Продуктивні сили

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

10


План

  1. Продуктивні сили і їх структура.

  2. Основні компоненти продуктивних сил.

    1. Людина, робоча сила, її ціна і вартість.

    2. Засоби виробництва:

2.2.1. Предмет праці.

2.2.2. Засоби праці.

2.3 Сутність і методи організації виробництва.

2.4 Наука и информация.

  1. Висновок.

1. Продуктивні сили і їх структура.

Якщо розглядати загальну для всіх суспільно-економічних формацій структуру продуктивних сил, то до їх складу входять засоби виробництва і люди, які володіють виробничим досвідом і при­во­­дять у рух засоби виробництва. Основною продуктивною силою є людина. Предмети пра­ці входять до складу продуктивних сил тією мірою, якою вони йдуть на продуктивне спожи­ван­ня і використовуються як джерела енергії. До структури продук­тивних сил в усіх формаціях на­ле­жать також використову­вані людьми сили природи: вітер, сонце тощо.

В сучасних умовах до складу продуктивних сил включа­ють також науку (як специфічну про­ду­к­тивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим елементом продук­тивних сил стає інформація. Отже, сучасні продуктивні сили — це складна система, що включає ма­те­ріаль­­ні й духовні (за складом), об'єктивні й суб'єктивні (за характером відтворен­ня і специфікою функ­­цій), суспільні й природні елементи. В процесі історичного розвитку їх склад у цілому, як і ок­ре­мі елементи, постійно збагачується, наповнюється якісно новим змістом. На ранніх етапах роз­­витку капіталізму потреби ви­робництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і ква­­ліфікації. Нині робітники, як правило, мають високий рі­вень освіти (середню загальну або се­ре­дню спеціальну), квалі­фікації. Сучасний етап автоматизації виробництва вимагає не лише біль­­шого залучення фізичних і розумових здібностей робочої сили, а й творчих обдарувань осо­бис ­то­сті, її організа­торських здібностей, духовних компонентів.

У результаті постійно поновлюваного процесу взаємодії усіх елементів продуктивних сил во­­­ни перебувають між собою у діалектичній єдності, кількісній та якісній функціональній за­леж­­­ності. Між ними існують суперечності, які розв'язуються відносно незалежно від виро­­б­ни­чих відносин. Системі про­дуктивних сил властиві свої внутрішні закони розвитку. Та­кими, зо­кре­­ма, є закони переміщення функцій від особистих до матеріальних факторів виробництва, або за­­­ко­ни виперед­жаючого зростання обсягу уречевленої праці в структурі су­купної праці, від­по­від­­­ності живої й уречевленої праці, перемі­ни праці, зростання продуктивності праці та ін. Дія цих зако­нів, пронизана внутрішніми суперечностями, зумовлює зміни розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їх змісті. Продуктивні сили виражають відношення людини до приро­ди, про­цес праці, спільний для всіх суспільних способів виробництва.

Отже, продуктивні сили — це фактори, які забезпечують перетворення речовин природи від­по­відно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростан­ня про­дук­тивності суспільної праці.

2.1 Людина, робоча сила, її ціна і вартість.

Саме людина, або робоча сила, є основною продуктивною силою суспільства. Робоча сила – це здатність людини до праці, сукупність її фізичних, інтелектуальних здібностей, набутих знань і досвіду, які використовуються у просессі виробництва матеріальних благ. Робоча сила ріально існує в особі людини-працівника. Саме людина та її здатність до праці є основним елементом виробництва.

Світова економічна думка називає різні об'єкти купівлі-продажу того товару, який є єди­ним творцем продуктів. Найпоширеніші три точки зору. Згід­но з першою таким об'єктом купівлі-про­дажу є праця, згідно із другою — робоча сила, згідно з третьою — послуги праці або робочої сили.

Уперше працю назвав об'єктом купівлі-продажу У.Петті. Відповідно до цього заробітну плату він розглядав як ціну праці, а її (зарплати) величина визначається необхідними для існування ро­бітника засобами (їх мінімумом). Аналогічно сут­ність цих понять розглядав А.Сміт. Водночас ос­­­но­вою заробіт­ної плати він вважав вартість засобів існування, необхідних для забезпечення жит­­тя робітника і виховання дітей, а її ниж­чою межею — фізичний мінімум. Крім цього, вели­чи­на зар­плати визначається нормами споживання, що склалися, тради­ціями, культурним рівнем, бо­ротьбою робітників та співвідно­шенням сил між ними і капіталістами.

Дотримуючись таких же поглядів, Д.Рікардо виділяв при­родну і ринкову ціну праці. При­­род­­на — це вартість певної суми життєвих засобів, необхідних як для утримання робіт­ників, про­дов­­ження їх роду, так і певною мірою для їхнього розвитку. Ринкова ціна коливається навколо при­­родної під впливом природного руху працездатного населення, співвідно­шення попиту і про­позиції на працю.

Як об'єкт купівлі-продажу розглядають працю і деякі су­часні західні економісти (німецький економіст М.Гертнер, ан­глійський економіст Дж.Хікс та ін.).

Цю точку зору найбільш послідовно заперечував К.Маркс. Він вважав, по-перше, що працю не можна продати, оскільки її не існує до моменту купівлі-продажу. Адже праця — це процес сві­­домої, доцільної діяльності людей, в якій вони видозміню­ють зовнішню природу. На ринку ро­бітник може продати лише здатність до праці, тобто певну сукупність своїх фізичних і ду­­хов­­них властивостей, або робочу силу. Праця є функцією товару робоча сила, і ці категорії не слід ото­­тожнювати. Капі­таліст купує в робітника — власника робочої сили — тимчасо­ве роз­­по­ряд­жен­ня нею. По-друге, купівля-продаж праці всту­пає у суперечність із законом вартості, не дає змо­ги розкрити джерело вартості і додаткової вартості.

Певна теоретико-методологічна нечіткість попередніх то­чок зору зумовила появу ще однієї концепції. Вона полягає я тому, що товаром є не робоча сила, а послуги, які надаються цією робочою силою, або послуги праці. П.Самуельсон з цього приводу зазначав, що люди за певну ціну «здають свої послуги в оренду», а заробітна плата є формою доходу, ціною одного з фак­то­рів виробництва. Іншими формами доходу він називає прибуток, ренту, позичковий процент.

Ця позиція значною мірою збігається з поглядами К.Маркса, коли він конкретизував своє розуміння продажу робочії сили. Капіталіст, на його думку, купує не що інше як тимчасове роз­по­рядження робочою силою.

З трьох наведених точок зору найнелогічнішою є та, згідно з якою купується-продається праця. Неможливість продажу праці означає, що доцільніше об'єктом купівлі-продажу вважа ти не послуги праці, а послуги робочої сили.

Хоч робочу силу не слід відокремлювати від людини, її ділення цієї категорії цілком правомірне при розгляді людини економічної (Ното есонотісиз). Суб'єктом господарства є не робоча сила, а людина в сукупності всіх її сутнісних сил. Виходячи з цього, найдоцільніше стверджувати про продаж-купівлю робочої сили. Цю категорію визнають і деякі західні економісти.

Робоча сила — це сукупність фізичних і духовних власти-востей людини, які вона застосовує в процесі виробництва споживних вартостей. Робоча сила — основний елемент продуктивних сил у будь-якому суспільстві, але товаром вона стає лише в умовах капіталізму. Це зумовлено тим, що робітник позбавлений власності на засоби виробництва і на засоби існування, але сам він особисто вільний, тобто є власником своєї робочої сили і може розпоряджатися нею.

Як і будь-який інший товар, робоча сила має дві сторони: споживну вартість і вартість. Але робоча сила — товар специфічний.

Капіталіст купує робочу силу, точніше тимчасове розпорядження нею, але її виробниче спо­жи­вання означає включення у процес праці не лише фізичних і духовних властивостей людини, а всієї людської особи з притаманними їй метою, волею, свідомістю, культурними навичками тощо. Це надає вартісним властивостям людської робочої сили особливого харак­теру і по­зна­чаєть­ся на кожній із сторін товару робоча сила. З погляду споживної вартості специфіка цього товару виявляється в тому, що у процесі його споживання він не зникає, а створює нову вартість, більшу від вартості самого товару робоча сила. Отже, в основу визначення споживної вартості товару покладено абстрактну працю (певну її кількість). Конкретна праця не є для капіталіста специфічною вартістю, оскільки вона не впливає на процес самозростання вартості. Тому специфічність вартості товару робоча сила полягає у здатності до такої кількості абстракт­ної праці, яка перевищує необхідні витрати праці на відтворення самої робочої сили.

Російські економісти Я.Певзнер та С-Брагінський стверджують, що робоча сила є предметом купівлі-продажу в умовах рабовласницького та кріпосницького ладу, за капіталізму продаються її послуги на певний, обумовлений контрактом час, а робітник залишається її господарем.

З цим важко погодитися. Адже одна з найважливіших умов перетворення робочої сили на товар - особиста свобода її власника - найманого робітника. Такої свободи не мав ні раб, ні селянин - кріпак. Крім того, за наявності юридичної свободи робітник повинен бути економічно залежним, тобто позбавленим засобів виробництва і засобів існування. В умовах рабов-власництва та кріпосництва ця друга найважливіша умова також не виконувалася.

Непослідовність позиції Я.Певзнера та С.Брагіиського ви­являється ще в одному. «Якщо навіть прийняти тезу, — пи­шуть вони, — згідно з якою наймач купує робочу силу, здат­ність до праці, то необхідно виходити з того, що оцінює він цю здатність не за тим, скільки і чого потрібно робітникові для підтримання його життя і працездатності, а насамперед за результатами праці, тобто за тим, яка плідність праці кожного власника робочої сили зокрема».

Як стверджував К. Маркс, якщо робочу силу розглядати з погляду вартості, то зрозуміло, що, як і будь-який інший то­вар, вона потребує суспільне необхідних витрат на своє від­творення в пев­них суспільних умовах. Мінімальна межа цих витрат — вартість життєвих засобів, що фі­зич­но необхідні робітникові. Водночас для відтворення робочої сили потрібно більше витрат, ніж для створення фізично необхідних робіт­никові життєвих засобів. По-перше, робітник не вічний, і від­повідно відтворення робочої сили повинно включати витрати на утримання його сім'ї. По-друге, для виконання більш складної роботи необхідний певний рівень освіти і кваліфікації робіт­ника, що вимагає додаткових витрат на робочу силу. По-третє, на відміну від звичайних товарів, робоча сила (та її носій — людина) історично розвивається, на величину її вартості впли­ває соціально-історичний елемент. Останній відображає роз­виток робітничого класу, його ма­теріальних і духовних пот­реб у результаті прогресу інших елементів системи продук­тивних сил, еволюції суспільних відносин (оскільки сутність людини — це сукупність суспільних відносин), а також бо­ротьби трудящих за поліпшення свого становища.

На думку Я.Певзнера та С.Брагінського (яка відображає теорію загальної рівноваги, роз­роб­ле­ну в основному А.Маршаллом та Л.Вальраеом), за умов рівноваги попиту та пропо­зиції вар­тість послуг усіх факторів (у т.ч. робочої сили) від­повідає їх граничній продуктивності, тобто внес­ку у вироб­ництво продукту (варторсті). Саме ця вартість і виплачується робітникові — про­дав­­цю послуг праці. Більш конкретно ця величина визначається не тим, як оцінює підприємець по­тре­би робітника для підтримання його життє- і працездатності, а результатами праці, тобто плід­­ністю праці кожного власника робочої сили зокрема. Позитивним у такому підході є спроба оці­нити вартість товару з погляду не лише суспільних витрат виробництва, а й корисності, його ко­ри­сного ефекту.

На жаль, цей конструктивний підхід вони не цілком засто­совують, розглядаючи вартість ро­­бо­чої сили (або послуг ро­бочої сили, послуг праці, на їхню думку). Так, ці вчені підхо­дять до роз­в'я­зання цього питання лише з погляду корисного ефекту праці, нехтуючи при цьому суспільне необхідними вит­ратами виробництва на відтворення робочої сили. Вони зде­більшого розв'язують проблему з точки зору капіталіста, ігно­руючи при цьому інтереси найманого робітника, якому пот­рібні засоби для відтворення власних життє- і працездатності та життєздатності членів його сім'ї.

Намагаючись обгрунтувати більшу доцільність застосуван-ня категорії «вартість послуг праці», Я.Певзнер та С.Брагінсь-Кий посилаються на те, що на підтримання відтворювального процесу сучасна держава змушена витрачати майже третину національного доходу. На наш погляд, цей факт саме й свід­чить про пріоритетність вживання категорії «вартість робочої сили». Він показує, що вартість цього товару (навіть якщо стати на точку зору авторів концепції «факторів виробницт­ва») не знаходить адекватного виміру лише з огляду на його граничну корисність, що вирішальну роль тут відіграє підхід з боку вартості суспільне необхідних витрат для відтворення робочої сили нормальної якості (нормальної щодо рівня роз­витку продуктивних сил, суспільного характеру виробницт­ві»). Щоб постійно відтворювати таку робочу силу, суспільст­во, яке неспроможне зробити це в межах корпоративної влас­ності, в особі держави витрачає значну частину національного доходу на соціальні цілі. Такий підхід слід доповнити оцінкою вартості товару робоча сила з огляду на її корисний ефект.

2.2. Засоби виробництва.

Засоби виробництва - сукупність засобів і предметів праці, які використовуються людьми в про­цесі виробництва матеріальних благ.

2.2.1. Предмет праці.

Предмет праці — це то, на що спрямована праця людини, що складає матеріальну основу май­бутнього продукту.

В переважній більшості предмети праці в сучасних умовах самі являються продуктом попе­редньої праці: ме­тал на машинобудівельному заводі, цемент в будівництві, хло­пок на прядільній фабриці та інше. У кінцевому рахунку усі вони чер­паються з комор природи.

Природа, земля — спільні предмети людської праці. Ті з них, які людина знаходить в самій природі (девствений ліс на корню, камений вуголь в недрах землі, риба в воді і інше), правомірно називати первісними. Піддаваючись перероботці, з часом все більш глибокій, вони перетворюються в сири матеріали або полуфабрикати. З розвітком науково-технічної револю­ціі зявляється можливість створювати якісно нові предметы праці з заздалегіть заданими властивостями, саме такі, які відсутні в самій природі. Але й при цьому первинною основою залишається земля, природа. Зараз, як і в мунулому, повністю зберігають силу слова вы­датного англійського экономіста Уільяма Петті: праця — ботько богатство, земля — його мати.

2.2.2. Засоби праці.

Засобами праці називається річь або комплекс річей, які людина приміщує поміж собою й предметом праці й які служать як провідник впливу людини на цій предмет. Засоби праці виступають як продовження його природних органів, які використовуть в процесі праці. Рівень разви­тку засобів праці во многом являється показником тіх відношень між людьми, при яких здійснюється виробництво.

До засобів праці відносять попереду всього знаряддя праці (різного роду механізми і машини, пристасування і инструмен­ти, двигуни, передаточні апарати и інше). В умовах маши­ного виробництва механичні засоби праці розвилися в систе­му машин с тремя компонентами: робочей машиною, двигуном и передаточним пристроєм. Науково-технична революція при­бавила до них новий компонент — управляючий пристрой, який виконає піддающієся формалізациї функциї розумової праці. Використовуя цій компонент, робітник поступово виходить з непосереднього процеса виробництва і становиться поряд з ним. Кореним образом змінюється й технологія.

Механічні засоби праці сос­тавляють костну и мязну систему виробництва. Засоби праці, в яких поміщуються самі предметы праці, составляють «сосудисту систему виробництва» (трубы, цистерни, сосуди, йомкости и инше). В деяких отраслях господарства, на приклад у хімічній і нефтехімічній промисловості, энергетиці, метал­ургії, вони грають первостепову роль. Здесь грань між костно-мязовою і сосудистою системами виробництва практично зникає. Управляючий пристрій образує «нервную систему» виробничого організму.

В більш широкому розумінні до засобів праці належать усі ті речі, які, хоч безпосередньо й не входять в процесс праці являються для нього цілково обовязковими, бо без них праця не могла б здійснюватися. Це — всезагальні умови виробництва: виробничи будівлі, дороги, інші засоби повідомлення й канали звязку; загальним засобом праці є сама земля, а в сільському господастві вона безпосередньо входить у процес виробництва як головний засіб і предмет праці.

Предмет і засоби праці в совокупністі виступають як засоби виробництва. На відміну від робочій сіли вони образують річовий фактор виробництва. Самі по собі без людської праці во­ни нічого воробити не можуть. Тільки робоча сила — активний, творчий элемент виробництва. Приводючи в рух засоби й предмети праці, вона перетворює їх дійсні засоби виробництва. Лічний фактор завжди був й залишиться основним, єдиним творчим элементом виробництва.

2.3. Сутність і методи організації виробництва.

Із зростанням масштабів суспільного виробництва, поглибленням суспільного поділу пращ в усіх трьох формах (загальній, частковій та одиничній) посилюється значення системи управ­лін­ня економікою. Така система — це свідомо організований, цілеспрямований й ак­тивний вплив різ­них суб'єктів управління на процес розвитку та функціонування суспільного способу ви­роб­ницт­ва, окремих його ланок. Ядром системи управління в економіці є ціле­спрямований вплив на по­треби, інтереси та цілі окремих інди­відів, колективів людей, цілих верств і прошарків для до­сяг­­нення поставленої мети. Основні об'єкти — це суспільне ви­робництво в цілому (загальна форма), окремі сфери, галузі народного господарства, окремі сфери суспільного відтворення, ті чи інші елементи (або підсистеми) економічної систе­ми (відносини власності, продуктивні сили, техніко-економічні відносини тощо (часткова форма) та окремі підприємства, організації й установи (одинична форма).

Управління як цілеспрямований і активний процес вклю­чає такі відносно самостійні, логічно послідовні елементи:

  1. збирання, систематизація і передача інформації;

  2. вироб­лення (обґрунтування) і прийняття рішення;

  3. перетворення рішення на різні форми команд (усна, письмова, наказ тощо) та забезпечення його виконання;

4) аналіз ефективності при­йнятого рішення та можливе наступне його коригування.

Ре­зультатом цих дій є взаємні переміщення елементів виробниц­тва, розв'язання су­пе­реч­нос­тей суспільного способу виробниц­тва в цілому або окремих його підсистем, узгодження еконо­мічних інтересів, зростання ефективності суспільного вироб­ництва (або його окремих ланок) тощо.

Управлінське рішення, управління у цілому на практиці ре­алізується через певний комплекс функцій. Функція управлін­ня — це певний вид діяльності, в процесі якої здійснюється ефективний вплив на об'єкт управління і розв'язується пос­тавлене завдання, досягається мета. Основні функції управлін­ня з погляду технологічного способу виробництва — планування, організація, координація, контроль. Ще однією функпіієй управління з погляду відносин власності є реалізація влас-никами засобів виробництва та інших елементів системи про-дуктивних сил (науки, інформації тощо) своїх прав на різні об'єкти власності, своїх цілей управління. 3 п'яти основних функцій управління найскладнішими є організація і координація. Ці функції означають формування структури об'єкта управління, процес упорядкування всіх елементів в систему управління і форму їх зв'язку, а також надання активним елементам необхідних прав і ресурсів. До активних елементів належать господарські керівники, трудові колективи окремі працівники, а також організації, підпорядковані да-ній системі управління. Координація — це встановлення і підтримання зв'язків між елементами системи. Організація і координація поєднують окремі елементи системи управління єдине ціле. Таким чином утворюється організаційна структура .управління.

У процесі управління всіма об'єктами (тобто на рівні суспільного виробництва, окремих сфер або галузей народного господарства, а також на рівні окремих підприємств і організаіцій) необхідно чітко сформулювати головну мету управління.. Визначення такої мети — початковий принцип функціону­вання і розвитку системи управління. Конкретизацією цього принципу є оптимальне визначення засобів досягнення мети. Важливий принцип управління — гаранту­вання різними суб'єктами управління виконання взятих на себе зобов'язань або принцип відповідальності. За невиконання таких зобов'язань до тих чи інших суб'єктів управління застосовуються різні санкції з метою повного відшкодування завданих збитків тим суб'єктам, які зазнали втрат від цього невиконання. Тому завжди слід чітко визначати, хто перед ким і за невиконання чого відповідає, тобто персоніфікувати суб'єкти управління. Такої персоніфікації не було в умовах адміністративно-командної системи управління. Зокрема, вищі органи не несли жодної відповідальності перед підприємствами за неправильні або не цілком обґрунтовані рішення. Це значно знижувало ефективність управління в колишньому СРСР. У процесі управління органічно поєднуються такі суспільні закони й закономірності:

  1. техніко-економічні закони, що розкривають сутність технологічного способу виробництва, відображають відношення людини і природи, людини і техніки, а також відношення між різними елементами техніки та засобами виробництва. Цей тип законів, у свою чергу, поділяється на закони, властиві розвиткові продуктивних сил, і закони, вастиві техніко-економічним відносинам;

  2. соціально-економічні закони, властиві розвиткові виробничих відносин, або відносин економічної власності;

  3. соціальні закони, які роз­кривають сутність відносин між основними класами, соціаль­ними верствами і прошарками в процесі суспільного вироб­ництва, у різних сферах суспільного відтворення;

  4. правові закони, що конкретизуються у різних правових актах і нор­мах;

  5. соціально-психологічні закони, які відображають біо­логічну й соціальну сторони сутності людини, її поведінку в колективі, суспільстві, а також міжособові, міжгрупові та інші відносини у процесі праці, обміну., розподілу та споживання матеріальних і духовних благ. Отже, управлінські знання є комплексними, універсальними, мають теоретичний і приклад­ний характер, раціональний та інтуїтивний тощо.

У західній науковій літературі, зокрема у працях амери­канських учених Т.Пітерса і Р.Уотермена, комплексний підхід до управління організацією як певною соціальною системою розкривається на основі так званої концепції семи «с» (7-с), або семи характеристик організації: стратегії, структури, сис­теми («жорстких характеристик»), складу кадрів, стилю ке­рівництва, суми звичок («м'яких характеристик»), сумісних цінностей (інтегруючої характеристики). На їхню думку, об'єк­том управління повинні стати людські аспекти організації, які виявляються у кадровому складі, стилі й звичках, цінностях організації. Більше того, саме ці аспекти і суспільні цінності, людський потенціал організацій висуваються нині на передній план і групують навколо себе всі інші шість характеристик організації. Комплексність управління ще більше зростає, якщо беруться до уваги не лише внутрішні характеристики органі­зації, а й зовнішні фактори впливу на неї (конкуренти, дії уряду, прийняті закони тощо).

2.4. Наука та інформація.

Наука має безпосереднє відношення до продуктивних сил. Науково-технічна революція – основне видібраження науки в економіці.

Прогрес засобів праці, а отже, й техніки почався з часу виникнення первіснообщинного ладу, застосування переважно кам'яних знарядь, кістки та рогу, а перехід до мета­левих знарядь праці, зокрема бронзових, відбувся за рабов­ласницького способу виробництва, в якому мав місце пев­ний розквіт науки, культури і мистецтва. Водночас техніч­ний прогрес здійснювався відокремлено від наукового прогресу аж до кінця XVIII — початку XIX ст. І лише починаючи з цього періоду, тобто промислової революції, почалося швидке зближення наукового й технічного прогресу і як наслідок — поява цілісного науково-технічного прогресу (НТП), процесу перетворення науки на безпосе­редню продуктивну силу, який тривав близько двох з по­ловиною століть і завершився лише в середині 50-х років XX ст. — з часу розгортання науково-технічної революції. Якщо до промислової революції техніка розвивалася на основі поступового нагромадження емпіричних знань, то з цього часу вона стає результатом цілеспрямованого вив­чення законів природи, матеріалізації наукових відкриттів.

Внаслідок промислової революції виникла крупна ма­шинна індустрія, в якій, на відміну від мануфактури, що базувалася на ручній ремісничій техніці, з'являється робо­ча машина, яка приводить у дію знаряддя праці (раніше вони знаходилися в руках людини), використовує 'їх одно­часно набагато більше, ніж людина, і значно більшої по­тужності. Це зумовлює появу нових суперечностей, новий тип взаємодії між особистими і речовими факторами ви­робництва, а отже, нове джерело економічного прогресу.

Науково-технічна революція (НТР) як революційна форма НТП означає виникнення принципово нових за­собів праці, нових предметів праці, джерел енергії, форм і методів організації виробництва, якісно нової основної продуктивної сили. Внаслідок цього революційних змін зазнає вся система продуктивних сил (в т.ч. процес взає­модії елементів цієї системи), техніко-економічних відно­син. Тому сутність НТР полягає у революції в технологіч­ному способі виробництва, а отже, у взаємодії людини з природою (як змістові продуктивних сил), відносинах спеці­алізації, кооперування тощо. Зокрема, домінуючою формою суспільного поділу праці з часу розгортання НТР став оди­ничний поділ праці, в т.ч. його інтернаціоналізація, за якої десятки, навіть сотні підприємств у межах однієї або бага­тьох країн виготовляють окремі деталі й навіть здійснюють окремі операції для одного кінцевого виробу. Основними рисами НТР є:

  1. перетворення науки на безпосередню продуктивну силу;

  2. кардинальні зміни в техніці;

  3. до­корінні перетворення головної продуктивної сили;

  4. ре­волюційні зміни у предметах праці, поява принципово но­вих видів матеріалів з наперед заданими властивостями;

  5. впровадження радикально нових технологій, основою яких є нові фундаментальні відкриття (лазерні, плазмові та ін.);

  6. революція у використовуваних людьми силах природи;

  7. революція у формах і методах організації ви­робництва;

  8. революція у засобах зв'язку.

Революційні перетворення у техніко-економічних відно­синах зводяться насамперед до радикальних змін у суспільному поділі праці, зокрема в пріоритетності одиничного поділу праці на національній та інтернаціональній основі, у зменшенні розмірів економічно ефективних підприємств.

Зсередини 70-х років почався другий етап розвитку НТР, який характеризується новими кардинальними змінами в технологічному способі виробництва. Такими змінами є насамперед мікропроцесорна революція (зміст якої — елек­тронна автоматизація матеріального виробництва й обігу, науково-технічної творчості, інших сфер діяльності людини), біотехнологічна революція (має на меті створення нових організмів з наперед заданими властивостями за допо­могою генної та клітинної інженерії), поява промислових роботів нового покоління, або інтелектуальних роботів, швидкий розвиток космонавтики в практичних цілях тощо.

Результатом другого етапу НТР є поява в системі про­дуктивних сил ще одного елемента — інформації. Розгортання НТР зумовлює появу нових типів суспільства, зокрема інформаційного суспільства (в т.ч. інфор­маційної економіки), пост-індустріального суспільства, кібернетичного, технологічного тощо.

В інформаційному суспільстві основним товаром е інформація, в постіндустріальному — теоретичні знання, На цій основі істотно змінюються інші сторони економіч­ної системи і суспільних відносин (соціальних, правових, політичнихчних тощо).

Продуктивні сили – система факторів виробництва, яка забезпечує преретворення речовин природи відповідно до потреб людей, створює матеріальні і духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці. До цій системи належать: працівники, засоби праці, предмети праці, використовувані сили природи, наука як спецефічна продуктивна сила, форми і методи організаціі виробництва, інформація. Про­дуктивні сили виражають ставлення людини до природи, ступінь оволодіннялюдини силами природи.Вони є провідною стороною суспільного способу виробництва, а їх рівень загальним показником соціально-економічного прогесу, оскільки з їх розвитком зростають продуктивність праці, національне богатство, з’являються нові джерела енергії тощо. Відночас головним кратерієм суспільного прогресу є розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. Взаємодія особистостіх (людини) і річових (засобів виробництва) факторів виробництв є найважлиивішою умовою зростання продуктивної праці, національного богатства, у процессі такої взаємодії виникаі нова продуктивна сила, не властива жодному із ціх факторів зокрема.

Література

  1. Основи економічної теорії / під рідакцією Мочерного С.В. – К.: Академія, 1997

  2. Политическая экономия / под редакцией Медведева В.А. – М.: Политиздат,1998

  3. Економічний словник-довідник /під рідакцією Мочерного С.В. – К.: Феміна, 1995

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Астрономія | Реферат
64.8кб. | скачати


Схожі роботи:
Продуктивні сили Китаю
Продуктивні сили Полтавської області
Вплив глауконіту на продуктивні якості гусенят-бройлерів
Вплив бугаїв-плідників на екстер`єр та продуктивні якості потомства
Продуктивні особливості свиней породи ландрас розводяться в СВК Пут
Продуктивні особливості свиней породи ландрас розводяться в СВК Шлях до комунізму
Сили тяжіння
Сили тертя
Ядерні сили
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru