Техніко-екноміческій аналіз. Економічний ріст і фіскальна політика держави

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Характер і динаміка економічного розвитку країни є предметом найпильнішої уваги економістів і політиків. Від того, які процеси відбуваються в динаміці і рівні розвитку, які при цьому відбуваються структурні зміни в національній економіці, залежить дуже багато чого в житті країни та її перспективи.

Сутність економічного розвитку.

Економічний розвиток являє собою багатофакторний процес, що відображає як еволюцію господарського механізму, так і зміну на цій основі економічних систем. Разом з тим це суперечливий і трудноізмеряемий процес, який не може відбуватися прямолінійно, по висхідній лінії. Саме розвиток відбувається нерівномірно, включає періоди зростання і спаду, кількісні та якісні зміни в економіці, позитивні та негативні тенденції. Ймовірно, економічний розвиток повинен розглядатися за середньо-і довгострокові періоди часу.

Економічна теорія виділяє ряд циклів економічного розвитку (зростання), серед яких найбільше значення мають довгохвильові цикли, які виражають довготривалі коливання економічної активності з періодом близько 50 років і отримали назву «цикли Кондратьєва» (по імені російського економіста М. Кондратьєва); нормальні, або так звані великі, промислові цикли з періодом від 8 до 12 років і малі цикли, або «цикли Кітчина» (за іменем їх американського економіста), що охоплюють 3-4 роки. Це той термін, який необхідний для масового оновлення основних фондів. У перших двох циклах відзначається чотири фази: спад, депресія, пожвавлення і підйом виробництва - і дві точки: пік підйому і пік спаду.

Показники рівня економічного розвитку.

При визначенні рівня економічного розвитку країни потрібно перш за все встановлення точки відліку. Багато країн порівнюють свій рівень з рівнем США.

Різноманітне поєднання факторів виробництва та умов розвитку різних країн не дозволяє оцінювати рівень економічного розвитку з якоїсь однієї точки зору. Для цього використовують цілий ряд основних показників:

ВВП (валовий внутрішній продукт) або НД (національний дохід) на душу населення;

галузева структура національної економіки;

виробництво основних видів продукції на душу населення (рівень розвитку окремих галузей);

рівень і якість життя населення;

показники економічної ефективності.

Слід підкреслити, що рівень економічного розвитку країни - це поняття історичне. Кожен етап розвитку національної економіки та світового співтовариства в цілому вносить ті чи інші зміни до складу його основних показників.

Провідним показником при аналізі рівня економічного розвитку є показники ВВП на душу населення. Ці показники покладено в основу міжнародних класифікацій, подразделяющихся країни на розвинені. Так, до числа розвинених країн у середині 90-х рр.. ставилися країни з душовим виробництвом ВВП від 6-7 тис. дол на рік і вище.

У деяких країнах, що розвиваються (наприклад, в Саудівській Аравії) показник ВВП на душу населення знаходиться на високому рівні, відповідному розвиненим індустріальним країнам, проте за сукупністю інших показників (галузева структура економіки, виробництво основних видів продукції на душу населення тощо) такі країни не можуть бути віднесені до категорії розвинутих.

Іншим показником, що широко застосовується у міжнародній практиці, є галузева структура економіки. Її аналіз проводиться на основі показника ВВП, підрахованого за галузями. Перш за все вивчається співвідношення між великими народногосподарськими галузями матеріального і нематеріального виробництва. Це співвідношення виявляється насамперед за часткою обробної промисловості.

Показники економічної ефективності

Ця група показників найбільшою мірою характеризує рівень економічного розвитку, так як показує (прямо чи опосередковано) якість, стан і рівень використання основного й оборотного капіталу країни, трудових ресурсів.

Не вдаючись у докладне перерахування та методику розрахунку показників цієї численної групи, можна виділити з них:

продуктивність праці (у цілому, по промисловості і сільському господарству, по окремих галузях і видах виробництв);

капіталомісткість одиниці ВВП або конкретного виду продукції;

фондовіддачу одиниці основних фондів;

матеріаломісткість одиниці ВВП або конкретних видів продукції.

В останні роки в спеціальних дослідженнях і статистичної інформації все ширше застосовуються показники порівняльної конкурентоспроможності, розроблені Міжнародним валютним фондом (МВФ). Ця система показників створена для порівняння цін і витрат в обробній промисловості країни і по відношенню до середньозваженими відповідним індикаторами найбільш розвинених індустріальних країн. Таких показників п'ять:

питомі витрати на заробітну плату (в розрахунку на одиницю продукції);

нормалізовані питомі витрати на робочу силу (у розрахунку на одиницю продукції), тобто випуск продукції на відпрацьовану людино-годину;

рівень повних питомих витрат за елементами доданої вартості, тобто показники питомих витрат усіх первинних факторів виробництва;

порівняльний рівень оптових цін промисловості;

порівняльний рівень експортних цін промислових товарів.

Звичайно, і ця система не в повній мірі може характеризувати економічну ефективність країни, однак одну з сторін її діяльності - конкурентоспроможність у міжнародній торгівлі - відображає досить достовірно.

ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ І ЙОГО ВИМІРЮВАННЯ.

У зв'язку з труднощами виміру процесу економічного розвитку в макроекономіці частіше за все аналізують економічне зростання, хоча це лише один з критеріїв економічного розвитку.

Економічне зростання є складова економічного розвитку. Своє вираз він знаходить у збільшенні реального ВВП як в абсолютному обсязі, так і на душу населення.

Швидкий або, навпаки, нульовий і навіть негативне економічне зростання не завжди говорить про швидкий економічний розвиток, топтання на місці чи економічній деградації. Кілька прикладів:

Структурні зміни в економіці країни можуть призвести до такої ситуації, коли стагнація чи скорочення випуску одних видів продукції з-за падаючого або незмінного попиту на них супроводжується швидким зростанням інших видів продукції. Так, у США в 80-х рр.. не росло споживання сталі, сільськогосподарської продукції, легкових автомобілів, але водночас збільшувався випуск складних виробів, наприклад персональних комп'ютерів. Але і кількісний ріст випуску комп'ютерів недостатньо відбивав інші аспекти їх виробництва: продаж персональних комп'ютерів у США за 1981-1988 рр.. зросла за кількістю з 1,1 до 9,5 млн шт., по вартості - з 3,1 до 27,7 млрд дол, а долар за цей час знецінився на 25%. Таким чином, персональні комп'ютери дешевшали, хоча їх технічні характеристики і якість росли. При підрахунку комплексного показника економічного зростання - валового національного продукту (ВНП) - вищевказані моменти призвели до того, що він не до кінця відбивав динаміку економічного розвитку США за 80-і рр..

Проте при всіх недоліках економічне зростання залишається найбільш вживаним критерієм економічного розвитку. Економічне зростання може вимірюватися як у фізичному вираженні (фізичний ріст), так і у вартісному (вартісної зростання). Перший спосіб більш надійний (тому що дозволяє виключити вплив інфляції), але не універсальний (при розрахунку темпів економічного зростання важко вивести загальний показник для виробництва різних виробів). Другий спосіб вживається частіше, проте не завжди можливо до кінця «очистити» його від інфляції. Правда, у статистиці ряду країн вимірюють макроекономічне зростання на базі зростання виробництва найбільш важливих для економіки товарів, використовуючи при цьому їх частки в загальному обсязі виробництва.

На макроекономічному рівні провідними показниками динаміки економічного зростання є:

зростання обсягу ВВП або НД;

темпи зростання ВВП і НД в розрахунку на душу населення;

темпи зростання промислового виробництва в цілому, по основних галузях і на душу населення.

В економічній статистиці для вивчення динаміки використовуються коефіцієнти зростання, темпи росту і темпи приросту. Коефіцієнт зростання х обчислюється за формулою:

X = Y1 / Y0

де Y1, Y0 - показники відповідно в вивчається і базовому періодах.

Темп зростання рівний коефіцієнту зростання, помноженому на 100. Темп приросту дорівнює темпу зростання мінус 100. Однак на практиці під темпом росту часто розуміють темп приросту.

У СРСР протягом багатьох десятиліть економічне зростання вимірювався виробленим НД, і лише з 1987 р. почали застосовувати показник ВНП. У 90-х рр.. в Росії основним показником динаміки народного господарства став ВВП.

Фактори економічного зростання.

Економічне зростання визначається рядом факторів. В економічній науці широке поширення отримала теорія трьох факторів виробництва, родоначальником якої був Ж.-Б. Сей. Суть її полягає в тому, що у створенні вартості продукту беруть участь праця, земля і капітал.

Пізніше трактування виробничих факторів отримала більш глибоке і розширене тлумачення. До них зазвичай відносять:

працю;

землю;

капітал;

підприємницьку здатність;

науково-технічний прогрес.

Фактично це вже знайомі нам чинники виробництва (виробничі фактори), вони ж економічні ресурси, але звані чинниками зростання у зв'язку з тим, що при розгляді економічного зростання їх аналізують під дещо іншим кутом.

Фактори економічного зростання взаємопов'язані і переплетені. Так, праця дуже продуктивний, якщо працівник використовує сучасне обладнання та матеріали під керівництвом здатного підприємця в умовах добре працює господарського механізму. Тому точно визначити частку того чи іншого фактора економічного зростання досить складно. Більш того, всі ці великі чинники є комплексними, складаються з декількох менших елементів, внаслідок чого фактори можна перегруповувати.

Так, за зовнішньо-та внутрішньоекономічних елементів можна виділити зовнішні та внутрішні фактори (наприклад, капітал ділиться на що надходить у країну ззовні і на мобілізуються всередині країни, а останній можна розділити на використовуваний всередині країни і на що вивозиться за її межі і т.д.) .

Поширена і поділ факторів залежно від характеру росту (кількісного чи якісного) на інтенсивні та екстенсивні. До екстенсивних факторів росту також відносяться:

збільшення обсягу інвестиції при збереженні існуючого рівня технології;

збільшення числа зайнятих працівників;

зростання обсягів споживаного сировини, матеріалів, топлю та інших елементів оборотного капіталу.

До інтенсивних факторів росту також відносяться:

прискорення науково-технічного прогресу (впровадження нової техніки, технологій, шляхом оновлення основних фонді і т.д.);

підвищення кваліфікації працівників;

поліпшення використання основних і оборотних фондів;

підвищення ефективності господарської діяльності за рахунок кращої її організації.

При переважання екстенсивних факторів росту говорять про екстенсивному типі розвитку економіки, при перевазі інтенсивних чинників зростання - про інтенсивний тип.

Екстенсивний та інтенсивний ріст

При екстенсивному типі розвитку економічне зростання досягається шляхом кількісного збільшення факторів виробництва, а при інтенсивному - шляхом якісного їх вдосконалення і кращого використання. Більш того, в цьому випадку економічне зростання можливе і при зменшуються темпи капітальних вкладень, і навіть при зменшенні їх фізичного обсягу.

В умовах екстенсивного зростання зміна співвідношення між його чинниками відбувається порівняно рівномірно і досягнення максимуму виробництва продукції ставиться в залежність головним чином від стану економічних ресурсів, особливо від поєднання витрат праці і капіталу, і лише деякою мірою від науково-технічного прогресу.

ФІСКАЛЬНА ПОЛІТИКА

Фіскальна (лат. fiscalis - казенний) політика - сукупність фінансових заходів держави з регулювання урядових доходів і витрат. Вона значно видозмінюється в залежності від поставлених стратегічних завдань, як. наприклад, антикризове регулювання, забезпечення високої зайнятості, боротьба з інфляцією.

Сучасна фіскальна політика визначає основні напрямки використання фінансових ресурсів держави, методи фінансування та головні джерела поповнення казни. У залежності від конкретно-історичних умов в окремих країнах така політика має свої особливості. Разом з тим в країнах Заходу використовується загальний набір заходів. Він включає прямі і непрямі фінансові методи регулювання економіки.

До прямих відносяться способи бюджетного регулювання. Засобами державного бюджету фінансуються: а) витрати на розширене відтворення; 6) непродуктивні витрати держави; і) розвиток інфраструктури, наукових досліджень тощо: г) проведення структурної політики; е) утримання військово-промислового комплексу і т.п.

За допомогою непрямих методів держава впливає на фінансові можливості виробників товарів і послуг і на розміри споживчого попиту. Важливу роль тут відіграє система оподаткування. Змінюючи ставки податків на різні види доходів, надаючи податкові пільги, знижуючи неоподатковуваний мінімум доходів тощо, держава прагне домогтися максимально стійких темпів економічного зростання та уникнути різких злетів і падінь виробництва.

До числа важливих непрямих методів, що сприяють накопиченню капіталу, відноситься політика прискореної амортизації. По суті, держава звільняє підприємців від сплати податків з частини прибутку, штучно перерозподіляється в амортизаційний фонд. Так, у ФРН на початку 70-х років по ряду галузей промисловості на амортизацію дозволялося списувати до 20-30% вартості основного капіталу на рік. У Великобританії в перший рік введення в експлуатацію нового обладнання можна було відраховувати до фонду амортизації 50% вартості нових знарядь виробництва.

Однак у цих випадках амортизація списується в розмірах, що значно перевищують дійсний знос основного капіталу, внаслідок чого підвищуються ціни на вироблену за допомогою цього обладнання продукцію. Якщо прискорена амортизація розширює фінансові можливості бізнесменів, то одночасно вона погіршує умови реалізації продукції і скорочує купівельну спроможність населення.

Залежно від характеру використання прямих і непрямих фінансових методів розрізняють два види фіскальної політики держави: а) дискреційну і б) недискреційну.

Дискреційна (лат. discrecio - діючий на свій розсуд) політика означає наступне. Держава свідомо регулює свої витрати і оподаткування з метою поліпшення економічного стану країни. При цьому уряд враховує такі перевірені на практиці функціональні залежності між фінансовими змінними величинами.

Перша залежність: зростання державних витрат збільшує сукупний попит (споживання та інвестиції). Внаслідок цього зростає випуск продукції і зайнятість працездатного населення. Важливо врахувати, що державні витрати впливають на сукупний попит так само, як і інвестиції (діють як мультиплікатор інвестицій, який розробив Дж. Кейнс): мультиплікатор державних витрат МG показує, наскільки зростає валовий національний продукт D ВНП в результаті збільшення цих витрат DG:

DВНП = DG 'MG

Природно, що при зменшенні державних витрат G скорочується обсяг ВНП.

Інша функціональна залежність показує, що збільшення суми податків зменшує особистий наявний дохід домашніх господарств. У цьому випадку скорочуються попит та обсяг випуску продукції і зайнятість робочої сили. І навпаки: зниження податків веде до зростання купівельних витрат, випуску продукції і зайнятості.

Зміна оподатковування дає мультиплікаційний ефект. Між тим мультиплікатор податків менше мультиплікаторів інвестицій і державних витрат. Справа в тому, що кожна одиниця приросту інвестицій (і державних витрат) прямо впливає на збільшення обсягу ВНП. При зменшенні ж податків зростає наявний дохід, однак частина його йде на споживання, а решта частка витрачається на заощадження.

У указані функціональні залежності використовуються в дискреційної політики держави для впливу на економічний цикл. Зрозуміло, ця політика відрізняється на різних фазах циклу.

Наприклад, при кризі проводиться політика економічного зростання. В інтересах росту ВНП збільшуються державні витрати, знижуються податки, причому зростання витрат поєднується зі зменшенням податків так, щоб мультиплікаційний ефект державних витрат був більше мультиплікатора податків. Підсумком є ​​зменшення спаду виробництва.

Коли відбувається інфляційне зростання виробництва (підйом, викликаний надмірним попитом), уряд проводить політику стримування ділової активності - скорочує державні витрати, збільшує податки. Ці заходи поєднуються таким чином, щоб мультиплікаційний ефект зменшення витрат був більше, ніж мультиплікатор зростання податків. У результаті знижується сукупний попит і відповідно зменшується обсяг ВНП.

Другий вид фіскальної політики - недискреційна, чи політика автоматичних (вбудованих) стабілізаторів. Автоматичний стабілізатор - економічний механізм, який без сприяння держави усуває несприятливе становище на різних фазах ділового циклу. Основними вбудованими стабілізаторами є податкові надходження і соціальні виплати, здійснювані державою.

На фазі підйому, природно, зростають доходи фірм і населення. Але при прогресивному оподаткуванні ще швидше збільшуються суми податків. У цей період скорочується безробіття, покращується добробут малозабезпечених сімей. Отже, зменшуються виплати допомоги по безробіттю та інші соціальні витрати держави. У результаті знижується сукупний попит, а це стримує економічне зростання.

На фазі кризи податкові надходження автоматично зменшуються і тим самим скорочується сума вилучень з доходів фірм і домашніх господарств. Одночасно зростають виплати соціального характеру, в тому числі допомоги по безробіттю. Значить, збільшується купівельна спроможність населення, що допомагає подоланню спаду економіки.

Зі сказаного видно, наскільки велике місце займає оподаткування у фінансовому регулюванні макроекономіки. У зв'язку з цим одним з головних напрямків фіскальної політики держави є удосконалення податкового законодавства і практики збору податків.

Візьмемо для прикладу найбільш важливу різновид податків - прибутковий податок, який встановлюється на доходи фізичних осіб і на прибуток фірм. Як визначається величина цього податку?

Спочатку підраховується валовий дохід - сума всіх доходів, отриманих фізичними і юридичними особами з різних джерел. З валового доходу за законодавством зазвичай дозволяється віднімати: а) виробничі, транспортні, відрядження та рекламні витрати; б) різні податкові пільги (неоподатковуваний мінімум доходів; наприклад, в США в 1990 р. цей мінімум склав 2050 дол; суми пожертвувань, пільги для пенсіонерів, інвалідів та ін.) Таким чином, оподатковуваний податком дохід - це різниця між валовим доходом та зазначеними відрахуваннями.

Важливо встановити оптимальну податкову ставку (розмір податку на одиницю оподаткування). Розрізняються такі ставки податку:

тверді, які встановлюються на одиницю об'єкта незалежно від його вартості (наприклад, автомашину);

пропорційні, тобто єдиний відсоток сплати податків незалежно від розмірів доходів;

прогресивні, що зростають із збільшенням доходів.

Практика показує, що при надзвичайно високих ставках податків підриваються матеріальні стимули до праці та новаторства. Непомірне зростання в 60-70-і роки в західних країнах податкового тягаря призвело до негативних наслідків. Воно викликало «податкові бунти», широке ухилення від податків, сприяло відпливу капіталів і втечі одержувачів високих особистих доходів в країни з більш низьким рівнем оподаткування.

Як відомо, в 70-і роки неоконсерватори висунули теорію пропозиції. Її автори встановили, що зростання оподаткування справляє негативний вплив на динаміку виробництва та доходів. Збільшення податків за рахунок підвищення їх ставок на певному етапі не компенсує скорочення надходжень до державного бюджету з-за швидкого звуження оподатковуваних доходів, а потім це може супроводжуватися також скороченням загальної суми бюджетних доходів. У результаті високі податки стримують на пропозицію капіталу, праці та заощадження.

Основним завданням господарської політики представники теорії пропозиції вважають визначення оптимальних ставок оподаткування та податкових пільг і виплат. Зниження податків розглядається в якості засобу, здатного забезпечити довгостроковий економічний ріст і боротьбу з інфляцією. Воно посилить прагнення отримувати великі доходи, надасть стимулюючий вплив на зростання виробництва і збільшить покриття грошової маси товарами.

Група американських фахівців на чолі з А. Лаффера вивчила залежність суми податкових надходжень до бюджету від ставок прибуткового податку. Ця залежність відображена кривої Лаффера (рис. 1).

Ставка податку (К), у відсотках

100

50

Техніко-екноміческій аналіз. Економічний ріст і фіскальна політика держави

(Загальна сума податків)

Рис. 1. Крива Лаффера

Група А. Лаффера теоретично довела: ставка податку 50% Ro є оптимальною. При такій ставці досягається максимальна сума податків TM. При ставці податку вище Rо різко знижується ділова активність фірм і працівників, і тоді доходи йдуть в тіньову економіку. При R, близькою до 100% і дорівнює 100%, повністю зникають стимули до трудової діяльності та підприємництва.

Визнано, що вища ставка оподаткування (для найвищих доходів) повинна бути 50-70%. Американці кажуть, що при настільки високій ставці податку, як у Швеції (75%), в США ніхто не став би працювати в легальній економіці.

Емпіричні дослідження теоретиків пропозиції в якійсь мірі підготували податкові реформи в США та інших країнах. Протягом 80-х - початку 90-х років у провідних країнах Заходу проводилися радикальні податкові реформи. Цілі цих реформ - ввести більш рівномірний оподаткування рівних за величиною доходів, зменшити податок на прибутки компаній, знизити прогресивність оподаткування, ліквідувати ряд податкових пільг. Всі сторони оподаткування регулюються єдиними вичерпними законами, які приймають національні парламенти.

З початку економічних реформ в Росії Уряд взяв орієнтир на введення надзвичайно високого оподаткування на доходи фірм (всі види федеральних і місцевих податків і внесків до різних фондів доходять до 85-90%), що негативно позначилося на стані національної економіки та перспективи її підйому. Не випадково відповідною реакцією є активний розвиток тіньової економіки. У результаті Уряд Російської Федерації не в змозі зібрати в дохідну частину бюджету і половини передбачених податкових надходжень.

УМОВИ СТАБІЛЬНОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

Суспільство, як правило, зацікавлений у стабільному економічному зростанні. Як можна забезпечити таку стійкість?

Перша умова. Макроекономіка повинна постійно створювати сукупний суспільний продукт (СОП) в обсязі, який відповідає реально сформованим потребам (точніше: платоспроможному попиту) всіх громадян країни,

Друга умова. СОП повинен складатися з двох видів благ:

а) засобів виробництва, необхідних для продовження виробництва матеріальних благ:

б) предметів споживання.

Третя умова. Все матеріальне виробництво поділяється на два підрозділи;

а) I підрозділ - виробництво засобів виробництва. Сюди входять галузі національного господарства та підприємства, що видобувають нафту, вугілля, залізну руду і створюють верстати, вантажні машини будівельні механізми, трактори тощо;

б) II підрозділ - виробництво предметів споживання (хлібозаводи, м'ясокомбінати, трикотажні фабрики тощо).

У результаті в масштабі макроекономіки виникає два потоки (безперервного руху) матеріальних благ:

потік коштів виробництв;

потік предметів споживання.

Четверте умова. Кожен підрозділ використовує створювані їм потоки благ для задоволення власних потреб і для потреб іншого підрозділу.

Так, I і II підрозділи мають сукупний капітал (капітал усіх своїх підприємств), що складається з засобів виробництва. Останні щорічно витрачаються (основний капітал частково, оборотний капітал повністю). Тому на наступний черговий період обидва підрозділи мають потребу у відновленні втрачених речових умов виробництва. У зв'язку з цим потік засобів виробництва поділяється на дві частини: а) одна частина залишається всередині I підрозділу (для відновлення витрачених у попередньому році речових умов виробництва), б) інша частина потоку прямує у II підрозділ (для відновлення витрачених засобів виробництва).

У результаті такого поділу потоку засобів виробництва в I під поділі діють два підвідділи:

підвідділ виробництва засобів виробництва для I підрозділи (сюди відносяться базові галузі промисловості, які створюють матеріальні чинники для всієї сфери виробництва: вугілля, нафта, метал і т.д.)

підвідділ виробництва засобів виробництва для II підрозділу.

У свою чергу, працівники I і II підрозділів споживають продукцію II підрозділу - життєві блага. Тому потік продукції II підрозділу ділиться на два напрямки: а) одна частина використовується для працівників самого II підрозділу і б) інша частина йде працівникам I підрозділи.

У результаті П підрозділ має два підвідділи:

підвідділ виробництва предметів споживання для II підрозділу

підвідділ виробництва предметів споживання для I підрозділи.

Правда, в якісному відношенні продукція цих підвідділів нічим не відрізняється. Тим часом розподіл потоку предметів споживання па дві частини важливо для врахування його загального обсягу і призначення.

Структурний аналіз підвів до питання: за яких кількісних пропорціях може забезпечуватися нормальне - стійке - розвиток I і II підрозділів.

Спочатку розглянемо просте суспільне відтворення, при якому обсяг сукупного суспільного продукту - за його натуральній формі і за вартістю - не зростає.

I підрозділ

I1 - засоби виробництва для I підрозділи

I2 - засоби виробництва для II підрозділу

II підрозділ

II1 - предмети споживання для I підрозділи

II2 - предмети споживання для II підрозділу

Рис 2. Схема структури матеріального виробництва

Схема структури матеріального виробництва (рис. 2) показує, по-перше, що частина всієї продукції буде реалізована всередині тих підрозділів, які її створили. Це стосується засобів виробництва, виготовлених для самого I підрозділи (I1), а також предметів споживання, які дістануться працівникам II підрозділу (II2). По-друге, з I підрозділи в II йде частина засобів виробництва, виготовлена ​​для II підрозділу (I2). А з II підрозділи направляються предмети споживання для працівників I підрозділи (II1).

Абсолютно ясно, що в умовах ринкової економіки обмін продукції I підрозділи (I2) на продукцію II підрозділу (II1) повинен бути еквівалентним. Значить, головною умовою реалізації СОП при простому суспільному відтворенні є збалансованість при обміні продукцією між двома підрозділами: I2 = II1.

Інакше кажучи, I підрозділ постачає II спорідненості виробництва на таку суму вартості, на яку II підрозділ дає йому предмети споживання.

Це рівність можна використовувати для відповідної підстановки у формулі структури I підрозділи (I = I1 + I2). Після взаємного обміну продукцією між підрозділами (I2 = II1) I підрозділ буде мати такий вигляд:

I = I1 + II1,

тобто I підрозділ після реалізації частини своєї продукції в II підрозділі забезпечує себе необхідною кількістю засобів виробництва (I1) і набуває для своїх працівників відповідний обсяг предметів споживання (II2).

Використовуючи зазначену підстановку у формулі складу II підрозділу (II = II1 + II2), можна перетворити її в інший вигляд:

II = I2 + II2.

Тоді виявляється, що в результаті взаємного обміну продукцією між двома підрозділами II підрозділ набуває потрібне для простого відтворення кількість засобів виробництва (I2), а також самообеспечивающейся своїх працівників предметами споживання (II2).

Такі умови збалансованого простого відтворення макроекономіки.

Яке ж головна умова обміну продукцією між I і II підрозділами при розширеному відтворенні?

Очевидно, що розширення виробництва (особливо при його екстенсивному типі) вимагає збільшення застосовуваного кількості засобів виробництва-Тому I підрозділ до вже наявних у нього в минулому році обсягом коштів виробництва додає (за рахунок накопичуваної частини прибутку) додаткову суму нових засобів виробництва (I + DI ). Тоді в цьому підрозділі буде більше речових факторів: (I1 + DI1) + (I2 + DI2), тобто стане можливим збільшити два підвідділи I підрозділи: виробництво засобів виробництва для I підрозділи (I1 + DI1) та виробництво засобів виробництва для II підрозділу (I2 + DI2).

У такому випадку I підрозділ зможе дати засобів виробництва II підрозділу більше, ніж було при простому відтворенні. Головна умова реалізації СОП при розширеному відтворенні прийме інший вигляд:

(I1 + DI1)> II.

Виходить, що I підрозділ створює можливість для того, щоб II підрозділ теж вступило на шлях розширеного відтворення. Однак для цього потрібно збільшити обсяг предметів споживання, що надходять в обмін на продукцію I підрозділу (за рахунок фонду накопичення): (II1 + DII1). Щоб забезпечити еквівалентність та збалансованість взаємного обміну продукцією між I і II підрозділами при розширеному відтворенні необхідно дотримуватися рівність

(I2 + DI2) = (II1 + DII1)

При дотриманні цієї рівності відбудеться повністю збалансоване розширення I і II підрозділів. I підрозділ матиме збільшену величину засобів виробництва (I1 + DI1) і більшу кількість предметів споживання для працівників (II1 + DII1). Аналогічним чином збільшиться виробництво предметів споживання.

Отже, щоб забезпечити стабільність економічного зростання, потрібно дотримувати наступне умова. Потік благ, що йдуть із I підрозділи в II і в зворотному напрямку повинен бути збалансований.

Цей висновок має повну силу і при більш детальному розгляді взаємозв'язку всіх галузей національної економіки.

Список літератури

Борисов Е. Ф. Економічна теорія: Підручник. - М.: МАУП, 1997. -568 С.

Самуельсон П. Економіка. У 2-х т. Т. 2. - М.: Машинобудування, 1997. - 414 с.

Фішер С., Дорнбун Р., Шмалензі Р. Економіка: Пер. з англ. з 2-го вид. - М.: Справа, 1998. - 864 с.

Економіка: Підручник / За ред. доц. А. С. Булатова. 2-е вид., Перераб. і доп. - М.: Видавництво БЕК, 1997. - 816 с.


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Міжнародні відносини та світова економіка | Реферат
64кб. | скачати


Схожі роботи:
Економічний ріст і податкова політика держави
Фіскальна політика держави
Фіскальна політика держави 2
Фіскальна політика держави 3
Фіскальна політика держави 4
Фіскальна політика держави 5
Бюджетно фіскальна політика держави
Бюджетно-фіскальна політика держави
Фіскальна політика держави 2 Напрями фіскальної
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru