приховати рекламу

Петербург у творчості ОЕ Мандельштама

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Міністерство освіти Російської Федерації


Льговська середня школа № 1


РЕФЕРАТ


Тема: "Петербург в творчості О.Е. Мандельштама "


Виконала: учениця 11 "В" класу


Касминіна Т.В.


Прийняла: викладач


Шикова Т.Д.


Льгов 1998

Петербург у творчості О.Е. Мандельштама

Осип Мандельштам народився 3 (15) січня 1891 року в Варшаві в родині дрібного комерсанта. Батько його, Емілій Веніамінович, нащадок іспанських євреїв, що виріс у патріархальній родині, самоучкою осягав європейську культуру - Гете, Шиллера, Шекспіра. Мати, Флора Осипівна, у дівоцтві Вербловська, любила Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Достоєвського.

Мандельштама хочуть дати дітям справжню освіту, і незабаром родина перебирається до Павловська біля Петербурга, а потім до Петербурга, в Коломну - старовинний район ремісників і різночинців, з вузькими каналами, торговими рядами, лавочками, соборами і мостами ...

«Ми часто переїжджали з квартири на квартиру, жили і в максиміліанівські провулку, де в кінці стрілоподібного Вознесенського виднівся скаче Микола, і на офіцерською, поблизу« Життя за царя », над квітковим магазином Ейлерса». Останній з цих адрес - Офіцерська, 17, кут Прачешного провулка. Мандельштама знімали квартиру на другому поверсі.

У «Шумі часу» ми знаходимо перші дитячі враження Коломни. «Ми ходили гуляти по Великій Морській в пустельній її частини, де червона лютеранська кирка і торцева набережна Мойки. Так непомітно підходили ми до Крюкову каналу, голландському Петербургу елінгів і нептунових арок з морськими емблемами, до казарм гвардійського екіпажу ».

У цьому районі розташовувалися установи військового і морського відомств - інтендантські склади, флотський екіпаж, Ново-Адміралтейська судноверф. «Пам'ятаю спуск броненосця« Ослябя », як жахлива морська гусениця виповзла на воду, і підйомні крани, і ребра елінгу».

За Мийкою починалася аристократична Адміралтейська частина, «Весь масив Петербурга, гранітні і торцеві квартали, все це ніжне серце міста, з розливом площ, з кучерявим садами, островами пам'яток, каріатидами Ермітажу, таємничої Мільйонній, де не було ніколи перехожих і серед мармурів затесалася всього одна дріб'язкова крамничка, особливо ж арку Головного штабу, Сенатську площу і голландський Петербург я вважав чимось священним і святковим ... Я марив Конногвардійським латами та римськими шоломами кавалергардів, срібними трубами Преображенського оркестру, і після травневого параду улюбленим моїм задоволенням був кінногвардійського свято на Благовіщення ... Звичайне життя міста була бідна і одноманітна. Щодня години до п'яти відбувалося гуляння на Великій Морській - від Гороховій до арки Генерального штабу. Все, що було в місті дозвільного і вилощений, повільно рухалася туди і назад по тротуарах, вклоняючись: цок шпор, французька і англійська мова, жива виставка англійської магазину і жокей-клубу. Сюди ж бонни і гувернантки ... приводили дітей: зітхнути і порівняти з Єлисейськими полями ». На заняття музикою маленького Осипа водили до Покрову. «Мені ставили руку по системі Лешетицького», - зауважує він.

У 1900 році Осип надходить в Тенішевское училище, а сім'я переїжджає на Ливарний проспект. З вересня 1900 училище розташовувалося на Мохової в будинку, побудованому на кошти князя Тенишева.

В'ячеслав Миколайович Тенишев, що отримав технічну освіту в Швейцарії, був різнобічно обдарованим людиною і щасливим підприємцем. Склавши великий стан, він ліквідував справи і звернувся до наукових занять. Засноване ним Етнографічний бюро випустило кілька книг про життя і побут селян великоросійських губерній.

Училище мало прекрасними лабораторіями, обсерваторією, оранжереєю, майстерні, двома бібліотеками, видавався свій журнал, вивчалися німецьку та французьку мови. Щодня проводилися фізичні заняття та ігри на повітрі. В училищі не було покарань, оцінок та іспитів. Підручниками мали перевагу наочні методи викладання. Було багато екскурсій: Путиловський завод. Гірничий інститут. Ботанічний сад, озеро Селігер з відвідуванням Іверського монастиря, на Біле море, до Криму, до Фінляндії (Сенат, Сейм, музеї, водоспад Іматра).

Зразковому пристрою училища цілком відповідав і склад педагогів. Першим директором був прославлений педагог А.Я. Острогорский, російську словесність викладав В.В. Гіппіус - поет, автор віршованих книг та досліджень про Пушкіна. «Інтелігент будує храм літератури з нерухомими бовдурами ... В.В. вчив будувати літературу не як храм, а як рід. У літературі він цінував патріархальне батьківське початок культури ». Ця перша зустріч з великою літературою виявилася для Мандельштама «непоправною». Через двадцять років він напише: «Влада оцінок В.В. триває наді мною й досі. Велике, з ним досконале, подорож по патріархату російської літератури ... так і залишилося єдиним ». Гіппіус був і першим критиком віршів юного Мандельштама, що друкувалися в журналі училища.

За вікнами Тенішевського училища бушувала перша російська революція, і відгомін її пристрастей долинали в класи. У великій аудиторії училища часто влаштовувалися публічні лекції, збори Літературного фонду, засідання Юридичного суспільства, «де з тихим шипінням розливався конституційний отрута». Амфітеатр великий аудиторії «у великі дні брався з бою, і вся Мохова кипіла, заповнена поліцією і інтелігентської натовпом ... Ось у сусідстві з таким домашнім форумом виховувалися ми ...».

Згадуючи про своїх однокашників, Мандельштам пише: «А все-таки в Тенишевском були хороші хлопчики. З того ж м'яса, з тієї ж кістки, що діти на портретах Сєрова. Маленькі аскети, ченці в дитячому своєму монастирі ». Серед однолітків Мандельштам виділяє Бориса Синані, сина відомого петербурзького психіатра Бориса Наумовича Синані. Борис Наумович був близький з видними народниками, дружив з Глібом Успенським і Н.К. Михайлівським. У будинку Синані на Пушкінській збиралася молодь, кипіли політичні дискусії. «Мені було смутно і неспокійно. Всі волненье століття передавалося мені. Кругом перебігали дивні струми ... Хлопчики дев'ятсот п'ятого року йшли в революцію з тим же почуттям, з яким Николенька Ростов йшов в гусари ». У будинку на Пушкінській Мандельштам міг спостерігати рішучих молодих людей - членів бойових організацій соціал-революціонерів, і коли він пише про Бориса Синані, що той «глибоко розумів сутність есерства і внутрішньо ще хлопчиком його переріс», то можна зрозуміти, що тоді ж складалося і його власне неприйняття політичного радикалізму. У цю пору Мандельштам читає Герцена і Блоку, дивиться Ібсена у Коміссаржевської, відвідує концерти в Дворянському зібранні і, звичайно, пише вірші.

* * *

У перші роки після закінчення Тенішевського Мандельштам багато часу проводить за кордоном, відвідує Францію, Італію. У листі В.В. Гіппіусу з Парижа 27 квітня 1908 він пише: «Живу я тут дуже самотньо і не займаюся майже нічим, крім поезії і музики. Крім Верлена, я написав про Роденбаха і Сологуб і збираюся писати про Гамсуне. Потім трохи прози і віршів. Літо я збираюся провести в Італії, а, повернувшись, вступити в університет і систематично вивчати літературу та філософію ». У 1909-1910 рр.. Мандельштам займається філософією і філологією в Гейдельберзькому університеті. У Петербурзі він відвідує збори Релігійно-філософського товариства, членами якого були найвизначніші мислителі і літератори М. Бердяєв, Д. Мережковський, Д. Філософів, Вяч. Іванов.

У ці роки Мандельштам зближується з петербурзької літературної середовищем. У 1909 році він вперше з'являється у В'ячеслава Іванова на Таврійської. Квартира Іванова містилася в круглій баштової надбудові, На «Вежі» збиралися поети, артисти, художники, вчені. Бували Блок, Білий, Сологуб, Ремізов, Кузмін. Читали й обговорювали вірші. Інокентій Федорович Анненський, В'ячеслав Іванов та Андрій Білий читали лекції для молодих поетів.

На «Вежі» Мандельштам вперше зустрівся з Ахматової. «Тоді він був худорлявим хлопчиком з конвалією в петлиці, з високо закинутої головою, з віями у полщекі», - пише Ахматова. Дружба цих двох поетів була чи не найбільшим подарунком долі їм обом.

На тлі вже ясно обозначившегося кризи символізму відбувалися пошуки нових шляхів поезії. Центром консолідації нової художньої течії став журнал «Аполлон». «Настає епоха устремлінь ... до нової правди, до глибоко-свідомого і стрункому творчості: від розрізнених дослідів - до закономірного майстерності, від розпливчастих ефектів - до стилю. Тільки строге шукання краси, тільки вільне, струнке і ясне, тільки сильна і життєве мистецтво за межами хворобливого розпаду духу і лженоваторства ». Так писав Анненський у вступній статті до першого номера журналу. Це була програма нового напряму, що означала розрив з символізмом. Статті Анненського і його небувала поезія зробили сильний вплив на молодих поетів. Мандельштам і Ахматова називали його своїм учителем.

У «Аполлоні» друкувалися А. Бенуа, Вс. Мейєрхольд, Вяч. Іванов, М. Волошин, «Листи про російської поезії» М. Гумільова, вірші Анненського, Гумільова, Кузміна. Журнал ілюстрували Бакст, Добужинський, Мітрохін. У приміщенні редакції влаштовувалися виставки нового мистецтва: жіночі портрети Бакста, Кустодієва, Л. Пастернака, Сєрова, Сомова, графіка Боннара, Гогена, Пікассо, Ренуара, Сезанна, Тулуз-Лотрека. У редакції «Аполлона» збиралися автори журналу, там нерідко бував Мандельштам.

У серпні 1910 року відбувся літературний дебют Мандельштама: у дев'ятому номері «Аполлона» були надруковані п'ять його віршів, у тому числі «Silentium»:

Вона ще не народилася,

Вона і музика і слово,

І тому всього живого

Порушувані зв'язок.


Та знайдуть мої вуста

Первісну німоту,

Як кристалічну ноту,

Що від народження чиста!


Залишся піною, Афродіта,

І, слово, в музику повернися,

І, серце, серця засоромилися,

З першоосновою життя злито!

У російській поезії зазвучав новий голос:

На скельця вічності вже лягло

Моє дихання, моє тепло.


Запам'ятається на ньому візерунок,

Невпізнанний з недавніх пір.


Нехай стікає миті каламуть -

Візерунка милого не закреслити!

* * *

У 1911 році оформляється об'єднання «Цех поетів». До нього увійшли Гумільов, Ахматова, Мандельштам, Лозинський, Зенкевич. «Цех» збирався тричі на місяць. На перших зборах був Блок. Збиралися у Лізи Кузьміної-Караваєвій на Манежній площі, в Царському Селі на Малій вулиці біля Гумільовим, у Лозинського на Василівському острові, в Бруні в Академії мистецтв. На засіданнях читали і розбирали вірші. Гумільов вимагав розгорнутих виступів «з підрядними реченнями». Нових членів «Цехи» вибирали таємним голосуванням після прослуховування їхніх віршів. За свідченням Ахматової, в «Цеху поетів» Мандельштам «дуже скоро став першою скрипкою». Ахматова казала після одного із зібрань: «Сидять чоловік десять-дванадцять, читають вірші, то хороші, то пересічні, увага розсіюється, слухаєш з обов'язку, і раптом наче лебідь злітає над усіма - читає Осип!»

У житті «Цехи» було багато від літературної гри, складали епіграми, пародії, «Антологію античної дурниці», «щедрим співробітником» якої був Мандельштам.

Делія, де ти була? - Я лежала в обіймах Морфея.

Жінка, ти збрехала, в них я спочивав сам.

Приклад неповторною самоіронії Мандельштама являє його лист В'ячеславу Іванову, де згадується його новий знайомий, секретар Релігійно-філософського товариства Каблуков.

Дорогий В'ячеслав Іванович!

С.П. Каблуков є особа не заслуговує довіри, і все, що він зводив наклеп - брехня, і та рядок з мого вірша, яку він цитував у своєму листі до вас, читається без «в»:

Нестримно падай

Таємничий фонтан,

а не «в таємничий», як він стверджує, а якщо я в бутність мою в Парижі впав в Люксембурзький фонтан, читаючи Метерлінка, - то це моя справа.

І. Мандельштам.

Ахматова згадує, як Мандельштам приходив до неї на Васильєвський острів у Тучков провулок: «смішили ми один одного так, що падали на співаючий усіма пружинами диван на« хмаринка »і реготали до непритомного стану ...»

«Цех поетів» не був однорідним об'єднанням, склад його змінювався досить сильно. Але в ньому сформувалася група талановитих поетів - однодумців, які виробили естетичну програму, названу ними акмеизмом. Ядро акмеїстів становили Гумільов, Ахматова, Мандельштам. «Поза сумнівом, символізм явище 19 століття, - писала Ахматова. - Наш бунт проти символізму цілком правомірний, тому що ми відчували себе людьми 20 століття і не хотіли залишатися в попередньому ». Мандельштам говорив, що «акмеїзм це туга по світовій культурі», що для акмеїзму характерна «мужня воля до поезії та поетиці, в центрі якої стоїть людина, не сплющений в коржик лжесімволіческімі жахами, а як господар у своєму домі. Все стало важче і величезні, тому й людина повинна стати твердіше, так як людина повинна бути твердіше за все на землі ». І далі: «... Акмеїзм не тільки літературне, а й суспільне явище в російській історії. З ним разом у російській поезії відродилася моральна сила. «Хочу, щоб всюди плавала вільна тура; і Господа і диявола одно прославлю я», - сказав Брюсов. Це убоге «нічевочество» ніколи не повториться в російській поезії. Громадський пафос російської поезії досі піднімався тільки до «громадянина», але є більш висока початок, ніж «громадянин», - поняття «чоловіка». На відміну від старої громадянської поезії, нова російська поезія має виховувати не тільки громадянина, а й «чоловіка».

У 1911 році Мандельштам надходить на романо-германське відділення історико-філологічного факультету Петербурзького університету. Він слухає лекції видатних вчених А. Н. Веселовського, В. Р. Шишмарева, Д. Айналова, відвідує пушкінський семінар С. А. Венгерова, під впливом молодого вченого В. Шилейко захоплюється культурою Ассирії, Єгипту, стародавнього Вавилона.

У 1913 році виходить перша книга Мандельштама «Камінь». Цією книгою двадцятидворічний Мандельштам заявив себе зрілим поетом: у ній немає речей, які потребують знижку на вік автора. Давно вже стали класикою вірші з «Каменя»: «Дано мені тіло - що мені робити з ним», Sileritilim, «Сьогодні поганий день», «Я ненавиджу світло одноманітних зірок». Майже одночасно з виходом «Каменя» у журналі акмеїстів «Гіпербореї» були надруковані «Петербурзькі строфи». Петербурзька тема в російській поезії невіддільна від імені Пушкіна, і тут необхідно сказати про пушкінському вплив на Мандельштама. Ахматова пише, що «до Пушкіна у Мандельштама було якесь небувале, майже грізне ставлення». Як російський поет, тим більше, як поет петербурзький, Мандельштам не міг не відчувати потужного силового поля пушкінської поезії. Однак «грізне ставлення» і особливу цнотливість, що забороняло йому згадувати ім'я Пушкіна «всує» (воно лише двічі згадано у віршах Мандельштама), пов'язані також і з біографічними причинами. Дитинство Мандельштама пройшло в Коломиї, де була перша петербурзька квартира Пушкіна після Ліцею. Тут молодий Пушкін бував у Микити Всеволожського на засіданнях «Зеленої лампи», у Великому театрі, в церкві Покрови, згаданої ним у поемі «Будиночок в Коломні». Тенішевское училище з його гуманістичної системи виховання, з неабиякими педагогами і поетичними вечорами було для Мандельштама у великій мірі тим, чим був Ліцей для Пушкіна, тут він вперше відчув себе поетом. З дитинства йому, жителю Павловська, було близько і Царське Село, пізніше він бував у Царському у Гумільова і Ахматової. Паралелі ми знаходимо і в ранньому усвідомленні свого таланту, і в одностайне визнання його першості друзями-поетами, і у природженому дотепності. Сучасники відзначали навіть зовнішню схожість молодого Мандельштама з Пушкіним. У віршах і прозі Мандельштама зустрічається безліч свідчень глибокого розуміння поезії Пушкіна і його долі. Лише враховуючи все це, можна уявити, що значила для нього петербурзька тема.

Необхідно також взяти до уваги, що мистецтво десятих років заново відкривало Петербург. Досить згадати графіком Добужинського і Бенуа, вірші Блоку, роман Білого.

Ці художники, кожен по-своєму, творили міф про Петербург. І ось, поряд зі «страшним світом» Блоку («Ніч, вулиця, ліхтар, аптека»)), «Петербургом» Білого, з трагічними баченнями Добужинського, виникають неквапливі строфи Мандельштама:


Над жовтизною урядових будівель

Кружляла довго каламутна заметіль,

І правознавець знову сідає в сани,

Широким жестом запахнувши шинель.


Зимують пароплави. На припеке

Запалилося каюти товсте скло.

Жахлива - як броненосець у доку -

Росія відпочиває важко.


А над Невою - посольства напівмиру,

Адміралтейство, сонце, тиша!

І держави міцна порфіру,

Як волосяниця груба, бідна.


Тяжка тягар північного сноба -

Онєгіна старовинна туга;

На площі Сенату - вал замету,

Димок багаття і холодок багнета ...


Черпали воду ялики, і чайки

Морські відвідували склад пеньки,

Де, продаючи збитень або сайки,

Лише оперні бродять мужики.


Летить в туман моторів низка;

Самолюбний, скромний пішохід -

Дивак Євген - бідності соромиться,

Бензин вдихає і долю кляне!


Спокійний вірш «Петербурзьких строф» як ніби породжений самої архітектурою класицизму. У тягучих рядках постає простір невської дельти, протяжність парадних ансамблів. Сучасна мова, насиченість деталями створюють відчуття свіжості класичного вірша.

Тут зображений реальний пейзаж: Сенатська площа, Палацова набережна, Пеньковий забіяка. Однак це не просто малюнок з натури. Пейзаж заряджений історією. Пов'язуючи минуле з сьогоденням, він несе ясне відчуття кінця епохи.

Тема старіючого держави, що доживає віку на спокої, виникає в «Петербурзьких строфах» не вперше. Роком раніше у вірші «Царське Село» Мандельштам писав:

... Однодум-генерали

Свій коротають століття втомлений,

Читаючи «Ниву» і Дюма ...

. . . . . . . .

І повертається додому -

Звичайно, в царство етикету,

Вселяючи таємний страх, карета

З мощами фрейліни сивий -

Що повертається додому ...


Але в «Петербурзьких строфах» спокій нестійкий; «площа Сенату» і «броненосець в доці» несуть передчуття соціальних потрясінь і світової війни. Це невеликий вірш має вражаюче смислової ємністю. Тут і історична роль Петербурга - вікна в Європу («Над Невою посольства напівмиру»), і запізніле промисловий розвиток: єдиною прикметою нового часу, «моторів», протистоять сани, склад пеньки, мужики, які торгують сайками і сбитней, і coнний спокій урядових будівель в сніговій каламуті. Тут і відгомін повстання на Сенатській площі, невдача якого відгукується в тузі Онєгіна, і драма маленької людини («дивак Євген»). Перед нами величезна сцена, повільно обертається навколо неназваного Мідного вершника.

У тому ж 1913 році Мандельштам пише ще один вірш про Петербурзі - «Адміралтейство».


Тура повітряна і щогла-недоторка,

Служачи линейкою наступникам Петра,

Він вчить: краса - не примха напівбога,

А хижий окомір простого столяра.


Прославляючи ремесло будівельника, Мандельштам дає тут стала хрестоматійною формулу краси. Афористичний вірш відтворює повітряні пропорції класичної споруди, подібної кораблю, і її особливе становище в плануванні лівобережної частини міста, розбігаються трьома променями від «щогли-недоторка». В останній строфі виразніше запах моря:


Сердито ліпляться примхливі Медузи,

Як плуги кинуті, іржавіють якоря -

І ось розірвані трьох вимірів узи

І відкриваються всесвітні моря!


У мистецькому житті Петербурга десятих років помітним явищем стало літературно-художнє кабаре «Бродячий пес». Власником і душею його був Борис Пронін, ентузіаст-театроман, який встиг попрацювати і в МХТ, і в театрі Коміссаржевської. «Бродячий пес» відкрилася під новий 1912 рік до підвалі будинку на розі Італійської вулиці і Михайлівській площі. Кабаре було задумано в рамках Товариства інтимного театру. У ньому влаштовувалися концерти, вечори поезії, імпровізовані вистави, в оформленні яких художники прагнули зв'язати зал і сцену. Приміщення «Бродячого собаки» розписували С. Су-дойкін, В. Бєлкін, Н, Кульбін, А. Яковлєв, Н. Сапунов, Б. Григор 'єв. Тут бували Хлєбніков, Маяковський, Мейєрхольд, Таїров, під час щорічних гастролей МХТ заходив Вахтангов.

Сучасники так описують обстановку «Собаки»: «Вікон у підвалі не було. Дві низькі кімнати розписані яскравими, барвистими фарбами, збоку буфет. Невелика сцена, столики, лави, камін. Горять кольорові ліхтарики. У підвалі душно, накурено, але весело ».

«Цех поетів» уподобав підвал з самого його виникнення. Вже 13 січня 1912 року на вечорі, присвяченому Бальмонт, виступали Гумільов, Ахматова, Мандельштам, В. Гіппіус.

Акмеїсти любили «Собаку». Там влаштовувалися їх поетичні вечори та диспути, там народжувалися жарти та експромти. До «Собаці» відносяться ахматовські рядки:


Так, я любила їх, ті збіговиська нічні, -

На маленькому столі склянки крижані,

Над чорним кавою пахучий, тонкий пар,

Каміна червоного важкий, зимовий жар,

Веселість їдку літературної жарти

І друга перший погляд, безпомічний і моторошний.


З «Бродячого собакою» пов'язане виникнення одного з кращих віршів Мандельштама. Ось що розповідає Ахматова: «У січні 1914 р. Пронін влаштував великий вечір« Бродячого собаки »не в підвалі у себе, а в якомусь великому залі на Конюшенной. Звичайні відвідувачі губилися там серед безлічі «чужих» (тобто далеких всякому мистецтву) людей. Було спекотно, людно, гамірно і досить безглуздо. Нам це нарешті набридло, і ми (чоловік 20-30) пішли у «Собаку» на Михайлівській площі. Там було темно і прохолодно. Я стояла на естраді і з кимось розмовляла. Кілька людей із залу почали просити мене почитати вірші.

Не змінюючи пози, я щось прочитала. Підійшов Осип: «Як ви стояли, як ви читали» і ще щось про «шаль». Так виникло «Вполоборота, о, печаль ...»

Вполоборота, о, печаль!

На байдужих глянула.

Спадаючи з плечей, скам'яніла

Ложноклассическая шаль.


Зловісний голос - гіркий хміль -

Душі розковує надра:

Так - обурена Федра -

Стояла колись Рашель.


У серпні 1914-го вибухнув європейський світ.


Європа цезарів! З тих пір, як у Бонапарта

Гусяче перо направив Меттерніх -

Вперше за сто років і на очах моїх

Змінюється твоя таємнича карта!


Війна породжує різку поляризацію громадської думки. Перший після початку військових дій номер «Аполлона» (№ 6-7, 1914) відкрився віршем видавця журналу Сергія Маковського «Війна», віщував тріумф: «з'єднає орел двоголовий народи братні круг». Проте вже в цьому випуску «Аполлона» зазвучали пророчі рядки Ахматової: «Терміни страшні наближаються. Скоро стане тісно від свіжих могил ».

На звістку про бомбардування німцями Реймського собору Мандельштам відгукнувся віршем «Реймс і Кельн»:


І в грізний час, коли густіє імла,

Німецькі співають дзвони:

«Що сотворили ви над Реймським братом?»


Потім він пише «Оду світові під час війни» (в остаточному варіанті «Звіринець»):


Розпорошений слово «світ»

На початку ображеної ери;

Світильник у глибині печери

І повітря гірських країн - ефір;

Ефір, яким не зуміли,

Не захотіли ми дихати ...


Він провидить майбутній світ як інтернаціональну європейську спільність:

А я співаю вино часів -

Джерело мови італійської -

І в колисці праарійской

Слов'янський і німецький льон!


У звіринці замкнувши звірів,

Ми заспокоїмося надовго,

І стане повноводною Волга,

І рейнська струмінь світліше, -

І навчений людина

Вшанує мимоволі чужинця,

Як напівбога, буйством танцю

На берегах великих річок.


Роздуми Мандельштама про історичний шлях Росії були пов'язані з ідеями Чаадаєва і Герцена. У 1914 році в статті про Чаадаєва він писав: «З глибоким, невикорінну потребою єдності, вищої історичної синтезу народився Чаадаєв у Росії ... У нього вистачило мужності сказати Росії в очі страшну правду, - що вона відрізана від всесвітньої єдності, відлучена від історії, цього «вихователя народів Богом». Справа в тому, що розуміння Чаадаєвим історії виключає можливість будь-якого вступу на історичний шлях. Мало однієї готовності, мало доброго бажання, щоб «почати» історію. Її взагалі неможливо почати. Не вистачає наступності, єдності. Єдності не створити, не вигадати, йому не навчитися. Де немає його, там в кращому випадку - «прогрес», а не історія, механічний рух годинникової стрілки, а не священна зв'язок і зміна подій ». Розмова з Чаадаєв триває у статті «Про природу слова»: «Чаадаєв, стверджуючи свою думку, що у Росії немає історії, тобто що Росія належить до неорганізованому, неісторичною колі культурних явищ, упустив одна обставина, - саме: мову. Так високо організований, настільки органічний мова не тільки двері в історію, а й сама історія. Для Росії відпаданням від історії, відлученням від царства історичної необхідності і наступності, від свободи і доцільності було б відпадання від мови. «Оніміння» двох-трьох поколінь могло б привести Росію до історичної смерті ... Тому цілком правильно, що російська історія йде по краєчку ... і готова кожну хвилину зірватися в нігілізм, тобто в відлучення від слова. "

З початком війни в Петрограді стали влаштовувати вечори на користь поранених. Разом з Блоком, Ахматової, Єсеніним Мандельштам виступає в Тенішевському і Петровському училищах. Його ім'я не раз зустрічається в газетних замітках про ці вечори.

У грудні 1915 року Мандельштам випускає друге видання «Каменя», за обсягом майже втричі більше першого. У другій «Камінь» увійшли такі шедеври, як «Вполоборота, про, печаль» («Ахматова»), «Безсоння. Гомер. Тугі вітрила »,« Я не побачу знаменитої Федри ». Збірник включав і нові вірші про Петербурзі: «Адміралтейство», «На площу вибігши, вільний» (Казанський собор) з підзаголовком «Пам'яті Вороніхіна», «Дев опівнічних відвага», «У спокійних передмістях сніг». Другий «Камінь» отримав значно більше відгуків, ніж перший. «Це одна з тих рідкісних книжок, - писав критик« Одеських новин », - значущість яких вже заздалегідь надовго зумовлює їхню долю. Осип Мандельштам зберігає своєрідність поетичного особи - в поезії сучасної і минулої у нього немає двійників. Які б нитки не пов `язували Мандельштама з акмеизмом, - а в більш ранню пору і з символізмом, - в цілому його творчість мине всякі поетичні школи і впливу. У сучасності він хоче виявити її сутність ».

На початку 1916 року в Петроград приїжджала Марина Цвєтаєва. На літературному вечорі вона зустрілася з Петроградськими поетами. З цього «нетутешнього» вечора почалася її дружба з Мандельштамом. У своїй прозі «Історія одного посвяти» вона розповідає, як Мандельштам приїжджав до неї, і вона дарувала йому свою улюблену Москву:


З рук моїх - нерукотворний град

Прийми, мій дивний, мій прекрасний брат.


Від цих зустрічей залишилися знамениті цветаевское рядки «Звідки така ніжність», «Ти закидати голову», «Ніхто нічого не забрав»:

Я знаю: наш дар - неравен.

Мій голос вперше - тихий.

Що вам, молодий Державін,

Мій невихована вірш!


Ніжний і безповоротний

Ніхто не дивився вам услід ...

Цілую вас - через сотні

Роз'єднують років.


Мандельштам відповів їй віршами «На санях, покладених соломою», «У різноголосиці дівочого хору», «Не вірячи неділі диву»:

Нам залишається тільки ім'я:

Чудовий звук, на довгий термін.

Прийми ж долонями моїми

Пересипаємо пісок.


Російський корабель невблаганно рухався до жовтня сімнадцятого року. З початку століття країна жила очікуванням великих змін. Реальність виявилася суворішою усіх припущень. Мало хто зберегли тоді тверезість погляду перед обличчям грандіозних подій, і тільки Мандельштам відповів на виклик історії віршами старозавітній мощі:


Прославимо, брати, сутінки свободи,

Великий сутінковий рік!

У киплячі нічні води

Опущений огрядний ліс тенет.

Приходиш ти в глухі роки, -

О, сонце, суддя, що народ!


Прославимо фатальне тягар,

Яке в сльозах народний вождь бере.

Прославимо влади похмуре тягар,

Її нестерпний гніт.


У кого серце є, той повинен чути, час,

Як твій корабель на дно йде.


Ну що ж, спробуємо: величезний, незграбний,

Скрипучий поворот керма.

Земля пливе. Тримайтеся, мужі.

Як плугом океан ділячи,

Ми будемо пам'ятати і в летейской холоднечі,

Що десяти небес нам коштувала земля.


Відомості про Мандельштама в перші місяці після жовтня 1917 р. ми знаходимо у Ахматової: «Особливо часто я зустрічалася з Мандельштамом в 1917-18 роках, коли жила на Виборзькій у Срезневський (Боткінська, 9) ... в квартирі старшого лікаря В'ячеслава Срезневського, чоловіка моєї подруги Валерії Сергіївни. Мандельштам часто заходив за мною, і ми їхали на візнику за неймовірними вибоїнах революційної зими, серед знаменитих багать, які горіли мало не до травня, слухаючи невідомо звідки неслася рушничну тріскотню. Так ми їздили на виступи в Академію мистецтв, де відбувалися вечора на користь поранених і де ми обидва кілька разів виступали. Був зі мною О. Е. на концерті Вутомо-Названова в консерваторії, де вона співала Шуберта. (Див. «Нам співали Шуберта ...»). До цього часу відносяться всі звернені до мене вірші: «Я не шукав у квітучі миті» (грудень 1917 року). «Твоє чудове звучання»; до мене ставиться дивне, почасти справджене пророцтво:


Коли-небудь у столиці шалой

На дикому святі біля берега Неви

Під звуки огидного балу

Зірвуть хустку з прекрасною голови ... »


На початку весни 1918 року Мандельштам їде до Москви. Мабуть, останнє з написаних перед від'їздом вірш «На страшної висоті блукаючий вогонь»:


Прозора весна над чорною Невою

Зламалася, віск безсмертя тане ...

О, якщо ти зірка, - Петроноль, місто твій,

Твій брат, Потерпілі, вмирає!


Починаються поневіряння Мандельштама по Росії: Москва, Київ, Феодосія ...


Я вивчив науку розлуки

У простоволосих скаргах нічних.

Жують воли, і триває ожиданье -

Остання година Вігілій міських ...

Хто може знати при слові "расставанье",

Яка нам розлука належить ...


У 1919 р. в Києві Мандельштам познайомився з двадцятирічної Надією Яківною Хазін, яка стала його дружиною. Хвилі громадянської війни прокочувалися через Київ. Городяни втратили лік змінах влади. Мандельштама тягнуло на південь. Здавалося, там можна пережити грізні часи.


Чуя прийдешні страти, від реву подій бунтівних

Я втік і Нереїда на Чорне море ...


Після цілого ряду пригод, побувавши в врангелівської в'язниці, Мандельштам восени 1920 р. повертається до Петрограда. Ось як виглядало місто в той час, за спогадами Ахматової: «Всі старі петербурзькі вивіски були ще на своїх місцях, але за ними, крім пилу, мороку і зяючої порожнечі, нічого не було. Сипняк, голод, розстріли, темрява у квартирах, сирі дрова, опухлі до невпізнання люди ... Місто не просто змінився, а рішуче перетворився на свою протилежність ».

Мандельштам оселився в «Будинку мистецтв» - Єлисеєвський особняку на Мойці, 59, перетвореному в гуртожиток для письменників і художників.

У «Будинку мистецтв» жили Гумільов, Шкловський, Ходасевич, Лозинський, Лунц, Зощенка, художник Добужинський, у якого збиралися ветерани «Світу мистецтва».

«Жили ми в убогій розкоші Будинку мистецтв, - пише Мандельштам, - в Єлисеєвський будинку, що виходить на Морську, Невський і на Мийку, поети, художники, вчені, дивною сім'єю, напівбожевільний на пайки, здичавілі і сонні ... Це була сувора і прекрасна зима 20-21 року ... Я любив цей Невський, порожній і чорний, як бочка, пожвавлюються тільки окатий автомобілями і рідкісними, рідкісними перехожими, взятими на облік нічний пустелею ».

21 жовтня 1920 Мандельштам вперше виступав у Клубі поетів у будинку Мурузі (Ливарний, 24). Присутній на вечорі Блок відзначив це виступ у своєму щоденнику, особливо виділивши «Венецію» («Венеційської життя, похмурої і безплідною»).

Недовгі місяці перебування Мандельштама в Петрограді в 1920-21 рр.. виявилися на рідкість плідними. У цю пору ним створені такі перлини, як вірші, звернені до актриси Олександрійського театру Ользі Арбеніної «Трохи мерехтить примарна сцена», «Візьми на радість із моїх долонь», «За те, що я руки твої не зумів утримати», летейской вірші « Коли Психея-життя спускається до тіней »і« Я слово забув ».

Ось Петроград зими 20-21 року:


Дикою кішкою горбиться столиця,

На мосту патруль стоїть,

Тільки злий мотор в імлі промчить

І зозулею прокричить.

(«У Петербурзі ми зійдемося знову»)


У порожньому, промерзлому і голодному місті Мандельштам створює одне з кращих любовних віршів. Воно наче напечатлено гарячим диханням на замерзлому склі:


Візьми на радість із моїх долонь

Трохи сонця і трохи меду,

Як нам звеліли бджоли Персефони.


Чи не відв'язати неприкріпленою човни,

Чи не почути в хутра взутою тіні,

Чи не перемогти у дрімучій життя страху.


Нам залишаються тільки поцілунки, -

Волохаті, як маленькі бджоли,

Що вмирають, вилетівши з вулика.


Вони шарудять в прозорих нетрях ночі,

Їхня батьківщина - дрімучий ліс Тайгета,

Їх їжа - час, медунка, м'ята.


Візьми ж на радість дикий мій подарунок -

Непоказне сухе намисто

З мертвих бджіл, мед перетворили у сонці.


Через багато років Арбеніна напише в листі художнику Мілаш-ському: «Тепер відповім на твоє питання про Мандельштама. Ми з Мандельштамом дуже весело балакали, і незрозуміло, чому вийшла така трагедія у віршах - тепер я з сумом розумію його життя, і весело - наше коротке знайомство. Молоді поети говорять про нього як про великого поета епохи ... Я рада, що послужила темою для віршів ... Можу ще додати, що ... він був добрий і хороший чоловік. Ти, я пам'ятаю, називав його вірші холодними - а мені вони здаються гарячими, як мало в кого. "

«Як спогад про перебування Осипа в Петербурзі в 1920 р., - пише Ахматова, - крім дивовижних віршів до О. Арбеніної, залишилися ще живі, вицвілі, як наполеонівські прапори, афіші того часу про вечори поезії, де ім'я Мандельштама стоїть поруч з Гумільовим і Блоком ».

У лютому 1921 року Мандельштама поїхали до Москви. Надія Яківна так пояснює причини від'їзду: «У Петербурзі двадцятого року Мандельштам своє« ми »не знайшов. Коло друзів порідшав ... Гумільова оточували нові і чужі люди ... Люди похилого віку з релігійно-філософського товариства тихо вимирали по своїх кутках ... »

Літо й осінь 1921 Мандельштама провели в Грузії. Там їх застала звістка про загибель Гумільова. З цим пов'язані трагічні вірші Мандельштама «Концерт на вокзалі» («На тризні милою тіні в останній раз нам музика звучить») і «Умивався вночі на дворі». Остання з цих віршів перегукується з ахматовским «Страх, у темряві перебираючи речі ...». Мандельштам писав Ганні Андріївні: «Знайте, що я володію здатністю вести уявну розмову лише з двома людьми: з Миколою Степановичем і з Вами. Бесіда з Колею не переривалася і ніколи не перерветься ».

У 1922-23 роках у Мандельштама виходять три віршованих збірки: «Tristia» (1922), «Друга книга» (1923), «Камінь» (3-е видання, 1923).

Його вірші і статті друкуються в Петрограді, Москві, Берліні. У цей час Мандельштам пише низку статей з найважливіших проблем історії, культури та гуманізму: «Слово та культура», «Про природу слова», «Дев'ятнадцятий вік», «Пшениця людська», «Кінець роману».

Чи не єдиним критиком, який оцінив ці повні глибоких думок роботи Мандельштама, був князь Дмитро Петрович Святополк-Мірський. У паризькому журналі «Сучасні записки» він писав:

«Статті Мандельштама розкидані по журналах ... читачі яких дуже мало цікавляться розумом і історією. Читачі «Аполлона» не могли оцінити, навіть якщо і прочитали, статтю Мандельштама про Чаадаєва, надруковану ще у 1915 р., і вже дає майже повну міру його культурно-історичної пильність. Як у деяких віршах, так і в цих статтях - Мандельштама займають цінності культурно-історичні ... Долі російської культури в XIX столітті особливо цікавлять Мандельштама. Він продовжує лінію історико-філософської думки Герцена, Чаадаєва, Григор'єва ... Пов'язана його думку і з Блоком, з яким його особливо ріднить геніальна конкретність історичного погляди, але повна свобода від символізму вважає різку грань між ним і Блоком ».

Влітку 1924 р. Мандельштам приїжджає до Ленінграда. Мабуть, цей приїзд був пов'язаний з видавничими справами. На цей раз він зупинявся на вул. Герцена, 49. «Влітку 1924 року Осип привів до мене (Фонтанка, 2) свою молоду дружину, - згадує Ахматова. - З цього дня почалася моя дружба з Надюшею ... »Видавничі справи були пов'язані з визначеної публікацією в новому журналі« Ленінград »записок Мандельштама. Записки вийшли в березні 1925 р. окремою книгою «Шум часу» у ленінградському видавництві «Время». За висловом Ахматової, це був «Петербург, побачений сяючими очима п'ятирічної дитини».

У наступному році Мандельштам знову був у Ленінграді. «У 1925 році, - пише Ахматова, - я жила з Мандельштама в одному коридорі в пансіоні Зайцева у Царському Селі. І Надя і я були тяжко хворі, лежали, міряли температуру ».

Більшу частину 1930 Мандельштама провели у Вірменії. Результатом цієї поїздки стала проза «Подорож до Вірменії» і віршований цикл «Вірменія». З Вірменії в кінці 1930 року Мандельштама приїхали в Ленінград. Зупинилися у брата Мандельштама, Євгенія Еміль-вича, на Василівському острові. Клопоталися про квартиру, але в письменницькій організації було сказано, що в Ленінграді їм жити не дозволять. Причин не пояснювали, але зміна атмосфери вже відчувалася в усьому. Саме тоді були написані вірші «Куди як страшно нам з тобою», «Я повернувся в моє місто»,. «Допоможи, Господь, цю ніч прожити», «Ми з тобою на кухні посидимо». Вперше він виявився чужим у своєму місті.



Петербург! я ще не хочу вмирати:

У тебе телефонів моїх номери.


Петербург! у мене ще є адреси,

За яким знайду мерців голосу.


Я на сходах чорної живу, і в скроню

Вдаряє мені вирваний з м'ясом дзвінок,


І всю ніч безперервно чекаю гостей дорогих,

Шевеля кайданами ланцюжків дверних.


У січні 1931 року Мандельштама поїхали до Москви:


У рік тридцять першого від народження століття

Я повернувся, немає - вважай: насильно

Був повернутий до буддійську Москву,

А перед тим я все-таки побачив

Біблійної скатертиною багатий Арарат

І двісті днів провів у країні суботньої,

Яку Вірменією звуть.


Перша ж річ, написана після від'їзду, присвячена рідному місту, який ще не раз буде з'являтися у віршах:


Так чому ж до цих пір це місто тяжіє

Думок і почуттів моїм за старовинним праву?


У Москві Мандельштам багато пише. Крім віршів, він працює над великим есе «Розмова про Данте». Але друкуватися стає практично неможливо. За публікацію останньої частини «Мандрів до Вірменії» у ленінградській «Зірці» був знятий редактор Цезар Вольпе.

У 1933 році Мандельштам побував у Ленінграді, де були влаштовані два його вечори. Ахматова пише про це у своїх спогадах: «У Ленінграді його зустрічали як великого поета, persona grata, і до нього в Європейську готель на уклін пішов увесь літературний Ленінград (Тинянов, Ейхенбаум, Гуковский), і його приїзд і вечори були подією, про яку згадували через багато років ».

Мандельштам раніше багатьох відчув справжню суть виникаючих в країні змін. Ще у вірші «1 січня 1924 року» він писав:

Я знаю, з кожним днем ​​слабшає життя видих,

Ще трохи - обірвуть

Просту пісеньку про глиняних образах

І губи оловом заллють.


У 1933 році він побував у Криму, бачив задушену голодом Україна.

Природа свого не впізнає обличчя,

І тіні страшні Україні, Кубані ...

Як в туфлях повстяних голодні селяни

Калитку стережуть, не чіпаючи кільця ...


Восени того ж року він пише: «Ми живемо, під собою не відчуваючи країни», Останні два вірші, а також «За гримучу доблесть прийдешніх століть» (1931 р.) послужили, мабуть, безпосереднім приводом для арешту Мандельштама 13 травня 1934 року. Вирок - три роки заслання. Під конвоєм його відправляють до Чердиня на Камі. Після клопоту Ахматової і Пастернака Чердинь замінюється Воронежем. Незважаючи на слабке здоров'я, після Луб'янки, при відсутності грошей та роботи, при самому невизначеному майбутньому Мандельштам пише безперервно. Про ці віршах Ахматова скаже, що «Мандельштам і в роки воронезької посилання продовжував писати речі невимовної краси й мощі».


Я звертався до повітря - слузі,

Чекав від нього послуги або вести,

І збирався в дорогу, і плавав по дузі

Неначінающіхся подорожей ...


«Озброєний зором вузьких ос», він згадує Італію і Францію, Крим і Грузію, і, звичайно, свій єдиний місто:


Нині день якийсь жовтороте -

Не можу його зрозуміти, -

І дивляться приморські ворота

У якорях, в туманах на мене.


Тихий, тихий по воді линялий

Хід військових кораблів,

І каналів вузькі пенали

Під льодом ще чорніші.


Чую, чую ранній лід,

Шелесткий під мостами,

Пригадую, як пливе

Світлий хміль над головами.


Так граніт зернистий той

Тінь моя гризе очима,

Бачить вночі ряд колод,

Днем здавалися будинками,


Або тінь байдики б'є

І позіхає з вами,

Іль шумить серед людей,

Гріючись їх вином і небом,


І несолодким годує хлібом

Неотвязно лебедів ...


У Воронежі Мандельштама провідала Ахматова. Під враженням цієї поїздки вона написала «А місто весь варто похолоділий»:


А в кімнаті опального поета

Чергують страх і муза, в свою чергу,

І ніч іде,

Яка не відає світанку.


Після заслання Мандельштама жити в Москві та Ленінграді було заборонено. Вони тинялися поблизу Москви, жили у свій час у Калініні. Восени 1937 року Осип з Надією Яківною приїжджали на два дні до Ленінграда. Зупинялися у поета В. Стенич. У маленькій квартирці Стенич Мандельштам бачився з Ахматової. Можливо, саме там вона показала йому свій вірш «Трохи географії» («Нестоліцею європейської»), в якому він «прийняв (справедливо) останній вірш» про Ленінграді на свій рахунок:


Він, оспіваний першим поетом,

Нами грішними і тобою.


Другий і останній раз його заарештували в травні 1938 року. В офіційному повідомленні було сказано, що він помер 27 грудня того ж року в таборі під Владивостоком.

Наприкінці нашого століття, коли ми гостро відчуваємо, як спресувалося час і впритул наблизилися роки революції, ми чуємо мчить звідти чистий голос. У неясному двадцять першому році, в часи голоду і терору, коли, здавалося, скінчилася історія, на згарищі апокаліпсису пролунали ці слова надії

Люблю під склепіннями седи тиші

Молебнів, панахид блукання

І зворушливий чин - йому ж всі повинні, -

У Ісаака відспівування.


Люблю священика неквапливий крок,

Широкий винос плащаниці

І в старому неводі Генісаретського морок

Велікопостния седмиці.


Старозавітний дим на теплих вівтарях

І ієрея вигук осиротілий,

Сміреннік царствений - сніг чистий на плечах

І здичавілі порфіри.


Собори вічні Софії та Петра,

Комори повітря і світла,

Зерносховища вселенського добра

І клуні Нового Завіту.


Не до вас тягнеться дух в часу тяжких бід,

Сюди тягнеться по східцях

Шірокопасмурним нещастя вовчий слід,

Йому ж навіки не змінимо:


Зане вільний раб, що подолав страх,

І збереглося понад міри

У прохолодних коморі в глибоких засіках

Зерно глибокої, повної віри.


Мандельштам порівнював поезію з листом, кинутим у пляшці в океан. Півстоліття йшла ця посилка через товщу часу, і сьогодні його поезія проростає в нашій культурі відроджуються духом гуманізму.

Список використаної літератури

  1. Г. Адамович "Кілька слів про Мандельштама" Повітряні шляхи, альм. 11, 1961 р.

  2. О. Мандельштам "Зібрання творів в 3 томах", т. 2, Нью-Йорк, YMCA-PRESS, 1971 р.

  3. О. Мандельштам "Слово і культура" Москва, 1987 р.

  4. А. Цвєтаєва "Осип Мандельштам і його брат Олександр", Даугава, 1980 р.

Додаток

* * *

Дев опівнічних відвага

І божевільних зірочок розбіг,

Так прив'яжеться бродяга,

Вимагаючи на нічліг ...


Хто, скажіть, мені сознанье

Виноградом замутить,

Якщо дійсність - Петра створіння,

Мідний вершник і граніт?


Чую з фортеці сигнали,

Помічаю, як тепло,

Постріл гарматний в підвали,

Ймовірно, донесло.


І набагато глибше марення

Запаленої голови

Зірки, твереза ​​бесіда,

Вітер західний з Неви ...

1913

* * *

У спокійних передмістях сніг

Згрібають двірники лопатами;

Я з мужиками бородатими

Іду, перехожий чоловік.


Миготять жінки в хустках,

І дзявкають дворняжки шалие;

І самоварів троянди червоні

Палають в трактирах і будинках.

1913

Адміралтейства

У столиці північної нудиться курний тополя,

Заплутався в листі прозорий циферблат,

І в темній зелені фрегат або акрополь

Сяє видали, воді і небу брат.


Тура повітряна і щогла-недоторка,

Служачи линейкою наступникам Петра,

Він вчить: краса - не примха напівбога,

А хижий окомір простого столяра.


Нам чотирьох стихій приязно панування;

Але створив п'яту вільна людина.

Не заперечує Чи простору перевагу

Цей цнотливо побудований ковчег?


Сердито ліпляться примхливі Медузи,

Як плуги кинуті, іржавіють якоря,

І ось розірвані трьох вимірів узи,

І відкриваються всесвітні моря!

1913

* * *

На площу вибігши, вільний

Став колонади півколо -

І розпластався храм Господній,

Як легкий хрестовик-павук.


А архітектор не був італієць,

Але російська в Римі; ну так що ж!

Ти кожен раз, як іноземець,

Крізь гай портиків йдеш;


І храму маленьке тіло

Одухотворені стократ

Гіганта, що скелею цілої

До землі, безпомічний, притиснутий!

1914

* * *

Заснула чернь. Зяє площа аркою.

Місяцем облита бронзова двері.

Тут арлекін зітхав про славу яскравою,

І Олександра тут замучив звір.


Курантів бій і тіні государів ...

Росія, ти, на камені і крові,

Брати участь у своєю залізною каре

Хоч вагою мене благослови!

1913

Палацова Площа

Імператорський віссон

І моторів колісниці -

У чорному вирі столиці

Стовпник-ангел піднесений.


У темній арці, що плавці,

Зникають пішоходи,

І на площі, як води,

Глухо плескаються торці.


Тільки там, де твердь світла,

Чорно-жовтий клапоть злиться -

Немов у повітрі струмує

Жовч двоголового орла!

1915

* * *

1

Мені холодно. Прозора весна

У зелений пух Петрополь одягає,

Але, як медуза, невська хвиля

Мені відразу легке вселяє.

По набережній північної ріки

Автомобілів мчать світляки,

Летять бабки і жуки сталеві,

Мерехтять зірочок шпильки золоті,

Але ніякі зірки не вб'ють

Морський води важкий смарагд.

2

У Петрополь прозорому ми помремо,

Де панує над нами Прозерпіна.

Ми в кожному зітханні смертний повітря п'ємо,

І кожну годину нам смертна година.

Богиня моря, грізна Афіна,

Зніми могутній кам'яний шолом.

У Петрополь прозорому ми помремо, -

Тут царствуешь не ти, а Прозерпіна.

1916

КАССАНДРА

Я не шукав у квітучі миті

Твоїх, Кассандра, губ, твоїх, Кассандра, очей.

Але в грудні урочистого пильнування

Спогади мучать нас.


І в грудні сімнадцятого року

Всі втратили ми, люблячи;

Один пограбований волею народу,

Інший пограбував сам себе ...


Коли-небудь у столиці шалой

На скіфському святі, на березі Неви -

При звуках огидного балу

Зірвуть хустку з прекрасної голови.


Але, якщо це життя - необхідність марення

І корабельний ліс - високі будинки, -

Я полюбив тебе, безрука перемога

І зачумленої зима,


На площі з броньовиками

Я бачу людину - він

Волков палаючими лякає головними:

Свобода, рівність, закон.


Хвора, тиха Кассандра,

Я більше не можу - навіщо

Сяяло сонце Олександра,

Сто років тому сяяло всім?

1917

Соломинка

1

Коли, соломинка, не спиш у величезній спальні

І чекаєш, безсонна, щоб, важливий і високий,

Спокійної вагою, - що може бути сумніше, -

На віки чуйні спустився стелю,


Соломка дзвінка, соломинка суха,

Всю смерть ти випила і зробилася ніжніше,

Зламалася мила соломка нежива,

Чи не Соломія, немає, соломинка швидше!


У години безсоння предмети важче,

Як ніби менше їх - така тиша!

Мерехтять в дзеркалі подушки, трохи біліючи,

І в круглому вирі ліжко відображена.


Ні, не соломинка в урочистому атласі,

У величезній кімнаті над чорною Невою,

Дванадцять місяців співають про смертний час,

Струмує в повітрі лід блідо-блакитний.


Грудень урочистий струїт своє дихання,

Як ніби в кімнаті важка Нева.

Ні, не соломинка - Лігейя, вмирання, -

Я навчився вам, блаженні слова.

2

Я навчився вам, блаженні слова:

Ленор, Соломинка, Лігейя, Серафита.

У величезній кімнаті важка Нева,

І блакитна кров струмує з граніту.


Грудень урочистий сяє над Невою.

Дванадцять місяців співають про смертний час.

Ні, не соломинка в урочистому атласі

Вкушає повільний томливий спокій.


У моїй крові живе груднева Лігейя,

Чия в саркофазі спить блаженна любов.

А та, соломинка - бути може, Соломія,

Вбито жалем і не повернеться знову!

1916

* * *

На страшної висоті блукаючий вогонь!

Але хіба так зірка мерехтить?

Прозора зірка, блукаючий вогонь -

Твій брат, Потерпілі, вмирає!


На страшної висоті земні сни горять,

Зелена зірка літає.

О, якщо ти зірка, - води і неба брат -

Твій брат, Потерпілі, вмирає!


Жахливий корабель на страшній висоті

Лине, крила розправляє ...

Зелена зірка, - у чудовій злиднях

Твій брат, Потерпілі, вмирає.


Прозора весна над чорною Нової

Зламалася, віск безсмертя тане ...

О, якщо ти зірка, - Потерпілі, місто твій,

Твій брат, Потерпілі, вмирає!

1918

* * *

Коли Психея-життя спускається до тіней

У напівпрозорий ліс слідом за Персефоною,

Сліпа ластівка кидається до ніг

З стигийскими ніжністю і гілкою зеленої.


Назустріч біженка поспішає натовп тіней,

Товарку нову зустрічаючи голосінням,

І руки слабкі ламають перед нею

З подивом і боязким сподіванням.


Хто тримає дзеркальце, хто баночку духів, -

Душа адже жінка, їй подобаються безделкі,

І ліс безлистий прозорих голосів

Сухі скарги кроплять, як дощик дрібний.


І в ніжній сутолке не знаючи, що почати,

Душа не дізнається прозорі діброви,

Дохне на дзеркало і зволікає передати

Коржик мідну з туманною переправи.

1920

ЛАСТІВКА

Я слово забув, що я хотів сказати.

Сліпа ластівка в чертог тіней повернеться

На крилах зрізаних, з прозорими грати.

У нестямі нічна пісня співається.


Не чути птахів. Безсмертник не цвіте,

Прозорі гриви табуна нічного,

У сухий річці порожній човник пливе,

Серед коників безпам'ятства слово.


І повільно зростає, як би намет иль храм,

То раптом надурить божевільної Антігоною,

Те мертвою ластівкою кидається до ніг

З стигийскими ніжністю і гілкою зеленої.


О, якби повернути і зрячих пальців сором,

І опуклу радість впізнавання.

Я так боюся ридання Аонід,

Туману, дзвону і зяяння,


А смертним дана влада любити і дізнаватися,

Для них і звук у персти проллється,

Але я забув, що я хочу сказати,

І думка безтілесна в чертог тіней повернеться.


Все не про те прозора твердить,

Всі ластівка, подружка, Антігона ...

А на губах, як чорний лід, горить

Стигийскими воспоминанье дзвону.

1920

* * *

У Петербурзі ми зійдемося знову,

Наче сонце ми поховали в ньому,

І блаженний, безглузде слово

У перший раз вимовив.

У чорному оксамиті радянської ночі,

У оксамиті всесвітньої порожнечі,

Усі співають блаженних дружин рідні очі,

Всі цвітуть безсмертні квіти.


Дикою кішкою горбиться столиця,

На мосту патруль стоїть,

Тільки злий мотор в імлі промчить

І зозулею прокричить.

Мені не треба пропуску нічного,

Вартових я не боюся:

За блаженне, безглузде слово

Я ночі радянської помолюся.


Чую легкий театральний шерех

І дівочу «ах» -

І безсмертних троянд величезний оберемок

У Киприда на руках.

Біля вогнища ми гріємося від нудьги,

Може бути, століття пройдуть,

І блаженних дружин рідні руки

Легкий попіл зберуть.


Десь грядки червоні партеру,

Пишно збиті шифоньєрки лож,

Заводна лялька офіцера -

Не для чорних душ і низинних святенників ...

Що ж, гаси, мабуть, наші свічки

У чорному оксамиті всесвітньої порожнечі.

Усі співають блаженних дружин круті плечі,

А нічного сонця не помітиш ти.

1920

КОНЦЕРТ НА ВОКЗАЛІ

Не можна дихати, і твердь кишить хробаками,

І жодна зірка не говорить,

Але, бачить Бог, є музика над нами,

Тремтить вокзал від співу Аонід,

І знову, паровозними свистками

Розірваний, скрипковий повітря злитий.


Величезний парк. Вокзалу куля скляний.

Залізний світ знову заворожений.

На звучний бенкет в Елізіум туманний

Урочисто несеться вагон:

Павиний крик і гуркіт фортепіанний.

Я спізнився. Мені страшно. Це - сон.


І я входжу в скляний ліс вокзалу,

Скрипковий лад в сум'ятті і сльозах.

Нічного хору дике початок

І запах троянд у гниючих парниках -

Де під скляним небом ночувала

Рідна тінь у кочових натовпах ...


І думається мені: весь в музиці та пені,

Залізний світ так злиденно тремтить.

У скляні я впираюся сіни.

Гарячий пар зіниці смичків сліпить.

Куди ж ти? На тризні милою тіні

В останній раз нам музика звучить!

1921

ЛЕНІНГРАД

Я повернувся в моє місто, знайомий до сліз,

До прожилок, до дитячих припухлих залоз.


Ти повернувся сюди, так ковтай ж скоріше

Риб'ячий жир ленінградських річкових ліхтарів,


Дізнавайся ж швидше грудневий день,

Де до лиховісному дьогтю подмешан жовток.


Петербург! я ще не хочу вмирати:

У тебе телефонів моїх номери.


Петербург! у мене ще є адреси,

За яким знайду мерців голосу.


Я на сходах чорної живу, і в скроню

Вдаряє мені вирваний з м'ясом дзвінок,


І всю ніч безперервно чекаю гостей дорогих,

Шевеля кайданами ланцюжків дверних.

Грудень 1930

* * *

Ми з тобою на кухні посидимо,

Солодко пахне білий гас;


Гострий ніж та хліба коровай ...

Хочеш, примус туго накачаний,


А не те мотузок збери

Зав'язати кошик до зорі,


Щоб нам поїхати на вокзал,

Де б нас ніхто не знайшов.

Січень 1931

* * *

З миром державним я був лише дитячо пов'язаний,

Устриці боявся і на гвардійців дивився спідлоба -

І ні крупицею душі я йому не зобов'язаний,

Як я не мучив себе за чужим подобою.


З важливістю дурною, насупившись, в митрі бобрової

Я не стояв під єгипетським портиком банку,

І над лимонної Невою під хрускіт Сторубльова

Мені ніколи, ніколи не танцювала циганка.


Чуя прийдешні страти, від реву подій бунтівних

Я втік до нереидами Чорне море,

І від красунь тодішніх - від тих европеянок ніжних -

Скільки я прийняв збентеження, пораниться і горя!


Так чому ж до цих пір це місто тяжіє

Думок і почуттів моїм за старовинним праву?

Він від пожеж ще і морозів нахабніше -

Самолюбний, проклятий, порожній, молодий!


Чи не тому, що я бачив на дитячому малюнку

Леді Годіва з розпущеною рижею гривою,

Я повторюю ще про себе під сурдинку:

Леді Годіва, прощай ... Я не пам'ятаю, Годіва ...

Січень 1931

* * *

Чую, чую ранній лід,

Шелесткий під мостами,

Пригадую, як пливе

Світлий хміль над головами.


З черствих сходів, з площ

З незграбними палацами

Коло Флоренції своєї

Аліг'єрі співав потужніше

Стомленими губами.


Так граніт зернистий той

Тінь моя гризе очима,

Бачить вночі ряд колод,

Днем здавалися будинками.


Або тінь байдики б'є

І позіхає з вами,


Іль шумить серед людей,

Гріючись їх вином і небом,


І несолодким годує хлібом

Неотвязно лебедів.

21-22 січня 1937

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Стаття
114.2кб. | скачати


Схожі роботи:
Петербург в ліриці Про Е Мандельштама
Мендельштам о. е.. - Петербург в ліриці о. е.. Мандельштама
Тема творчості в ліриці Про Е Мандельштама
Мендельштам о. е.. - Тема творчості в ліриці о. е.. Мандельштама
Пушкін а. с. - Петербург у творчості а. с. пушкіна
Петербург у творчості поетів-емігрантів першої хвилі
Творчість Осипа Мандельштама
Особливості лірики ОЕ Мандельштама
Аналіз вірша Мандельштама Століття
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru