Соціально-психологічні аспекти активізації людського фактора

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.


Нажми чтобы узнать.
скачати

Соціально-психологічні аспекти активізації людського фактора

Стратегічний курс КПРС на прискорення соціально-економічного розвитку країни передбачає «якісне перетворення всіх сторін життя радянського суспільства: докорінне оновлення його матеріально-технічної бази на основі досягнень науково-технічної революції; вдосконалення суспільних відносин і в першу чергу економічних, глибокі зміни у змісті та характері праці, матеріальних і духовних умов життя людей; активізацію всієї системи політичних, громадських та ідеологічних інститутів »(Програма Комуністичної партії Радянського Союзу. Нова редакція, с. 24). Успішне вирішення цих завдань пов'язане з підвищенням ролі людського фактора. Аналіз змісту людського чинника в сучасних умовах, необхідності його активізації, виявлення його конкретних механізмів - завдання всього комплексу суспільних наук. Важливе місце у вирішенні цього завдання має посісти соціальна психологія. Для виявлення специфіки соціально-психологічного підходу до аналізу цієї проблеми необхідно мати на увазі, що в партійних документах мова йде не тільки про активізацію людського фактора у сфері виробництва, але у всіх сферах суспільного життя. Отже, передбачається необхідність комплексного дослідження людського фактора, в рамках якого кожна з наукових дисциплін повинна визначити свій власний підхід. Доказом того, що соціально-психологічний аналіз у даному випадку необхідний, є не тільки те, що в умовах науково-технічного прогресу і все більше ускладнюються форм суспільного життя об'єктивно зростає потреба в більшій активності людини, але і те, що в цих обставинах зменшується значення зовнішніх форм контролю за діяльністю людини і, навпаки, збільшується значення внутрішнього контролю. Саме в ньому слід шукати резерви мотивації трудової діяльності людини, його загальної соціальної активності і т.д. Тому для більш цілеспрямованого дослідження цієї проблеми в соціальній психології слід точно позначити специфіку її підходу, наприклад, у порівнянні з економічною або соціологічним підходом.
У рамках соціально-психологічного дослідження «людський фактор» доцільно трактувати не просто як загальний потенціал сукупного суб'єкта суспільного розвитку, але більш конкретно на двох основних рівнях аналізу. Перший включає аналіз можливостей, здібностей, навичок окремої особистості, другий - аналіз потенціалу кожної соціальної групи, колективу. На кожному з цих двох рівнів необхідно виявлення таких характеристик потенціалу, які відносяться до активності особистості та групи в сфері трудової діяльності, і до зростання загальної активності, що виявляється у сфері цивільного, політичної, духовної життя. У завдання соціальної психології входить дослідження зв'язку, що існує між активізацією працівника і громадянина. На відміну від економічного та соціологічного підходу мова йде не тільки про вивчення умов для всебічного розкриття можливостей людського фактора, але і про його формування.
В якій мірі соціальна психологія готова до вирішення цих завдань? На який фундамент можна спертися, розкриваючи перспективу такого рішення?
З усієї сукупності фундаментальних ідей, що розробляються у вітчизняній соціальній психології в останні роки, доцільно перш за все виділити той блок, який відноситься до аналізу спільної групової діяльності, бо саме в цьому блоці досліджень найбільше сконцентровані проблеми, що мають відношення до активізації людського фактора. Як відомо, важливим досягненням радянської соціально-психологічної науки стало створення концепції діяльнісного опосередкування міжособистісних відносин у групі, що дозволила розглянути спільну діяльність як важливу детермінанту розвитку не тільки всіх групових процесів, але і самої особистості [9]. Продуктивність цієї ідеї була доведена в численних експериментальних дослідженнях. Разом з тим вже при інтерпретації їх результатів, а також у ряді теоретичних дискусій було встановлено, що при всій важливості розуміння спільної діяльності як детермінанти групових процесів залишається ще багато феноменів життя групи, які впливом однієї спільної діяльності забезпечені бути не можуть перш за все в тих випадках , коли сама спільна діяльність виявляється не настільки розвинутою, щоб автоматично спричинити за собою розвиток усього спектру внутрішньогрупових відносин.
У зв'язку з виявленням цього факту в соціальній психології намітилися дві інші лінії розвитку, кожна з яких, аж ніяк не відмовляючись від принципу діяльнісного опосередкування, передбачала його розвиток і доповнення. Одна з цих ліній пов'язана з дослідженнями в галузі соціально-психологічного тренінгу, що передбачають пошук свого роду компенсаторних механізмів, які повинні бути включені для активізації групових процесів у тих випадках, коли сама по собі спільна діяльність не викликає значних змін у характері групової активності [8] . Ідея активного соціально-психологічного впливу передбачає саме додаткові фактори впливу на внутрішньогрупові відносини поряд із спільною діяльністю. Друга лінія реалізована не тільки в рамках проблематики соціально-психологічного тренінгу, але і в більш широкому підході, орієнтованому на виявлення чинників, що впливають на саму спільну діяльність. У даному випадку мова йде не стільки про компенсаторні механізми, які доповнюють спільну діяльність, скільки про механізми, її активізують і сприяють її розвитку. У дослідженнях цього блоку як найважливішого чинника розглядається спілкування, розвиток якого служить оптимізації спільної діяльності. У соціальній психології поставлено нове завдання, як би «зворотна» тієї, яка вирішувалася в рамках концепції діяльнісного опосередкування: тепер аналізу піддається не вплив спільної діяльності на спілкування (як і на інші групові процеси), а, навпаки, вплив спілкування на спільну діяльність 1 . Ця ідея виявилася продуктивною і дозволила сконцентрувати увагу на специфічно психологічних засоби оптимізації спільної діяльності, що має принципове значення на рівні фундаментальної науки, так як робить відомий крок на шляху пояснення взаємодії психологічних і непсихологічних характеристик життєдіяльності людини.
Кожна з двох позначених тенденцій означала позитивний внесок у розвиток соціальної психології і склала частину того фундаменту, на якому сьогодні необхідно розгорнути дослідження, пов'язані з активізацією людського фактора. Разом з тим кожна з цих тенденцій, взята окремо, навряд чи достатня для виконання такого завдання. Сьогодні видається вкрай необхідної велика інтеграція двох означених підходів, тобто необхідність одночасного вивчення як впливу спільної діяльності на спілкування, так і спілкування на спільну діяльність. Прямим наслідком такої інтеграції має бути не тільки пошук механізмів, що компенсують «недопрацювання» у спільній діяльності, а й активне втручання в сам процес її проектування. З точки зору ідей фундаментальної науки, це означає розширення можливостей психології в конструюванні непсихологічних освіти (яким в цілому є спільна діяльність). З точки зору прикладних завдань, такий підхід розкриває перед соціальною психологією нові можливості, зокрема для визначення конкретних способів активізації людського фактора.
Ці загальні міркування можуть бути розкриті на конкретних прикладах проблематики «людського фактора» у соціальній психології. Природно, що в її розробці велике значення мають всі, в тому числі класичні, теми соціально-психологічних досліджень: процеси коллективообразования (наприклад, джерела мотивації трудової діяльності; наднормативна активність особистості та ін); процеси прийняття групових рішень (наприклад, пошук оптимального рішення в умовах взаємодії); процеси соціальної перцепції (зокрема, аналіз механізмів кращого розуміння іншої людини як засіб оптимізації спільних дій з ним як з партнером по діяльності і як умова виявлення духовного потенціалу іншої людини) і т. п. Проте завдання активізації людського фактора ставить перед соціальною психологією ряд абсолютно нових проблем і позначає нові акценти в проблемах традиційних. В якості прикладів можна вказати на три області досліджень.
1. Проблема інновацій (нововведень) - комплексного процесу створення, розповсюдження і використання нових практичних засобів з метою задоволення нової суспільної потреби або більш повного задоволення вже існуючих потреб [5]. Оскільки всяке нововведення пов'язане зі змінами не тільки у речовій, але і в соціальному середовищі, необхідний аналіз цього явища і з боку всього комплексу суспільних наук. Певна розробка проблеми вже існує в соціологічній літературі, де, зокрема, запропоновано типологію тих завдань, які стоять не тільки перед соціологією, але й перед соціальною психологією у зв'язку з вивченням процесу нововведення (аналіз чинників, що впливають на виникнення і поширення інновацій; соціальний зміст самих інновацій і їх наслідків). Так, при з'ясуванні умов, що визначають успішність або неуспішність поширення нововведення, велике значення набуває аналіз соціальних установок і позицій як суб'єктів творчості інновацій, так і суб'єктів їх прийняття. Поняття «суб'єкт» в другому випадку не повинно розглядатися як метафора: ефект нововведення досягається саме тоді, коли воно не тільки запропоновано, а й активно прийнято. Тому, як показано в ряді досліджень соціологів [5], [6], [9] ініціативність передбачається не тільки на стадії розробки нововведення, але і на тій стадії, коли воно знаходить свою справжню життя.
Для соціальної психології вкрай важливо на кожній з цих стадій виділити два типи суб'єктів діяльності: особистості (у даному випадку особистості керівника) і групи (перш за все трудові колективи). Що стосується керівника, то його позиція щодо інновації визначається її спрямованістю, тобто тим, виходить чи вона зверху, розроблена самим керівником або запропонована підлеглими. На підставі соціологічних досліджень запропоновано типологію керівників з точки зору їх ставлення до нововведень: «консервативний», «декларативний», «прогресивний», «коливний», «одержимий» [6, 45]. Проте багато що залишається тут для соціально-психологічного аналізу.
Перш за все постає питання, як співвідноситься виділений параметр керівництва з традиційно описаними в соціальній психології стилями керівництва. У зв'язку з цим виникає сумнів: чи доречно давати типологію керівників за цим параметром? На наш погляд, доцільніше говорити про типи «інноваційної діяльності» керівників, причому спеціальної завданням при цьому залишиться дослідження того, яку роль у виділенні таких типів грає, з одного боку, характер діяльності (її зміст), а з іншого боку - індивідуально-психологічні характеристики керівника. Таке дослідження не тільки збагатить загальну розробку питання про керівництво і управління в соціальній психології, але і дозволить створити більш детальні практичні рекомендації, що застосовуються в системі підготовки керівників, наприклад включення в різноманітні програми тренінгів спеціальних занять з формування позитивної установки керівників на «інноваційну діяльність», особливого типу мотивації. Попередньою умовою розробки спеціальних програм тренінгу повинно бути проведення комплексу досліджень, які виявили б оптимальну тактику поведінки керівника в рамках загальної інноваційної стратегії.
Інший напрям соціально-психологічних досліджень пов'язаний з вивченням таких суб'єктів інноваційної діяльності, як групи і колективи, що складаються з безпосередніх виконавців, яким належить прийняти, освоїти нововведення, а в ряді випадків виступити його ініціатором. А.І. Пригожин відзначає, що, подібно керівникам, групи також можуть мати принципово різні позиції щодо нововведень, які залежать, зокрема, від їх спрямованості [9; 30]. У тому випадку, коли нововведення пропонується «зверху», групи реалізують зовнішню стратегію, у тому випадку, коли нововведення розробляється в колективі, реалізується внутрішня стратегія. Встановлено, що зацікавленість працівників, підтримка ними нововведення вище при внутрішній стратегії, і, навпаки, сумніви, заперечення в більшій мірі присутні при зовнішньої стратегії [6, 50].
В умовах цих двох стратегій розгортається різний набір соціально-психологічних феноменів. Так, прийняття нововведення, запропонованого зверху, може гальмуватися різними причинами: трудністю ломки усталених уявлень, помилковими стереотипами щодо нових методів роботи, побоюваннями, пов'язаними з необхідністю переучуватися, і т. п. Хоча результат у всіх цих випадках може бути один і той же - неприйняття нововведення, психологічний зміст процесу залишається досить різним. А для подолання виниклого опору вкрай важливий аналіз саме цього психологічного змісту. Точно так само в ситуації внутрішньої стратегії необхідна детальна розробка психологічних механізмів формування установки на продукування нововведення. Мабуть, на мові соціальної психології ця проблематика може бути позначена як формування установки на колективну, особливим чином мотивовану творчу діяльність. У більш широкому плані весь цей комплекс проблем повинен бути прив'язаний до досліджень процесу коллективообразования. Зокрема, це питання про значення такого чинника у прийнятті інновації, як рівень розвитку групи. Поки ще немає спеціальних досліджень про те, чи означає більш високий рівень розвитку групи підвищення її активності у продукуванні або прийняття нововведень. Тим часом проблема ця важлива не тільки в теоретичному, а й практичному плані. Народжена у трудових колективах в останні роки бригадна форма організації праці сама по собі є нововведення. Як відомо, в умовах загального позитивного ефекту, який дає ця форма, в ній залишається ряд нез'ясованих, в тому числі психологічних, питань. Один з них - це питання про те, при всякій чи ступеня зрілості колективу ця форма виправдовує себе. Отже, і тут зберігається простір для соціально-психологічного дослідження. Активізація людського фактора проявляється і в тому, наскільки реалізується і керівниками, і підлеглими діяльність зі створення, поширення та використання нововведень. Причому, як і в багатьох інших випадках, тут допустимі два рівні соціально-психологічного аналізу: локальний, коли досліджується доля конкретної нововведення (технологічного або соціального) з точки зору його суб'єкта (окремого працівника або трудового колективу), і глобальний, коли мова йде про нововведення широкого соціального плану, де прийняття або неприйняття його обумовлено всім спектром громадянських якостей членів суспільства.
2. Проблема соціальної справедливості також відноситься до числа нових для соціальної психології проблем, що виникають у зв'язку із завданням активізації людського фактора. У новій редакції Програми КПРС соціальна справедливість названа одним із завдань соціальної політики поряд з такими завданнями, як поліпшення умов життя, зближення класів і груп, вдосконалення національних відносин. Перш ніж охарактеризувати роль соціальної психології у виконанні цього завдання, необхідно зробити два попередніх зауваження.
По-перше, завоювання соціальної справедливості є результат історичного розвитку. Сам гасло «справедливість», як відомо, наповнювався в різні епохи в устах різних прогресивних сил різним змістом. Соціалістична революція забезпечила якісно новий рівень соціальної справедливості, ліквідувавши приватну власність на засоби виробництва. Проте завоювання соціальної справедливості на такому глобальному рівні не знімає питання про більш приватних проявах несправедливості. В.І. Ленін зазначав: «Маркс показує хід розвитку комуністичного суспільства, яке змушене спочатку знищити тільки ту« несправедливість », що засоби виробництва захоплені окремими особами, і яке не в змозі відразу знищити і подальшу несправедливість, яка полягає в розподілі предметів споживання« по роботі »(а не за потребами) »[1; 93-94]. Таким чином, на етапі розвиненого соціалізму справедливість не є синонімом повної соціальної рівності. Справедливість виступає як поняття про належне, як принцип адекватного співвіднесення розподілу благ між людьми за умови їх реального внеску в суспільну працю. Справедливість сприймається людьми як "відповідність між роллю індивідів (груп) у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між правами і обов'язками, діянням і відплатою, працею і винагородою, злочином і покаранням, заслугами і суспільним визнанням» [12; 118]. Звідси - утримання соціально-психологічної проблематики справедливості. Її сприйняття індивідами здійснюється не тільки як сприйняття загальних принципів соціальної політики, але і як осмислення конкретних факторів суспільного благополуччя в безпосередньому оточенні. Сама по собі соціальна політика не гарантує автоматично в кожній людині абсолютно справедливих дій. Потрібна ще величезна виховна робота, сила громадської думки, щоб прищепити кожному члену суспільства зразки справедливого поведінки і нетерпимість до проявів несправедливості. Саме у вирішенні цього завдання поряд з іншими громадськими дисциплінами може сказати своє слово і соціальна психологія.
По-друге, певний інтерес до дослідження проблем соціальної справедливості має місце в традиції соціально-психологічного знання. Проте цей інтерес, як це не парадоксально, сформувався в американській соціальній психології, тобто в суспільстві, де за великим рахунком не вирішені проблеми соціальної справедливості. Може бути, саме тому дослідження справедливості придбали тут специфічний характер: розвиваючись в рамках соціального обміну, вони ігнорують, як правило, глобальні соціальні проблеми і концентруються на кожному окремому акті обміну, обговорюючи умови його справедливості. Про розвиток досліджень в цій області свідчить як факт численних публікацій (див. [13]), так і неодноразово заявляється претензія розглядати теорію справедливості як спробу побудови «загальної теорії соціальної взаємодії» [15]. Однак задана ідеологічним контекстом спрямованість цих досліджень і неприйнятна, з точки зору радянської психологічної науки, їх методологічна основа не означають відсутність корисних результатів конкретних експериментальних робіт, що стосуються головним чином з'ясування психологічних механізмів сприйняття справедливості. Критичний аналіз цих результатів і, особливо, теоретичних підстав концепції справедливості в західній соціальній психології є важливий напрямок радянських соціально-психологічних досліджень. Природно, що головним спонукальним мотивом вивчення цієї області є потреба осмислити певне явище життя радянського суспільства, щодо нього сформулювати ті практичні рекомендації, які може дати соціальна психологія.
На основі цих попередніх зауважень можна визначити деякі лінії конкретного дослідження проблеми соціальної справедливості на соціально-психологічному рівні.
Перш за все це вся сукупність питань, які відносяться до формування у людини «образу» соціальної справедливості. Як вже зазначалося, у формуванні цього образу беруть участь дві складові: загальна характеристика суспільних відносин, що реалізують певну міру глобальних принципів соціальної справедливості, і безпосередня сфера життєдіяльності людини (його середовище, оточення), де в конкретних зразках поведінки людей реалізуються (або не реалізуються) ці принципи. Ця друга складова розкриває допускаються іноді порушення принципу соціальної справедливості. Прикладом такого порушення може служити наявність рівної оплати за різну ступінь зусиль, докладених у праці, що є відступом від принципу розподілу, властивого соціалізму. Соціальної психології необхідно проаналізувати, як подібного роду факти, що виникають, наприклад, в трудовому колективі, сприймаються кожною окремою людиною. Принципово при цьому в повсякденній свідомості можуть виникати суб'єктивні помилки двоякого роду. З одного боку, втрата «чутливості» до фактів несправедливості (наприклад, нерозуміння того, що відсутність повної рівності не має нічого спільного з тим, що хтось незаконно привласнює частку суспільного продукту, яка йому не повинна належати). З іншого боку, може виникнути суб'єктивне сприйняття як несправедливості того, що насправді в даному соціальному контексті є справедливим: наприклад, невеликий розмір нараховується премії може викликати у працівника незадоволеність, у той час як саме цей розмір премії є адекватним тим зусиллям, які характеризують праця даного працівника.
Мовою соціальної психології висвічування подібних суб'єктивних помилок можливо за умови більш ретельного опрацювання питання про критерії оцінки внеску кожного в спільну діяльність. Оскільки її найважливішою ознакою є об'єднання індивідуальних зусиль, остільки адекватне суб'єктивне сприйняття вкладу кожного працівника (і їм самим, і керівником) є найважливіша умова оптимізації спільної діяльності. Проблемою залишається точне визначення міри цього вкладу - так, щоб вона стала явною, очевидною. Проблема ця не має єдиного рішення для різних видів спільної діяльності. У ряді областей промислового та сільськогосподарського виробництва практика висунула сьогодні пропозиції для визначення міри вкладу кожного працівника (наприклад, критерій трудової участі в бригадах, які працюють на єдиний наряд). В інших сферах не знайдені навіть приблизні підходи: добре відомі сьогодні труднощі, з якими стикається сфера наукової творчості, особливо в умовах реорганізації структури науково-дослідних інститутів. Таким чином, проблема справедливої ​​оцінки внеску працівника в спільну діяльність має безпосереднє відношення до активізації людського чинника, оскільки пов'язана з пошуком джерел мотивації праці.
Інший напрямок досліджень з проблеми справедливості в соціальній психології - це аналіз регуляторів соціальної справедливості. Поряд із зовнішньою системою регулювання, що задається суспільством через сукупність норм, необхідні і внутрішні регулятори справедливих дій і вчинків. Розкриті в партійних документах негативні явища в житті нашого суспільства свідчать про те, що одних зовнішніх регуляторів недостатньо. Що ж стосується внутрішніх регуляторів, то людство навряд чи виробило будь-які інші, крім совісті. І хоча категорія совісті є категорією етики, представляється вкрай необхідним розробити цю категорію і в рамках соціальної психології. Справа не тільки в пошуку її місця в категоріальному ладі психологічної науки, але й у розгортанні серії експериментальних досліджень, що виявляють фактори формування нетерпимості до нехтування совістю, розвитку мотивації до його викорінення, забезпечення підтримки, позитивної оцінки совісних членів колективу тощо Важко переоцінити значимість практичних рекомендацій, які можуть бути отримані в таких дослідженнях, як для загальної системи виховання, так і в конкретних програмах активної соціально-психологічної підготовки.
Ще одне можливе напрямок соціально-психологічного аналізу явища соціальної справедливості - це своєрідне поновлення у правах проблематики успіху. Активізація людини як працівника і як громадянина передбачає і справедливу систему його просування, засновану також на адекватній оцінці його вкладу у спільну діяльність. Хоча першою альтернативою просування зазвичай називається безкорисливість (відсутність претензій на підвищення за повну віддачу сил), навряд чи слід всяке просування ототожнювати з кар'єризмом, тобто оцінювати негативно. Мова йде не про те прагненні до просування, яке перетворюється в самостійний стимул діяльності кожного окремого працівника, а про те, коли керівник (або в окремих випадках колектив) бере на себе турботу про справедливий просуванні того працівника, внесок якого у спільну діяльність значний. При такій постановці питання проблема успіху (навіть кар'єри) не постає як одіозна, а органічно вписується в традиційну для соціальної психології проблему висування кадрів. Психологічний аналіз характеристик кадрового резерву - досить часто зустрічається в останні роки практичне завдання, що диктується соціальної психології суспільством. Сьогодні відбір кадрів, складових резерв, або робота з кадровим резервом повинна включати в себе і здійснення принципу справедливості. На рівні експериментального дослідження соціальна психологія може використовувати в даному випадку методичний арсенал, який застосовується в традиційних роботах з мотивації досягнення, атрибуції успіху і невдач і т. д.
Третя сфера відносно новою для соціальної психології проблематики, пов'язаної з активізацією людського фактора, - це дослідження суперечностей у розвитку людського фактора. Природа цих протиріч корениться в тому, що в умовах соціалізму людина, колектив виступають не просто як активний агент виробництва, але і як суб'єкт історичного процесу; якщо мова йде про індивіда - то не тільки як активний працівник, але і як активний громадянин.
Звідси одне з протиріч можна умовно позначити як протиріччя між інструменталізмом і духовністю, якщо цими термінами назвати полярні характеристики працівника і громадянина, в широкому сенсі - особистості. Ця проблема вже обговорювалася під час здійснення реформи загальноосвітньої і професійної школи та виступала як проблема пошуку оптимального співвідношення професійної та загальнокультурної підготовки учнів. З одного боку, науково-технічний прогрес вимагає все більш серйозного запасу професійних знань, нового їх якості (що включає оволодіння комп'ютерною грамотністю), ранньої професійної орієнтації, з іншого боку, не можна знижувати стандарти загальної гуманітарної освіти, який передбачає не тільки широкий спектр знань в області духовної культури, а й виховання високих моральних принципів, прищеплення духовності в умовах небезпеки фетишизації матеріальних благ, вузькопрагматичний орієнтації частини молоді. У своєрідному вигляді це протиріччя є і в системі вищої освіти, і в сфері трудової діяльності. У позначенні шляхів вирішення цієї суперечності певну роль може зіграти соціальна психологія. Методологічною основою підходу до цієї проблеми може послужити традиційна для психології постановка питання про співвідношення «пояснення» і «розуміння» [14]. Незважаючи на універсальний характер цього протиставлення, його більш конкретні похідні вторгаються в реальні практичні процеси. У сфері науки - це протистояння сцієнтизму і гуманізму, у сфері підготовки кадрів - зазначений вище співвідношення інструменталізму і духовності. Хоча навряд чи може бути знайдений технічний рецепт подолання цього протиріччя, завдання суспільних наук, соціальної психології зокрема - включити це протиріччя, як мінімум, в орбіту своїх досліджень.
Друге протиріччя - це протиріччя між творчою активністю особистості і виконавською дисципліною. Обидві ці якості особистості обов'язково присутні у всіх переліках вимог, що пред'являються до працівника в умовах сучасного виробництва. Соціально-психологічний аналіз проблеми потребує більш ретельного дослідження сумісності цих характеристик. У повсякденній мові «творча активність» розуміється часто або занадто абстрактно, або, навпаки, вузько: наприклад, як активність працівника в області створення нововведень, раціоналізаторства, винахідництва і т. п. Тому перш за все необхідно більш повне психологічне опис такої характеристики, як « творча активність особистості », співвіднесення її з іншими категоріями:« активна життєва позиція особистості », а також« незалежність »,« самостійність думок »і ін Лише після такої попередньої роботи можна спробувати сформулювати критерії прояву творчої активності особистості, що дозволить більш точно співвіднести їх з проявами виконавської дисципліни.
У пресі та інших засобах масової інформації нерідко фіксується зазначене протиріччя. Особливо в тих випадках, коли окремі керівники схильні ототожнювати виконавську дисципліну з абсолютною неприпустимістю з боку підлеглих заявляти критичну позицію, а часом і взагалі висловлювати власну думку. Природно, що можливо і зворотне - прагнення виправдати будь-яке порушення дисципліни «самостійністю» позиції, що виражається у відмові виконувати які б то не було розпорядження. Все це - досить гострі життєві ситуації, і для соціальної психології вкрай важливо осмислити, які з них можуть стати об'єктом наукового дослідження і привести до вироблення практичних рекомендацій. Поставлена ​​в партійних документах завдання виховання в кожному члені суспільства почуття господаря вимагає від соціальної психології більш пильної уваги до створення таких практичних програм для підготовки керівників, які дозволили б чітко встановити критерії дисциплінованості і співвіднесення її з активною громадянською позицією.
Реальні проблеми, що стоять перед суспільством сьогодні, викликають необхідність в уточненні ряду методик, які використовуються в соціальній психології при аналізі проблем управління. Як відомо, велике поширення одержали різні переліки «якостей особистості», причому сам набір цих якостей більш-менш довільний. Навряд чи правомірно відсутність у цих переліках, наприклад, таких якостей особистості, як «незалежність суджень», «вміння відстоювати свою думку», «нетерпимість до пристосовництва», «принциповість» і т.д. Без необхідних коректив традиційний інструментарій виявляється не відповідним рішенням практичних завдань.
Третій приклад суперечності - це протиріччя, характерне для позиції колективу по відношенню до якого-небудь зі своїх членів. Воно виражається в дихотомії: втручання - делікатність. Як відомо, принцип колективізму не має нічого спільного з «посяганням» колективу на всі абсолютно сторони життя кожного члена колективу. Своєрідною реакцією на окремі прояви такого посягання стала поширена в повсякденному житті ідея про необхідну стриманості, яку повинен проявляти колектив при обговоренні проблем особистого життя людини. Ясно, що незалежність особистості, її право на внутрішній світ, у який не вторгається колектив, є обов'язкова умова розвитку активної життєвої позиції, становлення особистості справжнім суб'єктом суспільного життя. Однак, як показав аналіз деяких негативних явищ, що з'явилися в житті нашого суспільства останнім часом, позиція невтручання колективу має часом і свій зворотний бік. Вона призводить до формування принципу «моя хата скраю», до того, що колектив починає дивитися крізь пальці на порушення його окремими членами норм поведінки, якщо вони не стосуються власне сфери трудової діяльності. Це породжувало примиренство до таких явищ, як пияцтво та алкоголізм, життя не за коштами, за рахунок нетрудових доходів, хабарництво і т. п. Такого роду «невтручання» безпосереднього оточення людини в її приватне життя дорого обходиться суспільству. Навряд чи можна очікувати від соціальної психології отримання швидкого вирішення цієї проблеми. Проте один з традиційних розділів соціально-психологічного знання, а саме розділ, присвячений формуванню соціальних і групових норм, повинен мати в полі свого зору і це позначене протиріччя, особливо при вивченні нормативного регулювання діяльності колективу. Виявлення природи таких соціальних норм, які гарантують особистості її свободу в колективі і в той же час дають колективу право в певних межах контролювати поведінку своїх членів, - предмет, гідний соціально-психологічного дослідження. Якщо говорити про можливі практичних рекомендаціях, то й тут вони, мабуть, можуть стосуватися розробки програм для підготовки керівників.
У виконанні завдання всебічної активізації людського фактора названі протиріччя стають сьогодні не просто очевидними, але вимагають свого вирішення. Прагнення максимально розвинути потенціал кожного члена суспільства і як працівника, і як громадянина передбачає неприпустимість і з боку науки обходити стороною гострі ситуації, дотримуватися принципу «табу» на гострі соціальні проблеми. Принципова позиція соціальної психології в цій проблематиці має внести суттєві поправки і в стиль діяльності психологів-практиків, які працюють безпосередньо в різних сферах суспільного організму.
Це перш за все відноситься до проблем організації психологічної служби, і зокрема психологічної служби на промисловому підприємстві. Стосовно до розглянутого питання її завдання може бути сформульована як задача пошуку засобів активізації людського фактора за допомогою прикладних досліджень, що здійснюються безпосередньо в умовах виробництва. Не кажучи зараз про необхідність організаційного вдосконалення психологічної служби [4], [11], вкажемо лише на два змістовних моменту її діяльності в який нас аспекті.
Один з них - це точне визначення тих якостей працівника, формування яких відповідає завданню активізації людського фактора. Зрозуміло, що виховання в людині ініціативності, відповідальності, сумлінності і дисциплінованості завжди належало до найважливіших завдань психологічної служби, що функціонує в будь-якому трудовому колективі. Проте, мабуть, зараз акцент повинен бути зроблений на формування почуття господаря, що вимагає відповідного опрацювання цієї проблеми на психологічному рівні, тобто своє образного переведення її на мову наукової дисципліни. Якщо на теоретичному рівні проблема може бути позначена як розвиток суб'єктивності людини, то в прикладному дослідження необхідно більш конкретно розглянути як сам набір якостей особистості, в яких розкривається діяльність суб'єкта (наприклад, включення в цей набір таких характеристик як «справедливість», «готовність до прийняття рішень »,« почуття совісті »), так і категорії працівників, яким повинен бути адресований психологічний вплив (наприклад, керівники різних рангів, рядові працівники і т. п.).
Другий істотний момент у роботі психологічної служби - це визначення загальної стратегії її діяльності: чи повинна в принципі робота психолога-практика зводитися до пошуку різного роду засобів, «виправляють», «доповнюють», «компенсуючих» недоробки організації, або важлива роль повинна бути відведена «втручанню» в організацію трудового процесу, в його проектування? Осмислення кола завдань, що постають перед психологічною наукою у зв'язку з потребою активізації людського чинника, передбачає другу стратегію. Але тоді має бути величезна робота з удосконалення підготовки психологів-практиків. Мова йде не тільки про освоєння нетрадиційного пласта професійної діяльності, але і формуванні активної громадянської позиції самого дослідника. Для соціального психолога це означає вміння бачити соціальні проблеми сучасного суспільства, відійти від суто інструментальної позиції, яка передбачає, що проблеми формулює «хтось», займати самому активну позицію - пропонувати рішення, відстоювати свою думку, не йти на поводу у непрофесійних вимог. Іншими словами, мова йде про активізацію суб'єктної позиції і самих психологів-дослідників, що працюють безпосередньо в практиці.


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Психологія | Доповідь
69.5кб. | скачати


Схожі роботи:
Вплив людського фактора
Роль людського фактора в менеджменті
Еволюція людського фактора в економічній науці
Соціально-психологічні аспекти управління
Соціально-психологічні аспекти спілкування в Інтернеті
Соціально психологічні аспекти управління трудовим колективом
Соціально-психологічні аспекти розвитку самосвідомості підлітків
Соціально-психологічні аспекти у формуванні світогляду П Н Ткачова
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru