Світове господарство поняття структура

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.


Нажми чтобы узнать.
скачати

Федеральне агентство з освіти Російської Федерації
Московський державний університет технологій та управління
Філія в м. Архангельську
Факультет Економіки та підприємництва
Контрольна робота

з дисципліни «Світова економіка»

по темі: Світове господарство: поняття, структура
Студента II Курсу СФО
Спеціальність 080502 Шифр ​​0301-Е-08
Гаврилов В.Г.
Архангельськ
2010

Зміст
Введення
1. Поняття і характерні риси світового господарства
2. Галузева і соціально-економічна структура світового господарства
3. Тенденції розвитку світового господарства
Висновок
Література

Введення
Світова економіка - складна, рухлива система, що поєднує понад 200 країн і територій, в якій за останню чверть століття відбулися великі зміни. Змінився соціально-економічний образ світового господарства. Розпалася світова соціалістична система. Змінився склад розвинених країн. Ряд територіально-господарських утворень (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур) досяг рівня соціально-економічного розвитку розвинутих країн Заходу (нові індустріальні країни). Відбулися зміни в зовнішності світового господарства знайшли відображення в співвідношенні і розстановці основних економічних сил між країнами.
Істотно змінив конфігурацію світової економічної системи, співвідношення соціально-політичних сил у світі розвал СРСР. Перестав існувати один з центрів світової ділової активності, у світовому господарстві практично став домінувати один полюс - США. Майже повсюдно взяли гору капіталістичні товарно-грошові відносини, вони стали тотальними.
Світове господарство змінилося не тільки в соціальному, а й в технологічному відношенні. Воно переживає черговий технологічний переворот. Якісні перетворення світових продуктивних сил відбуваються під впливом науково-технічного прогресу (НТП). В індустріальних країнах йде інформаційна революція: інформатика та зв'язок, широке впровадження інформаційної техніки і технологій скорочують значення чинника часу в економічних процесах. Змінився вигляд і характер виробництва продукції.

1. Поняття і характерні риси світового господарства
В економічній літературі немає єдиного розуміння термінів «світова економіка», «світове господарство». Оскільки ці терміни мають широку область застосування, дослідники підкреслюють важливі з їхнього погляду аспекти. У вітчизняній літературі можна виділити кілька підходів.
1.Наіболее поширене розуміння світового господарства як сукупності національних господарств, взаємозалежних системою міжнародного поділу праці, економічних і політичних відносин.
У цьому визначенні основними складовими частинами виступають національно відособлені країни поза залежністю від того, йде їхнє виробництво на внутрішній або зовнішній ринок. При такому підході затушовуються причини, які визначають взаємозв'язку, стан і перспективи розвитку світового господарства.
2. Відповідно до іншої точки зору, світова економіка трактується як система міжнародних економічних взаємин, як загальна, універсальний зв'язок між національними господарствами. Подібної концепції дотримують багато західних дослідників, зокрема вважаючи, що міжнародна економічна система включає і торгівлю, і фінансові відносини, а також нерівний розподіл капітальних ресурсів і робочої сили. У даному випадку з поля зору дослідників випадає виробництво, яке багато в чому визначає міжнародні економічні взаємозв'язки.
3. Більш повне тлумачення світового господарства визначає його як економічну систему, в якій на постійно поновлювальних основі відбувається виробництво, обмін і споживання товарів і послуг у світовому масштабі. Вона включає продуктивні сили (фактори виробництва); виробничі відносини, що складаються між людьми на основі форм власності та рівня розвитку виробництва; певні аспекти політичних і правових відносин. У цьому визначенні знаходять висвітлення основні складові частини господарства, включаючи матеріальну базу, реалізацію різних форм власності і визначений порядок функціонування відтворювальних процесів.
Характерні риси світової економіки. Як видно, всі дослідники визнають, що світове господарство являє собою певну систему.
• Основою виникнення й існування системи виступає її цілісність, що припускає економічну взаємодію всіх складових частин системи на досить стійкому рівні. Тільки в цьому випадку можлива регулярна циркуляція виробленого продукту в глобальному масштабі і забезпечуються постійна діяльність, життєздатність системи, се саморегулювання і розвиток. Така єдність світового господарства, циркуляція відтвореного продукту забезпечуються світовими та міжнародними ринками з властивими їм товарно-грошовими відносинами і множинністю цін.
У ході розвитку світового господарства відбуваються зміни як елементів цілого, так і самої системи. Виникають конфлікти, які підривають тенденцію до єднання, роблять цей процес нестійким.
Світова економіка як єдина система має загальну мету. У кінцевому рахунку її функціонування спрямоване на задоволення потреб (попиту). Розвиток продуктивних сил, створення нових підприємств не є самоціллю. Воно може бути виправдано, якщо сприяє збільшенню пропозиції і попиту. В основних секторах національних господарств задоволення попиту опосередковується метою отримання прибутку.
• Світова економіка відноситься до числа складних систем, що характеризуються множинністю складових її елементів, суб'єктів. Суб'єктами світової економіки виступають національні господарства, ТНК, міжнародні економічні інтеграційні об'єднання, які самі є системами з притаманними тільки їм притаманними рисами. Кожен із суб'єктів світового відтворювального процесу як у глобальному масштабі, так і в рамках окремих держав у залежності його місця і ролі в цілому впливає на функціонування усієї світової господарської системи. Остання має і властиві їй як цілому визначені напрямки свого розвитку, але вона не розвивається поза національними господарств.
У зв'язку з цим система розуміється неоднозначно. При одному підході всередині системи можуть існувати відособлені сектори - підсистеми, що володіють специфічними характеристиками, але тим не менш підлеглі організуючої мети системи в цілому. Інше розуміння системи виходить з того, що вона складається з ряду відособлених підсистем з різними і навіть протилежними цілями. Але що входять в неї підсистеми повинні бути пов'язані між собою і взаємно впливати один на одного. Така структура систем може мати тимчасовий, перехідний характер, оскільки найбільш життєстійкі підсистеми перетворять або підкоряють своїм цілям інші. В іншому випадку система розпадається.
• Світове господарство є історичною і політико-економічною категорією. Це пояснюється тим, що кожному конкретному історичному етапу його розвитку притаманні певні масштаби і рівень виробництва, інтернаціоналізації, глобалізації господарського життя і соціально-економічна структура.
У соціально-економічному плані світове господарство неоднорідне. Провідне місце в ньому належить промислово розвиненим країнам з високим рівнем капіталістичних відносин. Решта країн займають периферійне положення. У цих країн багато в чому зберігається залежний характер їхніх господарств від промислово розвинутих країн.
Крім вищевідзначених характерних рис (єдність, спільна мета, структурність, історичність, соціально-економічна спрямованість розвитку національних господарств) світовій економіці як системі притаманні інші важливі ознаки: ієрархічність, багаторівневість, нерівномірність економічного розвитку.
Ієрархічність передбачає, що функціонування світової господарської системи перш за все спрямована на задоволення попиту вищого системного рівня. Економічна міць розподіляється у світі дуже нерівномірно. Шість держав з 9% населення планети - США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія - ​​акумулюють 42% світового доходу. У зв'язку з цим розповсюджуваний теза про те, що в умовах відкритої економіки кожна країна, переслідуючи свої інтереси, діє для загального прогресу у світі, лише маскує задоволення інтересів певного числа країн. Він ігнорує роль сили в створенні добробуту і прибутків.
• У виробничому і соціальному плані світове господарство являє собою арену протиріч, конкурентної боротьби, які розгортаються як всередині країн, так і в планетарному масштабі. Вони охоплюють фактори виробництва, національні освіти і економічні об'єднання, групи підприємців і робочу силу. У силу зазначених причин світове господарство постійно переживає перехідні процеси. У світовому господарстві, як і в будь-якій складній системі, є вузькі місця, або атрактори, що володіють такими властивостями, що навіть слабкі впливу на них здатні викликати суттєві, а інколи і катастрофічні зміни в стані і поведінці всієї складної системи, тобто кризи.
• Відносини між окремими елементами світового господарства становлять рівні. Відносини між державами - це міжнародний рівень, регульований міжнародними правилами і нормами. Відносини потоків, що виходять за межі національних кордонів, утворюють транснаціональний рівень - сферу діяльності фірм і груп з їх внутрішніми системами інформації. Він все більше стає автономним, все менше піддається регулюванню. Транснаціональний рівень включає також мережа потоків неформальної діяльності: торгівля наркотиками, зброєю, підпільна міграція.
Безліч елементів, з яких складається світова господарська система, діють там одночасно. Між центрами сили існують зіткнення, домовленості, об'єднання. Виникають риси олігополії, що поширюють свою стратегію або на весь світ, або на окремі райони.
• Світова економіка як система не може розвиватися без визначеного порядку, заснованого на нормах міжнародного публічного та приватного права, що регулюють економічні відносини між державами, економічними об'єднаннями, юридичними і фізичними особами. Дотримання встановлених конвенційних і звичайних норм забезпечується самими державами і колективними формами контролю за дотриманням міжнародного права, яким займаються різного роду міжнародні організації. Ці правила уточнюються і переглядаються відповідно до потреб розвитку світових продуктивних сил і окремих підсистем.
2. Галузева і соціально-економічна структура світового господарства
Галузева структура сучасного світового господарства складається з промисловості, агропромислового комплексу (АПК), транспорту та третинного сектору (сфера послуг). Подібну галузеву структуру має і ВВП. Структури ВВП різних країн відрізняються один від одного. У розвинених країнах все більшої значущості набуває третинний сектор і порівняно невелику - АПК. У країнах, що розвиваються положення зворотне: промисловість - найбільш динамічна частина ВВП. Разом з тим питома вага промисловості в структурі передових країн зменшується, а в що розвиваються, як правило, збільшується.
Сільське господарство має виключно важливе значення в житті будь-якого суспільства, оскільки тут виробляється переважна маса продуктів харчування. Це підтверджується і тим фактом, що навіть зараз в даній сфері трудиться майже половина працездатного населення світу. Зрозуміло, середня цифра приховує велику різницю по країнах і континентах. У розвинених країнах у сільському господарстві зайнято в середньому 7,3%, в СНД - майже 19% працездатного населення. У країнах, що розвиваються цей показник набагато вищий і становить часом 60-70%.
Сучасне аграрне виробництво спирається на багатогалузеву виробничу кооперацію, що зв'язує сільське господарство і пов'язані з ним галузі економіки. На основі їх взаємодії виникає агропромисловий комплекс.
Транспорт - головна інфраструктурна галузь світового господарства. У транспортній системі зазвичай виділяють стаціонарну частина (комунікації, постійні пристрої і т.д.) і динамічну (рухомий склад тощо). Остання реалізує громадські та господарські потреби у різного роду зв'язках. Щоб досягти більш високого економічного ефекту, транспортна інфраструктура повинна розвиватися більш швидкими темпами, ніж основне виробництво.
У зв'язку з посиленням НТР у розвинених країнах почав формуватися зовсім новий тип макроекономіки, що отримав назву постіндустріального. Ускладнення структури економіки в цей час виразилося у швидкому зростанні сфери послуг внаслідок утворення нових потреб, ціннісних орієнтирів суспільства і збільшення його доходів.
У господарстві розвинених країн помітно змінилися пропорції між матеріальним виробництвом і нематеріальної сферою. В останні роки обсяг діяльності сфери послуг зріс настільки, що в багатьох розвинених країнах перевершив масштаби продукції матеріального виробництва. Так, частка сфери послуг становить більше 61% ВНП у Канаді, 62% - у Швеції, по 66% - у Данії та США. Проте ефективність праці в сфері послуг поки що відстає від рівня продуктивності в матеріальному виробництві, що і призводить до випереджаючого рівня зайнятості в третинному секторі .- Довгий час діяльність третинного сектору орієнтувалася в основному на внутрішній ринок, але потім його послуги в міжнародному обміні придбали все більше прискорюються темпи.
За своєю структурою третинний сектор неоднорідний, в ньому відбувається процес постійної динаміки й ускладнення. Як правило, в даному секторі виділяють наступні підрозділи: транспорт (вельми спірне включення), фінансово-кредитна сфера, торгівля, державне управління, охорона здоров'я, освіта, культура, побутове обслуговування населення та ін
При порівнянні внеску окремих підгалузей третинного сектору у виробництво ВНП перше місце займає фінансово-кредитна сфера, за якою слідує торгівля. Порядок розподілу по зайнятості виглядає інакше. Перше місце практично у всіх країнах (крім Японії) займають такі підгалузі, як охорона здоров'я, освіта, побутове обслуговування. Зовсім по-іншому виглядає зайнятість у третинному секторі країн, що розвиваються. Тут вона складається з робочої сили, витиснута із сільського господарства і не отримала місця в слабо розвиненою промисловості. Третинний сектор у цих країнах характеризується незначною продуктивністю і представлений частіше всього дрібної роздрібною торгівлею і наданням особистих послуг.
Фінансово-кредитна область діяльності займає лідируюче положення в третинному секторі. Вона становить майже половину частки, що вкладається третинним сектором у ВНП, і робить значний вплив на динаміку макроекономічного розвитку у всіх регіонах і державах. Фінансово-кредитна діяльність - відносно молода, але стрімко прогресуюча форма світових економічних зв'язків. У сучасних умовах зустрічні потоки капіталів (вивезення і ввезення) ростуть швидше, ніж торгівля товарами. Так, в період 1984 - 1998 рр.. обсяг закордонних інвестицій збільшився більш ніж на 1000%, а світова торгівля за цей же період виросла на 91%, виробництво - на 27% '. Фінансово-кредитні потоки перетворять як галузеву, так і територіальну структуру господарства.
Як зазначалося вище, за фінансово-кредитними зв'язками по значимості слід світова торгівля. Під світової торгівлею розуміється оплачувану сукупний товарообіг між усіма країнами світу, тобто експорт та імпорт. У другій половині XX ст. світова торгівля розвивається дуже високими темпами. У період 1950 - 1998 рр.. світовий торговий оборот зріс майже в 20 разів. Торгівля товарами обробної промисловості, зокрема наукомісткою продукцією, найбільш інтенсивно розвивається в експорті індустріально розвинених країн (наприклад, частка високотехнологічної продукції тут досягає 40%). Значне зростання торгівлі машинами та обладнанням в основному доводиться на торгівлю між промислово розвиненими країнами. Експорт високотехнологічних техніки та обладнання з індустріально розвинених країн зріс за період 1980 - 1992 рр.. в три рази.
Зіставляючи структуру світової торгівлі першої та другої половини XX століття, слід відзначити серйозні зміни. Так, частка продовольства, сировини і палива зменшилася з 2 / 3 до 1 / 4 світового товарообігу, а частка продукції обробної промисловості зросла з 1 / 3 до 3 / 4. І нарешті, більш 1 / 3 всієї світової торгівлі в середині 90-х років - це торгівля машинами та обладнанням.
Далеко не всі країни (а їх близько двохсот) в однаковій мірі залучені в світове господарство. З точки зору рівня їх розвиненості та соціально-економічної організації виробництва в складній структурі світового господарства досить чітко проглядаються центр і периферія.
Центр становить порівняно невелика група індустріально розвинених країн (24 держави), на частку яких припадає майже 55% світового ВВП і 71% - світового експорту. Ці країни мають високоефективну і добре організовану економіку, розвиваються за типом «соціального ринкового господарства». Їх економічний механізм, має високу еластичність, дозволяє гнучко адаптуватися до світогосподарської кон'юнктури. Вони швидко впроваджують досягнення науково-технічної думки.
У периферію входять головним чином країни, що розвиваються. При всьому їх різноманітті можна виділити ряд загальних рис:
• багатоукладний характер економіки з переважанням позаринкових відносин і позаекономічних важелів організації господарства;
• низький рівень розвитку продуктивних сил, відсталість промисловості і сільського господарства;
• сировинна спеціалізація.
У цілому ці країни займають залежне становище у світовому господарстві.
Центр і периферія - два полюси єдиного світового господарства. Вони не відокремлені, а, навпаки, тісно взаємопов'язані. Однак економічне співробітництво між ними має досить суперечливий характер, оскільки вони націлені на вирішення різних завдань.
Домігшись високого рівня життя, розвинені країни створюють якісно іншу структуру виробництва та споживання, яка все більш зв'язується з індустрією дозвілля та послуг, у той час як у багатьох країнах не вистачає навіть продовольства. У цілому між центром і периферією світового господарства різниця в умовах життя стає все більш відчутною.
Звичайно, ієрархічна структура світового господарства не означає раз і назавжди даного розподілу місць. Йде процес поступового проникнення окремих країн периферії до центру. Серед них помітно виділяються так звані нові індустріальні країни Південно-Східної Азії (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур та ін) і деякі країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина), що стоять на порозі вступу до групи індустріально розвинених країн.
Поглиблення взаємозалежності країн центру і периферії при всій суперечливості цього процесу буде все більше сприяти інтеграції національних економік у світове господарство.
У міжнародній практиці всі країни світу поділяються на три основні групи: розвинені країни з ринковою економікою, країни з перехідною економікою і країни, що розвиваються. Проте прийнята в 1980 р. класифікація вимагає більш диференційованого підходу. Основні відмінності між «розвиненими» і «менш розвиненими» країнами значною мірою виявляються в доходах на душу населення. Рівень доходу на душу населення - показник ступеня індустріального та соціально-економічного розвитку країни.
Найбідніші країни, які і зараз ще називають нерозвиненими, характеризуються дуже низьким ступенем індустріалізації, обмеженою механізацією сільськогосподарського виробництва, низької капіталовооруженность і низькими доходами на душу населення. У цих країнах проживає 27% населення світу, на їх частку припадає 6% світового доходу. Велика частина населення живе на межі виснаження: душовий дохід становить у цілому 6-7% від показника в США. Найбідніші країни розташовані в Африці - Сомалі, Ефіопія, Гана та ін
Група власне країн, що розвиваються - це бідні, але накопичують капітал і розвивають свою промисловість і ринкові структури держави. Вони мають досить велике міське населення і стабільний, хоча й невисокий, зростання доходів на душу населення. Їх душовий дохід варіює в межах 10-30% від рівня США. Країни цієї групи розташовані на всіх континентах і включають частина країн Середнього Сходу, Індії, Єгипту, Мексики. Вони складають 17% населення Землі, на які припадає 11% світового доходу.
Група нових індустріальних країн характеризується швидко розвивається промисловістю і динамічністю доходу на душу населення, який сягає 50% від рівня США. Прикладом таких країн можуть служити Тринідад, Ізраїль, Південна Корея. Разом узяті, вони складають 3% жителів Землі і отримують 3% світового доходу.
Розвинені країни мають високотехнологічну та глибоко спеціалізовану промисловість, яка дозволяє отримувати високі доходи на душу населення. Сюди входять США, Канада, країни Західної Європи, Австралія, Японія, Нова Зеландія. Доходи на душу населення в цих країнах (крім Швейцарії) дещо нижчим, ніж у США. У розвинених країнах проживає 17% світового населення, на них доводиться 49% світового доходу.
Близько 33% населення світу до недавнього часу проживали в соціалістичних країнах і отримували приблизно 28% світового доходу. Глибокі реформи на шляху до ринкової економіки проводяться тут з початку 1990-х років. По доходу на душу населення країни з перехідною економікою значно різняться між собою.
У числі країн з перехідною економікою в силу своєї політичної значущості окремо розглядається Росія. Глобальні економічні показники, що відображають її місце в світовому господарстві, становлять 2,9% світового ВНП і 1% світової торгівлі. У недавньому минулому Гонконг, займаючи територію менше однієї мільйонної частини Росії, перевершував її за обсягами зовнішніх операцій. Як зауважив один західний економіст, «якщо Росія зникне зі світового ринку, ніхто не помітить». Безумовно, він перебільшував, але його затвердження у достатній мірі відображає становище Росії в світовому господарстві кінця 80-х - початку 90-х років XX ст. Однак до 2000 р. становище стало поліпшуватися в області виробництва, інвестицій, особливо в зовнішній торгівлі.

3. Тенденції розвитку світового господарства
Нерівномірність економічного розвитку. Світове господарство як складна, ієрархічна система, що включає різні за складом і за становищем в ньому елементи, мало значні особливості в своєму розвитку. Це знаходило своє вираження у циклічності і нерівномірності його розвитку, який включає темпи економічного зростання та рівні розвитку індустріальних і периферійних країн.
Темпи економічного зростання у світі в період створення і подальшого розвитку світового господарства при певних коливаннях мали тенденцію до збільшення - 0,93% у 1820-1870 рр.., 2,11% в 1870-1913 рр.., 1,82% в 1913 - 1950 рр.., 4,9% в 1950-1973 рр.. і 3,05% в 1973-2000 рр.. За XX ст. ВМП при підрахунку по ППС збільшився в 19 разів.
При загальній тенденції до підвищення рівня економічного розвитку світу цей процес, як видно з наведених даних, був нерівномірним. Відзначалися великі відмінності у розвитку основних двох підсистем світового господарства.
До середини XX ст. локомотивами економічного зростання виступали промислово розвинені країни Заходу. Основу економічного зростання західних країн становив працю основної частини населення - найманої робочої сили, а також технічне вдосконалення засобів виробництва, поліпшення організації виробництва.
Бурхливий підйом науки і техніки викликав істотні зміни в продуктивних силах. Насамперед змінилася енергетична база виробництва, де пар був витіснений електрикою.
Двигуном економічного зростання було промислове виробництво, його обсяг зріс у чотири рази за 1870-1913 рр.. До початку XX ст. важка промисловість стала обганяти за темпами легку. Якщо в 1850 р. відношення легкої промисловості до важкої склало в західних країнах 5:1, то в 1900 р. воно скоротилося до 2:1. Перший період розвитку капіталізму характеризувався інтенсивним використанням робочої сили. В кінці XIX ст. в Британії максимальний робочий день у ряді галузей доходив до 14-16 і більше годин. Тільки із зростанням організованості робітничого класу йому вдалося домогтися видання законів, що обмежують робочий день. Притаманне капіталу прагнення підтримувати ціну робочої сили нижча вартості вступило в протиріччя з факторами, яке спонукає його до технічного й організаційного вдосконалення виробництва, нові технології якого пред'являли вищі вимоги до фізичного стану і професійної підготовки використовуваної робочої сили.
Економічний розвиток забезпечувалося збільшенням норми продуктивного накопичення: з 7,5-11,5% в 1870-і роки до 10,5-13,7% в перше десятиліття XX ст. Важливе значення у розвитку західних країн грали освіта і вдосконалення інституційної структури їхнього господарства, тобто норм господарювання та структури організації господарюючих суб'єктів. На зміну преобладавшей індивідуальної власності на початку XX ст. прийшла акціонерна, що дозволяла мобілізувати величезні капітали. Набула поширення корпоративна форма підприємництва (акціонерні компанії з обмеженою відповідальністю), яка діяла в основному в капіталомістких галузях.
Економічний розвиток підсистеми колоніальних і залежних країн у першій половині XX ст. характеризувалося низькими темпами зростання, особливо в країнах Азії. У середньому вони не перевищували 1% на рік, а в Китаї щорічно скорочувалися. Відносно високі темпи зростання відзначалися тільки в країнах Латинської Америки, формально звільнилися від колоніальної залежності в першій половині XIX ст. (1870-1912 рр.. - 3,4%, 1913-1950 рр.. -3,42%, 1950-1973 рр.. - 4,03%). У наступні десятиліття вони знизилися до 2,9% в середньому в рік.
Одній їх причин низьких темпів зростання країн Азії, а також Африки було зменшення в них промислової діяльності: Південь деіндустріалізіровался. За 1860-1913 рр.. частка що розвиваються г гран впала з 1 / 3 до менш ніж 10% (7-8%) світового промислового виробництва. У 1913 р. обсяг ВВП промислових країн у два рази перевершив обсяг виробництва країн, що розвиваються, а на душу населення - в 3,5 рази.
Непряме підтвердження цьому дають дані про зростання міського населення. На рубежі Середньовіччя та Нового часу в Індії, Ірані, Єгипті близько 20% всього населення проживало в містах. До початку XX ст. частка міського населення знизилася в Індії майже вдвічі - до 10,8%, в Єгипті - до 15%, в Ірані залишилася на колишньому рівні - 21%.
Головними причинами процесу дезурбанізаціі на Сході послужили руйнування і занепад торгово-промислової діяльності під впливом імпорту товарів. Неминучим супутником цих змін була аграризація населення, перехід частини дрібних виробників до обробітку експортних культур. Втягуючись у міжнародний поділ праці, залежні країни позбавлялися вищих форм та галузей традиційної структури (мануфактурно-реміснича діяльність) і долучалися до низьких аграрно-сировинним сфер діяльності.
Вирішальною причиною такого відставання стало їх колоніально-залежне становище, яке позбавляю їх можливостей прийняти регулюючі заходи для захисту свого ринку і розвитку вітчизняної промисловості. Це підтверджується прикладом економічного розвитку Індії.
Дані про структуру індійського експорту після наполеонівських війн і до кінця 50-х років XIX ст. показують перетворення Індії з країни з обробною промисловістю в країну, що його експортує сировину.
З кінця XVIII ст. в Індії першорядне значення набув експорт опіуму і бавовни. Громадянська війна в США перекрила потік американського бавовни на Британські острови наприкінці 1860-х років Індія давала 42% всього англійського імпорту бавовни. Якщо зміна структури зовнішньої торгівлі і виробництва в 1860 - 1885 рр.. забезпечували приріст ВВП 0,55% у середньому в рік, то в 1880-1900 рр.. динаміка економічного зростання стала вже негативною. До цього часу сформувався колоніальне поділ праці стало інерційним.
Спроби вирватися з аграрно-сировинного стану, спираючись на політичні важелі, зустрічалися колоніальною владою як порушення дії ринкових сил і принципу порівняльних витрат виробництва.
Необмежена конкуренція іноземних товарів і капіталу, пов'язана з найвищим рівнем накопичення, концентрації та централізації капіталу в західних країнах, руйнівно діяло на багато традиційних виробництва і створювала високий інвестиційний бар'єр на шляху формування промислового капіталу. Це призводило до загальної деформації структури капіталу, породжувало гіпертрофію компрадорського, торгово-лихварського і спекулятивного капіталу.
Зміна позицій країн. Нерівномірність темпів економічного розвитку приводила до зміни положення підсистем у світовому господарстві. Позиції колоніальних і залежних країн слабшали до періоду їх звільнення від колоніального підпорядкування. Якщо в 1870 р. на їх частку припадало близько 43% світового виробництва, то в 1950 р. - тільки 27% (оцінка за ПКС). У зазначений період різко скоротилася частка найбільших з нині країн, що розвиваються - Китаю та Індії. З 1870 по 1950 р. юля Китаю скоротився майже в 4 рази (з 17,1 до 4,5%), частка Індії - майже в 3 рази (з 12,1 до 4,2%).
Розвинені країни в цілому неухильно збільшували свою могутність. Це відбувалося за рахунок більш швидкого економічного зростання США. Частка країн Західної Європи у світовому виробництві скоротилася з 33% в 1870 р. до 28% до початку 1950-х років. Зниження частки Західної Європи сталося в результаті відносного ослаблення провідних західноєвропейських країн і особливо провідною тоді країни - Британії - з 9% в 1870 р. до 6,5% у 1950 р.
Зміна рівнів економічного розвитку. Загальне збільшення темпів економічного зростання в періоди освіти та подальшого розвитку світового господарства супроводжувалося підвищенням рівня його розвитку. ВМП на душу населення за XX ст. зріс в 4,7 рази, при зростанні населення в 4 рази. Динаміка приросту ВВП на душу населення була нерівномірною в окремі історичні періоди. Вона знижувалася в 1913-1950 рр.. і в 1973-2000 рр..
Важливі зміни відбулися в рівнях економічного розвитку основних підсистем світового господарства. Відмінності в темпах зростання визначили відставання колоніальних і залежних країн у рівні розвитку. У 1913-1950 рр.. темпи приросту ВВП на душу населення були негативними в країнах Азії в основному в результаті зниження виробництва на душу населення в найбільших країнах - в Китаї та Індії. У промислово розвинених країнах відбувалося підвищення рівня розвитку. Розбіжності в рівнях розвитку двох груп країн збільшували розрив у показниках виробництва на душу населення між ними. Виходячи з розрахунків ВВП, підрахованого на основі ПКС, відмінності в подушним показниках зросли з 3 раз у 1870 р. до 3,9 разів в 1950 р. і 6,3 рази в 2001 р.
Ще більші відмінності відзначаються між окремими країнами. У 1820 р. найбільш розвинена країна в 5 разів перевершувала найбіднішу країну в світі за показником ВВП на душу населення, в 1913 р. це співвідношення збільшилося в 13 разів, в 1950 р. - до 33 і в 2000 р. - до 140 разів. Відмінності в цих показниках багато в чому залежать від соціально-економічного ладу різних країн, стану державних і приватних інститутів і робочої сили.
Центри сили. У внаслідок нерівномірного розвитку окремих частин світового господарства в ньому сформувалися центри сили. Протягом майже півтора століть провідні позиції у світі займають США, які до цих пір визначають технічний прогрес і в значній мірі динаміку світового виробництва. Висування США в якості економічного лідера відбулося головним чином у результаті збільшення капіталовкладень, вдосконалення системи управління, технічних досліджень, розвитку внутрішнього ринку. Рівень виробничих вкладень з 1880 р. в США був майже в два рази вище, ніж у Британії, що була у той час провідною економічною силою у світі. До початку XX ст. він досяг майже 16%.
Піднесення США було пов'язано з розвитком нових технологічних систем, заснованих не стільки на випуск нової продукції, скільки на розробці нових шляхів організації виробництва і збуту продукції (тейлоризм, фордизм та ін.)
В американській економіці склалися гігантські корпорації з професійним управлінням, приділяли велику увагу нововведень, що сприяло створенню організаційних структур для ведення дослідницьких робіт. У провідних університетах були створені дослідницькі відділи, в які запрошувалися відомі вчені з Європи. У 1921 р. в США на дослідницькі цілі виділялося 0,2% ВВП. Важливу роль зіграло і збільшення масштабів ринку як за рахунок розвитку його структури, так і збільшення територій. У 1818 р. була приєднана Флорида, в 1840-1850 рр.. - 1 / 3 території Мексики, в 1867 р. до США перейшли Аляска і Алеутські острови.
Поряд з посиленням провідних позицій США минуле століття ознаменувався нерівномірним зміцненням становища у світовому господарстві Німеччини, Японії, Радянського Союзу. Найбільші скачки нерівномірності економічного розвитку пов'язані з двома світовими війнами, які, будучи наслідком нерівномірності економічного розвитку, ще більше загострили її. Вони сприяли посиленню позицій США, на території яких не велося військових дій і корпорації яких нечувано збагатилися на крові мільйонів убитих і покалічених.
У першій половині XX ст. висуваються вперед в економічній потужності країни домагалися приведення своєї політичної ролі у відповідність зі зрослим економічним потенціалом, що неминуче вело до боротьби за переділ сфер впливу. Зрушення у співвідношенні сил приходили в протиріччя зі сформованим економічних і територіальних розділом світу. Основним способом територіального переділу було застосування військової сили.
У другій половині XX ст. в підсистемі розвинених країн відбулося зближення рівнів розвитку США та інших промислово розвинених країн - Японії та країн Західної Європи - до 3 / 4 американського рівня. Однак кожна окрема країна не змогла достатньо близько підійти до рівня розвитку американської економіки. В іншій частині світу посилювався процес нерівномірності економічного розвитку. Латинська Америка і більшість азіатських країн в основному зберегли своє становище, а африканські країни продовжували збільшувати своє відставання. Разом з тим загальносвітове економічне домінування США перероджується в багатополюсну систему. У останню половину століття йде процес піднесення Китаю, але його показники ВВП на душу населення майже в 4,5 рази поступаються відповідним даними США.
Вплив США та інших центрів економічної активності через рух капіталу, зовнішню торгівлю, валютні відносини поширюється на весь світ. Незважаючи на різноспрямований перехрещення їх інтересів, з відомою часткою умовності можна говорити про переважне вплив США на Латинську Америку, провідних західноєвропейських країн - на Африку, США і Японії - на країни АСЕАН. Разом з тим потрібно відзначити, що вплив провідних економічних центрів на світовий виробничий процес асиметрично, що пояснюється їх різними економічними, політичними і військовими вагами. Німеччина і Японія в основному виступають як регіональні сили. Вони самі знаходяться у сфері інтересів американського капіталу, в певній системі військово-політичних угод. Безперечна військова гегемонія США, які, маючи в своєму розпорядженні в світі переважною військовою перевагою, створили глобальну мережу військових баз і об'єктів, включаючи територію Західної Європи і Японії.
Циклічність розвитку. У міру розвитку капіталістичних, ринкових відносин у світовому господарстві, індустріалізації господарства економічний розвиток набуває яскраво виражений циклічний характер, що виявляється в періодично повторюваних кризах виробництва.
Даний процес властивий насамперед розвиненим країнам, які в силу переважного положення впливають на динаміку світового виробництва.
Циклічність виробничого процесу вперше проявилася і 1825 р. в Британії, з 1857 р. кризи стали вражати ряд країн, а й деяких випадках всі розвинені країни. У цілому в групі промислово розвинених країн найбільші падіння темпів зростання відбувалися в 1930-1932 рр.., У 1945-1946 тт., Коли скорочення ВВП склало від 5,7% в 1930 р. до 11% у 1945 г.За другу половину XX в. у світовому господарстві сталося м'яти криз економічного зростання, коли приріст ВВП скорочувався абсолютно - у 1954, 1960, 1975, 1982 і 1991 рр.., найбільше скорочення відбулося в 1960 р. - 2,4%.
Слід зазначити, що циклічний характер виробництва виражає собою перевиробництво капіталу, що викликається гонитвою за прибутком, і відповідно зайве розширення виробництва. Кризові скорочення виробництва супроводжуються масовими оновленнями основного капіталу. Вони складають основу циклу та періодичності економічних коливань, свідчать про підвищення рівня продуктивних сил, пристосуванні капіталу до нових умов відтворення. Таким чином, кризи являють собою насильницьке розв'язання суперечностей відтворення (між виробництвом і споживанням, виробництвом та обігом) як всередині національних господарств, так і в світі в цілому.
У другій половині XX ст. відбулися істотні зміни в ході циклу. Зменшилася глибина і тривалість скорочення виробництва. Так, у США середній економічна криза в період 1845-1945 рр.. тривав 21 місяць, а з 1945 по 2000 р. - 11 місяців. Основними причинами цих змін виступають зміни в структурі виробництва, а саме зростання сфери послуг, яка скорочується в меншій мірі, а також підвищення ступеня грошово-кредитного і фінансового регулювання, яке підтримує попит у періоди скорочення виробництва.
З переходом національних господарств на промислову основу виробництва крім середньострокових циклів, у вивчення яких внесли основний внесок К. Маркс і К. Жугляр, стали виявлятися тривалі коливання в темпах економічного зростання насамперед індустріальних країн. Тривалі цикли, відомі як цикли М. Кондратьєва, охоплюють період 45-60 років. В основі їх лежать зміни науково-технічних режимів виробництва. Тривалі спади виробництва відзначалися в 1814-1848 рр.., В 1873-1896 рр.. і 1920-1930-і і 1980-1990-і роки.
Ці періоди характеризувалися проявом структурних криз, які включають всі три форми руху капіталу - грошову, продуктивну, товарну. Поняття структурної кризи трактується як криза, яка охоплює всі ланки виробничого процесу: безпосередньо виробництво, міжнародний поділ праці, всю зовнішньоекономічну сферу. У нього також включають зміни сформованих техніко-економічних і соціальних параметрів світового господарського процесу як на світовому, так і на національних рівнях. У цей час відбуваються зміни в механізмах господарювання. Ці корінні зміни економічної структури відрізняються довготривалість і виходять за рамки тривалості одного середньострокового циклу.

Висновок
Величезні зрушення відбулися у розвитку продуктивних сил (факторів виробництва). Світове виробництво майже в два рази обганяло зростання населення. Під впливом НТП відбулися глибокі зрушення в галузевій структурі економіки, в промислово розвинених країнах взяв гору інтенсивний тип розвитку.
Ці корінні зміни в структурі і функціонуванні світового господарства сприяли прискоренню процесів інтернаціоналізації та міровізаціі (глобалізації) продуктивних сил, факторів виробництва, в основі яких - міжнародне переміщення підприємницького капіталу. Транснаціональні корпорації (ТНК) і транснаціональні банки (ТНБ) перетворилися на один з основних структуроутворюючих факторів світового господарства. Транснаціональний капітал діє глобально за межами держав походження, широко використовуючи порівняльні переваги в розміщенні продуктивних сил. Під його впливом зростання зовнішньої торгівлі значно випереджає збільшення виробництва. Розширення міжнародного поділу праці тісніше пов'язує національні господарства країн, відбувається посилення їх взаємозалежності та взаємодії.

Література
1. Ломакін В.К., Світова економіка, М.: 2008.
2. Миколаєва І.П., Світова економіка, М.: 2005.
Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Міжнародні відносини та світова економіка | Контрольна робота
81.3кб. | скачати


Схожі роботи:
Світове господарство
Сучасне світове господарство
Світове господарство як система
Сучасне світове господарство
Інтеграція України у світове господарство
Світове господарство в умовах кризи 30-х рр
Світове господарство тенденції і перспективи
Світове господарство та міжнародна торгівля
Інтеграція України у світове господарство 2
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru