими позначеннями можуть бути слова, у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, кольори та комбінації кольорів, а також будь-яка комбінація таких позначень (ст. 5 Закону). Судам підвідомчі спори, пов'язані із застосуванням цього Закону, зокрема про: встановлення власника свідоцтва; укладання та виконання ліцензійних договорів; порушення прав власника свідоцтва, а також інші спори, пов'язані з охороною прав, що надаються цим Законом (ст. 21 Закону).

Судам підвідомчі також спори, пов'язані із застосуванням Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р. № 3116-ХИ.

Відповідно до законів України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (п. 1 ст. 35), «Про охорону прав на промислові зразки» (п. 1 ст. 27), «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (п. 1 ст. 21) захист прав здійснюється у судовому та іншому встановленому законом порядку. Отже, справи, в яких хоча б однією стороною у спорі є громадянин, підвідомчі загальному суду, а спори між юридичними особами — господарському суду.

За статтею 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, тому справи у спорах з Держпатентом України про видачу патенту юридичній особі, зокрема роботодавцеві, підвідомчі господарському суду. Йому підвідомчі також всі спори між юридичною особою-власником патенту й іншою юридичною особою, пов'язані з порушенням майнових прав власника патенту, а також з укладанням та виконанням 210

ліцензійних договорів та ін. Юридичні особи можуть передавати підвідомчий господарським судам спір на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб. Отже, справи про визнання недійсним будь-якого акта (рішення) Держпатенту України, які підвідомчі господарському суду, третейському суду — непідвідомчі. Громадяни можуть передавати спори, які виникають між ними, на вирішення третейського суду (ст. 5 Закону України «Про третейські суди»), але справи, що виникають з цих правовідносин, в яких однією зі сторін є Держпатент України, не можуть передаватися на вирішення третейського суду. Справи, підвідомчі суду, які виникають з промислової власності, за правовою природою належать до справ позовного провадження (переважно) і справ із адміністративно-правових відносин. До останніх належать: справи по скаргах на будь-яке рішення Держпатенту щодо заявки на одержання патенту після розгляду скарги Апеляційною радою; справи щодо рішення Держпатенту на видачу патенту після розгляду заперечень на їх рішення. Судам підвідомчі справи, що виникають з права інтелектуальної власності: на компонування інтегральної мікросхеми (статті 471-480 ЦК України); на раціоналізаторську пропозицію (статті 481-484 ЦК України); на комерційне найменування (статті 489-491 ЦК України); на географічне зазначення (статті 501-504 ЦК України); на комерційну таємницю (статті 505-508 ЦК України); на торговельну марку (статті 492-500 ЦК України); на сорт рослин, породу тварин (статті 485-488 ЦК України).

§ 6. Підвідомчість спорів, що виникають зі шлюбно-сімейних відносин

Відповідно до Сімейного кодексу України захист прав, що виникають із сімейних відносин, здійснюється судом і органами опіки та піклування, а також іншими органами і організаціями у випадках і в порядку, встановлених законодавством (статті 18, 19).

211

Судам підвідомчі спори про: поділ спільного майна подружжя, що може бути проведений як під час перебування у шлюбі, так і після його розірвання (ст. 69); про стягнення утримання (аліментів) від другого з подружжя (ст. 77); про визнання шлюбу недійсним у разі порушення умов його укладення (ст. 40), а також у разі реєстрації шлюбу без наміру створити сім'ю (фіктивний шлюб). Судом вирішуються справи про розірвання шлюбу подружжя, яке має неповнолітніх чи малолітніх дітей (ст. 109). За наявності згоди на розірвання шлюбу подружжя, яке не має неповнолітніх дітей, розірвання шлюбу провадиться в органах реєстрації актів цивільного стану (ст. 106). В органах реєстрації актів цивільного стану особами, визнаними у встановленому порядку безвісно відсутніми або недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства, а також з особами, засудженими за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше трьох років (ст. 107). Але у випадках, коли той з подружжя, хто був в ув'язненні, або опікун того з подружжя, який є недієздатним, порушать спір про дітей, про майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, або про стягнення аліментів на користь непрацездатного подружжя, розірвання шлюбу провадиться в судовому порядку, судам підвідомча справа про визнання розірвання шлюбу фіктивним (ст. 108). Встановлення походження дитини від батьків, які не перебувають між собою у шлюбі, провадиться на підставі подачі спільної заяви батьком і матір'ю дитини до державного органу реєстрації актів цивільного стану. При відсутності спільної заяви батьківство може бути встановлено у судовому порядку за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої знаходиться дитина, а також самої дитини після досягнення нею повноліття (ст. 128).

Судам підвідомчі справи про оспорювання запису батьківства (материнства) — особа, яка записана як батько або як мати дитини у книзі записів народжень, або особа, яка фактично є батьком дитини, у разі смерті матері чи позбавлення її батьківських прав, має право оспорити проведений запис (статті 136-140). 212

Судам підвідомчі спори про прізвище та ім'я дитини. Якщо батьки мають різні прізвища, дитині присвоюється прізвище батька або матері за згодою батьків, а при відсутності згоди — за рішенням органів опіки та піклування або суду (ст. 145). Спір між батьками щодо імені дитини (ст. 146), про зміну прізвища дитини (ст. 148) може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

У разі відсутності згоди між батьками про участь у вихованні дітей одного з батьків, який проживає окремо, цей порядок визначається органами опіки та піклування. Коли батьки ухиляються від виконання їх рішення, то другий з батьків має право звернутися за вирішенням спору до суду (ст. 159).

Відповідно до ст. 257 дід і баба, прабаба та прадід мають право спілкуватися зі своїми внуками і правнуками. У разі відмови батьків чи інших осіб від надання такої можливості спір вирішується судом.

Судам підвідомчі спори між батьками про місце проживання малолітніх дітей (ст. 161), про повернення дітей від будь-якої особи (ст. 163), а також справи про позбавлення батьківських прав батьків або одного з них (ст. 164), питання про дозвіл батькам, позбавленим батьківських прав, на побачення з дитиною (ст. 168).

Суд може прийняти рішення про відібрання дитини і пере-дання її на опікування органам опіки та піклування без позбавлення батьківських прав, якщо залишення дитини у осіб, у яких вона перебуває, є небезпечним для неї. У виняткових випадках, при безпосередній загрозі життю або здоров'ю дитини, органи опіки та піклування мають право прийняти рішення про негайне відібрання дитини у батьків або інших осіб, на вихованні яких вона фактично перебуває. У цих випадках органи опіки та піклування зобов'язані негайно повідомити прокурора і протягом семи днів після прийняття рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків або одного з них батьківських прав чи про відібрання Дитини. Коли відпадуть причини, що перешкоджали належному вихованню дитини, батьки можуть порушити у суді справу про її повернення (ст. 170).

213

Встановлений ст. 221 КЗпП України порядок поширюється і на спори, які виникають між працівниками та власником підприємства, установи, організації чи уповноваженим органом незалежно від форми трудового договору. Індивідуальні трудові спори суддів, прокурорських і слідчих працівників, працівників навчальних закладів, наукових та інших установ, прокуратури, які мають класні чини, розглядаються у такому самому порядку, з врахуванням особливостей, передбачених законодавством (ст. 222 КЗпП України).

Судам не підвідомчі трудові спори, пов'язані з відстороненням працівників від роботи за постановою прокурора або слідчого, а вирішуються вони в порядку, встановленому для оскарження постанов цих органів. Після скасування такої постанови трудовий спір вирішується загальним порядком (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від б листопада 1992 р. № 9).

Комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях (ст. 224 КЗпП України). У разі незгоди з рішенням цієї комісії працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду (ст. 228 КЗпП України).

Відповідно до ст. 232 КЗпП України безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами: 1) працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються; 2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи, за винятком спорів працівників, передбачених ч. З ст. 221 і ст. 222 КЗпП України; 3) керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або 216

призначаються на посаду державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладення дисциплінарних стягнень, за винятком спорів працівників, вказаних у ч. З ст. 221 і ст. 222 КЗпП України; 4) власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації; 5) працівників з питання застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішене власником або уповноваженим ним органом і профспілковим органом підприємства, установи, організації (підрозділу) у-межах наданих їм прав.

Безпосередньо в судах розглядаються також спори про відмову у прийнятті на роботу: 1) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації; 2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і у встановленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію; 3) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів — за наявності дитини віком до чотирнадцяти років; 4) виборних працівників після закінчення строку повноважень; 5) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу; 6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір (наприклад, у випадках, передбачених законодавством, осіб, які були звільнені у зв'язку з направленням на роботу за кордон, призовом на строкову військову службу і повернулися після закінчення цієї роботи чи служби (ст. 232 КЗпП України).

До правового регулювання підвідомчості суду справ, що виникають з трудових правовідносин, Конституцією України були внесені істотні зміни. Стаття 43 Конституції України закріплює широкі трудові права громадян, а оскільки відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції юрисдикція судів поши-

217

рюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а згідно з ч. З ст. 8 Конституції її норми є нормами прямої дії і звернення до суду для захисту конституційних прав безпосередньо на підставі Конституції гарантується, тому трудові справи розглядаються судами й у тому разі, коли працівник не звертався за вирішенням спору до комісії по трудових спорах. Суд не має права відмовити особі у прийнятті позовної заяви лише з підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (п. З постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»). Попереднє по-засудове вирішення трудових спорів у комісії по трудових спорах не є обов'язковим, тому працівник на свій розсуд * вирішує питання звертатись чи не звертатись йому до неї за розв'язанням трудового спору.

Особливість характерна для підвідомчості і вирішення судом колективних трудових спорів (конфліктів). Такі спори виникають між сторонами колективного трудового договору, якими згідно зі ст. З Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. № 137/98-ВР є наймані працівники підприємств і організацій, профспілкова чи інша уповноважена працівниками організація та власник підприємства, організації.

Колективний трудовий спір вважається таким, що виник (тобто у наявності), після обов'язкового застосовування процедури попереднього врегулювання розбіжностей між сторонами (тобто примирної процедури), внаслідок якої власник або уповноважений ним орган повністю або частково відмовив у задоволенні вимог найманих працівників чи їх професійних спілок або коли строки розгляду вимог закінчились, а від власника не надійшло відповіді.

Примирна процедура врегулювання розбіжностей між сторонами колективного трудового договору провадиться з участю примирних комісій, незалежних посередників і трудового арбітражу (статті 7-16 Закону, Указ Президента України «Про утворення Національної служби посередництва і примирення» від 17 листопада 1998 р. № 1258/98). 218

Для захисту своїх економічних і соціальних інтересів працівники мають право на страйк (ст. 44 Конституції України), який одночасно є засобом врегулювання колективного трудового конфлікту. Страйк на підприємстві оголошується рішенням загальних зборів (конференції) найманих працівників за поданням профспілкового органу чи іншої організації, уповноваженої представляти інтереси працівників. Водночас з оголошенням страйку обирається орган (особа) для керівництва ним.

Орган, який очолив страйк, може, керуючись ст. 39 Конституції України, організувати проведення мітингів, зборів, пікетів, походів, демонстрацій за межами підприємства з обов'язковим завчасним сповіщенням органів місцевої виконавчої влади. Але в інтересах національної безпеки та громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або прав і свобод інших людей реалізація цього права може бути обмежена судом.

Аналіз ст. 39 Конституції України свідчить, що право на звернення із заявою до суду щодо відкриття справи про обмеження прав страйкуючих збиратися і провадити збори, мітинги, походи, демонстрації мають місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування, повноваження яких поширюються на територію, на якій відбувається страйк. Така заява розглядається судами у порядку, встановленому для розгляду справ, що виникають з адміністративно-правових відносин.

Судам підвідомчі також справи про визнання страйку незаконним з підстав, передбачених ст. 22 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», а також про заборону проведення страйку з підстав ст. 24 Закону. ЦПК України окремо не встановлено порядок їх розгляду, але, виходячи з характеру спірних колективних трудових правовідносин і ст. 15 ЦПК України, такі справи підвідомчі суду і на практиці правильно розглядаються у порядку позовного провадження за місцезнаходженням відповідача (ст. 109 ЩІК України) — органу (особи), що очолює страйк. Звернутися до суду з позовом (бути позивачем)

219

може власник особисто або уповноважений ним орган (пред--ставник). Стаття 23 Закону не передбачає права прокурора на звернення до суду з вимогою про визнання страйку незаконним, але він має таке право на підставі ч. 2 ст. З, ст. 45 ЦПК та ст. 33 Закону України «Про прокуратуру». Судам підвідомчі також індивідуальні трудові спори, пов'язані з наслідками визнання страйку незаконним.

У випадках заборони проведення страйку Національна служба посередництва і примирення звертається із заявою про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) відповідно до Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя (ст. 25 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»).

§ 8. Підвідомчість справ, що виникають із земельних правовідносин

Справи по спорах, що виникають із земельних правовідносин вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, тобто в судовому і адміністративному порядках (ст. 158 ЗК України).

Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування територій районів у містах.

Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органу місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.

Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а 220

також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Відповідно до статей 8, 124 Конституції України, статей 26, ЗО, 87-90, 97, 100, 102, 118,123, 128, 143, 144-146, 149, 151, 153, 158, 161, 210, 212 ЗК України, законів України «Про власність», «Про оцінку земель», статей 373-378 ЦК України судам підвідомчі інші земельні та майнові спори, пов'язані з земельними правовідносинами, при участі громадянина стороною у спорі, зокрема спори про:

використання земельних ділянок з меліоративними системами;

розподіл несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств;

право спільної часткової власності на земельну ділянку;

встановлення земельного сервітуту і про припинення дії земельного сервітуту;

передачу земельної ділянки;

продаж земельної ділянки у власність;

примусове припинення прав власності на земельну ділянку;

викупну вартість земельної ділянки; .

вилучення земельних ділянок для суспільних та інших потреб;

місце розташування об'єкта на земельній ділянці;

усунення будь-яких порушень прав власника або землекористувача на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодуванням завданих збитків;

визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов'язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб;

визнання права власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на земельній ділянці;

повернення самовільно зайнятих земельних ділянок, приведення їх у придатний для використання стан, знесення зведених на них будівель і споруд;

оцінку земель.

221

Відповідно до статей 8 і 124 Конституції України, якими передбачено, що норми Конституції є нормами прямої дії, і що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судам підвідомчі також інші справи, що виникають у спорах із земельних правовідносин (постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 р. № 7).

Спори з питань користування надрами розглядаються в адміністративному і судовому порядку. Судам підвідомчі справи про стягнення коштів на відшкодування збитків, завданих державі внаслідок порушень законодавства про надра (статті 64-67 Кодексу України про надра). Рішення державних органів геологічного контролю, державного гірничого нагляду, охорони навколишнього природного середовища, з питань користування надрами можуть бути оспорені громадянами до суду.

Спори у галузі охорони навколишнього природного середовища вирішуються судом, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади відповідно до їх компетенції. Судам, зокрема, підвідомчі спори про стягнення з громадян або громадянами з юридичних осіб коштів на відшкодування шкоди, заподіяної ними внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища (статті 67, 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Аналогічно у судовому порядку розглядаються спори про відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря (статті 33, 34 Закону України «Про охорону атмосферного повітря»); про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про природно-заповідний фонд (ст. 65 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»); про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу (ст. 63 Закону України «Про тваринний світ»); про відшкодування шкоди, заподіяної лісу внаслідок порушення лісового законодавства, про стягнення вартості незаконно добутої деревини та інших лісових ре-222

сурсів у разі неможливості їх вилучення (статті 100, 101 Лісового кодексу України).

§ 9. Підвідомчість спорів, що виникають з кооперативних та інших правовідносин

Спори, що виникають з індивідуального членства у споживчому товаристві, вирішуються згідно з порядком, встановленим Статутом споживчого товариства, органом управління такого товариства, загальними зборами або зборами уповноважених товариства (статті 5-9 Закону України «Про споживчу кооперацію» від 10 квітня 1992 р. № 2265-ХП). Трудові спори працівників споживчого товариства вирішуються у встановленому порядку КЗпП України, а майнового характеру з участю членів споживчого товариства відповідно до ст. 15 ЦПК України — судом.

Спори, що виникають з членства у колективних сільськогосподарських підприємствах, вирішуються органами самоврядування, кооперативними підприємствами і судом. Судам підвідомчі спори про стягнення збитків, заподіяних членами колективних сільськогосподарських підприємств чи іншими фізичними особами; спори, що виникають у разі виходу громадян з підприємства при здійсненні ними права на пай натурою, грішми або цінними паперами (Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р. №2114-ХП).

Трудові відносини членів фермерського господарства регулюються Статутом, а осіб, залучених до роботи за трудовим договором (контрактом), — законодавством України про працю (ст. 27 Закону України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. № 973-ІУ), у кооперативних і колективних сільськогосподарських підприємствах — законодавством та їх статутами в передбачених ч. 2 ст. З КЗпП України межах особливості праці їх членів. При цьому гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів надаються у порядку, встановленому законодавством про працю (ч. 2 ст. З КЗпП України).

Чинне законодавство не поширюється на випадки виключення з членів кооперативів або колективних сільськогоспо-

223

дарських підприємств, звільнення їх з певних посад (роботи), переведення на іншу роботу норми КЗпП України, що регулюють переведення на іншу роботу, підстави і порядок припинення трудового договору. Спори з цих питань вирішуються виходячи з відповідних норм законодавства про кооперативи і колективні сільськогосподарські підприємства, з норм їх статутів та інших нормативно-правових актів. Якщо ними врегульовано питання про трудову дисципліну, види дисциплінарних стягнень і порядок їх застосування, то слід виходити з цих актів, а не з положень КЗпП (п. 35 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 р. № 9).

Судам підвідомчі цивільно-правові спори між гаражно-будівельними кооперативами та їх членами й іншими особами, крім спорів, які відповідно до чинного законодавства і статуту даного кооперативу віднесені до виключної компетенції загальних зборів кооперативу (зборів уповноважених) або до відання інших органів. Судам підвідомчі справи: 1) за скаргами засновників кооперативу з вимогами покласти на виконавчий орган сільської, селищної, міської, районної в місті ради обов'язок зареєструвати гаражно-будівельний кооператив, якщо ними в цьому було відмовлено або не проведено реєстрації в п'ятиденний строк з моменту подання заяви і необхідних документів; 2) за заявами гаражно-будівельних кооперативів про визнання неправильним рішення виконавчого органу сільської, селищної, міської, районної у місті ради про відмову в згоді на внесення змін та доповнень до статуту кооперативу (невирішення цього питання в п'ятиденний строк) або рішення про припинення діяльності кооперативу; 3) за позовами кооперативу про звільнення гаражного приміщення (стоянки), стягнення внесків на утримання і експлуатацію гаражів-стоянок, відшкодування шкоди, заподіяної майну кооперативу; 4) за позовами членів кооперативу про неправильність виключення з кооперативу, витребування гаража (гаражного приміщення, боксу, стоянки) з чужого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні гаражем та інших порушень їх прав, про стягнення паю, не повернутого в установлені статутом кооперативу строки після вибуття або

224

виключення з кооперативу; 5) за позовом дружини члена кооперативу і членів його сім'ї, які брали участь у придбанні гаража (внесенні паю), про визнання права власності на пай і на гараж, про переважне право на вступ у члени кооперативу; 6) за позовами спадкоємців членів кооперативу про визнання права власності на гараж, про неправильність відмови в прийомі у члени кооперативу, про стягнення вартості спадкової частки в гаражі зі спадкоємця, прийнятого до кооперативу, якщо ніхто зі спадкоємців не вступив до кооперативу і не розпорядився гаражем.

Разом з тим з підвідомчості цивільного судочинства вилучені справи у спорах гаражно-будівельного кооперативу з іншим кооперативом, підприємством, установою, організацією, об'єднанням, у тому числі спори щодо визнання права власності на самовільно збудовані гаражі або їх знесення (пункти 2, 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ, пов'язаних з діяльністю гаражно-будівельних кооперативів» від 28 червня 1991 р. № 5).

Суди компетентні розглядати у порядку цивільного судочинства також інші справи, що виникають зі спірних, невизнаних чи порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Запитання для самоконтролю

  1. Визначте поняття і види підвідомчості суду цивільних справ.

  2. Якими є загальні правила визначення підвідомчості цивільнихсправ суду загальної юрисдикції?

  3. Підвідомчість справ, що виникають з цивільних правовідносин.

  4. Які справи підвідомчі судам:

а) з житлових правовідносин?

б) із земельних правовідносин?

в) із сімейних правовідносин?

г) із трудових правовідносин?

ґ) з правовідносин інтелектуальної власності?

8 5-327

Рекомендована література

  1. Бородін М„ Гнатенко А. Цивільно-правові спори про угоди // Право України. — 1997. — № 5.

  2. Домбровський І. П. Розгляд судами справ за позовами дозасобів масової інформації про захист честі, гідності й діловоїрепутації та компенсацію моральної шкоди // Вісник Верховного Суду України. — 1998. — № 2.

  3. Осипов Ю. К. Подведомственность юридических дел. —Свердловск, 1973.

  4. Штефан М. И. Підприємство і правосуддя. — К., 1992.

5. Застосування судами цивільного і цивільного процесуального законодавства / За заг. ред. П. І. Шевчука. — К.,2002.

Глава 11. Підсудність цивільних справ

§ 1. Поняття і види підсудності

Підвідомчі суду цивільні справи розглядаються у порядку цивільного судочинства районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами, а також військовими судами гарнізонів, апеляційними судами областей, апеляційними судами міст Києва та Севастополя, апеляційним судом Автономної Республіки Крим, військовими апеляційними судами регіонів та апеляційним судом Військово-Морсь-ких Сил України, а також Верховним Судом України (статті 18, 21, 25 Закону України «Про судоустрій України»). Усі вони становлять систему загальних судів загальної юрисдикції, складають місцеві суди та апеляційні суди України, реалізують судову владу, здійснюють правосуддя у цивільних справах, але мають різну, встановлену законом компетенцію (Іигівйісііо) у розгляді і вирішенні справ.

Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ називається підсудністю, правила якої визначені статтями 107-117 ЦПК України.

На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між державними органами і особою та між державними органами і громадськими організаціями щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію у тій самій сфері (щодо вирішення цивільних справ), але між різними судами. Тому підсудністю називають ще коло цивільних справ, вирішення яких належить до компетенції певного суду.

Визначення компетенції різних судів системи провадиться залежно від виконуваних ними функцій, від роду (предмета)

227

справи, суб'єктів спору, що підлягає розгляду, і місця (території), на яку поширюється діяльність певного суду. У зв'язку з цим підсудність поділяється на функціональну (функціональна компетенція — сотреіепііа гаііопе іипсііопаіе), родову (предметна, об'єктивна компетенція — сотреіепііа гаііопе таіегіаіе), територіальну (особиста, суб'єктивна компетенція — сотреіепііа гаііопе регзопае).

Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій. За цією підсудністю районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів, які діють як місцеві суди, є судами першої інстанції, що виконують функцію розгляду і вирішення по суті усіх справ, підвідомчих цивільному судочинству (ст. 22 Закону України «Про судоустрій України», ст. 107 ЦПК України). А також переглядають свої рішення та ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 363 ЦПК України).

Апеляційні суди Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські суди, військові суди регіонів, Військово-Морських Сил: 1) перевіряють у апеляційному порядку законність і обґрунтованість рішень, ухвал суду першої інстанції (ст. 292 ЦПК України; ст. 25 Закону України «Про судоустрій України»); 2) переглядають у зв'язку з нововиявленими обставинами ухвалені ними рішення, ухвали, що набрали законної сили (ст. 363 ЦПК України). Верховний Суд України діє як суд касаційної інстанції, переглядає рішення за винятковими обставинами і продовжує здійснювати інші надані йому повноваження (ст. 47 Закону України «Про судоустрій України», ст. 353 ЦПК України).

Родова підсудність визначає компетенцію різних ланок судової системи щодо розгляду цивільних справ у першій інстанції залежно від роду справи (предмета цивільного спору) або суб'єктного складу сторін спірних правовідносин. Таке розмежування компетенції судових органів зумовлюється міркуваннями публічно-правового характеру щодо найкращої організації судової влади — створити для осіб, які потребують судового захисту, найбільш сприятливі умови для участі у судочинстві, для залучення всіх заінтересованих осіб 228

і доказів у справі. За загальними правилами родової підсудності всі цивільні справи, які підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами (ст. 107 ЦПК України).

Апеляційному суду Автономної Республіки Крим, апеляційним обласним, Київському і Севастопольському міським судам підсудні по першій інстанції справи за заявами Національної служби посередництва і примирення про вирішення колективних трудових спорів у випадках, у яких відповідно до Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» проведення страйків заборонено і рекомендації зазначеної служби щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) не було враховано (ст. 25).

У справах про дострокове припинення повноважень народного депутата встановлена підсудність Київському міському суду (ст. 4 Закону України «Про статус народного депутата» від 17 листопада 1992 р. № 2790-ХІІ).

Підсудність цивільних справ, у яких однією зі сторін є суд або суддя цього суду, визначається суддею суду вищої інстанції без виклику сторін, про що він постановляє ухвалу. А якщо однією зі сторін є Верховний Суд України або суддя цього суду, то підсудність справ визначається за загальними правилами підсудності (ст. 108 ЦПК України).

Територіальна підсудність розмежовує компетенцію по розгляду підвідомчих судам справ між однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їхня діяльність. Таке просторове розмежування компетенції називається особистою або суб'єктивною компетенцією. Вона персоніфікує суди по розгляду справ, визначає, який конкретно суд може розглянути конкретну справу по першій інстанції.

Територіальна підсудність має декілька видів: загальна, альтернативна, договірна, виключна, за зв'язком справ.

Загальна підсудність визначається компетенцією суду по розгляду справи залежно від знаходження відповідача (ст. 109 ЦПК України). Якщо ним є фізична особа, то позови пред'являються до суду за місцем її проживання (асіог зе§иі-

229

іиг іогит ге)). Позови до юридичних осіб (підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності) пред'являються за їх місцезнаходженням (іогит §езіас асітіпівігаііо-піз). Правила загальної підсудності поширюють свою дію на всі справи позовного провадження, за винятком тих, для яких ЦПК України встановлює інший вид підсудності.

Пред'явлення позову за місцем проживання відповідача створює сприятливі умови для захисту його прав та інтересів у спірних правовідносинах з позивачем, оскільки самим пред'явленням позову він поставлений у скрутніше становище за позивача. Крім того, первісні витрати у справі, при її відкритті в суді, несе позивач, тому загальна підсудність дисциплінує його, стримуючи від пред'явлення безпідставних позовів, оскільки у разі відмови в їх задоволенні судом він буде позбавлений можливості стягнути витрати у справі з відповідача і зазнає невиправних матеріальних збитків.

Місце проживання відповідача встановлюється позивачем (п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), а якщо воно йому невідоме, він може скористатися правилами альтернативної підсудності, передбаченими ч. 9 ст. 110 ЦПК України, також він мо