приховати рекламу

Культура Риму

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.


Нажми чтобы узнать.
скачати

1. Введення.

Древнє латинське слово cultura (догляд, обробіток, виховання) було настільки широким поняттям, що включало в себе і смисли, пов'язані з сучасними уявленнями про культуру. Термін же «культура» навіть в літературі античності латинською мовою, що створювалася на кілька століть пізніше класичних еллінських творів, вживається практично як синонім грецького «виховання відповідно до традицій етосу, вдачі-традиції». Уявлення про справжній етос (ще в VI-Vвв. До н.е., апелюючи до досвіду давнини, міркували про нього піфагорійці, Сократ, Аристофан) змінювалися неодноразово, але завжди зберігалася прихильність до типу відповідає прекрасного строю Космосу "людини вихованого", який , будучи доброчесним і вірним громадянином, займає своє "природне місце". Визнаючи множинність природних відмінностей між людьми, антична епоха наділяла їх всіх (вже римлян точно) сприйнятливістю до виховання. Постановці останнього, власне, і присвячені грандіозні політико-виховні твори Ксенофонта і Платона, політико-виховна діяльність піфагорійців і стоїків.

Центральне положення виховання в античній культурі було безумовним. Саме виховання відрізняє людину від тварини, елліна від варвара, вільного від раба, філософа від черні, був переконаний на межі III-IVвв. н.е. Ямвлих.

2. Основні особливості давньогрецької і давньоримської культури.

Зневага до занять мистецтвом і науками аж ніяк не означало, що римлянин залишався неуком. У освічених будинках вчили не тільки грецької мови, але і правильною, витонченої латині.

Вже в республіканський період в Римі складаються самобутнє, оригінальне мистецтво, філософія, наука, формується свій метод творчості. Їх головна риса - психологічний реалізм і справді римський індивідуалізм.

Давньоримська модель світу принципово відрізнялася від грецької. У ній не було події особистості, органічно вписаного в подію поліса і космосу, як у греків. Подієва модель римлянина спростилася до двох подій: подія індивіда вписувалося в подію держави, або Римської імперії. Саме тому римляни звернули свою увагу на індивіда.

Грек бачив світ через всеосяжну гармонійну модель світу, через величну і героїчну міфологічну систему, яка надавала моделі світу закінченість. Для римлянина світ гранично спростився, міф перестав бути світоглядом і перетворився на казку. Внаслідок цього явища сприймалися більш чітко, пізнавати їх стало значно легше, але було втрачено щось непоправною - зникло відчуття цілісності буття. Саме тому римляни не могли наблизитися до грецького ідеалу: була загублена природна модель світу - таємниця давньогрецького величі.

Римська наука не досягла розмаху грецької, тому що перебувала в залежності від конкретних потреб зростаючої Римської імперії. Математика, географія, природознавство та інші науки у римлян носили узкопрікладной характер. Помітний слід у науці залишили праці Менелая Олександрійського по сферичній геометрії та тригонометрії, геоцентрична модель світу Птолемея, праці з оптики, астрономії (складено каталог понад 1600 зірок), ставилися досліди на тваринах по фізіології. Лікар Гален впритул підійшов до відкриття значень нервів для рухових рефлексів і кровообігу. Розвивалася будівельна техніка, яка дозволила створити Колізей Флавіїв, полуторакіло-метровий міст через Дунай при Траяна, і т. п. Удосконалилися механіка, використовувалися вантажопідйомні механізми. За словами Сенеки, «знехтувані раби» щоразу винаходили щось нове: труби, по яких йшла пара для нагрівання приміщень, особливу полірування мармуру, дзеркальні черепиці для відбиття сонячних променів.

Поширилася мистецтво мозаїки: навіть у будинках на Рейні у вікна вставлялися скла. І Менелай, і Птолемей були грецькими вченими, які працюють у Римі.

Великою популярністю користувалася астрологія, якою займалися найбільші астрономи. В основному римські вчені осягали і коментували греків.

3. Вільний час у римлян.

Відпочинок - після справ, - говорила латинське прислів'я. Вільним часом римляни користувалися по-різному. Люди освічені, з високими духовними інтересами присвячували себе науці чи літературі, не вважаючи це "справами", а, розглядаючи як дозвілля, як "відпочинок духу". Так що відпочивати для римлян аж ніяк не означало нічого не робити.

Вибір занять був широкий: спорт, полювання, бесіди і особливо відвідування видовищ. Видовищ було багато, і кожен міг знайти те, яке йому найбільше до душі: театр, бої гладіаторів, перегони на колісницях, виступи акробатів. Іноді відправлялися просто подивуватися на якогось екзотичного звіра. Одні шукали тиші і спокою, інші - гучних, несамовитих розваг. Одні віддалялися на відпочинок з міста до себе в маєток, а інших вабили спокуси великих міст.

Втім, поїздки за місто вимагали цілого дня, а то й кількох днів. Траплялося ж, що випадали тільки вільні години, і треба було вміти правильно їх використовувати. Такі годинники можна було присвятити грі в м'яч, якій римляни вдавалися ще охочіше, ніж греки. Грали і дорослі, і молодь. Правила гри були, ймовірно, такі ж, як і в Греції, а в самій грі бачили хороший засіб підтримувати себе в належній фізичній формі.

Головною спортивним майданчиком жителів Вічного міста, якою всі могли користуватися, було Марсове поле, а також коміцій, тобто місце на форумі, де проходили народні збори.

Улюбленим видом відпочинку римлян було полювання на диких звірів і птахів. Були також різні забави, ігри, яким вони могли віддаватися як вдома, так і в гостях, на бенкетах.

До ігор безневинним, не викликає небезпечного азарту, ставилися всякого роду загадки і головоломки. Ними тішилися і дорослі, і молодь. Наприклад, двоє грають швидко показували іншим по кілька пальців, і ті повинні були відразу ж сказати, скільки всього пальців було показано. Ця найпростіша гра так і називалася - "мелькання пальців". Дуже популярна була і гра "голова - корабель": треба було вгадати, яким боком впаде підкинута монета. Грали також у чіт і непарне, підкидаючи деяку кількість горіхів, камінчиків або гральних кісток.

Знали римляни і гру, схожу на шашки: на великій дошці двоє партнерів пересували за певними правилами гральні камінці, кістки або фігурки, що називалися "латрункулі" - наймані воїни. Існувало, по всій видимості, безліч варіантів цієї гри.

У кістки римляни грали так само, як і греки, визначаючи переможця за кількістю очок, що випали при киданні кісток. Сама гральна кістка могла бути маленьким кубиком або шестигранником з поглибленнями на гранях. Самий невдалий кидок римляни називали "собакою", як і жителі Еллади, найкращий - Венерою. Азартна гра в кості була в принципі заборонено протягом усього року за винятком свята Сатурналій. Проте заборони ці порушувалися, і порушували їх якраз ті, хто їх вводив. Як би там не було, римляни продовжували захоплюватися азартними іграми, втрачаючи часом величезну купу грошей.

Підтримуючи торгові та інші зв'язки з багатьма далекими країнами і народами, римляни охоче знайомилися зі всілякими рідкостями і новинками, привозили звідти. Спеціальних музеїв, виставок в сучасному значенні цих понять у Римі не було: твори мистецтва, пам'ятники, статуї оточували древніх всюди. Римляни жили з ними поруч, прив'язувалися до них і енергійно опиралися будь-яким спробам перенести, наприклад, яке-небудь статуя на нове місце.

Час від часу в місті з'являлася якась новинка, і безліч людей сходилося, щоб поглянути на неї. Це могли бути рідкісні, раніше не відомі тут зразки рослин, могли бути і екзотичні звірі, це, нарешті, могли бути і люди з незвичним кольором шкіри, будовою тіла, дивними, вигадливими рисами обличчя.

Ще більшою приманкою для глядачів були дикі звірі. З ними римляни найчастіше знайомилися поступово, у міру розширення сфери своїх завойовницьких походів і торгових експедицій. Звірів у Рим привозили все більше, потреба в них зростала, адже бої гладіаторів з дикими тваринами вже стали улюбленою розвагою для жителів Вічного міста.

На загальний огляд виставлялися не тільки живі звірі, але й кістяки, і окремі кістки, незвичайні по своїх розмірах і викликали в пам'яті давні міфи. У 58 р. до н.е. Емілій Скавр доставив з Юдеї в Рим скелет якогось морського чудовиська: традиція стверджувала, що це останки того самого дракона, якому повинні були видати на поживу Андромеду! В правління Олександра Севера в театрі був виставлений скелет кита. З подивом розглядали римляни також небачених раніше крокодилів і бегемотів.

Те, що кожна новинка викликала загальне цікавість, природно і зрозуміло. Неприємним явищем було, проте, пристрасне бажання сотень римлян подивитися на фізичні каліцтва, на людей калік, обділених долею. Але ж і такі "подарунки" надсилались правителям Риму. Так, Августу привезли з Індії людини без рук, а Нерону піднесли в дар дитини нормальних розмірів, але з чотирма головами. Римський плебс охоче ходив дивитися на надзвичайно високих людей і, навпаки, на карликів. Маленьких чоловічків тримали в будинках заради розваги і навіть показували їх публічно. Існували й інші сумнівні з сьогоднішньої точки зору звичаї. У Римі був ринок, де кожен міг купити собі для забави все, що було потворного і притому незвичайного: людей, що народилися без рук або без ніг, однооких або триоким, з безформними головами, сіамських близнюків. Зберігали і виставляли напоказ навіть померлих людей, що відрізнялися дуже високим зростанням чи незвичайних статурою. В епоху принципату Августа в садах Саллюстія можна було бачити тіла подружньої пари велетнів. Пліній старший пише, що сам спостерігав одного разу збережені й виставлені таким чином тіла карликів.

Ми знаємо, що у стародавніх були різні способи консервації мертвих тіл. Коли в Рим при Клавдії відправили якесь невідоме істота, назване "гіппокентавром", але по дорозі, в Єгипті, воно загинуло, тіло його законсервували в меді і в такому вигляді привезли, врешті-решт, до столиці імперії, де і виставили в імператорському палаці . Точно також два століття по тому якогось гіппокентавра прислали з Антіохії до Риму законсервованим, щоб імператор міг на нього подивиться.

Людей вчених, інтелектуалів, літераторів, не так вже привертали до себе скелети крокодилів і живі карлики. Час, вільний від повсякденних обов'язків, вони проводили за читанням, літературною працею або просто відпочиваючи в тиші своїх маєтків. Інтерес до бурхливої ​​інтелектуального життя, до публічних читань, дискусій пробудили у римлян грецькі філософи і граматики, десятками переселявшиеся до Італії і передусім в Рим, починаючи з середини IIв. до н.е.

4. Філософія в Стародавньому Римі.

«Особливе місце в культурі древніх римлян займали філософія і юриспруденція. У давньоримській філософії еклектично поєднуються принципи різних навчань грецьких мислителів, особливо епохи еллінізму. Філософи перейняли їх науковий апарат, термінологію, найважливіші напрями. Важливе значення для римської філософії придбали ідеї морального вдосконалення людини і містичні настрої, властиві часу. Серед філософських напрямів найбільшого поширення в республіканському, а пізніше - в імператорському Римі отримали стоїцизм і епікуреїзм.

Представник стоіцізмаСенека бачив сенс життя у досягненні абсолютного душевного спокою, подолання страху перед смертю. Величезну частину своїх зусиль, вважає Сенека, людина повинна присвячувати власним вдосконалення.

Епікуреїзм-єдина матеріалістична філософія в античному Римі. Найбільш яскравий її представник - Тіт Лукрецій Кар - відомий своєю філософською поемою «Про природу речей».

Характерним для римського менталітету стало захоплення скептицизмом. Основоположник скептицизму Секст-емпірик побудував своє вчення на критичній переоцінці сучасних знань. Вістря скептицизму було направлено проти понять філософії, математики, риторики, астрономія та граматики. Скептицизм став специфічним вираженням прогресуючої кризи римського суспільства,

Близькі до стоїчним ідеали зречення від матеріальних благ, життя у злагоді з природою проголошували тоді також кініки, що зверталися до міських низів зрозумілою їм мовою. Діяльністю стоїків і кініків картина розвитку філософії Риму не вичерпується. Популярними були філософські трактати моралістичні Плутарха з Херонеі.Его твори відрізнялися чудова жива мова, здоровим глуздом, життєлюбством, терпимістю.

5. Література Стародавнього Риму.

Існують три специфічні особливості римської літератури.

Першою отлічітельнойчертой римської літератури в порівнянні з грецької і те, що це література набагато більш пізня і тому набагато більш зріла. Перші пам'ятники римської літератури ставляться до IIIв. до н. е.., в той час як перші письмові пам'ятки грецької літератури засвідчені в VIIIв. до н. е..

Отже, римська література виступає на світовій арені принаймні на 400-500 років пізніше грецької. Рим міг скористатися вже готовими результатами вікового розвитку грецької літератури, засвоїти їх досить швидко і грунтовно і створювати на цій основі вже свою власну, набагато більш зрілу й розвинену літературу. З самого початку розвитку римської літератури відчувається сильне грецький вплив.

Другий особенностьюрімской літератури є те, що вона виникає і розцвітає в той період історії античності, який Греції вже часом занепаду. Це був період еллінізму, тому й говорять про загальний елліністичних-римському періоді літератури та історії.

Еллінізм характеризується великим рабовласництвом, це створювало в області ідеології, з одного боку, риси універсалізму, а з іншого - риси крайнього індивідуалізму, з дуже великою диференціацією духовних здібностей людини. Отже, римська література є переважно література елліністична.

З цих особливостей літератури - більш пізнього її походження і її елліністичної природи - виступає ще третя особливість. Римська література відтворювала еллінізм надзвичайно інтенсивно, у великих і широких масштабах і в набагато більш драматичних, гарячих і гострих формах. Так, наприклад, комедії Плавта і Теренція, хоча формально і є наслідуванням новоаттической комедії, наприклад Менандру, але їх натуралізм і твереза ​​оцінка життя, їх використання навколишнього побуту і драматизм їх змісту є особливістю саме римської літератури.

Точно так само, наприклад, «Енеїда» Вергілія, формально будучи наслідуванням Гомеру чи Аполлонію Родосскому, по суті своїй не порівняти з ними своїм драматизмом і трагізмом, своєю гостротою і нервозністю, своїм напруженим універсалізмом і пристрасним індивідуалізмом. Ніде в античній літературі не було такого тверезого аналізу дійсності, як у римському натуралізмі або в римських сатириків, хоча і натуралізм і сатира властиві і грецькій літературі. Але обидві ці особливості римської літератури - натуралізм і сатиричне зображення життя - настільки тут великі, що натуралістична сатира цілком може вважатися специфічно римським літературним жанром.

Нарешті, хоча талановитих і глибоких істориків у Греції було достатньо, тільки в Римі могли з'явитися такі історики, як Тацит, з таким гострим і проникливим аналізом історичного життя, з такою нещадною критикою імператорської епохи і з таким вільно-демократичним настроєм. Колосальні розміри Римської республіки і імперії, небувалий розмах і драматизм соціально-політичного життя Риму, незліченні війни, найтонша організація військової справи, продумана дипломатія і юриспруденція, тобто все те, чого, вимагали величезні розміри Римської республіки і імперії в порівнянні з мініатюрною і роз'єднаною класичної Грецією, - все це наклало незгладимий відбиток на римську літературу і все це стало її національною специфікою.

Періодизація римської літератури.

Так само як і грецьку літературу, римську літературу необхідно ділити на періоди - доклассический, класичний і послеклассический.

1. Докласичний період сягає в глибину століть і характеризується спочатку, як і в Греції, усній народній словесністю, а також початком писемності. До половини IIIв. до н. е.. цей період називається зазвичай италийским. Протягом його Рим, спочатку маленька міська громада, поширив свою владу на всю Італію.

З середини III ст. виникає писемна література. Вона розвивається в епоху експансії Риму у країни Середземномор'я (включно по першу половину IIв.) І розпочатих громадянських воєн (друга половина IIв. - 80-і роки Iв. До н. Е..).

2. Класичний періодрімской літератури - це час кризи і кінця республіки (з 80-х років до 30 року Iв. До н. Е..) Та епоха принципату Августа (до 1914 Iв. Н. Е..).

3. Але вже на початку Iстолетія н. е.. цілком виразно намічаються риси занепаду класичного періоду. Цей процес деградації літератури триває до падіння Західної Римської імперії у 476 р. н. е.. Цей час можна назвати послеклассіческімперіодом римської літератури. Тут слід розрізняти літературу розквіту імперії (Iв. н. Е..) Та літературу кризи, падіння імперії (II-Vвв. Н. Е..).

Докласичний період

1. Фольклор. Фольклорний період відрізнявся в Римі тими ж рисами, що й у всіх інших країнах. Тут, мабуть, були представлені всі звичайні жанри усної народної творчості. На жаль, у нас немає майже ніяких матеріалів, які дійшли б з цього давнини, і ми змушені тут обмежуватися або ничтожнейшими і малозрозумілими цитатами з пізнішої римської літератури, або навіть не цитатами, а тільки глухими згадками про них.

Тут, безсумнівно, була трудова пісня, пов'язана, наприклад, з прядильних і ткацьких справою, зі збором винограду, з човновою веслуванням.

Особливим розповсюдженням користувалися так звані фесценніни, пісні жартівливого, пародійного, а іноді і непристойного характеру, які, мабуть, мали великою соціальною значимістю. Ними користувалися не тільки під час бенкетів чи відпочинку від робіт, але і для осміяння і під час тріумфальних маніфестацій за адресою саме полководця-переможця, на честь якого і відбувалося тріумфальний хід.

Як і у всякому фольклорі, тут ми знаходимо також зачатки народної драми і навіть не тільки зачатки. Були в ходу так звані сатури (слово неясного походження), щось на кшталт наших імпровізованих сценок.

Історик Тіт Лівій (VII, 2, 4) повідомляє, що в 364 р. до н. е.. для вблагання богів під час епідемії були запрошені актори, танцюристи з Етрурії, які створили з допомогою римських молодих людей тут вже щось на кшталт справжнього театру, з мімічними танцями під акомпанемент флейти. Нарешті, в області драми великим поширенням користувалися в Римі ателлани, особливого роду фарс, який із кампанского міста Ателла. Він теж відрізнявся пародійним і сатиричним характером, часто нападав на громадські порядки і приватних осіб і тримався у Римі дуже довго.

Поява літературної драми в Римі.

Лівій Андронік Гней Невій.

Римляни взяли літературну драму в готовому вигляді в греків, перевели на латинську мову і пристосували до своїх поняттям і смакам. Пояснюється це історичною обстановкою того часу. Завоювання південно-італійських міст, які мали усіма скарбами грецької культури, не могло пройти для римлян безслідно. Греки починають з'являтися в Римі як полонених, заручників, дипломатичних представників, педагогів. Знайомство з грецькою мовою все ширше і ширше поширюється серед нобілів. Грецьке культурний вплив посилюється під час 1-ї (264-241 рр.. До н.е.) і 2-ї (218-201 рр. до н. Е.) Пунічних воєн, породжених економічним і політичним суперництвом Риму і Карфагена. Ці війни закінчилися перемогою Риму, який після цього не знав вже суперників у басейні Середземномор'я.

В обстановці громадського підйому, викликаного переможним закінченням 1-ї Пунічної війни, на святкових іграх 240 р. до н.е. було вирішено поставити драматична вистава. Постановку доручили греку Лівію Андронику, який потрапив у Рим в якості військовополоненого після взяття Тарента в 272 р. до н.е. Андронік був рабом одного римського сенатора, від якого і отримав своє римське ім'я - Лівій. Лівій Андронік, відпущений на волю, став навчати грецьким і латинським мовам синів римської знаті. Цей шкільний вчитель і поставив на іграх трагедію і, ймовірно, також комедію, перероблені нею з грецького зразка чи, може, просто перекладені з грецької мови на латинський. Постановка Лівія Андроніка дала поштовх подальшому розвитку римського театру.

З 235 р. до н.е. починає ставити на сцені свої п'єси драматург Гней Невій (бл. 280-201 рр. до н. е.), який, ймовірно, належав до римського плебейському роду. На відміну від грецьких драматургів, написали зазвичай в одному певному жанрі, він складав і трагедії і комедії. Трагедії його було також переробками грецьких п'єс. Але Невий займався не тільки переробками трагедій з міфологічним сюжетом. Він був творцем трагедій з римської історії. Така трагедія називалася у римлян претекста. Іноді претексти писалися і сучасні драматургам події. Проте найбільшої слави Невий досяг в області комедії.

Літературна комедія, яка йшла в Римі в IIIі майже на всьому протязі IIв. до н.е., представляла собою переробку новоаттической, тобто побутової комедії. (Аристократичний сенат ніколи не допустив би існування в Римі політичної комедії, як і комедії Арістофана). Римську літературну комедію, було переробкою грецьких оригіналів, називали паллиатой, так як її персонажі носили грецьких плащ - палій. Дійові особи паліатив мали грецькі імена, і дія завжди відбувалося де-небудь в Греції.

Творцем паліатив був Невий. Хоча він і дотримався грецьких оригіналів, але обробляв їх набагато вільніше, ніж Лівій Андронік. Невий перший застосував у комедії так звану контамінацію, тобто з'єднання в римській п'єсі сцен з двох грецьких п'єс.

У свої комедії Невий вніс деякі риси сучасної йому римського життя, причому виявив демократизм і велику політичну незалежність. Драматург заявляв про своє бажання говорити вільним розумом і розглядав театр як арену бичування вад і раболіпства. Невий допустив глузування над впливовим пологів Метеллов на їх вимогу потрапив до в'язниці, з якої йому вдалося вибратися лише завдяки заступництву народних трибунів. Але все ж Невий не зміг жити в Римі, - він був вигнаний з батьківщини і помер в Північній Африці.

Одночасно з Невием і після нього писали трагедії та інші поети. Знаменитими римськими трагіками III-IIвв. до н.е. були Енній, Пакувий і Акцій. Вони брали на переробку твори всіх трьох великих грецьких трагіків, але найбільш улюбленим оригіналом для них Еврипід. Його прагнення до реалізму, елементи сімейно-побутової драми в деяких його творах робили їх доступнішими для римських глядачів, ніж п'єса Есхіла і Софокла.

У римській трагедії не могли переносити в усій своїй складності політичні, релігійно-філософські та моральні проблеми, які торкалася грецька трагедія. Дуже великим було розходження і в соціально-політичному ладі, і в культурному рівні Греції V ст. та Риму III-IIвв. до н.е. Тому грецькі оригінали доводилося переробляти ця переробка йшла по лінії насичення трагедії подіями, заплутаності дії, посилення зовнішньої патетики і чисто видовищної сторони. Драматурги прагнули також надати римську забарвлення деяких епізодів грецьких трагедій і чисто римські риси - характерам героїв. Наприклад, у трагедії "Іфігенія" (автор - римський драматург Енній) Агамемнон схожий радше на римського патриція. Це перш за все цар, він не може віддаватися скорботи як проста людина. Народ, за його словами, в цьому відношенні має перевагу перед царем: йому дозволено плакати. Роль хору в римській трагедії значно зменшилася порівняно з грецької трагедією. Хорові партії перелагались в монодії та дуети акторів.

Незважаючи на спроби драматургів пристосувати грецьку трагедію до римським смакам, вона виявлялася для значної частини римської публіки складною за своїм змістом.

Простий народ у Римі з великим задоволенням дивився комедію, яка була йому зрозуміліше, тому що ближче стояла до життя. Ні трагедії, ні комедії цю пору до нас не дійшли.

6. Історіографія Iв. до н. е..

У досить важких умовах розвивалася історіографія. Великий римський історик Тацит у своїх творах «Історія» та «Аннали» показує трагедію суспільства, що складається в несумісності імператорської влади і свободи громадян, принцепса і сенату. Майстерна драматизація подій, тонкий психологізм і влучність суджень роблять Тацита чи не найкращим з римських істориків.

Римська історіографія - від Катона Старшого до Таціта - з великою повнотою відображає факти історії і перекази Риму. Одним з перших істориків Риму був Марк Порцій Катон Старший. Праці римських істориків IIв. і першої половини Iв. до н. е.. зіграли велику роль у створенні класичної римської історіографії.

1. Гай Юлій Цезар-полководець і один із засновників Римської імперії і цезаризму, був видатним автором військово-історичних мемуарів і написав кілька літературно-критичних робіт високої художньої якості з мови і стилю.

Цезар народився в 102 р. до н. е.., походив з патриціанського роду Юліїв; він отримав ораторське освіта, як і Цицерон, і вчився на острові Родосі біля знаменитого оратора Молоні.

Літературні праці Цезаря, на думку Цицерона, відрізняються строгою точністю і простотою, - вони сходять до школи Фукідіда; їм властива якась «чиста і знаменита стислість». З них точно зірвано «одяг» словесних ефектів, фігур та ін

Чудові опису життя галлів, германців, венетів, їх прочнейших кораблів у «закритому» море Півночі. Цезар намагається скрізь виставити себе гуманним, милосердним вождем, який несе сусіднім з Римом племенам світ і допомогу.

2. Саллюстій.

Від Гая Саллюстія Кріспа (86-35 рр.. До н. Е..) Дійшло повністю два твори - «Змова Катіліни» і «Югуртинская війна» (історія важкої війни римлян з нумідійським царем Югуртою II), а також «Історії» - виклад римської історії за 10 років, починаючи з 78 р., що дійшли лише в уривках.

Саллюстій - талановитий майстер історичної прози, походив з плебейського роду, спочатку був у лавах популяров, далі перейшов до Цезаря, керуючи провінцією Африкою, нажив великі статки. Він противник аристократії та багатіїв і викривав їх за те, що вони не дають здатним вихідцям з інших станів досягати відповідальних державних посад. У цьому він бачить причину розкладання республіки.

Саллюстій, подібно Фукидиду, вводить у текст промови героїв історичних подій. У сенаті у справі Каталіни виступають Цезар - за пом'якшення вироку, Катон - з програмною критикою байдужого до народу сенату.

Друга історична «монографія» Саллюстія - «Югуртинская війна» також відзначала порочність римського державного ладу. Причина, чому Рим довго не міг перемогти нумідійського царька Югурту, лежала в самій системі діяльності римського правлячого нобілітету: нумідійців, Югурта зрозуміли, що можна підкуповувати, інтригувати, хабарами залучати до себе римлян і паралізувати їх сили.

Саллюстій у своїх монографіях і в «Історіях» багато в чому слід Фукидиду, сприйнявши від нього інтерес до встановлення зв'язку між подіями, ідею історичного прагматизму. Взагалі Саллюстій прагне не стільки до повноти у передачі фактів, скільки до вказівки їх морального сенсу і таким шляхом до повчанню своїх сучасників.

Саллюстій створив жанр художньо-історичного трактату, яскравий і характерний по мові, і підготував шлях Тациту.

3. Тит Лівійроділся в 59 р. до н. е.. в місті Патавии (у сучасній Падуї), був вихований у стародавніх республіканських традиціях і філософські і риторичну освіту. Патавия громадянську війну була на боці Помпея, місто мало республіканські традиції, тому Лівій отримував від Октавіана Августа іноді іронічну оцінку «Помпеяпца». Але в історичних працях Лівія проводиться ідеологія правлячих кіл римського суспільства, споріднена політичним ідеям «Енеїди» Вергілія.

В основі історичних праць Лівія лежить ідея величі Риму, прославляння древніх звичаїв, героїки і патріотизму предків. Це схиляння перед мораллю предків цілком збігалося з реставраційною політикою принципату.

Тіт Лівій створив свого роду «поетичну епопею в прозі», вважаючи історію наставницею життя. Лівій писав сильним, емоційно захоплюючим мовою; він дає яскраві художні характеристики, описи подій і героїчних постатей - патріотів легендарного Риму; Лівій - прекрасний ритор. Подібно Фукидиду і Саллюстія, він вкладає правдиво художньо побудовані мови в уста історичних осіб. Але на відміну від Фукідіда-Лівій не дослідник, а історик-літератор, що оповідає про події без їх аналізу.

З усього монументальної праці Лівія - Історії «від заснування міста» (Риму) в 142 книгах збереглося 35 книг.

Бєлінський так характеризував історичні праці Лівія: «... крім Вергілія, цього підробленого Гомера римського, римляни мали свого істинного і оригінального Гомера в особі Тита Лівія, якого історія є національна поема і за змістом, і за духом, і за самою риторичної формі своєї ».

7. Музика, спів і танці.

Як і в Греції, в Італії жодне свято не обходилося без музики, співу і танців. І піснями, і танцями італійци віддавали почесті божествам, як це робили, наприклад, "арвальских брати" або саліі - жерці бога Марса, що складали колегію з 12 чоловік, що виникла ще на зорі римської історії. У перший день місяця, присвяченого їх богу-покровителю, саліі влаштовували урочисті ходи в повному озброєнні, співаючи свої пісні, які разом з піснями "арвальских братів" поклали початок римській літературі. Рух процесії супроводжувалося трехтактной культової танцем салієв - трипод, вимагали від танцюристів сили і витривалості, адже виконували танець у шоломі, з мечем і щитом. І все ж музика, спів і танець не були в Італії так тісно пов'язані між собою, як це мало місце в Греції, хоча кожен з цих елементів грав величезну роль і в релігійних обрядах, і при масових видовищах, і в повсякденному житті суспільства. Можна говорити, таким чином, про музику культової, сценічної, акомпанує і навіть "концертної". Однак римляни не були так музичні, як греки, тому в їхній музиці рано стали помітні чужоземні впливи, які проявляються як у тих чи інших жанрах музичних творів, так і в складі музичних інструментів.

У Римі завжди було чимало музикантів, композиторів, вчителів музики і співу, але майже всі вони відбувалися або з власне Греції, або з грецьких міст півдня Італії, або з Єгипту. Професійні танцюристи і танцівниці, які виступали публічно, приїжджали до Вічного міста з Сирії та Іспанії. З тих пір, як у Римі стали затверджуватися східні культи і обряди (наприклад, культ Ісіди), в них брали участь музиканти, які прибули звідти, звідки був запозичений і сам культ. Зате музикантами, що супроводжували своєю грою чисто римські обряди, військовими музикантами і тими, хто акомпанував акторам на сцені, були переважно люди римського або, у всякому разі, италийского походження.

Музиканти, якого б походження вони не були, користувалися в Римі деякими привілеями в нагороду за ті послуги, які вони надавали місту своєю грою або співом під час великих загальнодержавних урочистостей. Так, в привілейованому становищі перебували військові музиканти, сімфоніакі - музиканти, що брали участь у релігійних церемоніях, а також ті, хто грав на духових інструментах. Скабілляріі ("трещоточнікі"), які на сцені ставили такт хору і танцюристам, користувалися у публіки такими ж симпатіями, як і самі видатні актори. Відомих музикантів і співаків настільки високо цінували, що їм вдавалося зав'язати дружні відносини з представниками шляхетних родів.

Крім таланту, артист потребував відповідну освіту. Його він міг отримати або індивідуально, або в школі, керованої яким-небудь вправним майстром.

Не тільки виконавців, а й багато музичні інструменти римляни запозичили в інших народів, особливо у греків. З ударних інструментів вони знали бубон, на якому грали і чоловіки, і жінки. У Iв.н.е. разом з культом Ісіди прийшов з Єгипту систр - різновид тріскачки, вигнута смуга металу з отворами з обох сторін, в які вставлялися металеві палички, також вигнуті на кінцях; тримаючи інструмент за довгу рукоятку, їм ритмічно трусить, як брязкальцем. Скабілляріі в театрах користувалися ножними кастаньєтами, вправленими в дерев'яну підошву на зразок грецького "крупесіона".

Широко поширені були струнні: ліра, кіфара і невелика арфа трикутної форми - самбука. Серед духових інструментів перше місце займали різні види грецької флейти. Флейтисти виступали навіть на народних зборах. Відомо, наприклад, що трибун Гай Гракх, збираючись звернутися з промовою до співгромадян, завжди брав із собою флейтиста, щоб звуки флейти надихали оратора або заспокоювали його, коли Гай під час виступу приходив в надмірне збудження і втрачав самовладання. Добре знали в Римі і сирійську флейту - її можна було почути на бенкетах, де грали і танцювали сірійські флейтистки-танцівниці.

Користувалися в Римі також всілякими дудками, сопілками, в тому числі запозиченої у греків багатостовбурний сиринг. На спортивних змаганнях звучали труби: ними заспокоювали глядачів, закликаючи зберігати тишу при оголошенні переможців. Різновидом кручений труби, що служила для подачі сигналів у війську, була бурціна; там же застосовували і сигнальний ріг. У кінному війську сигнали подавали загнутим догори ріжком або гірському.

Грали в стародавній Італії і на волинці: музикантів-волинніков згадують і Марціал, і Светоній.

Музиканти, що грали на тому чи іншому інструменті, об'єднувалися в колегії. Вже в перші десятиліття існування Риму там серед інших професійних об'єднань була створена і колегія флейтистів. Цар Нума Помпілій, згідно з традицією, ввів також звичай грати на трубі під час офіційних урочистостей - в них брали участь члени колегії сімфоніаков.

З плином років і століть відбувалося чимало змін і в сфері музичного мистецтва: удосконалювалися інструменти, змінювався характер гри. Йшли суперечки між прихильниками флейти і прихильниками струнних інструментів, особливо улюблених початківцями музикантами.

Гарні музиканти і співаки користувалися в Римі великою симпатією слухачів і глядачів. В одному зі своїх листів Сенека нарікав на те, що у філософів займаються і навчаються лише деякі, театр ж набитий битком і там з жаром міркують про достоїнства музикантов.Любілі в Римі і танці, багато з яких були грецького походження. Без танцюристів і танцівниць в Римі так само не обходилися ні бенкети, ні публічні видовища, ні урочисті ходи, як і без музики і співу.

8. Організація театральних вистав.

Архітектура римського театру акторів.

Уявлення влаштовувалися в Римі під час різних державних свят. П'єси йшли на святі патриціїв - Римських іграх, справлявшихся у вересні, на честь Юпітера, Юнони і Мінерви; на святі плебеїв - Плебейських іграх, які відбувалися в листопаді; на Аполлонових іграх - в липні. Спектаклі давалися також під час тріумфальних і похоронних ігор, при виборах вищих посадових осіб і з іншого приводу. На римських святах сценічні ігри йшли нерідко разом з цирковими іграми і гладіаторськими битвами, причому глядачі часто віддавали перевагу останнім.

Постійного театру в IIIв. до н.е., як і пізніше, аж до середини Iв. до н.е., в Римі не було. Спорудженню його консервативний сенат. Для уявлень форумі споруджувався дерев'яний поміст заввишки в половину людського зросту. На сценічний майданчик вела вузька драбинка в 4-5 сходинок, по якій актори піднімалися на сцену. У комедіях декорації майже завжди зображували міську вулицю з виходять її фасадами двох-трьох будинків. Вся дія розгорталося перед будинком. Глядачі сиділи на лавках перед сценою. Але іноді сенат забороняв влаштовувати в цих тимчасових театрах місця для глядачів: сидіти на уявленнях, на думку сенату, було ознакою зніженості. Всі побудовані для театральних ігор споруди ламалися після їх закінчення.

Грали в трагедіях і комедіях не аматори, а артисти-професіонали. Їх називали актераміілі гистрионов. Римські актори походили з середовища вільновідпущеників або рабів і в порівнянні з грецькими акторами вони займали, у своїй масі, низьке суспільне становище. Пояснюється це тим, що майже з самого свого виникнення римський театр виступав як суто світська установа і, як уже говорилося, не був пов'язаний з будь-яким культом, подібним культу Діоніса в Греції. Крім того, протягом довгого часу театр розглядався правлячими станами Риму лише як одна з розваг, причому таке, яке викликало до себе іноді навіть презирливе ставлення з боку нобілів. На акторської професії лежало тавро безчестя, за погану гру можна було піддати актора прочуханки.

Актори об'єднувалися в трупі на чолі з власником - антрепренером, який за домовленістю з владою організовував театральна вистава, і саме зазвичай грав головні ролі. Жінок у трупі не було, жіночі ролі виконувалися чоловіками.

Тим не менш, в Римі були актори, які користувалися повагою римського народу.

Це, перш за все трагічний актор Езоп і комічний актор Росций.

Про Езопа розповідали, що його гра відрізнялася величністю. Езоп ретельно обдумував свої рухи і погоджував його з роллю, яку йому доводилося грати. Дуже серйозно ставиться Езоп добору масок і дуже захоплювався своєю роллю. Розповідають, що одного разу, граючи свою роль царя Атрея, до такої міри увійшов у роль, що вбив скіпетром опинилося поруч раба.

Про Росции говорили, що він навіть довго репетирував роль, ретельно відпрацьовуючи кожен жест. Гра його, за свідченням сучасників, відрізнялася жвавістю, рухи були стрімкі. Не цурався Росций і портретної схожості. Він так помстився якось своєму ворогові: граючи в комедії Плавта мерзенного звідника, він надав цьому персонажу зовнішність своєму ворогові і виставив його тим самим на всенародне посміховисько. Нам відомо, що мистецтво Росция високо цінував видатний римський оратор і політичний діяч Цицерон. У Росция було багато учнів. У підборі їх він був дуже суворий, зате з його учнів виходили хороші актори.

Актори-професіонали, які виступали на трагедії і комедіях в IIIі IIвв. до н.е., грали без масок. Маска з'явилася цих жанрах досить пізно - лише в 130 р. до н.е. (За іншими даними - лише з початку Iв. До н.е., бл. 90 р. до н.е.). Тому, на відміну від грецького театру, глядачі в Римі могли стежити і за мімікою акторів. (Однак у вигляді винятку маски і раніше використовувалися в театрі, коли, наприклад, треба було обіграти мотив двійника в комедії.)

Костюм трагічних акторів, загалом, був таким же, яким римляни отримали його від греків. Але у зв'язку з прагненням вже зовнішнім виглядом висловити велич трагічних персонажів римські актори намагалися особливо підкреслити зростання у вигляді більш високих котурнів, більш високого онкоса і перуки над маскою, після того, як остання була введена в театрі. М'які потовщені підошви грецьких котурнів перетворилися в римському театрі в громіздкі дерев'яні підставки заввишки до 20 см. у римських трагічних масок широкі отвори для рота і очей: гарні зачіски з локонами, що падають на лоб і на плечі; борода у чоловіків теж завиті локони.

Костюмом комічних акторів був палій, тобто грецький плащ, спадаючий широкими складками. Раби носили плащ, що нагадував швидше великий шафа; при ходьбі або бігу вони згортали його й перекидали через плече. Молоді люди, солдати, подорожні носили хламиду, тобто короткий плащ: він покривав плечі і на правому плечі застібався шпилькою, так що права рука залишалася вільною. Грецькому хітону відповідала римська туніка, яка у жінок спускалася до п'ят. На ноги комічні актори надягали сокки-низькі легкі черевики, які в житті, як правило, носили тільки жінки.

Важливою подією в театральному житті Риму Iв. до н.е. була поява першого постійного театру, побудованого з каменя. Він був споруджений в 55 р. до н.е. Помпеєм. В кінці Iв. до н.е. в Римі було побудовано ще два кам'яних театру. Від одного з них, театр Марцелла, збереглися залишки зовнішньої стіни, розділеної на три поверхи, що відповідає трьом внутрішнім ярусах.

Архітектура римського театру мала ряд особливостей, вирізнялися його від грецького театру. Місця для глядачів розташовувалися в один або кілька ярусів у вигляді півкола. Оркестр мала теж форму півкола, на ній містилися місця для сенаторів. Сценічний майданчик (просценіум) була піднята над рівнем орхестри на 1,5 м; фасад скени багато декорований; над просценіумом височіла дерев'яний дах. Римський театр мав завісу: перед початком спектаклю він опускався в подовжню щілину просценіума, відкриваючи сценічний майданчик, а в кінці вистави закривав її, піднімаючись вгору.

9. Архітектура в Стародавньому Римі.

Архітектори Республіки прагнули до простоти і лаконічності, але і в культових спорудах, і особливо в гробницях, вони нерідко відходили від цього правила, і споруди виникали не тільки величезні, але й часто незвичайних розмірів. Монументальні гробниці римської знаті найчастіше будувалися по узбіччях доріг за міськими воротами. Звертає увагу різноманіття їх: прямокутних, квадратних, круглих в плані.

Гробниця Цецилії Метелли, дружини триумвира, Красса, вибудувана на Аппієвій дорозі в I ст. до н.е., представляє собою піднятий на кубічну основу бетонний, облицьований травертином циліндр. Його верхню частину прикрашали фриз з гірляндами і мордами биків - букраниев і мармуровий карниз. Гробницю вінчав несохранившийся облицьований мармуром конус.

Зубці, завершальні в даний час масив пам'ятника, не античні. Вони додані в середні століття.

Центром всього архітектурного ансамблю, спорудженого Агріппою, був антеон ("храм усіх богів"), згодом неодноразово оновлювався і рестраівавшійся при імператором Доміціана, Адріані і Септимія Півночі; в остаточному вигляді Пантеон зберігся до наших днів. Свою назву він отримав тому, що разом зі статуями Марса і Венери там були встановлені статуї багатьох інших богів. Агріппа хотів там же помістити і статую Августа (бог серед богів!) І дати храму його ім'я, але Август відмовився, і серед богів була поставлена ​​статуя обожненого Юлія Цезаря. У вестибюлі, праворуч і ліворуч від входу, Агріппа все ж поставив статую Августа і заодно і свою власну. Через вестибюль з колонадою і двосхилим дахом відвідувач потрапляв у центральний зал з величезним куполом і освітленням зверху через отвір у даху. За словами Діона Кассія, цей купол нагадував небо; саме він, так думає Діон Кассій, дав привід назвати храм Пантеоном. Купол підтримується системою опорних цегельних арок; вестибюль був оброблений позолоченими бронзовими балками, а купол - позолоченими бронзовими плитками. У будівельних роботах брав участь скульптор Діоген з Афін і, безсумнівно, інші грецькі скульптори і архітектори.

Пантеон був, споруджений як храм богів будинку Юліїв (а ними, крім Марса і Венери, були практично всі римські боги), серед яких одне з центральних місць належало і самому Юлію Цезарю. Ми бачимо тут знову-таки злиття будинку Юліїв і Римської держави; зрозуміло, що і божественність Юлія Цезаря осяяла його сина - Августа. Та й встановлення статуй Августа і Агріппи у вестибюлі храму робило їх обох сакральними постатями.

10. Політика і право в Стародавньому Римі.

Найважливіші культурні новації римської античності пов'язані з розвитком політики і права. Стародавній Рим-батьківщина юриспруденції.

Якщо в невеликих грецьких державах-полісах з їх різноманітними і часто змінювати форму правління багато питань можна було вирішувати на основі безпосереднього волевиявлення правлячої верхівки чи загального зборів громадян, то управління величезною Римської дерми державних органів, чітко організованої адміністративної структури, юридичних законів, що регулюють цивільні відносини , судочинства і т. п. Перший юридичний документ - Закон 12 книг, що регулює кримінальні, фінансові, торговельні відносини. Постійне розширення території призводить до появи інших документів - приватного права для латинян і публічного права, що регулює відносини між латинянами і підкореними народами, що живуть у провінціях.

Серед давньоримських юристів виділяються постаті Сцеволи, Папініана, Ульпіана. Оригінальний внесок вніс в область права видатний правник епохи Адріана Сальвій Юліан, який переглянув всі існуючі преторські едикти (претори здійснювали верховну судову владу), відібрав з них все, що відповідало новий умов життя, привів їх у систему, а потім перетворив їх в єдиний преторський едикт. Таким чином, був врахований весь цінний досвід у попередніх судових рішеннях. Існували й інші шкоди законознавців, що змагаються між собою.

Римський історик Полібій вже у II ст. до н. е.. вбачав досконало політико-правового устрою Риму заставу його могутності. Давньоримські юристи справді заклали фундамент правової культури. Римське право до сих пір залишається основою, на яку спираються сучасні правові системи. Але чітко обумовлені законодавством взаємини, повноваження в обов'язки численних бюрократичних установ і чиновників - сенату, магістратур, консулів, префектів, прокураторів, цензорів тощо - не усували напруженості політичної боротьби в суспільстві. До своїй боротьбі за місце в системі влади нобілітет (знати) підключає широкі верстви населення, прагнучи отримати від них підтримку.

Гасла і заклики різних партій та угруповань на загальному тлі патріотичного славослів'я, що оспівує Римську імперію і імператора, формують суспільну свідомість громадян і заповнюють їх духовний світ. На службу політичним та ідеологічним цілям ставляться література і мистецтво, навіть міське будівництво та архітектура. І хоча художня творчість в дійсності далеко не повністю підпорядковується цим цілям, вони все-таки досить суттєво впливають на характер мистецтва і всієї культурного життя римського суспільства. Звідси випливає одна з головних рис римської культури - заполітизованість. Захоплення політикою і юриспруденцією призвело до високого рівня розвитку ораторського мистецтва (Гай Гракх, Цицерон, Юлій Цезар) і логіки. Речі, листи, філософські твори, трактати з ораторського мистецтва Цицерона надали великий вплив на сучасників. Але найбільш глибоке враження справляли його виступи на судових процесах, в сенаті, народних зборах. Красномовство було головним засобом суспільної боротьби. Риторика справила великий вплив і на філософію, і на літературу, на історіографію. Мистецтво красномовства викладалося в публічних школах, де вчителі отримували платню від держави. Найвідомішим ритором був Марк Фабій Квінтіліан, який написав великий трактат «Виховання оратора» в 12 книгах.

11. Висновок.

Античність заповіла наступним епохам максиму "людина - міра всіх речей" і показала, яких вершин може досягти вільна людина у мистецтві, знанні, політиці, державному будівництві, нарешті, в самому головному - самопізнанні та самовдосконаленні. Прекрасні грецькі статуї стали еталоном краси людського тіла, грецька філософія - взірцем краси людського мислення, а кращі діяння римських героїв - прикладами краси громадянського служіння і державного творення.

В античному світі була зроблена грандіозна спроба з'єднання Заходу і Сходу в єдиної цивілізації, подолання роз'єднання народів і традицій у великому культурному синтезі, виявив, наскільки плідно взаємодія і взаємопроникнення культур. Одним з результатів такого синтезу було виникнення християнства, який народився як релігія невеликої громади на околиці римського світу і поступово перетворився на світову релігію.

Антична спадщина впродовж століть живило і продовжує живити світову культуру і науку. З античності людина виніс думку про космічне походження і долю Землі і роду людського, про єдність природи і людини, всіх мешкали і що мешкають на нашій планеті істот. Розум людський вже тоді досяг зірок. Знання, здобуті в античності, показали його величезні можливості. Тоді були закладені основи багатьох наук.

Античність стала годувальницею літератури і мистецтва наступних епох. Будь-який підйом в культурному житті Середньовіччя чи Нового часу був пов'язаний зі зверненням до античної спадщини. З найбільшою повнотою і міццю це виразилося в епосі Відродження, що дала найбільших геніїв і чудові твори мистецтва.

Античні художні форми, культурні традиції відрізняються тим, що засвоюючись іншою культурою, вони органічно входять в її плоть і кров, стають "своїми". Нас, наприклад, не дивують наслідують античним зразкам дворянські особняки в російській глибинці. З XVIII ст. будинку з класичними колонами стали невід'ємною частиною російських пейзажів так само, як імена та образи античних поетів і письменників - природною частиною російської літератури і поезії. Воістину, стародавні спорудили собі "нерукотворний пам'ятник" в самому нетлінному і прекрасному матеріалі - душах людей з вічно живе в них жагою прекрасного і високого.

І в нашому бурхливому, кривавому, повному страждань, але й великих перемог двадцять першому столітті ми усвідомлюємо, бути може, як ніколи гостро єдність людства не лише в просторі, але і в часі. Ми - ланка в ланцюзі поколінь. І слідом за багатьма, що жили до нас, ми з повною підставою пишаючись рухами нашого часу і сподіваючись на краще майбутнє, можемо повторити: "Ми бачимо далі, тому що ми стоїмо на плечах гігантів". У підстави цієї піраміди життя - гіганти - діти античного світу і в міфологічному, і в духовному сенсах. Античність подарувала людству не тільки сказання про гігантів, дітей Землі і Неба, а й реальних титанів духу, думки, слова, мистецтва і діянь, що заклали фундамент європейської і багато в чому світової - цивілізації.

Античність продовжує жити в нас, живлячи сучасну науку і культуру, проникнувши в ментальність сучасної людини, навіть якщо він не цілком віддає собі в цьому звіт. Античність - підстава того світу, в якому ми живемо сьогодні.

Список літератури

1. Культура Стародавнього Риму / Под ред. Є. С. Голубцова., М., 1983-1988.

2. Стародавній Рим. Під ред. А.Мяснікова.-СПб: "Автограф" .- 1996 .- 378с.

3. Іллінська Л.С. Древній Рим.-М.-1997.-432 с.

4. Історія світової культури / За ред. Левчука Л. Т., К., 1994.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Культура і мистецтво | Реферат
102.9кб. | скачати


Схожі роботи:
Культура стародавнього Риму 3
Культура Стародавнього Риму 2
Культура Стародавнього Риму 2
Культура Стародавнього Риму
Культура Стародавнього Риму
Культура Стародавнього Риму 4
Культура стародавнього Риму 2
Культура Стародавнього Риму 5
Культура Стародавньої Греції та Риму

Нажми чтобы узнать.
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru