Україна після смерті Богдана Хмельницького



додати матеріал


приховати рекламу

Україна після смерті Богдана Хмельницького

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства.

(вересень 1657 - - червень 1663 р.)


УКРАЇНА ПІСЛЯ СМЕРТІ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.


Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваю­чи при владі, гетьман піклувався про створення такої фор­ми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, кон­солідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час мол­давського походу його сина Тимоша, талановитого воєна­чальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення стар­шинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встанов­лення спадковості гетьманства — передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.


ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ Юрій (бл. 1641 — після 1681) — гетьман України в 1657 р. та в 1659—1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започат­ковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 р. він пішов на укладен­ня нового Переяславського договору з Росією, який істотно обме­жував суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 р. під тиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не ма­ючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошен­ка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар І був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Портою володарем 'Руського князівства" зі столицею в Немирові. Робив невдалі спро­би об'єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського догово­ру 1681 р. був відкликаний до Стамбула.


60—80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як “доба Руїни”. На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком до­би Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельниць­кого від влади. І. Виговський та його прибічники фак­тично здійснили державний переворот.


ВИГОВСЬКИЙ Іван (? — 1663) — діяч українського козацтва. По­ходив зі старовинного українського шляхетського православно­го роду. По закінченні Києво-Могилянської колегії служив у дер­жавних установах У роки Визвольної війни став одним із най­ближчих соратників Б. Хмельницького, генеральним писарем Вій­ська Запорозького. Після смерті Б. Хмельницького обраний на­казним гетьманом при Юрії Хмельницькому, а згодом добився гетьманської булави. На посаді гетьмана здійснював антимосковську політику, розгромив промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом прислані російські війська (1659). Уклав у Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва. У жовтні 1659р. на “Чорній раді” він був усунутий від гетьманства і повер­нув владу Юрію Хмельницькому. Після цього перебував на поль­ській державній службі. В1664 р. за наказом свого особистого ворога— тодішнього гетьмана Правобережної України Павла Те­тері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля і розстріляний.


Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість, слабохарактерність Ю. Хмельницького. Ре­альними ж причинами — погіршення геополітичного ста­новища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слаб­ка підтримка ідеї спадкової монархії тощо. Подальша гра амбіцій та численні помилки лідерів, втрата українською державою підтримки народу, посилення агресивних втру­чань з боку сусідніх держав призвели до катастрофи — поразки Української національної революції.

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він роз­горнув активну державну діяльність. Кредо своєї зовніш­ньої політики новообраний гетьман висловив під час пере­говорів зі Швецією: “Визнати і оголосити Запорозьке Вій­сько з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід” (на жаль, він не завжди фдотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозу­міння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Україн­ської держави, а головне втриматися при владі.

Порівняно з добою Хмельницького значних змін заз­нала внутрішня політика держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський відкинув ідею спадко­ємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого державотворчого курсу він поклав принципи олігархічної республіки. Зокрема, ще на Корсунській раді під час свого обрання І. Виговський запевняв старшину: “Без вашої військової ради жодних справ не буду робити”. З ідеї олігархічної республіки логічно вип­ливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку стар­шину, які у цей час намагалися відмежуватися від реш­ти козацтва, сконцентрувати у своїх руках велике земле­володіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували І. Виговського до відновлення старої моделі соціально-економічних відно­син, насамперед кріпацтва. Така внутрішня політика геть­мана вела до послаблення центральної влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соці­альної рівноваги в суспільстві, зростання масового невдо­волення і до вибуху соціальної боротьби.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси. Боротьба велася під гас­лом повернення козацьких вольностей — права вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно перехо­дити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана “чорною радою”. Повстання швидко охопило насамперед Полтав­ський полк і Запорожжя. Під час виступу з'явилися й нові претенденти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Ви­говського в пропольській орієнтації. Тому боротьба пос­тупово переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців й татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирі­шальній битві під Полтавою (травень 1658 р.). Проте це була надзвичайно дорога перемога, адже у братовбивчо­му протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.

Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київ­ське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та зат­верджувався королем. Українська армія мала нарахо­вувати ЗО тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Пра­вославні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.


ГАДЯЦЬКИЙ ДОГОВІР.

Водночас Галицький договір передбачав відновлен­ня адміністративно-територіального устрою, що існу­вав до 1648 р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях: відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська дер­жава позбавлялася права на міжнародні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід по­дій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське вій­сько на чолі з Г. Ромодановським перейшло кордон Укра­їни. Після того, як навесні наступного року під Путив­лем до нього приєдналися князі О. Трубецькой та С. Пожарський, чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії. Початок агресії був вда­лим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ром­нами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659р. під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчила­ся цілковитою перемогою І. Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволен­ня, зростання опозиції, посилення промосковських нас­троїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та напа­дом запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татар — союзників гетьмана — повернутися додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікаєть­ся булави та виїжджає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом'як­шити соціальну напругу, запобігти територіальному роз­колу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмель­ницького. Розрахунок був на те, що “чарівне ім'я Хмель­ницького” (вислів І. Крип'якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та ста­більність держави. Зрозуміло, що юний Юрій був не стіль­ки прапором, скільки ширмою для елітної групи старши­ни, що стояла за його спиною. Найближчими радниками гетьмана стали досвідчені політики та воєначальники — генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полков­ник П. Дорошенко та запорозький кошовий І. Сірко. Уряд Ю. Хмельницького для збереження української держав­ності обрав тактику не прямого протистояння, а обереж­ної гри на суперечностях між Москвою та Варшавою. Стар-

шина, як доповідав королю А. Потоцький, вирішила “не бути ні під вашою королівською милістю, ані під царем; сподіваються вони цього досягти обманюючи і лякаючи вашу королівську милість царем, а царя вашою королів­ською милістю”.


Новий ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ договір.

Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де сто­яв з великим військом О. Трубецькой. Пізніше юний геть­ман згадував: “Я два тижні був в'язнем; що хотіли, те й робили зі мною”. Отже, до шантажу вдалася не українсь­ка сторона, а російська. Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659 р., фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання геть­мана мало здійснюватися лише з дозволу царя; гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, кара­ти без суду смертю старшин, виступати в похід без царсь­кого дозволу; заборонялися відносини з іншими країна­ми; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріар­хатові.


СЛОБОДИЩЕНСЬКИЙ ТРАКТАТ.

У 1660 р, розпочався новий раунд російсько-польсь­кого протистояння в боротьбі за українські землі. На Во­линь рушило 20-тисячне російське військо на чолі з В. Ше­реметьєвим. У другому ешелоні рухалося ЗО тис. козаків на чолі з Ю. Хмельницьким, про якого російський воєво­да з пихою говорив: “Зтому гетьманишке идет лучше гу­сей пасти, чем гетьмановать”. Незабаром під Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали поразки. За цих обставин Юрій під тиском пропольськи настроє­ної старшини на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким схиляється до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 р. було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності україн­ських земель були більш значними: усунено статтю про Велике князівство Руське; гетьман не тільки позбавляв­ся права зовнішньополітичних зносин, а й зобов'язував­ся подавати військову допомогу Польщі у війнах з інши­ми державами; польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтності в Україні. НайтрагічнІшим наслідком Сло-бодищенського трактату став початок територіального роз­колу України.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів ЇЇ територіального розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобереж­жя — І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей пе­ріод О. Субтельний — “ доба Руїни сягнула свого апогею”.


Отже, другий етап Української національної револю­ції (вересень 1657 — червень 1663 р.) став часом серйоз­них випробувань для українського народу. Ця доба при­несла жахливе спустошення українських земель; спала­хи громадянської війни, загострення боротьби за геть­манську булаву; наростання соціальних конфліктів та про­тистоянь; поновлення старої моделі соціально-економіч­них відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 р.; розмивання моральних норм у сус­пільному житті; тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фаталь­ний розкол України на Правобережну та Лівобережну.


Слободищенський трактат, який став початком роз­колу України за територіальною ознакою, водночас від­крив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особли­вість цього етапу полягала в тому, що предметом ба­жань старшини одночасно стали дві булави. Лівобереж­жя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі біль­ше відокремлюється та відмежовується від Правобереж­жя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. За цих обставин гетьманське кріс­ло захиталось під Ю. Хмельницьким.

Претендентів на булаву вистачало в українських зем­лях. На Лівобережжі основна боротьба розгорнулася між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В. Золотаренком. На “Чорній раді” у Ніжині (червень 1663 р.) гетьманом було обрано І. Брюховецького.


БРЮХОВЕЦЬКИЙ Іван (? — 1668) — гетьман Лівобережної України в 1663—1668 рр. З 1648 р. при дворі Б. Хмельницького в якості “старшого слуги” займався вихованням гетьманича Юрія, викону­вав дипломатичні доручення. З 1659 р. перебував на Запорозь­кій Січі, тоді ж обраний кошовим отаманом. У 1661 р. прийняв ти­тул кошового гетьмана. Протягом 1662 — 1663 рр. один й голов­них претендентів на гетьманство в Лівобережній Україні. Москво­фільські заяви Брюховецького забезпечили йому підтримку цар­ського уряду. На "Чорній раді” під Ніжином (1663) проголошений гетьманом. Наказав стратити іншого претендента — Я. Сомка, вчи­нив розправу над опозицією. У вересні 1665 р. першим з україн­ських гетьманів здійснив візит до Москви. Невдалі спроби Брюхо­вецького припинити колонізаторську політику російського уряду спричинили падіння його політичного авторитету в Україні. Праг­нучи втримати важелі влади, оголосив про розрив з Москвою. 7 (18) червня 1668 р. Біля Диканьки відбулось об'єднання військ Правобережної та Лівобережної України, підчас якого лівобережні козаки буквально розтерзали Брюховецького. За наказом геть­мана П. Дорошенка його тіло було перевезено до Гадяча і там поховано з усіма гетьманськими почестями в соборній церкві.

Це був спритний авантюрист і демагог, один з тих, як писав козацький літописець С. Велично, що “для срібла й золота не тільки дав би виколоти собі око, але брата й батька свого не пощадив би, не те що вболівати за Укра­їною”. Новообраний гетьман займав відверто промосковські позиції і неодноразово висловлювався за ліквідацію гетьманату та утворення з його земель князівства на чолі з царевичем Федором.

На початку 60-х років XVII ст. загострилася боротьба за владу і на Правобережжі. Ситуація особливо усклад­нилася влітку 1662 р. після невдалого походу Ю. Хмель­ницького в Лівобережну Україну. На булаву претендува­ли П. Тетеря, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошен­ко. Після того як у січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження, козацька рада у Чигирині про­голошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю.


ТЕТЕРЯ (Моржковський, Мошковський) Павло (бл. 1620 —1671) гетьман Правобережної України в 1663—1665 рр. Один з най­визначніших дипломатів в урядах Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, переяславський полковник (1653 — 1658). Походив зі шляхетського роду, мав добру освіту. Перед 1648 р. був канцеляристом гродського суду м. Луцька, з 1649 р. — писар Переяславського полку. Протягом 50-х років брав участь майже в усіх міждержавних переговорах, що відбувалися в Чиги­рині, виїжджав з дипломатичними місіями до інших країн. Один з авторів Березневих статей (1654), Гадяцької угоди (1658), Слободищенського трактату (1660). У ранзі гетьмана підтримував похід Яна Казимира на Лівобережжя (1663-1664), намагаючись об’єднати Україну під єдиною булавою і зверхністю польського короля. Своєю політикою спровокував козацьке повстання. Зазнавши поразки від повстанців (1665), зрікся гетьманства і виїхав до Польщі. Отруєний польськими агентами.

5


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Історія та історичні особистості | Реферат
31.1кб. | скачати


Схожі роботи:
Україна після Б Хмельницького
Повстання Богдана Хмельницького
Гетьманство Богдана Хмельницького
Березневі статті Богдана Хмельницького
Державобудівнича діяльність Богдана Хмельницького
Березневі статті Богдана Хмельницького
Воєнна стратегія Богдана Хмельницького
Березневі статті Богдана Хмельницького 2
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru