додати матеріал

приховати рекламу

Права людини

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ МВС
кафедра державно-правових дисциплін та дотримання прав людини
КУРСОВА РОБОТА
за темою №2 «Економічні, соціальні та культурні права людини»
виконав слухач групи 2 МБПс
кримінально-правової спеціалізації
заочної форми навчання
Вовк Дмитро Миколайович
Домашня адреса: Донецька обл.
м. Макіївка-40 вул. С. Лазо б.8
м. Київ 2008 рік

ЗМІСТ
Вступ
1. Розвиток прав людини в Україні
2. Економічні, соціальні та культурні права людини
2.1. Економічні права людини
2.2. Соціальні права та свободи людини
2.3. Культурні права людини
Висновок
Список використаної літератури

ВСТУП
Серед інших проблем, які вирішуе  народ Украни, одніею із найгостріших є проблема здійснення прав людини та громадянина. Для того щоб у повному обсязі реалізузати права, свободи та обов'язки людини і громалянина, необхшно їх знати. Дослідження та вивчення прав, свобод та обов'язків людини і є  предметом цієї роботи.
Загальновизнаним є те, що право і свобода - це гарантовані чинним законодавством вид і міра можлнвої поведінки людини та громадянина у сустльстві та державі. До того ж білышсть авторов ототожнюють право і свободу, розглядаючи їх як рівнозначні явища. Деякі автори під правом розуміють можлнвості людини, забезпечені певним процесом регламентації порядку його здійснення, а під свободою, як правило, розуміють таку сферу поведінки людини, куди держава не повинна втручатися. Отже, свобода означає автономність людини від держави. Р. Даль вважав, що бути автономним означае не бути під контролем іншого, бути незалежнима.
Права та свободи людини, їх соціальне призначення всуспільстві, - одна з найбільш важливих проблем історичного,соціального та культурного розвитку людства. Вони незмінно знаходилися і сьогодні знаходяться в центрі уваги філософськоії, політичної, правової, етичної, релігійної та інших форм суспільної думки.
Поняття прав людини як окрема категорія виникло ще в епоху Просвіти. Тоді розвинулася думка, що природа наділяє людину певними невід'ємними фундаментальними можливостями, які можуть бути протиставлені урядові, але мають ним охоронятися. Відтоді права людини розглядаються як природні елементарні передумови гідного людського існування.
Значний вклад у розробку теорії природних прав людини внесли такі видатні вчені, як: Г. Гроцій, Дж. Локк, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Проблемам прав людини були присвячені праці німецьких та італійських просвітників: Ч. Бекарія, X. Вольфа, С. Пуфендорфа, X. Томазія та ін. Захисту прав і інтересів бідноти були присвячені роботи французьких комуністів-утопістів Г. Маблі, Ж. Мельє, Мореллі.
У Росії і в Україні теорію природних прав людини почали розробляти у другій половині XIX ст., після проведення буржуаз­них реформ 60-70 рр. Окремі її положення були втілені у документах російського лібералізму та опозиційного земства. Найбільш повно ця теорія висвітлювалася на початку XX ст. з переходом Російської імперії до конституційної монархії. Активно працювали у цьому напрямі О. Алексєєв, В. Гессен, Б. Кістяківський, М. Коркунов, С. Котляревський, І. Лазаревський, М. Рейснер, Г. Шершеневич та ін.
Основним у характеристиці прав та свобод людини і грома­дянина завжди визнавалось те, що вони повинні бути під захистом держави та закону. Більше того, стверджувалось, що будь-які суперечки стосовно прав мають розглядатися компетентним, безстороннім і незалежним судом, який міг би застосовувати процедури, які забезпечать повну рівноправність та справедливість щодо широкої громадськості та відкритого проголошення прийня­тих рішень.
Ідея сформувати основні права виникла з потреби захисту людини від впливу державної влади. Тому спочатку увага була зосереджена на тих правах, які зобов'язують уряд утримуватися від певних дій. Права людини цієї категорії називають фунда­ментальними свободами. Як результат ідей щодо передумов для гідного існування людей права людини слугують перш за все орієнтиром для законодавця.
Специфічна природа прав людини, що є суттєвою передумо­вою розвитку людства, впливає як на відносини між людиною та державою, так і на відносини між самими людьми. Хоча первинною метою прав людини залишається встановлення правил, що регулюють відносини між людиною та державою, деякі з них є важливими у стосунках між людьми. Уряд не тільки зобов'язаний утримуватися від порушення таких прав, але й мусить захищати людину та громадянина від зазіхань інших людей та їх колективів.
В Україні права людини в першу чергу пов'язуються з правовим статусом особи, що характеризується як юридичне закріплення правового положення людини і громадянина в сучасному суспільст­ві. Основою правового статусу людини і громадянина є її права і свободи. Теорія прав і свобод як юридична наука і навчальна дисципліна містить: а) загальну характеристику предмета та методів, систему юридичних знань, вчень, доктрин, концепцій; б) походження та історичний розвиток, починаючи від виникнення до сучасного стану; в) їх соціальну цінність при здійсненні потреб і інтересів людини та громадянина; г) їх реалізацію відповідно до чинного законодавства.
Отже, права, свободи і обов'язки людини та громадянина в Україні можна розглядати як: а) систему нормативне закріплених можливостей щодо здійснення певного варіанту правомірної поведінки (комплексний юридичний інститут права); б) систему нормативно-правових актів у яких права, свободи та обов'язки людини та громадянина закріплюються; в) юридичну науку, тобто систему юридичних знань, концепцій і доктрин про виникнення, розвиток і сучасний стан можливостей людини та громадянина при здійсненні своїх інтересів і потреб відповідно до чинних правових норм; в) навчальну дисципліну, що вивчається в навчальних закладах юридичного профілю.
У роботі пропонується дослідження і вивчення поняття, предмета, методології, змісту, внутрішньої і зовнішньої форми  економічних, соціальних та культурних прав людини.

1. РОЗВИТОК ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ
Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права та свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням.
У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” 5 грудня 1991 р. наголошувалося на тому, що до сім’ї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за мету, зокрема, реально забезпечити права, свободи людини і громадянина і зобов’язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини. Суспільно-політичні зрушення у 1985–1990 рр. і особливо події серпня 1991 р. глибоко сколихнули українську громадськість та створили сприятливі умови для демократичних перетворень.
Перші ж законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали ніяких сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутись до законів України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про свободу совісті та релігійні організації”, “Про громадянство України”, “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”, “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” та інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності держави є захист і забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення дійового механізму їх реалізації.
Прийняття 9 листопада 1995 р. України в члени Ради Європи суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини і громадянина. Україна приєдналась до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини і взяла на себе конкретні зобов’язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цього членство у Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції – основного закону нової демократичної держави.
Конституція України 1996 р. є певною мірою взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні, здійснивши фактично “гуманітарну революцію”[1,3].
Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст.3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина є змістом і спрямованістю діяльності держави. Держава згідно з Конституцією відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина присвячено спеціальний розділ ІІ. Цей розділ є одним з найважливіших в Конституції і містить близько третини її статей.
Чинна Конституція України імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної декларації прав людини, міжнародного пакту про громадянські і політичні права та міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, які є одним з найбільших досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері, справжнім “людським виміром”, мірою людської гідності [4,96].
Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина.
Новий Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод, передбачивши низку нових прав і свобод, та істотно збагатив їх за змістом. У ньому вперше передбачено такі істотні права і свободи, як право на життя (ст.27), на інформацію (ст.34), право приватної власності (ст.41), на підприємницьку діяльність (ст.42), на страйк (ст.44), на достатній життєвий рівень (ст.48), свобода пересування, вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України і повертатися в Україну (ст.33) тощо.
Як показав час, що минув після прийняття Конституції України, передусім права і громадянські та політичні свободи набувають реального наповнення. Так, завдяки їх реалізації скасовано смертну кару, утворилось більш як 90 політичних партій, формується громадянське суспільство.
Конституція всебічно гарантує права і свободи, передбачає механізм їх забезпечення і охорони. Про це свідчить передусім система конституційних нормативно-правових гарантій прав і свобод, зокрема, юридичної відповідальності за порушення прав і свобод, невідчужуваності і непорушності прав і свобод, їх невичерпності, недопустимості скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Одним із найбільших досягнень у гарантуванні прав і свобод є передбачена Конституцією система організаційно-правових гарантій, з-поміж яких особливо значна роль відведена Президентові України, Верховній Раді України, органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, судам, прокуратурі та Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.
Поряд з національними гарантіями Конституція передбачила можливість використання і міжнародно-правових гарантій. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна.
Додатковою гарантією захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Відтепер громадяни України отримали можливість звертатися щодо захисту своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини. до того ж, приєднавшись у 1990 р. до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом.
Конституція України юридично ліквідувала всі нормативні перешкоди на шляху до забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проголосивши, що норми Конституції України є нормами прямої дії і що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Конституція України на відміну від конституцій ряду інших країн закріпила обов’язки людини і громадянина, але лише ті з них, які мають принципове значення для забезпечення прав і свобод: обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68); обов’язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст.65), обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом та ін.
Особливістю Конституції України є те, що нею передбачено створення і закріплення дійового механізму захисту прав і свобод людини. Це стосується, головне, організації і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст.6). Саме на судову владу, як зазначено, покладається функція захисту конституційних прав і свобод. За чинною Конституцією каральна функція суду поступається функції правозахисній, праворегулюючій. Відповідно до перехідних положень Конституції України та Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини” від 17 липня 1997 р. рішення про надання санкції на арешт, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також щодо проведення огляду та обшуку житла або іншої власності особи з 28 червня 2001 р. прийматимуться виключно судами України [2,65].
Важливою ланкою в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина є Конституційний Суд України, який здійснює судовий конституційний контроль та захист основ конституційного ладу, основних прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права і прямої дії Конституції на всій території України.
Здійснюючи конституційний контроль, Конституційний Суд України справляє значний вплив на діяльність органів державної влади в сфері додержання та захисту прав людини і громадянина, передусім у сфері нормотворчості (законодавства), приймаючи рішення про невідповідність тих чи інших правових актів або їх окремих положень Конституції, даючи тлумачення конституційних норм при розгляді конкретних справ і здійснюючи офіційне тлумачення Конституції і законів України, яке стає обов’язковим для всіх суб’єктів права.
Запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є новацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини у нашій країні. У Конституції України закріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого (ст.55) і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст.101). Статус, функції та компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені у конституційному Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прийнятому Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. При розробці цього закону було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн. Віднині цей інститут являє собою універсальний інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав і свобод людини і громадянина в Україні. Усвідомити природу, функції та мандат нового для України демократичного інституту позасудового захисту прав і свобод людини неможливо без аналізу подібних правозахисних інституцій у демократичних країнах світу.

2. ЕКОНОМIЧНI ТА СОЦIАЛЬНО-КУЛЬТУРНI ПРАВА
У розділі другому Конституції України від 28 червня 1996 р. закріплюються такі групи основних прав: громадянські (особисті, фізичні), політичні, економічні, соціальні та культурні права [1,6-13].
Громадянські (особисті, фізичні) - можливості людей, що характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб.
Політичні права — можливості людини і громадянина брати участь у громадському і державному житті, вносить пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб і об'єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.
Економічні права - це такі можливості людини і громадя­нина, які характеризують їх участь у виробництві, розподілі, обміні та використанні матеріальних благ.
Соціальні права - можливість людини і громадянина щодо забезпечення належних соціальних умов життя.
Культурні права - можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства.
2.1. ЕКОНОМІЧНІ ПРАВА ЛЮДИНИ.
Право на працю посідає визначальне місце в системі загальнолюдських цінностей, що формують економічне та соціальне становище суспільства в цілому та кожного його члена зокрема. Можливість заробляти собі на життя працею, яку людина сама для себе вільно обирає чи на яку вільно погоджується, є змістом права на працю, що визнається за ст.43 Основного Закону України за кожною особистістю [1,10]. Вільне обрання праці та вільне погодження на неї означає виключне право особи самій розпоряджатись своїми здібностями до праці. Це положення є втіленням у національному законодавстві змісту ст.23 Загальної декларації прав людини.
Повно­важенням, що з нього витікає є можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується. До того ж держава регулює відносини у сфері здійснення праці шляхом того, що: створює умови для повного здійснення громадя­нами права на працю; гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Держава взяла на себе зобов’язання створити умови для повного здійснення громадянами права на працю, забезпечення гарантій рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб, як це передбачено ч.2 ст.43 Конституції України [8,8]. Вільно обираючи вид діяльності, рід занять, людина може здійснювати своє право шляхом створення власного підприємства, фермерського господарства, вступу у члени кооперативу, акціонерного товариства, заняття індивідуальною трудовою діяльністю, через укладення трудового договору (контракту) з підприємством, установою, організацією. При цьому відповідно до ст.38 Конституції кожному громадянинові належить рівне право доступу до державної служби як однієї з форм трудової діяльності.
Важливо наголосити, що за чинним законодавством незайнятість не є підставою для притягнення особи до відповідальності, оскільки ст.43 Конституції примусову працю в Україні заборонено. Тим самим реалізовано вимоги ст.8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, якою гарантується принципова можливість для громадян України обирати собі рід занять, роботу за здібностями, у місці і у час, зручні або прийнятні для неї [3,39-40].
Проголосивши у ст.42 Конституції України право кожного на підприємницьку діяльність, держава гарантує вільний вибір такої діяльності, вільне розпорядження прибутком, забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає права споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт.
В ході ринкових перетворень в Україні починає зростати роль підприємницької діяльності. Під впливом розвитку підприємництва вже змінилась структура народного господарства країни. Наприклад, у промисловості країни частка підприємств недержавного сектора в загальній кількості перевищує 85%, в обсязі виробництва їх частка становить майже 75%. В своїй більшості перестали бути державними цілі галузі промисловості. Так, частка підприємств недержавного сектора у легкій промисловості становить 95,5%; у деревообробній і целюлозно-паперовій – 93,6; у чорній металургії – 91,5; у харчовій промисловості – 91,3%. У цих галузях недержавними підприємствами вироблено від 86 до 95% усієї продукції. Майже повністю недержавними є сільське господарство, автомобільний транспорт [8,171].
Розвиток малого бізнесу відбувається в більшості регіонів України. Наприклад, в економіці Автономної Республіки Крим працює 7850 малих підприємств, 52 тис. приватних підприємств і 15 тис. фермерських господарств. У малому бізнесі тут зайнято близько 100 тис. осіб або п’ята частина всього працездатного населення Криму.
Істотним фактором розвитку ринкових відносин і стабілізації економіки є законодавче забезпечення права громадян України на підприємницьку діяльність. Воно закріплено в законах України “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, “Про захист від недобросовісної конкуренції”, “Про власність” тощо.
Проте зростання ролі підприємців у економічному житті нашого суспільства породжує значні проблеми щодо захисту їх прав. Попри проголошений курс на підтримку малого і середнього бізнесу набувають поширення порушення прав на підприємницьку діяльність органами державної влади та органами місцевого самоврядування. До цього насамперед призводить недосконалість нормативно-правових актів, ускладнена система обліку та звітності, відсутність системи фінансування та кредитування малого підприємництва, обтяжлива система оподаткування.
Чітке регулювання розвитку підприємництва, зокрема малого, є гарантією реалізації права громадян на підприємницьку діяльність, удосконалення ринкових відносин. Створення відповідної законодавчої бази має забезпечити дійовий механізм захисту прав і свобод підприємців, формування сприятливого для їх діяльності правового середовища, що забезпечить сталий розвиток суб’єктів підприємництва.
Конституцією України (ст.42) передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Держава безпосередньо регулює відносини між споживачами товарів і їх виробниками, продавцями в умовах різних форм власності, встановлює права споживачів та визначає механізм реалізації державного захисту їх прав. Закон України “Про захист прав споживачів”, прийнятий 12 травня 1991 р., спрямований на безпосереднє вирішення цих питань. Ним передбачено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення своїх побутових потреб мають право на належну якість товарів, торгівельного та інших видів обслуговування, безпеку товарів. Їм має надаватися необхідна та достовірна інформація про товари, які вони купують. Споживачі можуть звертатися до суду та інших відповідних державних органів за захистом порушених прав, відшкодовувати збитки, завдані товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров’я людей товарами (роботами, послугами) у випадках, передбачених чинним законодавством.
Проголошені права споживачів, на жаль, не завжди знаходять відповідне забезпечення на практиці. Так, недостатній контроль за сферою виробництва і збуту продукції у ряді випадків обернувся безвідповідальністю за проданий неякісний товар. Придбавши такий товар на базарі чи на приватному підприємстві, покупець позбавлений гарантованого права обміняти його чи одержати сплачені за нього гроші, оскільки ніякого документа покупцеві не видається.
Захист конституційних прав споживачів не може бути вирішено без розв’язання проблеми якості вітчизняної продукції, підвищення її конкурентоспроможності. Цьому має сприяти створення правових, організаційних і матеріально-технічних передумов для того, щоб вітчизняна продукція відповідала міжнародним та європейським стандартам.
Кожний працівник має право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни праці і не є шкідливими для здоров’я. Створення державою належних умов праці має забезпечуватись системою правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, що складають інститут охорони праці. Крім того його правовий статус має включати право на достовірну інформацію про небезпечні для здоров’я і життя виробничі фактори, профілактику і захист від профзахворювань і виробничого травматизму, на відмову від роботи у випадку загрози для здоров’я й життя, на незалежну експертизу і контроль за дотриманням законодавства про охорону праці тощо.
Найважливіші положення цих вимог втілені у Конституції України. Зміст прав громадян у сфері застосування праці розкривається і конкретизується в основоположних законодавчих актах, зокрема таких як: Кодекс законів про працю України, закони України “Про зайнятість населення”, “Про охорону праці”, “Про оплату праці”, “Про колективні договори і угоди”, “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”. Крім цього дотримання трудових прав має забезпечуватись відповідністю нормам трудового законодавства положень, що регулюють працю окремих категорій працівників, а також певні групи трудових правовідносин. Це знайшло своє відображення у законах України “Про статус народного депутата України”, “Про статус суддів”, “Про державну службу”, “Про підприємництво” тощо.
За статистичними даними, впродовж 2006-2008 рр. чисельність трудових ресурсів в Україні майже не змінилась і залишилась на рівні 30 млн. Щодо зайнятості в окремих галузях економіки, то за останні роки спостерігається тенденція до зменшення чисельності зайнятого населення, зокрема у промисловості, будівництві, транспорті та зв’язку.
Людина може займатися будь-яким видом трудової діяль­ності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція забороняє використання примусової праці. За таких умов людина може вільно залишити роботу певній організації, перейти на іншу роботу, займатися індивідуальною трудовою діяльністю, підприєм­ництвом, будь-якою не забороненою законом діяльністю.
Заборона примусової праці не поширюється на умови військової або альтернативної (невійськової) служби, працю, що пов'язана з виконанням судового вироку чи іншого рішення або необхідна за надзвичайних умов.
Кожен власник засобів виробництва, що організовує працю трудового колективу або окремих трудівників, зобов'язаний забезпечити безпечні й здорові умови праці, її оплату не нижчу від визначеної Законом України «Про оплату праці».
Особливу увагу Конституція приділяє умовам праці жінок і неповнолітніх, піклуючись про їх здоров'я. Вона й чинне законо­давство гарантують громадянам захист від незаконного звільнення, вимагають своєчасної сплати винагороди за працю.
Право на страйк відповідно до ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та ст. 44 Конституції України належить тільки тим, хто працює для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що не виконуються робото­давцем, зокрема державою. Страйк є крайнім засобом вирішення колективного трудового спору, а тому за певних умов і у визначених законодавством галузях народного господарства він забороняється. До того ж Конституція України вимагає при його проведенні урахування необхідності забезпечення національної безпеки охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.
Брати чи не брати участі у страйку вирішує кожен працівник добровільно відповідно до Закону України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)». Страйк може бути визнаний незаконним на підставі рішення суду, що зобов'язує трудові колективи його припинити.
Право на відпочинок, проголошене ст. 45 Конституції України, ст. 24 Загальної декларації прав людини, ст. 7 Міжнарод­ного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Воно деталізується Кодексом законів про працю України. Загалом під відпочинком розуміють час, вільний від виконання трудових обов'язків, що використовується працівником на власний розсуд. Це право забезпечується: наданням днів щотижневого відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки; встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв; скороченої тривалості роботи у нічний час. До того ж, намагаючись врегулю­вати найбільш важливі аспекти права відпочинку на законодавчому рівні, Конституція встановила, що максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші, маються на увазі найважливіші умови здійснення цього права визначаються законом.
2.2 СОЦІАЛЬНІ ПРАВА ТА СВОБОДИ ЛЮДИНИ.
Соціальні права і свободи - це можливості людини і громадя­нина щодо забезпечення належних соціальних умов життя. Цим і пояснюється їхнє значення. До системи соціальних прав і свобод Конституція України відносить: право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушен­ням цього права шкоди (ст. 50); свободу шлюбу та рівності прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї (ст. 51); право рівності дітей у своїх правах (ст. 52).
Право громадян на соціальний захист, що передбачене ст. 46 Конституції України, передбачає: 1) право на забезпечення їх у разі повної, часткової (інвалідність) або тимчасової втратипрацездатності; 2) право на забезпечення їх у разі втрати годуваль­ника; 3) право на забезпечення їх у разі безробіття з незалежних від них обставин; 4) право на забезпечення їх у старості; 5) право на забезпечення їх в інших випадках, передбачених законом.
Йдеться, насамперед, про Закон України «Про пенсійне забезпечення», який встановлює: пенсії за віком, з інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, які призначаються і виплачуються непрацездатним громадянам за відсутності у них права на трудову пенсію. Слід зазначити також і Закон України «Про зайнятість населення», який визначає основи захисту населення від безробіття.
Право на соціальний захист гарантується: загальнообов'язко­вим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних і інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Щодо цього доцільно згадати основні положення Концепції соціального забезпечення населення України, яка схвалена постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р. і затверджує такі види соціального страхування: страхування на випадок безробіття; медичне страхування; страхування від нещасних випадків на виробництві; пенсійне страхування. Крім цього, Концепція передбачає виплату соціальної допомоги непрацездатним.
Конституція встановлює також, що пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, якщо вони є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму.
Відповідно до ст. 47 Конституції України кожна людина має право на житло. Це право реалізується шляхом створення державою умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Для цього існують: державний житловий фонд; громадський житловий фонд; фонд житлово-будівельних кооперативів; інди­відуальний житловий фонд.
Громадянам, які потребують соціального захисту (інваліди, ветерани, багатодітні), житло надається з державного і громадського житлового фонду, безоплатно або за доступну для них плату відповідно до Житлового кодексу України. Житло державного житлового фонду може бути приватизованим у порядку і на умовах, передбачених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Житлові права громадян охороняються законом. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, регламентоване ст. 48 Конституції України. Воно оцінюється, насамперед, через одержувану ним заробітну плату - фіксовану винагороду, яку отримує працівник за виконану ним роботу, згідно з трудовим договором (контрактом). Заробітна плата і визначає життєвий рівень особи, а тому досить важливим є її до нарахування і виплати.
Так, згідно з Законом України «Про оплату праці» визна­чається мінімальна заробітна плата у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунку на працездатну особу. Водночас непрацездатним громадянам (інвалі­дам, пенсіонерам), сім'ям з дітьми, одиноким матерям тощо, надається державна допомога та пільги, що дає можливість піднести їхній життєвий рівень. Вдосконалення соціального захисту тих верств населення, які цього потребують - одна з найважливіших функцій демократичної, соціальної, правової держави.
Достатній рівень життя, що забезпечує свободу від бідності, є невід’ємним правом людини. На універсальному рівні це право знайшло відображення у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенції про права дитини та інших міжнародних документах.
В ст.48 Конституції України передбачено, що кожен громадянин України має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Це положення Основного Закону відтворює вимоги ст.25 Загальної декларації прав людини щодо забезпечення високої якості життя на засадах соціальної справедливості, досягнення гідного життєвого рівня. На жаль, це право в нашій державі сьогодні масово порушується.  
Вимоги ст.46 Конституції України стосовно того, що “пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом”, не виконуються.
При цьому слід наголосити, що прожитковий мінімум є вартісною величиною, достатньою лише для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я. Це набір продуктів харчування, а також мінімальний набір непродовольчих товарів та мінімальний набір послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб. Законом України “Про прожитковий мінімум”, який прийнято 15 липня 1999 р., передбачено, що прожитковий мінімум визначається у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.
Прожитковий мінімум має застосовуватися не тільки як орієнтир рівня життя населення. Держава зобов’язана забезпечити умови досягнення рівнів прожиткового мінімуму для відповідних груп населення і передусім для найменш незахищених з них.
Дотримання права на соціальний захист – важлива складова загальної системи захисту населення, є невід’ємною ознакою цивілізованого суспільства. Згідно з Конституцією України суспільні відносини у цій сфері залежать від реалізації права громадян на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати ними працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також у старості та в інших випадках, передбачених ст.46 Конституції України.
Дотримання чинного законодавства у сфері захисту соціальних прав громадян залишається гострою проблемою сьогодення. Лише для створення механізму впровадження в життя Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” необхідно розробити 69 нормативно-правових актів, внести зміни та доповнення до 11 законів України. На сьогодні прийнято лише 11 таких актів, а зміни внесено до двох законів. Практичне виконання закону фактично неможливе, оскільки видатки, яких вимагає зазначений закон, у бюджеті передбачаються лише у половинному обсязі. Внаслідок цього заборгованість із соціальних виплат інвалідам, установам і закладам, що їх обслуговують, непомірно зросла і становить близько 85 млн. грн. Проте посадові особи, відповідальні за виконання державної політики в цій сфері, ніякої відповідальності не несуть.
Фінансування витрат по захищених статтях Державного бюджету України та місцевих бюджетів, а також видатків на фінансування соціальних потреб інвалідів, на погашення заборгованості з регресних позовів та одноразової допомоги у зв’язку з втратою професійної працездатності шахтарям, гірникам підприємств підземного видобутку вугілля та залізної руди проводяться згідно з законом у першочерговому порядку та пропорційно по розпорядниках коштів відповідних бюджетів.
Дискримінація громадян похилого віку в галузі праці, охорони здоров’я, соціального забезпечення, користування житлом та в інших сферах забороняється, а посадові особи, які порушують ці гарантії, повинні притягуватися до відповідальності згідно з чинним законодавством.
Держава вживає певних заходів для забезпечення прав цієї категорії населення. У 1998 р. майже 3 млн. малозабезпечених громадян похилого віку отримали допомогу продуктами харчування, ліками, одягом, взуттям, паливом тощо. В 1999 р. таку допомогу отримали вже 3,26 млн. осіб на суму 130 млн. грн.
Стан дотримання права на пенсійне забезпечення. Конституцією України, законами України “Про пенсійне забезпечення”, “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України”, іншими нормативними актами гарантується соціальна захищеність пенсіонерів шляхом встановлення пенсій на рівні, не нижчому за прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду її розмірів. Громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника, за вислугу років та в інших випадках, передбачених чинним законодавством. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами. Пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі двосторонніх договорів з іншими державами.
Закон України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України” визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України – військовослужбовців Збройних Сил України, Прикордонних військ України, Управління державної охорони, Служби безпеки України, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, осіб начальницького складу податкової міліції, осіб начальницького і рядового складу кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей.
Як зазначалося, внаслідок процесу старіння населення в Україні за останні роки зросла кількість осіб пенсійного віку. З економічної точки зору пенсіонери не є утриманцями суспільства, оскільки кожне їх покоління залишає після себе більше, ніж воно спожило протягом трудового періоду. Проте нині склалася надзвичайно важка ситуація з їх пенсійним забезпеченням. Це сталося тому, що переважна частина державного “пенсійного капіталу” і особисті заощадження громадян похилого віку втрачені внаслідок невдалого реформування народного господарства у перехідний період. Середній розмір пенсії є нижчим від мінімальних потреб. А вимоги ст.48 Конституції України щодо достатнього життєвого рівня не наповнюються реальним змістом.
Важливою проблемою постає питання пенсійного забезпечення тих категорій пенсіонерів, які мають право на достроковий вихід на пенсію та пенсію у підвищеному розмірі. На даний час призначення пенсій здійснюється відповідно до 12 законодавчих актів і, як наслідок, виникають значні розбіжності між загальними пенсіями та пенсіями для державних службовців, народних депутатів, їх помічників-консультантів, суддів, працівників прокуратури, засобів масової інформації, наукових працівників. Звичайно, необхідно провадити диференціацію пенсій порівняно із середнім заробітком працівника, його трудовим внеском. Проте потрібні виважені підходи у цій делікатній сфері, із дотриманням принципів соціальної справедливості. Нормотворчий процес у цьому напрямі потребує прискорення.
Уповноважений з прав людини вважає, що реформування системи пенсійного забезпечення має бути спрямоване на встановлення і реалізацію єдиного критерію визначення пенсій на підставі трудового стажу громадян та страхових внесків. Ці положення мають бути закладені у законопроекти “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, “Про недержавні пенсійні фонди”, що знаходяться на розгляді у Верховній Раді.
На думку Уповноваженого, при підготовці цих законодавчих актів необхідно також вирішити питання уніфікації всіх видів допомог незахищеним категоріям населення, визначення підстав їх надання та джерела фінансування, встановлення контролю за цільовим використанням коштів. Мають бути встановлені механізми доплат малозабезпеченим громадянам, якщо середньомісячний сукупний дохід на особу менший від прожиткового мінімуму сім’ї.
Важливим кроком у виконанні соціальних програм може стати формування соціального бюджету держави, у розробці якого необхідно використати рекомендації Міжнародної організації праці.
Водночас розмірковуючи про права людини і громадянина, треба враховувати, що їх поділ на права людини і громадянина не має абсолютного значення, оскільки на підставі досягнення згоди між державами деякі громадянські (особисті) права можуть бути поширені на громадян іншої держави - суб'єктів, укладених між державами договорів.
Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, встановлене за ст. 49 Конституції України, є продовженням і деталізацією ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.
Життя і здоров’я людини – найвищі цінності. У сучасному світі вони є по суті інтегрованим показником розвитку суспільства. Проголошені у Загальній декларації прав людини, Конвенції ООН про права дитини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, інших міжнародних документах, вони знайшли закріплення на конституційному рівні у більшості цивілізованих країн світу.
Вимоги міжнародних стандартів знайшли відображення в Конституції України, у якій зазначено, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
19 листопада 1992 р. Верховна Рада України прийняла “Основи законодавства України про охорону здоров’я”. Вони охоплюють найважливіші засади в галузі охорони здоров’я, визначають права і обов’язки громадян, встановлюють державні гарантії щодо юридичного захисту громадян, визнають політику світового співтовариства в галузі охорони здоров’я. Охорона здоров’я визначена пріоритетним напрямом діяльності суспільства та держави. Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.
Сутність права громадян на охорону здоров'я визначається ст. 6 Основ законо­давства України про охорону здоров'я, а саме, воно передбачає певний життєвий рівень. Тобто це надзвичайно об'ємне і комплексне поняття, для повноцінного здійснення якого необхідне державне фінансування відповідних соціально-економіч­них, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм, що розробляються і здійснюються Кабінетом Міністрів України.
Право на охорону здоров’я та медичну допомогу згідно з чинним законодавством має комплексний характер і передбачає:
– життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, які є необхідними для підтримання здоров’я людини;
– безпечне для життя і здоров’я людини довкілля та санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де вона проживає;
– безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;
– кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я;
– достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх міру;
– участь в обговоренні проектів законодавчих актів та управлінні охороною здоров’я, проведенні громадської експертизи з цих питань,
– правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я, відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди та оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я;
– можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини тощо.
Більше того, держава забезпечити охопити громадян усіма видами медичного обслуговування: профілактичним, лікувально-діагностичним, реабілітаційним, протезно-ортопедичним, зубо­протезним, доглядом за хворими, непрацездатними та інвалідами. До того ж у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а їх існуюча мережа не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.
Комплексний підхід до охорони здоров'я зумовлює також обов'язок держави дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя.
Зазначимо, що в країнах Європи існують законодавчі акти, які регулюють права та обов’язки лікарів, пацієнтів, представників державних структур у галузі генної інженерії, репродуктивної медицини, лікування СНІДу, трансплантології. Ставши членом Ради Європи, Україна також зобов’язалась виконувати вимоги та рекомендації цієї інституції, які стосуються прав та свобод пацієнтів, етичного аспекту проведення медичних експериментів тощо.
Охорона здоров’я в Україні забезпечується державним фінансуванням відповідних програм, створенням умов для ефективної і доступної для всіх громадян медичної допомоги. Державні, комерційні, громадські або інші  установи, організації, підприємства посадові особи та громадяни зобов’язані забезпечити пріоритетність охорони здоров’я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров’ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції надавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров’я в їх діяльності тощо.
Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, перед­бачене ст. 50 Конституції України. Остання розуміє під таким довкіллям такий стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки і виникненню небезпеки для життєдіяльності населен­ня. Відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. існують екологічні стандарти і нормативи визначення безпечного для життя і здоров'я довкілля. Здійснення заходів щодо охорони довкілля забез­печується: їх фінансуванням; економічним стимулюванням такої діяльності; проведенням екологічних експертиз; державним контролем; відповідальністю тощо.
Основоположні принципи діяльності держави щодо стимулювання ефективного природокористування, охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки для життя і здоров’я людини закріплено в Конституції України. Відповідно до них держава бере на себе відповідальність перед громадянином за здійснення природоохоронних функцій та підтримання екологічної рівноваги на території України. Ст.50 і 66 Основного Закону України не тільки гарантують право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля, а й передбачають відшкодування завданої порушенням його права шкоди.
Право громадян України на безпечне для життя і здоров’я довкілля поряд з Конституцією закріплено у кодексах України: Земельному, Лісовому, Про надра, Водному, а також законах України “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про природно-заповідний фонд України”, “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, “Про охорону атмосферного повітря”, “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, “Про екологічну експертизу”, “Про відходи”, а також інших нормативних актах, розроблених на підставі вимог Основного Закону.
Україна є стороною понад 30 міжнародних природоохоронних конвенцій глобального та регіонального значення, зокрема Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (1971 р.), Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (1972 р.), Конвенції про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ їх існування в Європі (1979 р.), Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин (1979 р.), Віденської конвенції про охорону озонового шару (1985 р.), Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (1992 р.), Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер (1992 р.), Конвенції про охорону біологічного різноманіття (1992 р.), Конвенції про ядерну безпеку (1994 р.), Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (1999 р.). Міжнародні документи з питань екології покладають на Україну додаткові зобов’язання щодо збереження навколишнього природного середовища та забезпечення екологічних прав громадян.
Важливим завданням екологічної політики держави щодо забезпечення права кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля є збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров’я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів. А відтак це зумовлює нагальну необхідність поступового реформування системи охорони навколишнього середовища, створення механізмів використання природних ресурсів, реалізації державних, національних програм із цих питань. Це сприятиме захисту права кожної людини нинішнього і прийдешніх поколінь жити в безпечному навколишньому природному середовищі, сприятливому для її здоров’я та добробуту, підвищенню рівня екологічної свідомості населення, подоланню екологічної кризи в державі.
Крім того, Конституція закріпила найважливіші екологічні права: право на відшкодування шкоди, заподіяної погіршенням стану довкілля; право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; право на вільне її поширення та категорична заборона її засекречення.
Стаття 51 Конституції України передбачає свободу шлюбу та рівність прав і обов'язків у шлюбі і сім'ї. До того ж свобода шлюбу ґрунтується на вільній згоді чоловіка і жінки щодо укладення шлюбу, а рівність прав і обов'язків у шлюбі і сім'ї означає, що, по-перше, чоловік і жінка мають одинакові за кількістю і змістом права та обов'язки, і, по-друге, що батьки повинні утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Конкретні права і обов'язки, пов'язані з сімейними відносинами, визначають норми Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року із наступними змінами та доповненнями.
Сім'я, дитинство, материнство і батьківство перебувають під захистом держави. Саме на це спрямований Закон України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми».
Стаття 52 Конституції України присвячена визначенню права рівності дітей у своїх правах. Вона ґрунтується на ст. 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Конвенції про права дитини. Відповідно до них діти визнаються рівноправними, незалежно від походження (щодо, наприклад, права на навчання, охорону здоров'я, житло) а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.
Так, наприклад, ст. 152 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за зґвалтування неповно­літньої або малолітньої, ст. 155 - за статеві відносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, а ст. 156 - розбещення неповнолітніх. Держава піклується про дітей-сиріт (утримує та виховує їх), а також про дітей, позбавлених батьківського піклування, заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.
2.3. КУЛЬТУРНІ ПРАВА ЛЮДИНИ.
Культурні права і свободи людини і громадянина - це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу та всього людства. Вони у Конституції України представлені правом на освіту (ст. 53); гарантуванням свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захистом інтелектуальної власності, авторських, моральних і матеріальних.інтересів громадян, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54).
Утвердження і забезпечення права людини на освіту в будь-якій країні є одним з найважливіших обов’язків держави. Це зумовлено тим, що освіта в сучасному глобалізованому й інформатизованому світі все більше стає вирішальним чинником суспільного прогресу і національної безпеки, важливою складовою повного розвитку людської особистості, збільшення поваги до прав і свобод людини. Сьогодні цілком очевидно, що без необхідної освіти людина не зможе забезпечити собі належних умов життя і реалізуватись як особистість, а також усвідомити і захистити свої права. Високий рівень освіченості населення є важливим чинником, що позитивно впливає на створення сприятливих умов для повної реалізації прав і свобод людини і громадянина.
Право на освіту, що передбачене ст. 53 Конституції України, є продовженням ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Право кожного на освіту проголошено в Загальній декларації прав людини (ст.26), а в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права визначено механізм реалізації цього права (ст.13). В Протоколі до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. зроблено застереження, що жодна людина не може бути позбавлена права на освіту, а держава має поважати право батьків відповідно до їх релігійних і філософських переконань забезпечувати освіту і навчання своїх дітей. Ці положення відображено у Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (для України набула чинності у 1963 р.), розвинуто і закріплено в Конвенції про права дитини 1989 р.
Норми Конституції України відповідають міжнародним стандартам у галузі освіти. Зокрема, Конституція гарантує кожному право на освіту, утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, задоволення національно-культурних і мовних потреб, вільний розвиток своєї особистості, право на свободу світогляду, право набувати спеціальні знання, що дають можливість вибору професії та роду трудової діяльності.
Право на освіту є одним з основних тому, що спрямоване на забезпечення можливості усім бути корисними і повноцінними учасниками суспільного розвитку. Це право забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснова­них на державній та інших формах власності, їх відкритим характером, принципом рівності при здобутті освіти, різними формами навчання - очною, вечірньою, заочною, екстернатом тощо.
Чинна структура освіти в Україні (ст.29 Закону України “Про освіту”) в основному дозволяє раціонально і ефективно забезпечувати право громадян на освіту, яке включає: дошкільну, загальну середню, позашкільну, професійно-технічну, вищу, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру, самоосвіту.
Дошкільна освіта та виховання відіграють важливу роль у становленні особистості та створенні належних умов для здобуття дітьми дошкільної освіти. Основними завданнями держави є дотримання права дитини на доступність і безоплатність здобуття дошкільної освіти, створення необхідних умов функціонування і розвитку закладів дошкільної освіти та виховання. Державна політика у галузі дошкільної освіти та виховання визначається згідно з Конституцією України і проводиться центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.
Загальна середня освіта відіграє значну роль у процесі людського розвитку, вона є важливою ланкою системи безперервної освіти. Уповноважений з прав людини відмічає, що для впровадження передбаченої Конституцією обов’язкової безоплатної загальної середньої освіти в державі здійснюються певні заходи, які мають забезпечити її належну якість. Зокрема, передбачається безумовне виконання Закону України “Про середню освіту”, впровадження державних стандартів загальної середньої освіти, системи тестування й перевірки рівня загальноосвітньої підготовки учнів.
Водночас Конституція України передбачає обов'язковість загальної середньої освіти, з метою забезпечення її певного рівня. До того ж держава забезпечує доступність і безоплатність дошкіль­ної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядишюмної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Цьому праву громадян кореспондує конституційний обов'язок держави забезпечувати можливість здобути безоплатно вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.
Щодо умов одержання освіти представниками національних меншин, що мешкають в Україні, то Конституція надає їм можливість навчатися рідною мовою, а також вивчати рідну мову в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства, відповідно до Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. Більш конкретно питання освіти регулюються Законом України «Про освіту» від 23 травня 1991 р.
В Україні прийнято низку законів, що сприяють забезпеченню прав громадян на освіту. Передусім це Закон України “Про освіту”, прийнятий у 1991 р., закони України “Про загальну середню освіту” (1999 р.), “Про професійно-технічну освіту” (1998 р.). Підготовлено законопроекти “Про дошкільну освіту та виховання”, “Про позашкільну освіту” та “Про вищу освіту”, які знаходяться на розгляді у Верховній Раді України.
Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяль­ності; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що передбачене ст. 54 Конституції України, є необхідною умовою розвитку культури суспільства у її широкому розумінні. Воно охоплює різні галузі культури, починаючи з мистецтва і літератури і закінчуючи творчою діяльністю у сфері науки і техніки.
До того ж поряд з наданням свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості відбулося їх гарантування і захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.
Кожен громадянин отримав право на результати своєї творчої діяльності. Ці результати, за винятками, встановленими законом, ніхто не може використовувати або поширювати без згоди винахідника чи автора. Щодо інтелектуальної власності, яка тривалий час не мала у нас чітко визначеного статусу, то треба зазначити, що нині її використання досить детально регулюється чинним законодавством. Об'єктами права інтелектуальної влас­ності є твори науки, літератури та мистецтва, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції та інші результати інтелектуальної праці.
Відповідно до Закону України «Про основи державної  політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», а також конституційними положеннями зазначеної статті держава зобов'язується сприяти розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.
Держава піклується про розвиток національно-культурних потреб українців, які проживають за її межами; сприяє розвитку творчих організацій, спілок і об'єднань, надає державну підтримку ученим, винахідникам, раціоналізаторам; забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність; вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться заїї межами відповідно до вимог цієї статті Конституції та положень Закону України з Основ законодавства України про культуру.
Загалом положення цієї статті, крім зазначених вище нормативних актів, деталізуються законами України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на промислові зразки» , «Про науково-технічну інформацію» , «Про наукову і науково-технічну експерти­зу» та ін.

ВИСНОВОК.
Розглянувши викладені в даній роботі матеріали можемо зробити висновки, що відповідно до Конституції України основне право
людини і громадянина - це їхнє можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, які встановлені державою і закріплені в Конституції інших нормативно-правових актах.
Закріплення прав, свобод та обов'язків людей і громадян на конституційному рівні є найголовнішим у нормативному регулюванні правового статусу особи будь-якої держави. Адже у випадку, коли правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина не відведено належної уваги в Основному Законі, вони можуть перетворитися у декларації і не мати практичного використання. Водночас сучасною юридичною теорією і практикою людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи повинні визначати зміст і спрямованість діяльності законодавчих, виконавчих, судових та інших державних органів.
 Конституція України закріпила права й свободи людини і громадянина системно. Тобто на рівні їх теоретичного моделю­вання і сприйняття вони поділяються на особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні права й свободи. Іноді в літературі та в законодавчій практиці трапляються й інші класифікації, наприклад, поділяють на соціально-політичні, соціально-економічні та інші права. Це дає змогу охопити зазначену систему як єдине ціле, єдиний правовий організм, усі складові якого мають бути узгодженими та взаємодіяти між собою.
Підбіваючи підсумки можна відзначити, що проблема прав та свобод людини і громадянина є багатопланова та змістовна. Цим зумовлюється той факт, що в дані роботі розглянуті лише деякі з основних найбільш загальних та важливих прав і свобод людини та громадянина. Насамперед, йшлося про конституційні права, свободи людини і громадянина. Окремі приклади наводилися з Конституції України та деяких кодексів і законів.
З викладеного матеріалу потрібно відзначити, що основою розвитку і сучасного функціонування прав, свобод людини і громадянина становить громадянське суспільство, яке є середовищем їх формування, а засобом їх реалізації та захисту є правова держава.
Вважаю, що слід комплексно розглядати механізм реалізації і захисту прав, свобод, гарантії їх забезпечення, юридичні елементи механізму та процес практичного втілення можливостей у дійсність.
Отже слід наголосити на тому, що система конституційних прав і свобод людини й громадянина становить основу всіх інших прав і свобод, які закріплюються нормами галузевого законодавства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1.                Конституція України від 28 червня 1996 р. К. 2007 р.
2.                Права, свободи та обов’язки людини і громадянина в Україні: підручник А.М. Колодій, А.Ю. Олійник К., 2008 рік
3.                Основи конституційного права України: підручник за ред. Копейчикова В.В. К., 1998 р.
4.                Права людини. Міжнародні договори України. Ю.К. Качуренко К., 1992 рік
5.                «Права людини»: підручник для ВУЗів Є.А. Лукашенка М., 1996 р.
6.                «История политических и правових учений»: учебник для ВУЗов Нересьянц В.С. М., 1997 г.
7.                Збірник нормативних актів: К., 1996 р. Юрінком-інтер
8.                Доповідь уповноваженого з прав людини «Про стан дотримання прав людини в Україні» К,. 2001 рік
9.                Закон України «Про уповноваженого з прав людини» від 23.12.1997 р.
10.           Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 р.
11.           Закон України «Про міжнародні договори України» від 29.04.2004 р.
12.           Закон України “Про захист прав споживачів”, прийнятий 12.05.1991 р
13.            Міжгалузева комплексна програма «Здоровя нації» на 2002-2011 роки
Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Держава і право | Курсова | 137,6кб. | скачати

Схожі роботи:
Права людини у Загальній декларації прав людини 1948 р та їх розвиток
Права людини в історії міжнародного права
Права жінок як основні права людини
Права людини 2
Права людини 4
Цивільні права людини
Права людини в Росії
Соціальні права людини
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru