Розвиток робітничого руху Поширення марксизму в Росії обра

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Реферат на тему:
"Розвиток робітничого руху. Поширення марксизму в Росії, освіту російською соціал-демократії"

1. Формування робітничого руху. Страйки

У другій половині XIX ст. на арену політичного життя Росії вступає пролетаріат. Робітничий рух починає робити все більший вплив на суспільно-політичне життя країни, є новим явищем у соціальному житті пореформеної Росії.
У 60-і рр.. боротьба пролетаріату тільки починалася, виступи робітників мало чим відрізнялися від селянських заворушень: під час бунтів робочі били представників адміністрації, руйнували будівлі, ламали машини. У 70-і рр.. зростає число страйків, рух набуває більш організованого характеру. Вимоги, що висуваються робітниками, носять економічний характер: основна вимога - підвищення заробітної плати. У ході страйків відбувалися сутички з поліцією, робочі силою звільняли заарештованих товаришів.
Найбільш великими страйками були страйки на Невської бумагопрядільной (1870) і Кренгольмской (1872) мануфактурі.
У цей період на робітничий рух великий вплив мають народники. Вони створюють перші робочі гуртки, в яких ведеться агітаційна, просвітницька, культурна робота.
Важливу роль у розвитку робітничого руху зіграли два перших робочих союзу. У їхніх ідейних позиціях були досить сильні народницькі погляди, але вже помітний вплив надавали ідеї I Інтернаціоналу.
Першою робочої організацією був "Південноросійський союз робітників", заснований у 1875 р. в Одесі революціонером-інтелігентом Є.О. Заславським. Союз налічував близько 250 чоловік з ряду міст Півдня Росії (Одеса, Херсон, Ростов-на-Дону). Найважливішим документом Союзу був Статут, в якому стверджувалося, що робітники можуть досягти визнання своїх прав тільки "за допомогою насильницького перевороту, який знищить всякі привілеї та переваги". Союз заявляв, що праця повинна стати основою особистого і суспільного добробуту. Члени Союзу вели пропаганду серед робітників, брали участь в організації страйків. У грудні 1875 р. Союз в результаті зради була розкрита і розгромлений, а 15 його учасників були віддані суду і засуджені до каторги або тюремного ув'язнення й заслання. Є.О. Заславський був засуджений до 10 років каторги. У 1878 р. він помер у в'язниці.
У 1878 р. в Петербурзі на основі об'єднання розрізнених робочих гуртків виник "Північний союз російських робітників". Союз нараховував понад 200 членів. Він мав свої відділення за Невській і Нарвської заставами, на Василівському острові, Виборзької і Петербурзької сторони, обвідному каналі. Кістяк Союзу складали робітники-металісти. На чолі стояв центральний робочий гурток, куди входили представники районних організацій. Керівниками "Північного союзу" були робітники-революціонери - слюсар В.П. Обнорский і столяр С.М. Халтурін. В. А. Обнорський, ще під час перебування за кордоном, зумів познайомитися з робочим рухом Заходу, з діяльністю I Інтернаціоналу, з програмами соціалістичних партій. Він був автором програмних документів Союзу. С.Н. Халтурін добре знав нелегальну літературу, був пов'язаний з народницькими організаціями. Відкрито заявив про своє існування "Північний союз російських робітників" в січні 1879 р., коли в нелегальній друкарні була надрукована його програма "До російським робочим", прийнята на установчих зборах членів організації. Союз заявляв, що його головна мета - "повалення існуючого політичного та економічного ладу держави, як ладу вкрай несправедливого". У документі визначалася роль робітничого класу в Росії, як класу, в якому "полягають вся сила і знання країни" і від якого залежить успіх соціальної революції.
У своїй діяльності на перший план Союз висував завдання політичної боротьби, так як "політична свобода" забезпечує за кожною людиною самостійність переконань і дій. Безпосередніми вимогами Союзу були: свобода слова, друку, право зборів і сходів. Крім того, робітники вимагали ліквідації станових прав і переваг, введення обов'язкового і безкоштовного навчання в усіх навчальних закладах, обмеження робочого часу, заборони дитячої праці, скасування непрямих податків і т.д.
Члени "Північного союзу" вели пропаганду на підприємствах Петербурга, брали участь у страйках та керували ними, підтримували страйкарів грошовими коштами, випускали прокламації. Керівники Союзу прагнули налагодити зв'язки з іншими містами Росії, ставлячи перед собою мету перетворення організації в всеросійський. У лютому 1880 р. Союз видав першу нелегальну робочу газету "Робоча зоря". Після виходу першого номера газети друкарня була розгромлена поліцією. Ще в січні 1879 р. був заарештований В.А. Обнорський. Незабаром після арешту найвизначніших членів "Північного союзу" він припинив свою діяльність. Один з керівників "Північного союзу" Степан Халтурін став народовольців. 5 лютого 1880 він здійснив вибух в їдальні в Зимовому палаці. Після цього переховувався, активно брав участь у діяльності Виконавчого комітету "Народної волі". У березні 1882 р. він був страчений за участь у вбивстві одеського прокурора В.В. Стрельникова.
Таким чином, в 70-і рр.. XIX ст. робітничий рух починає відігравати суттєву роль у громадському русі країни: визначаються специфічні пролетарські методи боротьби (страйковий рух), створюються перші робітничі організації, їх програми. З числа робочих висуваються перші керівники: Петро Мойсеєнко (1852-1924), Петро Алексєєв (1849-1890), Степан Халтурін (1857-1882), Віктор Обнорський (1851-1919). Однак рух 70-х рр.. охоплювало ще вузький крутий робітників. Пролетарська струмінь ще не могла виділитися із загального потоку народництва.
Подальший розвиток страйкового руху, яке відрізнялося більшою організованістю і масовістю, більш чітким формулюванням вимог, відбувається в 80-90-і рр.. Головними центрами страйкового руху були Петербурзький і Центральний промислові райони, але до руху постійно підключалися і нові райони. Найбільшою подією цього періоду стала Морозівська страйк (1885) на текстильній фабриці Морозова в містечку Нікольському поблизу Орєхово-Зуєва Володимирській губернії. Цей страйк відрізнялася небувалим розмахом, організованістю, стійкістю страйкарів. Страйкуючі вимагали обмеження штрафів, впорядкування розрахунків з робітниками та ін Ряд вимог - про контроль за заробітною платою, про державне регулювання умов найму - вперше вийшли за межі одного підприємства. Для придушення бунту були викликані війська, суду були передані 33 робітників. На суді були розкриті факти серйозного утиску робітників, жорстокості і свавілля на фабриці. У результаті суд присяжних змушений був винести виправдувальний вердикт. Не згодний з рішенням суду Олександр III дав вказівку знову заарештувати керівників страйку.
Всього протягом 80-х рр.. пройшло близько 450 страйків і заворушень робітників.
Зростання страйкового руху робітників викликав необхідність розробки "робочого законодавства" - видання серії законів, що регламентують відносини робітників і фабрикантів. У 1882 р. були видані закони, що забороняли нічні роботи дітям до 12 років, введена фабрична інспекція. У червні 1885 р. був прийнятий закон про заборону нічної праці жінок і підлітків, 3 червня 1886 р. - закон про штрафи. Цей закон встановив максимальний розмір штрафу (1 / 3 заробітної плати), причому вказувалося, що штрафні гроші повинні використовуватися тільки на потреби робітників, а не йти в касу фабрикантів. Заборонялося замість грошей розплачуватися з робітниками купонами, хлібом, товарами. Робітники отримували право скаржитися на господаря й фабричну інспекцію у спеціально створені колегіальні губернські присутності по фабричним справах. Одночасно закон збільшив кримінальну відповідальність за участь у страйках та керівництво ними. Фабриканти були незадоволені законом про штрафи, в результаті ініціатор прийняття цього закону міністр фінансів Н.Х. Бунге * був змушений піти у відставку.
Н.Х. Бунге (1823-1895) - державний діяч Росії, буржуазно-ліберальний економіст. У 1881-1886 рр.. міністр фінансів. Проводив політику протекціонізму, урядового фінансування промисловості.
Хоча робоче законодавство в Росії було дуже нерозвинене і закони часто не дотримувалися, його прийняття було свідченням сили виник на економічному грунті робочого руху.
У кінці XIX - початку XX ст. в Росії наростає економічна і політична криза.
З середини 90-х рр.. в країні спостерігається посилення страйкового руху. Робітничий рух починає грати все більшу роль в суспільно-політичній боротьбі, що дає можливість говорити про початок пролетарського етапу у визвольному русі в Росії.
У 1895-1900 рр.. було зареєстровано 850 робочих страйків, в 1900-1904 рр.. - 905. На початку 1900-х рр.. відзначено зростання питомої ваги страйків політичних: в 1900-1902 рр.. політичні страйки становили близько 20% їх загальної кількості, в 1903-1904 рр.. - Вже більше половини.
Страйками було охоплено переважно великі промислові райони Росії: Московський, Петербурзький і промисловий Південь.
Деякі страйку супроводжувалися збройними сутичками робітників з поліцією і військами (початок травня 1901 р. - "Обухівська оборона", листопад 1902 р. - страйк в Ростові-на-Дону).
Особливо широкий розмах придбала загальний страйк на Півдні Росії в липні - серпні 1903 р., в якій брало участь близько 200 тис. робітників.

2. Марксизм - ідеологія робітничого класу

Характерною особливістю визвольного руху в Росії в цей період є.
Початок широкого розповсюдження марксизму в Росії пов'язане з ім'ям Г.В. Плеханова і з групою "Звільнення праці". Ця група виникла в 1883 р. у Женеві. До її складу увійшли емігрували з Росії народники з народницької організації "Чорний переділ" П.Б. Аксельрод, Л.Г. Дейч, В.І. Засулич, В.М. Ігнатов.
Перехід "чорнопередільці" до марксизму був пов'язаний з кризою народницької доктрини. Залишаючись на соціалістичних позиціях, вони вели теоретичні пошуки не на шляху використання особливостей країни, общинних традицій, а на шляху визнання прогресивності капіталістичного розвитку Росії. У цей час у Західній Європі марксизм як ідеологія робітничого класу завойовував все більший вплив. Метою групи "Визволення праці" було поширення ідей наукового соціалізму шляхом перекладу на російську мову творів К. Маркса і Ф. Енгельса, аналіз російської суспільного життя з точки зору марксизму та інтересів трудящого населення Росії, критика народницьких теорій.
Г.В. Плеханов і його група перевели на російську мову багато творів К. Маркса і Ф. Енгельса. Г.В. Плеханов першим з російських марксистів піддав критиці помилкові погляди народників. У роботах "Соціалізм і політична боротьба" (1883), "Наші розбіжності" (1885) він розкрив неспроможність народницької ідеї про безпосередній перехід до соціалізму через селянську громаду. Г.В. Плеханов показав, що питання про те, чи піде Росія по шляху капіталізму, вже вирішене ходом економічного розвитку країни: капіталізм стверджується в країні, а селянська громада розкладається в умовах капіталістичного розвитку.
Г.В. Плеханов вважав, що перехід до соціалізму відбудеться не через селянську громаду, а через завоювання пролетаріатом політичної влади. Він обгрунтував керівну роль пролетаріату, висунув завдання створення самостійної партії робітничого класу, яка повинна очолити революційну боротьбу проти самодержавства. Важливе значення мало твердження про те, що соціалістична революція можлива тільки після звершення буржуазно-демократичної революції.
Політичні погляди групи "Визволення праці" були сформульовані в її Програмі (1884), в Проекті Програми російських соціал-демократів (1887). Група "Звільнення праці" багато зробила для поширення та пропаганди ідей марксизму в Росії, ідеї революційного переходу до соціалізму шляхом соціальної революції і диктатури пролетаріату. Завдяки її теоретичним працям марксизм став важливим перебігом російської суспільної і революційної думки кінця XIX - початку XX ст. Подібні позиції, що і група "Визволення праці", займали і марксистські групи і гуртки в Росії, що виникли в 80-90-х рр.. в Москві, Вільно, Ростові-на-Дону, Києві, Харкові, Ризі та інших містах. Ці організації відіграли велику роль у боротьбі з народництвом і в поширенні марксистської теорії революційної боротьби, але всі вони, як і група "Визволення праці", не були пов'язані з практичним революційним рухом.
Великий інтерес представляє питання про роль в суспільному житті країни так званого "легального марксизму", який набув широкого поширення в 90-і рр.. XIX ст. "Легальні марксисти" представляли собою невелику групу інтелігентів, які почали викладати марксистське вчення в книгах і статтях у такій формі, яка дозволяла обійти російську цензуру. Ціла плеяда провідних мислителів Росії в молодості зазнала сильне захоплення марксизмом і активно працювала в лавах соціал-демократії. Серед них П.Б. Струве, М.І. Туган-Барановський, Н.А. Бердяєв, С.М. Булгаков, Б.А. Кістяківський, С.Л. Франк і ін Практично всі вони повністю порвали з соціал-демократією напередодні революції 1905 р. Погляди "легальних марксистів" були протилежні поглядам народників. Мабуть, цим пояснюється, що влада, які в народників бачили головну революційну силу, проявляли до них терпимість. На відміну від народників "легальні марксисти" визнавали прогресивність капіталізму і вважали його обов'язкової щаблем на шляху до соціалізму.
Чим можна пояснити таке швидке поширення марксизму в середовищі російської інтелігенції? Н.А. Бердяєв писав, що "у порівнянні з марксизмом старий російський соціалізм представлявся явищем провінційним. Марксизм кінця 90-х рр.. Був, поза сумнівом, процесом європеїзації російської інтелігенції, прилученням її до західних течіям, виходом на великий простір".
Сучасний англійський вчений радянолог Едвард Карр вважає, що швидке розповсюдження марксизму в Росії серед інтелігенції було обумовлено інтенсивним розвитком російської промисловості і відсутністю традиції або буржуазної політичної філософії. Зароджується в Росії середній стан брало марксизм як ідеологічну опору в боротьбі проти феодалізму і самодержавства.
У той же час "легальні марксисти" відмовилися від марксистської революційної ідеї. Вони виступали за реформістський шлях розвитку, проти соціалістичної революції і диктатури пролетаріату.
Н.А. Бердяєв писав, що в даний момент капіталізм безпосередньо не можна усунути, не наражаючи на небезпеку саме існування суспільства. Він стверджував, що суспільний прогрес мислимо тільки на основі і в рамках капіталізму, що в історії "соціальних катастроф і революцій, строго кажучи, ніколи не було і не буде, буває лише соціальна еволюція більшою чи меншою інтенсивності". Відстоюючи ідею історичної закономірності і неминучість перемоги капіталізму, "легальні марксисти" затушовували його антагоністичні протиріччя.
"Легальні марксисти" відкидали ідеї революції і диктатури пролетаріату. Вони вважали, що в боротьбі за зміни в політичному устрої країни необхідно грунтуватися на принципах права й законності, легальності, легітимності. "Легальні марксисти", і перш за все П.Б. Струве, по суті раніше, ніж західноєвропейські соціал-демократи, ніж Е. Бернштейн *, стали розвивати ревізіоністські ідеї. "Легальні марксисти" зрозуміли значення капіталізму, необхідність економічної європеїзації Росії. Згадаймо знаменитий заклик П.Б. Струве піти на виучку до капіталізму. "Легальні марксисти" успішно розробляли ідеї російського демократичного конституціоналізму, стояли за перехід від натурального, переважно землеробського побуту до сучасного індустріального грошовому господарству.
Едуард Бернштейн (1850-1932) - один з лідерів німецької соціал-демократії, який виступав за перегляд (ревізію) низки положень марксистської теорії. Він заперечував марксистське вчення про неминучість краху капіталізму та затвердження соціалізму, відкидав теорію класової боротьби, соціалістичної революції і диктатури пролетаріату.
Таким чином, марксизм надав серйозний вплив на різні течії в суспільному русі Росії, ставши серйозним поштовхом для розвитку буржуазно-ліберального руху, ідей конституційної демократії.

3. Російська соціал-демократія

З кінця 80-х рр.. в Росії з'являються марксистські гуртки (1883 р. - група Дмитра Благоєва в Петербурзі, 1885 р. - гурток П. В. Точисского "Товариство санкт-петербурзьких майстрових", 1899 р. - група М. І. Бруснева "Соціал-демократичне суспільство" і гуртки Н. Є. Федосєєва в Казані).
Ці гуртки стояли на позиціях революційного марксизму і почали перші спроби вести пропаганду марксизму серед робітників. У період підйому робочого руху соціал-демократи прагнули очолити робітничий рух, створити партію робітничого класу.
У вирішенні цього завдання велику роль зіграв В.І. Ленін. Одним з перших кроків на шляху до створення партії було об'єднання розрізнених соціал-демократичних гуртків Петербурга в єдиний "Союз боротьби за визволення робітничого класу", що складався з центральної групи і районних груп. Серед керівників "Союзу боротьби" були В.І. Ульянов (Ленін), Ю.О. Цедербаум (Мартов), В.В. Старков, Г.М. Кржижановський та ін Союз вів пропаганду на фабриках і заводах, керував страйковим рухом. Робочі спілки виникали в Москві, Володимирі, Києві, Самарі і ряді інших міст країни.
Активна діяльність петербурзького "Союзу боротьби за визволення робітничого класу" і зростання масового робітничого руху зіткнулися з серйозними урядовими репресіями. У грудні 1895 р. були заарештовані керівники "Союзу боротьби". Проте "Союзи боротьби", що існували в інших великих містах Росії, продовжували вести політичну агітацію і керувати боротьбою пролетаріату.
Російська соціал-демократична партія була заснована в Мінську в березні 1898 р. На з'їзді були присутні 9 делегатів від петербурзького, московського, київського, катеринославського "Союзу боротьби", групи "Робітничої газети" і "Общееврейского робочого союзу в Росії і Польщі" (Бунду) .
З'їзд обрав ЦК, проголосив створення РСДРП. Після з'їзду був випущений "Маніфест Російської соціал-демократичної робітничої партії". У "Маніфесті" зазначалося, що російський робітничий клас "абсолютно позбавлений того, чим вільно і спокійно користуються його закордонні товариші: участі в управлінні державою, свободи усного і друкованого слова, свободи спілок і зборів", підкреслювалося, що ці свободи є необхідною умовою в боротьбі робітничого класу "за своє остаточне звільнення, проти приватної власності і капіталізму - за соціалізм".
У "Маніфесті" була ясно виражена думка про необхідність двох етапів революції - буржуазно-демократичного і соціалістичного: "Чим далі на схід Європи, тим більші культурні, політичні завдання випадають на долю пролетаріату. На своїх міцних плечах російський робітничий клас повинен винести і винесе справу завоювання політичної свободи. Це необхідний, але лише перший крок до здійснення великої історичної місії пролетаріату - до створення такого суспільного ладу, в якому не буде місця експлуатації людини людиною ".
"Маніфест" не був програмою партії, в ньому не були поставлені конкретні завдання. З'їзд не прийняв і статуту партії. Створення партії робітничого класу продовжувало залишатися найважливішим завданням революційного руху.
Велику роль у підготовці скликання II з'їзду РСДРП відіграла газета "Іскра", перший номер якої вийшов у 1900 р. До складу редакції "Іскри" увійшли Г.В. Плеханов, В.І. Засулич, П.Б. Аксельрод, В.І. Ленін, Ю.О. Мартов і ін Редакція "Іскри" здійснила організаційну роботу по скликанню з'їзду, був підготовлений проект Програми РСДРП. До скликання II з'їзду РСДРП і остаточного оформлення соціал-демократичної партії було проведено ідеологічне розмежування з народниками, "легальними марксистами" і "економістами".
Особливо гостра полеміка розгорнулася напередодні II з'їзду з "економістами" та іншими течіями всередині соціал-демократії Росії.
Проти позиції "економістів" виступили такі відомі російські соціал-демократи, як Г.В. Плеханов, В.І. Ленін, Ю.О. Мартов та ін Напередодні II з'їзду РСДРП позиція "економістів" була знехтувана більшістю соціал-демократичних організацій Росії.
II з'їзд РСДРП, який відбувся в липні-серпні 1903 р. в Брюсселі, а потім у Лондоні, носив по суті установчий характер. Головним завданням його було прийняття програми і статуту партії.
Теоретична частина програми починалася з марксистської тези про те, що виробничі відносини досягли такого рівня розвитку, коли капіталізм став гальмом на шляху подальшого прогресу. Кінцевою метою соціал-демократії (програма-максимум) проголошувалися соціальна революція, встановлення диктатури пролетаріату для соціалістичної перебудови суспільства. Диктатура пролетаріату визначалася як "завоювання пролетаріатом ... політичної влади", необхідна умова соціальної революції. Найближчою політичним завданням (програма-мінімум) була буржуазно-демократична революція, яка повинна була повалити самодержавство, встановити республіку. Її завдання були розділені на три групи: політичні вимоги (рівне і загальне виборче право, свобода слова, совісті, друку, зборів і об'єднань, виборність суддів, відділення церкви від держави, повну рівноправність всіх громадян незалежно від національності і право націй на самовизначення, знищення станів); економічні вимоги (8-годинний робочий день, цілий ряд заходів щодо поліпшення економічного, житлового становища робітників); вимоги з аграрного питання (скасування викупних і оброчних платежів і повернення отриманих за ними сум, повернення відрізків, відібраних у селян у ході реформи 1861 р., установа селянських комітетів).
Програма РСДРП принципово відрізнялася від програм західних соціал-демократичних партій, в неї було включено питання про диктатуру пролетаріату. На II з'їзді РСДРП було прийнято також статут, який закріплював організаційну будову партії, права і обов'язки її членів. Прийняття статуту супроводжувалося серйозними спорами, дискусією, особливо з питання про членство в партії.
Проте в цілому статут відповідав ленінському поданням про партію як централізованої і дисциплінованої організації, побудованої на принципах демократичного централізму.
Подальше розмежування на з'їзді відбулося і під час виборів до центральних органів партії, до складу редакції "Іскри" та з інших питань, що призвело згодом до розколу російських соціал-демократів на більшовиків і меншовиків.

Література

1. Палеолог М. Царська Росія напередодні революції. М., 1991.
2. Согрин В. Політична історія сучасної Росії. М., 1994.
3. Тютюкин С.В., Шелохаев В.В. Марксизм і російська революція. М., 1996.
4. Хальвеч В. Повернення Леніна в Росію в 1917 році: Перши. з нім. М., 1990.
5. Хрестоматія з історії Росії. У 4-х т. М., 1994.
Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Історія та історичні особистості | Реферат
46.6кб. | скачати


Схожі роботи:
Розвиток робітничого руху Поширення марксизму в Росії освіту російською соціал-демократії
Поширення марксизму в Росії
Розвиток робітничого руху в Німеччині в 60-70х роках XIX століття від створення робочої партії до прийняття
Походження розвиток і поширення григоріанського хоралу Акорди
Поширення масонства в Росії в ХХ столітті
Історія поширення буддизму в Росії
Виникнення і поширення баптистських церков в Росії
Соціокультурні передумови поширення масонських ідей у ​​Росії в XVIII столітті
Поширення технічних знань в Росії в XIX на початку XX ст як передумова розвитку філософії
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru