додати матеріал


Науково технічний прогрес основа розвитку виробництва

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ

МІЖГАЛУЗЕВИЙ ІНСТИТУТ УПРАВЛІННЯ

Кафедра менеджменту і
інформаційних технологій

КУРСОВА РОБОТА

З ПРЕДМЕТУ

 РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

НА ТЕМУ

 

НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС –

ОСНОВА РОЗВИТКУ ВИРОБНИЦТВА

  

Підготувала
студентка 1-го курсу
факультету “Облік та аудит”
групи БД-101
залікова книжка №16
Перевірила Волошина Л.І.
КИЇВ - 2001
ПЛАН
Вступ
1.Сутність виробництва
     1.1.Загальні форми економічного життя.
     1.2.Умови виникнення та еволюція товарного виробництва.
2.Характеристика товарного виробництва.
     2.1.Загальні ознаки та типи товарного господарства.
     2.2.Джерело рушійних сил товарного виробництва.
     2.3.Економічні закони та категорії.
3.Зміна місця і ролі людини у виробництві в процесі науково-технічного прогресу.
4.НТП – як основа розвитку виробництва і зниження його потенціальної небезпеки.
     4.1.Екологічне становище України.
     4.2.Безпека життєдіяльності населення в умовах НТП.
     4.3.Технологічна структура.
     4.4.Техногенні фактори.
     4.5.Нова концепція промислового виробництва.
     4.6.Зниження потенційної небезпеки виробництва.
Висновки.
Література.
     
    ВСТУП
    
     Науково-технічний прогрес – еволюційний і поступовий розвиток науки і техніки. Довгий час наука і техніка розвивались відокремлено. Їх зближення почалося при мануфактурному виробництві, а завершилося під час першої промислової революції
кінця XVIII – початку XIX ст.ст. До цього матеріальне виробництво розвивалось здебільшого завдяки нагромадженню емпіричного досвіду. Паралельно йшов поступовий прогрес наукових знань про природу. Крупне машинне виробництво стало визначатись перш за все прогресом науки і відкрило великі можливості для її технологічного застосування. Тим самим наука і техніка стали органічно пов’язаними, взаємостимулюючи розвиток.
     Революційний етап НТП починається з середини 50-х років ХХ ст. і отримав назву НТР (науково-технічна революція). Наука при цьому перетворюється у безпосередню продуктивну силу, постійно революціонізуючи розвиток техніки. Характерною рисою сучасного науково-технічного прогресу є те, що він охопив всі сторони життєдіяльності суспільства.
  
     1.СУТНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА.
    1.1.Загальні форми економічного життя.
       
     Осмислення сучасних економічних проблем через призму світового досвіду становлення, розвитку товарного виробництва і ринкових відносин має суттєве значення для теорії і практики ринкової трансформації економіки України.
     Суспільство знає два основних типи організації економіки: натуральне го
сподарство і товарне господарство. Їм відповідають дві основні форми господарювання: натуральна і товарна.
     Історично першим типом економічної організації суспільного виробництва, який панував протягом тривалого часу, було натуральне господарство, за якого продукти праці як результат виробництва використовувались для задоволення особистих потреб безпосередніх виробників і членів їх родин, тобто для використання  в межах господарської одиниці – роду, племені, патріархальної сім’ї, общини тощо як різновидів. В основному натуральну форму господарювання мали й великі маєтки традиційного типу.
     Натуральне господарство характерізувалося суспільним поділом праці в зародковому стані, замкнутістю організаційно-економічних зв’язків, роз’єднаністю, відірваністю господарюючих суб’єктів один від одного, примітивною технікою та технологією виробництва, малопродуктивною ручною працею. Тому прогрес у розвитку продуктивних сил і суспільства був дуже повільним. Усі зв’язки натурального господарства обумовлені лише особливостями процесу праці та виконання тих чи інших операцій у тісних межах окремих господарських одиниць. При цьому робоча сила позбавлена мобільності, вона виробничо та теріторіально закріплена. В натуральному господарстві виробничі відносини виявляються в нематеріалізованому вигляді як прямі відносини між учасниками створення благ. Продукти праці розподіляються безпосередньо. Вони без участі ринку надходять в особисте й виробниче споживання.
     З розвитком продуктивних сил натуральне господарство стає перешкодою соціально-економічному прогресу. Властиві йому господарська замкнутість, примітивність, відособленість, патріархальність, слабкість внутрішніх стимулів розвитку не відповідають потребам обміну продукцією між виробниками, який все більше поширюється у зв’язку з зростанням продуктивності праці. Всезростаючий вплив на суспільне виробництво товарних зв’язків в епоху пізнього Середньовіччя вже можна назвати революційним. Натуральне господарство перестало бути пануючим типом суспільного виробництва, відбувся перехід до загального товарного господарства.
     Однак це ще не означало повного зникнення натурального господарства. Воно ще й сьогодні розповсюджене в країнах, що розвиваються. В середині ХХ ст. в їх натуральному і напівнатуральному виробництві було зайнято 50 – 60 відсотків населення. Деякі його прояви мають місце і в умовах розвинутої економіки (наприклад, натуральне підсобне господарство). В несприятливих для суспільства умовах (наприклад, війна, політика автаркії тощо) може з’явитися тенденція до натуралізації виробництва.
    1.2.Умови виникнення та еволюція товарного виробництва.  
     Першою необхідною умовою для виникнення товарного виробництва є суспільний поділ праці, в результаті якого проявляється необхідність обмінювати продукти, виготовлені у різних видах виробництва. Історично першим великим суспільним поділом праці був поділ між тваринництвом і землеробством. Але одного суспільного поділу праці для того, щоб виробництво стало товаром, ще недостатньо. Необхідно щоб суспільний поділ праці був доповнений правом індивідуального привласнення результатів праці та розпорядження ними. Тобто повинна мати місце економічна відособленість товаровиробників.
     Економічна відособленість товаровиробників – це таке становище, за якого вони самостійно вирішують питання господарської діяльності: що виробляти, якими засобами, які ресурси використовувати тощо. Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження і використання відповідно до власних інтересів. Тому економічне відособлення не віддільне від власності на засоби виробництва і вироблювану продукцію.
     Товарне виробництво рабовласницького суспільства. Товарне виробництво ще в первісній общині досягає розвитку рабовласницького суспільства. Об’єктивні умови розвитку суспільства поступово розкривали кордони натурального виробництва, втягуючи його в нові економічні зв’язки, які набували товарної форми.
     З розширенням товарних відносин збільшувалася праця та витрати зі збутом товарів. Все це в кінці кінців привело до того, що в середовище товаровиробників почали виділятися особи, які взяли на себе посередництво в збуті. Так в рабовласницькому виробництві виникає купецький капітал. З появою класу купців, які займалися лише торгівлею, відбувся третій великий суспільний поділ праці.
     Товарне виробництво в феодальному суспільстві. Розпад рабовласницького ладу й перехід суспільства до феодалізму на перших порах дещо загальмував розвиток товарно-грошових відносин і цим самим затримав процес витіснення натурального господарства. Проте економічний процес товарних відносин вже зупинити було неможливо, особливо ці процеси поширювались в результаті переходу у взаємовідносини між феодалами та кріпосними селянами. Торгівельні зв’язки між селом і містом, між різними країнами поступово стають більш широкими та більш регульованими. Спільний поштовх в розвитку торгівлі був даний великими географічними відкриттями (Америка, Індія). Феодальна організація ремісничого виробництва в формі цехового ладу, його суворою регламентацією обсягу та технологї виробництва і послідовного прогресу техніки виробництва збільшення обсягів товарної продукції - все це обмежувало можливості значного і послідовного прогресу.
     Виникає потреба в ліквідації феодальних виробничих відносин і заміни їх новими, які б відповідали рівню і характеру зростаючих продуктивних сил.
     Висновки:
·         товарне виробництво, ринок існували не завжди, вони виникають лише на певному етапі розвитку людського суспільства;
  • товарне виробництво, ринок не є породженням капіталістичного ладу. Вони виникли задовго до нього, зародились та існували в первісному, рабовласницькому та феодальному суспільствах;
  • товарне виробництво, ринок самі по собі не породжують капіталістичних відносин. Для цього необхідні певні додаткові умов
2.ХАРАКТЕРИСТИКА ТОВАРНОГО ВИРОБНИЦТВА.
            2.1. Загальні ознаки та типи товарного господарства.
          Основні загальні ознаки товарного виробництва не залежать від специфіки економічної системи. До них належать:
·       суспільний поділ праці;
·       економічна відособленість виробників;
·       еквівалентність відносин;
·       ринковий зв’язок між виробниками та споживачами;
·       визнання суспільного характеру праці через ринок;
·       здійснення економічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі-продажу;
·       виробництво для обміну і в розрахунку на вигоду;
·       конкуренція.
     Серед них також відкритість систем відносин, існування таких категорій як товар, вартість, мінова вартість тощо, і законів товарного виробництва та обігу. Ці ознаки мають такий самий об’єктивний характер, як і товарне виробництво та обіг.
     Специфіка товарного виробництва насамперед пов’язана з існуванням різних його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і підприємницьке (тобто розвинене, розширене). Просте товарне виробництво грунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є вихідною формою товарного виробництва. Воно невелике за своїм обсягом, характерізується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника з засобами виробництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як товару. В товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та готова продукція.
     Просте й підприємницьке товарне виробництво має як спільні риси, так і суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують за умови панування приватної власності на засоби виробництва, ринкової форми зв’язку між виробниками і споживачами, конкуренції між товаровиробниками тощо. Відмінності полягають у тому, що при простому товарному виробництві виробник і власник засобів виробництва і продуктів праці – це одна особа, тоді як при підприємницькому виробництві виробник відокремлений від засобів виробництва і продуктів праці. В умовах простого товарного виробництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб виробника та членів його сім'ї. Підприємницьке виробництво передбачає спільну працю найманих робітників заради прибутку власника господарства. Просте товарне виробництво засноване, як правило, на нескладній техниці, а підприємницьке – на великій машинній індустрії, автоматизованих системах тощо.
     Сьогодні просте товарне виробництво є характерним для країн, що розвиваються. В розвинених країнах воно має залишковий характер і виступає у вигляді дрібного товарного господарства ремісників, фермерів, роздрібних торгівців та ін. Останнє набуває все більше підприємницької спрямованості як дрібний бізнес, породжений вже існуючою економічною системою.
     Розрізняють ще два типи товарного виробництва: перший – із стабільною, другий – з безперервно оновлюваною номенклатурою товарів. Історія першого охоплює період від глибокої давнини до другої половини ХХ ст. Історія другого типу розпочалась у другій половині ХХ ст. Так, машинобудівна промисловість Великобританії протягом усього ХІХ ст. використовувала в основному лише два матеріаличавун і сталь, а текстильна виробляла лише чотири види тканин – бавовняні, вовняні, лляні, шовкові. У другій половині ХХ ст. спостерігається безперервне поновлення номеклатури товарів. Наприклад, в електронній промисловості Японії це відбувається кожні 5 – 6 років. Є підстави вважати, що на рубежі ХХ – ХХІ ст.ст. процес безперервного поновлення номеклатури товарів буде домінуючим в економіці.
     2.2. Джерело рушійних сил товарного виробництва.
    
      Сучасне ринкове господарство є практичною реалізацією рушійних сил та економічних законів товарного виробництва. Що це за сили? В чому їх сутність? За якими законами управляють товарним виробництвом? За яких умов воно розвиватиметься? Відповіді на ці запитання сприятимуть грунтовному розгляду проблем сучасного ринкового господарства, якому нині немає альтернативи при всіх його економічних і особливо соціальних суперечностях.
     Товарному виробництву властиві особливі сили розвитку, які виявилися в зародковій формі вже на початкових етапах виникнення елементів товарної системи, що протягом тисячоліть перетворилася на загальну форму виробництва. До них належать сили руху та постійного розвитку і вдосконалення виробництва, сили саморозвитку, саморегулювання. Якщо економіка тієї чи іншої країни пов’язана з товарним виробництвом, то держава (центр) не може зупинити розвиток виробництва, продуктивних сил, а може стати лише гальмом чи, навпаки, сприяти цьому розвиткові. Вклинившись до економічної системи, якій не властивий такий тип виробництва, товарне виробництво поступово розламує цю систему. Спроби зупинити його руйнівну силу супроводжуються соціальними катаклізмами і, врешті-решт, є безрезультатними.
     Для визначення механізму функціонування рушійних сил, що втілені в товарному виробництві, необхідно врахувати закон діалектики про суперечності як джерело і рушійну силу розвитку, який є ядром діалектики. В товарному виробництві такою суперечністю є суперечність, втілена в товарі, що становить основу суспільного багатства в елементарній формі. Це суперечність між конкретною та абстрактною працею. Двоїста, суперечлива природа праці, яка створює товар, є основою всіх інших, похідних суперечностей товару і виявляється передусім у суперечності між споживною вартістю та вартістю, а також між індивідуальним і суспільно необхідним часом, витраченим на виробництво товару.
     Суперечності, втілені в товарі, - це єдність протилежності тобто їх взаємодія. Постійне розв’язання і відтворення суперечностей товару є внутрішнім змістом розвитку виробництва.  
     Незалежно від суспільної форми виробництво є визначальною умовою існування людства. Його метою є задоволення потреб людини – споживання. В різних суспільних системах зв’язок між виробництвом і споживанням здійснюється по-різному. Розв’язання суперечностей товарной форми пов’язано з пошуками найефективніших способів зв’язку між виробництвом і споживанням. Цей зв’язок опосередкований формами обміну та розподілу, які також мають товарний характер.
     Суперечності, втілені в товарі, розв’язуються тоді, коли товаровиробник його реалізує. Отже, споживна вартість перетворюється в свою протилежність – грошову форму. Цим самим праця, витрачена товаровиробником, одержує суспільне визнання. Корисність блага “товару” визнає споживач. Товаровиробник ставиться в певні умови: виробництвом певного виду товару зайнято багато товаровиробників, оскільки суспільні потреби щодо будь-якого товару досить великі. Тому взаємовідносини між товаровиробниками мають характер конкурентної боротьби, тобто боротьби виробника за споживача, за вигідні умови реалізації своєї продукції.
     Перетворення споживної вартості в свою протилежність – вартість здійснюється в процесі реалізації товару на ринку через посередництво ціни – грошового вираження вартості, втіленої в товарі “праця”. Власне через грошову форму розв’язуються суперечності товару. Ціна, за якою реалізується товар на даний момент, виражає рівень суспільно необхідних витрат на його виробництво, зіставленими з суспільною корисністю цього товару. Проте праця товаровиробника відособлена: кожний виготовляє товар за власний рахунок, тобто витрати, що мають індивідуальний характер, різні за своєю величиною. Ринок через ціну визначає лише рівень суспільно необхідних витрат праці на виробництво товару, тобто витрат, які вважаються суспільно нормальними (типовими, пересічними). Це є законом товарного виробництва, відомим як закон вартості.
     Виробникі товарів, у яких індивідуальні витрати збігаються із суспільно необхідними, при реалізації їх за ринковими цінами відшкодовують витрати на їх виробництво та одержують надлишок – прибуток. В особливо сприятливих умовах працюють ті товаровиробники, індивідуальні витрати яких нижчі за суспільно необхідні. Їх прибуток зростає на величину різниці між суспільно необхідними та індивідуальними витратами. В гіршому становищі знаходяться ті виробники, які виготовляють товари при індивідуальних витратах, вищих, ніж суспільно необхідні. При досягненні певної межі цього розриву виробництво товару стає економічно невигідним, товаровиробникі розорюються.
     Боротьба за досягнення приватного економічного інтересу, зростання прибутку – мета товаровиробників.Останні потрапляють в неоднакове економічне становище за сумами доходів. Чим більший обсяг товарів, необхідних споживачу, виробляється, чим менші витрати виробництва, тим у вигіднішому становищі знаходиться товаровиробник, тим стійкіше його місце в системі суспільного поділу праці.
     Перетворення споживної вартості товару на вартість, перетворену форму її – ціну зумовлюють відповідні, обов’язкові вимоги до товаровиробника. Дотримання цих вимог є необхідним для нього, якщо він хоче залишитися товаровиробником. Увага до якості товарів, їх асортименту, вивчення попиту та пропозиції товарів на ринку з наступними висновками щодо обсягу виробництва, реклами, пошуку ринку, зменшення витрат на виробництво товарів – ці та інші вимоги постійно турбують виробника.Від нього вимагаються підприємництво, заповзятливість, енергійність у сфері виробництва та реалізації товарів.
     Рушійні сили розвитку, внутрішньо властиві товарному виробництві, визрівали протягом тисячоліть. Продуктом розвитку суперечностей товару є грошова форма вираження суспільно необхідних витрат праці. Перехід від однієї суспільно-економічної системи до наступної зумовлювався розвитком продуктивних сил, поглибленням на цій основі суспільного поділу праці. Зростала кількість продуктів для обміну. Процес виміру та визначення індивідуальної праці, втіленої в товарі, як суспільної з часом надто ускладнився. Суперечності товарного виробництва (між конкретною та абстрактною працею, споживною вартістю та вартістю, між індивідуальною та суспільною працею), їх розвиток визначили специфічний товар – золото, який почав виконувати функцію загального еквівалента – грошей.
     Суперечності товару як рушійної сили розвитку активно виявилися в період великого машинного виробництва, коли створювалася матеріально-технічна основа виробничого підприємницького господарювання капіталу. Товарне виробництво набувало загального характеру. Суперечності товару стали властивими товару “робоча сила”. Перетворення споживної вартості робочої сили як здатності створювати більшу вартість, ніж вона варта, в ціну поставило її носія в специфічні умови. Під час аналізу підприємництва як системи розвинутого ринкового господарства головна увага зверталась на ту обставину, що перетворення робочої сили в товар пов’язане з експлуатацією найманого працівника, виробництвом та присвоєнням додаткової вартості. Все це так, але в тіні залишається інший бік проблеми.
     Продаж робочої сили, перетворення споживної вартості її в ціну перетворювали її носія – працівника в соціально активну особу. Прагнення одержання та підвищення рівня загальноосвітніх знань, кваліфікації, підвищення якості праці, переміна останньої стали нормою життя. З цим пов’язані зростання ціни робочої сили, диференціація в оплаті, створення належних умов відтворення її, формування нового способу життя в умовах соціально орієнтованого ринку з усіма складностями та суперечностями. Ринку праці, як і ринку товарів, властива конкуренція. Боротьба за робочі міста, збереження їх є додатковими стимулами високопродуктивної, якісної праці. Інакше можна залишитися без роботи. Суперечності товару “робоча сила”, розв’язання їх є важливими стимулами прискорення науково-технічного прогресу.
     Перетворення робочої сили на товар зумовило виникнення багатьох соціальних форм боротьби за створення сприятливіших умов продажу та використання її, конфліктних ситуацій між роботодавцями та продавцями робочої сили. Власники робочої сили відстоювали право на використання цих форм. При цьому не завжди досягались необхідні результати, але товаровиробник вимушений був зважувати, що його приватний економічний інтерес пов’язаний з певними соціальними межами, переступати які небажано, а іноді й небезпечно.
     Рушійні сили товарного виробництва спонукають виробника до безперервних якісних зміи, тому системи господарювання, основою яких є товарне виробництво, виявилися найсприятливішими до використання досягнень науково-технічного прогресу.
     2.3.Економічні закони та категорії.
    Товаровиробники, які неспроможні освоїти нову техніку та технологію, працюють в гірших умовах, у них немає переспективи існування.
     Закон вартості позбавляє товаровиробника права вибору: виробляти чи не виробляти якісні товари; знижувати чи не знижувати витрати на їх виробництво; впроваджувати чи ні нову техніку та технологію; поводити себе активно чи пасивно у виробництві та реалізації продукції. Якщо він хоче залишитися товаровиробником, то повинен виробляти, знижувати, впроваджувати, активізувати свою діяльність, ризикувати.
     Виробництво та реалізація споживної вартості сприяли формуванню стійких господарських зв’язків між товаровиробниками, заснована на жорсткій матеріальній відповідальності, обов’язковості та взаємній довірі.
     У поєднанні із законами попиту та пропозиції, через відхилення цін від вартості закон вартості виконує функцію регулятора суспільного виробництва та розподілу суспільних ресурсів між різними сферами виробництва. З підвищенням попиту на окремі товари зростають ціни на них, а отже, і прибуток товаровиробників. На розширення виробництва цих товарів спрямовуються ресурси товаровиробників інших галузей, де виробляється надмірна кількість товарів, які не поглинаються попитом, і на них знижуються ціни. В епоху вільної конкуренції закон вартості є стихійним регулятором суспільного виробництва.
     В сучасних умовах у різних господарських системах регулюванням суспільного виробництва, як правило, займається держава. Зростає значення планомірності, проте при цьому функції закону вартості як регулятора не усуваються. Очевидно, формування структури виробництва, зміна її неможливі без певних втрат. Врахування попиту та пропозиції, рух цін є важливими орієнтирами розподілу капіталів, засобів виробництва та робочої сили між різними галузями виробництва. Інших надійніших економічних орієнтирів поки ще не знайдено.
     Важливо підкреслити ще одну обставину: врахування попиту та пропозиції, відхилення цін і зміни в виробництві товарів під їх впливом означають не що інше, як підпорядкування виробництва задоволенню платоспроможних потреб членів суспільства. В розвинутих економічних системах, заснованих на використанні законів товарного виробництва, подолано таке негативне явище, як хронічний дефіцит товарів. Товар шукає грошей, а не навпаки. Сучасні методи вивчення ринку, спираючись на концепцію маркетингу, дають змогу істотно наблизити обсяги виробництва товарів та платоспроможнього попиту на них. Це сприяє формуванню та підтриманню пропорцій суспільного виробництва.
     Розв’язання суперечностей, дія економічних законів товарного виробництва  пов’язані з використанням системи вартісних категорій. Крім уже згаданої вище ціни до них слід віднести собівартість продукції (індивідуальні витрати виробництва), прибуток, кредит і відсоток, земельну ренту, заробітню платню та інше. Ці категорії є нормами використання законів товарного виробництва. Крім того, вони є формами прояву суті (вартості), але відбивають цю суть у перетвореному, модифікованому вигляді. В своєму русі ці категорії відособлюються від суті, набувають нових рис. В економічній науці ці форми одержали назву перетворених.
     Вартість як категорія не може бути безпосередньо використана як інструмент у господарській практиці. Поки що немає можливостей облічувати та вимірювати витрати суспільно необхідної праці на виробництво товару в одиницях робочого часу. Для цього потрібні інші матеріально-технічна та соціальна основи. В практиці узагальненим представником вартості є її грошова форма – ціна. Особливістю руху ціни є здатність її відхилятися від вартості товару. На практиці це оптова ціна підприємства (ціна виробництва), монопольна ціна, роздрібна та ін. Роздрібна ціна, якщо на її величину істотно не впливає економічна політика, є найближчою до вартості. Додатковий продукт як частина вартості в грошовій формі є частиною ціни і цілим набором категорій, потреба в яких викликана господарською практикою. До них належать передусім прибуток як перетворена форма додаткової вартості. Прибуток, у свою чергу, виступає в різних формах. Перетворені форми надто гнучкі, пристосовані до різних економічних ситуацій. Ці властивості їх апробовані протягом багатовікової практики. Нині процес виробництва товару та його реалізацію не можна уявити поза використанням кредиту, з яким пов’язана виплата відсотків. Це саме стосується торгового капіталу і торгового прибутку.
     Використання перетворених форм вартості пов’язане зі створенням різноманітних установ, системи обліку. Прикладом можуть бути розгалужена банківсько-кредитна система, товарні біржі.
     З урахуванням законів товарного виробництва та вартісних категорій побудовано метод господарської діяльності товаровиробника – комерційний розрахунок. Через нього і реалізуються рушійні сили товарного виробництва, визначається результативність використання їх зіставленням витрат та результатів господарювання кожного товаровиробника. Комерційний розрахунок грунтується на конкуренції товаровиробників, відхилення цін від вартості, постійних змінах попиту та пропозиції товарів, визначає лінію поведінки товаровиробників: постійна раціоналізація виробництва, технічне удосконалення його матеріальної бази, підвищення рівня нормування й обліку витрат праці, удосконалення організації виробництва та праці, економія матеріальних витрат і, врешті-решт, зниження індивідуальних витрат на виробництво товарів, зближення їх з рівнем суспільно необхідних витрат.
     Комерційний розрахунок зумовлює функціонування відособлених форм капіталу (торгового, банківського), сфери послуг. Він сприяє реалізації закону економії часу, який визначають першим економічним законом, що примушує товаровиробника економити ресурси. Інакше не можна залишатися товаровиробником, реалізувати свій економічний інтерес. Вимагаються підприємливість, постійний ризик, пошуки резервів виробництва та шляхів використання їх.
     В умовах комерційного розрахунку кругооборот ресурсів товаровиробника передбачає їх зростання. Початково авансована грошова сума збільшується. Якщо цього не відбувається, авансування коштів товаровиробником, виробництво та реалізація товару позбавлені сенсу.
     Господарювання на основі комерційного разрахунку неможливе без стабільної грошової одиниці. В умовах істотного коливання її орієнтири підприємницької діяльності втрачають стійкість. Руйнується основа комерційних розрахунків товаровиробника. Виявом нестабільності грошової одиниці є надмірне, таке, що не піддається комерційним прогнозам, коливання на ринку цін не тільки на товари, які виробляє та реалізує товаровиробник, а й на засоби виробництва, комерційної діяльності. Розрахунки, зроблені сьогодні, можуть втратити будь-яке значення завтра.
     Нестабільна грошова одиниця перестає виконувати функцію міри вартості, бути надійною формою економічних зв’язків між відособленими товаровиробниками, ними та споживачами як засіб обігу та засіб платежу. Вона не може забезпечити надійний суспільний вимір індивідуальних витрат праці товаровиробників. Тим самим підривається дія сил товарного виробництва. Збагачуються насамперед не ті, хто виробляє необхідні суспільству товари при менших витратах, а спекулянти, які використовують постійне коливання цін. Спекуляція є невід’ємною рисою товарного виробництва, але не визначальною. Вона закладена в самому процесі перетворення споживної вартості в ціну, відособленні торгового капіталу та торгового прибутку, пов’язана з рушійними силами товарного виробництва, коливанням попиту та пропозиції на окремі товари. За певних умов вона може бути віднесена до рушійних сил товарного виробництва, стимулювати дію їх. Проте коли спекуляція починає брати верх, то це свідчить про серйозний розлад в товарному виробництві, його грошовій системі внаслідок знецінення грошей, надмірного випуску їх в обіг, інфляції. Суспільне багатство не зростає, навпаки, підриваються джерела його зростання внаслідок хижацького перерозподілу доходів.
     Отже, у товарному виробництві важливе значення має дотримання закону грошового обігу. Суть його полягає в тому, що кількість грошей, необхідна для обігу товарів, повинна дорівнювати сумі цін усіх проданих товарів, поділеній на середнє число оборотів однойменних одиниць грошей. При цьому від суми цін товарів треба відняти суму цін товарів, проданих у кредит, і суму погашуваних платежів і додати суму платежів, за якими настав час оплати.
     3.ЗМІНА МІСЦЯ І РОЛІ ЛЮДИНИ У ВИРОБНИЦТВІ В ПРОЦЕСІ НАКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПРОГРЕСУ.
     Науково-технічний прогрес означає формування нового технологічного способу виробництва. Він відбувається поступово, але невпинно, адже йдеться про величезні масштаби виробництва. І сьогодні ще поряд з високотехнічним автоматизованим виробництвом існують галузі, де застосовують ручну працю.
     Одне з найважливіших не тільки економічних, а й соціальних завдань – зменшення частки фізичної  ручної праці у виробництві. Це потребує істотних змін в умовах життя і праці людини, вимагає освоєння більш складних професій, що можливо лише для людей з достатнім культурним, освітнім та професійним рівнем.
     Сьогодні у наково-популярній і спеціальній літературі багато уваги приділяється “безлюдним технологіям”, тобто таким автоматизованим, гнучким системам, які нібито повністю усувають людину з виробництва. Проте на практиці, хоч кількість персоналу, який обслуговує таке устаткування, й знижується, роль людини у виробництві не тількине зменшується, а, навпаки, значно зростає. Звичайно, характер трудової діяльності людини при цьому істотно змінюється: вона в основному виконує функції проектувальника, програміста, налагоджує всю технологічну систему. До того ж “безлюдна технологія” у матеріальному виробництві доповнюється значним збільшенням кількості фахівців, зайнятих розробками нових технологічних систем та устаткування. Ці працівники є практично учасниками кінцевого виробництва. Так, на заводі в одну зміну можуть працювати лише 10 – 20 чоловік, а в кострукторському бюро при цьому заводі – кілька сотень.
     Людина поєднує і фізичну, і розумову діяльність. Проте співвідношення між цими складовими праці різне. З розвитком суспільного виробництва на основі нової техніки і технології у загальних витратах праці підвищується значення її розумової частини. Виникає багато професій, які все менше передбачають виконання фізичних дій і все більше – розумових. Це наладчики електронного устаткування, оператори на автоматичних лініях, гідро-, тепло- та атомних електростанціях та ін.
     На початку  ХХ ст. набула поширення організація виробництва за методом американського інженера Ф.Тейлора, що грунтувалася на функціонуванні робітника як простого додатка до машини, який у виконанні певної операції досягав автоматизму. Система Тейлора була характерною для масового потокового виробництва, вона приводила до значного зростання продуктивності праці. Суть її полягала в тому, що поєднувались в одне ціле людина і машина. Досягалося це насамперед раціоналізацією та прискоренням рухів людини, приведенням її дій у відповідність з роботою машин. Саме завдяки цьому виникла система “людина – машина”.
     За цих умов розумова діяльність людини обмежувалася, усувалася від виробничого процесу, оскільки була непотрібною. Це неминуче призводило до зниження ролі професійних знань виробників, їх інтелектуального рівня, було реальним підпорядкування праці капіталу, спотворення особистості людини.
     У другій половині нинішнього століття можливості зростання продуктивності праці за рахунок найбільш раціонального використання фізичних можливостей людини були вичерпані. Завдання полягало в тому, щоб привести в рух можливості розуму і духу людини. У зв’язку з цим виникло багато теорій “людських відносин”, “соціального партнерства” та інших, спрямованих на те, щоб довести, що підприємці та робітники через купівлю акцій та участь у розподілі прибутку є рівноправними соціальними партнерами. В ряді країн (Японії, США та інших, особливо в Скандинавських) ці теорії вдалося реалізувати на практиці.
     Людина з виконавця виробничих операцій все більше перетворюється у контролера і наладчика складного устаткування, автоматичних систем. Від рівня її овіти, культури, професійної майстерності залежить їх функціонування. Ускладнення матеріально-речових знаряддь виробництва стимулює появу робітника нової якості: вільного, освіченого, культурного, розвиненого як фізично, так і розумово, який користується благами виробництва і глибоко заінтересований у його розвитку і вдосконаленні. Тому, наприклад у США, мінімальна тривалість освіти виробників (враховуючи різного роду курси без відриву від виробництва) досягає 14,5 року. Тут хотілося б підкреслити, що в нашій країні асігнування на освіту не відповідають вимогам науково-технічного прогресу, що позначається на якості підготовки спеціалістів, на розвитку науки і техніки.
     Перехід до широкого застосування обчислювальної техніки, комп’ютерізації багатьох сфер діяльності людини, створення розгалуженої системи персональних комп’ютерів знаменував інформаційний переворот у світі, який вніс якісно нові риси у працю і життя людини. Нині докорінно змінюється взаємодія нових поколінь техніки і нових поколінь людей. Новими поколіннями техніки вважаються такі вдосконалені засоби праці, які хоча б в одному або в кількох параметрах принаймні в 2 раза перевищують попередні за своєю ефективністю. Зміна поколінь техніки супроводжується зміною поколінь людей, безпосередніх виробників. Вважається, що протягом століття змінюється три покоління людей.
Сучасна НТР внесла істотні зміни у суспільно-економічний розвиток: зміна поколінь нової техніки почала значно випереджати зміну поколінь працівників. Тепер за життя одного покоління людей у передових галузях виробництва змінюється кілька поколінь техніки. Сучасна НТР охоплює майже чотири десятиріччя. За цей невеликий історичний проміжок часу в електроніці змінилося чотири покоління комп'ютерів, створюється п'яте, одне покоління супутників зв'язку замінюється новим, в авіації використовують реактивні двигуни, створено надзвукові літальні апарати.
Це свідчить про те, що не фізично старіння машин, а моральне викликас заміну діючої техніки новою, що наукові знання, втілені як в уречевленій, так і в живій праці, морально застарівають. Швидкість цього процесу визначається часом, за який наявне знання, в тому числі й кваліфікація робітника, наполовину знецінюється.
Старіння знань з науки і техніки відбувається нерівномірно. Воно коливається в межах 5—7 років у галузях, що швидше розвиваються, 10—12 років у інших і 10—15 років у деяких науково-прикладних та інженерно-технічннх галузях.
Ще на початку XX ст. людині вистачало на весь період її трудової діяльності знань, здобутих під час загального та професійного навчання. НТР змінила ситуацію докорінно.
     Все ширшим стає коло професій і спеціальностей, знання у яких швидко старіють, а набу­та кваліфікація знецінюється. Щоб підтримувати необхідний рівень знань, людина повинна періодично підвищувати свою кваліфіка­цію. Система освіти перетворюється на безперервну, гнучку, яка у разі потреби дає можливість підвищувати або змінювати кваліфі­кацію працівників з відривом і без відриву від виробництва: вихо­вує в людині потяг до постійного здобугтя нових знань, уміння оволодівати інформацією, сприймати соціально-економічні, науково-технічні нововведення.
Поряд з традиційною освітою поширюється "електронна" гра­мотність людей, яка поступово, але невпинно охоплює все більше коло професій. Вона має стати обов'язковою для всіх, оскільки ви­значає кваліфікованість спеціалістів, їх здатність обробляти і вико­ристовувати інформацію.
Поверховий погляд на сучасні процеси, викликані НТР, створює враження, ніби стрімко і масштабне зростання знарядь виробни­цтва, уречевленої праці відбувається на фоні незначних змін у жи­вій праці, людському факторі виробництва. І справді, на фоні океан­ських супертанкерів, велетенських аеробусів, комп'ютерів четвер­того покоління, що виконують мільйони операцій за секунду, сама людина виглядає применшено. Проте насправді це не так. Хоч витрати на технічні засоби виробництва дуже швидко зростають, але й витрати на виховання, освіту, професійну підготовку одного робіт­ника, здатного працювати на певному робочому місці, становлять значну суму. Про це свідчать дані країн з розвинутою економікою.
Якщо враховувати кошти, які держава виділяє на навчання у дошкільних, середніх та вищих навчальних закладах, на виробниче навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікацію працівни­ків (до них додаються особисті витрати людей на придбання книг, передплату періодичних видань, оплату навчання тощо), на вихо­вання дітей, охорону здоров'я, то витрати на відтворення робочої сили стають не тільки порівнянними з вартістю матеріально-речо­вого багатства суспільства. До того ж хоч яким величезним є останнє, людина — головне багатство суспільства.
На основі зростання суспільного виробництва змінюється спів­відношення між зайнятістю у матеріальному та нематеріальному виробництві, особливо у соціальній сфері. Нині у розвинених краї­нах частка зайнятих у соціальній сфері більша, ніж зайнятих у матеріальному виробництві. Це пов'язано з тим, що продуктивність праці у матеріальному виробництві на основі науково-технічного прогресу зростає і дає можливість спочатку при відносно, а потім і абсолютно меншій кількості зайнятих у матеріальному виробництві забезпечувати потреби суспільства і переводити все більше праців­ників у сферу, яка задовольняє соціальні, культурні та духовні пот­реби людей.
Раніше у вітчизняній статистиці до складу сукупного суспільно­го працівника включалися лише робітники, службовці, інженерно-технічні працівники, які безпосередньо брали участь у створенні матеріальних благ та виробничих послуг. Сфера послуг була мало-розвинутою, а її вплив на суспільне виробництво — майже непо­мітним. Сьогодні у зв'язку із зростанням вимог до людини, до її фізичних та розумових здібностей ступінь розвитку соціальної сфери безпосередньо впливає на розвиток економіки і культури країни. Тому не можна не відносити до сукупного суспільного працівника вчителів, лікарів, працівників культури, побутового та житлово-ко­мунального господарства, пасажирського транспорту тощо. Вони відіграють дедалі зростаючу роль у розвитку економіки і суспільст­ва. Ось чому нині при визначальній ролі матеріального виробни­цтва треба забезпечувати пріоритетний розвиток соціальної сфери.
Водночас треба зазначити, що в країнах, які розвиваються та переходять до ринкових відносин, зростання зайнятих у сфері об­слуговування відбувається за рахунок роздрібної торгівлі, надання різних побутових послуг тощо, а не за рахунок обслуговування матеріального виробництва. Це наслідок не прогресу, а відсталості, форма прихованого безробі'ггя.
На сучасному етапі посилюється процес перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу, органічного поєднання науки і виробництва. У сфері науки та наукового обслуговування в Україні зайнято понад 1,5 мли чол.
Наукові дослідження, а також інформатика впливають на зрос­тання суспільного продукту. Результати наукових досліджень є про­міжним, а нерідко кінцевим продуктом суспільного виробництва. У загальному обсязі виробництва швидко зростає наукоємна про­дукція, яка є результатом втілення наукових розробок. Якість та­ких товарів, їх асортимент, техніко-економічні показники визнача­ють нині науково-виробничий потенціал країни.
Врешті-решт істотно змінюється співвідношення між галузями самого матеріального виробництва, насамперед між промисловіс­тю і сільським господарством.
Щодо промисловості, то тривалий час частка зайнятих у ній зрос­тала. Тепер ця тенденція у розвинених країнах вже не спостеріга­ється. Наблизилась до цього і більшість східноєвропейських країн, коли весь приріст промислової продукції досягається за рахунок підвищення продуктивності праці при абсолютному скороченні чи­сельності працівників.
Важливим напрямом якісного вдосконалення сукупного суспіль­ного працівника є швидке підвищення загальноосвітнього рівня працівників, інтелектуалізація праці.
Останнім часом в Україні в зв'язку із структурною трансфор­мацією істотних змін зазнала мережа вищих та професійних нав­чальних закладів. Перепрофільовапо 250 профтехучилищ, у вищих навчальних закладах зменшено підготовку студентів з 60 інженер­них спеціальностей і збільшено (на 15 відсотків) з економічних, юридичних та інших спеціальностей. Здійснюється перехід на бага­торівневу систему підготовки спеціалістів. Вперше в Україні роз­роблено і запроваджено єдиний державний перелік спеціальностей та кваліфікаційних рівнів.
Все більшого значення набуває підвищення кваліфікації та пе­репідготовки кадрів. Наприклад, у Франції лише 20 відсотків квалі­фікованих робітників одержують підготовку на виробництві, у Ні­меччині ж — 90 відсотків. Аналогічна ситуація в Японії, де кваліфі­кованих робітників навчають в основному фірми.
Такі відмінності у формах професійної підготовки робітників у зарубіжних країнах свідчать, що обидві мають свої переваги. За­вдання в тому, щоб раціонально їх поєднувати і використовувати. Це тим більш важливо, що за рівнем професійної підготовки ро­бітників Україна значно відстає від розвинутих країн. Так, строк навчання безпосередньо на виробництві у нас становить 3—6 міс., а в розвинутих країнах — 3—4 роки.
Науково-технічний прогрес висуває високі вимоги до інженерної праці. У колишньому СРСР щорічний випуск інженерів був у 3,5 раза більшим, ніж у США. Проте в деяких галузях економіки кількість їх значно перевищувала реальні потреби. До того ж значна частина інженерно-технічного персоналу використовувалася не за призна­ченням. Нарешті, масовий потоковий випуск інженерів, як і інших фахівців, неминуче призводив до зниження якості їхньої підготовки.
Значно відстає розвиток матеріально-технічної бази вищих нав­чальних закладів України від міжнародних вимог. Все це познача­ється на якості підготовки фахівців. Тому реформа системи освіти, у тому числі й вищої, повинна розв'язати проблему індивідуалізації навчання кадрів, істотного підвищення його ефективності. Необ­хідно встановлювати тісніші безпосередні зв'язки навчальних закла­дів з підприємствами, об'єднаннями та відомствами, що дасть змогу організувати підготовку кадрів за цільовим призначенням з опла­тою витрат на це самими замовниками.
Істотною рисою сукупного суспільного працівника на сучасно­му етапі є зростання значення управлінської праці. В умовах на­уково-технічного прогресу техніка і технологія висувають високі вимоги до професійних знань і вмінь людини-виконавця, до її за­гальної та спеціальної освіти. Вона незмірно підвищується, коли йдеться про людей, які управляють іншими людьми. Управлінська праця своєрідна і надзвичайно складна; вона пов'язана з прийнят­тям рішень, які потребують знання не тільки техніки і технології, а й економіки, психології, менеджменту, маркетингу. Управлінець — це керівник високої компетенції та культури.
Перебудова економіки, перехід від адміністративних до еконо­мічних методів управління передбачають істотне підвищення ква­ліфікації управлінського персоналу. Чиновників адміністративної системи повинні замінити енергійні люди, які компетентні самостій­но приймати рішення і нести за них відповідальність. Наприклад, у Китаї при переході до нової системи господарювання близько 40 відсотків управлінців були звільнені або самі залишили свої пос­ти, оскільки не відповідали підвищеним вимогам. Проте така ре­форма проводилась розсудливо, поступово, порайонно, з улашту­ванням звільнених, в тому числі через перепідготовку.
У нашій країні гостро стоїть проблема економічної підготовки кадрів. Майже половина керівників і спеціалістів чітко не розумі­ють суті ринкових методів господарювання. Кожний другий інже­нерно-технічний працівник не володіє необхідним обсягом еконо­мічних знань. Особливо негативно позначилася багатолітня ізоля­ція нашої економічної освіти від світової у таких напрямах, як ме­неджмент, маркетинг, основи бізнесу, пов'язаних з оволодінням законами ринку.
Водночас слід подолати відставання в реалізації досягнень науки і техніки. Науково-технічний прогрес як фундаментальний закономірний процес дає змогу суттєво розширити виробничі можливості працівників, збільшуючи плідність їх зусиль. У сучасних умовах вона є могутнім фактором розвитку продуктивної сили праці.
4.НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС ЯК ОСНОВА РОЗВИТКУ ВИРОБНИЦТВА І ЗНИЖЕННЯ ЙОГО ПОТЕНЦІАЛЬНОЇ НЕБЕЗПЕКИ
4.1.Екологічне становище України.
  Загострення проблем безпеки навколишнього середовнща і населен­ня стало відмітною    рисою сучасного етапу розвитку науково-технічного прогресу. Розмір антропогенного впливу на природне середовище, ур­банізація території, зростання обсягів штучних елементів середовища (техносфери) —усі ці фактори справляють потужне зворотнє діяння на населення. Ускладнення техногенного середовища проживання створює якісно нову ситуацію: відносини людини з середовищем набувають ха­рактеру антагоністичної суперечності. Причому в її основі лежать ві­домчі інтереси, які будуються на екстенсивній ресурсомісткій та багато­відхідній технології виробництва, шо працює саме на себе.
Недооцінка такого фактора, як структура промислового виробницт­ва, що склалася в Україні, є причиною важкої екологічної обстановки в багатьох промислових центрах і густонаселених районах. Розвиток ви­робництва, у свою чергу, викликає необхідність подолання або запобі­гання назріваючим, а в деяких випадках вже різко виявленим суперечностям між рівнями виготовлення знарядь праці, створенням нових (з меншою кількістю відходів або взагалі безвідхідних) технологічних про­цесів та засобів, які забезпечують екологічну безпеку життєдіяльності людини від негативних наслідків функціонування промисловості.
Розв'язання цих завдань значною мірою залежить як від об'єднаних зусиль окремих галузей економіки, так і від форми впровадження до­сягнень науково-технічного прогресу, розвиток якого можливий за дво­ма напрямами. Перший— це створення очисних споруд для запобігання забрудненню повітря, води, грунту, флори і фауни на базі нових меха­нізмів очищення. Другий—впровадження якісно нових технології, які дадуть можливість поступово перейти до замкнутого технологічного циклу з мінімальним використанням ресурсів і обмеженою кількістю відходів. При цьому ресурси повинні йти на виготовлення багатьох ви­дів продукції, хоча у зв'язку із зміною технології змінюється і саме уяв­лення про відходи.
«Конфлікт» між економічним зростанням і навколишнім природним середовищем, що посилюється, спонукав уряди держав усього світу зо­середити увагу на теорії «сталого, розвитку». Ця теорія полягає в тому, що процвітання (розквіт) у майбутньому залежить від збереження «природного капіталу»—повітря, води та інших екологічних багатств. Для досягнення цієї мети потрібно збалансувати діяльність людини з швидкістю природи відтворюватися.
Економічна теорія вказує на чотири головні джерела, фактори, за рахунок яких відбувається розвиток країни: праця, капітал, науково-технічний прогрес і земля з її надрами, природою. Прогрес є біологіч­ною особливістю людини, пов'язаною з характеристиками її мозку і пси­хіки. Тому він супроводжуватиме людину завжди. Тільки прогрес забез­печує дедалі «витонченіші» технології використання природних ресурсів. Однак практично не існує технологій, які б не деформували природу. Ви­никнення у світовому суспільстві нового напряму сталого розвитку — результат професіоналізації механізмів управління державами, регіона­ми, міждержавними утвореннями. Головний інтегральний показник, який відповідає ідеї сталого розвитку,—збільшення тривалості жит­тя населення країни. Тому екологізація НТГІ у рамках ринкової еконо­міки—це та передумова, яка повинна забезпечити підвищення тривалості життя як функцію, залежну від якості середовища проживання, рівня задоволення потреб населення.
Таким чином, перехід до сталого розвитку в Україні можливий при переорієнтації науково-технічного прогресу на створення ресурсо-, енерго- і водозберігаючих технологій. Основним пріоритетом має стати використання наукомістких технологій з поступовим витісненням ресур­сомістких; а також з відповідною зміною пріоритетів у структурі зов­нішньої торгівлі—від переважання експорту природних ресурсів у бік його збільшення щодо високоякісної наукомісткої продукції.
Управління науково-технічним прогресом як вирішальним факто­ром розвитку потенціальне небезпечного виробництва та його інтенси­фікації має передумовою наукові знання про закономірності змін потреб у засобах виробництва. Технологічний прогрес, спрямований на забез­печення безпеки, змінює комплекс потреб у засобах виробництва, робить нові висококорисними і позбавляє корисності застарілі. Економічно зу­мовлені технологічні зрушення, зміни в структурі потреб у засобах ви­робництва та їх екологосуспільної корисності складають систему факто­рів розвитку потенціальне небезпечного виробництва. Відповідно до цього засоби виробництва мають корисність остільки, оскільки вони створю­ють умови для організації та застосування досконаліших. Однак поши­рення технологічних нововведень у галузі, скажімо, атомної енергетики або хімічного виробництва та витіснення ними традиційних технологій — процес, який відбувається у взаємодії та зіткненні з інтересами населен­ня. Отже, він є соціальне конфліктним за своєю суттю. Саме розуміння технології, потенціальне небезпечної для людини і навколишнього сере­довища, як результату соціальної дії, врахування впливу від її виник­нення і поширення на суспільні відносини певною мірою робить їх об'єк­том економічної науки.
Висока природомісткість і ресурсно-сировннний генезис економіки України визначають особливі вимоги щодо урахування впливу науково-технічного прогресу при проведенні економічних реформ. Нині ніхто докладно не уявляє поєднання розміру ресурсокористування і рівня нау­ково-технічного прогресу, необхідного для сталого .розвитку України, однак ясно, що сьогоднішні тенденції цьому не сприяють. Тим більше, що в рамках СНД відсутні оцінки впливу господарської діяльності, ви­значення екологічних загроз з транскордонним діянням, немає докумен­тів щодо координації спільних дій у зонах екологічних стихійних лих.
4.2.Безпека життєдіяльності населення в умовах НТП.
Безпека життєдіяльності населення як упорядкований за певних умов етап територіальної організації суспільства у поєднанні з раціо­нальним формуванням територій для сучасних і майбутніх потреб жи­телів України та їх господарювання—одна з вузлових проблем еконо­міки. Сучасні тенденції її розвитку—широке використання потен-ціально небезпечних технологій і виробництв, істотне погіршення еколо­гічних характеристик окремих регіонів, господарське освоєння територій з ухилом до природних катастроф. Переважання доцентрових тен­денцій у розміщенні виробництва й розселенні, у свою чергу, призводить до концентрації економічного і соціального життя у великих містах і по­роджує соціально-територіальні відмінності в умовах життя міського і сільського населення, наростаючу заміну природних компонентів се­редовища проживання техногенними. Виробництво і споживання, замк­нуті одне на одному, зумовлюють територіальну організацію суспільст­ва, яка призводить до глибоких змін у середовищі життєдіяльності лю­дини на всіх рівнях: регіон, країна, континент. Таким чином, процес формування середовища життєдіяльності на всіх рівнях .розгортається на основі того чи іншого розміщення виробництва, розселення і створен­ня техносфери. Життєдіяльність постійно зростаючої чисельності міських жителів дедалі більшою мірою залежить від техногенного впливу висококонцентрованих об'єктів промисловості. Прагнення зробити техноло­гічний прогрес відповідальним за нерозв'язані економічні проблеми пе­ребуває у безсумнівному зв'язку з наростанням суперечностей у забез­печенні безпеки розвитку промисловості, особливо її техногенне небез­печних галузей. 
Власне рівень безпеки чітко виявив неспроможність технологічного прогресу забезпечити належне середовище проживання людей. Еколого-економічна неспроможність промислової безпеки постала реальністю і перетворилася на одне з уразливих місць технологічного прогресу. Якість нових тенденцій нагромаджувалася поступово. Міста, розростаючись, зу­мовили особливу форму розміщення виробництва і розселення, коли про­мислові підприємства—основні джерела забруднення—опинилися всередині жилої забудови. Це, природно, змінило характер концентрації промисловості, дозволивши утворити принципово нову форму терито­ріальної організації. Безпосереднім середовищем життєдіяльності є вже не окреме поселення, а певний регіон у цілому. Слід зазначити і той факт, що у плановий період розвитку економіки спеціалізація регіонів зміню­валася дуже повільно. Процес зміни функціональної структури, госпо­дарського профілю старих, у недалекому минулому ще швидко зростаю­чих промислових центрів, проходив повільно. Справа в тому, що підпри­ємства масового серійного виробництва розміщені у старих промислових районах і не передислоковувалися на нові території. Одночасно продовжу­валися відплив населення з сільської місцевості і просування техносфе­ри—штучного середовища—у нові райони, що потребує великих ре­сурсів. Однак при цьому слід вказати на односторонність іі формування. Цілеспрямовано і прискорено розвивалися воєчно-промислова і електронно-обчислювальна техніка, зв'язок і автоматизація, виробництво син­тетичних і штучних матеріалів, автомобілебудування. Тільки в останнє десятиріччя почався розвиток наукових розробок у галузі безвідхідної технології та промислової безпеки, але не спостерігалося їх широкого впровадження у практику. В міру зростання та розвитку міст і концент­рації в них населення, будівель, машин, комунікацій, а також відходів, які викидаються у навколишнє середовище, відбувається трансформу­вання території; виникає новий «рельєф». Підвищення природної по­верхні складає від 0,5 до 100 м. Під впливом підземного будівництва, статичних ти динамічних навантажень міста підвищується температура гірських порід, різко змінюються їх властивості і структура, навіть ха­рактер і швидкість геологічних процесів. Під усіма містами спостері­гається термічне забруднення надр Землі. Внаслідок того, що міста спо­живають велику кількість води на промислові та комунально-побутові потреби, під ними істотно змінюється підземна гідросфера, якісний склад. Виснаження підземних вод спричиняє споживання більшої кіль­кості поверхневих, забруднених викидами промисловості. Головним дже­релом забруднення атмосфери міст є автотранспорт і ТЕС: один автомо­біль за тисячу кілометрів пробігу забирає річну, норму кисню однієї лю­дини, а кожна тонна спаленого вугілля фактично річний запас кисню 10 чол.                             
Розвиток техносфери, формування специфічного середовища життє­діяльності людини у регіонах стали суттєво позначатися на соціально-економічному житті населення, оскільки екологічна якість навколишньо­го середовища стає дедалі менш сумісною з біологічними потребами лю­дини. Саме територіальне регулювання рівня безпеки, незважаючи на наявність концепції регіонального розвитку, яка декларує завдання усунення соціально-економічної нерівності життєдіяльності: населення між територіями, все ще залишається складовою економічної політики. На практиці вона пов'язується з успіхом у розвитку економіки, але ж не тоді, коли територіальні суперечності починають загрожувати полі­тичній стабільності (боротьба населення проти будівництва .потенціаль­но небезпечного об'єкта), тобто коли складається напружена обстановка окремих регіонах. Однак значна частина капіталовкладень, призначе­них для периферії, як завжди, залишається у великих центрах.
4.3.Техногенна структура.
Технологічна структура—ключова характеристика рівня, розвит­ку потенціальне небезпечного виробництва. Разом з набором і масшта­бами використання вона визначає його галузеву структуру, види та кіль­кість використовуваних засобів праці, сировини та. матеріалів, форм енергії, характер обміну речовин з навколишнім середовищем. Засоби ви­робництва пристосовані до умов їх використання в певних, технологіях. (Система машин, устаткування, будівель та споруд створює внробничий апарат технології. Раціоналізація структури виробництва не зводиться тільки до зниження кількості техногенне небезпечних об'єктів. Вона по­винна передбачати підвищення ролі як галузей, пов'язаних з охороною навколишнього середовища, так і галузей, які використовують технології із замкнутим циклом, коли сировина переробляється, а відходи повер­таються у новий виробничий процес. При цьому виготовляється тільки екологічно чиста продукція, яка має попит.
Кінцевим результатом змін у регіональній структурі техногенне не­безпечного виробництва повинні бути усунення і заміна виробів і ма­теріалів, шкідливих для середовища. Важливою складовою такої раціо­налізації є забезпечення екологічної безпеки проживання населення Ук­раїни і суміжних країн. У дослідженнях, які проводяться у Раді по вив­ченню продуктивних сил України НАН України, багато уваги приділя­ється вивченню закономірностей функціонування промислового вироб­ництва як єдності ного економіки і сфери життєдіяльності населення їх основу складає налагодження взаємозв'язку між технологічними і антропогенними процесами, які зумовлюють і змінюють якість навко­лишнього середовища, а також підвищують ступінь негативного діяння техногенних факторів на життєдіяльність людини.
4.4.Техногенні фактори.
Техногенні фактори—продукт розвитку суспільства, передусім— продуктивних сил. Територіальна структура техногенних факторів, які інтенсифікують взаємодію суспільства і природи, характеризує рівень розвитку виробництва. Так, видобуток корисних копалин, скажімо, ву­гілля детермінований геологічними факторами. Тип взаємозв'язку і від­носин у системі «навколишнє середовище—техногенні фактори» у рам­ках певної території визначається наявністю шахт, підприємств, ТЕС, сільськогосподарських земель, міст і транспортних комунікацій. У про­цесі індустріалізації техногенні фактори змінюють вигляд природного комплексу території. Так, у Донбасі на особливу увагу заслуговують гігантські терикони—відвали порожньої породи. Шляхом інфільтрації забрудники потрапляють з них у поверхневі і підземні води, що використовуються не тільки для промислових, а й для комунально-побутових по­треб. Терикони безперервно зростають угору і вшир, стаючи серйозною загрозою для водопостачання міст, для грунтів і рослинності. В цілому обсяг речовин та енергії, що повертається в результаті вуглевидобуван­ня у природне середовище, істотно менший від обсягу, що вилучається з нього. Таким чином, можна говорити про від'ємний баланс речовин та енергії у межах даної території.
Усі види використання територій, навантаження на них окремих по­тенціальних властивостей являють собою втручання в структуру гео-системи, що реагує як єдине ціле. Вимоги, які ставляться суспільством до території, є суттєво диференційованими залежно від мети використан­ня діючих підприємств і потреб суспільства. Об'єктивна диференціація останніх зумовлена технічними і соціальними передумовами. Вихідним положенням для розрахунків повинна стати визнана система соціальних пріоритетів, до якої слід включити формування навколишнього середо­вища певної якості. Труднощі в його оцінці або у визначенні витрат на поліпшення і відтворення внаслідок надзвичайних ситуацій не можуть бути перешкодою для включення проблем формування екологічної рів­новаги до системи кількісних показників при регулюванні господарської діяльності на регіональному рівні.
Нині промислове виробництво і умови життя настільки наблизилися одне до одного, що треба постійно враховувати потенціал навколишньо­го середовища, а також потенціал окремих регіонів з точки зору можли­востей їх використання. Антропогенний вплив набув небувалих масшта­бів інтенсивності. Поряд з позитивними результатами технологічного прогресу (залучення до процесу виробництва нових матеріалів і техно­логій), зростає небезпека порушення природних екосистем у сфері жит­тєдіяльності людини внаслідок ризику техногенних аварій і катастроф. Серед видів діяльності людини, яка викликає зміни, за інтенсивністю на перше місце слід поставити розвиток та розширення міст, потім —добув­ну промисловість, будівництво шляхів, розвиток водного господарства.
4.5.Нова концепція промислового виробництва.
 Вихідними положеннями, принципами нової концепції промислово­го виробництва мають стати: по-перше, визнання абсолютної цінності всіх природних об'єктів; по-друге, недопустимість будь-якого техногенного втручання у життя природних об'єктів; по-третє, оцінка вилучення твер­дих, рідких і газоподібних тіл із земельних надр за тими наслідками, які виникають при надзвичайних ситуаціях. Побудована на цих принципах структура промислового виробництва, яка може бути реалізована і оптимізована на основі економічних критеріїв, дозволить скасувати супереч­ності між необхідними темпами розвитку технічного прогресу та ного руйнівним впливом на природу. На наш погляд, увагу дослідників тре­ба зосередити на таких напрямах:
       — оцінка ефективності галузей промисловості з точки зору якості життя                                                                                                                                                                            включаючи позиції, прийняті міжнародними організаціями при 00Н;
— розробка керованої структури виробництва і співвідношення різномасштабних підприємств в одній галузі, комплексних і автономних, вузько- і широкоспеціалізовапих виробництв, темпів оновлення ОВФ, а також тих, хто активно працює, і людей пенсійного віку;
            ---пошук засобів підтримки нових структур самоорганізації вироб­ництва для забезпечення його мобільності та здатності до перебудови як окремих галузей, так і економіки в цілому з урахуванням техногенного впливу на сферу життєдіяльності населення.
Перед Україною постає завдання—формувати нові економічні умо­ви так, щоб вони не знизили існуючої ефективності територіальної структури господарства. Позиція, згідно з якою економіку можна вивес­ти з кризи без урахування вимог екології, на практиці призведе до згуб­ної економічної та технічної політики, бо прирече Україну на подаль­ше порушення оптимальної взаємодії економіки з природою і соціаль­ним середовищем.  Тому за усіх труднощів перехідного періоду необхід­ною є підтримка стратегічних наукових програм, пов'язаних з створенням енсрго- і ресурсозберігаючих технологій. Йдеться не про заборону тієї чи іншої технології, а про її організацію. Вже є тенденція до переходу на безвідхідні технології. Але обов'язок держави полягає в організа­ції надійного, вірогідного і оперативного екоконтролю.
У технології виробництва виділяються три напрями розвитку: базові технології виготовлення або конкретні засоби впливу на об'єкт праці відповідними знаряддями виробництва; технічна реалізація економічно ефективних умов виробництва або застосування устаткування, яке об­слуговує базові технології; організація умов, які забезпечують стійкість функціонування виробництва та його промислову безпеку. Третій на­прям — це різні види контролю за ходом виробничого процесу: діагнос­тика машин та устаткування, вимірювальний контроль.
4.6.Зниження потенційної небезпеки виробництва.
Забезпечення збалансованості та порівнянності усіх складових цих напрямів на високому технічному та оптимальному економічному рівні є головною умовою поєднання досягнень НТП з розвитком потенціально небезпечного виробництва, яке дозволяє знизити ступінь його техно­генної небезпеки. Недостатній розвиток хоча б одного з цих напрямів не тільки не компенсується розвитком двох інших, але й знецінює всю су­купність. Саме послідовність у реалізації цього принципу є найважливі­шою обставиною, яка зумовлює ефективність НТП як бази подальшого економічного зростання потенціальне небезпечного виробництва взагалі.
 Вплив на навколишнє середовище технологічного процесу кожного окремого виробництва у зв'язку з використанням ним первинних ресур­сів неоднаковий. Саме від технології залежить рівень досягнутої про­мислової безпеки життєдіяльності населення. Розширення інформатизованих технологій, на базі яких формується живий тип взаємодії вироб­ництв, значно підвищує їх інформаційний потенціал і забезпечує ефек­тивніші методи управління промисловою безпекою. Надані інформацій­но-обчислювальною технікою можливості надзвичайно активізують пе­ребудову виробничого апарату підприємств, сприяючи забезпеченню від­повідного рівня безпеки процесу виробництва. Головні напрями такої перебудови: розвиток автоматизації, розширення масштабів виробницт­ва із замкнутим циклом; широке впровадження технологій з обмеженим застосуванням живої праці (роботи-маніпулятори); удосконалення тех­нологічних процесів, їх оптимізація; інтеграція виробничих процесів з інформаційними на основі використання сіток передачі даних; посилен­ня взаємозв'язків у системі «виробництво — безпека».
Організувати та оптимізувати виробництво стає можливим при ра­дикальному вдосконаленні інформаційної структури виробництва. Такий шлях перебудови — шлях поєднання гнучких виробничих систем (ГВС) з локальними сітками різних конфігурацій. У цьому випадку функції людини за своїм принциповим змістом зводяться до перетворення ін­формації, яка реалізується через управління відповідними, технічними системами. Тому переданням вказаних функцій різним інформаційно-обчислювальним засобам досягається підвищення рівня безпеки. Тим більше, що особливістю сучасних технологій є використання таких про­цесів, контроль за якими виходить за межі фізичних можливостей опе­ратора. Це зміцнює тенденцію до скорочення масштабів використання живої праці, додаткові витрати на автоматизацію компенсуються знач­ним підвищенням безпеки виробничого процесу, що сприяє формуванню нової якості навколишнього середовища.                            :
 Одним з напрямів державного регулювання є поширення інформації для споживачів щодо екологічних наслідків вибору ними технології ви­готовлення продукції) Цьому має сприяти посилення контролю з боку держави за відкриттям нових прибуткових рахунків екологічного спря­мування.                                                     
 Принципова новина поширюваних нині високих технологій полягає в їх органічному поєднанні з мікроелектронними засобами отже в їх збагаченні елементами штучного інтелекту. Вищою стадією цього про­цесу стане використання комп'ютерів, роль яких зводитиметься до авто­матизації багатьох видів розумової праці. Стане можливим значне вдосконалення всієї системи виробничих технологій, багато з яких роз­робляються на основі емпіричних підходів.
 Прогрес мікроелектроніки, поряд з іншими досягненнями нового етапу науково-технічної революції (передачею сигналів по оптичних во­локнах, засобами нової телекомунікації і т. д.), приведе, на думку соціо­логів, до розгортання так званої «інформаційної революції», яка за роз­махом і можливою глибиною буде подібна індустріальній революції. Во­на стане базою для фундаментальних перетворень в інтелектуальній діяльності і, перш за все, у галузі прийняття рішень з таких важливих і складних питань, якими є проблеми безпеки життєдіяльності людини.
Виживання людства вимагає не тільки глибокого осмислення не­безпеки, яка виходить з негативних явищ розвитку НТП, але й нового нетрадиційного погляду на них. Майбутнє залежить не тільки від вирі­шення технічних завдань проблем безпеки, а й від досягнення згоди щодо суперечностей в його розвитку та від зміни самої людини, її внут­рішньої суті: кардинальне трансформування життєвих цінностей і ці­лей та впровадження інноваційного навчання, що може привести до змін, оновлення та перебудови структури і переформулювання проблем, від вирішення яких залежить сприятлива життєдіяльність населення на території розміщення потенціальне небезпечного виробництва.
Різні фактори, що викликають аварії, у багатьох випадках пере­хрещуються, впливають один на одного, нерідко мають подібні елемен­ти. Поряд з тим, багатоваріантність підходів до розв'язання проблем безпеки, різноманітність конкретних її напрямів тісно пов'язані з пи­танням її практичної значущості, з оцінкою її здатності впливати на по­долання усіх суперечностей щодо практичної реалізації. Однак сьогод­ні, на жаль, слід констатувати, що загальновизнаної теорії безпеки життєдіяльності населення (з урахуванням ризику аварій і катастроф техногенного та екологічного походження) поки що не існує. Зали­шається відкритим питання про принципову можливість створення по­дібної теорії на базі сучасних знань про процеси розвитку НТП, еволю­ції навколишнього середовища, про пов'язані з цим негативні явища, адаптацію людини до створеної її генієм техносфери та про її відносини з самою собою.
Пошук шляхів вирішення завдання екологічної та промислової без­пеки сам по собі становить дуже серйозну проблему, яка не обмежуєть­ся створенням теоретичної концепції та стратегії її реалізації. Сьогодні головним є завдання розробки методів і принципів практичної реаліза­ції найбільш плодотворних ідей і рекомендацій щодо підвищення рівня промислової безпеки, основою якої є технологічний прогрес.
Творці теорії про роль людського фактора, людських ресурсів і знань у подоланні планетарних утруднень розробляють концепцію «суспільст­ва знань», згідно з якою людські ресурси не марнуватимуться даремно. Для науки стане необхідним поступове стирання границь між різними галузями знань і пізнання суті явищ на базі взаємозв'язаних міждисципліиарних підходів. Подана модель майбутнього передбачає також подолання технологічних труднощів та верховенства технократів з тим, щоб демократизувати виробництво і використання досягнень науки і техніки з метою поліпшення життя, його безпеки і якості середовища проживання людини. Саме демократизація дасть можливість подолати дедалі зростаючий «людський розрив» у свідомості людини між знанням і тим, як воно використовується. Суть такого розриву полягає у підви­щенні складності технічних систем і нездатності людини впоратися з ними.              
«Суспільство знань» повинне перейти з системи підтримуючого нав­чання на тип навчання, який дістав назву «інноваційне». Для нього влас­тиве поєднання двох принципів: передбачення і участі. Передбачення орієнтує людину на свідомий, заздалегідь осмислений вибір довгочасних альтернатив її майбутнього. Навчання передбаченню підготує людей до використання таких методів, як прогнозування, створення сценаріїв і моделей для дослідження майбутнього. Принцип участі передбачає участь окремих людей та їх професійних груп у процесі прийняття важ­ливих рішень на усіх рівнях — від локального до глобального. Профе­сійна підготовка у галузі управління технологіями і технікою є вирі­шальним фактором у поведінці виконавця при виникненні нештатних си­туацій та для неприпустимості технологічних помилок при наближенні надзвичайної події.
Некомпетентність спеціаліста породжує економічні наслідки від не­правильних дій. Тому першочерговим завданням, яке стоїть перед НТП, є проектування потенціальне небезпечних промислових об'єктів на якіс­но нових принципах, які повинні забезпечити конструювання агрегатів і механізмів з підвищеним рівнем внутрішньо властивої їм безпеки, по­кликаної значно знизити наслідки від непродуманих, неправильних дій. Це досягається шляхом створення технологічної системи, відхилення в якій від нормативного режиму є сигналом для автоматичного її повер­нення у нормальний стан або зупинки, що не дозволить статися надзви­чайній події. Науково-технічний прогрес у розвитку засобів захисту по­винен забезпечити зниження ймовірності реалізації уражаючого потен­ціалу сучасних технологічних об'єктів.
До системи державного регулювання необхідно поступово вводити процедуру визначення техногенно-екологічного ризику та його оцінки в процесі прийняття рішення. Ця процедура фактично передбачає право накладання вето на технологію навіть у тому випадку, коли не виявлено залежності між ефектом її впровадження і негативними екологічними наслідками. Йдеться про введення поняття «прийнятний» і «недопусти­мий» рівень ризику, який має бути закріплений законодавче. Для видів діяльності з прийнятним рівнем ризику повинна бути встановлена єдина ставка компенсації.
Регулювання має сприяти закріпленню коаліції держави з вироб­никами і споживачами щодо побудови «зеленої» та здорової економіки, яка б безперервно розвивалася. Для цього потрібні: розробка нових природозберігаючих засобів, які б ураховували вичерпання ресурсів і екологічні збитки; створення нової системи для нового століття (оскіль­ки мета змінилася і розширилася)—від охорони навколишнього середовища до обсяговішої концепції досягнення сталого розвитку. Досвід останніх 10 років показує, що економічні, екологічні та соціальні про­блеми не можна вирішувати ізольовано, їх передбачення та запобіган­ня їм шляхом планування і прогнозування є більш економічним порів­няно з витратами по ліквідації їх наслідків.
ВИСНОВКИ.
Критичний характер і нестабільність нормального функціонування промислових об'єктів, викликані надзвичайними подіями, є базою для проведення глибоких досліджень проблем екологічної та промислової безпеки. Досі в Україні не приділялася увага розробці програм попе­редження таких подій на промислових і, особливо, на потенціальне не­безпечних об'єктах. Розробка Державної програми запобігання і реагу­вання на аварії, катастрофи та інші надзвичайні ситуації, в межах якої Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України проводить дослідження, має змінити ситуацію. Нею передбачається проведення фундаментальних і пошукових досліджень як у галузі розробки техніч­них систем, так і у галузі розробки заходів по захисту життєдіяльності населення. В усьому світі визнається факт, що будь-яка аварія (якими б не були її причини) впливає на навколишнє середовище і здоров'я на­селення. Водночас радіус уражаючого діяння більшості промислових ава­рій може бути обмежений межами підприємств і прилеглою територією. Однак часто наслідки аварій виходять за ці межі, і відбувається нега­тивний коротко- або довгостроковий вплив на життя людей, системи життєзабезпечення, майно, усе місто.
Катастрофа на Чорнобильській АЕС привела до усвідомлення го­ловної особливості аварій на сучасних промислових підприємствах — колосальний масштаб наслідків, який перетворює аварію на катастрофу, коли до виниклої надзвичайної ситуації потрапляють населення навко­лишнє середовище, економічні структури, великі території. Захист ін­тересів населення, що проживає на територіях, які характеризуються підвищеним ризиком виникнення техногенних аварій, а також осіб, що постраждали від їх катастрофічного впливу, об'єктивно повинен бути у центрі державної політики, її правильне формування є важливою умо­вою розв'язання усього спектра завдань, пов'язаних як з розвитком НТП у галузі екологічної безпеки, так і з охороною прав населення, яке проживає в техногенне небезпечних районах. Формування грамотної по­літики у сфері розвитку напрямів НТП, пов'язаних із забезпеченням без­пеки населення та промислових об'єктів, потребує прийняття цілеспря­мованих державних рішень щодо фінансування таких розробок.
Література:
       1.Гош О.П. «Політична економія»
       2.Гальчинський А.С. та ін. «Основи економічних знань»
       3.Журнал «Економіка України»
       4.Журнал «Розбудова держави»
       
Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Міжнародні відносини та світова економіка | Курсова | 157.8кб. | скачати

Схожі роботи:
Науково-технічний прогрес основа розвитку виробництва
Науково-технічний прогрес основа розвитку виробництва
Науково-технічний прогрес - найважливіший фактор раціонального розміщення та розвитку продуктивних
Науково технічний прогрес рушійна сила розвитку продуктивних сил країни й регіонів
Науково технічний прогрес
Науково-Технічний Прогрес НТП
Науково технічний прогрес в економіці
Науково технічний прогрес і безпеку праці
Що дав людству науково-технічний прогрес
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru