приховати рекламу

Правові основи політики українізації 20 х років ХХ століття

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

МВС УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ЄВПАТОРІЙСЬКИЙ УКП ХЕПУ

Курсова робота

З дисципліни

«Історія держави і права України»
На тему «Правові основи політики українізації 20-х років 20 століття»

Виконав студент 1 курсу 105 групи

Євпаторійського УКП ХЕПУ
м. Євпаторія
2008

План
Введення
1. Причини і сутність українізації
1.1. Коренізація і українізація, їх суть і співвідношення
1.2. Причини та умови здійснення політики українізації
2. Нормативне забезпечення проведення українізації
2.1. Рішення партійних і державних органів
2.2. Методи здійснення українізації
2.3. Українізація державного апарату
2.4. Прояв українізації в ході кодифікації прав УРСР у 20 роки
3. Згортання українізації, її наслідки
3.1. Причини згортання українізації
3.2. Підсумки здійснення політики українізації
Висновок
Список використаних джерел

Введення
Предметом вивчення в курсовій роботі служить предметом історії держави і права України.
Об'єктом дослідження слугують правові основи політики коренізації і українізації в 20х роках 20 століття.
Мета роботи - всебічно на підставі вивчення методичної та навчальної літератури провести вивчення об'єкта відповідно до предмету.
Для досягнення поставленої передбачається вирішити такі завдання:
- Перерахувати причини і сутність українізації;
- Визначити співвідношення коренізація і українізація;
- Дати опис нормативного забезпечення проведення українізації;
- Охарактеризувати рішення партійних і державних органів з питання коренізації і українізації;
- Описати основні методи здійснення українізації;
- Дати оцінку ступеня українізація державного апарату;
- Навести приклади прояв українізації в ході кодифікації прав УРСР у 20 роки;
- Охарактеризувати основні причини згортання українізації;
- Описати підсумки здійснення політики українізації.
Для нас сучасних громадян України питання національної приналежності і статусу рідної мови відіграють велике значення.
Чи не могли недооцінити важливість правового рішення прав корінного населення України та комуністи, які прийшли до влади в результаті Жовтневої революції. Спочатку проголошена політика українізації цілком відповідала потребам корінного населення, а потім сталінські політики спотворили процеси в суспільстві, визначивши їх, як потурання націоналізму.
Політика коренізації почалася після XII з'їзду РКП (б) у квітні 1923 року. На цьому з'їзді були засуджені "великоросійський шовінізм і колонізаторські тенденції".
У цілому, політика коренізації сприяла загальному піднесенню національної самосвідомості, яке активувалося серед українців під час революції та громадянської війни. Процес українізації не тільки поширював серед народу здобутки культури, а й, за словами О. Субтельного, ототожнював українську культуру, яка раніше була чисто народної, з освітою, модернізацією суспільства та економіки й навіть із державою як такою.

1 Причини і сутність українізації
1.1 Коренізація й українізація, їх суть і співвідношення
Ще Голова Раднаркому України X, Раковський, виступаючи на засіданні Київської міськради, стверджував: «декретування української мови як мови державної є реакційним, нікому не потрібним заходом» [1]. А через чотири роки він різко критикував другого секретаря ЦК КП (б) У Д. 3. Лебедя за ігнорування української мови і культури. Щоб завоювати довіру українських мас і національної інтелігенції, в резолюції VIII Всеросійської партійної конференції «Про радянську владу на Україні» говорилося про борг членів РКП (б) гарантувати право трудящих учитися і розмовляти в радянських установах рідною мовою. Не дивно, що X. Раковський чесно визнав: «Якщо село не з нами, то винен не село, винні ми» [2]. У березні 1920 року, будучи фактично намісником Леніна в Україну, він ініціював завдання створення національного робітничого класу, українізацію шкільної освіти, організацію Центральної школи червоних старшин, де навчання йшло українською мовою.
При існуванні майже суцільно українського села (серед національних меншин селянськими за природою залишалися також молдавани, німці, болгари, греки та білоруси - на відміну від євреїв і росіян) і русифікованого міста (у семи губернських центрах України, крім Поділлі та Волині, проживало всього 14 % українців, зате 44% росіян, 35% євреїв) оволодіння селянською масою означало - нести ідеї комунізму на їхній рідній мові [3]. Характерно, що навіть українські есери з березня 1919 року вимагали не українізації міст, а створення культурно-національних установ на селі і відповідної шкільної політики.
Лібералізація радянського суспільства за часів непу, стабілізація національно-державного процесу шляхом утворення Союзу РСР зміст супроводжувалася самоуправством більшовиків у національній політиці.
Розбурхане в роки революції український національно-визвольний рух залишалося реальним фактором, з існуванням якого повинна була рахуватися комуністична влада.
У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП (б) проголосив політику коренізації, що передбачала залучення представників корінних національностей у партійний апарат і державні органи, застосування національних мов у партійній, господарській роботі, освіті, пресі, видавничій сфері. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації. Більшовики всіляко прагнули довести, що головною метою нової національної політики є сприяння розвитку культур і мов колишніх пригноблених народів. Але на перший план державної влади виступило розширення соціальної бази більшовиків за рахунок місцевого корінного населення.
Так, в 1922 р. українці становили лише 23% членів КП (б) У. Питома вага українців у складі державного апарату не перевищував 35%. Щоб забезпечити собі прихильне ставлення місцевого населення, необхідно було надати партійним і державним структурам УРСР більш національний характер [4].
Популярний в 1917-1920 роках серед національно-демократичних сил термін «українізація» після «завоювання України більшовиками» (вислів В, Леніна весни 1919 року) означав формування національного за складом адміністративного апарату, який би безумовно підпорядковувався московському центру, і вимушене ослаблення контролю за національно-культурними процесами.
В умовах «диктатури пролетаріату» сам хід національно-культурного відродження давав можливість поступової більшовизації сфери освіти (учительство республіки перейшло на платформу радянської влади в 1923-1924 роках), науки та культури, виховання «нової людини», виявлення національно свідомих громадян з метою їх подальшої нейтралізації.
В Україні політика коренізації зводилася до українізації суспільно-політичного життя. Суть її була в наступному [5]:
· Українська мова почала широко використовуватися в публічних виступах, державної і партійної діяльності, зовнішніх атрибутах влади (у тому числі в різних написах, вивісках, печатках)
· На українську мову також були переведені судочинство, загальноосвітні та вищі навчальні заклади, театри, періодична преса
· Для службовців був встановлений строк (в межах одного року) для переходу на українську мову, з'явилася навіть мережу державних курсів з його вивчення
· Відбулася українізація окремих військових частин
· З'явилася Українська Автокефальна Церква
Велику роль у проведенні українізації зіграли Всеукраїнська Центральна комісія при РНК УРСР і наркомат освіти, який очолював Скрипник.
1.2 Причини та умови здійснення політики українізації
Після подій Української революції 1917-1920 рр.. більша частина українських етнічних територій увійшла до складу формально незалежної Української Радянської Соціалістичної Республіки. УРСР була проголошена на Всеукраїнському з'їзді рад робітничих і солдатських депутатів, за участю селянських депутатів, який проходив у Харкові 25 грудня 1917 З'їзд був конституйований як вищий орган влади Української РСР. До його складу увійшов 41 чоловік, 35 з яких представляли більшовицьку партію. Було сформовано перший уряд Радянської України - Народний Секретаріат.
Це "уряд" діяло в еміграції, спочатку в Таганрозі, потім у Москві. У липні 1918 р. відбувся I з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. Восени 1918 р. керівництво КП (б) У прийняло унікальне у світовій практиці державного будівництва рішення: воно розпустив органи радянської влади УРСР, сформовані в кінці 1917 р., і всю повноту влади передало чисто партійному органу - повстанської бюро. Однак такий підхід зазнав критики навіть із боку В. Леніна.
У березні 1919р. в столиці Радянської України - м. Харкові (до 1934 р.) була прийнята перша радянська Конституція УРСР. Цей документ створювався на основі Конституції РРФСР 1918 р. і носив вкрай ідеологізований класовий характер.
УРСР називалася навіть не державою, а "організацією диктатури трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства над віковими гнобителями і експлуататорами" У документі було сформульовано завдання переходу від буржуазного суспільства до соцііалізму. Кінцевою метою державного будівництва бачилося входження до складу якоїсь Єдиної міжнародної соціалістичної республіки. Центральними органами радянської влади в УРСР вважалися Всеукраїнський з'їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів, що скликається не рідше одного разу на рік, постійно діяли Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) і Рада Народних Комісарів (РНК). Розподілу влади між цими органами не існувало. Фактично всі вони могли видавати нормативні акти, що мали силу закону [6].
Органами радянської влади на місцях були ради робітничих і селянських депутатів, також волосні, повітові і губернські з'їзди рад.
Существовала багатоступенева система виборів делегатів на Всеукраїнський з'їзд.
Конституція УРСР 1919 р. містила перелік категорій осіб, які не могли вибирати і бути обраними до органів влади. До них належали: особи, які використовували найману працю, що мали нетрудові доходи, які займалися приватною торгівлею, торговим і комерційним посередництвом, засуджені за корисливі і порочні злочини, колишні службовці та агенти поліції, жандармерії, члени царської сім'ї, а також духовні особи - ченці і служителі різних культів. У той же час виборчі права в УРСР надавалися робітникам і селянам з інших держав.
До 1922 р. УРСР теоретично вважалася незалежною державою, виступала в якості суб'єкта міжнародного права. Однак ця незалежність була формальною, бо на всій території колишньої Російської імперії, контрольованої більшовиками, мали реальну владу тільки РКП (б) (Російська комуністична партія більшовиків) - при цьому Компартія Україна вважалася регіональною організацією РКП), РСЧА (Робітничо-селянська Червона Армія) , ВЧК (Всеросійська надзвичайна комісія) та ін
Відразу після утворення СРСР головною лінією національної політики стала коренізація. Її український різновид назвали "українізацією".
Політику радянської українізації не слід ідеалізувати. Її метою було укорінення влади в україномовному середовищі. Коренізація мала змусити чекістів, учителів, професорів і пропагандистів перейти на мову того населення, яке вони "обслуговували" - кожен у рамках своєї професії. Компартійна диктатура трималася на трьох китах - терорі, вихованні й пропаганді.
Однак радянська кампанія коренізації не могла не зближуватися у певних вимірах з політикою українізації, що проводиться національними урядами. Переслідуваний протягом сотень років рідну мову українці тепер почули у школах, культурних та державних установах. Українізація здійснювалася навіть за межами УРСР - у місцях компактного проживання українців.
На відміну від інших національних республік, де коренізація обмежувалася переважно завданнями зміцнення влади, в Україні вона сприяла духовному відродженню. УРСР володіла таким економічним та людським потенціалом, як всі інші національні республіки разом узяті. Саме тому в Кремлі приділяли їй підвищену увагу [7].
Політика коренізації була покликана усунути мовний бар'єр між селянством, що складали тут більшість населення республіки, і робітничим класом, усіма органами радянської влади, наблизити останні до селян, зробити їх більш доступними народові.

2 Нормативне забезпечення проведення українізації
2.1 Рішення партійних і державних органів
З початку заснування УРСР проголошувався курс на зростання національної самосвідомості українського народу, його національне відродження, на розквіт культури. Вже в першій Конституції Радянської України 1919 р. було акцентовано увагу на широке застосування трудящими республіки рідної мови.
Національне питання на Україну почало вирішуватися відповідно до постанов, які зазначено у резолюції ЦК РКП (б) «Про Радянську владу на Україні», схваленої VIII Всеросійської партійної конференцією в грудні 1919 р. У ньому вказувалося на необхідність всіляко проводити в життя право трудящих мас вчитися і розмовляти в усіх радянських установах на українській мові [8].
Першим законодавчим актом, який стосувався розвитку політики національного розвитку була Постанова ЦК ВКПб «Про застосування в усіх організаціях української мови нарівні з російською мовою» від 21 лютого 1920 року. Ця постанова заклало зміна ставлення партійних і господарських працівників у України в діловодстві стали використовуватися документи на рідній мові країни.
Вдосконалення міжнаціональних відносин, національно-культурному відродженню народів країни сприяло здійснення розробленої XII з'їздом РКП (б) (квітень 1923 р.) політики коренізації. Це означало посилення уваги до підготовки, виховання і висунення кадрів корінної національності насамперед у партійний апарат і державні органи, введенню навчання, організації культ просвітних закладів, видань книг, газет і журналів мовами корінних національностей. У нашій республіці політика коренізації здійснювалася шляхом українізації та створення політичних та економічних умов для всебічного культурного розвитку національних меншин, які тут проживали.
У директивах жовтневого (1922 р.) пленуму ЦК КП (б) У з національного питання говорилося наступне: «Повне абсолютна рівноправність української і російської мов, рішуча боротьба проти всякої штучної українізації і русифікації і разом з тим усунення тих перешкод, які затримували б природне розвиток української культури або які відрізували б українському селянству доступ до ознайомлення з російською культурою. Боротьба проти будь-якого прагнення зробити з української мови засіб відособлення і протиставлення українських робітників і селян - російським. Вживання тієї чи іншої мови є воля кожного, і держава не повинна ділити свої установи на такі, в яких вплив був би за російською мовою, і такі, в яких вплив був би за українською мовою »[9].
Постанова РНК від 16 квітня 1925 року «Про практичні заходи по українізації радянського апарату» служило прямим керівництвом для партійної та господарської верхівки радянської Україна до того, щоб до лав партійних і господарських працівників залучалося якомога більше корінного населення, виробництво та розповсюдження офіційних паперів і директив місцевих і верховних органів влади мало здійснюватися лише українською мовою.
2.2 Методи здійснення українізації
До грудня 1922 навчання в школах Волинської, Подільської, Полтавської губерній, селах Київщини без всяких вказівок зверху йшло українською мовою, в інших губерніях - російською чи обох мовах паралельно. До того ж до кінця 1918 року гетьманські влади українізували 5400 (більше чверті) початкових шкіл, частково українізували 262 вищі початкові (74%), а також 55 середніх шкіл [10].
Через три місяці після завершення роботи XII з'їзду РКП (б), 27 липня 1923 року, вийшов декрет Ради народних комісарів України «Про заходи щодо українізації навчально-виховних та культурно просвітніх установ» На його базі до 1 серпня були розроблені заходи щодо забезпечення рівноправності мов та сприяння розвитку українського жилки. Хоча в них передбачалося виконати завдання українізації протягом року, містилася вказівка ​​про заборону брати на керівну роботу осіб, які не опанували українською мовою, перший секретар ЦК КП (б) У (з березня. 1925-го - Генеральний секретар) Е. Квірінг майже два року гальмував процес українізації [11].
І лише з прибуттям в УРСР Л. М. Кагановича, який замінив Е. Квірінга, пленум ЦК КПбУ в екстреному порядку створив у квітні 1925 року комісію з українізації.
Це рішення 30 квітня продублював ВУЦВК, сформіровав Всеукраїнську Центральну комісію з українізації радянського апарату (голова - В. Я. Чубар) і видавши грізне постанову «Про заходи негайного проведення повної українізації радянського апарату».
Але форсоване проведення фактично українізації викликало опір як партійно-радянського апарату, так і частини населення. Центральне керівництво в Москві по-різному реагував на труднощі, що з'явилися при проведенні національної політики: Сталін вимагав подолати іронію і скептицизм у питанні про українську культуру », а І. Зінов'єв вважав, що українізація« б'є по нашій лінії щодо даного питання, допомагає петлюрівщині » Але Генеральний секретар ЦК КП (б) У Л. М. Каганович наполегливо виконував вказівки І. Сталіна, правда, для нього не мало вирішального значення, що проводити в життя або українізацію.
Створені для державних службовців трьох-чотиримісячні курси вивчення української мови в більшості міст функціонували формально, хоча над слухачами тяжіла загроза звільнення з роботи у разі, якщо на іспиті вони отримають незадовільну оцінку. Багато слухачів відвідували заняття епізодично, спілкувалися між собою, як правило, російською мовою або сумішшю української та російської, доповіді теж часто вимовлялися не українською мовою.
Наприклад, в Артемівську з 8323 службовців різного рангу 3680 (44,2%) взагалі їх не відвідували, та 796 чоловік були звільнені від занять, хоча переважна більшість з них українською мовою володіли вкрай слабо. Не вистачало і вчителів, тому що з 1921 по 1923 рік учительський корпус Україні зменшився майже вдвічі - з 85 до 45 тисяч. Для багатьох чиновників (совбур, як їх називало населення) українізація була мімікрією, несерйозним і кон'юнктурним заходом [12].
Крім того, символи «українізації» і «боротьби з українським буржуазним націоналізмом» були двома сторонами єдиної політики. Паралельно українізації йшла пролетаризація навчання, а це ускладнювало соціальні відносини, призводило до третирування дореволюційних педагогів. Процвітали спрощенство, напівграмотному, хронічно не вистачало коштів на культурно-просвітницьку роботу. Вкрай повільно проходила українізація в комсомолі Україні, де на 1 травня 1924 налічувалося українців 21,1 відсотка, росіян - 10,5, євреїв - 65,8, інших національностей-2,6 відсотка. Чи не краще було з українізацією і в дислокованих на території УРСР військових частинах, особливо серед комскладу. Причина тут теж лежала на поверхні: з 42 начдива і військових комісарів лише дві особи були українцями, 21 - росіянами, 10 - євреями, 9 - латишами, а в штабі Українського військового округу з 246 працівників українців нараховувалося 6 чоловік [13].
У 1924 році 66 видатних українських діячів-емігрантів схвалили українізацію, заявивши у зв'язку з цим про прояв лояльності до радянської влади. Однак фактично українізація впроваджувалася найбільш активно лише в сфері початкової освіти, мала подвійну теоретичну базу, багато рішень при цьому були явно непродуманими, а задоволення культурних запитів перетворювалося на радянізацію, ліквідацію національних традицій. У Київській, Волинській, Полтавській губерніях її результатом став українізований російську мову - «суржик».
У 1925 р. Еммануїла Квірінга, що знаходився на посту першого секретаря ЦК КП (б) У, змінив Лазар Каганович, який заходився по-чиновницьки старанно втілювати в життя офіційний курс партії. При ньому політика українізації досягла великих успіхів. Своєрідним форпостом посиленої українізації в 20-х рр.. став наркомат освіти, якому була підпорядкована вся культура. Наркомом освіти в 1924-1927 рр.. був Олександр Шумський, а після нього - Микола Скрипник [14].
Разом з тим не можна заперечувати, що завдяки зусиллям української інтелігенції, в тому числі повернулася з еміграції в УРСР, а також націонал-комуністів типу А. Шумського або М. Хвильового (Фітільова), в республіці відбувся розквіт національної культури, процес українізації міст. Прогрес був помітний і в кількісному відношенні: на українську мову викладання до 1927 року перейшли чверть вузів, близько половини технікумів, 80% періодичних видань стали «україномовними», понад 92% першокласників починали навчання в українських класах. Ще в 1931 році 79% вузівських підручників видавалися українською мовою.
Реальні зміни мали місце і на тій території Сдобожанщіни, де компактно проживало українське населення, але яка адміністративно ставилася до Російської федерації - на частини Курської, Воронезької та Брянської губерній. Тут до 1927 року працювали вісім українських педагогічних технікумів, Воронезький університет готував учителів української мови і літератури, в трьох технікумах ввели українознавство, до 1932 року 13 районних газет виходили українською мовою. У цих регіонах планувалося українізувати 26 районів, де більшість населення становили українці. Не відставала і Кубань: до 1930 року тут відкрили 240 українських шкіл, український педагогічний інститут, два педагогічні технікуму, українські відділення в сільськогосподарському інституті і на робітфаку [15].
Партійні інстанції, сам Л. Каганович постійно нагадували, що в процесі українізації не припиняється ідейна боротьба, причому буржуазно націоналістична ідеологія, антирадянська культура за темпами розвитку нібито випереджають пролетарську ідеологію і радянську культуру. Уже з квітня 1926 року почала нападки на найбільш послідовного прихильника дерусифікації і справжньої суверенності Радянської України, особливо у підборі і розстановці кадрів, наркома освіти О. Шумського. Його політичне цькування ні в останню чергу організував Н.А. Скрипник, домігшись при підтримці І. Сталіна і Л. Катановича висилки О. Шумського на роботу в Росії (у вересні 1927 р.). Крім жупела «шумськизму», який верхи партії трактували як «національний ухил», з'явилися також «хвильовізм» і «волобуевщіна», особливо налякала догматиків. В одній зі своїх статей 1927 24-річний комуніст М.С. Волобуєв-Артемов, не заперечуючи партійної програми, розглядав Україну як історично сформувався народногосподарський організм, що має власні шляхи розвитку [16]. Спираючись на офіційні дані радянської статистики, він показав споживацьке ставлення центру до України, вимагаючи забезпечити за її національними установами права і можливості справжнього, а не формального керівництва всією економікою республіки, без будь-яких винятків на користь союзних інстанцій, ліквідувати провінційний статус української мови, літератури та культури в цілому.
2.3 Українізація державного апарату
Навесні 1919 року в УРСР на все українське населення доводилося 10,8 відсотка середніх шкіл, зате російські мали їх 84,7 відсотка. Із 5000 професорів українці становили незначну меншість - піввідсотка.
У складі КП (б) У, не без підстав похрещеної М. Бухаріним і Г. Зінов 'євим російсько-єврейської партією, в 1923 році тільки 11 відсотків комуністів знали українську мову [17].
Керівна верхівка ГПУ Україні в січні 1923 року налічувала 18 осіб, але лише двоє чекістів були українцями, до того ж практично обрусевшими. І не випадково в квітні 1923 року заступник голови Раднаркому України І. В. Фрунзе з тривогою говорив: може складеться так, що робітники і селяни республіки не будуть розуміти один одного з-за різниці культур і мови.
Ще до прийняття XII з'їздом РКП (б) і IV нарадою з національного питання ідеї Й. Сталіна про «націоналізації державних і партійних установ в республіках і областях» керівництво УРСР у вересні 1920 року ухвалив закон про обов'язкове вивчення в школах української мови, історії та географії Україна. Через два роки це завдання уточнив пленум ЦК КП (б) У: «необхідно радянізувати народну школу, борючись зі штучною українізацією і русифікацією», що кілька заплутало виконавців.
У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП (б) оголосив «коренізацію» офіційним курсом партії в національному питанні. У тому ж місяці VII конференція КП (б) У заявила про політику «українізації», що українські ЦВК і Раднарком відразу ж оформили декретами.
Українізації відтепер підлягали службовці всіх установ і підприємств, аж до прибиральниць і двірників. Бажав українізуватися або не склали іспити з української мови, звільнялися без права отримання допомоги по безробіттю і з вовчим квитком.
Курси з української мови та культури проводилися 2 години на день після роботи, причому відстаючі самі оплачували навчання, ці курси були 5-місячними для тих, хто не знав української мови і 3-місячними для тих, кому було потрібно поліпшити знання мови і культури.
Перевірку на підприємствах приймала комісія з представників влади, профспілкових та партійних органів, відділів Укрлікбеза і викладачів української мови.
2.4 Прояв українізації в ході кодифікації прав УРСР у
20-і роки
Право Української РСР у 20-30-і рр.. З перших місяців після встановлення радянської влади в України на території республіки практично повсюдно діяли так звані норми "революційної законності", вироблені на основі міфічного "революційної правосвідомості" і закріплені органами влади РРФСР. До початку 20-х рр.. встала гостра необхідність проведення комплексу кодифікаційних робіт, бо більшість законів Російської імперії були, в принципі, не застосовуються в умовах диктатури пролетаріату. Під контролем Президії ВЦВК і РНК РРФСР розробляються проекти кодексів по основним галузям права. Протягом 1922-1923 рр.. в РРФСР приймаються Цивільний, Цивільно-процесуальний, Кримінальний, Кримінально-процесуальний, Земельний та ін кодекси [18].
Перед керівництвом УРСР не стояло особливих проблем при підготовці відповідних документів для своєї республіки. Аналогічні збірники в Україні ухвалювалися приблизно в той же час, що і загальносоюзні нормативні документи, буквально через кілька місяців. Всі вони носили вторинний характер по відношенню до кодексів РРФСР, деколи повністю їх дублюючи.
Цивільний кодекс УРСР 1922 р. складався з чотирьох частин і в цілому спирався на традиційні категорії римського цивільного права. Однак у спадковому праві дозволялося отримувати за заповітом грошову суму не більше 10 тис. рублів. У 1927 р. цивільне законодавство доповнюється положеннями про авторське право [19].
Цивільно-процесуальний кодекс УРСР 1922 р. регламентувався характер виробництва цивільних справ.
Кодексом законів про працю УРСР були передбачені питання найму робочої сили, колективних договорів, норм виробітку, винагороди за працю, охорони праці і т. д. Він встановлював скорочений робочий час для неповнолітніх, а також осіб, зайнятих конторським працею і на підземних роботах. У 1927 р. почалося здійснення переходу на 7-годинний робочий день і 6-денну тиждень (5 робочих днів, 1-й - вихідний). У Земельному кодексі УРСР безапеляційно констатувалося, що приватна власність на землю скасовано назавжди.
Кодекс законів УРСР про народну освіту вводив досить струнку систему навчання, що складалася з соціального виховання дітей, професійної освіти юнацтва та молоді, наукової роботи і політичної освіти дорослих. У 1930 р. було введено обов'язкове початкове навчання.
Прийняття Кодексу законів УРСР про шлюб та сім'ю в 1925 р. викликало найбільші труднощі. Жіночий відділ ЦК КП (б) У рішуче противився обов'язкової реєстрації шлюбу спеціальними органами, але здоровий глузд взяв верх [20]. Першої вітчизняної спробою кодифікувати адміністративні правовідносини стало прийняття у 1927 р. Адміністративного кодексу УРСР.
У кримінальному законодавстві (Кримінальний кодекс УРСР прийнятий в 1922 р.) поряд з традиційною класифікацією злочинів з'являються нові категорії: контрреволюційні (у 1927 р. їх перелік був значно розширений), а також пов'язані з порушенням правил відділення церкви від держави. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу УРСР 1922 р. принципу проведення судових розслідувань називалися гласність, усність, безпосередність і змагальність. У 1925 р. вперше з'явився Виправно-трудовий кодекс УРСР.

3 Згортання українізації, її наслідки
3.1 Причини згортання українізації
Негативний вплив справила сталінська політика на проведення національної політики в республіці. У здійсненні такого важливого, складного і делікатної справи, як українізація, безумовно, не могло бути певних труднощів, а то і помилок.
Вони виявлялися у відношенні до темпів українізації, ролі в ній комуністів-українців і т. п. Однак під впливом деформацій, яким піддавалася національна політика з боку Сталіна і його найближчого оточення, керівництво республіки не змогло протистояти протидії українізації, виявляється в традиційних звинуваченнях у націоналізмі і сепаратизмі, штучних пошуках націонал-ухильників як у своєму середовищі, так і серед низового партійного і державного апарату, представників інтелігенції.
Партійно-державний апарат, що складався з неукраїнською плі русифікованої верхівки, активно протидіяв політиці українізації, всіляко гальмував впровадження української мови. Так, секретар ЦК КП (б) У Д. Лебідь виступив одним із засновників теорії "боротьби двох культур", за якою "передова пролетарська російська культура" повинна була перемогти "відсталу, пов'язану з селянством українську". Втім, подібні шовіністичні ідеї, маскувалися під гаслами "пролетарського інтернаціоналізму" і разделявшиеся багатьма партійними функціонерами, політично були передчасними [21].
Правильне рішення національного питання в країні не відповідало сталінському підходу до цих проблем. Зберігаючи за формою ленінські формулювання національної політики, Сталін, по суті, її перекручував. Більше того, національні відносини він також використовував в своїх корисливих інтересах - для досягнення абсолютної особистої влади.
Ще перебуваючи на посаді наркома у справах національностей, він дозволяв собі образливі випади на адресу суверенітету Україною, що викликало різкий опір з боку таких партійних і державних діячів республіки, як В. П. Затонський, Ю. М. Коцюбинський, М. О. Скрипник , А. Я. Шумський та ін
Безкомпромісним опонентом сталінського розуміння національних відносин був X. Г. Раковський. Хоча він і сам не завжди займав виважену позицію щодо українізації, але відкрито і сміливо виступав проти централізаторської політики Сталіна в націінальном питанні на XII з'їзді партії, вступивши з ним у полеміку з принципових проблем. У своїх листах, адресованих Сталіну і більшовикам-ленінцям, X. Г. Раковський поступово, у міру твердження сталінізму, розширював критику дій генерального секретаря.
На Україну активним провідником національної політики по-сталінськи був Каганович. Під виглядом боротьби з націоналізмом він шельмував авторитетні, але неугодні йому партійні і радянські кадри, вишукував різні національні ухили.
Однією з перших жертв цієї зловісної політики став А. Я. Шумський. Він відстоював свою точку зору на темпи здійснення процесу українізації і роль партії в цій справі. Не раз, в тому числі і в бесідах зі Сталіним, він прямо і відкрито піднімав питання про заміну Кагановича на посаді генерального секретарі ЦК КП (б) У. У відповідь почалася широка кампанія цькування А. Я. Шумського, компрометація його діяльності, і в підсумку він був знятий з посади наркома освіти УРСР. Навіть не зроблено спроби розібратися по суті звинувачень, лютнево-березневий об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП (б) У 1927 розцінив погляди О. Шумського як «націоналістичний ухил», хоча це не відповідало дійсності [22].
Діяльність Кагановича негативно відбилася на всьому суспільно-політичному житті республіки. У 1928 р. він був відкликаний з республіки, а генеральним секретарем ЦК КП (б) У став С.В. Косіор - відомий партійний і державний діячі, що пройшов складний шлях революціонера, який зробив значний внесок у перемогу Великого Жовтня. Але в процесі соціалістичного будівництва він був також одним з активних провідників політики на Україну. З одного боку, докладав багато зусиль до пом'якшення, з іншого - до утвердження адміністративно-командних методів управління, до пошуків так званих націоналістичних ухилів, розширенню беззаконь, жертвою яких згодом став і сам.
У зв'язку з тим що адміністративно-командної системи, що склалася в країні, потрібна була нічим не обмежена централізація влади і всіх її структур, інтереси національного розвитку народу все більш ігнорувалися. Відсутність же ясною, національної позиції партійного і державного керівництва України, як і інших республік, призводило до того, що їх суверенітет ставав все більш формальним.
Таким чином, внутрішньопартійна боротьба ставала як формою ідеологічного зіткнення різних точок зору на шляхи методи соціалістичного будівництва, так і прагненням лідерства в партії. У процесі цієї боротьби відбувалося відчуження трудящих від влади, обмеження демократії і затвердження адміністративно-командної системи управління. Перші успіхи у вирішенні національного питання в республіці, проведення українізації співіснували з широкими компаніями пошуків усіляких націоналістичних ухилів та інших нібито ворожих діянь серед різних верств населення.

3.2 Підсумки здійснення політики українізації
У результаті політики коренізації українська мова набула офіційне визнання. Державне (з 1925) і партійне діловодство здійснювалося в УРСР на українській мові.
У результаті політики українізації в республіці, 80% населення якої становили українці, на кінець 1927 р. діяло чотири п'ятих шкіл, понад половини технікумів і понад чверть інститутів з українською мовою навчання. Українською мовою видавалося понад половина книжок і журналів, працювала чверть театрів, випускалися всі або майже всі кінофільми, повністю здійснювалося радіомовлення. До 52% збільшилася питома вага українців у складі КП (б) У, зросла також їх частка серед партійних, комсомольських, радянських і господарських працівників різного масштабу [23]. Правда, ще досить значним залишався питома вага службовців (насамперед республіканських і особливо союзних відомств), що не володіють українською мовою, чимало таких було і серед робітників.
Українська мова перетворювався на основний засіб спілкування. Українізація поширювалася також на ті регіони країни, де компактно проживали багато українців (Кубань, окремі території Казахстану і Далекого Сходу). Тут також відкривалися школи з українською мовою навчання, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. Одночасно створювалися можливості для всебічного розвитку національних меншин, що проживають на Україну. Ще в жовтні 1924 р. у складі Української РСР була утворена Молдавська автономна республіка.
У результаті національно-територіального районування в республіці було виділено національних районів, утворені 954 сільських і 100 містечкових Рад національних меншин, працювали сотні шкіл з німецькою, єврейською, татарською, болгарською, польською та іншими мовами навчання. На цих національних мовах діяли теаатри, функціонували сотні бібліотек, клубів (сельбудів), читалень. Все більше значення для міжнаціонального спілкування набував російську мову.
Результати українізації 20-х рр.. були дійсно вагомими. Кількість українців серед службовців державного апарату з 1923 але 1927 зросла з 35 до 54%. Частка корінної національності серед членів КП (б) У в той же час збільшилася з 23 до 52%. Українська мова, незважаючи на протидію противників українізації ("русотяпов"), перетворився на основний засіб спілкування, мову офіційного діловодства й освіти. У 1929 р. в УРСР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів н 30% інститутів з українською мовою навчання [24].
Розширювалася мережа українськомовної преси і видавництв: понад половину книжок, газет і журналів почали видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника національна мова впроваджувалася в школах командного складу, в червоноармійських частинах. Процес українізації охопив регіони інших республік, де компактно проживали українці (Північний Кавказ, Казахстан, Далекий Схід). Тут також відкривалися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. Все це сприяло зростанню національної свідомості українського народу.
У той же час здійснення політики українізації супроводжувалося створенням сприятливих умов для національних меншин, що компактно проживали на території Радянської України. Відбувався інтенсивний процес національно-територіального районування: були виділені 13 національних районів, існували сотні національних сільрад і селищних рад, працювали сотні шкіл з немецкнм, єврейським, болгарським, польським, татарською та іншими мовами навчання [25].
З тактичних міркувань офіційна влада дозволила здійснити українізацію навіть у церковному житті, що було обумовлено діяльністю Української автокефальної (незалежної) православної церкви (УАПЦ). Офіційно вона виникла в жовтні 1921 р. на Всеукраїнському православному соборі в Києві й очолювалася митрополитом Василя Липківського. Релігійна служба в ній проходила на українській мові, церковна організація визначалася демократичними змінами, активною участю мирян в управлінні. УАПЦ критично ставилася до радянської влади і в умовах розгортання бурхливої ​​"атеїстичної пропаганди" була офіційно ліквідована в 1930 р.
20-і рр.. були періодом небувалого піднесення української культури і науки. Важливим напрямком відродження правлінням культурного будівництва в цей час стала ліквідація неписьменності населення.
У 1923 р. в Україні було створено товариство "Геть неписьменність", яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський. У результаті активної просвітницької кампанії до 1927 р. в республіці навчилися читати і писати 2 млн осіб. Наприкінці десятиліття кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43% дорослого населення [26].
Інтенсивно розвивалася мережа освітніх закладів. У 1925 р. в УРСР нараховувалося близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35-інститутів, 30 робітфаків. Важливою умовою успішного розвитку освіти стала українізація, яка відкривала масам українців доступ до знань за допомогою рідної мови. Цей же фактор, а також стабілізація соціально-економічного життя за часів непу позначилися на важливі досягнення у науковій сфері [27].
Головним науковим центром в республіці стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН). У 20-х рр.. у ВУАН існували три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Найбільш плідно працював перший відділ, в якому провідну роль грав Михайло Грушевський, у 1924 р. повернувся з-за кордону і обраний академіком ВУАН (з 1929 р. - академік АН СРСР). Його колегами були видатні історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглобліп, Дмитро Яворницький [28].
У фізико-математичному відділі ВУАН працювало найбільшу кількість академічних кафедр - 30, де проводили свої дослідження математики Дмитро Граве і Микола Крилов, хіміки Володимир Кістяківський і Лев Писаржевський. У соціально-економічному відділі працювали географ Костянтин Воблий, статистик і демограф Михайло Птуха.
Яскраве і нестримне розвиток української літератури та мистецтва в 20-і рр.. дало підстави дослідникам порівнювати його з епохою Відродження. Головними особливостями цього часу стало розмаїття літературних напрямів, течій, виникнення і розпад багатьох письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту - радянської літературно-художньої та просвітницької організації, для якої було характерно нігілістичне ставлення до культури минулого, "культури експлуататорів". Пролеткультівські ідеї сповідували літературні організації "Плуг" і "Гарт". Модерністські концепції відстоювали групи "непролетарських письменників": неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський), символісти (Павло Тичина, Юрій Мсжепко), футуристи (Михайль Семенко) [29].
У 1925 р. виникла найвідоміша літературно-мистецька організація республіки - Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка складалася з 22 письменників і поетів. Серед них IП. Тичина, В. Сосюра, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був Микола Хвилсвий (Фітільов), а першим її президентом М. Яловий.
Це був час відносної лібералізації літературного та мистецького процесу, коли великої популярності набули твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, ​​драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У галузі образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Крічевскпй, Г. Нарбут, А. Петрицький та ін, в музичному мистецтві - Г. Верьовка, М. Всріковскій, Б. Лятошінекій, А. Ревуцький. Отримали визнання театральні колективи "Березіль" на чолі з Л. Курбасом, ім. І. Франка під керівництвом Г. Юри. Світове визнання отримали фільми О. Довженка.

Висновок
У процесі роботи над темою курсової мною зроблені наступні висновки та узагальнення.
У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП (б) проголосив політику коренізації, що передбачала залучення представників корінних національностей у партійний апарат і державні органи, застосування національних мов у партійній, господарській роботі, освіті, пресі, видавничій сфері. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації.
Більшовики всіляко прагнули довести, що головною метою нової національної політики є сприяння розвитку культур і мов колишніх пригноблених народів. До 1922 р. УРСР теоретично вважалася незалежною державою, виступала в якості суб'єкта міжнародного права.
Однак ця незалежність була формальною, бо на всій території колишньої Російської імперії, контрольованої більшовиками, мали реальну владу тільки РКП (б) (Російська комуністична партія більшовиків) - при цьому Компартія Україна вважалася регіональною організацією РКП.
Національне питання на Україну почало вирішуватися відповідно до постанов, які зазначено у резолюції ЦК РКП (б) «Про Радянську владу на Україні», схваленої VIII Всеросійської партійної конференцією в грудні 1919 р. Продовження розвитку національної політики відбулося в директивах жовтневого (1922 р.) пленуму ЦК КП (б) У з національного питання. Завдяки цьому рішенню розвиток національного питання, залучення корінного населення до вирішення державних справ стало реальною можливістю.
Однак, у здійсненні такого важливого, складного і делікатної справи, як українізація, безумовно, не могло бути певних труднощів, а то і помилок.
Вони виявлялися у відношенні до темпів українізації, ролі в ній комуністів-українців і т. п. Однак під впливом деформацій, яким піддавалася національна політика з боку Сталіна і його найближчого оточення, керівництво республіки не змогло протистояти протидії українізації, виявляється в традиційних звинуваченнях у націоналізмі і сепаратизмі, штучних пошуках націонал-ухильників як у своєму середовищі, так і серед низового партійного і державного апарату, представників інтелігенції. Тому процеси реальної українізації поступово стали нівелюватися.
Одночасно в умовах політики коренізації створювалися можливості для культурного розвитку національних меншин. У жовтні 1926 року у складі УРСР була створена автономна Молдавська Республіка. У той же час, коли в Україну проводилося територіальне районування, було утворено 8 російських, 7 німецьких, 3 грецьких, 3 болгарських і 1 польський національний райони. Створювалися міські та селищні Ради національних меншин. Було створено безліч національних шкіл і бібліотек.
Однак у здійсненні цієї політики були і труднощі. Деякі керівники партії (на чолі зі Сталіним) вважали, що не можна надавати республікам повної самостійності у проведенні цієї політики, тому що вона стимулює самосвідомість нації і може викликати прагнення до реального суверенітету. Тому вже в кінці 20-х років почалися серйозні викривлення політики коренізації. Генеральний секретар ЦК КП (б) У Л. Каганович з 1925 року, спираючись на підтримку Сталіна, під виглядом боротьби з націоналізмом починає утиски авторитетних і неугодних йому партійних працівників.
Таким чином, поступово під тиском Сталіна українізація стала розглядатися як прояв націоналізму проти якого необхідно боротися. Цю боротьбу стали вести місцеві партійні і державні органи. Вже на початку 30-х років почався процес русифікації.
Безумовним плюсом політики українізації в республіці, 80% населення якої становили українці, стало те, що до кінця 1927 р. в країні чотири п'ятих шкіл, понад половини технікумів і понад чверть інститутів було з українською мовою навчання. Українською мовою видавалося понад половина книжок і журналів, працювала чверть театрів, випускалися всі або майже всі кінофільми, повністю здійснювалося радіомовлення. Майже половина чиновників і партійних працівників були корінними українцями. Це лише частина завоювань того періоду.

Список використаних джерел
1. Гунчак Т, Україні, перша половина 20-го сторіччя. Замальовки політичної історії, Київ: 2001;
2. Історія держави і права / за ред. Тація В., Рогожина А., К: 2000;
3. Історія держави і права України, курс лекцій, Харків, 2005;
4. Історіографія історії України, Київ: 2006;
5. Історія держави і права України, курс лекцій, Київ, 2007;
6. Історія України / / за ред. Крип'якевича І., - К: Либідь, 2002;
7. Історія / під ред. Русанівський В.М., Гончаренко Н.В., - К: Либідь, 1994;
8. Король В., Історія України, Київ: 1995;
9. Костормаров І., Історія України в життєписах знаменитих її діячів, Київ: 2001;
10. Копиленко О.Л., Копиленко В.Л., Держава і право України в 1917-1920-х, Київ: 2007;
11. Коваль М.В., Історія України, - К: Освіта, 2007;
12. Малік Я, Вол Б., Чуприна В, Історія української держави, Львів.
13. Моця О., Ричко В., Історія політичних і правових навчань, - М: Юридична література, 2005;
14. Політична теорія і політична практика. Словник-довідник / За ред. Міголатьева А.А., М: Вища школа, 2000;
15. Риболовля І., Історія України, Харків: 1997;
16. Нагаєвський І., Історія української держави 20 століття, Київ: 2008;
17. Національні відносини в Україні в 20 столітті / Збірник документів і матеріалів, Київ: 1994;
18. Українська державність у ХХ столітті. Історично-політологічні замальовки, Київ: 1996;
19. Українська Центральна Рада. Документи, матеріали, Київ: 1997;
20. Хрестоматія з історії держави і права України / за ред. Гончаренко В.Д., К: Юре, 1997.р.


[1] Українська державність у ХХ столітті. Історично-політологічні замальовки, Київ: 1996
[2] Там же
[3] Нагаєвський І., Історія української держави 20 століття, Київ: 1994
[4] Нагаєвський І., Історія української держави 20 століття, Київ: 1994
[5] Риболовля І., Історія України, Харків: 1997
[6] Українська Центральна Рада. Документи, матеріали, Київ: 1997
[7] Моця О., Ричко В., Історія політичних і правових навчань, - М: Юридична література, 1997
[8] Копиленко О.Л., Копиленко В.Л., Держава і право України в 1917-1920-х, Київ: 1997
[9] Хрестоматія з історії держави і права України / за ред. Гончаренко В.Д., К: Юре, 1997
[10] Історія держави і права України, курс лекцій, Київ, 1996
[11] Костормаров І., Історія України в життєписах знаменитих її діячів, Київ: 1991
[12] Історія / під ред. Русанівський В.М., Гончаренко Н.В., - К: Либідь, 1994
[13] Історія держави і права України, курс лекцій, Харків, 1993
[14] Костормаров І., Історія України в життєписах знаменитих її діячів, Київ
[15] Гунчак Т, Україні, перша половина 20-го сторіччя. Замальовки політичної історії, Київ: 1993
[16] Історія / під ред. Русанівський В.М., Гончаренко Н.В., - К: Либідь, 1994
[17] Історія держави і права України, курс лекцій, Київ, 1996
[18] Копиленко О.Л., Копиленко В.Л., Держава і право України в 1917-1920-х, Київ: 1997
[19] Історія держави і права України, курс лекцій, Харків, 1993
[20] Копиленко О.Л., Копиленко В.Л., Держава і право України в 1917-1920-х, Київ: 1997
[21] Малик Я, Вол Б., Чуприна В, Історія української держави, Львів: 1995
[22] Українська державність у ХХ столітті, Київ: 1996
[23] Історія / під ред. Русанівський В.М., Гончаренко Н.В., - К: Либідь, 1994
[24] Історія держави і права України, курс лекцій, Київ, 1996
[25] Малик Я, Вол Б., Чуприна В, Історія української держави, Львів: 1995
[26] Риболовля І., Історія України, Харків: 1997
[27] Гунчак Т, Україні, перша половина 20-го сторіччя. Замальовки політичної історії, Київ: 1993
[28] Риболовля І., Історія України, Харків: 1997
[29] Українська державність у ХХ столітті. Історично-політологічні замальовки, Київ: 1996
Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Держава і право | Курсова
100.3кб. | скачати


Схожі роботи:
Правові основи політики українізації 20-х років ХХ століття
Правові основи регіональної політики
Аналіз взаємовідносин релігії і політики в Росії 90-х років ХХ століття
Правові основи державної політики у сфері обігу наркотичного
Правові основи державної політики у сфері обігу наркотичних засобів психотропних
Збірник творів російської літератури з XIX століття до 80-х років XX століття
Порівняльний аналіз економічної політики США і СРСР 19471973 років
Сатирична проза 20-30-х років - Х років російська сатирична проза 20 30-х років xx століття.
Порівняльний аналіз економічної політики США і СРСР 1947 1973 років
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru