Стан та перспективи розвитку агропромислового комплексу України

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.


Нажми чтобы узнать.
скачати

Введення

Агропромисловий комплекс України - велике міжгалузеве освіта, органічна частина економіки країни, що включає сукупність галузей, пов'язаних між собою процесом відтворення, основне завдання якого - забезпечення продовольчої безпеки країни, оптимальних норм харчування населення України, створення експортного потенціалу сировини і продовольства. Сфера його дії охоплює три чверті території України, на якій проживає третина населення і формується майже 60% фонду споживання, створюється 17% ВВП.

Важливою складовою АПК є сільське господарство, одиниця валової продукції якого створює умови для виробництва більш десяти її одиниць в інших галузях економіки країни. Ця галузь забезпечує зайнятість 4 млн. чол. сільського населення, сприяє створенню робочих місць в пов'язаних з нею сферах виробництва, розвитку сільських територій, захищає суспільство від негативних наслідків надмірної урбанізації. Саме тому Законом України від 15 травня 1992 р. «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» її розвиток визнано пріоритетним.

З часу здобуття Україною незалежності прийнято понад 150 законів, пов'язаних із сільськогосподарською діяльністю та селом, спрямованих на підвищення рівня життя сільського населення, але вони не мали позитивного впливу і не покращили життя людей у сільській місцевості країни. Ситуація в цьому секторі економіки залишається досить складною і неадекватною його ролі в державі. З переходом економіки на ринкову основу сільське господарство як галузь з сезонним виробництвом і уповільненим оборотом капіталу поставлено в гірші умови порівняно з іншими галузями. Індекс зростання цін на продукцію сільського господарства за 1991-2007 рр.. був в 7 разів нижче в порівнянні з промисловими товарами.

1. Стан

Низька ефективність сільськогосподарського виробництва поки що не забезпечує розширене відтворення.

Досить нагадати, що виробництво валової продукції в 2007 р. зменшилася проти 1990 р. майже на 41%, в тому числі рослинництва - на 27 і тваринництва - на 53%. За той же період виробництво зерна скоротилося на 42,5%, цукрових буряків - на 62, молока - на 50, м'яса - на 56%, а цукру, крупи, борошна, ковбасних виробів - на 65-76%, внаслідок чого рівень споживання основних харчових продуктів на душу населення значно відстає від науково обгрунтованих норм. Так, в 2007 т. раціональні норми споживання основних продуктів харчування на 1 чол. були забезпечені по молоку і молокопродуктам лише на 58%, м'ясу і м'ясопродуктах - 57, яєць - 86, овочах - 73, плодів, ягід і винограду - на 45%.

Наслідком кризи розвитку сільських територій та сільського господарства стали відсутність мотивації до праці, безробіття, бідність та трудова міграція, занепад соціальної інфраструктури, поглиблення демографічної кризи та відмирання сіл. Середньорічна зарплата в сільському господарстві в 2007 р. була в 1,9 рази нижче, ніж у середньому по економіці країни, і в 2,2 - ніж у галузях промисловості. За межею бідності перебуває кожен третій селянин.

Загрозливі темпи набуває деградація демографічно-відтворювального, отже, і трудового потенціалу села. Протягом життя одного покоління (1980-2005 рр..) Чисельність сільського населення зменшилася на 6,1 млн. чол., Або в 1,4 рази, коефіцієнт смертності зріс з 14,4 до 19,8% і перевищив показник по міському населенню в 1,4 рази. Трудова зайнятість сільського населення за 2001-2007 рр.. зменшилася на 7%, а в сільськогосподарських підприємствах - у 2,7 рази. Наявність основних життєзабезпечуючих чинників у сільських населених пунктах (установ освіти, охорони здоров'я, культури, побуту, комунального господарства тощо) значно менше потреб і досягнутого рівня в містах. Зокрема, в 2007 р. забезпеченість потреб у дитячих дошкільних закладах становила 29%, школах - 46, фельдшерсько-акушерських пунктах - 53%. Лише 22% сіл мали водопроводи, 46 - газ і 3% - каналізацію.

До небезпечних меж активізувалися міграційні процеси і, особливо, сільської молоді. Лише у 2007 р. із села вибули понад 200 тис. жителів. Скорочення чисельності сільського населення супроводжується дробленням і згортанням поселенської мережі. Процес знелюднення сіл, що почався ще в радянські часи, продовжується. Загальна кількість сіл за 1991-2007 рр.. зменшилася на 252 одиниці, а середня їх людність - з 589 до 534 чол. (На 9,3%), причому частка сіл з населенням до 100 чол. (Група ризику) зросла з 20 до 24%.

Основний капітал галузі за 1996-2007 рр.. зменшився в 1,6 рази, а в сільськогосподарських підприємствах - у 3 рази. Частка сільського господарства в основних фондах всієї економіки скоротилася з 14,3 до 5,7%. Забезпеченість аграрних підприємств тракторами, комбайнами та іншою технікою становить 45-50% потреби. Понад 90% наявних технічних засобів потребують заміни через їх зношеність.

Починаючи з 2001 р. держава зробила перші реальні кроки з формування аграрної політики, надавши даному процесу системний характер. При цьому використовувалися розробки аграрної економічної науки, що суттєво сприяло поліпшенню економічного стану в галузі. Так, в 2007 р. виробництво валової продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств збільшилось на 26%, зерна - 19,1, цукрових буряків - 21,3, овочів - 28,3, м'яса - 4,5 і яєць - на 60% в порівнянні з 2000 р., а продуктивність праці в сільськогосподарських підприємствах зросла за цей період при виробництві зерна в 1,4 рази, цукрових буряків - 2,1, картоплі та овочів -1,7 і в тваринництві - в 1,8 рази.

Однак, незважаючи на певні позитивні зрушення, в аграрній сфері існує багато невирішених проблем. Не зменшується кількість збиткових господарств, питома вага яких становить 38% загального їх числа, тривалий час залишається низьким рівень використання сільськогосподарських угідь. У галузі найнижча заробітна плата, досить слабка соціальна захищеність селян в порівнянні з іншими галузями економіки. Не менш важлива проблема оновлення машинно-тракторного парку господарств, здійснення технологічної переорієнтації на сучасні ресурсозберігаючі технології виробництва конкурентоспроможної продукції. Занадто багато невирішених проблем у тваринництві. У країні не вистачає м'яса та молокопродуктів, а значна кількість виробленої тваринницької продукції не знаходить каналів реалізації через низькі її якості та платоспроможності населення.

2. Перспективи

Для забезпечення подальшого розвитку аграрної сфери держави Кабінет Міністрів України в 2007 р. затвердив Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 р. Головна мета програми - забезпечення життєдіяльності сільського господарства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках, гарантування продовольчої безпеки країни, створення умов для комплексного розвитку сільських територій, збереження сільського укладу життя та селянства як носія української ідентичності, культури і духовності. При цьому на перший план у неї висуваються не економічна парадигма господарювання, а людина, забезпечення нормальних умов його життєдіяльності.

Низька ефективність сучасної аграрної політики, перш за все в частині земельної і бюджетної, - найважливіша причина сільського кризи. І справа тут не тільки в дефіциті коштів державного бюджету на підтримку аграрного сектору. Надзвичайно велика проблема - недосконалість механізмів розподілу як земельних ресурсів, так аграрного та соціального бюджетів. Навіть при тих же бюджетних можливостях зміна принципів бюджетного забезпечення і вдосконалення системи розподілу грошових коштів і контролю за їх використанням могли б значно сприяти поліпшенню ситуації на селі. Разом з тим слід враховувати, що державне субсидування - це лише засіб підтримки аграрного розвитку, а не його основне джерело. Головна увага має бути зосереджена на залученні інвестицій, перш за все внутрішніх, в аграрний сектор, на поліпшенні загального інвестиційного клімату в країні.

У цьому відношенні стримуючим чинником є незавершеність врегулювання земельних відносин, законодавчого, інституційного та організаційного забезпечення ринку землі. У країнах СОТ загальноприйнято, що одиниця ресурсу, вкладена в будь-яку сферу економічної діяльності, повинна забезпечити певну суму прибутку, щоб задовольнити економічний інтерес таких вкладень. У I і III сферах АПК цей принцип дотримується, як і в інших сферах матеріального виробництва. Однак в Україні ресурс землі не має вартості, на неї не поширюється типова для інших галузей методологія ціноутворення, кредитування, страхування і т.д. Складові економіки тут формуються без її участі. Як наслідок, належних доходів на ресурс землі селянин не отримує, а тому втрачаються інтерес до праці, бажання жити в сільській місцевості.

Для усунення цього економічного парадоксу вченими ННЦ «Інститут аграрної економіки» ще на початку 90-х років минулого століття була розроблена схема проведення аграрної реформи, спрямована на вирівнювання перекручених по відношенню до сільського господарства економічних законів, з урахуванням історичних реалій і світового досвіду, обгрунтовано складові аграрної реформи, етапи її здійснення.

У результаті реформи власниками земельних ділянок стали громадяни. Частина створюваної земельної ренти вони отримують у вигляді орендної плати, а решта перерозподіляється між посередниками. Щоб цьому запобігти, потрібно визнати землю капіталом і включити її вартість в економічний обіг, що сприятиме підвищенню прибутковості сільських товаровиробників і забезпечення розширеного відтворення в аграрній сфері. Для вирішення цієї проблеми вчені інституту взяли участь у підготовці проектів Законів України «Про ринок землі», «Про державний земельний кадастр», які, на жаль, до теперішнього часу не прийняті Верховною Радою України. Крім того, внесені зміни та доповнення до Законів України «Про іпотеку землі», «Про оренду землі», «Про плату за землю» та деяких інших.

Слід виходити з того, що в собівартість продукції включається орендна плата за землю. Це - об'єктивний процес, складова ринку землі вже працює. Необхідно зробити наступний крок в освоєнні ринку землі - через норму прибутку передбачити отримання в сільськогосподарському виробництві доходів на основні та оборотні фонди, а також на землю.

Особлива роль у розвитку земельних відносин відводиться державі, яка буде забезпечувати:

- Здійснення інвентаризації та зонування земель різного цільового призначення;

- Стимулювання вилучення з інтенсивного використання деградованих, малопродуктивних і техногенно забруднених сільськогосподарських угідь;

- Забезпечення сталого функціонування меліоративних систем, поліпшення стану та ефективності використання меліорованих земель;

- Захист і відтворення родючості грунтів;

- Формування та функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення із забезпеченням захисту прав суб'єктів ринку;

- Формування екомережі як ефективного механізму збереження ландшафтного біорізноманіття;

- Розвиток конкурентоспроможного землекористування на основі кооперації, інтенсифікації, концентрації і спеціалізації виробництва і партнерських виробничих відносин.

Стратегічним завданням аграрної політики держави в економічній сфері перш за все є формування ефективного конкурентоспроможного агропромислового виробництва, яке зможе забезпечувати продовольчу безпеку країни та нарощування експорту окремих видів сільськогосподарської продукції та продовольства. Основою для підвищення ефективності виробництва в АПК та доходів сільського господарства є зростання технологічного рівня аграрного виробництва, впровадження ресурсозберігаючих і екологічно чистих технологій в результаті підтримки відповідних досліджень та запровадження системи консультування в сільському господарстві.

Безпосередньо в сільському господарстві для припинення спаду виробництва терміново потрібно:

- Здійснити фінансове оздоровлення, в тому числі за рахунок реструктуризації заборгованості сільськогосподарських товаровиробників бюджетам усіх рівнів, державних позабюджетних фондів, постачальникам паливно-енергетичних ресурсів;

- Прискорити розробку та впровадження нових механізмів господарювання, які б забезпечували адаптацію підприємств до ринкових умов, а також економічні умови для оптимізації цінових співвідношень між продукцією сільського господарства та інших галузей економіки країни;

- Створити державні резервні продовольчі фонди, в першу чергу зерна, і організувати державне регулювання їх ринків;

- Організувати спеціалізовану фінансову систему обслуговування товаровиробників АПК;

- Забезпечити мобілізацію державних кредитних ресурсів і створити відповідні умови для залучення приватних інвестицій у виробництво сільськогосподарської техніки, розширення лізингу на сприятливих умовах;

- Відновити, з урахуванням ринкових відносин, систему страхування в сільському господарстві;

- Розробити заходи з відновлення технічної оснащеності сільського господарства.

Слід зазначити, що чимало з наміченого вдалося реалізувати, і це забезпечило позитивну динаміку розвитку АПК. Держава при формуванні продовольчого ринку віддає пріоритет розвитку вітчизняного виробництва, завдяки чому повністю забезпечує внутрішні потреби в таких продуктах, як зерно, м'ясо і молокопродукти, цукор, овочі, плоди, картопля, олія тощо Однак слід вжити додаткових заходів по відновленню спеціалізованих зон виробництва цих продуктів, здійснювати зважений торговий протекціонізм, який би виключав демпінг на внутрішньому ринку і недобросовісну конкуренцію.

На сучасному етапі основне завдання державної аграрної політики в Україні полягає в забезпеченні наукових та інноваційних почав призупинення спаду і нарощування обсягів виробництва конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції. Для вирішення цих завдань необхідно визначити пріоритети в аграрній науці та інноваційної діяльності на найближчу перспективу, зокрема, передбачити перебудову соціально-економічних відносин, розвиток сільських територій, вітчизняного сільськогосподарського машинобудування і технічного сервісу, розширення застосування біотехнологій енергозбереження.

Про собое значення набуває нарощування товарних обсягів зерна, соняшнику, цукрових буряків, кормових культур, продукції овочівництва, баштанництва, виноградарства та садівництва. Тому організаційну основу збільшення виробництва повинні становити науково обгрунтовані заходи з реструктуризації галузей, удосконалення структури землекористування, забезпечення бездефіцитного балансу поживних речовин у грунті, підвищення ефективності використання зрошуваних і осушених земель, а також застосування органічного землеробства. У кормовиробництві необхідне збільшення площ природних та кормових угідь за рахунок виведення зі складу ріллі еродованих та інших низькопродуктивних земель для їх подальшого залуження.

Серйозні зміни потрібно здійснити на ринку мінеральних добрив і хімічних препаратів. Для цього необхідно ввести гнучке регулювання рівня експортних митних ставок і з урахуванням зміни світових цін зробити внутрішній ринок як мінімум одно привабливим з зовнішнім. Доцільно широко практикувати гнучкі митні сезонні режими з підвищенням експортних ставок у період пікового попиту на внутрішньому ринку.

Основними пріоритетами наукового забезпечення розвитку тваринництва слід вважати:

- Поліпшення існуючих і виведення нових вітчизняних порід і типів молочної та м'ясної худоби з генетичним потенціалом, відповідно, 8-10 тис. кг молока від корови на рік і 1300-1500 р. середньодобових приростів;

- Прискорене формування галузі спеціалізованого молочного і м'ясного скотарства, зменшення питомої ваги яловичини в структурі м'ясних ресурсів з 70 до 48-50% і відповідне збільшення частки свинини з 20 до 30% і м'яса птиці - з 9 до 15%;

- Розробку та впровадження сучасних конкурентоспроможних технологій виробництва тваринницької продукції;

- Забезпечення галузі вітчизняними ветеринарними препаратами на рівні не менше 90% від потреби, профілактику особливо небезпечних хвороб.

Наукові дослідження в сфері переробки та реалізації продукції повинні бути спрямовані на оптимізацію продуктових підкомплексів АПК, розробку заходів з поглиблення кооперації й інтеграції між виробниками та переробниками продукції, вдосконалення взаємозалежності і взаємозв'язків між ними, а також на здешевлення реконструкції переробних підприємств, стимулювання розвитку саморегулювання і самозабезпеченості в регіонах і т.д.

На державному рівні необхідно підтримувати технологічне переозброєння переробної промисловості, впроваджувати спрощені процеси в результаті застосування імпортного обладнання. Це забезпечить прискорення розвитку ринкової інфраструктури та підвищення конкурентоспроможності продукції на внутрішньому ринку. Слід також відновити на новій технологічній основі потужності підприємств тракторного та сільського машинобудування, розвивати довгострокові партнерські відносини з міжнародними корпораціями, вже освоїли ринок Україні, укладати з ними стратегічні альянси для виробництва запасних частин і перенесення максимальної частини відтворювального процесу в нашу країну.

Для підвищення ролі і відповідальності аграрної науки за розвиток агропромислового комплексу слід законодавчо визнати розвиток аграрної науково-технічної політики та належне наукове забезпечення агропромислового виробництва одним з основних пріоритетів АПК України. Назріла необхідність у Застосуванні державного замовлення на розробку науково-технічної продукції з визначенням кінцевого результату і передачі державному замовнику апробованих нових організаційно-економічних і технологічних рішень, технічних засобів, проектів, матеріалів, випуску наукоємної продукції. Для забезпечення розвитку аграрної науки, як передбачено Постановою Верховної Ради України від 3 липня 1999 р., необхідно щорічно виділяти з державного бюджету кошти в сумі не менше 1,7%, а в перспективі - 2,3-2,5% вартості продукції, виробленої в агропромисловому комплексі України. В даний час цей показник не перевищує 0,4%.

У системі таких заходів повинен знайти місце і Закон України «Про ринок наукової продукції», за допомогою якого слід комерціалізувати наукову діяльність, ввести науку в ринкові відносини. Розроблені і супроводжувані наукою бізнес-програми, бізнес-проекти, бізнес-плани повинні стати одним з основних джерел фінансування діяльності наукових установ, творчих колективів і т.д.

Успішна діяльність агропромислового комплексу в значній мірі залежить від формування і функціонування внутрішнього аграрного ринку та його інфраструктури, створення ефективної маркетингової мережі руху сільськогосподарської продукції від виробника до споживача, яка б забезпечувала паритетність економічних інтересів виробників, переробників та споживачів. Виробництво повинно стати складовою аграрного ринку, тому вкрай необхідно прийняти Закон України «Про організацію та управлінні аграрним ринком», який повинен чітко регулювати функціонування аграрного ринку, визначити його функції та організаційні засади створення відповідних інституцій, які б забезпечували оптимальну взаємодію всіх продуктових сегментів ринку, пріоритетність сільського господарства як галузі з уповільненим обігом капіталу, а також у зв'язку з цим - державної підтримки аграрного виробництва та розвитку сільських територій.

Крім ринкового, слід прийняти закони прямої дії: функціональні, що стосуються всіх продуктових ринків - оптових, міських, про фірмову торгівлю, торгових будинках, а також предметні закони, що стосуються конкретних продуктових ринків - зерна, цукру, молока, м'яса та ін

При вирішенні завдань розвитку ринкових відносин слід враховувати: необхідність суттєвого підвищення ролі держави в регулюванні міжгалузевих відносин, формування системи сільськогосподарського кредиту, здійснення товарних закупівель та інтервенцій на ринку сільськогосподарської продукції та продовольства, причому не тільки зерна, але і всіх інших основних видів продукції; специфіку агропромислового виробництва і його роль як одного з основних секторів національної економіки, що впливає на економічну і соціальну ситуацію в країні; поступовий розвиток ринкових відносин відповідно до формуванням економічних умов та інфраструктури ринку; необхідність забезпечення державної підтримки соціальної сфери села, проведення ринкових перетворень, спрямованих на поліпшення соціальних умов життя сільського населення.

Крім того, розвиток ринку сільськогосподарської продукції та продовольства має визначатися рівнем прибутковості сільськогосподарського виробництва; темпами формування інфраструктури ринку; розвитком міжрегіональних зв'язків і вдосконаленням організаційних структур у сфері просування продукції від виробника до споживача; зовнішньоекономічними факторами, в тому числі захищеністю вітчизняного товаровиробника від недобросовісної конкуренції імпортерів , а також платоспроможним попитом населення.

Необхідно поетапно розробляти і реалізовиват' на державному та регіональному рівнях цільові продуктові програми. Перш за все цю роботу потрібно розгорнути місцевим органам влади на рівні районів та областей. Державна програма повинна спрямовуватися, перш за все, на організацію міжрегіонального обміну та підтримку товарного виробництва регіонів з метою їх самозабезпечення. Для реалізації цільових програм слід передбачити створення в центрі і на місцях спеціальних фондів за їх бюджетного фінансування, а також з інших джерел. Діяльність таких фондів повинна перебувати під прозорим контролем представників товаровиробників АПК. Бюджетні операції з підтримки сільгоспвиробництва особливо доцільно застосовувати в тих випадках, коли ціни на сільгосппродукцію стають нижче мінімального рівня і не відшкодовують нормальних витрат товаровиробників. Слід зберегти і по можливості посилити державну підтримку на регіональному рівні ринків племінних тварин, насіння, посадкового матеріалу. Це дозволить підвищити врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність худоби.

Потрібен новий підхід до формування економічного механізму ринку сільськогосподарської продукції та продовольства. Слід здійснювати моніторинг цін і своєчасно вживати заходів щодо вдосконалення цінових співвідношень, зберігаючи принцип формування ринкової ціни на основі попиту і пропозиції. Доцільно введення механізму гарантованих цін на закупівлі тієї сільськогосподарської продукції, виробництво якої дозволяє людям жити в сільській місцевості, а також збереження системи надбавок до цін на окремі види продукції виходячи із значущості конкретного виду продукції для господарств того чи іншого регіону. Необхідно також з урахуванням економічної вигоди для сільського господарства розширювати практику компенсації товаровиробникам вартості основних видів матеріально-технічних та інших ресурсів, ширше використовувати договірні відносини, форвардні і ф'ючерсні контракти при закупівлях сільськогосподарської продукції з визначенням рівня цін реалізації та умов їх зміни.

Вступ України до СОТ вимагає подальшого вдосконалення інфраструктури аграрного ринку, створення ефективних систем регулювання та інформаційно-аналітичного забезпечення його учасників, вдосконалення статистики і прогнозування, а також форм реалізації аграрної продукції, сприяння експортної діяльності товаровиробників та розширення державної підтримки зовнішнього маркетингу, підвищення аграрного та екологічного іміджу Україні.

Однією з найважливіших складових підвищення ефективності аграрного виробництва є фінансове забезпечення підприємств АПК, включаючи кредитування, податкові відносини, фінансову підтримку сільськогосподарських товаровиробників, страхування. Саме ці фактори, за визнанням міжнародних експертів, на 80% формують ринкове середовище, без якої цивілізований ринок не може існувати.

Пріоритетним з перерахованих складових фінансових проблем є кредитування, що обумовлено специфікою сільськогосподарського виробництва, яка певним чином впливає на кредитні відносини та сутність якої полягає в тривалому циклі виробництва, що передбачає підвищену кредітоемкость галузі, потреба в кредитах в певні періоди року, а також залучення кредитних ресурсів на відносно тривалий період.

В даний час, на наш погляд, необхідний поступовий перехід від кредитування аграрних підприємств як разових розрізнених заходів до кредитного забезпечення галузі. При цьому мається на увазі цілісна система взаємопов'язаних елементів, що передбачає надходження кредитних ресурсів суб'єктам господарювання на ринкових умовах з урахуванням об'єктивних особливостей галузі. Така система повинна мати кредитну інфраструктуру, зорієнтовану на обслуговування АПК, а також відповідні механізми кредитних відносин з комерційними банками і позабанківського кредитування. На даному етапі розвитку економіки АПК до складу кредитної інфраструктури, на нашу думку, повинні увійти: Аграрний банк, Спеціальний кредитний фонд, кооперативні банки, кредитні спілки, комерційні банки. Умовно таку систему можна назвати «Агрокредит». Кредитне забезпечення сільськогосподарських товаровиробників важливо формувати на ринкових принципах, але з елементами державного регулювання як цілісну систему кредитування агропромислового виробництва. Вона повинна передбачати наступне.

1. Банківське кредитування - запровадження механізмів стимулювання надання середньо-і довгострокових кредитів комерційними банками та іншими фінансовими структурами сільськогосподарським підприємствам з використанням Державного бюджету.

2. Позабанківської кредитування - розширення комерційного кредитування, стимулювання розвитку реалізації сільськогосподарської продукції за форвардними контрактами, використання тендерної форми обслуговування бюджетних кредитів, розробку механізмів мікрокредитування.

3. Введення іпотечного кредитування під заставу землі з реально діючим механізмом її вилучення у разі неповернення кредитів.

4. Кредитну інфраструктуру - формування Аграрного банку і фінансово-промислових груп за участю комерційних банків, створення умов для формування та функціонування гарантійних фінансово-кредитних установ.

5. Створення кредитних кооперативів і кооперативних банків, а також розвиток кредитних спілок на селі.

6. Механізми гарантування повернення кредитів - організацію державної реєстрації нерухомості, розвиток оціночної і страхової діяльності, заставу майна і, особливо, земельних ділянок, страхування фінансових ризиків комерційних банків і т.д.

Діюча система оподаткування аграрного сектора економіки повинна бути складовою загальнодержавної системи оподаткування, відповідати її принципам. Податки як складова фінансів мають бути уніфіковані для всіх галузей економіки, інакше не буде досягатися дотримання одного з основних принципів оподаткування - рівність умов. Діюча в даний час в аграрному секторі податкова система зводиться до введення фіксованого сільськогосподарського податку (ФСП) і розрахована лише до 2010 р. Причому внаслідок виключення з його складу внесків до Пенсійного фонду, які складали в ньому до 70%, змінилися його економічний зміст і розмір , він втратив і без того сумнівну наукову основу. У такому вигляді ФСП вже не вписується в загальнодержавну систему оподаткування. Все це, а також приєднання України до СОТ і орієнтація на стандарти ЄС об'єктивно вимагають подальшого вдосконалення податкових відносин в аграрному секторі економіки.

Саме тому основним податком для сільськогосподарських підприємств має бути земельна. Для цього потрібно передбачити систему санкцій і пільг: перші зв'язуються з порушенням землекористування, а другі можуть мати більш широкий характер - звільнення від податку фермерських господарств на період їх облаштування, зниження ставок на час освоєння земель, при виконанні державних програм, при викупі майна працівниками сільськогосподарських підприємств. Повинні звільнятися від податку також землі, введені в сільськогосподарський оборот за рахунок кредитів, на термін їх погашення і т.д.

Земельний податок повинен бути основним, але не єдиним видом прямого оподаткування. Адже сільськогосподарське виробництво, як правило, багатогалузеве. Воно поєднує як суто сільськогосподарську діяльність, так і діяльність інших напрямків, питома вага яких в перспективі буде зростати. Ці види діяльності часто об'єднані в такій мірі, що з позицій прибутковості розглядати їх окремо недоцільно. Існують також підприємства, що організовують виробництво на кооперативних засадах і тому мають незначний земельну площу, що також має враховуватися при оподаткуванні.

Виходячи з цього можливі два варіанти оподаткування доходів. Перший - оподаткування окремо отриманого прибутку від несільськогосподарської діяльності. Другий - оподаткування сукупного прибутку господарства. Ці варіанти можуть існувати як альтернативні. З метою врахування різних умов господарювання, фінансового стану та регіональних особливостей для сільськогосподарських підприємств потрібно вводити неоподатковуваний мінімум прибутку через рентабельність. Стягувати податок слід тільки з частини прибутку, що використовується на споживання.

Враховуючи специфіку фермерських господарств, об'єктом їх оподаткування має бути валовий дохід, але стягувати податок слід тільки з тієї його частини, яку фермер використовує на власне споживання. При такому підході буде дотримуватися рівність умов оподаткування для всіх форм господарювання. Оскільки фермер сам визначає пропорції розподілу валового доходу, буде створюватися стимул для капіталізації прибутку. Відповідно до цієї вимоги доцільно розробляти облік і звітність у фермерських господарствах.

У нинішніх умовах господарювання розширилася сфера застосування непрямих податків та відрахувань до державних спеціальних фондів. Для сільського господарства найбільш суттєвим з них є ПДВ, а зі спеціальних фондів - відрахування на соціальне забезпечення та пенсійне страхування.

Потребує суттєвого перегляду ставлення до місцевих податків. Не можна спрощено підходити до системи місцевого оподаткування тільки тому, що кошти від нього не надходять до державного бюджету. Вона вже і тепер займає важливе місце в системі місцевого самоврядування, а в перспективі роль і значення місцевих податків будуть зростати. Тому відповідним має бути і ставлення до їх організації.

Страховий захист сільськогосподарського виробництва - Важливий елемент системи фінансово-кредитного забезпечення аграрної сфери. Незважаючи на це, страховий ринок в аграрній сфері залишається найменш розвиненим, що зумовлено низкою як об'єктивних, так і суб'єктивних причин. Одна з них, що стосується не тільки аграрного сектора, - малорозвиненість страхового бізнесу.

Основними критеріями розвитку системи аграрного страхування повинні бути: прозорість і довіру між учасниками системи страхування, можливість врахування інтересів всіх її учасників при розробці нових страхових продуктів; добровільність участі в системі страхування, за умови регламентації дій учасників системи та контролю з боку держави при наданні державної підтримки ; економічна доцільність діяльності на ринку аграрного страхування приватних страхових компаній; ефективність використання державних ресурсів на підтримку аграрного страхування.

Структурно система аграрного страхування має включати наступних учасників:

- Сільськогосподарських виробників, які будуть отримувати страхові послуги;

- Страхові організації, що надають послуги сільськогосподарським виробникам;

- Державні установи, що реалізують політику держави щодо страхового захисту сільськогосподарських виробників;

- Допоміжні організації - професійні та громадські об'єднання, експортно-правові структури.

Взаємодія учасників системи страхування визначається їхніми інтересами та можливостями. Сільськогосподарські виробники зацікавлені у здійсненні страхового захисту з мінімальними витратами, тоді як страхові компанії прагнуть до максималізації прибутку. Оптимум досягається через рівновагу попиту і предтоженія на страхові послуги і вплив держави на ці процеси, в ​​тому числі і шляхом здійснення фінансової підтримки аграрного страхування. Уряд при наявності таких важелів перетворюється на центральний орган системи, що забезпечує узгодження інтересів всіх учасників системи агрострахування.

Основною проблемою аграрного страхування на даному етапі його становлення є відсутність концептуального бачення розвитку цього сегменту аграрного ринку. Тому розробка концепції розвитку страхування сільськогосподарських ризиків - першочергове завдання наукових установ. Паралельно з її розробкою повинно здійснюватися вдосконалення відповідних нормативно-правових актів, які б забезпечували, перш за все, прозорість субсидування страхових премій і реальне відшкодування завданих стихійними лихами збитків.

Специфіка сільськогосподарського виробництва потребує виваженої державної політики протекціонізму, У більшості країн з ринковою економікою основною метою такої політики є підтримка прибутковості сільськогосподарського товаровиробництва і стабільної економічної ситуації в галузі, забезпечення продовольчої безпеки, належних умов для конкурентноздатних товаровиробників у міжнародному поділі праці, запобігання негативних процесів міграції і т.д. Для цього застосовуються різні підходи та механізми, але переважаючим для більшості країн є бюджетне фінансування, що дозволяє на більш якісному рівні здійснювати планування фінансових ресурсів, зосереджувати їх на пріоритетних напрямках розвитку агропромислового виробництва для досягнення максимальної ефективності фінансових інвестицій.

В аграрному секторі ця проблема з актуальної в перші роки його реформування перетворилася на ключову, яку не вдалося належним чином вирішити до теперішнього часу. Однак не можна стверджувати, що цьому питанню не приділялося уваги, - є і певні успіхи в даному напрямку. Досить зазначити, що державне фінансування сільського господарства за останні роки збільшилася майже в 4 рази і в 2007 р. склало 11 млрд. грн.

Ефективне використання бюджетних коштів вимагає адекватної довгострокової стратегії розвитку аграрного сектора економіки, концентрації фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів на реалізації пріоритетних напрямів аграрної політики держави. Однак, на наш погляд, у цій сфері залишаються питання, які потребують свого рішення або застосування інших до нього підходів. Перш за все необхідно уточнити основні напрямки і пріоритети державної підтримки, до яких слід віднести:

- Виробництво продукції рослинництва і тваринництва, що забезпечують продовольчу безпеку держави, продуктів харчування для дітей і окремих соціально незахищених верств населення;

- Відтворення ресурсного потенціалу сільськогосподарських підприємств до рівня, який забезпечує їх конкурентоспроможність; створення сучасної виробничої інфраструктури - меліоративних систем, підприємств з переробки і зберігання сільськогосподарської продукції, систем зв'язку, інтеграційних формувань за участю промислового, банківського капіталу, інституційних та індивідуальних інвесторів;

- Інноваційний розвиток галузі - насамперед селекції в рослинництві та тваринництві, впровадження сучасних технологій, підготовку кваліфікованих кадрів для села, виробництво нових видів продукції і розширення її асортименту, розвиток освіти і аграрної науки;

- Розвиток територій та аграрного ринку, що включає: розвиток на селі підприємств соціальної інфраструктури, створення умов для закріплення молоді на селі, будівництво транспортних комунікацій, розвиток інфраструктури аграрного ринку.

Реалізація мети та основних завдань державної підтримки передбачає вдосконалення чинної нормативно-правової бази шляхом внесення змін до бюджетного та іншого законодавства. Крім того, необхідно прийняти Закони України «Про державні гарантії фінансового забезпечення програм розвитку сільських територій» та «Про антимонопольної захисту сільськогосподарських товаровиробників», а також внести відповідні зміни та доповнення до Закону України «Про державну підтримку сільського господарства» і «Бюджетний кодекс України» з урахуванням вимог СОТ і стандартів ЄС.

Для поліпшення фінансування аграрної сфери необхідно здійснити певну перегрупування об'єктів бюджетного фінансування. Дослідження показало, що, виходячи із значущості об'єктів фінансування, їх економічного змісту, а також враховуючи минулий досвід, доцільно виділити наступні групи: державні програми, цільові програми, заходи постійні і заходи разові.

Основними принципами розробки та фінансового забезпечення програм повинні стати: вибір головних напрямків і пріоритетів, розробка науково обгрунтованих і збалансованих програм; цілеспрямованість, адресність, обумовленість і обов'язкова гарантованість у фінансуванні програм; концентрація ресурсів на стратегічних напрямах; комплексний підхід до виділення ресурсів у технологічно відповідному періоді і певних обсягах для реалізації показників програми; системність механізмів державного фінансового регулювання; рівноправний доступ сільськогосподарських виробників усіх форм власності, залучених до виконання програми, до фінансових, кредитних, матеріально-технічним та іншим ресурсам.

Таким чином, для ефективного використання бюджетних коштів підтримку цільових програм слід здійснювати комплексно. Це передбачає бюджетне фінансування в межах декількох взаємопов'язаних програм одночасно, оскільки відсутність фінансування або недофінансування однією з програм може призвести до розриву всього технологічного ланцюжка і спричинити за собою невиконання всієї програми. Прийняття цільових програм має здійснюватися на основі оцінки альтернативних варіантів вирішення проблеми з урахуванням економічних, соціальних та екологічних умов. Кінцевою метою бюджетної підтримки повинно стати найбільш повне продовольче забезпечення всіх верств населення, вихід вітчизняної продовольчої продукції на світові ринки.

3. Удосконалення економічного механізму АПК

Одним з найважливіших напрямків підвищення ефективності агропромислового виробництва є вдосконалення економічного механізму АПК. Загальновизнано, що земля, її родючість - один з головних ресурсів, незамінне джерело існування людства, його добробуту і доходів. Ігнорування вартості землі і Невведення її в економічний оборот країни приводять до інвестиційної, кредитної та інноваційної непривабливості сільськогосподарського виробництва. Тому аграрний сектор щорічно втрачає величезні фінансові ресурси, необхідні, для зміцнення матеріально-технічної бази виробників і соціального облаштування життя селян. З цієї причини лише близько 20% створеної ними додаткової вартості залишається в аграрній сфері, а 80% реалізується за різними схемами в інших сферах економіки (в торгівлі, банках), хоча дане співвідношення має бути зворотним: 80% на користь тих, хто створив додаткову вартість, а 20% - іншим. Це вимагає розробки нової моделі економічного механізму в АПК. Перш за все необхідно структурувати всі види капіталів, що функціонують в економіці, з метою гармонізації доходів за допомогою економічних регуляторів, створити рівні стартові умови для всіх сфер економіки, що дозволить перевести аграрну сферу в активну русло саморозвитку, керувати економічними процесами. Доведено, що за рахунок створення однакових стартових паритетних умов сільське господарство додатково отримає 5 млрд. грн. прибутку. Без вирішення даної проблеми не можна говорити про європейські стандарти, отже, і про вступ нашої держави до ЄС.

Не менш важливою є розробка аграрною наукою рекомендацій з розвитку на селі виробничих відносин ринкового змісту як основи аграрної політики держави. Такі відносини без земельних відносин не виправдали себе, тому прийшов час зробити їх повноцінними. Без власника засобів виробництва і результатів праці не може бути товарно-грошових відносин - ринкового утримання виробничих відносин. Навпаки, будуть розвиватися необов'язковість, безвідповідальність, неплатежі, бартер і ін

Серед основних елементів економічного механізму, що впливають на рівень фінансового забезпечення сільського господарства, провідну роль відіграє ціновий механізм. Саме від рівня цін на сільськогосподарську продукцію перш за все залежить можливість підвищення заробітної плати працівників аграрного сектору, ефективного використання банківських кредитів, своєчасної сплати податків і зборів, страхування врожаїв тощо Основою формування цін в ринкових умовах виступає співвідношення попиту і пропозиції продукції. Разом з тим досвід розвинених країн світу і вітчизняна практика свідчать, що ринкова економіка не може забезпечити таку саморегуляцію цін на аграрному ринку, яка б створювала умови для сталого розвитку сільського господарства. З метою усунення недосконалості ринку об'єктивно необхідне втручання держави в механізм ринкового ціноутворення, причому, очевидно, що результативність такого втручання залежить насамперед від рівня обгрунтованості цін купівлі-продажу сільськогосподарської продукції. Отже, можна стверджувати, що виважена цінова політика держави на аграрному ринку - основа фінансового забезпечення сталого розвитку аграрного сектора економіки.

Що стосується вдосконалення управління АПК, то тут зусилля владних структур і наукових працівників повинні бути націлені на:

- Формування системи управління сільськими територіями, наближеної до стандартів ЄС;

- Розвиток мережі професійних і міжпрофесійних об'єднань з відповідними повноваженнями з метою захисту і збалансування інтересів їх засновників та звільнення органів виконавчої влади від невластивих їм функцій;

- Визначення уповноваженого державного органу з питань розвитку сільських територій;

- Напрям діяльності органів виконавчої влади на вдосконалення стратегічного аналізу, прогнозування, моніторингу та здійснення контрольних функцій.

Агропромислове виробництво - занадто ресурсномістка сфера національної економіки Україні, де разом із землею зосереджена майже половина капіталу держави. Проте, як відомо, ефективність АПК лише на третину обумовлюється вкладеннями в техніку й обладнання, а все інше забезпечується людським чинником. Відсутність регіональних програм розвитку сільських територій призвело до значного погіршення демографічної ситуації на селі, причому внаслідок економічних негараздів кількість працюючих у сільському господарстві за останні 4 роки зменшилася вдвічі.

Отже, важливий напрям аграрної політики України - розвиток сільських територій. Вчені при цьому виходять з того, що без розвитку сільських територій добробут країни неможливо, адже держава, в якому розвивається тільки центр (що, в основному, спостерігається в Україну), приречене на безперспективність свого існування. В даний час гостро стоїть проблема навальної деградації сільської поселенської мережі, рішення якої вкрай актуально і невідкладно. Зусилля держави щодо відродження сільських населених пунктів, яких в Україні налічується 28,6 тис., повинні спрямовуватися на розробку і втілення в життя регіональних програм соціально-економічного розвитку сільських територій. Держава зобов'язана інвестувати кошти в розвиток цих програм, а їх виконавці - охопити всі без винятку сільські населені пункти, по кожному з яких передбачити заходи, спрямовані на забезпечення нормальних умов життя за рахунок ресурсів територій, на яких вони розташовані.

Проблема відновлення та розвитку сільських територій відповідно до вимог ЄС у науковому і в прикладному аспектах надзвичайно складна, її розв'язання потребує як тривалого часу, так і чималих витрат. Узагальнюючи результати досліджень щодо трансформаційних процесів і розвитку їх в Україні, можна зробити висновок, що переклад сільських територій, які займають понад 70% загальної земельної площі країни, на модель сталого розвитку, створення у всіх регіонах країни раціональної, з точки зору економіки та екології, поселенської мережі слід розглядати як найважливіше завдання державної аграрної політики і, відповідно, аграрної науки.

Одним з найбільш актуальних напрямків вирішення даної проблеми є формування системи адресного забезпечення розвитку сільських поселень шляхом організації загальнодержавного банку даних з розробки стратегічних (на 10-15 років) програм, якими можуть бути державні комплексні програми соціально-економічного розвитку сільських територій, державні цільові програми соціального розвитку села (житла, освіти, охорони здоров'я, культури, побуту ит. д.), регіональні комплексні програми розвитку сільських територій, програми відповідного розвитку сільських територій адміністративно-територіальних одиниць та ін

У цьому контексті розроблений в ННЦ «ІАЕ» Паспорт сільського населеного пункту вирішує проблему інформаційного забезпечення розробки програм. Здійснення суцільної паспортизації сіл України дозволить простежити реалії трансформаційних процесів, демографічної, екологічної ситуації, а також зайнятості населення, фактичного стану сільськогосподарського виробництва та функціонування об'єктів соціальної сфери і на цій основі визначити пріоритети розвитку сільських населених пунктів у межах кожної сільської ради.

В даний час на порядок денний висуваються проблеми докорінної зміни житлової політики, розвитку житлового будівництва головним чином за рахунок коштів громадян, іпотечного кредитування та ін При цьому важливо зберегти систему забезпечення житлом найменш захищених верств населення, яка фінансуватиметься з державного і місцевого бюджетів. Предметом особливої ​​уваги мають бути стимулювання приватного будівництва на селі, підтримка молодіжного житлового будівництва. Активна житлова політика, перехід до широкомасштабного житлового будівництва - вагомий чинник оздоровлення економіки, інтенсифікації розвитку внутрішнього ринку, посилення його соціальної спрямованості.

Висновок

На основі зазначеного можна зробити висновок: в результаті реформування аграрного сектора економіки зростає економічна ефективність виробництва в агропромисловому комплексі, підвищується його кредитна, інвестиційна та інноваційна привабливість, що в кінцевому підсумку стане вирішальною умовою забезпечення успішного розвитку сільських громад та територій, виробництва конкурентоспроможної продукції не тільки для захисту внутрішнього ринку, але і для виходу з нею на зовнішній ринок, освоєння європейських стандартів господарювання.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Сільське, лісове господарство та землекористування | Контрольна робота
132.1кб. | скачати


Схожі роботи:
Стан та перспективи розвитку агропромислового комплексу Украї
Проблеми та перспективи розвитку агропромислового комплексу України
Проблеми та перспективи розвитку агропромислового комплексу АПК регіону
Основні проблеми та перспективи розвитку і розміщення агропромислового комплексу в Донецькому економічному
Стан і розвиток агропромислового комплексу Росії
Розвиток агропромислового комплексу України
Бюджетна система України стан перспективи розвитку 2
Бюджетна система України стан перспективи розвитку
Сучасний стан та перспективи розвитку суднобудування України
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru