Лицарство 2

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.


Нажми чтобы узнать.
скачати

ЛИЦАРСТВО

План

  1. Перші лицарі.

  2. Лицарські бої.

  3. Лицарські ордени.

ПЕРШІ ЛИЦАРІ

Лицарі завжди викликали до себе невичерпний інтерес. Відомості про них дуже суперечливі. Одні вважають їх безко­рисливими захисниками пригноблених, галантними слугами прекрасних дам, вірними васалами. В інших про них склалася абсолютно протилежна думка. Лицарі, на їхній погляд, були жорстокими грабіжниками, безрозсудними неуками й Ґвалтів­никами. Ці суперечливі погляди були наслідком того, що ли­царі за часів середньовіччя були єдиною силою, здатною дія­ти. Усі королі вимагали допомоги своїх відданих васалів, їм потрібно було втихомирювати своїх сусідів і непокірних під­леглих, тримати в покорі селян і церкву. Сама церква прагну­ла протистояти іновірцям, королям, селянам і "городянам. Сю­зерени хотіли захиститися від сусідів, короля й селян. А селя­ни мріяли жити в мирі з лицарями сусідніх князівств. Тільки городянам не було потреби використовувати лицарську від­вагу, хоча вони й намагалися використовувати їхній військо­вий досвід.

Відомо, що професійний воїн — це і є лицар. Інакше лица­рів ще називають рейтерами, шевальє. Але на всіх мовах ці слова означають «вершник», який має при собі шолом, панцир, спис, щит і меч.

Спорядження лицарів коштувало дуже дорого. Наприкін­ці X століття розраховувалися не грішми, а худобою. І тоді, щоб придбати комплект зброї, необхідно було «заплатити» 45 корів або 15 коней. Таку кількість худоби могли мати тіль­ки багатії. У селян на ціле село ледве набиралася така кіль­кість корів і коней.

Одержати зброю — не найголовніше. Основним було вмін­ня нею користуватися, для цього потрібно було постійно тре­нуватися, починаючи з дитинства. Тому хлопчиків із родин лицарів з юного віку .намагалися прилучити до лицарства: їм купували обладунки, спеціально пристосовані для їхнього віку. Отже, лицарями могли стати тільки люди багаті, які мали вдо­сталь вільного часу. Навіть великі сюзерени мали можливість тримати при дворі лише декількох лицарів. Виникала пробле­ма: як забезпечити захист володінь? Було зрозуміло, що будьякий селянин, навіть маючи 45 корів, ніколи не проміняє їх на лицарські обладунки. Король знайшов вихід із такого поло­ження. Він зобов'язав дрібних сюзеренів забезпечувати всім необхідним великих, а ті, у свою чергу, повинні були певну кількість днів на рік служити королеві, ніби відпрацьовуючи повинності.

Подібні відносини існували в Європі за часів феодалізму. До XIXII ст. важкоозброєні вершники почали називатися лицарями. Стати лицарем ставало чимраз важче. Ним міг бути тільки потомствений лицар, родовитість якого була підтвер­джена гербами й грамотами. Нікому не хотілося ділитися сво­їми привілеями, адже вони давали можливість безбідно існу­вати, насолоджуючись повною свободою. Заприсягнувшись на вірність своєму сеньйорові, лицар ставав власником селян, мав право судити їх, збирати для своїх потреб податки, міг полювати у володіннях сеньйора, мав «право першої ночі»... У лицаря обов'язок був лише один: один місяць на рік відслу­жити своєму сеньйорові, покладаючись тільки на свою прові­зію й обмундирування. І то лише під час воєнних дій.

ЛИЦАРСЬКІ БОЇ

Кожен лицар приводив із собою селян, які приносили списи й сокири. А великі землевласники до того ж наймали арбалетників і лучників. І всетаки аж до XIV ст. тільки ли­царі могли вирішити результат бою. їхні слуги, хоча й були підмогою своїм панам, але нічим не могли допомогти, коли справа стосувалася вирішальної сутички. Самі лицарі розу­міли, що користі від ненавчених селян дуже мало, адже в бій вступали професійні бійці, до того ж у важких об ладунках. Часом вони нехтували своїми піхотинцями й не звертали уваги, що коні топчуть їхніх власних воїнів. Байдуже стави­лися вони до вершників, не закованих у важку броню. Якось лицарям зустрілися вороже настроєні вершники з легкими списами. Лицарі не вважали їх гідними супротивниками й просто перекололи їхніх коней своїми довгими списами, а потім рушили на ворога, якого вважали гідним. І лише тут вони продемонстрували, як вони можуть битися. Вершники мчали назустріч один одному й намагалися вибити ворога із сідла. Якщо врахувати, що обидва були заковані в броню, виставляли вперед важкі мечі й довгі списи, то можна собі уявити, якою була сила удару. Найчастіше хтось із них не витримував і вилітав із сідла. Траплялося так, що броня була міцною й супротивники залишалися в сідлі. Якщо в них були зламані списи, то пускали в хід мечі. Не можна порівнювати, навіть приблизно, рубання на мечах і фехтування на шпагах. Удари мечів були сильні й точні, хоча й не такі часті," як у фехтуванні. Дійти висновку про їхню силу можна за остан­ками загиблих воїнів. Зустрічаються тут і розтрощені чере­пи, і розрубані навпіл гомілкові кістки. Лицарі мріяли.саме про такі двобої, коли можна було випробувати свої силу й спритність, витривалість й уміння володіти зброєю.

Як тільки виникала ймовірність перемоги над ворогом> лицарі стрімголов мчалися грабувати стан ворога. Це обу­рювало деяких королів, й іноді їм, щоб заспокоїти знахабні­лих васалів, доводилося будувати шибениці. Адже невідомо, чим зрештою закінчиться бій, що складався зазвичай з безлі­чі двобоїв.

У лицарів існували свої поняття лицарської честі. На­приклад, тамплієрам за статутом дозволялося накидатися на ворога з будьякого боку, у тому числі й ззаду. Є ще невели­ка особливість. Якщо ворогам вдавалося примусити хоча б декількох лицарів відступити назад, то їхні сподвижники від­разу починали тікати. І жодному полководцеві було не під силу зупинити переляканих лицарів. Не перелічити королів, які втратили перемогу через панічну втечу своїх васалів Із поля бою.

Що ж до військової дисципліни, то в лицарів її взагалі не було. Усі знали, що лицар — боєцьодинак, який не визнає над собою командування. Протягом усього свого життя лицар тренується, а отже, є справжнім професіоналом своєї справи. У такому випадку він рівний кожному зі свого стану, навіть самому королеві. Бій для лицаря — це демонстрація його умін­ня воювати й триматися в сідлі. Лицар намагався продемонст­рувати свої професійні якості, щоб одержати ще більше приві­леїв від свого сеньйора. Тому він ніяк не реагував на будьякі накази, що зачіпають його гордість, а робив так, як вважав за потрібне. Про хворобливе самолюбство лицарів було відомо всім: від полководців до церковних діячів. Щоб якось випра­вити ситуацію, державна й церковна адміністрації вживали за­ходів. Вони бачили, що через свої амбіції лицарі часто зазна­ють поразки. А їх ставало чимраз менше. На всю Англію, на­приклад, у 70х роках XIII століття було всього лише 2750 ли­царів. У бій вступали, як правило, кілька десятків лицарів. Коли бій був масштабним, відповідно збільшувалася й кіль­кість воюючих лицарів. Однак це траплялося не так уже й часто. Від кінця XI ст., коли почалися хрестові походи, почи­нають зароджуватися духовнолицарські ордени. Усі вони мали суворі статути. Захопивши величезні території на Сході, ор­дени розгорнули на «святій землі» широку діяльність. Лицарі закріпачували селян, як місцевих, так і тих, які прийшли з ними з Європи. Грабуючи міста й села, займаючись лихварст­вом, експлуатуючи місцеве населення, ордени накопичували величезні багатства. На награбоване золото купувалися вели­кі маєтки в Європі. Поступово ордени перетворювалися на найбагатші корпорації.

ЛИЦАРСЬКІ ОРДЕНИ

У Європі з 1100 року по 1300 рік виникло 12 лицарських духовних орденів. Найбільш життєстійкими, здатними проти­стояти будьчому були орден тамплієрів, орден госпітальєрів і Тевтонський орден.

Тамплієри

«Татріе» у перекладі з французької означає «храм». Тому офіційною назвою ордену була така: «Таємне лицарство Хри­стове і Храму Соломона». У Європі він мав іншу назву — Орден лицарів Христа. Відкіля ж узялася така назва? Справа в тому, що резиденція цього ордену була розташована в Єру­салимі, на тому місці, де, відповідно до переказів, колись зна­ходився храм царя Соломона. Лицарів називали не інакше, як тамплієрами.

1118—1119 рр. вважаються датою заснування цього ор­дену. Він був створений дев'ятьма французькими лицарями, яких об'єднав Хуго де Пейнсон із Шампані. Протягом дев'яти років ніхто не чув про існування ордену. У 1127 році ці де­в'ять лицарів повертаються до Франції, щоб заявити про жит­тєздатність свого ордену. І вже в 1128 році орден офіційно визнається церковним Собором у Труа (Шампань).

Орден мав свій символ: білий плащ з червоним восьмикут­ним хрестом. А печаткою ордену стало зображення двох лица­рів, які сидять на одному коні. Це, очевидно, вказувало на бідність і братерське єднання.

Члени ордену зобов'язані були «по можливості піклува­тися про дороги й шляхи, а особливо про охорону прочан». Вони не мали права вести світське життя, співати й навіть смі­ятися. Дисципліна була дуже суворою. Лицарям належало дати три обітниці, яких вони повинні були неухильно дотримувати­ся. Це обітниці цнотливості, бідності й послуху. Після цього неможливо було вслухатися наказу вищого за рангом. Посту­пово орден переростав у бойову одиницю, що підкорялася лише Великому магістрові й Папі Римському. Великим магіс­тром відразу ж був обраний де Пейнсон.

У результаті суворої дисципліни й беззаперечної слухня­ності тамплієрам удалося домогтися організованості. У ре­зультаті вони заволоділи величезними багатствами. Тампліє­ри стали власниками корабелень і портів, не кажучи про чис­ленні землі. До того ж у них був свій могутній флот. Доходи­ло до того, що вони могли позичати величезні суми грошей монархам, що втратили своє становище, у результаті чого мали можливість впливати на державні справи. З історичних дже­рел відомо, які саме тамплієрами були введені бухгалтерські документи й банківські чеки.

Лицарі Храму не цуралися науки, усіляко заохочували її розвиток. До того ж намагалися всі новітехнічні винаходи тримати в себе. Відомо, що, наприклад, компас, уперше вико­ристали саме тамплієри.

Лицарітамплієри були вправними хірургами. Часто їм доводилося лікувати поранених, що, зрештою, входило до обов'язків членів ордену.

Тамплієри славилися своєю хоробрістю й досвідченістю у військовій справі. Тому в XI ст. їм була подарована фортеця Газа у Святій землі. Хоча однією з обітниць лицарів була обіт­ниця послуху, що припускало й простоту в стосунках, однак тамплієри славилися своєю зарозумілістю. Саме вона й стала однією з причин поразки християн у Палестині. 1191 рік став роком загибелі або розпаду ордену Тамплієрів, які не змогли втримати фортецю СенЖанд'Акр.

Госпітальєри

1070 рік став роком заснування в м. Палестині купцем Мауро з Амальфи госпіталю для пронан до святих місць. З кожним роком госпіталь розростався, перетворившись через якийсь час у братство з догляду за хворими й пораненими. Воно почало набувати значення в найвищих колах, його пози­ції стали міцними й непохитними. У 1113 році братство офі­ційно визнається Папою Римським, перетворюючись на духов­нолицарський орден. Братство почало називатися — «Орден вершників госпіталю святого Іоанна Ієрусалимського».

Як і в тамплієрів, у госпітальєрів були три обітниці: по­слуху, бідності й цнотливості. За свій символ лицарі взяли білий восьмикутний хрест, розташований на лівому плечі чор­ної мантії. Щоб засвідчити обітницю послуху, у мантії були зроблені дуже вузькі рукави, що показували, наскільки мало свободи в ченця. Через певний проміжок часу лицарі змінили колір свого одягу. Відтепер вони почали носити червоне вбран­ня з хрестом, який був розташований на грудях.

Орден розпадався на три категорії. Тут були просто лица­рі, капелани, службова братія. Главою ордену був проголоше­ний Раймонд де Пюї, призначений Великим магістром. Щоб прийняти важливі рішення, лицарі збирали генеральний капі­тул. З метою продемонструвати, що госпітальєри не прагнуть багатства й згодні його позбутися, члени капітулу повинні були віддавати Великому магістрові гаманець із вісьма динарами.

Протягом тривалого часу догляд за пораненими й хвори­ми це й був одним з основних завдань ордену. Головний госпі­таль, розташований у Палестині, уміщав близько 2 тисяч лі­жок. Іоанніти безкоштовно допомагали біднякам, намагалися нагодувати їх, чим могли. Підкидьки й немовлята також не були обійдені увагою госпітальєрів. Що цікаво, умови для всіх, хто знаходився в госпіталях або притулках, були одна­кові, незалежно від наявності або відсутності грошей.

Але незабаром пріоритети змінюються. Із середини XII сто­ліття лицарі зобов'язані захищати прочан і воювати з невірни­ми. Орден уже не бідний: йому належать землі в Південній Франції й Палестині. З кожним роком вплив іоаннітів зростає й стає практично рівним впливу тамплієрів.

Кінець XII століття не був щасливим для лицарів. Християні були вибиті з Палестини, й іоаннітам довелося пересели­тися на Кіпр.

Незабаром вони втрачають практично всі землі в Європі. •Тоді вони вирішують знову спробувати своє щастя й приста­ють до європейських берегів. Карл V, імператор Священної Римської імперії, дарує лицарям Мальтійський архіпелаг. З того часу іоанніти почали назватися мальтійськими лицарями.

Для вступу до ордену госпітальєрів з 1262 року треба було довести, що ти належиш до дворянського стану. Але з часом вимоги прийому до ордену змінилися. З'явилося дві категорії бажаючих вступити до ордену. Одна з них припус­кала вступ за покликанням, а інша — за правом народження. Люди, що вступають до ордену за покликанням, повинні були тільки довести, що їхні предки не були ремісниками або ра­бами. До ордену мали право вступити й монархи, які зуміли переконати всіх у своїй прихильності до християнства. Як не дивно, але Мальтійський орден відкривав свої двері також для жінок.

У лицарів Мальтійського ордену були свої обов'язки, яки­ми не можна було нехтувати. Вони повинні були знаходитися постійно в казармах і покидати їх тільки з дозволу Великого магістра. У казармі лицарів, або конвенті, вони зобов'язані були провести не менше п'яти років. Конвенти знаходилися на острові Мальта — їхній основній резиденції. Також до обов'яз­ків мальтійців уходило плавання на кораблях ордену протя­гом 2,5 років, що мало назву «караван».

Минали віки, змінювалися відносини лицарів Мальтійсь­кого ордену із зовнішнім світом. Середина XIX століття при­несла свої нововведення. Мальтійський орден із військового став духовноблагодійним закладом. Він існує й донині, про­довжуючи виконувати цю функцію, його резиденція розташо­вана в Римі.

Тевтонський орден

Орден був утворений у 1199 році. Але лише через багато років тевтонцям удалося домогтися таких привілеїв, які мали їхні «брати»лицарі, наприклад тамплієри або іоанніти. Трапи­лося це тільки в 1221 році. Як і всі представники духовнолицарських орденів, тевтонці давали обітницю цнотливості, бідності й послуху. У 1237 р. орден об'єднався з орденом ме­чоносців. Об'єднаний орден мечоносців жорстоко винищував і грабував місцеві племена — литовські, латиські, естонські. Намагався він захопити й руські землі в XIII ст., однак князь Олександр Невський зумів 5 квітня 1242 р. розгромити ли­царське військо на льоду Чудського озера.

Відмінністю тевтонських лицарів від членів інших орде­нів було те, що до них належали тільки німці, а не представни­ки різних національностей.

У.Німеччині дотепер існує Тевтонський орден.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Культура | Реферат
55.4кб. | скачати


Схожі роботи:
Лицарство
Лицарство й чернецтво
Лицарство чернецтво самураї
Лицарство в історії західної і центральної Європи
Іспанське лицарство Пісня про Сіда
Пушкін а. с. - Лицарство і антірицарство у трагедії а. с. пушкіна скупий лицар
Хрестові походи та лицарство Великі князі Сім чудес світу
План інтегрованого уроку У битвах за честь і славу Середньовічне лицарство історія та культура
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru