приховати рекламу

Сучасний погляд на педагогічну та психологічну науку

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.


Нажми чтобы узнать.
скачати

Реферат на тему:

Сучасний погляд

на педагогічну та психологічну науку

Становлення і розвиток педагогічної та психологічної науки, структури і взає­модії її різноманітних галузей, що на сьогодні перевищують сотню, уже неможливо подати в лінійному або двомірному плані. Як слушно зауважує ряд вчених з області педагогіки та психології, мова може йти лише про «дерево» педагогічної та психологічної наук.

Коріння цього дерева — філософські проблеми педагогіки, та психології з таки­ми розгалуженнями, як теорія виховання, дидактики, психологічною теорією відображення, рефлекторна теорія психіки, вчення про принципи психології, її методологія.

Спробуємо відтворити сучасний погляд на педагогічну та психологічну науки.

Основу сучасної системи психологічної науки становлять історія психо­логії та загальна психологія.

Загальна психологія. Загальна психологія — галузь психологічної науки, яка вивчає психіку людини, її загальні закономірності, роз­робляє систему психологічних знань, виявляє її логічний осередок, з'ясовує методологічні основи психологічної дисципліни, відповідно тлумачить психологічні феномени.

Виявити та описати загальні принципи, категорії, поняття і ме­тоди психологічної науки, що становлять предмет загальної психо­логії, можливо, лише узагальнюючи конкретні дослідження, що про­водяться в таких напрямах психологічної науки, як порівняльна психологія, індивідуальна психологія та ін. Саме загальна психологія розкриває загальні закономірності психіки людини, досліджуючи її, по-перше, в процесі розвитку психіки спочатку у тварин, потім і в історичному розвитку в людини; по-друге, в процесі взаємодії людини з енергоінформаційним психічним полем; по-третє, у проявах різного виду діяльності, в яких людина не лише виявляє себе, а й формує; по-чЬтверте, у діяльності вчинкового характеру.

Підґрунтям загальної психології, як показують сучасні дослід­ження, має стати постулат, за яким феномен людини необхідно вивчати як соціоприродну, космопланетарну цілісність в єдності її соціальних і природних властивостей. Якщо нове мислення ставить у центр концепцію взаємопов'язаного, взаємодіючого світу, тобто керується тим, що світ єдиний, то тим самим стверджується, що цей світ — світ цілісної людини.

Загальна психологія становить фундамент розвитку всіх галузей психологічної науки. Абстрагуючись від конкретних досліджень, во­на вивчає психіку людини в її загальних закономірностях, формулює теоретичні принципи і методи психології, її основні поняття та категоріальний апарат. Основні поняття загальної психології харак­теризують: психічні процеси (пізнавальні — відчуття і сприймання, пам'ять, уявлення та мислення; вольові — мотиви, прагнення, ба­жання, прийняття рішень; емоційні — емоції та почуття); психічні стани, що є проявом психічних процесів — пізнавальних (сумнів), вольових (впевненість), емоційних (настрій, афекти); психічні влас­тивості — якості розуму (здібності), стійкі особливості вольової сфе­ри (характер), стійкі якості почуттів (темперамент).

Одним із класичних складових загальної психології є психо­фізика, специфіка якої полягає в тому, що різноманітність спос­тережуваних форм поведінки і психічних станів пояснюється тут передусім відмінностями фізичних ситуацій, що викликають їх. При цьому виділяються дві загальні проблеми: виміри порогу відчуттів і побудова психофізичних шкал (Г. Фехнер, Р. Шепард).

Основними напрямами досліджень у системі загальної психології є: загальні принципи, категорії, поняття; зв'язок загальної психології з галузями психологічної науки, зокрема на грунті понять — «про­цеси», «стани», «властивості».

Звичайно, поділ на вказані групи основних понять загальної психології є умовним, бо ж поняття «психічний процес» підкреслює процесуальний характер психологічного явища, що вивчається; по­няття «психічний стан» відображає статичний момент, відносну по­стійність явища; поняття «психічна властивість» характеризує сталі душевні якості індивіда, що утворюються в процесі його тривалої відображувальної діяльності, виховання та самовиховання.

Психологія особистості. Психологія особистості — галузь науки, яка вивчає закономірності формування людини як суб'єкта жит-тєтворчості; механізми, форми і методи інтегрування всіх психічних процесів, станів, властивостей індивіда у системну якість, що опо­середковує його взаємодію із соціумом через предметну діяльність, соціально-значущі взаємини, процес соціалізації.

Предмет досліджень психології особистості охоплює структуру особистості та її функціональні характеристики; умови та рушійні сили формування; самосвідомість особистості, її рефлексивні вла­стивості; самооцінку і образ «Я»; життєвий шлях; особливості став­лення до життя і смерті; формування особистості в групі; вплив екстремальних ситуацій на особистісний розвиток; життєву кризу на різних вікових етапах; відхилення в розвитку особистості; мож­ливості гармонізації особистісного розвитку; методи особистісної діагностики, корекції, профілактики і прогнозування шляхів само­розвитку особистості.

Одним з досить поширених напрямів досліджень у психології особистості є так звана трансперсональна психологія. Предметом тран-сперсональної психології є надособистісні переживання (почуттєва взаємодія людини зі світом), як у межах «об'єктивної реальності», так і переживання, які виходять за її межі. До перших належать, наприклад, переживання ембріонального типу розвитку, філогене­тичної пам'яті, елементів колективного несвідомого, передбачення, яснобачення (часове розширення свідомості), а також вихід за межі свідомості в міжособистісних стосунках і переживання єднання з партнером, ототожнення з іншою людиною, групою, тваринами або рослинами, планетарна та екстрапланетарна свідомість (прос­торове розширення свідомості).

Могутні соціальні зрушення в XX ст. значною мірою змінили уявлення про «нормальну», тобто таку, що соціальне схвалена, і «патологічну» поведінку. Ситуація, що склалася, вимагає шукати додаткові методи опису особливостей особистості. Центральною лан­кою, що визначає своєрідність складних і різноманітних структур особистості, є ціннісно-мотиваційна сфера. Саме в цій сфері, в особливостях зв'язку між різними ціннісними рівнями та їхніми елементами формується специфіка актуальних мотивів, загальна життєва спрямованість, характер включення особистості в соціальну діяльність. Розробка системних уявлень про ціннісні орієнтації може стати певним внеском у створення адекватної моделі типологізації та аналізу особливостей особистості як у нормі, так і в патології.

Вікова психологія. Вікова психологія — галузь психологічної на­уки, що вивчає специфічні властивості індивіда, особистості, гро­мадянина, його психіки в процесі зміни вікових стадій розвитку.

Вікова психологія, яка вивчає онтогенез різноманітних психічних процесів і психологічних якостей індивіда, що розвиваються, роз­галужується на дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності, психологію дорослої людини, геронтопсихологію.

Основними напрямами досліджень вікової психології є: розкрит­тя психологічного змісту послідовних етапів онтогенезу; вивчення вікової динаміки психічних процесів з урахуванням впливу на індиві-

дуальний розвиток людини культурно-історичних, етнічних і соці­ально-економічних умов; статевовікові і типологічні властивості.

Одна із центральних проблем вікової психології — проблема на­вчання і психічного розвитку у їхньому взаємозв'язку — широко обговорюється психологами, зайнятими пошуком надійних критеріїв психічного розвитку і визначенням умов, за яких досягається ефек­тивний психічний розвиток у процесі навчання.

Дитяча психологія вивчає умови й рушійні сили онтогенезу людсь­кої психіки на стадії дитинства, закономірності перебігу пізнаваль­них, вольових, емоційних та інших психічних процесів у дитячому віці, особливості формування дитини як індивідуальності й осо­бистості.

Дитяча психологія тісно пов'язана з педагогічною психологією, фізіологією вищої нервової діяльності і педагогікою. Здобутки дитячої психології є науковою передумовою оптимальної організації дош­кільного виховання і навчально-виховного процесу в школі.

Психологія юнацького віку. Юність — період у розвитку людини, що відповідає переходу від підліткового віку до самостійного до­рослого життя. Хронологічні межі юності визначаються в психології по-різному, найчастіше дослідники виділяють ранню юність, тобто старший шкільний вік (від 15 до 18 років), і пізню юність (від 18 до 23 років). До.кінця юнацького віку завершуються процеси фізич­ного дозрівання людини. Психологічний зміст цього етапу пов'я­заний із розвитком самосвідомості і вступом у доросле життя.

Основні види діяльності в юності — навчання і посильна праця; збільшується діапазон соціальних ролей та обов'язків. Розв'язання багатьох життєвих завдань дедалі частіше залежить від соціальної активності юнака чи дівчини. Зростає соціальна мобільність і число факторів, які позитивно й негативно впливають на розвиток особи.

У зв'язку з початком трудової діяльності відносини між особою і суспільством значно поглиблюються, що сприяє тверезішому розу­мінню свого місця в житті. Діапазон інтересів набуває чіткіших меж. Соціальні норми й цінності, які присвоюються, набувають життєвого сенсу.

Чимало досліджень у віковій психології будується на грунті ме­тоду зрізів: шляхом порівняння властивостей вибірок, що різняться між собою за хронологічним віком. Широко використовуються лон-гітюдні дослідження, в яких розвиток тих чи інших психологічних властивостей простежується на одній і тій же вибірці протягом більш або менш тривалого періоду онтогенезу. Особливе місце в сучасній психології займає група генетико-моделюючих методів, що грунтуються на каузально-генетичному методі Л. С. Виготського.

У процесі становлення педагогіка структурно розвива­лася як наука, що має свої закони та закономірності. Суть кожної науки виражено в законах. Тому теорія навчання і теорія виховання повинні бути системою закономірно­стей. Щоправда, педагогічні закономірності мають свої специфічні особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практика, що допомагає оперативно вирішувати складні педагогічні проблеми навчально-виховного проце­су, і як мистецтво, яке потребує творчого натхнення вчи­теля, майстерності педагогічного впливу.

Найоптимальніше, коли всі структурні елементи педа­гогіки поєднуються. Знання педагогічної науки автоматич­но не забезпечує успіху вчительської діяльності. Для практичної діяльності вчитель має не лише глибоко за­своїти теорію, а й оволодіти методикою і технікою педа­гогічного процесу. Тому вважають, що педагогічна прак­тика базується не тільки на науці про виховання, а й на творчому натхненні вчителя, тобто на його мистецтві.

Розкриваючи об'єктивні закономірності виховання і нав­чання, педагогіка, будучи водночас і прикладною наукою, окреслює шляхи практичного застосування теоретичних по­ложень. Справжня майстерність учителя, високе мистецтво завжди спираються на наукові знання. У свою чергу, на під­ставі узагальнення досвіду передових учителів педагогічна наука формулює правила виховання і навчання.

Педагогіка у своєму розвитку спирається на такі дже­рела:

1. Педагогічну спадщину минулого. Чимало положень вищезазначених видатних педагогів минулого і нині є зло­боденними.

2. Сучасні педагогічні дослідження. Вони збагачують педагогічну думку новими ідеями.

3. Передовий педагогічний досвід. Різнобічне вивчення та узагальнення педагогічного досвіду дає змогу визначити певні закономірності, закони, що живлять нові теорії, концепції, прогнози. Отже, здобуте в процесі вивчення пе­дагогічного досвіду знання стає джерелом існування та розвитку педагогічних наук.

Предмет педагогіки — виховна діяльність, що здійснюється в за­кладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

Головними педагогічними законами, зокрема, є: закон обов'язкового засвоєння підростаючим поколінням соціального досвіду старших поколінь як не­обхідна умова входження в суспільне життя, спадкоєм­ності поколінь, життєзабезпечення суспільства, окремо­го індивіда і розвитку сил кожної особистості; обов'яз­кової відповідності змісту, форм, методів навчання і ви­ховання вимогам розвитку виробничих сил суспільства; неминучих виховних наслідків у результаті взаємодії ді­тей зі світом у життєвих ситуаціях, подіях, процесах, конфліктах; формування сутності дитячої особистості че­рез її активний самовияв і самоствердження в діяльності, спілкуванні, стосунках. Серед закономірностей педагогіч­них явищ — виховуючий характер навчання; взаємо­зв'язок і взаємозумовленість розвитку і виховання; вирі­шальний вплив діяльності людини на формування її осо­бистості та ін.

Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко на­ціональним за своєю сутністю, змістом, характером. «На­ціональне виховання, — писала Софія Русова, — забезпе­чує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть но­ві оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного посту­пу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях по­шану до інших народів...».

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історич­ному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності.

Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдсько­го гуманістичного і демократичного виховання. Таке вихо­вання забезпечує етнізацію дітей як необхідний і невід'єм­ний складник їх соціалізації. Національне виховання ду­ховно відтворює в дітях народ, увічнює в підростаючих по­коліннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй.

Етнізація — наповнення виховання національним змістом, що за­безпечує формування в особистості національної самосвідомості.

Соціалізація людини — процес перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження її як особистості, залучення до сус­пільного життя як активної, дієвої сили.

«Все, що йде поза рами нації, — застерігав І. Франко у праці «Поза межами можливого», — се або фарисейст­во людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би ши­рокими «вселюдськими» фразами прикривати своє духов­не відчуження від рідної нації».

На кожному етапі свого розвитку українське націо­нальне виховання вбирало кращі здобутки світової куль­тури, акумульовані в народних традиціях і звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість в усіх сферах життя. Правильно організоване національне вихо­вання формує повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує свою національну й особисту гідність, совість і честь. Так формується національний характер.

На певному щаблі суспільного розвитку складовою час­тиною виховання в широкому його значенні стає освіта.

Освіта — процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її твор­чих сил і здібностей.

Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчан­ня, в процесі якого реалізуються цілі освіти.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у проце­сі якої засвоюються знання, формуються вміння й навички.

У живому педагогічному процесі ці педагогічні кате­горії взаємопов'язані та взаємозумовлені. Як у широкому соціальному, так і в широкому педагогічному значенні ви­ховання охоплює навчання та освіту. Закономірністю нав­чального процесу є виховуючий характер навчання.

Система педагогічних наук— зв'язки та відношення, що скла­лися в процесі історичного розвитку різних галузей педагогічних знань.

До педагогічних наук належать: загальна педагогіка, ві­кова педагогіка, корекційна педагогіка, галузеві педагогіки.

Загальна педагогіка вивчає головні теоретичні й практичні питання виховання, навчання і освіти, дослід­жує загальні проблеми навчально-виховного процесу.

Вікова педагогіка (дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих) досліджує закони та закономірнос­ті виховання, навчання й освіти, організаційні форми й методи навчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп.

Корекційна педагогіка вивчає і розробляє питання ви­ховання, навчання та освіти дітей з різними вадами: сур­допедагогіка (навчання й виховання глухих і глухоні­мих), тифлопедагогіка (навчання і виховання сліпих і слабкозорих), олігофренопедагогіка (навчання й вихован­ня розумово відсталих і дітей із затримками розумового розвитку), логопедія (навчання і виховання дітей з по­рушеннями мовлення), виправно-трудова педагогіка (пе­ревиховання неповнолітніх і дорослих злочинців).

Галузеві педагогіки — військова, спортивна, вищої школи, профтехосвіти та ін. Серед галузей педагогіки, зосереджених на педагогічних проблемах дорослих, швидко розвивається педагогіка вищої школи, яка роз­криває закономірності навчально-виховного процесу у вищих закладах освіти, специфічні проблеми здобуття вищої освіти.

До системи педагогічних наук належить також історія педагогіки і школи, що вивчає розвиток педагогічних ідей і практику освіти в різні історичні епохи.

Окрема група педагогічних наук — часткові, або пред­метні, методики, предметом дослідження яких є законо­мірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти всіх типів.

Наприкінці XX ст. намітився стрімкий розвиток соці­альної педагогіки як галузі, що вивчає закономірності та механізми становлення й розвитку особистості в процесі здобуття освіти та виховання в різних соціальних інсти­тутах, а також соціальне орієнтовану діяльність освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ і соці­альних служб, які сприяють формуванню соціальної ак­тивності дітей та молоді в процесі розв'язання суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства.

Науково-теоретичну структуру соціальної педагогіки становлять: агогіка — наука про вивчення проблеми запо­бігання відхиленням у поведінці дітей та підлітків; герогіка — наука про соціально-педагогічні проблеми людей похилого віку; андрагогіка — наука про освіту та виховання людини впродовж усього її життя; віктимологія — нау­ка про різні категорії людей, які стали жертвами неспри­ятливих умов соціальної організації та насильства.

Оскільки до розв'язання проблем виховання особисто­сті причетні різні науки, педагогіка тісно пов'язана з ними,

Міжпредметні зв'язки педагогіки — зв'язки ледаголки з інши­ми науками, що дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, яви­ща і процеси.

Педагогіка пов'язана з філософією (етикою), соціоло­гією, естетикою, психологією, анатомією, фізіологією, гі­гієною людини та з іншими науками.

Філософія, соціологія, естетика допомагають педагогіці визначити мету виховання, правильно враховувати дію за­гальних закономірностей людського буття і мислення, на­дають оперативну інформацію про зміни в науці та сус­пільстві, коригуючи спрямованість виховання. Психоло­гія вивчає закономірності розвитку психіки людини, а педагогіка — ефективність виховних впливів, які спричи­няють зміни у її внутрішньому світі та поведінці. Кожен розділ педагогіки спирається на відповідний розділ пси­хології. Анатомія і фізіологія людини — база для розумін­ня біологічної сутності людини: розвитку вищої нервової діяльності, першої та другої сигнальних систем, розвитку й функціонування органів чуттів, опорно-рухового апара­ту, серцево-судинної та дихальної систем.

Використана література

  • Педагогіка. Підручник / За ред. Фіцули. – К., 2001.

  • Психологія. Підручник. – К., 2002.

12


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Різне | Реферат
49.2кб. | скачати


Схожі роботи:
Сучасний погляд на педагогічну і психологічну науку
Що таке COM сучасний погляд
Сучасний погляд на проблему антропосоціогенезу
Гегелівська філософія духу сучасний погляд
Право сила примус сучасний погляд на їх співвідношення
Сучасний погляд на патогенез діагностику та лікування синдрому тривалого здавлення
Психологічний вплив на педагогічну кваліметнію
Вплив ціннісних орієнтацій на психологічну готовність до материнства
Вплив сім`ї на соціально-психологічну адаптацію підлітків

Нажми чтобы узнать.
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru