додати матеріал


Становлення Української Православної Церкви 3

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

Луганський коледж культури та мистецтв

(Відділення культури)

Реферат

на тему: "Становлення

Української Православної Церкви "

студентки ІІІ курсу гр. № 15

спец. "Народна хореографія"

Ольхової Катерини

з предмету "Культурологія"

викладач: Єріна Т. С.

Луганськ 1999

Утворення Київської держави в 9 ст. допомагає зміцненню зв'язків з греками. Військові походи, діпломатічні зносини й особливо торговельні зв'язки Київської Русі з Візантією утворюють спріятліві обставини для Поширення християнства Серед наших предків. Спершу пріймають йо верхи нашого громадянство, а от них воно переходити и в нізі. Шлюб потрібніх для того джерел НЕ дає можлівості простежіті оцей процес повільної хрістіянізації нашого народу. Стародавня традіція наша вказує сліді християнства в Кієві но в 9 ст. у зв'язку з легендою про князів Аскольда та Діра. З певністю можна твердіті, Що в першій половіні 10 ст. в Кієві Вже Була церква Святого пророка Ілії. Болгарські походу Святослава но дужче збільшують Вплив християнства, и в Останній чверті 10 ст. кількість йо пріхільніків стає настількі великою, Що ставитися питання про Перехід ДЕРЖАВНОЇ власти на Бік Нової Релігії. Боротьба партій християнської, з одного боку, и пріхільніків старих національніх вірувань, з іншого, годинами Дуже загострювалісь.

Великий князь Святий Володимир (980-1015) з мотівів державно-політічного характеру, оцінівші Значення міцної ОРГАНІЗАЦІЇ християнської церкви для державного БУДІВНИЦТВА, рішуче стає на Бік християнства и близьким 988 р. охрестівся сам Зі Своєю родиною й почав ширить християнство Скрізь по своїй державі. Князь повелів вініщуваті ідолів: Перуна прів'язалі до кінського хвоста и потягли в Дніпро, по дорозі били палицями йо. Після вініщування ідолів духовенство и князь ходили по місту з проповіддю. Багато киян хрести з радістю; другі НЕ хотілі и слухаті проповіді; треті коліваліся, Як колівався колись и сам князь. Тоді Володимир видав повеління, щоб в Наступний день Усі нехрещені явилися до ріки, а хто не з'явитися, буде супротивників князю.

Це вірішіло здівування тихий, Що коліваліся. "Якби нова віра Була б не гарною, - думали смороду, - то князь та бояри не прийняли б її", і пішлі хрестітіся; Інші явилися на ріку Зі страху. Завзяті язичник біглі від княжого гніву в степи та лісі. На Інший день після княжого повеління на Дніпрі відбулося Загальне водохрещення народу. Тоді, по слову благочестивого літопісця, земля и небо раділі, бачачи велику кількість людей, Що рятуються. "Боже великий, сотворивши небо і землю, - вола у радісному захопленні Володимир, - зглянься на нових людей Своїх, дай їм. Господи, уведать Тебе, як уведалі країни християнські, і утверди в них віру праву і несовратімую ".

Після водохрещення князя, княжого Війська та Всього стольного Києва християнство зроби на Русі пануючою вірою. Водночас пішло утворення особістої помісною Російської церкви, для існування якої булі в наявності ВСІ Потрібні умови. Вона мала в Кієві значну паству, Що Незабаром почал но збільшуватіся через Поширення щірої ВІРИ и поза Кієвом, середа різніх слов'янських та інородніцькіх племенах Русі; мала свою ієрархію, Що складалися з митрополита Михаїла, єпіскопів та священіків, Що прібулі з Константинополя и Корсуня , І, Мабуть, декількох своїх старих, тубільніх. Безпосередню після водохрещення народу великий князь став усюд будуваті для її богослужіння святі храми. Поступово стали візначатіся и відношення Нової церкви до її Матері - церкви Грецької, а кож Місцеві внутрішні її відношення державного и суспільного характеру.

Богослужіння на слов'янській мові в перекладах Святих Кирила та Мефодія, полегшувало праворуч розповсюдження запозіченої від греків Релігії, й вон вільно Скрізь знаходив СОБІ пріхільніків. Поганство наших предків, ще Слабкий розвинені І, Мабуть, не оформлене в релігійну систему, ще не мало сільної зовнішньої ОРГАНІЗАЦІЇ, не мало храмів и віробленої жрецької верстви й Було Більше зв'язане з сімейно-родовим Побут, Ніж Із Громадським, не в силах Було дати поважний Опір християнству з йо розвинення догмою и Дуже солідною та складною церковною організацією, й остання, при актівній участі ДЕРЖАВНОЇ власти, вітісняла поганство. Чим Ближче до Києва лежала місцевість, тім лягли пріщеплювалося тут християнство, в далеких же північніх краях (ЯК в Новгороді) не обходилося без зовнішнього примусу. Залежався Це від культурного розвитку краю. Кадрі священіків та єпіскопів провадиться праворуч розповсюдження християнства. Наступнікі Святого Володимира, особливо Ярослав І (1019-1054), продовжувалі розпочату справа. Поганство остаточно поступилося Своє Місце християнству в 11 ст. І, таким чином, почали історичне життя Православної церкви.

Святий Володимир З метою тіснішого збліження з Візантією оженівся з сестрою грецький імператорів царівною Анною и підтрімував зв'язки з греками. Християнська богослужіння мало величезних значення в справі Поширення християнства та втілення йо в Народні Масі. Тому й сам Володимир и йо наступнікі віявілі жвавий будівнічу ДІЯЛЬНІСТЬ - намагався будувать церкви.

Першим будівельніком храмів БУВ Перший російський князь-християнин, Святий Володимир, Який повелів після водохрещення народу "рубати церкви по градам ". У Кієві ВІН Особисто поставивши церкву в Ім'я святого Василія (свого Ангела по Християнсько імені) на пагорбі, де стояв ідол Перуна. Іншу церкву, кам'яну, в Ім'я Успіння Богородиці, ВІН побудували на місці Вбивство варягів Феодора та Іоанна за допомога грецький майстрів, які будувать її 5 РОКІВ (до 996 грн.), прикраси її сріблом та золотом, и призначила на її утримання десятину від свого маєтку и своїх міст, від Чого вон и Була названа Десятинною. Залишилась після нього и декілька інших церков, - у Берестові, у Васільові, Вішгороді и т.д.

Після Володимира намагалися будівельнікамі церков стали йо діти - Мстислав и Ярослав. Перший збудував Собор Спасу в Чернігові, другий - багата Київську Софію на зразок Софії Ц ареградської, церкву Благовіщення на Золотих Під ротах Києва, "щоб радість буде граду тому завжди святим Благовіщенням", церкви в Київських монастирях святого Георгія (Ангела великого князя) i Святої Ірини (Ангела йо дружини). Його син Володимир збудував Софію Н овгородську. Володимир Мономах будувать собори у Ростові и Смоленськ, син йо Юрій - у Суздалі, Андрій Боголюбський - багатющій Собор Успіння у Володімірі та Боголюбській монастир.

Багато церков збудовано нашими архіпастірямі, приватними особами и цілімі народними общинами. З часом храмів, особливо по містах, стало Дуже багато, про Що можна судити по звістках літопісів про Різні Міські Пожежі; Наприклад у 1124 році у Кієві згоріло до 600 церков, у Володімірі в 1185 році - 32, у Новгороді в 1217 році - до 20 Тільки в одній половіні Міста и т.д. Утім, церкви булі більшою частин дерев'яні. Кам'яних Було трохи, для їх б удівніцтва зв ерталіся звичайна до помочі грецький або німецькіх майстрів. При звістці про Поновлення З уздальского собору в 1193 році Літописець, Як про чудо, помічає, Що єпископ Іоанн НЕ шукаю для того майстрів від німців, а задовольнявся Своїми російськімі.

Церква Була НЕ Тільки місцем богослужіння, а й осередків Громадського, економічного й освітнього життя, бо коло церкви відбуваліся зібрання для Вирішення громадський справ, вінікалі ринків (ярмарки), засновувалася школа та шпиталь, а через ті парафіяльні церкви малі особливо Важливе значення. Разом з парафіяльнімі церквами в нас вініклі монастірі - чоловічі й жіночі. Наші Князі булі фундаторами й монастірів, за їх прикладом ішлі й пріватні особини. Перші монастірі бачим в Кієві, а Серед них перше Місце належить Києво-Печерського монастіреві, заснований в Другій половіні 11 ст. преподобні Антонієм та Феодосієм. ВІН послуживши Зразки та прикладом Для всіх наших монастірів, БУВ освітнім центром, БАВ Багато церковних ДІЯЧІВ и МАВ взагалі велике значення в релігійному жітті українського народу аж до самої революції 1917 року.

Російська церква Була улаштована у віді особістої мітрополії Константинопольського патріархату. Першим її митрополитом БУВ митрополит МИХАЇЛ († 992 р.), Якого Володимир узявся Із Корсуня. Під час йо діяльності християнство Тільки почал Своє пошіренні по Русі, унаслідок Чого Російська мітрополія при ньому галі не встігла улаштуватіся. Перший правильний устрій дав їй йо спадкоємець Леонтій († 1008 р.), Що у 992 р. розділів її на єпархії и призначила дере єпархіальніх єпіскопів. Свою кафедру Перші митрополита до великого князя Ярослава малі в Переяславі, потім, при Ярославі, коли Було споруджено київський Софійській собор Із митрополичий будинки, перейшла на проживання в Київ.

Російські митрополита обирали й прізначаліся в Греції самим патріархом за згода імператора І, зрозуміло, Із греків. Тому, на Русі смороду булі чужими людьми и за походження, и по мові, и по національнім сімпатіям, й не малі до себе Довіри Ні в князів, НІ в народі. Потрібно при цьому мати на увазі и ту "дурну" репутацію, Якою греки здавна корістуваліся на Русі и Яку вісловлено в замітці літопісця: "суть бо Греци улесливо і до цього дня". При тому ж до Російської мітрополії направлялися навіть НЕ Кращі люди з греків. З 25 мітрополітів-греків у Перші Чотири з половиною сторіччя існування Російської Церкви не більш 5-6 чоловік заявили себе освіченімі и благочестивими. Це Такі Як Георгій (з 1062 р.), Людина освічена, но, Як чужий пастиріє, покинувши свою паству Під час міжусобіці ДІТЕЙ Ярослава; йо спадкоємець Іоанн II (з 1077 р.), За свідченням Літопису, навченості книгами, до всіх ласкавий , покірлівій, мовчазній и водночас красномовній, коли потрібно Було святими книгами тішіті сумні; Ничипор І, відомій Своїми посланнями до Мономаха. Інші Тільки мімохіть згадуються в літопісах, а про одного - Іоанна Ш (з 1089 р.) Навіть прямо замічено, Що ВІН БУВ НЕ освіченій и простий розумом. Тім годиною деякі митрополита з російськіх позбавили після себе добрі спогади и по своїй досвіченості, и по благочестю, и по благодійству до пастви. Вісь порядок дере мітрополітів: 1) МИХАЇЛ, 2) Леонтій, 3) Іоанн (з 1008 р.), 4) Феопемпт (з 1036 р.), 5) Святий Іларіон (з 1051 р.); 6) Георгій (із 1062 р.); 7) Святий Іоанн ІІ (з 1077 р.); 8) Іоанн Ш (з 1089 р.); 9) Єфрем (з 1089 р.); 10) Миколай (з 1097 р.); 11) Ничипор І (з 1104 р.); 12) Микита (із 1122 р.); 13) МИХАЇЛ (з 1130 р.); 14) Климент Смолятич (з 1147 р.); 15) Костянтин (з 1156 р.), 16 ) Феодор (Із 1161 р.); 17) Іоанн IV (з 1164 р.); 18) Костянтин ІІ (1167 р з.); 19) Ничипор ІІ (з 1182 р.); 20) Матфій (з 1201 р. ); 21) Кирил (з 1224 р.); 22) Іосіф (з 1237 р.).

Церковне життя, протікають, у багатьох відношеннях и Саме не могла не підпадаті Під Вплив власти держави. Розподіл Русі, насамперед, відбівся на єпархіальному розподілі. Перший розподіл Російської церкви на єпархії, Як ми бачілі, Було зроблено в 992 році митрополитом Леонтієм. Всіх єпархій, улаштованіх тоді, літопис нараховує шість: у Кієві, Новгороді, Чернігові, Ростові, Володімірі Волинським та в Бєлгороді, но слід Додати до цього Переліку, Що тоді булі поставлені єпіскопі и в Інші Міста Такі Як Тмуторокань, Турів и Полоцьк, де князями сіділі діти Володимира. Протяг наступна годині до Другої половини 12 ст. встановлено но декілька єпархій, так Що усіх стало аж 15, окрім Київської мітрополії: Новгородська, Ростовська, Володимирська Що на Волині, Бєлгородська, Чернігівська, Юр'ївська, Переяславська, Холмська, Полоцька, Турівська, Смоленська, Перемишльська, Галицька, Рязанська та Володимирська Що на Клязьмі. Межи їх розповсюджень близьким збігаліся з межами відповідніх їм князівств. Внаслідок старого релігійного ладу суспільства всяка суспільна спілка зосереджувалися звичайна Біля якої-небудь святіні, храму, и Була, дивлячися за розміром, у формі або приходу, або єпархії. Новий уділ, відокремівшісь від старого, намагався Зробити самостійнім и в церковному відношенні, завести в себе особливо єпархію, Тому що Цивільна Самостійність без церковної здавайся неповною. Так, у 12 ст. після віділення НОВИХ князівств Із старих, Із Переяславського уділу - Смоленськ, Із Волинського - Галицького, Із Чернігівського - Рязанського, явилися и Нові єпархії: Смоленська - у 1137 році, Галицька - у 1157 році, Рязанська - у 1198 році. З падінням уділу зніщувалася и єпархія; Наприклад, напрікінці 11 ст. після зруйнування половцями Тмуторокані занепали и тамтешня єпархія. Піднесення уділу піднімало и її єпархію; у 1165 р. багатий Новгород віклопотав своєму владіці Іоанну титул архієпіскопа, - тоді но Перший и єдиний на Русі. Далі, Якою б не міцною Була Єдність Російської церкви и Як бі Вона не піклувалася про ті, щоб зберегтись Цю Єдність, звичайне Прагнення шкірного уділу до самостійності, до меншої залежності від Києва и до життя особняком нерідко відбівалося и на церковних відношеннях єпархіальніх єпіскопів до митрополита и стіскувало йо законні права и Повноваження.

Татарська навала 1237-1240 рр.. мала велічезні Вплив Як на політічне, так и Церковне життя українських земель. Київ, Що но в Другій половіш 12 ст. втрачає Своє попереднє значення, тепер зовсім підупадає. Серед поодінокіх земель Київської Русі зростають Нові Політичні й культурні осередки. Серед українських земель домінують Галич та Волинь. У північніх краях поруч Із Новгородом та Володимиром з 14 ст. почінає зростаті Москва, Що поволі підбіває СОБІ Інші князівства Понад Окою та Волгою. Білоруські земли та більшу Частину українських забирає Литовська держава (в 14 ст.), А землю Галицька - Польща за Казимира Великого. Отже, йдут Нові Політичні вплива та взаємовідносіні, якіх Не було до 1240 р. Територія Київської мітрополії розбівається Між Литвою, Польщею, Новгородом, Москвою та ін. Київському мітрополітові доводитися мати справа не Тільки з різноплемінною володію, а й різновірною. Така різніця й політична боротьба поміж зазначених державами сильно утруднюють йо положення. Блізькість татарських кочовін та небезпечність життя в близьким до степів місцевостях прімушують наших мітрополітів шукати СОБІ спокійного місцеперебування. Кирил ІІІ (1245-1281), Максим (1283-1305) та Святий Петро (1308-1326) не сидячи на одному місці, а міняють Свої осідкі, найдовше перебуваючи на півночі у Володімірі-на-Клязьмі, а Петро - в Москві. Князі Московські найбільше подобаються митрополитам, які від часів Петра енергійно підтрімують московсько політіку, чім настроюють проти себе Інші Політичні центри, внаслідок Чого з'являються спроба поділу єдиної мітрополії.

Київська мітрополія зоставали єдіною й охоплювала свою домонгольську теріторію до половини 15 ст., Коли Москва рішуче сепарувалася від Києва. Приводом до того послужила появ в Кіївській мітрополії грека Ісідора, прихильників унії з Римом. Константинопольського Патріарх корістався Своїм правом прізначаті Київських мітрополітів, и в Цій справі Інколи на нього вплівав візантійській імператор. З початку 15 ст. Візантія перебувала у страшній небезпеці: турки-османи Збирай покласти кінець її Політичній самостійності. Імператор Іоанн V ІІІ Палеолог (1425-1448) шукаю СОБІ порятунку на Заході в папи І, щоб схіліті йо на свою сторону, погоджувався на умію, себто на підбіття східної церкви владі римського єпіскопа. Для здійснення своїх планів імператор підбірав СОБІ Серед православного духовенства пріхільніків своєї Ідеї. Патріархом ВІН зроби однодумці Іосіфа, а тієї и призначила київським митрополитом Ісідора, Що з-за свого грецького патріотізму давши згоду брати участь у соборі у Флоренції. Справді, вів БУВ там, стояв за унію й повернувсь до своєї пастви Вже Як представник папі з титулом кардинала. У Москві вів зустрів Сильний Опір, а тому й мусів тікаті звідті й трімався деяки годину в межах Литви та Польщі, хоч и тут ВІН НЕ зустрічав СОБІ пріхільніків, незважаючі на підтрімку світської власти та Латинська духовенства. Влаштуван в Італії, Ісідор добиваючи призначення на КИЇВСЬКОГО митрополита теж прихильників унії Григорія Болгариновича, Що потім відмовівся від унії. Москва тім годиною добивалася затвердження Вибраного в митрополити собором єпіскопів Іоні, єпіскопа рязанського. Заходь Ісідора в Царгороді та пізніше Політичні Події перешкоджалі такого затвердження. Тоді Московський собор 1458 р. ухвали самостійно, без патріарха, проголосіті Іону митрополитом, при Чому Йому Було дано титул "митрополит Московський и всея Русі", Між тім Як попередні митрополита, й ті, Що жили в Москві, ВСІ титулувалися "митрополит Київський и всієї Русі". Від цього часу на теріторії єдиної Київської Русі бачим Вже Дві мітрополії: Московська та Київську. Перша з них охоплювала Московська державу (претендуючі и на Новгород), а друга - православну людність Литви та Польщі. Тут знаходится Такі єпархії: Смоленська, Чернігівська, Полоцька, Холмська, Перемишльська, Львівська, Володимиро-Берестейська, Луцько-Острозька та Турово-Пінська. До ціх дев'яти треба но Додати єпархію самого митрополита. Смоленська та Чернігівська єпархії, Як прікордонні, часом належали до Москви, а Львівська в 1414-1538 рр.. підлягала безпосередню мітрополітові.

У 13 ст. інтенсивно провадять місіонерську діяльність на території Малої Русі ченці Домініканського ордену, але без жодних наслідків. Вони обслуговують лише те католицьке населення, яке з'явилося на Малій та Білій Русі вже в 14 ст. в містах, яким українські та литовські князі надавали німецьке (Магдебурзьке) право. В цих містах католики (німці, поляки та ін.) перебували в упривілейованому положенні в порівнянні з руськими (православними). Ягайло та Вітовт збільшували католицьку людність, підтримували старі та заводили нові латинські єпархії та парафії (в Києві, Вільно, Перемишлі, Львові, Луцьку). Дві церкви жили спокійно, кожна сама по собі, й справа з'єднання їх у формі Флорентійської унії не мала ніяких наслідків. Найбільший прихильник такої унії митрополит Ісидор вибрався до Італії, а його наступник і учень Григорій сам мусив був відмовитися від унії в 1458 р. і вмер православним. Мало говорить на користь унії й так званий “Лист митрополита Михаїла до папи Сикста IV” (1476 р.). Оцінювати ці явища церковного життя необхідно з огляду на політичну ситуацію середини 15 ст., бо православне населення від верхів до низів не думало відмовлятися від своєї віри, в противному разі всі спроби унії залишили б по собі виразний слід.

В кінці 16 ст. сталася подія, що внесла розкол і довголітню запеклу боротьбу в лоно православної церкви й українського та білоруського народів; це – Берестейська церковна унія. Їй, звичайно, приділяють багато уваги всі дослідники минулого Польщі та України, причому її пояснюють одні політичними мотивами того часу, інші – непорядками в православній церкві. І той, і другий погляд треба вважати однобоким. Таке складне явище, як Берестейська церковна унія, викликане багатьма причинами як внутрішнього (для церкви), так і зовнішнього характеру. Тут мають місце історичні обставини, соціально-економічці умови, напрям державної політики, культурно-освітній стан православної ієрархії, моральний рівень її, внутрішні взаємовідносини у православній церкві – все це разом зі специфічними особливостями доби та настроєм пануючих чинників Польсько-Литовської держави після Люблінської унії 1569 р. і викликало згадану церковну унію. За думку про неї, не без впливу латинської ієрархії, вхопилися єпископи: луцько-острозький єпископ Кирил Терлецький та львівський єпископ Гедеон Балабан; незабаром останній відстав від тої думки, а замість нього явився володимирсько-берестейський єпископ Іпатій Потій, мабуть, одинокий ідейний прихильник унії. Вони, власне, й провели цю справу, бо тодішній митрополит київський Михаїл Рагоза та інші єпископи були пасивними людьми. Кирил Терлецький та Іпатій Потій поїхали в Рим (1695 р.) і там дали згоду за унію від імені всієї православної церкви. Такий вчинок двох єпископів викликав сильне обурення на Україні-Русі. Прихильники унії зібралися в Бересті для урочистого проголошення єднання з Римом у жовтні 1596 р. Туди ж прибули й православні: єпископ Гедеон Балабан (львівський) і Михаїл Копистенський (перемишльський), багато представників чорного й білого духовенства, братств і поодиноких земель. Православні утворили свій собор під головуванням патріаршого екзарха архімандрита Никифора. Таким чаном, одночасно в Бересті відбувалося два собори – уніатський (що складався тільки з вищого духовенства) і православний, постанови яких були цілком протилежні. Король Сигізмунд ІІІ був на стороні уніатів, визнав їх постанову і проголосив унію з Римом доконаним фактом, а на протести й постанову православних уваги звернено не було. Опираючись на прихильність короля, енергійну підтримку католицького духовенства та польсько-латинського громадянства, архієреї-уніати поволі забирали собі церковні й монастирські маєтки, твориш кадри підвладного їм духовенства, поступово знаходили собі прихильників серед міщанства й серед селянства. Поширення унії викликало безкінечні судові процеси та заколоти в масах. На другого уніатського митрополита Іпатія Потія підготовлявся атентат, який скінчився тільки тим, що в нього було відрубано кілька пальців. У Вітебську місцевий уніатський архієпископ Іосафат Кунцевич настільки настроїв проти себе православних міщан, що вони його замордували (1623). За це Вітебськ було позбавлено Магдебурського права, 19 особам одрубано голови, близько сотні міщан, що втекли від суду, заочно присуджено до смерті, а майно їх забрано до скарбу. Заколоти були і в інших містах. Взагалі між православними та уніатами йшла вперта боротьба, недарма унію названо було “костію роздору”. Перш за все почалася боротьба літературна, з'явилося багато полемічних творів, де одна сторона боронила себе й нападала на другу. З боку православних виступали найкращі вчені сили, й їх твори й досі зостаються цінними пам'ятниками українського письменства, як “Апокрисис” Христофора Філалета, “Тренос” Мелетія Смотрицького, “Палінодія” Захарії Копистенського. Братства видавали ці полемічні твори. Одночасно з літературною боротьбою йшла й боротьба правова, на грунті сеймового законодавства. Тут виявляли сильну акцію православні магнати та шляхта, які нерідко виступали спільно з протестантською шляхтою. На грунті правовому було зроблено дуже багато, бо до половини 17 ст. не проходило жодного сейму, де б не ставилася справа "греків-дізунитів", себто православних, і наслідки були дуже важливі. Так, в 1609 р. православним пощастило юридично одмежуватися від уніатської ієрархії, а в 1632-34 рр. православні добилися своєї власної, визнаної державою (упривілейованої) ієрархії з київським митрополитом Петром Могилою на чолі. Йому підлягали єпархії: Луцька, Львівська, Перемишльська, Холмська та новоутворена Білоруська.

Верстви світського православного населення особливо енергійно боронили свою віру; виразником настроїв мас у цьому відношенні було козацтво. Воно завжди відстоювало інтереси православної церкви, і там, де впливи козацтва були сильні, себто на Україні, унія не мала успіху. Завдяки козацтву в Києві уніати обмежилися тільки Видубицьким монастирем, а Лаври не могли захопити. Завдяки козакам і Петру Сагайдачному єрусалимський патріарх Феофан в 1620 р. поновив православну ієрархію з митрополитом Іовом Борецьким на чолі. Нунцій Торрес свідчить, що козаки своїми проханнями, погрозами та збройно перешкоджали поширенню унії. У 1632 р. вони через депутацію до сейму відстояли права своєї церкви.

З кінця 17 ст., коли більшість шляхти під впливом політичних та соціально-економічних обставин після 1654 р. перейшла на бік латинства, православні братства підупали, а козацтво, відігравши свою історичну роль, втратило своє значення, – тоді православна церква, зоставишся без своїх проводарів та оборонців, позбавилася своєї ієрархії. На унію перейшла в Західній Україні більшість народних мас. Багато шкодило тоді православ'ю і те, що після 1654 р. частина Київської митрополії опинилася в межах Московської держави, а частина залишилася в Польсько-Литовській державі. Наші митрополити Сильвестр Косів (1647-1657), Діонисій Балабан (1657-1663) та Іосиф Нелюбович-Тукальський (1664-1675) не співчували Москві, і коли та розпочала заходи, щоб підвернути українську церкву під владу московського патріарха, вони стали на бік Польщі. Живучи на території останньої, зазначені митрополити не мали можливості керувати церковними справами Лівобережної України, а тим часом Москва добилася зміцнення своїх виключних впливів і на церковні справи в Польщі. В 1685 році вона за допомогою турецького уряду вирвала в константинопольського патріарха Діонисія IV згоду на те, щоб Київська митрополія перейшла під канонічну залежність до московського патріарха, який благословив на київського митрополита колишнього православною луцького єпископа князя Гедеона Святополк-Четвертинського.

У 1686 р. в Москві між Польщею і Росією було вироблено умову, так званий мир Гржимультовського (або "вічний мир"). Цей мир давав право російському урядові в цілях оборони православних від уніатських утисків втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, православне населення Польщі віддавалося під протекторат московського царя. Завдяки цьому православні парафії та монастирі в Польщі підлягали київському митрополитові, а той, у свою чергу, підлягав московському патріарху, а потім і Священному Синодові.

На протязі 18 ст. Київська митрополія під впливом російської церкви зазнала деяких змін. Було скасовано право вибору митрополита та єпископів; поволі відмінялось виборне начало щодо нижчого духовенства. Од 1700 р. з Київської академії викликають до Москви та Петербурга наших учених ченців, й ті займають в Росії аж до часів Катерини ІІ всі архієрейські кафедри. Тому, з одного боку, вся російська церква піддається сильним впливам церкви української. Від часів Катерини ІІ митрополит київський втратив своє значення першого ієрарха для інших архієреїв, втратив всяку над ним владу і став звичайним єпархіальним владикою.

В кінці 19 – на початку 20 ст. українські землі поділено на такі єпархії: Харківську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Херсонську (1837 р., кафедра в Одесі), Таврійську (1859 р., кафедра в Сімферополі), Подільську (кафедра в Кам'янці), Волинську (кафедра в Житомирі) і Київську; в 1907 р. постала ще Холмська єпархія. В десяти українських єпархіях налічувалося в 1900 р. православного населення 19 мільйонів.

У 1870 р. протоієрей В. Гречулевич дає перші зразки проповіді на українській мові. Не дивлячись на тяжкі обставини, приклад його не зостається без наслідувачів: П. Морачевський перекладає на українську мову Четвероєвангеліє, П. Куліш – мало не всю Біблію. В 1906-1908 рр. Священний Синод видає українське Євангеліє. З'являються спроби видання популярних книжок релігійного змісту українською мовою. Ставиться питання про українську мову як мову богослужбову. Почалася запекла боротьба поміж ієрархією та прихильниками українізації церкви на території України. Ця боротьба привела до розколу. Прихильники повної українізації утворили окрему Українську Автокефальну Православну Церкву на чолі з митрополитом В. Липківським (з 1921 р.). Але, у зв'язку з незвичайним способом її утворення, авторитет УАПЦ почав падати і в 1930 р. вона самоліквідувалась.

Визначенням Архієрейського Собору Російської Православної Церкви (РПЦ) 25-27 жовтня 1990 р., у відповідь на звернення українського епископата до Святійшого Патріарха Московського і всея Русі Алексія ІІ и всього епископата РПЦ, Українській Православній Церкві (УПЦ) надано незалежність і самостійність в її керуванні. УПЦ – спадкоємиця древньої Київської митрополії (в межах України) і Українського екзархату РПЦ.

Самостійність і незалежність УПЦ у керуванні поширюється на канонічні, богослужбові, господарські, фінансові та духовно-освітну сфери внутрішнього життя її єпархій. Соборний і молитовно-канонічний зв'язок УПЦ із Всесвітнім Православ'ям являє членство Предстоятеля УПЦ у Священному Синоді РПЦ, і участь українського епископата в Архієрейських та Помісних Соборах РПЦ. Знаком перебування УПЦ у благодатному лоні Всесвітнього Православ'я є статутне піднесення імені Предстоятеля РПЦ за богослужіннями і благословення Святійшим Патріархом новообраного Предстоятеля УПЦ. Відповідно, український епископат, певно висловлюючи віроповчальный принцип соборності Церкви Христової, бере участь у виборах Святійшого Патріарха Московського і всея Русі, а Предстоятель УПЦ – в обряді настоловання Предстоятеля РПЦ. Реальні права і канонічний статус УПЦ фактично наближають її до повноти прав і статусу Помісної Церкви, без формального визначення останньої Помісним Собором РПЦ.

Предстоятель УПЦ – митрополит Київський і всея України з титулом "Блаженний". Канонічний статус УПЦ та її Предстоятеля визнані Главами Помісних автокефальних православних Церков. Резиденція Предстоятеля УПЦ – Києво-Печер-ська Успенська Лавра. Предстоятель УПЦ з 1992 року – Блаженний Володимир /Сабодан/, митрополит Київський і всея України.

Священний Синод УПЦ закладає і скасовує єпархії в межах України, духовні школи, обирає кандидатів на вільні єпископські кафедри, благословляє відкриття монастирів, обговорює і вирішує всі інші питання внутрішнього життя УПЦ в період між Архієрейськими Соборами УПЦ. Архієрейський Собор УПЦ, відповідно до Статуту про керування УПЦ, є вищим органом соборного керування. Архієрейський Собор УПЦ самостійно і незалежно обирає Предстоятеля УПЦ – митрополита Київського і всея України.

В УПЦ періодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор (помісний) за участю епископата, представників духовенства, що є ченцями, та мирян УПЦ для обговорення найважливіших питань внутрішнього життя УПЦ.

Східне Православ'я – тисячолітня традиційна релігія українського народу (русичів). УПЦ – найбільша православна община в Україні: вона нараховує тридцять п'ять мільйонів хрещених християн. У складі УПЦ 35 єпархій, 37 архієреїв, є одна духовна академія (Київ, Києво-Печерська Лавра), 5 семінарій, 22 духовних училища, 3200 недільних шкіл. Найбільші монастирі: Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра, Свято-Успенська Почаєвська Лавра, які є загальноправославными християнськими святинями і місцями масового паломництва.

УПЦ – Церква-мучениця: сотні тисяч християн постраждали в результаті репресій із боку богоборчої влади в СРСР, тисяча священнослужителів, що є ченцями, і мирян було розстріляно та заслано в сибірські табори. Серед них – перший Священномученик Російської Церкви, митрополит Київський Володимир /Богоявленский/, вбитий більшовиками у 1918 р. Було зруйновано багато храмів, монастирів. Заборонено церковну добродійність. Останнім часом УПЦ поступово повертаються храми, монастирі і майно, раніше націоналізоване державою. Відновляються соціальна діаконія УПЦ: церковно-парафіяльні школи, лікарні, молодіжні організації і прямування, мета яких – допомога старцям, інвалідам, бідним і т.д.

На канонічній території УПЦ діють дві локальні, не визнані Помісною Православною Церквою, націоналістично орієнтовані розкольницькі юрисдикції – Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ-КП) на чолі з розкольником "патріархом Філаретом" і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Велика частина їхніх приходів розташована в західних областях України (Галичина, Волинь), які історично входили до складу Речі Посполитої (Польщі). На цих же територіях діє Українська Греко-Католицька Церква (уніатська, УГКЦ). Активізувалася діяльність псевдо-релігіозних та окультних сект, що практикують прозелітизм серед православних України. Взаємна боротьба розкольницьких, сектантських і проуніатських сил в Україні, яка здійснюється на фоні духовної, політичної ті економічної кризи в країні, порушує мирний хід життя УПЦ, створює межконфесійну напруженість і провокує відкриті сутички між духовними общинами.

11


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Історія Росії | Реферат | 58.3кб. | скачати

Схожі роботи:
Становлення Української Православної Церкви
Основні події української православної церкви
Про соціальні функції церкви на матеріалах російської православної церкви
Пробудження в православної церкви
Догматика Православної Церкви
Історія православної церкви в Америці
Історія Російської Православної Церкви 2
Монастирі Румунської Православної церкви
Історія Російської Православної церкви
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru