приховати рекламу

Право на необхідну оборону

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.


Нажми чтобы узнать.
скачати

Види обставин, що виключають злочинність діяння

У статті 7 старого КК України, як і в статті 11 нового КК України, злочин характеризується єдністю:

а) суспільної небезпеки, і

б) протиправність діяння.

Разом з тим, громадяни, а також посадові особи досить часто змушені здійснювати вчинки, що мають зовнішній вид злочину і за ознаками, на перший погляд, можуть бути кваліфіковані як яке-небудь конкретне злочин (наприклад, вбивство, знищення або пошкодження майна, перевищення повноважень ... ), але у своїй сутності виявляються правомірними і суспільно-корисними, на відміну від інших, дійсно протиправних і суспільно-небезпечних діянь. Так, позбавлення життя зазіхав при захисті від його нападу, не може кваліфікуватися як вбивство; вирубка просіки в заповіднику з метою перешкодити поширенню пожежі - також не є злочинним діянням. У юриспруденції такі вчинки іменуються обставинами, що виключають суспільну небезпечність і протиправність (одним словом - злочинність) діяння. Як раніше зазначалося, в загальній частині старого українського КК в наявності було лише:

а) необхідна оборона (ст. 15 КК України), і

б) крайня необхідність (ст. 16 КК України).

У новому КК України VIII розділ містить вісім статей, що визначають більш чітко ці обставини:

  1. Необхідна оборона (ст. 36 КК України);

  2. Уявна оборона (ст. 37 КК України);

  3. Затримання особи, яка вчинила злочин (ст. 38 КК України);

  4. Крайня необхідність (ст. 39 КК України);

  5. Фізичний або психічний примус (ст. 40 КК України);

  6. Виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК України);

  7. Дія, пов'язане з ризиком (ст. 42 КК України); (41)

  8. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК України).

Більш докладно вищевказані обставини будуть розглянуті нижче. Зараз же необхідно відзначити, що всі обставини, що виключають злочинність діяння, характеризуються певними спільними ознаками. Таких ознак можна виділити п'ять.

Перший з них полягає в тому, що всі вони є свідомі і вольові вчинки людини у формі дії (наприклад, необхідна оборона або дія, пов'язана з ризиком) або бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги при виконанні наказу). Необхідно, однак, не забувати, що подібні вчинки можуть бути виправдані лише тоді, коли вони викликані винятковими подіями, процесами або діями людей, тобто певними підставами, які й обгрунтовують необхідність здійснення вчинку, пов'язаного з заподіянням шкоди. Якщо, наприклад, необхідна оборона є нанесення посягає, шкоди, то її підставою служить суспільно-небезпечне посягання, що викликає необхідність у його негайному припиненні або запобігання. Так само, якщо дійстві за крайньої необхідності виражається в заподіянні шкоди різним правоохоронюваним інтересам (наприклад, чужому майну), то її підставою виступає загрожує небезпека, невиправна в даній обстановці іншими методами, і т.д. цим, можна сказати, доводиться, що всі обставини, що виключають злочинність діяння, являють собою свідомі і вольові вчинки людини у формі дії або бездіяльності, що викликаються певними підставами.

Друга ознака є зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об'єктивних ознак вчиненого вчинку і відповідного злочину. (Наприклад, застосування зброї працівником міліції при затриманні особливо небезпечного злочинця збігається в зовнішніми ознаками перевищення влади тощо). Це прямо закріплено в ст. 16 старого КК України, відповідно до якої крайня необхідність характеризується як «дія, що потрапляє під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом».

Про те, що вчинок підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, можна говорити, якщо:

  1. дія або бездіяльність особи спрямована проти об'єкта кримінально-правової охорони;

  2. вчинене діяння відповідає фактичним, зовнішнім ознакам об'єктивної сторони того чи іншого складу злочину;

  3. це діяння вчинила особа, яка здатна бути суб'єктом даного злочину.

Лише в тому випадку, якщо скоєний вчинок збігається (із зовнішнього боку) з тим чи іншим злочином, можна говорити про обставини, що виключають злочинність діяння. В іншому випадку взагалі не можна навіть ставити питання про наявність цих обставин. Якщо лікар проводить лікування (операцію) без заподіяння шкоди здоров'ю пацієнта, то в такому випадку і не виникає необхідність в оцінці його поведінки з точки зору злочинності або не злочинності вчиненого. Але якщо той ж лікар зробить ампутацію, або пацієнт помре у процесі лікування (операції), відразу ж є необхідність розслідування події, і якщо в результаті з'ясується, що лікар діяв відповідно до встановлених правил, то кримінальна відповідальність за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або смерті буде виключена. Правовою підставою для цього стане належне виконання лікарем своїх професійних обов'язків, що виключає злочинність діяння.

Третя ознака розглянутих обставин полягає в тому, що вони носять неприступної характер, їм властива правомірність заподіяння шкоди. Така правомірність грунтується на відповідності зробленого вчинку насамперед приписами, що містяться в КК (ст. ст. 15-16 старого КК, розділ VIII нового КК України), а також нормам іншого законодавства - адміністративного, трудового, конкретних законів (наприклад, виконання законного наказу , професійних функцій, застосування зброї відповідно до ст. ст. 15 і 15 ¢ Закону України «Про міліцію»).

Четверта ознака характеризує ці обставини як суспільно-корисні, тобто відповідні інтересам особистості, суспільства і держави. Але не виключається, що в деяких випадках дані вчинки можуть і не бути в прямому сенсі суспільно-корисними (нанесення шкоди при крайній необхідності), але є соціально-допустимими і спрямовані на недопущення більшої шкоди.

Нарешті, п'ятий ознака характеризує кримінально-правові наслідки даних обставин. Вони полягають в тому, що їх наявність, якщо вони повністю відповідають приписам закону, виключає кримінальну відповідальність особи за заподіяну їм шкоду.

Таким чином, зібравши з'ясовані ознаки, стало можливим дати повне визначення досліджуваному поняттю: обставини, що виключають злочинність діяння, - це передбачені кримінальним, а також іншим законодавством і зовні подібні зі злочинами суспільно-корисні або соціально-допустимі (прийнятні) і правомірні вчинки, скоєні за наявності певних підстав і виключають суспільну небезпеку і протиправність діяння, а тим самим і кримінальну відповідальність особи за заподіяну їм шкоду.

Деякі вчені-правознавці схильні називати розглянуті нами правові інститути необхідної оборони, крайньої необхідності та ін - виправдувальними інститутами, - у зв'язку з тим, що сама їх сутність полягає в не злочинності досліджуваних діянь, і не підлягає ні кримінальній, ні будь-якому іншому переслідуванню.

Зазначені обставини по різних підставах можуть бути класифіковані, що дозволить більш ясно зрозуміти їх природу. Виділяються три групи таких підстав:

а) В залежності від юридичної форми тих правомірних вчинків, які з зовнішнього боку підпадають під ознаки злочинів, що виключають злочинність діяння обставини поділяються на три групи:

  • здійснення свого права (необхідна оборона; крайня необхідність; затримання злочинця; професійний ризик та ін);

  • виконання юридичного обов'язку (виконання закону, наказу, виконання професійних функцій і т.д.);

  • використання владних повноважень (застосування сили, спецзасобів та вогнепальної зброї; застосування інших заходів примусу та ін.)

Така класифікація дозволяє зрозуміти юридичну природу тієї чи іншої обставини, що виключає злочинність діяння, а рівно - вирішувати питання про суб'єктів відповідних правомірних вчинків. Крім того, вона дає можливість з'ясувати кримінально-правові наслідки при відмові від їх здійснення, а також виявити, порушені умови вчинення цих вчинків, передбачені в законі.

б) Залежно від того, приписами якого законодавства вони регулюються, дані обставини поділяються:

  • передбачені чинним КК (всі статті VIII розділу та ст. ст. 331 і 433 нового КК, ст. ст. 15,16, 75, 261 старого КК України);

  • передбачені іншим законодавством (трудовим, адміністративним, Законами України «Про міліцію», «Про службу безпеки», «Про оперативно-розшукову діяльність» і т.п.).

в) В залежності від займаного місця в КК:

  • у загальній частині (ст. ст. 36-43 нового КК, ст. ст. 15,16 старого КК України);

  • в особливій частині (ст. ст. 331 ч. 4 і 433 ч. 1 нового КК, ст. ст. 75 ч. 3 та 261 старого КК України.).

Вивчаючи обставини виключають злочинність діяння, принципово важливо розуміти їх відмінність від обставин, які звільняють від кримінальної відповідальності, тобто недієздатність (ст. 19 КК України - новий); недостатній для кримінальної відповідальності вік (ст. 18 КК України); звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК України - новий); те саме - у зв'язку з примиренням з потерпілим (ст. 46 КК України); звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею на поруки (ст. 47 КК України); а так само у зв'язку зі зміною обстановки (ст. 48 КК України); і з закінченням строків давності ( ст. 48 КК України).

Принципова відмінність між ними, при певному зовнішній схожості, полягає в суб'єктивній стороні правопорушення, у внутрішній мети, яку ставив перед собою людина, що здійснює діяння. За своєю суттю, друга група обговорюваних обставин не залежить від суб'єкта, чи залежить частково; здійснюються суб'єктом дії все-таки є злочинними. Суб'єктивна сторона має злочинний умисел або необережність, але через малозначність заподіяної шкоди або невеликий небезпеки вчиненого діяння, а також в силу душевної хвороби визначальною неосудність, суб'єкт може бути звільнений від кримінальної відповідальності. Друга відмінність полягає в тому, що після звільнення від кримінальної відповідальності, до обличчя яке здійснило злочинне діяння, застосовуються певні заходи виховного, морального характеру, адміністративні стягнення, примусові заходи медичного характеру (до психічно хворим, які вчинили суспільно-небезпечне діяння).

По суті, це є кримінальна прощення хоч і незначного, але проступку, а у випадку з психічно хворими, то тут думки існують різні, але більшість вчених схиляються до того, що при доведеності недієздатності особи, яка вчинила злочин, його дії можуть схилятися до того стану , яке можна визначити як дію під тиском обставин (психічної хвороби) або як помилка (при ілюзії сприйняття реальності).

Російський КК і новий КК України є великим кроком по шляху реформи права країн СНД. За формою і за змістом вони дуже близькі один до іншого, так що будь-яких істотних відмінностей по розглянутій темі між ними немає, особливо якщо враховувати паралельність розвитку всіх сторін життя Україна і РФ, їх спільні корені. Різниця між старим КК України (чинним до 31.08.2001 р.) і Російським КК рівнозначно розбіжностям між старим і новим КК України.

КК Узбекистану і старий КК України заходи із затримання злочинця прирівнюють до необхідної оборони і окремо не виділяють, також як і у кримінальних законах інших країн СНД (мається лише необхідна оборона і крайня необхідність). У КК Естонії, КК Російської Федерації і в новому КК України заходи із затримання злочинця виділені як окреме обставина, що виключає злочинність діяння.

Закінчуючи розгляд видів обставин що виключають злочинність діяння в загальному, необхідно чітко уявляти, що ці діяння не є злочини по суті. Вони повинні пропагуватися в суспільстві, заохочуватися, бути прикладом над своїми недоліками - боягузтвом, малодушністю і байдужістю. Вони захищають інтереси держави, що є конституційним обов'язком всіх громадян. Недарма ж ці обставини, так чи інакше, відображені у кримінальних законах практично всіх існуючих держав, мають глибокі історичні корені.

Поняття необхідної оборони та умови її правомірності

Інститут необхідної оборони з'явився разом з виникненням держави і права і продовжує змінюватися у процесі розвитку суспільства. У договорах Олега та Ігоря з греками (911, 945 рр..), Так само в «Руській Правді» сказано: «Якщо русич вб'є візантійця або візантієць вб'є русича, то винний повинен померти на тому місці, де скоїв злочин», далі: « Якщо хто вдарить іншого батогом ..., а той, хто обороняється, ткне мечем, то вини його в цьому немає ».

Хоча спеціального визначення необхідної оборони в цих пам'ятках не було, однак право необхідної оборони допускалося при захисті особи, власності і виступало у формі права вбивства на місці злочину. Тут необхідна оборона ще не виділятися з самоуправства.

Певні обмеження розправи із злочинцем допускались при здійсненні майнових злочинів.

За «Руській Правді» дозволялося позбавляти життя «нічного злодія», який не здається. Якщо власник майна вб'є пов'язаного злочинця, або злочинця, який був затриманий до темряви, то він повинен заплатити за це кримінальний штраф. Господар міг переслідувати злочинця тільки в межах свого житла, за ворітьми вбивати вже не можна було.

В укладі царя Олексія Михайловича 1649 року, в Військових статутах Петра I норма необхідної оборони викладається більш детально. Передбачалися вже і певні умови її правомірності.

Подальший розвиток інститут необхідної оборони одержав у Зводі законів 1832 року й у Кримінальному Уложенні 1903 року. У навчальній літературі того часу право на оборону визначалося наступним чином: «Офіцер, який вбив людину, що напав на нього з метою нанесення образи дією, повинен бути визнаним в стані необхідної оборони, між тим особи іншого класу, в таких же обставин в стані зазначеної оборони можуть бути не визнані »(Рейнгарт. Необхідна оборона. - Казань, 1988 рік.).

Питання необхідної оборони складні. Від їх правильного розуміння і застосування на практиці багато в чому залежить успіх боротьби з злочинністю, ефективність участі громадян в охороні громадського порядку, зміцнення законності в нашому суспільстві.

Відповідно до ст. 15 КК України (у новому КК ст. 36) необхідною обороною визнаються дії вчинені з метою захисту інтересів обороняється або іншої особи, інтересів суспільства і держави від суспільно-небезпечного посягання шляхом заподіяння шкоди посягає, якщо такі дії були викликані необхідністю негайного запобігання або припинення посягання . Перевищення меж необхідної оборони, тобто заподіяння посягаючому шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту, передбачається в тій же статті КК і тягне за собою відповідальність лише у випадках спеціально передбачених кримінальним законом. Звідси випливає, що необхідна оборона - це правомірна захист правоохоронюваним інтересів особистості, суспільства або держави від суспільно-небезпечного посягання, викликана необхідністю його негайного запобігання або припинення шляхом заподіяння посягаючому шкоди, відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту.

Виходячи з вищесказаного визначення, можна зробити такі висновки:

  • діяння, вчинені в стані необхідної оборони, не є злочини, такі діяння - суспільно корисні;

  • внаслідок здійснення цих діянь особі, яка вчинила посягання, заподіюється шкода;

  • необхідна оборона - суб'єктивне право кожного громадянина; в той же час - захист державних і суспільних інтересів, особистості, її прав - є моральний обов'язок;

  • право необхідної оборони громадяни можуть використовувати тільки у визначених законом межах.

Право на необхідну оборону - природне і невідчужуване право людини. Таке право є абсолютним, тобто всі інші особи не можуть перешкоджати громадянинові в законному здійсненні права на необхідну оборону. Право на необхідну оборону, так само, є самостійним, а не додатковим (субсидіарним) по відношенню до діяльності органів держави і посадових осіб, спеціально уповноважених охороняти правопорядок. Це означає, що кожен громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або посадовим особам для запобігання або припинення посягання. Дане положення закріплено в ч. I ст. 15 КК України і в ч. II ст. 36 нового КК України. Однак на практиці іноді помилково вважають, що для здійснення права на необхідну оборону слід констатувати відсутність у обороняється можливості врятуватися втечею, уникнути посягання, звернутися за допомогою до інших осіб (близьким, сусідам, знайомим і незнайомим особам), або обрати будь-які інші способи , не зазіхав характеру активної протидії посягателю. Така практика грубо порушує вимоги вищевказаної статті, та в разі прийняття судом рішення про винуватість захищається на підставі того, що останній мав можливість сховатися від нападників, або скористатися допомогою третіх осіб, але цього не зробив, а сам активно захищався від нападу і при цьому заподіяв нападаючому шкоду, то дане рішення законної сили не має, таким, що суперечить закону, а вирок про покарання захищався підлягає скасуванню.

Однак оскільки здійснення права на необхідну оборону є суб'єктивним правом, а не обов'язком громадянина, то відмова останнього від використання свого права не тягне за собою будь-якої відповідальності. Крім того, громадянин не зобов'язаний доводити до відома державні чи інші органи або посадових осіб про здійснене акті необхідної оборони, хоча він і має право зробити таке повідомлення в інтересах правильного вирішення кримінальної справи, що виник у зв'язку із суспільно-небезпечним посяганням.

Якщо для громадян необхідна оборона є суб'єктивним правом і моральним обов'язком, то для працівників органів внутрішніх справ захист державних, громадських інтересів, а також інтересів громадян є службовим обов'язком.

Необхідно виділити, що правом на необхідну оборону у відповідності зі ст. 15 КК України, працівники міліції володіють нарівні з усіма громадянами. Ніяких особливих вимог до працівника міліції закон у цьому випадку не встановлює. Працівники міліції, охороняючи інтереси людей, їх життя, здоров'я, державні та громадські інтереси, повинні знати, що законодавство твердо забезпечує їх юридичні гарантії.

Пункт 8 Постанови Верховного Суду України від 28 червня 1991 року «Про практику застосування судами законодавства, яке гарантує право на необхідну оборону від соціально небезпечних посягань» зобов'язує суди суворо дотримуватися законів, спрямованих на захист «представників влади, працівників правоохоронних органів, воєнізованої охорони та інших осіб при виконанні ними службових обов'язків щодо попередження та припинення соціально-небезпечних посягань і затримання правопорушників ». Необхідно пам'ятати, що відповідно до Закону України від 20 грудня 1990 року «Про міліцію» працівники міліції мають право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю у випадках, передбачених законом.

Нанесення ушкоджень при необхідній обороні має відповідати умовам правомірності і виключати суспільну небезпеку і протиправність діяння. Ці умови вироблені теорією кримінального права і відповідають нормі закону про необхідну оборону.

Таких умов шість. Три з них характеризують напад, а інші ставляться до самого акту захисту. Розглянемо більш детально ці умови:

  1. Посягання повинно бути суспільно небезпечним. Кримінальний кодекс України (ст. 15 (старий) і ст. 36 (новий)) передбачає необхідну оборону не проти будь-якого протизаконного діяння, а тільки коли воно набуває характеру суспільно-небезпечного посягання. Найчастіше необхідність самооборони виникає від посягання з боку хуліганів, грабіжників, розбійників та інших злочинних елементів під час їхнього нападу.

За своїм об'єктивним якостям посягання, для виникнення необхідності оборони, повинне досягти рівня соціальної небезпеки злочину. Якщо ж характер посягання та ступінь небезпеки незначні, тобто підпадають під ознаки ч. II ст. 7 КК України або адміністративного правопорушення, стан необхідної оборони не виникає. У зв'язку з цим нанесення ушкоджень посягає в порядку захисту від посягань такий порівняно низького ступеня небезпеки не може бути правомірним і має спричинити за собою кримінальну відповідальність. Наприклад, якщо підлітки (або дорослі особи) обривали фрукти з дерев саду належить третій особі або підприємству, а сторож, захищаючи майно, застосував вогнепальну зброю та заподіяв тілесні ушкодження середньої тяжкості чи тяжкі (не говоримо в даному випадку про позбавлення життя), то його дії неправомірні, оскільки ступінь посягання не відповідає ступеню протидії. Дії охоронця були б правомірні тільки у тому випадку, якщо б у відповідь на дії по їх затриманню злодії спробували б напасти на сторожа і своїми активними діями створили б реальну загрозу його життю і здоров'ю.

Аналогічно вищесказаного, ще й вчинення діяння, яке не є суспільно небезпечним, ні за яких умов не може породжувати право на необхідну оборону. Наприклад, остання неможлива від правомірних вчинків, скоєних в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, затримання злочинця, виконання військового або службового обов'язку, а також за інших обставин, що виключають злочинність діяння. Ілюстрацією цього служить такий випадок:

Г. був засуджений за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень М. Як встановлено у справі, Г., видворений з буфету, де він вживав спиртні напої, попрямував до себе додому, взяв сокиру і з ним повернувся до буфету, де став ганятися за громадянами, висловлювався нецензурною лайкою і погрожував усіх зарубати. Тікаючи від Г. громадяни кидали в нього різні предмети, що траплялися під руку. У той момент, коли Г. переслідував тікали від нього Я. і Г-а, до нього підійшов солдат М. З пляшкою в руці. Обернувшись і побачивши М., Г. завдав йому удару сокирою по лівій руці, заподіявши тяжке тілесне ушкодження. Прокурор поставив питання про припинення справи, оскільки удар сокирою по руці М.Г. наніс не під час нападу на останнього, а в той момент коли М. Намагався нанести йому удар пляшкою, і, таким чином, Г. перебував у стані необхідної оборони, що виключає його відповідальність. Суд, однак, не погодився з доводами прокурора, зазначивши, що Г. заподіяв тілесні ушкодження М. Не в стані необхідної оборони, а в той момент, коли він сам був нападаючої стороною, тому відповідальність його за ці дії не виключається.

Під суспільно-небезпечним посяганням розуміється лише зазіхання з боку людини як безпосередньо (спроба задушити жертву, згвалтувати і т.п.), так і з використанням зброї, інших знарядь і предметів, механізмів, тварин і т.п. зазіхнути означає спробу заподіяти шкоду. Така спроба є суспільно-небезпечною, якщо її об'єктом виступають правоохоронюваним права та інтереси обороняється або іншої особи, колективні інтереси або інтереси держави. До таких інтересам відносяться: життя, здоров'я, особиста і статева свобода, честь і гідність особи, власність, недоторканність житла та інші права, громадська безпека і громадський порядок, спокій громадян і збереження громадського майна; зовнішня безпека і обороноздатність країни, збереження державної і військової таємниці, недоторканність державних кордонів і т.д. таким чином, коло правоохоронюваним інтересам, на які посягає особа, є практично необмеженим.

При цьому суспільно-небезпечним посяганням визнається не тільки злочинне посягання (хоча саме злочин і є типовим проявом суспільно-небезпечного посягання), але і всяке інше суспільно-небезпечне посягання, що не є злочином (посягання особи, яка не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність , несамовитого особи, що діє невинно і з примусу, а так само посягання внаслідок фактичної помилки).

Проте в юридичній літературі можна зустріти рекомендації про заборону використання права необхідної оборони проти неосудних, якщо було невідомо, що особа дійсно не контролює свої вчинки. Так, І.І. Слуцький вважав, що дії проти суспільно-небезпечного посягання осіб, які не контролюють свої дії, потрібно кваліфікувати як вчинені в стані крайньої необхідності.

З цим навряд чи можна погодитися. Адже в Законі зазначено на суспільно-небезпечне посягання, а не на злочинне. Дії ж цих осіб є соціально-небезпечні, а не злочинні.

І як образно підкреслив відомий прогресивний юрист минулого А.Ф. Коні, «людині, що піддався нападу колись роздумувати, свідомо чи несвідомо на нього нападають».

Такої позиції дотримується слідча і судова практика.

  1. Посягання повинно бути наявним, тобто відбуватися в межах певної тривалості часу, протягом якого тільки й можлива необхідна оборона від такого посягання. Посягання починається з безпосередньою реальної загрози його виконання і закінчується в ту хвилину, коли воно перервано захистом або припинено самим зазіхає. Пленум Верховного Суду України в постанові від 28.06.1991 року № 4 «Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно-небезпечних посягань» зазначив, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільно-небезпечного посягання, але і при наявності реальної загрози заподіяння обороняється шкоди.

Для цього необхідно з'ясувати чи дійсно мала місце загроза нападу і чи була вона невідворотно небезпечною. З'ясовуючи цю обставину, необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість його умислу, інтенсивність і характер його дій, які давали підстави обороняється сприймати загрозу як реальну, тобто в основу встановлення стану небезпеки для людини, який захищався, повинні бути покладені перш за все суб'єктивні критерії.

У військових артикулах Петра I про це сказано в образній формі; «Коли ж страх має, і неможливо більше поступатися, не буде їсти собі від суперника перший удар було чекати, оскільки через такий перший удар може таке вчинити, що і противитися досить забуде».

Посягання не перестає бути наявним, якщо він тільки призупинено і в кожну хвилину може розпочатися знову, і в межах цього часу також існує право на необхідну оборону.

У свою чергу, кінцевий момент посягання визначається різними чинниками: досягненням мети посягання, припиненням дій зазіхає зі своєї волі чи без його волі (втеча, відмова від продовження посягання, неможливість доведення його до кінця та ін.) При цьому перехід використаних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до обороняється не завжди свідчить про закінчення посягання.

Таким чином, з припиненням суспільно-небезпечного посягання відпадає і право на необхідну оборону. Особа, яка завдала пошкодження нападнику вже після закінчення посягання, притягується до кримінальної відповідальності як за умисний злочин.

  1. Посягання повинно бути дійсним, тобто існувати об'єктивно, в реальній дійсності, а не тільки у свідомості що захищається. Якщо ж посягання існує тільки у свідомості захищається особи, то питання про відповідальність за заподіяну шкоду особі, яка помилково було прийнято за зазіхав, вирішується за правилами уявної оборони.

  2. Захист здійснюється шляхом нанесення шкоди посягає. Нанесення шкоди посягає це природне прояв необхідної оборони, яка являє собою активні дії особи щодо попередження безпосередньої загрози або для припинення посягання, яке триває.

Дії особи, яка активно обороняється від суспільно-небезпечного посягання закони тільки в тому випадку, якщо вони спрямовані на заподіяння шкоди самому нападникові, а не третім особам.

На практиці мають місце випадки, коли діями, спрямованими на спричинення шкоди нападаючому, потерпілий в дійсності завдає шкоди не нападаючому, а іншій людині, який опинився на місці події. У подібних ситуаціях питання про відповідальність потерпілого повинен вирішуватися залежно від того, чи була в діях потерпілого недбала вина, виходячи з обставин справи. Ілюстрацією до цього служить випадок, коли група хуліганів, озброєних ножами, камінням, залізними прутами, напала на дільничного інспектора міліції Л. Злочинці завдали йому кілька сильних ударів, після чого Л. вдалося сховатися в напівпідвальному приміщенні. Захищаючись від нападу, що загрожує його життю, дільничний Л. відкрив по нападниках вогонь з табельної зброї і випадково вбив стороннього громадянина, який стояв неподалік.

При розслідуванні обставин справи встановлено, що зброя дільничним інспектором застосовано правомірно. Що стосується вбивства стороннього громадянина, який опинився на місці події, то тут мав місце нещасний випадок, тому що Л. не міг передбачити, що в даному місці може знаходитися стороння людина. Отже, Л. за це до кримінальної відповідальності не притягувався. Якби він міг і повинен був передбачити ймовірність появи в зоні обстрілу третіх осіб, тоді б він підлягав кримінальної відповідальності за необережне вбивство.

  1. Оборона допускається при необхідності захистити інтереси держави, інтереси суспільства, особистість, права та інтереси громадян. Закріплюючи це право громадян, законодавство дає досить широкі для цього можливості. Проте судово-слідча практика до останнього часу допускала чимало помилок, пов'язаних з формальної, поверхневої оцінкою дій громадян, які перебували в стані необхідної оборони. У ряді випадків не визнавалися в діях особи, що протистоїть суспільно-небезпечного посягання, стану необхідної оборони, тільки тому, що той, хто оборонявся, захищав безпосередньо не себе, а близьких йому людей чи сторонніх громадян. У постанові Верховного Суду України з даного приводу відмічено, що «притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які діяли в стані необхідної оборони, захищаючи від посягання не себе особисто, а своїх родичів або інших людей, неприпустимо».

Як раніше вже було зазначено, посягання на об'єкти правового захисту здійснюються шляхом заподіяння фізичної або матеріальної шкоди. Але на практиці мають місце випадки, коли посягання реалізується безпосередньо через образи чи поширення наклепу. Виникає питання: чи можуть такі дії викликати стан необхідної оборони?

Наприклад, знущання над Державним Гербом або Прапором (ст. 187 2 КК України); образа представника влади або громадськості, який охороняє громадський порядок (ст. 189 КК України); образа працівника міліції або народного дружинника (ст. 189 1 КК України); приниження честі та гідності особи, виражене в непристойній формі (ст. 126 КК України). Чи може представник влади або приватна особа, з метою запобігання подібних дій, заподіяти шкоду ображає чи наклепники?

При визначенні права на необхідну оборону, як критерій необхідно встановити суспільну небезпеку та заподіяну шкоду, а не тільки спосіб посягання. Так, образа, яке виражається в одно-двох словах (їх кількість, як і факт повторення, не має значення), іноді може завдати більше шкоди, ніж образа дією, звідси, за своїм характером і мірою воно становить велику суспільну небезпеку. Тому, ці дії (образа, наклеп) визнаються протиправними і по відношенню до них так само допускається необхідна оборона. При цьому повинні бути виконані умови правомірності даного інституту. Це означає, що захисні дії, враховуючи кожен конкретний випадок, можуть бути використані лише за умови суспільної небезпеки в дійсності і готівки посягання.

Звісно ж дуже важливим відзначити, що не всяке суспільно-небезпечне посягання є підстава для заподіяння посягаючому шкоди. Необхідна оборона неможлива при вчиненні, наприклад, посадової фальсифікації, вимагання хабара, давання завідомо неправдивих показань, обмані покупця і багатьох інших злочинів. Тому закон правильно обмежує право громадян на необхідну оборону наявністю необхідності негайного запобігання або припинення суспільно-небезпечного посягання. Така необхідність виникає тоді, коли зволікання з боку обороняється в нанесенні посягає шкоди загрожує негайним і явним шкодою для правоохоронюваним інтересам. Надаючи громадянам право на необхідну оборону, законодавець має на увазі лише такі випадки захисту від суспільно-небезпечних посягань, за яких громадянин змушений невідкладно заподіяти шкоду посягає, з тим щоб запобігти чи перепинити почалося або ще не закінчилося посягання.

Якщо ж така невідкладна потреба ще не виникла або вже минула, то й стан необхідної оборони, в цьому випадку, місця не має.

  1. Відповідність оборони означає, що захист не повинна перевищувати меж необхідності.

Вжиті методи захисту, заподіяну шкоду визнаються необхідними, а значить правомірними, якщо вони відповідають знаходяться в єдності двом чинникам:

  1. небезпечності посягання

  2. обстановці захисту.

Вирішальним у цьому є саме ступінь небезпечності посягання, яка і визначає межі допустимого шкоди при необхідній обороні, причому тут існує пряма залежність: чим небезпечніше посягання, тим більше межі допустимого шкоди при необхідній обороні. Очевидно, що заподіяння тяжкої шкоди посягаючому порівнянно лише з посяганнями, що представляють велику суспільну небезпеку (наприклад, при захисті життя, здоров'я, власності тощо). І навпаки, заподіяння тяжкої шкоди при захисті від посягань порівняно невеликий суспільної небезпеки є свідченням явної невідповідності захисту небезпечності посягання, наприклад, позбавлення життя при припиненні хуліганства або незаконного переходу кордону і т.п.

Визначення цього співвідношення у багатьох випадках більш складне питання у практиці застосування закону про необхідну оборону, згідно з яким оборона вважається правомірною за умови, що не було перевищення її меж.

Завдана посягаючому шкоди, далі, повинен бути відповідним не тільки з небезпекою посягання, але і з обстановкою захисту. Обстановка захисту визначається реальними можливостями і засобами обороняється для запобігання або припинення посягання. Характер такої обстановки залежить від реального співвідношення сил, можливостей і засобів обороняється, а також зазіхає.

Так, обстановка захисту може складатися явно на користь обороняється - таку обстановку називають відносно сприятливою для захищається, а частіше, навпаки - на користь зазіхав - це так звана несприятлива обстановка захисту.

Отже, для співрозмірності оборони необхідно, щоб мало місце відносне відповідність (не рівність і не пропорційність!) Між заподіяною посягає тяжким шкодою (смертю, тяжкими тілесними ушкодженнями) і посяганням великої суспільної небезпеки, а також несприятливою обстановкою захисту. При цьому важливо враховувати не тільки об'єктивне відповідність між зазначеними факторами, але й суб'єктивний стан обороняється в момент захисту. Очевидно, що останній не завжди може точно порівняти свої дії з небезпекою загрожує посягання внаслідок хвилювання, збудження, страху, переляку і т.п. У цьому випадку при оцінці правомірності заподіяної посягає, шкоди слід виходити із суб'єктивного уявлення обороняється про небезпеку посягання і обстановці захисту. Частина III ст. 15 КК України (ч. IV ст. 36 КК України 2001 року) прямо вказує, що не є злочином заподіяння посягаючому шкоди явно невідповідного, «якщо обороняється не міг внаслідок переляку або сильного душевного хвилювання, викликаного суспільно-небезпечними діями, оцінити відповідність захисту характерові зазіхання ».

Отже, якщо реально є підстава необхідної оборони, що складається з двох вищевказаних елементів:

  1. суспільно-небезпечне посягання;

  2. необхідність негайного запобігання або припинення посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди;

Заподіяння шкоди посягаючому при відсутності хоча б одного цих елементів, свідчить про відсутність стану необхідної оборони і неправомірність заподіяння шкоди.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Держава і право | Контрольна робота
90.2кб. | скачати


Схожі роботи:
Витрати бюджету на національну оборону
Законодавство України про цивільну оборону
Витрати бюджету на національну оборону управління обслуговування правоохоронних органів
Склад і структура витрат бюджетної системи на оборону та забезпечення безпеки держави
Право власності та право повного господарського ведення спільне та відзнаки
Право на позов і право на пред`явлення позову
Міжнародне публічне право Дипломатичне право
Право власності як суб`єктивне право
Цивільне право як приватне право

Нажми чтобы узнать.
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru